8 клас Всесвітня історія

 8 клас Всесвітня історія

Розділ I. Великі географічні відкриття та становлення капіталістичних відносин

Відкриття європейців 

 1. Причини й передумови Великих географічних відкриттів. Добою Великих географічних відкриттів в  історії людства називають період, під час якого європейці відкрили нові землі й  морські шляхи до Африки, Америки, Азії та Океанії. Більшість дослідників визначають хронологічні межі Великих географічних відкриттів як час від середини XV до середини XVI  ст. Розглянемо їх основні причини. 

Наприкінці Середніх віків торгівля з  країнами Сходу набула постійного характеру. Різноманітні східні товари  — прянощі, ювелірні вироби, тканини тощо  — стали звичними для європейців. Однак у другій половині XV ст. ситуація ускладнилася внаслідок загарбання Османською імперією Близького Сходу. Різні побори з  торговельних караванів і кораблів, грабунки, піратство робили торгівлю дуже ризикованою, невигідною та нерегулярною. З’явилася велика кількість посередників (арабів, італійців), що призводило до подорожчання товарів. Шлях до Індії через Єгипет і  Червоне море повністю контролювали араби, які не допускали сюди європейців. Купці й  моряки країн Західної Європи замислювалися над пошуком нового морського шляху до Індії в  обхід арабів і  турків. До пошуків морського шляху до Індії європейців підштовхувала й  необхідність у  золоті та сріблі, яких бракувало в  Західній Європі. Основні передумови Великих географічних відкриттів: y Утворення в  Європі великих централізованих держав, які мали необхідні кошти для спорядження та фінансування мандрівок за океан. Насамперед це Іспанія, а  також Англія, Франція і  Португалія. y Підтримка католицької церкви, що ставилася до підкорення нових земель як до своєрідного хрестового походу проти язичників із метою навернення їх до християнства.

У результаті успішного завершення Реконкісти виникла велика кількість дрібного іспанського й  португальського дворянства, яке поєднувало військовий досвід із прагненням наживи й  релігійним фанатизмом. y Створення нових і вдосконалення наявних навігаційних приладів і  карт, поява нових типів морських кораблів: морського компаса, астролябії, портолана (морської компасної карти), трищоглової каравели. Першими серед європейських держав нові шляхи до країн Сходу почали шукати Португалія та Іспанія

2. Географічні відкриття португальців. Сприятливе географічне положення, оволодіння арабською географією та математикою, морською справою сприяли перетворенню Португалії в  XV  ст. на морську державу. Здійснення перших дослідницьких морських експедицій португальців було пов’язане з  діяльністю принца Енріке Мореплавця. Португальці намагалися знайти шлях до берегів Індії, пропливши вздовж західного узбережжя Африки та обігнувши її з півдня. Одночасно починаючи із 40-х рр. XV ст. вони регулярно споряджали експедиції до Західної Африки за прянощами, слоновою кісткою, золотим піском, невільниками. На карті Африки з’явилися назви «Перцевий Берег», «Берег Слонової Кістки», «Золотий Берег», «Невільничий Берег». Із нових земель до скарбниці Португалії надходили величезні прибутки. У 1488  р. мореплавець Бартоломеу Діаш, пливучи вздовж західного узбережжя Африки, зміг досягти її південного краю, обігнути його й  вийти до Індійського океану. Проте далі він іти не наважився через загрозу бунту моряків. Крайню південну точку Африки назвали спочатку Мисом штормів, а  пізніше мисом Доброї Надії, сподіваючись, що наступні мореплавці зможуть дістатися берегів Індії. Улітку 1497  р. португалець Васко да Гама на чотирьох кораблях із близько 170  членами команди вирушив із Лісабона. Пропливши вздовж західного узбережжя Африки та обминувши мис Доброї Надії, В.  да Гама дістався Мозамбіку. Після короткої зупинки кораблі рушили далі. 20  травня 1498  р. португальські кораблі увійшли до індійського порту Калікут. Наприкінці року, домовившись про торгівлю з  місцевим правителем, В.  да Гама вирушив додому. Через два роки після початку експедиції він повернувся до Португалії. Це була перша європейська експедиція, яка потрапила до Індії морським шляхом. Захопивши контроль над східним шляхом до Індії, португальці намагалися знайти й  західний шлях. У  1500  р. португальська ескадра під керівництвом Педру Кабрала відкрила Бразилію та оголосила її власністю Португалії.

Колоніальна імперія  — держава, яка захопила певні території та приєднала їх до свого складу як колонії. 

Колонія  — залежна територія, що перебуває під владою іншої держави (метрополії). 

Факторія  — торговельна контора або поселення, організоване купцями в  колонії.

3. Плавання Х. Колумба до Америки. 

Першим дістатися Індії західним шляхом спробував іспанський мореплавець Х. Колумб, який захопився поглядами італійця Паоло Тосканеллі. Карта й  розрахунки П.  Тосканеллі переконали мореплавця в можливості дістатися Індії, рухаючись на захід через Атлантичний океан. В Іспанії Х.  Колумб запропонував свій проєкт королю Фердінанду й  королеві Ізабелі. Королева погодилася на цю пропозицію, оскільки успішне завершення експедиції мало принести чимало прибутків Іспанії завдяки позбавленню португальців виняткового права на західноафриканські торговельні шляхи до «Індії» (Східної та Південної Азії). 3  серпня 1492  р. експедиція Х.  Колумба у  складі трьох каравел (суден)  — «Санта-Марія», «Пінта» і  «Нінья»  — із командою 90  осіб вийшла в  море. Подорож тривала понад два місяці. Нарешті моряки побачили землю. Невеликий острів було проголошено володінням іспанського короля, а  на його березі встановлено іспанський прапор. Острів отримав назву Сан-Сальвадор, тобто острів Святого Спасителя. Саме цей день, 12  жовтня 1492  р., вважається датою відкриття Америки. Х.  Колумб також відкрив острови Куба та Гаїті (спочатку його назвали Еспаньйола) та повернувся до Іспанії. Тут він тріумфально повідомив королю про відкриті на заході землі, які вважав Індією, але золота майже не привіз. Королівський двір був розчарований. Як віцекороль нових земель Х.  Колумб здійснив ще три подорожі, під час яких відкрив Малі Антильські острови, острови Пуерто-Рико, Ямайка, Тринідад тощо, дослідив узбережжя Центральної Америки. До кінця життя Х. Колумб так і не дізнався, що завдяки його експедиції було відкрито нову частину світу. Він вважав ці землі Західною Індією, або Вест-Індією. Назву «Америка» відкритий Х.  Колумбом материк отримав за ім’ям італійського мандрівника Амеріго Веспуччі, який, дослідивши ці землі, заявив, що це не Азія, а  «Новий Світ». Із 1507  р. його позначали на картах як «Землі Амеріго», а  із часом просто «Америка» (за латинською версією імені Веспуччі).

Відкриття Х.  Колумба призвели до загострення суперництва між Іспанією та Португалією за право володіти новими землями. Для врегулювання суперечок за посередництва Папи Римського Александра VI ці держави уклали в  місті Тордесільяс у  1494  р. угоду, за якою встановлювалася межа від полюса до полюса приблизно за 30-градусним меридіаном, на захід від островів Зеленого Мису. Усі відкриті землі та води на захід від неї ставали іспанськими, а  на схід  — португальськими. Проте це розмежування було зроблено лише в  Західній півкулі. Згодом нове протистояння суперників сталося на Молуккських островах (спочатку їх назвали «Островами Прянощів»). Тоді в  1529  р. в  Сарагосі було укладено нову угоду про поділ нових земель у  Східній півкулі за 17-градусним меридіаном на схід від Молуккських островів.рянощів»). Тоді в  1529  р. в  Сарагосі було укладено нову угоду про поділ нових земель у  Східній півкулі за 17-градусним меридіаном на схід від Молуккських островів.

4. Відкриття Тихого океану. 

Перша навколосвітня подорож Ф. Магеллана. Після смерті Х.  Колумба учасники його експедицій продовжили дослідження відкритих земель. У  1513  р. іспанська експедиція на чолі з  Васко Нуньєсом де Бальбоа вперше перетнула Панамський перешийок, шукаючи легендарну «країну золота»  — Ельдорадо. Перед мандрівниками відкрився Тихий океан. Проте вони не знали його справжніх розмірів і  назвали океан Південним морем. Після цього відкриття в  іспанців знову виникло бажання відшукати західний шлях до Індії. Першим, хто знайшов західний шлях до Індії та здійснив першу в  історії навколосвітню подорож, став португалець Фернан Магеллан. У 1519  р. експедиція з  п’яти кораблів вийшла в  море та взяла курс на захід. Подорож тривала три роки. Ф.  Магеллан дістався південного краю Америки та знайшов протоку (тепер вона називається Магеллановою), яка з’єднувала два океани. Під час подорожей була чудова погода, і  мореплавець назвав цей океан Тихим. Навесні 1521 р. експедиція досягла островів біля східного узбережжя Азії, які згодом назвали Філіппінськими. На цих островах у сутичці з місцевими племенами Ф. Магеллан загинув. Два кораблі, які залишилися під командуванням Себастьяна д’Елькано (1487—1526), дісталися Молуккських островів і, захопивши вантаж прянощів, рушили додому. У 1522  р. мореплавці повернулися до Іспанії. Із п’яти кораблів уцілів лише один із символічною назвою «Вікторія» («Перемога»), із 253  учасників експедиції на ньому перебувало лише 18  осіб. Завдяки першій навколосвітній подорожі іспанці отримали знання про світ та океани, які допомогли їм у  подальших дослідженнях і колонізації Філіппін. Західний шлях не замінив східний шлях навколо Африки, але наступні іспанські експедиції користувалися інформацією Ф.  Магеллана для переходів від узбережжя Мексики до Філіппін. 

5. Цивілізації доколумбової Америки. У 1992 р., коли весь світ святкував 500-річчя першої експедиції Х.  Колумба, уперше замість звичних слів «відкриття Америки» цю подію назвали «зустріччю двох цивілізацій». Х.  Колумб відкрив шлях до землі, на якій люди жили ще 25—30  тис. років тому. У  суднових журналах експедиції 1492  р. залишилися свідчення про першу зустріч мандрівників з  індіанцями: «Вони приносили клубки бавовняної пряжі, папуг, дротики та інші речі, які довелося  б довго описувати, і  все віддавали за будь-який предмет, що їм пропонували. Я  був дуже уважним до них і  наполегливо дізнавався, чи мають ці люди золото…». Ці слова Х. Колумба не віщували місцевому населенню Америки нічого доброго. Для більшості європейських відкривачів нових земель на першому місці було власне збагачення. При цьому вони не уявляли того, що культури народів доколумбової Америки налічували декілька тисячоліть і  мали досить високий рівень розвитку. Приблизно 4  тис. років тому тут виникло рільництво. Індіанці вирощували невідомі в Європі культури — кукурудзу, картоплю, какао, томати, соняшник та інші. Проте вони не вміли виплавляти залізо, не користувалися такими відомими у  Старому Світі досягненнями, як колесо, плуг, вогнепальна зброя. Зброю та знаряддя праці вони виготовляли з  каменю, дерева тощо. У Південній і  Центральній Америці існувало кілька цивілізацій. Найрозвиненіші були в  ацтеків  — на Мексиканському нагір’ї, майя  — на півострові Юкатан і  у Гватемалі, інків  — в  Андах і  на Болівійському нагір’ї. У  цих народів уже були держави, багато гарних міст, що з’єднувалися мережею брукованих доріг. Вулиці міст прикрашали кам’яні храми та палаци правителів. Через річки зводилися мости, існувала навіть пошта. Цивілізація майя мала систему ієрогліфічної писемності, глибокі знання з  астрономії та математики. Вони розробили календар, яким користувалися й  інші народи Центральної Америки. Ацтеки створили імперію, яка нагадувала класичні деспотії Стародавнього Сходу. Високого рівня розвитку досягла медицина. У  книжках ацтекських лікарів було описано 251  лікарську рослину. Більшість із них невідома сучасній науці. Найбільшою за площею розселення та кількістю населення була імперія інків. У  їхній державі існували писані закони. Вони вміли виплавляти мідь, із якої, зокрема, робили монети у  вигляїм пропонували. Я  був дуже уважним до них і  наполегливо дізнавався, чи мають ці люди золото…». Ці слова Х. Колумба не віщували місцевому населенню Америки нічого доброго. Для більшості європейських відкривачів нових земель на першому місці було власне збагачення. При цьому вони не уявляли того, що культури народів доколумбової Америки налічували декілька тисячоліть і  мали досить високий рівень розвитку. Приблизно 4  тис. років тому тут виникло рільництво. Індіанці вирощували невідомі в Європі культури — кукурудзу, картоплю, какао, томати, соняшник та інші. Проте вони не вміли виплавляти залізо, не користувалися такими відомими у  Старому Світі досягненнями, як колесо, плуг, вогнепальна зброя. Зброю та знаряддя праці вони виготовляли з  каменю, дерева тощо. У Південній і  Центральній Америці існувало кілька цивілізацій. Найрозвиненіші були в  ацтеків  — на Мексиканському нагір’ї, майя  — на півострові Юкатан і  у Гватемалі, інків  — в  Андах і  на Болівійському нагір’ї. У  цих народів уже були держави, багато гарних міст, що з’єднувалися мережею брукованих доріг. Вулиці міст прикрашали кам’яні храми та палаци правителів. Через річки зводилися мости, існувала навіть пошта. Цивілізація майя мала систему ієрогліфічної писемності, глибокі знання з  астрономії та математики. Вони розробили календар, яким користувалися й  інші народи Центральної Америки. Ацтеки створили імперію, яка нагадувала класичні деспотії Стародавнього Сходу. Високого рівня розвитку досягла медицина. У  книжках ацтекських лікарів було описано 251  лікарську рослину. Більшість із них невідома сучасній науці. Найбільшою за площею розселення та кількістю населення була імперія інків. У  їхній державі існували писані закони. Вони вміли виплавляти мідь, із якої, зокрема, робили монети у  вигляді сокирок. У  містах існували водогони. Інки були єдиною цивілізацією доколумбової Америки, що, крім міді, золота, срібла, платини та сплавів із них, уміла виготовляти бронзу.ді сокирок. У  містах існували водогони. Інки були єдиною цивілізацією доколумбової Америки, що, крім міді, золота, срібла, платини та сплавів із них, уміла виготовляти бронзу.

Доколумбові цивілізації  — цивілізації, які існували на материках Північна і  Південна Америка й  зникли після появи там європейських колоністів

Колонізація Нового Світу. Наслідки та значення Великих географічних відкриттів.

1. Конкістадори в Новому Світі. 

У  1495  р. король і  королева Іспанії видали указ, яким дозволяли всім охочим споряджати експедиції до нових земель на заході для пошуків золота й  інших цінних ресурсів. Дві третини знайденого вони мали віддавати до королівської скарбниці. Завдяки цьому іспанська корона вирішувала одразу дві важливі проблеми: позбавлялася тієї небезпечної сили, якою були численні войовничі ідальго (дворяни), що не знаходили заняття на батьківщині після завершення Реконкісти, і  забезпечувала нове джерело прибутків. Так розпочалася Конкіста (ісп. conquista — завоювання) Нового Світу, яка за змістом була іспанською колонізацією Америки. Її учасників  — конкістадорів, за різними оцінками, налічувалося 5—10  тис. осіб. Маючи перевагу в  озброєнні, конкістадори досить швидко розгромили індіанців та підкорили їхні держави. На початок ХVІІ ст. в  Америку переїхало до 200 тис. осіб, серед яких конкістадори становили незначну частину. Тривала Конкіста в  різних регіонах по-різному. Більшість підкорених іспанцями земель звільнилася від їхньої залежності та здобула незалежність на початку ХІХ ст. У 1508  р. конкістадор Хуан Понсе де Леон заснував перше європейське поселення в  Новому Світі на острові Пуерто-Рико, а  через п’ять років захопив півострів, який назвав «Квітуча земля»  — Флорида. У 1517—1518  рр. іспанські конкістадори розпочали завоювання держави майя — найдавнішої з доколумбових цивілізацій Америки. Далі вони взялися за підкорення ацтеків. У 1519  р. до держави ацтеків вирушив загін іспанців на чолі з  Ернаном Кортесом. Висадившись на берег, він наказав спалити кораблі. Цим вчинком Е.  Кортес продемонстрував, що відступати й  повертатися додому не збирається. Діючи рішуче й жорстоко, він підкорив ацтеків. Е.  Кортес став намісником Нової Іспанії (так іспанці називали Мексику). Протягом декількох років підпорядкувавши її територію, іспанці стали володарями чи не найбагатших у  світі золотих і  срібних копалень. Одночасно із завоюванням Мексики іспанські конкістадори рушили до Південної Америки. Їх приваблювали розповіді про багаті на золото та срібло землі країни Піру (або Перу). Ці землі в  той час входили до імперії інків. Протягом 1524—1530 рр. конкістадор Франсіско Пісарро підкорив державу інків. Завойовані землі було поділено на віцекоролівства Перу та Нова Іспанія (Мексика). Управляли ними призначені з  Мадрида віцекоролі.2. Перші колонії європейців у Новому Світі. Доля індіанців. На землі Нового Світу переїздили представники різних верств суспільства. Їх об’єднувало прагнення розбагатіти в  будь-який спосіб. До місцевих жителів вони ставилися лише як до знаряддя, яке їм допоможе в  цьому. Такі дії, а  також завезені хвороби (чума, віспа, тиф) призвели до катастрофічного зменшення кількості місцевого населення. Так, із приблизно 40  млн населення доколумбової Америки на середину XVII  ст. було втрачено від 50  до  90%. У тих, кому пощастило врятуватися, іспанці відбирали землі, а самих індіанців примушували працювати в копальнях, видобуваючи золото та срібло. Католицькі священники часто силою навертали їх на християнство. Індіанці масово вмирали від тяжкої праці, голоду, хвороб або вбивали себе і  своїх близьких, щоб не бути рабами. Для того щоб замінити померлих на важких роботах, до Америки почали завозити темношкірих рабів з  Африки. За одного такого раба на невільницьких ринках Бразилії в  XVI  ст. платили в  15  разів більше, ніж за раба-індіанця. Торгівля «живим товаром» приносила величезні прибутки. Вона тривала в  Америці до першої половини XIX  ст. 3. Наслідки і значення Великих географічних відкриттів. Географічні відкриття справили величезний вплив на економічне життя всієї Європи. Якщо раніше головні торговельні шляхи пролягали через Середземне й  Балтійське моря, то тепер вони перемістилися в  океани. Виникла світова торгівля, що налагоджувала зв’язки між окремими материками. Почалося формування світового ринку як складової частини економіки нового суспільства. Місце Італії як найбільш розвиненої торговельної території в Європі посіли спочатку Португалія та Іспанія, а згодом  — Нідерланди та Англія. Новими центрами ділової активності стали міста Кадіс і Севілья в Іспанії, Антверпен та Амстердам у  Нідерландах, Лондон в  Англії. Безпосереднім наслідком Великих географічних відкриттів стала поява колоніальних імперій. Першими їх створили Португалія та Іспанія, згодом — Нідерланди, Англія, Франція. Володіння колоніями приносило

2. Перші колонії європейців у Новому Світі. Доля індіанців. На землі Нового Світу переїздили представники різних верств суспільства. Їх об’єднувало прагнення розбагатіти в  будь-який спосіб. До місцевих жителів вони ставилися лише як до знаряддя, яке їм допоможе в  цьому. Такі дії, а  також завезені хвороби (чума, віспа, тиф) призвели до катастрофічного зменшення кількості місцевого населення. Так, із приблизно 40  млн населення доколумбової Америки на середину XVII  ст. було втрачено від 50  до  90%. У тих, кому пощастило врятуватися, іспанці відбирали землі, а самих індіанців примушували працювати в копальнях, видобуваючи золото та срібло. Католицькі священники часто силою навертали їх на християнство. Індіанці масово вмирали від тяжкої праці, голоду, хвороб або вбивали себе і  своїх близьких, щоб не бути рабами. Для того щоб замінити померлих на важких роботах, до Америки почали завозити темношкірих рабів з  Африки. За одного такого раба на невільницьких ринках Бразилії в  XVI  ст. платили в  15  разів більше, ніж за раба-індіанця. Торгівля «живим товаром» приносила величезні прибутки. Вона тривала в  Америці до першої половини XIX  ст.

 3. Наслідки і значення Великих географічних відкриттів. Географічні відкриття справили величезний вплив на економічне життя всієї Європи. Якщо раніше головні торговельні шляхи пролягали через Середземне й  Балтійське моря, то тепер вони перемістилися в  океани. Виникла світова торгівля, що налагоджувала зв’язки між окремими материками. Почалося формування світового ринку як складової частини економіки нового суспільства. Місце Італії як найбільш розвиненої торговельної території в Європі посіли спочатку Португалія та Іспанія, а згодом  — Нідерланди та Англія. Новими центрами ділової активності стали міста Кадіс і Севілья в Іспанії, Антверпен та Амстердам у  Нідерландах, Лондон в  Англії. Безпосереднім наслідком Великих географічних відкриттів стала поява колоніальних імперій. Першими їх створили Португалія та Іспанія, згодом — Нідерланди, Англія, Франція. Володіння колоніями приносило країнам власникам величезні прибутки. У  той самий час колонії стали причиною колоніальних війн. Першою з  них вважа країнам власникам величезні прибутки. У  той самий час колонії стали причиною колоніальних війн. Першою з  них вважа країнам власникам величезні прибутки. У  той самий час колонії стали причиною колоніальних війн. Першою з  них вважається спроба французів у  60­х  рр. XVI  ст. відібрати в  іспанців північноамериканський півострів Флорида. Одним із найважливіших наслідків Великих географічних відкриттів стала «революція цін». У 40­х  рр. XVI  ст. ціни на більшість товарів почали стрімко зростати, що обурювало жителів Європи. Хліб у  XVI  ст. подорожчав в  5—7  разів. Європейці звинувачували в цьому скупників товарів, але справжня причина подорожчання полягала у  величезній кількості золота та срібла, завезених до Європи з  Америки й  Індії. Саме це призвело до значного здешевлення золотих і  срібних грошей та зростання цін на товари. Найбільше постраждала від «революції цін» Іспанія, яка лише за XVI  ст. вивезла з  Нового Світу золота та сріб ла на 1,5  трлн доларів у  сучасних цінах. Причому ці гроші витрачалися її монархом на придбання предметів мистецтва й  ведення війн у  Європі. Менше постраждали країни, де срібло та золото Нового Світу вкладалося в  розвиток виробництва, завдяки чому зростала кількість товарів у ється спроба французів у  60­х  рр. XVI  ст. відібрати в  іспанців північноамериканський півострів Флорида. 

Одним із найважливіших наслідків Великих географічних відкриттів стала «революція цін». У 40­х  рр. XVI  ст. ціни на більшість товарів почали стрімко зростати, що обурювало жителів Європи. Хліб у  XVI  ст. подорожчав в  5—7  разів. Європейці звинувачували в цьому скупників товарів, але справжня причина подорожчання полягала у  величезній кількості золота та срібла, завезених до Європи з  Америки й  Індії. Саме це призвело до значного здешевлення золотих і  срібних грошей та зростання цін на товари. Найбільше постраждала від «революції цін» Іспанія, яка лише за XVI  ст. вивезла з  Нового Світу золота та сріб ла на 1,5  трлн доларів у  сучасних цінах. Причому ці гроші витрачалися її монархом на придбання предметів мистецтва й  ведення війн у  Європі. Менше постраждали країни, де срібло та золото Нового Світу вкладалося в  розвиток виробництва, завдяки чому зростала кількість товарів у ється спроба французів у  60­х  рр. XVI  ст. відібрати в  іспанців північноамериканський півострів Флорида. Епоха Великих географічних відкриттів охопила порівняно невеликий відрізок часу, але за цей період відбулися величезні зміни в  уявленнях людей про світ, який їх оточував. На карті світу з’явилися нові континенти, острови, торговельні шляхи. Уже ніхто не мав сумнівів у  тому, що Земля є кулею. Великі географічні відкриття стали поштовхом до нових досліджень, а  також для розвитку природничих наук  — географії, біології, астрономії, фізики, хімії. Географічні відкриття змінили звичне для європейців світобачення. Уперше вони відчули, наскільки величезним і різноманітним є навколишній світ. Відома європейцям на продажу. Епоха Великих географічних відкриттів охопила порівняно невеликий відрізок часу, але за цей період відбулися величезні зміни в  уявленнях людей про світ, який їх оточував. На карті світу з’явилися нові континенти, острови, торговельні шляхи. Уже ніхто не мав сумнівів у  тому, що Земля є кулею. Великі географічні відкриття стали поштовхом до нових досліджень, а  також для розвитку природничих наук  — географії, біології, астрономії, фізики, хімії. Географічні відкриття змінили звичне для європейців світобачення. Уперше вони відчули, наскільки величезним і різноманітним є навколишній світ. 

Матеріальний світ і суспільство

1. Доба винаходів і вдосконалень. Великі географічні відкриття сприяли зростанню попиту на різноманітні вироби, необхідні для освоєння нових земель. Це обумовило пошук шляхів збільшення обсягу виробництва товарів. У  Європі активізувався технічний прогрес  — з’явилася велика кількість різноманітних винаходів і  технічних удосконалень. Європейці тепер здійснювали відкриття, значно випереджаючи при цьому інші народи. Одним із головних напрямів технічного прогресу європейців стало вдосконалення джерел енергії та двигунів. Ясна річ, що головний «двигун» давніх часів  — м’язова сила людини — залишався, проте було покращено інші механізми. Так, удосконалили колесо, що надавало руху водяному млину. Завдяки цьому в  другій половині XVII  ст. на млинах почали виробляти 37  кг борошна за годину (у  XII  ст. виробляли 17  кг). У  першій половині XVI  ст. в  Нідерландах навчилися використовувати у  промисловості вітряки як джерело енергії. За їхньою допомогою працювали шліфувальні пристрої, бури, пилки, помпи, преси тощо. Велике значення мало вдосконалення конструкції та техніки виготовлення гвинта  — важливого елемента будь якого приладу, що передає енергію. Спочатку гвинти робили вручну, вирізаючи їх із дерева або металу. Згодом, коли було винайдено токарний верстат (1568  р.) і  розроблено процес для лиття гвинтів із бронзи та латуні, з’явилася можливість удосконалити виробничі процеси в інших галузях. У  Нюрнберзі близько 1550  р. вперше почали використовувати друкарський гвинтовий прес. Відчутні зміни відбулися в гірничодобувній справі. Так, у  виробництві почали використовувати помпи для відкачування води із шахт, транспортери для підняття руди на поверхню, у  шахтах створювали системи вентиляції. На міднорудних промислах Словаччини в  XVI  ст. вперше для доставки руди до місця переробки застосували вагонетки; їх тягли по дерев’яних рейках коні. Через деякий час цей винахід запозичили і  в англійських кам’яновугільних копальнях. Заміна ручної праці кінською або механічною тягою значно збільшила продуктивність праці гірників.  

    У Ранній Новий час європейці вдосконалили технології плавлення металів. По-перше, було внесено зміни в  процес плавлення та конструкцію плавильних печей. Наприкінці XVI  ст. у  країнах Європи почали використовувати доменну піч. Завдяки вдосконаленню процесу плавлення навчилися отримувати чавун і  високоякісну сталь. По-друге, розширили видобуток кам’яного вугілля, яке мало вищу температуру горіння порівняно з  торфом і  деревним вугіллям. Намагання замінити деревне вугілля кам’яним було пов’язано також зі стрімким зменшенням у  XVI  ст. лісових масивів. Використовувати кам’яне вугілля в металургії було неможливо через наявність у  ньому шкідливих домішок, які погіршували якість металу. У  20-х  рр. XVI  ст. англійці навчилися виробляти з  кам’яного вугілля кокс, випалюючи з нього шкідливі домішки у спеціальних печах. Англія, яка мала великі запаси кам’яного вугілля, придатного для виробництва коксу, перетворилася на його головного виробника й  постачальника. 

2. Ринкові відносини й селянство. У  XVI  ст. традиційний селянський світ почав змінюватися. За Середньовіччя його головними персонажами були селяни та феодали (сеньйори). Селяни, за винятком землі, мали все необхідне для життя: знаряддя праці, житло, робочу худобу. Для того щоб отримати землю в  її володаря  — сеньйора, селяни сплачували йому ренту, виконували визначені ним роботи та віддавали частину продуктів свого господарства. Спочатку для того, щоб утримати селян у  своєму господарстві, сеньйори перетворювали їх на залежних людей, позбавляючи особистої свободи. Проте поступово розуміння того, що вільна людина працює краще, ніж залежна, спонукало їх повернути селянам особисту свободу. Сеньйори надавали селянам додаткові наділи, дозволяли їм господарювати самостійно за умови виконання оброку та сплати грошової ренти. Деякі селяни могли викупити особисту свободу. Між селянами й  сеньйорами, які володіли землею, складалися нові ділові відносини. Сеньйор уже вважався не захисником, якому селянин мусив коритися, а  лише володарем землі, за оренду якої належало регулярно сплачувати гроші. Селяни перетворювалися на самостійних господарів. Вони постачали свою продукцію на ринок, визначали, які товари матимуть найбільший попит, а  які  — ні. Звичайно, не всі досягали успіху: одним таланило, і  вони багатіли, натомість інші розорялися. Розвиток ринкових відносин на селі привів до майнового розшарування селянства. Для роботи заможні селяни наймали за невелику платню або просто за їжу своїх збіднілих односельців, які не змогли сплатити грошову ренту та втратили свої наділи. Сеньйорабуло простіше мати справу з  одним­двома великими орендарями, які справно сплачували ренту, ніж із десятками власників дрібних ділянок.

 3. Капіталізм у містах. У  європейських містах на початку XVI  ст. найбільші багатства мало купецтво. Завдяки міжнародній торгівлі, використовуючи різницю між цінами (особливо на колоніальні товари) і  своє панівне становище на ринках, європейське купецтво накопичило значні капітали. Проте вкласти ці гроші в розвиток виробництва в місті було досить важко. Середньовічні цехові статути перешкоджали заснуванню нових підприємств. Замість створення рівних умов для розвитку виробництва цехові правила гальмували його розвиток. Спочатку купецтво вкладало свої кошти в  різні банківські операції. У  той час у  містах Європи з’явилися банківські контори та біржі, на яких укладали угоди, здійснювали різноманітні торговельні операції. Для зручності в  розрахунках почали використовувати різні цінні папери, платіжні доручення, розписки тощо. Банкіри й  купці поступово перетворилися на одну з  найвпливовіших сил суспільства, залишаючись представниками непривілейованого третього стану, який, на відміну від духовенства та дворян, мусив сплачувати податки. Проте їхні реальна влада й  значення в  суспільстві стали набагато більшими. 

4. Поява мануфактур. Збільшення попиту населення Європи й колоній на різноманітні вироби стало поштовхом до появи нових великих підприємств  — мануфактур. Найчастіше такі підприємства виникали в ткацтві й насамперед сукнарстві. Як вони створювалися? Коли збільшувався попит на сукно, підприємець, купець або цеховий майстер закуповував вовну й  роздавав її на переробку ремісникам різних спеціальностей. Цим господар ставив у залежність від себе спеціалізованих ремісників, які часто, втрачаючи право власності на знаряддя виробництва, продовжували працювати на нього в  себе вдома. Таке підприємство назвали розсіяною мануфактурою. Найбільш ефективною формою нового підприємництва стала централізована мануфактура, коли всі виробничі операції здійснювалися під одним дахом найманими працівниками. Вони не були власниками знарядь праці  — їх наймав підприємець та одноосібно встановлював обсяг роботи й  винагороду, яку отримає за неї кожен працівник. На цих підприємствах переважала ручна праця. Кожен працівник завдяки максимально дрібному, до найпростіших операцій, поділу праці виконував певну частину роботи. Процес виробництва та знаряддя праці постійно вдосконалювалися. Завдяки цьому на централізованих мануфактурах вироблялося більше товарів, ніж на розсіяних. Проте централізованих мануфактур було набагато менше, оскільки для їх створення підприємцю необхідно було мати набагато більше грошей. Після появи мануфактур у  суспільстві сформувалися нові соціальні верстви  — наймані працівники та підприємці, або буржуазія.

Повсякденне життя населення Західної Європи 

1. Населення. Упродовж XVI — першої половини XVII ст. кількість населення Європи постійно зростала. У  XVI  ст. цей показник збільшився з  85  млн до 98  млн осіб. До кінця XVII  ст. вже налічувалося понад 128  млн осіб, а  до кінця XVIII  ст.  — понад 195  млн осіб. Причинами цього явища стали зростання народжуваності, покращення умов життя, зміни в  раціоні харчування європейців. Середня тривалість життя складала 30—35  років, але деякі люди досягали похилого віку. Чоловіки зазвичай помирали у  віці 40—60  років, а  жінки  — у  20—40  років. Як і  раніше, високою залишалася смертність дітей: лише половина з них досягала десятирічного віку. Це було пов’язано з відсутністю медичної допомоги під час пологів, нехтуванням елементарними правилами гігієни. Лікарень у  сучасному розумінні в  той час просто не існувало, були лише притулки для невиліковно хворих, калік і  старих. Жахлива антисанітарія, особливо в  містах, робила їх осередками поширення хвороб. Під час спалаху чуми в 1629—1631 рр., що охопила майже все Середземномор’я, померло більше половини населення. Значними були людські втрати також від епідемій віспи, холери, тифу. Населення Європи гинуло не лише від епідемій, а  й від голоду в  неврожайні роки, пожеж, воєнних спустошень. Особливо відчутними були втрати від війн, пов’язані з  початком використання вогнепальної зброї. Багато людей померло під час релігійних війн у  Франції та першої загальноєвропейської Тридцятилітньої війни. За приблизними підрахунками, лише в  XVII  ст. Європа втратила у  війнах 3  млн осіб. Значний вплив на населення як самої Європи, так і  інших континентів мали масові міграції європейців після Великих географічних відкриттів на землі Північної та Південної Америки й  Австралії, що відбувалися в  XVI— XVII  ст. 

2. Міста. Більшість населення Європи на той час складали селяни. Городяни налічували лише 10—20% населення. Винятком стали лише Нідерланди, де на невеликій території існувало близько 300  міст, а  їхні жителі становили 60% від загальної кількості населення. Більшість міст зберігала середньовічний вигляд. Вони були невеликими (3—5  тис. жителів), відокремленими від навколишнього світу старовинними мурами, із вузькими вуличками, на яких навіть улітку не висихала багнюка й  паслися свині. Найбільшим містом Європи залишався Париж із населенням 300  тис. осіб. Йому поступалися Неаполь (270  тис.), Лондон і  Амстердам (по 200 тис. осіб), Венеція та Антверпен (по 150 тис. осіб), Рим, Мілан, Генуя, Брюгге, Прага (по 100  тис. осіб). Ці міста потребували щоденного постачання великої кількості продуктів, вугілля, предметів першої необхідності. Дороги з’єднували їх із селами та містечками, звідки надходило все необхідне для їхнього існування. На дорогах з’являлися заїжджі двори, склади для купців, які закуповували продукцію в селян та постачали її містам. На відміну від передмість, центральна частина міста стала тим осередком, де жили заможні городяни, розміщувалися громадські споруди, собори, ратуша, банки, контори адвокатів. Через брак місця для забудови дорожчали земельні ділянки в  центрі міста, що дало поштовх до зведення багатоповерхових будинків.

 3. Житло, хатнє начиння. У  XVI  — першій половині XVII  ст. більшість селян на півдні Європи будувала свої оселі з  каменю, на півночі  — із дерева. Дах будинку робили із соломи або очерету. Усередині будинку окремих кімнат зазвичай не було  — усі члени сім’ї жили в  спільному приміщенні. Для опалювання помешкання та приготування їжі використовувалося вогнище. Меблів у селянській оселі було обмаль: простий стіл, лави, скриня для речей, один-два табурети та сінник замість ліжка. Їжу готували в  казані, що висів над вогнищем, а  їли переважно зі спільного посуду, бо мисок і кухлів на всіх не вистачало. Селянські житла впродовж тривалого часу не змінювалися, залишаючись такими, як у  минулому. А ось житла городян у  цей час зазнали суттєвих змін. У  містах з’являлося все більше кам’яних будинків. Прості городяни затягували вікна своїх будинків пергаментом або промасленим папером, а  заможні вставляли у  вікна скло й навіть робили вітражі. Підлогу в будинках заможні городяни вкривали кам’яною або керамічною плиткою, а  найбагатші замовляли майстрам підлогу з  паркету, викладеного орнаментом. Прості городяни обмежувалися дерев’яною підлогою. Із XVII  ст. дах своїх будинків міська знать почала вкривати черепицею, яка коштувала дуже дорого. Звичні для нас паперові шпалери з’явилися в  Європі саме в XVII ст. Спочатку вони прикрашали будинки простих городян, а  згодом набули популярності й  серед знаті. У  будинках заможних городян з’явилися вітальні, де господар приймав гостей, спальні, їдальня, робоча кімната господаря та окремі приміщення для слуг. Якщо будинок належав реміснику або купцю, то на першому поверсі розміщувалася крамниця, де продавали товари, або торговельна контора. Меблі та речі були свідченням заможності господаря. Коштовний посуд виставляли на спеціальних полицях. Різноманітні речі та одяг зберігали у  скринях, прикрашених орнаментом і  розписом. Італійські майстри, яких вважали в  Європі законодавцями моди, першими почали ставити свої скрині вертикально. Так у  XVI  ст. з’явилася шафа. Був у  будинку й  звичайний стіл, оточений лавами. Біля нього для глави сім’ї ставили крісло.

 4. Європейська кухня. Людина XVI  — першої половини XVII  ст. ще не зовсім звільнилася від страху голоду, який переслідував європейців протягом Середньовіччя. Проте згодом життя стало легшим, а  їжа  — смачнішою. Урочистий обід у  заможного європейця справив би велике враження на нашого сучасника. Столи розташовували у  вигляді літери «П». На чільному місці за столом сідали господар і найбільш шановані гості. На вкритих вишитими скатертинами столах стояли золоті й  срібні сільниці, соусниці. Кожен гість мав свою тарілку, ложку й ніж. Звичною для нас виделкою європейці не користувалися, оскільки церква вважала її знаряддям диявола. Велику двозубу виделку використовували лише для того, щоб узяти м’ясо зі спільної тарілки, а  далі їли його руками. Лише в  середині XVIII  ст. виделка стала предметом загального вжитку. Особливу увагу привертала величезна кількість м’яса на столі. Під час обіду подавали до десяти видів м’ясних страв. Усі вони готувалися з  великою кількістю східних прянощів, які стали доступними європейцям. Як і  раніше, звичним напоєм європейців залишалося виноградне вино. Селяни та бідні городяни харчувалися набагато скромніше, ніж знать, проте і  їхнє меню стало більш різноманітним. Під час обіду на їхньому столі найчастіше були каша, сир, яйця, хліб, олія і  масло, а  у свята з’являлися окости й  ковбаси. Добрим додатком до столу були овочі, фрукти, ягоди та горіхи.

 5. Шлюб, сім’я. Становище жінки. Освіта. У  Європі на початку Раннього Нового часу єдиною визнаною суспільством формою шлюбу залишався церковний, який укладали один раз на все життя. Розлучення католицька церква забороняла. Розірвати шлюб можна було в  особливому випадку (наприклад, за нездатності дружини народити дитину) лише за дозволом вищої церковної влади. Сім’я, як і  в попередні часи, була патріархальною, із повною батьківською владою над дітьми. Главою сім’ї вважався чоловік-годувальник. Він мав право чинити власний суд над її членами. Жінка повністю залежала від чоловіка в матеріальному відношенні й була мало захищена законами. Сім’я для європейців Раннього Нового часу складалася перш за все з  найближчих родичів  — дружини, чоловіка, батьків і  дітей. Дітей навчали вдома, запрошуючи вчителів, і  готували до продовження сімейної справи. Світські школи та університети існували для дорослих людей. Знать узагалі особливо не втомлювала своїх дітей освіченістю, навчаючи їх лише читати та писати — не вміти цього вважалося неприпустимим. Для задоволення власних потреб у  знаннях, а  також навчання дітей заможні європейці наймали освічених секретарів, знавців грецької мови, латини та «семи вільних мистецтв». Чимало випускників шкіл та академій вважали за честь працювати секретарями при дворах великих вельмож. Серед них було багато поетів, письменників і  мислителів, які своїми працями уславили європейську культуру цієї доби. 

6. Примхлива мода. Зміни, що розпочалися в  усіх сферах життя європейців, охопили й  світ одягу. Поширилося правило наслідувати моду, змінюючи щорічно фасони суконь і  костюмів. Проте вир моди захопив не всіх. Бідняки й селяни найчастіше мали один незмінний робочий одяг і  святкове вбрання, що переходило від батьків до дітей. Заможні європейці стали тими суспільними верствами, завдяки яким у  XVI  — першій половині XVII  ст. запанувала мода. Так, у  Європі основним правилом моди стала можливість змінювати гардероб відповідно до обставин. Остаточно ця звичка закріпилася в  Європі наприкінці XVII  ст. Відтоді мода поширювалася у  світі в  новому значенні: не відставати від сучасності. Сучасний дослідник цієї епохи Фернан Бродель визначив цю особливість так: «Майбутнє належало… суспільствам, які навчилися відкидати давні традиції». Моду визначав той, ким найбільше на той момент захоплювалися європейці. Наприкінці XV  — на початку XVI  ст. законодавцями моди вважали італійців. Пишний костюм доби італійського Відродження із широкими рукавами, золотим і  срібним шитвом, парчею та оксамитом був взірцем для значної частини європейських країн. У XVI  ст. серед вищих верств суспільства набув популярності суворий, застебнутий доверху чорний костюмякий носили іспанці. Він неначе символізував переваги «світової імперії» католицького короля. На початку XVII ст. поширився голландський стиль  — комір із мережива та високий капелюх. Він уособлював економічне зростання нової європейської держави  — Нідерландів. Проте й  цей стиль не протримався довго. Його замінив французький костюм вільного крою з  яскравого шовку.

Гуманізм. Високе Відродження

1. Гуманізм як інтелектуальний рух доби Відродження.

 Високе Відродження. Близько середини XIV ст. в Італії виникла культура доби Відродження, або Ренесансу, як її називали французи. Саме італійські майстри відродили мистецтво Давніх Греції та Риму, звідки й  походить ця назва. Нове мистецтво виникло на основі гуманізму. У  добу Відродження він набув вигляду європейського інтелектуального руху за вдосконалення людської природи через пізнання культурної спадщини Античності. Гуманізм епохи Відродження був проявом світського вільнодумства, що протистояло духовному пануванню християнської церкви в  суспільстві. Його послідовники  — гуманісти  — виступали за визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і  реалізацію своїх можливостей. Найвищого розквіту культура Відродження досягла за часів Високого Відродження (кінець XV  — перші десятиліття XVI  ст.)  — «золотого віку» італійської літератури, образотворчого мистецтва, філософії та науки. Це були часи діячів Відродження, що закладали основи нового розуміння світу та місця людини в  ньому. Під впливом Італії мистецтво Високого Відродження поширилося в  країнах Північної Європи. Тут на становлення нової культури вирішальний вплив мала не антична спадщина, а християнство. Доба Високого Відродження започаткувала суттєві зрушення у світогляді тогочасних європейців, їхніх релігійних і політичних переконаннях. Розпочалося формування нового типу людини, яка була більш духовно розкріпаченою та  впевненою в  собі, ніж раніше. Нові ідеї торували собі шлях у  боротьбі з  офіційним релігійним вченням, готуючи переворот у  світобаченні, що відбувся в  роки Реформації (про це ви дізнаєтеся з наступних параграфів)

2. Нікколо Макіавеллі. Одним із найвідоміших представників політичної думки XVI  ст. став гуманіст Нікколо Макіавеллі. Суперечки навколо поглядів мислителя не припиняються й зараз. Одні вважають Н.  Макіавеллі безпринципним негідником, інші  — твердим реалістом, який наважився зобразити світ таким, яким він був насправді. Упродовж усього життя Н. Макіавеллі Італія була роздерта на десятки дрібних князівств і  цим приваблювала володарів сусідніх держав. Постійні внутрішні чвари, напади чужоземних військ підштовхували італійців до роздумів над тим, яким має бути правитель, здатний об’єднати Італію та навести лад у  країні. Над цим питанням замислювався й  Н.  Макіавеллі. Він написав декілька книг, серед яких найвідомішою є  трактат «Володар» (1516  р.), присвячений правителю Флоренції Лоренцо Медічі. Провідна думка твору полягає в  тому, що коли правитель хоче досягти успіху, він має відкинути моральні принципи та діяти силою, хитрістю. Автор вважав, що сумління може лише заважати правителеві в  його діяльності. Католицька церква засудила цей твір як несумісний із християнською етикою, хоча мислитель лише першим відверто висловив те, що було дійсністю його часів.

 3. Леонардо да Вінчі. Майбутній великий художник Леонардо да Вінчі народився у  Флоренції. У  14-річному віці він почав навчатися живопису. Проте на цьому він не зупинився й  упродовж усього життя наполегливо вивчав різні науки. Леонардо займався математикою, анатомією, різними галузями техніки, будував літальні апарати й  підводні човни. У  його записах можна знайти описи гелікоптера, парашута, автомобіля, телефона тощо. У період розквіту свого таланту Леонардо створив фреску на біблійну тему «Таємна вечеря». У  її основі лежить євангельський сюжет про те, як під час вечері напередодні страти Христос сказав учням, що один із них зрадить його. Майстер зміг досить реалістично передати вирази облич учнів Христа, сповнені обурення й  здивування, та охоплене жахом обличчя Юди. Одним із найвідоміших творів Леонардо да Вінчі став «Портрет Мони Лізи», дружини купця Франческо дель Джокондо. Цей твір вважають першим у  західноєвропейському живописі психологічним портретом. Живописець зумів зосередити увагу глядача не на зовнішності Мони Лізи, а  на її внутрішньому світі. 

4. Мікеланджело Буонарроті. Головним персонажем своїх творів Мікеланджело зробив людину. Жодний пейзаж не цікавив майстра  — тільки зображення краси людського тіла. У  своїй величній мармуровій статуї «Давид» він усупереч біблійному міфу зобразив не хлопчика, а розквітлого юнака, сповненого титанічної сили. Ця статуя стала водночас і символом повернення принципів Античності в мистецтві, й  ідеалом нової людини, втіленням її непохитної волі та могутності. Працюючи протягом п’яти років над розписом плафона Сикстинської капели, Мікеланджело самостійно розписав 600  м2 стелі на висоті 18  м сюжетами з  біблійних міфів, що містить понад 300 фігур. Проте його композиції далекі від традиційного релігійного змісту, вони звеличують людську гідність і красу. Такі само силу й натхнення він вклав у виконання мармурової статуї Мойсея для надгробка Папи Римського Юлія II. У трактуванні Мікеланджело Мойсей став могутнім вождем, якого в ті часи так потребувала роздроблена Італія. Мікеланджело вважають найбільш незалежним серед усіх митців італійського Відродження. На прохання Папи Римського зробити його величезну статую скульптор відповів у  листі: «Про те, що робити або не робити… дозвольте вирішувати тому, хто до цього причетний». Мікеланджело підніс мистецтво скульптури на новий рівень. Одного разу, розглядаючи античну статую, він сказав, що її автор «знав більше, ніж сама природа». Ці слова можна віднести й  до самого Мікеланджело.

 5. Рафаель Санті. Дослідники називали його світлим генієм італійського Відродження, який спромігся поєднати дух Античності з  ідеями християнства. За своє коротке життя (лише 37 років) Рафаель зумів зробити дуже багато. Декілька років він керував будівництвом собору Святого Петра в  Римі, укрив фресками стіни багатьох залів папського палацу у  Ватикані, створив чудові портрети своїх сучасників. У  його роботах відтворено найтонші відтінки людських почуттів, духовну та фізичну красу персонажів. Новий ідеал людини митець утверджував насамперед у портретах і  численних зображеннях мадонн. Вершиною творчості Рафаеля вважають «Сикстинську мадонну». Цікавою є  композиція картини: розкривається завіса, і ми бачимо жінку, яка тримає перед собою дитину; жінка наче й  віддає свою дитину, але водночас хоче утримати її. Погляд жінки виражає сум, тривогу за долю дитини, яку вона приносить у жерту заради спасіння людства. Перед нами не просто жінка, мадонна, а  матір, що страждає, як і  кожна людина. Головна ідея творчості Рафаеля  — створення узагальненого образу ідеальної людини. 

6. Північне Відродження. Північним Відродженням називають культуру Ренесансу, яка набула поширення у XV— XVI  ст. у  країнах, розташованих на північ від Італії:Німеччині, Нідерландах, Франції та Англії. На відміну від італійського, Північне Відродження надихалося не лише Античністю, а  також готикою та працями середньовічних богословів. У мистецтві Північного Відродження провідна роль належала живопису. Видатними творами цього стилю є  картини Пітера Брейгеля (Старшого). На них прекрасне існує поряд із потворним, радість  — із трагедією. Його картини відбивають реалії свого часу, їхні назви говорять самі за себе: «Тріумф смерті», «Танець під шибеницею», «Сліпі», «Каліки». П. Брейгель (Старший), як й  інші майстри Північного Відродження, своїми творами намагався показати зворотний бік тогочасного життя  — невпевненість у  майбутньому, страх перед зміною звичного способу життя. Центральне місце в  мистецтві Німеччини XVI  ст. посідає Альбрехт Дюрер. Він вирізнявся характерною для майстрів Відродження різноманітністю вподобань: цікавився анатомією, математикою, інженерною справою, живописом і  виготовленням гравюр. А. Дюрер написав багато портретів відомих сучасників, що жили й  діяли в  ті буремні роки в  Німеччині. Особливої майстерності він досяг у мистецтві гравюри, створивши понад 200  картин. Використовуючи відомі біблійні сюжети, художник надав їм нового змісту. Відомою є  серія його гравюр «Апокаліпсис», де під виглядом Давнього Вавилона, що наслав на себе Божу кару, художник зобразив папський Рим.

7. Еразм Роттердамський. Видатним представником Північного Відродження був мислитель, вчений-гуманіст Еразм Роттердамський. Після завершення навчання на теологічному факультеті Паризького університету він посів провідне місце в  європейському науковому світі як видатний мовознавець, письменник і  мислитель. У творах Е. Роттердамського викладено основи його гуманістичного вчення. Зокрема, він розглядав християнство як вищий етап морального розвитку людства, підготовлений попереднім періодом розвитку античної культури й науки. Саме Античність, на його думку, визначила важливе значення людяності та людської гідності в  загальному процесі морального самовдосконалення. У своїх сатирах «Похвала глупоті», «Розмови запросто» Е.  Роттердамський викривав формалізм, догматизм і  відсутність будь-якої розумної основи — «глупоту» в усіх сферах життя — політичній, церковній, культурній. Найбільш різко він критикував церковних богословів. Погляди мислителя стали ідейним підґрунтям для виникнення руху Реформації (про нього ви дізнаєтеся з  наступних параграфів), хоча коли Європу охопила Реформація, Е.  Роттердамський виступив проти неї.

Реформація в Німеччині

1. Німеччина напередодні Реформації. Становище католицької церкви в країні. Події, які призвели до початку руху Реформації в  Європі, відбулися на початку XVI  ст. в  Німеччині. У  цей час вона була складовою частиною Священної Римської імперії німецької нації. Крім Німеччини, до її складу входили землі сучасних Нідерландів, Бельгії, Австрії, Чехії, Французької Бургундії, частина Італії та інші території. Священна Римська імперія була політично роздробленою країною, що складалася з  багатьох великих і  малих, світських і  церковних володінь. Її очолював виборний король Німеччини, який коронувався як імператор. Починаючи з  1438  і до 1806  р. імператорів обирали з  родини Габсбургів. У  1519  р. молодий іспанський король Карл І  Габсбург став новим імператором під ім’ям Карл V (1519—1556  рр.). Важливу роль у  політичному житті Німеччини відігравали князі та міста. У  перші десятиліття XVI  ст. князів було близько 70  — архієпископів, єпископів та світських осіб. Міста, кількість яких сягала 3  тис., поділялися на «імперські», підпорядковані імператору, та «вільні», які мали самоуправління. У  XVI  ст. відмінності між «імперськими» і  «вільними» містами майже зникли. Усі вони користувалися великими правами та часто керували навколишніми територіями як невеликим князівством. Найбільшими містами були Нюрнберг, Аугсбург, Кельн. У Священній Римській імперії існував вищий становопредставницький орган — рейхстаг. Це державні збори, які включали три палати  — курфюрстів, духовної та світської знаті й  представників міст. У  князівствах існували ландтаги (земельні збори)  — станово-представницькі органи місцевої світської знаті й  духовенства та князівських міст. До деяких ландтагів входили також представники сільських громад. Кожна курія рейхстагу та ландтагів приймала рішення окремо, а  потім вони порівнювалися. На початку XVI  ст. в  Німеччині зберігалися феодальні відносини. Більшість населення країни становило залежне селянство, яке сплачувало податки землевласникам і  церкві. Проте поступово поширювалися ринкові відносини. Виникали нові мануфактурні підприємства. Одночасно із цим формувалися й  зростали нові соціальні верстви  — буржуазія (бюргерство) і  наймані працівники. При цьому буржуазія дедалі більше виступала проти всього того, що, на її думку, заважало розвитку підприємництва. Саме тому вона сприймала ідеї критики католицької церкви, що проголошувалися німецькими гуманістами. Католицька церква відігравала першорядну роль у  житті політично роздробленої Німеччини. Вона мала тут набагато ширше поле діяльності, ніж у  країнах із сильною центральною владою. Усю Німеччину заполонили продавці індульгенцій, святих реліквій і  різні збирачі платежів на користь церкви. Католицькій церкві належали величезні земельні володіння й  навіть міста. Найбільші прибутки зі своїх володінь Папа Римський отримував саме з  Німеччини. У 1510  р. імператор Максиміліан I  здійснив спробу домовитися про обмеження діяльності католицької церкви в  Німеччині з  Папою Римським. Він, зокрема, сподавався на зменшення платежів на користь Риму. За його дорученням підготували «Скарги німецької нації», де було зібрано основні претензії. Проте ця спроба зазнала провалу через небажання Папи Римського йти на поступки

2. Німецький гуманізм. Причини Реформації. Критика католицької церкви активізувалася через поширення в  Німеччині ідеалів гуманізму. На початку XVI  ст. в  Німеччині існували 16  університетів, у  більшості з  яких викладали вчені-гуманісти. Найвищого розквіту гуманізм досяг у  Німеччині напередодні Реформації. Саме тоді сягнула свого піку гуманістична сатира, утверджувалися нові суспільні ідеали, розгорталися пошуки нових форм розвитку релігійного життя. У  Німеччині з’явилися «Листи темних людей»  — дотепна, гостра й  талановита сатира, яка викривала безкультурність і  моральний занепад католицького духовенства, його захоплення нескінченними схоластичними суперечками з  будь-якої дрібниці. Європейської слави набула діяльність молодшого сучасника Е. Роттердамського рицаря-гуманіста Ульріха фон Гуттена. Критичний дух доби Відродження дозволив багатьом у  Німеччині по-новому поглянути на релігію та роль церкви в  суспільстві. В  основі цих поглядів була притаманна гуманізму увага до індивідуальності й  особистої відповідальності людини за свої вчинки. 

У  цій новій суспільній ситуації сформувалися основні причини Реформації: 1) Прагнення національної буржуазії, вплив якої з кінця XV  ст. посилювався, до нового розуміння ролі християнства в  суспільстві. 2) Набуття підтримки поглядів про доцільність створення національної, не підпорядкованої Папі Римському церкви, і  здійснення богослужіння рідною мовою. 

3. Початок Реформації. Церковна, або магістерська Реформація. У розгортанні Реформації в Німеччині дослідники визначають два напрями. Виступ німецького богослова Мартіна Лютера, який її започаткував у країні, уособлював церковний, або магістерський напрям. Його представники сподівалися реформуванням католицизму зберегти церковні традиції. Він став також поштовхом до виникнення її радикального, або народного напряму, який взагалі відкидав традиційну церкву. У  Німеччині прибічники народної Реформації закликали до негайного встановлення Царства Божого на Землі суцільної соціальної рівності. 31  жовтня 1517  р. М.  Лютер оприлюднив у місті Віттенберг свої «95  тез» проти зловживань продажем індульгенцій. У  цих тезах він визначив основи свого вчення. Чільне місце в  ньому належало трьом положенням. 1) Людина рятується лише своєю вірою. 2) Спасіння отримується лише Божою милістю та не залежить від будь-яких «заслуг» людини, бо не люди, а  лише Бог знає справжню вартість «добрих справ». 3) Єдиним авторитетом у  справах віри є  Святе Письмо, Слово Боже. 

Це вчення М.  Лютера, яке можна стисло охарактеризувати як «спасіння вірою», спонукало багатьох людей до подальших роздумів. Якщо спасіння залежить лише від Божого милосердя, то для чого взагалі потрібне посередництво церкви, усієї величезної церковної ієрархії на чолі з  Папою Римським? Вчення М.  Лютера перекреслювало обов’язковий для католицтва авторитет поряд зі Святим Письмом рішень Папи й церковних соборів. На думку богослова, про це не йдеться у  Святому Письмі, а  тому його слід відкинути як «людські вигадки». Виступ М.  Лютера здобув підтримку значної частини населення Німеччини. Католицька церква його засудила, Папа Лев X  відлучив богослова від церкви. Однак деякі німецькі князі на з’їзді у  Вормсі вирішили підтримати М.  Лютера. У Німеччині почалася Реформація, яка охопила більшість населення країни. 

4. Народна, або радикальна Реформація. У  кожному місті й  селі Німеччини люди сперечалися про те, якою тепер має бути церква. Вони самовільно виганяли священників, розпускали монастирі. Користуючись ситуацією, князі захоплювали монастирські землі, а  населення відмовлялося сплачувати церкві податки. Владу Папи Римського більше не визнавали. Проте ці зміни задовольняли не всіх. Міська біднота, селяни прагнули більшого. Вони слухали проповідників народного напряму, які закликали негайно знищити католицьку церкву, повернутися до ідей ранніх християн і  побудувати Царство Боже на Землі: «усе буде спільним і  всі люди стануть рівними». Саме такої народної Реформації вони бажали та ладні були боротися за неї. У багатьох містах і селах розпочалися стихійні виступи. Реформація, що починалася як рух поміркованих верств суспільства, натхненних гуманістичними ідеалами проти католицької церкви, набула рис, притаманних боротьбі народних мас за покращення свого становища. Священну Римську імперію охопили масові заворушення економічного й  релігійного характеру. Їх учасниками стали селяни, міщани й  загони, віддані владі та землевласникам. Ці події увійшли в  історію під назвою Селянська війна 1524—1525  рр. Вона була спричинена соціальними суперечностями та  супроводжувалася жорстокістю з  обох сторін, спустошенням цілих областей країни. Спільної програми в  повсталих не було. Свого піку цей конфлікт досяг навесні-влітку 1525  р., коли в  ньому брало участь близько 300  тис. осіб. Селянська війна завершилася поразкою повсталих. За сучасними оцінками, у  ній загинуло близько 100  тис. осіб. Війна спричинила розчарування в  ідеях Реформації багатьох представників міської та сільської бідноти,обмеження прав і  переслідування повсталих і, як наслідок, зростання взаємної недовіри між значною частиною народу та владою. Проте діяльність народних проповідників не припинилася. Її результатом стала поява сучасних євангельських течій  — баптистів, менонітів, методистів та п’ятдесятників

Поширення Реформації та Контрреформації в Європі

1. Народження протестантизму. Шмалькальденські війни. Боротьба між прихильниками та противниками ідей М.  Лютера в  Німеччині тривала ще 30  років після закінчення Селянської війни. Прихильники лютеранства в  Північній Німеччині реформували католицьку церкву. Головою церкви в  кожному князівстві став князь, скасовувалися дорогі обряди, шанування ікон, богослужіння велося рідною мовою. Усі церковні володіння конфісковувалися. У 1529  р. на засіданні рейхстагу в  місті Шпаєр католицька більшість прийняла рішення, за яким католицькі церковні служби мали стати обов’язковими на території князівств і  в містах, прихильних лютеранству. У  відповідь п’ять князів і 14 міст — прихильників лютеранства склали протест, у  якому заявили, що в  питаннях віри неможливо підкорятися рішенню більшості. Відтоді прихильників лютеранства почали називати протестантами, а  лютеранську церкву  — протестантською. Протистояння між католиками й  протестантами в  Німеччині не припинялося та переросло в  релігійні війни.

 Протестантські князі об’єдналися у Шмалькальденський союз. Імператор Карл V  розпочав у  1546  р. проти нього Першу Шмалькальденську війну, переміг у ній, але результатами перемоги скористатися не зміг. Його спроба тим­часово призупинити Реформацію в  Німеччині до рішення Тридентського собору (про нього ви дізнаєтеся далі в  параграфі) зустріла запеклий опір населення. У Другій Шмалькальденській війні, що розпочалася в  1552  р., союз князів-протестантів діяв разом із військом французького короля Анрі II та розбив армію імператора.  

Після цього в 1555 р. на імперському рейхстазі в місті Аугсбург було укладено релігійний мир. Незважаючи на вимоги лютеран, населення імперії не отримало права вибору релігії. Право визначати релігію у  своїх володіннях отримали князі, піддані мали дотримуватися тієї віри, яку сповідував князь, за принципом «чия влада, того й віра». У тексті миру закріплювалося право на переселення для тих жителів князівств, які не бажали прийняти релігію свого правителя, причому їм гарантувалася недоторканність особи й майна. Аугсбурзький мир не вирішив усіх проблем, проте він зменшив протистояння католиків та протестантів. Усвідомлюючи повний крах своїх планів і  те, що Аугсбурзький мир підтвердив фактичний розпад імперії, Карл  V відмовився його підписати та зрікся престолу. 

2. Ж. Кальвін і Реформація у Швейцарії. Кальвінізм. Серед європейських країн найбільшого поширення, крім Німеччини, реформаційний рух набув у  Швейцарії. Події в  сусідній Німеччині мали великий вплив на кантони  — окремі незалежні землі, що об’єднувалися у  Швейцарський Союз. Більшість населення тут також була невдоволена католицькою церквою, виступала за обмеження її впливу й секуляризацію володінь. Центром реформаційного руху стало місто Женева. Городяни підтримали лютеранських проповідників і  примусили католицьке духовенство залишити місто. Остаточну перемогу Реформація здобула в Женеві, коли в 1541 р. туди прибув із Франції, рятуючись від релігійних переслідувань, француз Жан Кальвін. Він став відомим серед прихильників реформування церкви завдяки своїй головній праці «Настанова у  християнській вірі». Ж.  Кальвін оселився в  Женеві та залишався релігійним і  політичним лідером міста до своєї смерті.

 В  основу вчення Ж.  Кальвіна було покладено ідею про божественне призначення. Він вважав, що доля кожної людини заздалегідь визначена Богом, і  тільки Бог вирішує, потрапить людина до пекла чи до раю. За свого земного життя людина має працювати, не прагнути комфорту й насолод, бути сумлінною та накопичувати гроші. Якщо католицизм вважав багатство гріхом, то Ж. Кальвін, навпаки, видавав його за ознаку Божого благословення. Він виправдовував лихварство, вважав за можливе існування рабовласництва. У Європі Женеву почали називати «протестантським Римом», а  Ж.  Кальвіна  — «женевським Папою». Кальвіністська церква у  Швейцарії контролювала всі сфери життя; було заборонено танці, пісні, святковий одяг, прикраси. За будь-які провини людей жорстоко карали. Незважаючи на ці крайнощі, кальвінізм загалом відповідав потребам нового капіталістичного суспільства. Погляди Ж. Кальвіна поширилися із Женеви до тих країн, де розвивалися ринкові відносини, і  стали основою системи поглядів на світ і  своє місце в  ньому «ділової людини» Нового часу. Кальвінізм поряд із лютеранством належав до церковного, або магістерського напряму Реформації3. Контрреформація. Тридентський собор. Через поширення впливу протестантизму католицька церква розпочала власну реформу та вступила на шлях відродження. Це була система заходів, які отримали назву Контрреформація. Її представники пропонували скликати церковний собор для здійснення перетворень у  житті католицької церкви та водночас активніше протидіяти наступу протестантизму. Коли виникла небезпека поширення лютеранських ідей в  Італії, Папа Римський Павло III створив у  1542  р. Конгрегацію верховної інквізиції — Вищий апостольський трибунал, якій доручив боротися з поширенням єресі. Із часом вона почала впливати майже на всі католицькі держави. З особливою жорстокістю інквізиція діяла в Іспанії та Португалії, де всі підозрювані, «залишки лютеран» і  «прибічники еразмізму», засуджувалися до спалення. Наступного року з’явився «Індекс заборонених книг». Внесені до нього твори вилучали в  торговців і  спалювали на майданах разом із портретами авторів. Винним у читанні або переховуванні заборонених книг загрожував суд інквізиції. Одночасно із цим Папа Римський доручив раді церковних вчених розробити проєкт реформи для оновлення католицької церкви. Затвердити цю реформу мав церковний собор, який зібрався в місті Тридент. Тридентський собор працював із перервами протягом 1545—1563  рр. та отримав від Папи повну свободу дій в  обговоренні питань церковного життя.

Собор закликав до очищення церкви від негідних її членів, заборонив продаж індульгенцій і  церковних посад, установив суворий нагляд за поведінкою священників. Церква повернулася до своєї головної справи  — піклуватися про душі людей і  допомагати бідним; ченці відкрили двері монастирів для хворих і жебраків, надавали притулок нужденним і  годували голодних. На Тридентському соборі було також затверджено основні католицькі настанови. Рішення собору надихали прихильників католицизму, але його категорична відмова вести діалог із протестантами призвела до посилення релігійного розколу в  Європі.

4. «Товариство Ісуса» (орден єзуїтів). Особливу роль у  боротьбі проти Реформації відіграло «Товариство Ісуса», або орден єзуїтів (від латин. Jesus  — Ісус), створене іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою в 1534 р. Затверджений Папою в  1540  р. орден швидко розростався. У  1556  р. він налічував близько 1  тис. осіб, а  в 1615  р.  — уже близько 13 тис. осіб. Спочатку орден намагався займатися лише проповідницькою та доброчинною діяльністю, але пізніше його метою проголосили також «захист католицької віри». Чітка організація та сувора дисципліна сприяли ефективній діяльності ордену, дозволяли в  найкоротші терміни досягати поставленої мети, використовуючи будь-які методи. Проте це не було об’єднанням людей, які сліпо виконували накази керівників. «Товариство Ісуса» об’єднувало інтелектуалів, які здобули чудову освіту, зналися на людській психології, мали неабиякі природні здібності й  усвідомлено присвячували себе справі відродження могутності церкви. Досягти своєї мети єзуїти намагалися, впливаючи на думки людей. Із розгортанням Контрреформації єзуїти стали першим в  історії католицької церкви релігійним орденом, для якого освіта була основною діяльністю. Дві третини всіх організацій «Товариства Ісуса» в XVII—XVIII ст. складали школи та університети, у яких надавали високий рівень освіти, водночас виховуючи учнів у  дусі католицизму. Метою ордену стало через вплив на молодь поступово посилити прихильність населення до католицької церкви. Станом на 1615  р. орден єзуїтів по всьому світу опікувався 370  школами, а  на 1773  р.  — понад 800. Не менш впливовим напрямом у  діяльності ордену стало місіонерство. Характерною рисою цієї діяльності було те, що єзуїти намагалися не втручатися в  місцеві звичаї та традиції, мирно узгоджуючи їх із вимогами християнської релігії. Стикаючись із фактами грубого порушення колонізаторами норм християнської моралі, єзуїти засуджували ці дії, ставали на захист місцевого населення. У  1556  р., коли помер І. Лойола, орден уже мав понад 100 місій у різних країнах світу.

Культура епохи Бароко. Народження нової європейської науки

1. Особливості мистецтва епохи Бароко. Наприкінці XVI ст. в деяких країнах Європи культура доби Відродження почала поступатися місцем новому стилю  — бароко. Батьківщиною нового стилю вважається Італія. Його яскраві художні засоби, на противагу Ренесансу з  його величними, гармонійними, але застиглими композиціями, відзначалися внутрішньою напругою та динамікою. Мистецтво доби Бароко змінилося за змістом. Головну увагу воно приділяло пристрастям і  почуттям людини, поєднувало реальне та уявне. Почуттєвий характер цього мистецтва, у  якому митці ігнорували розміри й  норму, зображували контрасти, що створювали ілюзію реальності, справляв велике враження на глядацьку аудиторію. Досить поширеною є  думка, що епоха Бароко постала на хвилі кризи гуманізму. Той світ, до створення якого закликали гуманісти, мав стати впорядкованим і гармонійним, а  перетворився на хаос, у  якому людина, як виявилося, була суперечливою істотою, роздвоєною між добром і  злом. Бароко відображало бажання людини насолоджуватися дарунками життя, мистецтва та природи. Якщо Ренесанс мав досить незначне поширення за межами країн Західної Європи, то з  доби Бароко почалося поширення її мистецьких здобутків на інші континенти. Велике значення має те, що протягом XVII  ст., яке називають «століттям Бароко», відбулася справжня наукова революція, яка поклала край середньовічному світобаченню. Епоху Бароко, яка стала «золотим віком» іспанської літератури, започаткувала творчість письменника Мігеля де Сервантеса. Найвідомішими майстрами живопису епохи Бароко вважаються голландець Рембрандт ван Рейн, фламандець Пітер Пауль Рубенс, іспанець Дієго Веласкес.

 2. Художники епохи Бароко. У  30-ті  рр. XVII  ст. Рембрандт ван Рейн був найпопулярнішим художником Нідерландів. Відомим його зробила картина «Урок анатомії доктора Тульпа» — груповий портрет доктора Тульпа з учнями. Створюючи його, митець уперше вирішив відмовитися від традиційної композиції, де всі персони позують художнику.На картині учні оточили стіл, на якому лежить тіло людини, і  слухають пояснення доктора. Художник зумів показати різну реакцію на кожному з  облич учнів. Вінцем життя й  творчості художника стала картина «Повернення блудного сина»  — біблійний сюжет про гультяя, який, втративши все в житті, повернувся в рідний дім, до батька. Спільною рисою, що об’єднувала фламандське та голландське мистецтво, була любов до життя в  усіх його проявах. Однак якщо на картинах голландських майстрів превалювали побутові сцени, портрети бюргерів і  міщан, то фламандські художники віддавали перевагу тому, що хотіли побачити католицьке духовенство та дворянство. Центральною фігурою фламандського мистецтва XVII  ст. став Пітер Пауль Рубенс. У  його творчості ці особливості проявилися найбільш яскраво. Майстер та його учні створили сотні картин, уславлюючи в  яскравих барвах силу, мужність, красу людських почуттів і  вчинків. У П.  П.  Рубенса було багато картин на історичні теми. Одна з  найвідоміших серій  — «Життя Марії Медічі»  — складається з  21  твору, де він зобразив і  реальних історичних осіб, і  міфологічних персонажів, відтворив реалії тогочасної історичної епохи. Творчість П.  П.  Рубенса справила величезний вплив на становлення фламандської школи живопису, а  його роботи відомі в  усьому світі. Іспанського майстра Дієго Веласкеса сучасники називали «живописцем істини». Із 24  років і  до кінця життя він був придворним художником іспанського короля Філіппа IV. Провідне місце у  творчості митця посідали портрети членів королівської родини, іспанських дворян та їхніх дружин. Іспанська аристократія не вимагала, щоб її малювали красивішою, ніж вона була насправді,  — вона пишалася своїм походженням, а  не мінливою красою. Наприкінці життя митець створив картину «Прялі», де розкрив красу простих жінок-робітниць, які виткали килим, а  поряд із ними  — придворних дам, що розглядали готову роботу. Це було останнє велике полотно Дієго Веласкеса. Він присвятив своє життя служінню істині пензлем художника

3. Мігель де Сервантес. Твори Мігеля де Сервантеса Сааведри вважають вершиною тогочасної іспанської літератури. Головним у  творчості письменника став роман «Премудрий ідальго Дон Кіхот із Ламанчі», який чимало дослідників називають першим сучасним романом та одним із найкращих творів світової художньої літератури. Головний герой роману, дворянин Алонсо Кіхано, мріяв відродити рицарські часи тоді, коли вони вже давно минули. Він один не розумів цього та як останній «рицар сумного образу» являв собою досить кумедну постать. Герой назвав себе мандрівним рицарем на ім’я Дон Кіхот і  намагався самотужки змінити чинні порядки, захистити вдів і  сиріт, покарати винуватців їхніх страждань. Насправді  ж він створював тільки безладдя. Проте мотиви його вчинків  — людяні та шляхетні. Роман з’явився як сатира на численні рицарські романи, які набули значного поширення в  тогочасній Іспанії. У  них зображувалися ідеальні, але нереальні персонажі. М.  де Сервантес на противагу їм показав наявність у  людини двох складових її природи  — благородного ідеалізму та реалістичної практичності. Поділяючи ідеали гуманізму, автор одночасно показав, що людина набагато складніша за той образ, який створили гуманісти.

 4. Розвиток медицини й математики. Період XVII  ст. став часом, коли було зроблено вирішальні кроки в пізнанні людини й  законів Всесвіту, що заклали підвалини нового природознавства. Значних успіхів було досягнуто в  розвитку анатомії. Почали проводити систематичні анатомічні розтини, що дало змогу висунути нові теорії про природу людського організму та винайти нові методи лікування хвороб. Італійський лікар Андреас Везалій видав у  1543  р. фундаментальну працю «Про будову людського тіла». Незважаючи на переслідування духовної та світської влади, А.  Везалій робив розтини людських тіл, вивчаючи анатомію людини. Іспанський вчений Мігель Сервет відкрив та описав систему кровообігу людини. За сміливість наукових поглядів і  незалежність у  думках його було страчено. Існування кровообігу людини підтвердили анатомічні дослідження А.  Везалія, а  завершив його вивчати англій­ський лікар та анатом Вільям Гарвей, створивши теорію кровообігу людини. Згодом він почав досліджувати, як зароджується людське життя. Медичні світила тогочасної Європи не сприйняли його відкриттів, але він продовжував свої дослідження. Із кінця XVI ст. почала активно розвиватися математика. Набула сучасного вигляду алгебра. Французький математик Франсуа Вієт започаткував літерні позначення й  заклав основи загальної теорії рівнянь, завдяки чому його вважають засновником нової алгебри. Ще один французький математик і  філософ Рене Декарт установив взаємозв’язок між теорією рівнянь і  геометрією та відкрив нову дисципліну  — аналітичну геометрію. Основи своєї теорії він виклав у  праці «Міркування про метод». Нові методи розрахунку нескінченно малих величин запропонував професор Болонського університету Бонавентура Кавальєрі у  праці «Геометрія неподільних». У  розробці цього методу значну роль відіграли також Йоганн Кеплер (Німеччина) і  Р.  Декарт. Останній увів у  науковий обіг поняття змінної величини.

 5. Розвиток астрономії. Розвиток мореплавства в Ранній Новий час сприяв становленню наукової астрономії. Саме в  астрономії було зроблено відкриття, що завдали нищівного удару старій системі поглядів на будову Всесвіту. За цією системою, що базувалася на поглядах Арістотеля і  Птолемея, у  центрі світу була розташована непорушна Земля, навколо якої оберталися Місяць, Сонце та зорі. Хибність старої теорії довів польський вчений Миколай Коперник. Шляхом досліджень він дійшов висновку, що Земля разом з іншими планетами обертається навколо Сонця та навколо своєї осі, і  створив геліоцентричну систему (із Сонцем у  центрі). Наступний крок у розвитку астрономії здійснив італієць Джордано Бруно. На відміну від М.  Коперника, який центром Всесвіту вважав Сонце, Дж.  Бруно обґрунтував ідею нескінченності Всесвіту, де існує безліч світів з  окремими сонцями. За свої погляди він був заарештований, провів вісім років у в’язниці, але так і не зрікся своїх переконань. За вироком суду інквізиції його звинуватили в єресі та спалили на вогнищі. Усі твори Дж.  Бруно було внесено до «Індексу заборонених книг», де вони залишалися до 1948 р. Італійський вчений Галілео Галілей зробив телескоп зі збільшенням у  32  рази і  за його допомогою розпочав проводити регулярні дослідження. Він переконався в  безмежності зоряного простору, відкрив гори на Місяці, плями на Сонці та супутники, що оточують Юпітер. Усе це підтверджувало правильність теорій М.  Коперника та Дж.  Бруно. У  1632  р. він видав працю «Діалоги про дві найвідоміші системи світу  — Птолемеєву та Коперникову», де навів незаперечні докази правильності теорії М.  Коперника. За цю книгу церква влаштувала суд над 70-річним астрономом. Після п’яти місяців принижень і  допитів Г.  Галілей зрікся своїх поглядів. За легендою, після цього він вигукнув: «А все-таки вона обертається!» Лише у 80—90-х рр. XX ст. католицька церква визнала, що засудження вчених було помилковим.

Становлення абсолютної монархії у Франції

1. Посилення королівської влади. На початку XVI  ст. Франція була найбільш населеною країною Європи. Наприкінці XV  ст. тут проживало 14—15  млн осіб, а  в середині XVII ст. — 16—18 млн осіб. Більшість людей жила в селах, і країна загалом залишалася аграрною. Об’єднання Франції в  єдину централізовану державу завершилося наприкінці XV  ст. Одночасно з  об’єднанням країни міцніла влада короля. Генеральні штати (станово-представницький орган влади) не скликали з  1484  р. Король Луї XII, уже не радячись із ними, вів війну за підкорення Італії, установлював податки на утримання армії тощо. Королівська влада ставала нічим не обмеженою, тобто абсолютною. У  Франції в XVI ст., як і в багатьох тогочасних європейських країнах, відбувалося становлення нової форми державного правління. Наступні кроки щодо створення у Франції абсолютизму (абсолютної монархії) було зроблено за Франциска  I. Він зумів підкорити своїй владі католицьку церкву. У  1516  р. Франциск I  досяг домовленості з  Папою Римським Левом  X, за якою король сам призначав на вищі церковні посади, а Папа тільки затверджував його рішення. Церковні особи фактично стали підлеглими короля. Усі справи життя країни розглядалися на Великій королівській раді, яка готувала укази короля, вирішувала важливі судові справи, призначала нові податки. На указах Франциска I вперше з’явилася формула необмеженої влади: «Така моя воля». Королівські правники публічно проголошували, що влада короля ніким і  нічим не обмежується. Головною передумовою появи абсолютизму у  Франції та інших європейських державах Раннього Нового часу вважають руйнування традиційного середньовічного суспільства з  трьома незмінними станами з  їхніми інтересами та уяв­ленням про монарха як «помазаника Божого». Тепер на монарха дивилися як на особу, що своєю сильною владою забезпечить загальний добробут у країні. Дворянство стало більше залежати від королівської служби. Знать сподівалася, що абсолютна влада монарха дозволить перерозподілити податки на її користь. Купецтво очікувало, що сильний монарх своєю політикою захистить від іноземних конкурентів. Городяни згодні були обміняти свої вольності на політику монарха, яка забезпечить сприятливі умови для розвитку підприємництва. Селянство мало надію, що міцна королівська влада обмежить сваволю сеньйорів і  наведе порядок у  країні. Тобто різні соціальні групи мали спільну зацікавленість у  посиленні королівської влади. 

2. Зміни в суспільстві та економіці. На початку XVI ст. у  французькому суспільстві, як і  раніше, зберігався поділ на три стани з  визначеним обсягом прав та  обов’язків. Однак упродовж Раннього Нового часу в  їхньому становищі відбулися значні зміни. Найбільш впливовою частиною населення Франції на початку XVI  ст. залишалося дворянство. Здебільшого воно не перешкоджало посиленню королівської влади в  країні. Лише кілька родів старої знаті (Гізи, Бурбони, Монморансі) ще зберігали великий вплив і  гуртували довкола себе прихильників серед середніх і  дрібних дворян. Починаючи від середини XV  ст. до складу спадкового, родовитого дворянства вливалися заможні городяни (купці, цехові майстри), які отримували дворянські титули, посади високого рангу з  королівської милості або  ж купували їх. Відтепер казали, що є старі «дворяни шпаги» (дворяни, що походять із дворянського роду) і  нові дворяни. Новий дворянин не був зобов’язаний нести військову службу, яка залишалася привілеєм родовитого дворянства. Військова служба звільняла старе дворянство від сплати податків. Нове дворянство не сплачувало податків, тільки якщо залишало свою попередню торговельну або фінансову діяльність. Шлях у  нове дворянство через посади в  державному апараті був найпоширенішим. На початку XVII  ст. у  його складі формувалася численна чиновницька верства, яку називали «дворянством мантії». У XVI—XVII  ст. у  Франції формувалися ринкові відносини. Цей процес відбувався досить повільно: заважали феодальні пережитки, станові привілеї дворянства й  духовенства, безправність підприємців. Осередками формування нових відносин стали міста. Так, центром розвитку парфумерії, ювелірної справи, виготовлення скляного посуду, меблів, одягу вважався Париж, центром друкарства й  банківської справи  — Ліон. Чотири рази на рік тут відбувалися Ліонські ярмарки, у  яких брали участь купці з  усієї Європи. 

Поступово в  більшості галузей французької промисловості мануфактури витіснили цехове ремесло. Особливо багато мануфактур існувало у  виробництві сукна, лляних і  шовкових тканин. Ліонські шовкові мануфактури налічували близько 12  тис. найманих працівників. Із розвитком підприємництва й  торгівлі у  Франції формувалася буржуазія. Вона відігравала значну роль у  розвитку економіки, позичала гроші збіднілому «дворянству шпаги», але залишалася політично безправною. Однак чим більше зростала могутність буржуазії, тим більше вона шукала можливостей впливати на державне життя.

 3. Реформація у Франції. У  20-ті  рр. XVI  ст. у  Франції почали поширюватися реформаційні настрої. Палким прихильником ідеї очищення церкви був французький гуманіст Лефевр д’Етапль, який заявляв про необхідність оновлення католицької церкви ще в  1512  р. Він першим, раніше за М.  Лютера, сформулював два визначальні принципи майбутньої Реформації  — спасіння вірою та необхідність визнання Святого Письма єдиним джерелом релігійної істини. Досить значний вплив на розвиток протестантизму в  країні мало поширення ідей Ж.  Кальвіна. У  Південній Франції з’явилися громади прихильників кальвіністського вчення, яких називали гугенотами (у перекладі  — «товариші»). Проте більшість французів не підтримала кальвінізм. Населення півночі країни, у  тому числі Парижа, залишалося прихильниками католицизму. На відміну від Німеччини, католицька церква у  Франції підкорялася королю та не викликала в населення такого невдоволення своєю діяльністю. Король Франциск  І у  середині 30-х  рр. XVI  ст. почав переслідувати протестантів. У  1535  р. влада заарештувала 300  гугенотів і  35  осіб засудила до страти. Із 1540  р. в  країні розгорнула діяльність інквізиція. Новий король Анрі II у  перший рік свого правління створив для боротьби проти кальвіністів спеціальну «Вогняну палату», яка за перші три роки діяльності ухвалила 500 обвинувальних вироків. Однак це не могло зупинити поширення ідей Реформації у Франції.

 4. Причини й початок релігійних війн. Варфоломіївська ніч. У 50—60-х рр. XVI ст. Франція зазнавала тяжкої кризи. Сподівання дворян на воєнну здобич, нові землі та посади внаслідок війн, які велися в  цей час Францією, не виправдалися. До того  ж «революція цін» призвела до різкого зменшення їхніх прибутків. У  цій ситуації реформаційні ідеали приваблювали дворянство можливістю захопити церковні землі. Водночас ті, хто залишався вірним королю й  католицькій церкві, мали намір отримати у  винагороду володіння супротивників. Однак більшість дворянства очікувала, розмірковуючи, до якого угруповання приєднатися з  більшою вигодою для себе. На чолі прихильників католицької церкви стояла родина лотаринзьких герцогів Гізів. Вождями гугенотів стали принци з родини Бурбонів, яким належало королівство Наварра на кордоні Франції та Іспанії. Між цими двома угрупованнями й  розпочалися війни, які тривали 36  років (1562—1598  рр.) та отримали назву релігійних (гугенотських) війн. Основними причинами війн стало загострення релігійної боротьби між католиками й  кальвіністами та ускладнення політичної ситуації у  Франції у  50—60-х  рр. XVI  ст. Напередодні війни французький уряд намагався проводити політику віротерпимості. Проте примирити сторони не вдалося. Приводом до війни стало вбивство гугенотів у  містечку Вассі. Герцог Гіз 1  березня 1562  р., проїжджаючи зі своїм загоном через нього, напав на гугенотів, які зібралися на богослужіння. Було вбито 23 особи та майже 200 поранено. Католицький Париж зустрів Гіза як героя, а  гугеноти сприйняли це як початок війни. У перші десять років жодна сторона не змогла здобути незаперечної переваги. За згодою короля Шарля IX 24 серпня 1572  р. в  Парижі та деяких інших містах відбуласяВарфоломіївська ніч  — масове винищення гугенотів та їхніх родин, що призвело до загибелі тисяч людей. Війна спалахнула з  новою силою. Тепер гугеноти розгорнули боротьбу за зміну королівської династії та в  1576  р. створили на півдні Франції гугенотську Конфедерацію з  окремими органами правління, податками, військом. Її очолив Анрі Наваррський. Королем Франції після смерті Шарля IX став Анрі III. Відсутність у  нього нащадків перетворювала Анрі Наваррського на найвірогіднішого кандидата на престол. Імовірність появи короля-гугенота спонукала католиків до активних дій. У  1585  р. вони створили Лігу  — федерацію католицьких міст. Її очолив герцог Гіз, який також висунув претензії на французьку корону. Країна поділялася на дві ворогуючі частини: гугенотський південь і католицьку північ. 

5. Завершення релігійних війн. Король Анрі III виявився неспроможним покращити ситуацію. Герцог Гіз вимагав від нього позбавити Анрі Наваррського права на наступництво престолу. Король у  відповідь оголосив про розпуск Ліги. Гіз підняв населення Парижа на боротьбу проти короля. Король Анрі III уклав союз із гугенотами та за їхньою допомогою заспокоїв Париж. Проте невдовзі його було вбито. У  Франції встановилося безвладдя. Король Іспанії Філіпп II і Папа Римський обговорювали можливість обрання королем Франції іспанського принца. Налякані ситуацією в  країні прибічники католиків погодилися визнати королем Анрі Наваррського, але вимагали від нього прийняти католицизм. Останній відповів на це словами: «Париж вартий меси!» (меса  — католицькацерковна відправа), і  став католиком. У  1594  р. він коронувався під ім’ям Анрі IV. Релігійні війни завершив Нантський едикт, виданий новим королем у 1598  р. Католицизм визнавався панівною релігією, але гугеноти отримали дозвіл вільно сповідувати свою віру та утворювати релігійні громади в  усіх містах, крім Парижа. Вони могли обіймати будь-які державні посади. Як гарантію здійснення цієї угоди гугеноти зберігали на півдні 200  фортець із гарнізонами та 25-тисячну армію. Значення Нантського едикту полягало в  тому, що він поклав край релігійним війнам у Франції, надав гугенотам певні громадянські права, відкривши шлях до релігійної терпимості.

Завершення формування абсолютної монархії у Франції

1. Піднесення Франції за Анрі IV. Анрі IV (1594— 1610  рр.) отримав прізвисько «добрий король». За період його правління було наведено лад у  господарстві країни, яке занепало за період релігійних війн; стягування податків із населення було впорядковано та зменшено. Здійснення заходів, спрямованих на відбудову й  розвиток економіки, були насамперед пов’язані з діяльністю першого міністра Франції Максимільяна де Бетюна Сюллі. Він вважав, що відновити економіку Франції можна лише за сприяння розвитку національного сільського господарства та промисловості. Ремісників було звільнено від обмежень, що накладали цехові статути, було створено сприятливі умови для мануфактурної промисловості. Було обмежено ввезення іноземних промислових виробів, а  вивезення власної сировини призупинено. Для розширення виробництва з  королівської скарбниці власникам мануфактур навіть надавалися субсидії. Виникли привілейовані королівські мануфактури, що виготовляли шовк, фаянсові вироби, парфуми. Політика, яку уряд Анрі IV здійснював для відродження економіки Франції, базувалася на популярних серед тогочасних європейських економістів принципах протекціонізму та меркантилізму. Зовнішню політику Анрі IV спрямовував на сприяння розвитку заморської торгівлі. У  1604  р. розпочалася колонізація французької Канади, губернатором якої призначили мандрівника Самуеля де Шамплейна. Головними противниками Франції в Європі Анрі IV вважав іспанських і  німецьких Габсбургів. Він намагався протидіяти спробам іспанського короля Філіппа II придушити Реформацію, розуміючи, що посилення Іспанії зачіпатиме інтереси Франції. Вважаючи війну з  Габсбургами неминучою, Анрі IV і  Сюллі активно готувалися до неї. Убивство короля припинило цю підготовку

2. Зміцнення абсолютизму за Рішельє під час правління Луї ХІІІ. Зміцнення країни продовжив перший міністр Франції за правління короля Луї XIII (1610— 1643  рр.), кардинал католицької церкви герцог Рішельє. Одним зі своїх головних завдань Рішельє вважав посилення авторитету королівської влади. Нагальною потребою, без вирішення якої Францію не можна було вважати цілісною державою під необмеженою владою короля, за переконаннями Рішельє, стала ліквідація гугенотських привілеїв на півдні країни. Війни проти гугенотів, що розпочалися в 1620 р., завершилися перемогою королівської армії. Фортеці гугенотів зруйнували. У 1629 р. з’явився «Едикт милості», за яким гугенотам дозволялося сповідувати їхню віру, але заборонялося мати гарнізони та фортеці. Рішельє розпочав рішучу боротьбу проти старої родовитої аристократії. Усіх її представників, які не бажали коритися королівській владі, відправили у  вигнання або засудили, а  їхні замки зруйнували. Під загрозою смертної кари заборонили дуелі  — поєдинки між дворянами. Для виконання своїх рішень на місцях Рішельє реорганізував систему управління та зробив її залежною від короля. У  провінції призначалися інтенданти  — королівські урядовці, які повністю відповідали за надходження податків і  стан справ у  провінціях. Вони призначалися на посади королем, а  не купували посади, як інші чиновники. Інтенданти поступово підпорядкували весь апарат управління провінціями, посилили в  них владу короля та зменшили тим самим вплив місцевої знаті. У центральному апараті виросло значення секретарів, що призначалися королем і  контролювали ті або інші питання. Чимало зусиль Рішельє доклав для розвитку військового й  торговельного флоту. У  цей час у  Середземному морі панував флот Іспанії, яку Франція вважала своїм противником. Франція мала там лише 12 галер. Зусиллями Рішельє ситуація змінилася. На 1635 р. французький флот у Середземному морі налічував декілька десятків суден різних видів, які мали тисячу гармат і  понад 5  тис. матросів. Зусилля з  розвитку торговельного флоту обумовлювалися оголошеним Рішельє курсом на розвиток вільної торгівлі з  Новим Світом і  створенням там французьких колоній. Він активно сприяв заснуванню торговельних компаній (за роки його правління з’явилося 22  компанії). Сам Рішельє був головним учасником торговельної компанії «Нова Франція», яка здійснювала колонізацію Канади. За Рішельє Франція активно розбудовувала свою колоніальну імперію, вела суперництво й  боротьбу проти Англії та Нідерландів за нові території. У зовнішній політиці перший міністр робив усе, щоб піднести престиж своєї країни в  європейських справах.

 У  1635  р. Франція втрутилася в  Тридцятилітню війну. Завдяки дипломатичному таланту Рішельє країна домоглася послаблення впливу Іспанії в  Європі. Велику увагу Рішельє приділяв також розвитку науки й  культури, але вимагав від їхніх діячів підтримки своєї політики, намагаючись цим поставити їх на службу французькому абсолютизму. Він ініціював реконструкцію Сорбонни (Паризького університету) і  створення Французької академії. Головним підсумком державної діяльності Рішельє стало затвердження у  Франції абсолютизму.

  3. Абсолютизм за Луї XIV. Формування абсолютної монархії загалом завершилося за Луї XIV (1643—1715  рр.). Його проголосили королем Франції у п’ятирічному віці. Від його імені правила мати Анна Австрійська, а  фактично  — її фаворит, наступник Рішельє на посаді першого міністра кардинал Джуліо Мазаріні. Він продовжував політику Рішельє, спрямовану на зміцнення Франції та посилення королівської влади. За Мазаріні було успішно для Франції завершено Тридцятилітню війну. Франція здобула панівне становище в тогочасній Європі. Потребуючи коштів на реалізацію своїх планів, Мазаріні запровадив нові податки, що викликало незадоволення населення та протести в  різних регіонах країни. У 1648  р., значною мірою під впливом Англійської революції, у  Франції розпочалися антиурядові заворушення, що тривали до 1653  р. та вилилися в  громадянську війну. Ці події увійшли в  історію як Фронда. Мазаріні зміг приборкати Фронду. Поразка антиурядового руху сприяла зміцненню королівської влади. Після смерті Мазаріні Луї XIV заявив, що не збирається призначати нового першого міністра та управлятиме сам. Своєю діяльністю король довів, що він є  правителем, гідним могутньої європейської держави. Головним виконавцем волі короля, інтендантом (міністром) фінансів і  фактичним головою уряду став Жан Батіст Кольбер. Саме з  його діяльністю пов’язана внутрішня політика уряду короля Луї XIV. У сфері економіки Кольбер, як і  його попередники, дотримувався політики протекціонізму. Запровадивши високий митний тариф, він захистив французьких виробників від конкуренції з іноземними товарами. Вивезення із Франції необробленої сировини повністю заборонили. Значні кошти щорічно виділялися на утримання, ремонт і  будівництво доріг. Чимало зусиль докладалося для створення та розвитку французьких колоній. Велика увага приділялася морській торгівлі. За підтримки держави активну діяльність розгорнули ОстІндська і  Вест-Індська торговельні компанії. У  1683  р. морська торгівля Франції посіла третє місце в  Європі після Нідерландів та Англії. За турботу про французький військовий флот Кольбера називали його «батьком». Значно зросла кількість його суден і  було запроваджено матроську повинність для служби на флоті. Завдяки реформі армії тепер вона налічувала 320  тис. воїнів і  стала найсильнішою в  Європі. У подоланні зловживань у  фінансовій сфері Кольбер, за свідченням сучасників, вирізнявся впертістю та суворістю аж до жорстокості. Їх викоріненням займалася Особлива судова палата. Чимало уваги Кольбер приділяв розвитку науки й  мистецтва. За його сприяння з’явилися Академія написів і  літератури, Королівська академія наук, Королівська академія музики та Королівська академія архітектури. За пропозицією Кольбера відкрили й  забезпечили всім необхідним Паризьку обсерваторію. Він збільшив королівську бібліотеку, ботанічний сад, фінансував експедиції вчених, особливо природознавців, для вивчення нових земель. Міцна фінансова система, надійна армія  — ось те, на що перш за все спиралася королівська абсолютна влада за Луї XIV.  Уся вища судова влада також належала королю. За таємним наказом Луї XIV дозволялося ув’язнити будького без суду та відправити до паризької в’язниці Бастилії. Навіть відносини з  католицькою церквою Луї  XIV побудував на її всебічній залежності від короля. Нантський едикт у 1685 р. повністю скасували, кальвінізм заборонили, а понад 200  тис. гугенотів змусили залишити Францію. У зовнішній політиці Луї XIV докладав чималих зусиль, щоб перешкодити Габсбургам панувати в  Європі. Водночас він намагався збільшити територію своєї держави, загарбавши землі сусідів. За 54  роки самостійного правління Луї XIV Франція протягом 32  років вела війни. У  1667— 1668 рр. вона завоювала іспанські Нідерланди, однак війна 1672—1678  рр. за загарбання Голландії завершилася поразкою. Причинами невдач короля в  цій війні та наступних  — у  1683—1684  рр. (Війна за об’єднання), 1688—1697 рр. (Війна Аугсбурзької ліги) та 1701—1713 рр. (Війна за іспанську спадщину)  — стала протидія як католицьких, так і протестантських держав його спробам підпорядкувати своїм інтересам усю Європу

Володіння Габсбургів. Національно-визвольна війна в Нідерландах

1.     Володіння Габсбургів у другій половині XVI ст.

 Після зречення в  1556  р. Карла V  володіння Габсбургів було поділено. Іспанія, Нідерланди та Італія відійшли до його сина Філіппа II (1556—1598 рр.), а  австрійські землі та посада імператора  — до брата Фердінанда I  (1556— 1564  рр.). Такий розподіл загалом позитивно вплинув на становище в імперії. На відміну від ревного католика Філіппа II, схильний до компромісів Фердінанд  був одним з  авторів Аугсбурзького релігійного миру. У другій половині XVI  — на початку XVII  ст. Фердінанду I вдалося підтримувати в  імперії територіальний по[1]рядок і  релігійний мир, вирішуючи конфлікти, що виникали, найчастіше без застосування сили, переважно правовими засобами. Проте відносини між католиками, лютеранами й кальвіністами залишалися напруженими. Під впливом рішень Тридентського собору активізувалася Контрреформація. У деяких німецьких князівствах почалося переслідування католиками протестантів. До цього додавалося поступове посилення невдоволення імперськими порядками через перші прояви прагнень створити національну державу. Філіпп II, успадкувавши трон батька та значну частину його володінь, став власником земель, які розташовувалися не лише в Європі, але й у Новому Світі. Цю ситуацію відображало тогочасне висловлювання, що він володіє «імперією, над якою ніколи не заходить сонце». Себе Філіпп II оголошував захисником католицької церкви в боротьбі з протестантизмом, ісламом та єресями. За умовами Іберійської унії 1580 р. він став королем Португалії та отримав усі її колонії. Філіпп II допомагав католицькій владі Франції перемогти гугенотів у релігійних війнах. Він намагався підкорити протестантську Англію, але зазнав поразки в боротьбі з нею на морі.

2.     Нідерланди під владою Іспанії в XVI ст.

Із величезних володінь Іспанії досить сильно виділялися Нідерланди. У середині XVI  ст. вони займали територію, на якій сьогодні розташовані Нідерланди, Бельгія, Люксембург і  частина Північної Франції. Тут не було родючих земель, корисних копалин, країна постійно потерпала від повеней. Головним її багатством стали працелюбні жителі. Вони з  гордістю казали: «Бог створив небо, а  ми  — суходіл». Нідерландці відвойовували в моря землю, на якій створювали нові поля та будували свої поселення. Нідерланди поділялися на 17 провінцій, які відрізнялися за рівнем розвитку. На півночі земля належала вільним селянам, які часто використовували найману робочу силу. Саме тут поступово формувалися нові, ринкові відносини. На півдні більша частина землі перебувала у  власності дворян. На ній працювали вільні селяни, які вико[1]нували повинності за користування землею. Однак і на півдні Нідерландів розвивалися ринкові відносини, особливо в промисловості. Всесвітньо відомі ткацькі мануфактури Фландрії виробляли сукна, килими, шовкові вироби. Після Великих географічних відкриттів Нідерланди опинилися на перетині нових торговельних шляхів, а Антверпен став центром світової торгівлі. Завдяки економічному зростанню Нідерланди перетворилися на найбільш населену територію тогочасної Європи. У другій половині XV ст. Нідерланди опинилися у складі Священної Римської імперії. Ця невелика територія давала їй у чотири рази більше прибутку, ніж усі володіння в Новому Світі. Однак великі податки, що збирали з Нідерландів, ішли на фінансування війн імперії із сусідами в  Європі, турками та протестантськими князями в  Німеччині. Нідерландці сприймали ці війни як непотрібні або шкідливі, оскільки вони велися з їх важливими торговельними партнерами. Поширення ідей Реформації спричинило появу в країні спочатку досить значної кількості прихильників лютеранства, а  потім  — кальвінізму. Для боротьби з ними влада імперії поширила на Нідерланди діяльність інквізиції та видала особливі закони проти протестантів. Переслідування владою протестантів викликали невдоволення та зростання напруженості в суспільстві.

3.Причини й початок Національно-визвольної війни в Нідерландах. Ситуація в  Нідерландах, зумовлена політикою Філіппа II, який намагався перетворити їх на като­лицький регіон, стала нестерпною. У  країні збільшилася кількість іспанських військ, а  вся влада зосередилася в  руках Державної ради (консульти) із прихильників іспанців. Було створено 14 нових єпископств, активізувала діяльність інквізиція, почалися переслідування єретиків. Філіпп II заборонив нідерландським купцям торгувати з Новим Світом, у 40 разів збільшив розмір мита на вовну, яку вони закуповували в Іспанії. У Нідерландах закривалися суконні мануфактури, чимало людей втрачали роботу. У 1569 р. делегація нідерландських дворян звернулася до штатгальтера іспанського короля в Нідерландах Маргарити Пармської із проханням припинити діяльність інквізиції та скликати Генеральні штати (парламент). Один із її радників презирливо обізвав скромно одягнених дворян гезами, тобто жебраками. Згодом ця назва поширилася на всіх, хто боровся за визволення Нідерландів від іспанської влади. Їхньою відзнакою стали портрет Філіппа II і напис «Вірні королю до жебрацької суми» як згадка про невдале звернення та натяк на те, що іспанська влада руйнувала їхню країну. Нідерландську опозицію очолив принц Віллем Оранський. В умовах зростання загального невдоволення владою іспанців кальвіністські проповідники рішуче засуджували католицьке «шанування ідолів», маючи на увазі ікони, і закликали людей знищувати їх. У Нідерландах розпочалися стихійні виступи проти іспанців. Улітку 1566 р. окремі заворушення набули форми повстання проти іспанців і католицької церкви. Озброєні ремісники й селяни нищили церкви, монастирі, спалювали ікони. Протягом кількох днів серпня повстання іконоборців охопило 12 із 17 провінцій. Воно започаткувало Національновизвольну війну проти іспанського панування в  Нідерландах. Налякана Маргарита Пармська погодилася піти на поступки за умови, якщо нідерландці припинять боротьбу. Проте цього не сталося. За розпорядженням Філіппа II в 1567 р. до Нідерландів було введено 10­тисячну іспанську армію на чолі з герцогом Альбою. Він почав «заспокоювати» Нідерланди мечем і  вогнищем інквізиції. Було засновано Раду в справах про бунти (нідерландці назвалиїї «Кривава рада»), яка мала необмежені повноваження. Майно бунтівників конфісковувалося, збільшувалися податки. Упродовж перших трьох місяців влада стратила 1,8 тис. осіб. Багато людей через переслідування залишили країну. У березні 1569 р. герцог Альба вирішив запровадити в Нідерландах 10%-й податок із ціни будь-якого проданого товару, 5%-й — із продажу земельної власності та 1%-й — з  усього рухомого й  нерухомого майна. У Нідерландах, де кожен товар проходив через кілька рук, перш ніж потрапити до споживача, це вело до повної дезорганізації економічного життя. «Краще зберегти для Бога й короля збіднілу та зруйновану державу, — казав Альба, — ніж мати її у  квітучому стані для диявола та його поплічників  — єретиків». Усю країну охопило обурення. Нідерландці зрозуміли, що їм уже нічого втрачати.

4. Перемога повстання на півночі країни. Завершення війни. Населення Нідерландів розгорнуло партизанську боротьбу проти іспанців. У 1572 р. кораблі морських гезів кинули якір упорту Брілле. Разом із жителями міста вони знищили іспанський гарнізон, сформували велику морську ескадру й почали визволяти від іспанців узбережжя, не допускаючи кораблі з допомогою для іспанської армії. У лісах з’явилися загони лісових гезів. Населення активно підтримувало їх. Повстання охопило всю північ Нідерландів. Герцог Альба зневажливо назвав ці події «бунтом селюків» і додав: «Це не варте уваги». Проте він помилився. Повстанці на півночі перемагали, витісняючи іспанців. Для керівництва повстанням було запрошено герцога Віллема Оранського. Він прийняв цю пропозицію і в 1572 р. став штатгальтером звільнених провінцій Голландія, Зеландія, Фрисландія та Утрехт. Період 1573—1576 рр. виявився для повстанців найтяжчим. Іспанська армія нищила нідерландські міста, які підтримували повсталих. У 1575 р. Іспанія оголосила про своє банкрутство, після чого припинила забезпечувати платнею своїх найманців у  Нідерландах, і  ті вдалися до грабунків і  насильства над місцевим населенням. Так, було спалено місто Антверпен, де під час пожеж загинуло та було вбито близько 8 тис. осіб. Це спонукало більшість нідерландців до об’єднання зусиль у боротьбі з іспанською армією. Восени 1576 р. північні (кальвіністські) і південні (ка[1]толицькі) провінції Нідерландів підписали угоду «Гентське примирення», проголосивши взаємну релігійну терпимість та об’єднання зусиль для спільної боротьби з  іспанськими силами. Цей союз протримався три роки.

У 1579 р. представники трьох провінцій, незадоволених діями агресивних кальвіністів, підписали Арраську унію та визнали владу короля Філіппа II.  Пізніше до них приєдналися ще дві провінції. У  відповідь на це того самого року п’ять північних кальвіністських провінцій прийняли Утрехтську унію й утворили союз, який започаткував створення на півночі країни незалежної держави. Із часом до нього приєдналися ще дві провінції. Унія стала правовою основою держави Сполучені провінції Нідерландів, яку за назвою найбільшої провінції називали Голландська республіка, або Голландія. Республікою новостворена держава стала вимушено, оскільки монархи Англії та Франції, яким пропонували правити Нідерландами, не погодилися на це. Протистояння Сполучених провінцій Нідерландів та Іспанії тривало до 1648  р. Стан війни між державами припинив Мюнстерський договір 1648  р., що був складовою Вестфальського миру, яким завершилася Тридцятилітня війна. Під іспанською владою залишилися провінції Південних Нідерландів (сучасна Бельгія).

5. Значення та наслідки Національно-визвольної війни в Нідерландах. Унаслідок перемоги Національно-визвольної війни проти іспанського панування було досягнуто незалежності Північних Нідерландів і  створено умови для розвитку тут протестантизму як ідейної основи нового суспільства. Розпочалося формування голландської та фламандської націй, які розмовляють однією мовою, але сповідують різні релігії. Сучасні дослідники визначають форму правління, що встановилася в Голландській республіці, як олігархічну (бюргерську) республіку. Перемога національно-визвольного руху в Північних Нідерландах створила сприятливі умови для розвитку капіталістичних відносин. Тут почала швидко розвиватися торгівля, сюди перевели свої мануфактури багато підприємців із півдня. Усе більшого розвитку набувало мореплавство. У середині XVII ст. флот Голландської республіки вдвічі перевищував флоти Франції та Англії разом узяті. Величезної могутності набула заснована в 1602 р. ОстІндська торговельна компанія, яку сучасники називали «державою в  державі». Першість серед портових міст Голландської республіки здобув Амстердам, який перебрав на себе колишню роль Антверпена. Кількість його жителів на початку XVII ст. перевищувала 100 тис. осіб. Щодня в його гавані стояло близько 2 тис. кораблів із різних країн. Він перетворився на головний європейський ринок торгівлі індійськими товарами, зерном, рибою, хутром та лісом.

Англія

1.     Зміни в економіці та суспільстві.

У XVI ст. Англія являла собою невелику за територією країну. Її володіння в Ірландії були незначними, Шотландія також не входила до її складу. На початку XVI ст. населення Англії становило близько 3  млн осіб, а  наприкінці століття збільшилося до 4  млн (без урахування Шотландії). Це була переважно аграрна країна: у містах проживало 10—20% населення. Земля належала лендлордам (землевласникам) і королю. Більшість селян не мала власної землі, а за користування нею сплачувала грошову ренту. Із появою мануфактур як в Англії, так і  за її межами зріс попит на вовну. Багато землевласників захопилися розведенням овець, що швидко збагатило їх. Справжнім потрясінням для Англії стала «революція цін», унаслідок якої великі землевласники збільшили грошову ренту селян у три—сім разів. Селяни втрачали свої господарства й  перетворювалися на жебраків. Головною галуззю промисловості стало виробництво сукна. Попит на сукно спричинив поширення мануфактурного виробництва в  країні. Унаслідок Великих географічних відкриттів Англія опинилася на перехресті торговельних шляхів між Європою та Америкою. Це стало поштовхом до зростання зовнішньої торгівлі. Щоб убезпечити доставку товарів, у 70-х  рр. XV ст. почали виникати перші об’єднання англійських купців. Із XVI  ст. вони засновували нові капіталістичні акціонерні компанії. Купці об’єднували свої капітали та ставали акціонерами компанії, отримуючи прибутки відповідно до свого внеску. Особливістю розвитку сільського господарства Англії XVI ст. став початок аграрної революції. Для розвитку вівчарства лендлорди перетворювали свої землі на пасовища. Збільшуючи площі пасовищ, вони привласнювали громадські землі, якими користувалися селянські громади, та огороджували їх. Цей процес отримав назву огороджування. Унаслідок огороджувань в  Англії з’явилися нові суспільні верстви  — нові дворяни та сільські наймити. Нові дворяни отримували прибутки від розведення овець і  про дажу вовни. Поява нових суспільних верств свідчила про формування в сільському господарстві Англії капіталістичних відносин. Гроші перетворювалися на капітал, який його власники вкладали в  розвиток господарства з  метою отримання прибутку. Влада намагалася зупинити процес огороджувань. Король Генрі VIII (1509—1547  рр.) статутом 1516  р. заборонив перетворювати орні землі на пасовища, а  статутом 1533  р. дозволив одному власнику мати не більше 2  тис. овець. Статутом 1597 р. королеви Елізабет  І зруйновані селянські садиби мали відновити. Проте все було марним. Мануфактурні підприємства та господарства нових дворян не могли забезпечити роботою позбавлених землі селян. Міста заполонили жебраки. На початку XVII  ст. лише в  Лондоні їх налічувалося 50  тис. осіб. Генрі VIII почав видавати закони, спрямовані проти жебрацтва. Збирати милостиню дозволялося тільки немічним і старим; тих, хто міг працювати, били батогом і зобов’язували повертатися додому. Якщо затримували вдруге — знову били та відрізали половину вуха. Кого затримували втретє — страчува[1]ли як злочинця. За роки правління Генрі VIII стратили 72 тис. осіб. В історію його закони увійшли під назвою «Криваве законодавство». Король Едвард VI (1547—1553  рр.) посилив ці закони. Людину, яка не працювала, віддавали в  абство тому, хто на неї доніс. Якщо раб тікав, то за першу втечу йому ви[1]палювали на лобі або щоці тавро й віддавали в  довічне рабство. За другу втечу ставили друге тавро, за третю  — страчували.

2.     Королівська Реформація. Зміцнення королівської влади.

У  XVI  ст. Англією правила королівська династія Тюдорів. Саме за правління другого короля із цієї династії — Генрі VIII — в Англії розпочалася Реформація. В Англії вона здійснювалася «згори» — за активного втручання самого короля, і тому її називали королівською. Приводом для проведення Реформації стала відмова Папи Климента VII дати дозвіл Генрі VIII на розірвання шлюбу з  його першою дружиною  — іспанською принцесою Катариною Арагонською. Тоді Генрі VIII змусив духовенство ухвалити рішення, за яким король очолив церкву в Англії. Після цього він розлучився та уклав шлюб із придворною красунею Анною Болейн. Коли Климент VII пригрозив королю за такі дії відлученням від церкви, парламент у  1534  р. прийняв Акт про супрематію (верховенство), яким оголосив про виведення англійської церкви з-під зверхності Риму й  перехід її під опіку Генрі VIII. Наступний король Едвард VI продовжував реформування церкви. Усі відправи здійснювалися англійською мовою, було спрощено церковні обряди. Прихильниками католи­ цизму залишалися старі дворяни й велика кількість селянства, яке пов’язувало нову церкву з  огороджуванням. За правління королеви Мері Тюдор (1553—1558 рр.), яка дотримувалася католицизму, в Англії було здійснено спробу повернутися до старої, католицької віри. Королева відновила католицьку церкву, почала страчувати протестантів, за що отримала прізвисько «Кривава Мері». Однак англіканська церква вже досить глибоко вкорінилася в  суспільстві. Повертати землі й  майно монастирям ніхто не хотів. Після смерті Мері Тюдор корона перейшла до Елізабет I (1558—1603 рр.). Вона відновила англіканську церкву. Проти католиків було видано суворі закони. У  1571  р. був прийнятий англійський «Символ віри» («39  статей»), у  якому проголошувалися основні принципи англіканської церкви. Період правління Тюдорів в  історії Англії пов’язаний із посиленням абсолютизму. Король Генрі VII (1484—1509 рр.) позбавив баронів можливості воювати з ним, заборонивши мати артилерію та озброєні загони. Для розгляду злочинів знаті проти держави утворили суд Зоряної палати, суд палати лордів і  канцелярський суд. За правління Генрі VIII головним органом управління країною стала підпорядкована королю Таємна рада. Однак, на відміну від Франції та Іспанії, де діяльність станово-представницьких органів фактично припинилася, в  Англії важливе значення зберігав парламент. Крім цього, до особливостей англійської абсолютної монархії належали існування у  графствах місцевого самоврядування та відсутність постійної армії.

 3. Виникнення руху пуритан. Серед частини невдоволеної обмеженістю Реформації буржуазії поширилися ідеї кальвінізму. Ці люди виступали за «очищення» англіканської церкви від залишків католицизму. Називали їх пуританами. Поступово вони порвали з англіканською церквою, вийшли з  неї та почали створювати власні церковні громади на чолі з  обраними старшинами (пресвітерами). Пуритани сподівалися на підтримку Елізабет I, але помилилися. Королеві не сподобалися вимоги пуритан відокремити церкву від держави й підкорити королівську владу церкві, і  вона почала їх переслідувати та карати. Історія засвідчила, що королева виявилася далекозорою. У  середині XVII  ст. відбулася Англійська революція, яку багато істориків називають «пуританською». Саме пурита[1]ни разом з  англійським парламентом виступили проти короля Карла  I Стюарта й  засудили його до страти.

4.Правління Елізабет I. Англо-шотландські відносини. Підкорення Ірландії. Елізабет I дотримувалася політики протекціонізму, сприяючи розвитку національного вироб[1]ництва, торгівлі та торговельного флоту, надаючи привілеї торговельним компаніям, особливо Ост-Індській. Свідчен ням успішного розвитку торгівлі стало відкриття Лондонської біржі. Значними були успіхи королеви і в зовнішній політиці. Вона активізувала боротьбу за включення до складу англійських володінь сусідніх Шотландії та Ірландії. Економічно слабка, роздерта внутрішньою боротьбою Шотландія в  XVI  ст. перетворилася на об’єкт загарбницьких прагнень Англії. Війна проти Англії в  першій половині XVI  ст. тривала впродовж кількох десятиліть. У  1542  р. шотландський король, який зазнав поразки в  цій війні, помер. Корона перейшла до його новонародженої доньки Мері Стюарт (1542—1567  рр.). Мері відправили на виховання до Франції, де вона стала ревною католичкою. Шотландією в  той час керувала мати королеви  — Марі Гіз, представниця могутнього французького роду Гізів. У середині XVI  ст. в  Шотландії поширилися ідеї кальвінізму. Лідером шотландської Реформації став Джон Нокс. Боротьбу кальвіністів проти католицької церкви підтримувала зброєю та грошима Елізабет I.

Після смерті свого чоловіка, короля Франції Франциска II, Мері Стюарт повернулася до Шотландії. Боротьба кальвіністів проти католиків спалахнула з  новою силою. Мері Стюарт підтримувала католицьку церкву, установила зв’язки з  англійськими дворянами-католиками, які готували змову проти Елізабет I.  Натомість остання організувала проти неї виступ кальвіністів. У  1567  р. кальвіністи, очолювані графом Мюрреєм, підняли повстання. Мері Стюарт змушена була тікати й  попросити притулку в Елізабет. Підступна королева надала притулок «своїй любій сестрі», ув’язнивши її в  замку на довгі 20  років. У Шотландії за підтримки англійської королеви до влади прийшли проанглійські сили. Королем Шотландії став син Мері Стюарт Джеймс VI (1567—1625  рр.). У 1585  р. англійський парламент прийняв закон, за яким кожен, хто брав участь у  змовах проти королеви, мав бути страчений. За цим законом королівський трибунал засудив Мері Стюарт до страти за діяльність, небезпечну для Англії та королеви. У  1587  р. вирок виконали. Джеймс VI погрожував Англії війною за страту матері, але Елізабет знайшла спосіб для його приборкання. Оскільки королева не мала дітей, вона визнала Джеймса VI спадкоємцем англійського престолу. Після смерті Елізабет I  він став королем Англії під ім’ям Джеймс I  (1603—1625  рр.), започаткувавши правління в  країні династії Стюартів. Процес підкорення Ірландії пришвидшився за Генрі  VIII, який у 1541  р. оголосив себе її королем. Конфіскація земель у  місцевої знаті стала головним засобом цього. Землі роздавали англійським колоністам за умови заселення їх англійцями. У другій половині XVI  ст. через політику англійців на півдні острова спалахнуло кілька повстань проти англійського панування. Всі вони завершилися поразкою, й Ір[1]ландія перетворилася на колонію Англії.

 5. Боротьба проти Іспанії за панування на морі. У  XVI  ст. Англія розпочала спроби проникнення в  Амери[1]ку. Проте на її шляху була Іспанія, яка після об’єднання з  Португалією мала там величезні колонії. Боротьба Англії проти Іспанії із середини XVI ст. набула форми контрабанд[1]ної торгівлі з  колоніями Іспанії та нападів піратів на її порти й  кораблі, що перевозили золото до Європи. Король Іспанії Філіпп II болісно сприймав зухвалість англійської королеви. Для вторгнення в Англію він вирішив зібрати величезний флот. Проте в  1587  р. Ф.  Дрейк за на[1]казом королеви здійснив рейд до порту Кадіс  — бази іспан[1]ського флоту  — і  знищив більшість іспанських кораблів. Іспанцям довелося знову збирати сили. У  1588  р. «Непере[1]можна армада» (так назвав свій флот Філіпп II) вирушила до берегів Англії. Командувати англійським флотом короле ва доручила Ф.  Дрейку. Англійські кораблі атакували «Непереможну армаду» в протоці Ла-Манш. Битва, яку назвали Гравелинською, тривала два тижні. Важкі іспанські кораблі було розбито легкими англійськими. Флот Англії не втратив жодного корабля. Для Англії ця перемога започаткувала процес її перетворення на країну  — «володарку морів», а  для Іспанії означала втрату нею морської переваги

Англійська революція

1. Соціально-економічний розвиток Англії напередодні революції. Із початку XVII  ст. Англія перетворилася на основного постачальника нефарбованих тканин на європейський ринок. Уже в середині XVII  ст. вона забезпечувала 80% загальноєвропейського видобутку вугілля (близько 3  млн т). За перші 40 років XVII  ст. подвоїлися обсяги торгівлі. Цьому сприяли торговельні компанії, які користувалися монопольним правом на торгівлю в певному регіоні. Найбільшою була Ост-Індська компанія. У сільському господарстві південних і  центральних графств активно поширювалися ринкові відносини. Проте на півночі ще зберігалися натуральна рента (оброк) і  відробіток (панщина). 2. Політичні передумови Англійської революції. Початок революції. У 1603  р. в  Англії почала правити династія Стюартів. Її представники прагнули встановити в країні абсолютну монархію. Давні права парламенту вони вважали поступками з  боку монархів, які можна й  скасувати. А їхні симпатії до католицької церкви призводили до гострих релігійних конфліктів із протестантами та англіканською державною церквою. Таку політику започаткував син страченої Мері Стюарт Джеймс І (1603—1625  рр.). Хоча ця політика була непопулярною, його син Карл I (1625—1649 рр.) її продовжував. Він потребував коштів для ведення розпочатих війн проти Іспанії та Франції. За перші три роки правління він тричі скликав і  розпускав парламент: перший дав йому незначну суму, другий взагалі відмовив, а  третій погоджувався надати кошти за умови, що король підпише петицію, яка відновить усі здобуті англійцями права. Отримавши кошти, Карл I  проігнорував умови договору та протягом 11 років не скликав парламент. Для покриття своїх витрат він поширив на всю Англію давній корабельний податок (щитові гроші  — обов’язок прибережних областей утримувати флот). Для придушення невдоволених було розширено діяльність надзвичайних судів. У  країні почалася масова еміграція до Північної Америки. Занепокоєний цим Карл I  заборонив її під загрозою жорстоких покарань. Приводом до відкритого виступу проти короля стала спроба поширити в  Шотландії англіканську церкву. Шот ландці взялися до зброї. Війна набула затяжного характеру. Карл I  змушений був у  1640  р. скликати парламент, щоб отримати згоду на збирання нових податків. Цей парламент увійшов в  історію під назвою «Довгий парламент» (діяв до 1653  р.), оскільки його члени домоглися від короля згоди, що розійдуться тільки тоді, коли самі визнають це за потрібне. Парламент висунув королю вимоги, викладені у  «Великій ремонстрації» (протесті) (1641  р.), які Карлу  I довелося виконати. Надзвичайні суди й  корабельний податок було скасовано. Король зобов’язувався скликати парламент не раніше, ніж через три роки. На думку істориків, початок діяльності «Довгого парламенту» є початком Англійської революції.

3. Громадянські війни.

У січні 1642  р. Карл I  залишив Лондон і  вирушив на північ, де мав найбільше прихильників. 22  серпня 1642  р. король оголосив війну парламенту. У  країні спалахнула перша громадянська війна (1642— 1646  рр.). Військо короля складалося з  дворян (кавалерів) і  прихильників англіканської церкви. Парламентське військо (отримало назву «круглоголові» за форму зачіски) складалося переважно з пуритан і прихильників парламенту. Спочатку армія парламенту зазнавала поразок, але ситуація змінилася після приходу Олівера Кромвеля. Він реформував армію. Армія парламенту завдала королівським військам рішучих поразок у  битвах під Марстон-Муре (1644  р.) і  Нейзбі (1645  р.). Король потрапив у полон і був ув’язнений. Наприкінці 1648  р. Карл I утік із полону й  розпочав другу громадянську війну (1648—1649  рр.), однак знову зазнав поразки. Хоча більшість депутатів схилялася до збереження королівської влади, О.  Кромвель із відданими йому військами вступив у  Лондон та усунув їх із парламенту. Також було створено суд, за рішенням якого 30  січня 1649  р. короля Карла І  стратили. У  парламенті було скасовано палату лордів, Англію проголошено республікою. Законодавчу владу передали «Довгому парламенту», виконавчу  — Державній раді. Однак фактичним правителем країни став О.  Кромвель. 4. Англійська республіка. Після проголошення республіки до влади в  країні прийшли індепенденти. На їхню думку, держава мала будуватися на тих самих засадах, що й  громади віруючих, тобто на основі ідеї суспільного договору, який передбачав взаємне визнання прав та обов’язків членів колективу або громадян. Індепенденти визнавали лише власне тлумачення Святого Письма й тому одразу розпочали репресії проти інших релігійних сект. Найбільше постраждали дигери («справжні урівнювачі»), які обробляли громадські землі, вважаючи, що вони не можуть бути чиєюсь власністю, а отже, є спільними. Дигери вважали, що в  суспільстві всі мають працювати на спільне благо на чолі з  вибраними наглядачами. У  держави не має бути грошей, а  за купівлю-продаж слід страчувати. Однак О. Кромвель був переконаний, що приватна власність є  невід’ємним правом кожної людини, а  майнова рівність  — це порушення англійських традицій. Перемігши в громадянській війні, О. Кромвель здійснив каральні походи в  Шотландію, яка визнала своїм королем Карла II, сина страченого Карла  I. Наступного удару за[1]знала Ірландія, католики якої допомагали англійському королю в  боротьбі проти парламенту. Походи в  Шотландію та Ірландію започаткували майбутню англійську колоніальну імперію. Важливим для колоніальних завоювань та першості на морях став виданий у  1651  р. навігаційний акт, за яким усі товари, що потрапляли до Англії, могли перевозити лише англійські судна або  ж судна країни-виробника. Цей документ був спрямований проти голландців, які вели по[1]середницьку торгівлю, і  призвів до війни з  Нідерландами, у  якій Англія здобула перемогу. 5. Протекторат О. Кромвеля. Із моменту проголошення республіки верховна влада в країні належала «Довгому парламенту», який повністю складався з  індепендентів. Другою важливою силою в  державі була армія, підпорядкована особисто О.  Кромвелю. Тривале правління «Довгого парламенту» викликало обурення населення, особливо армії, яка протягом значного часу не отримувала платні. О.  Кромвель розігнав «Довгий парламент» і  скликав конвент (Установчі збори), до якого також входили лише індепенденти. Цей конвент назвали «парламентом святих» (через побожність депутатів). «Святі» прийняли низку важливих реформ: оголосили свободу совісті (віросповідань); запровадили цивільний шлюб, вибори священників мирянами; скасували церковну деся[1]тину; вирішили замінити стару (прецедентну) систему судочинства, що спиралася на закони різних часів, новою, що ґрунтувалася на єдиному судовому статуті (кодексі), прийнятому в  1653  р. Проти таких реформ виступили священники, юристи, а також армія. О. Кромвель розпустив «парламент святих». За згодою армії було прийнято нову Конституцію («знаряддя управління»), яка передавала всю владу О.  Кромвелю  — лорду-протектору Англії, Шотландії та Ірландії, у руках якого було зосереджено більше влади, ніж у  короля напередодні революції. За новою Конституцією законодавчу владу було передано однопалатному парламенту, який складався з  депутатів від найважливіших міст країни. Новий парламент також виявив непокору. Розпустивши його, О. Кромвель переділив країну на 14 військових округів, у  яких усю владу передав призначеним ним генералмайорам. Прихильників короля було обкладено спеціальним податком. Святкування Великодня й  Трійці було заборонено, як і  недільні гуляння й  спортивні змагання. Головними заняттями визначалися праця й  молитва. Отже, протекторат О.  Кромвеля за своєю суттю був військово-релігійною диктатурою, яка трималася на авторитеті сили, пуританських уявленнях про життя та успіхах діяча в  зовнішній політиці.

 6. Реставрація Стюартів. «Славна революція». У  1658  р. О.  Кромвель помер, залишивши своїм наступником сина Річарда. Проте той швидко перетворився на маріонетку генералів і  зрештою змушений був відмовитися від звання протектора.