Українські традиції святкування Вербної неділі

Вербна неділя – це остання неділя перед Великоднем. Оскільки це перехідне церковне свято, його дата кожного року змінюється. Вербну неділю ще називають шутковою або квітною, а у римо-католиків – «Пальмовою» неділею. На цю неділю припадає одне з найбільших християнських свят – Славний в’їзд Ісуса Христа до Єрусалиму. Свято бере початок з І тисячоліття. Ісус Христос вирішив зустріти Великдень у Єрусалимі. За ним пішли його послідовники, а мешканці міста, почувши, що Ісус іде до них, зустріли його пальмовими гілками, адже вбачали в Христі свого рятівника.

  Звідси походить звичай вшановувати це свято освяченням пальмового, а у нашій традиції – вербового гілля. У юдеїв і давніх римлян пальмова гілка була символом перемоги, тому її несли в руках під час переможних походів. У «Новому Завіті» пальмова гілка стала символом мучеництва. Вербова ж галузка, відповідно до текстів українського греко-католицького «Требника» (збірник літургійних текстів), зветься символом воскресіння.

   Отже, у Вербну неділю українці традиційно святять у церкві вербу. Наприкінці відправи, коли  священик окропить гілля свяченою водою, діти, одне поперед  одного, стараються якнайшвидше дістати вербу і одразу проковтнути кілька «котиків», «щоб горло не боліло». Вірять: кому попадеться найбільша вербова галузка – той буде щасливий. При виході з церкви у Квітну неділю люди легко вдаряють один одного по плечах лозою, кажучи: «Не я б’ю, лоза б’є, за тиждень буде Великдень». У Галичині примовляли так: «Шутка б’є – не я б’ю, від нині за тиждень буде в нас Великдень!». Також українці, б’ючись вербою, складали собі навзаєм побажання: «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!». Так, вдаряючи одне одного вербою, люди нагадували собі, що за кілька днів буде свято Воскресіння. Українці, зокрема в Карпатах, вірили в те, що, торкаючись своїх рідних і близьких освяченим вербовим гіллям, у такий спосіб відганяють від них все зло, що може спіткати їх впродовж цілого року.

    У Квітну неділю подекуди господарі, повертаючись з церкви, відразу ж садили на городі (або полі) по кілька гілок свяченої верби, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток». Решта галузок несли додому і ставили на покуті за образами. Заставши в хаті того, хто проспав вранішню службу, били його свяченою вербою, примовляючи:

Не я б’ю – верба б’є,

За тиждень Великдень,

Недалечко червоне яєчко!

Народні традиції

    Основною традицією цього свята є освячення вербових гілок у храмах. Віряни приносять з собою вербові гілки, які потім освячуються священником під час богослужіння. Важливо брати саме молоді та здорові гілочки, адже вони стануть оберегом, символом перемоги життя над смертю, тобто віри у Воскресіння.

   Після освячення вербові гілки зберігаються у домі протягом року. Вони можуть прикрашати іконостас або інші частини домашнього простору, гілочки мають захищати від лиха та принести благословення у дім. У цей день важливо згадати своїх рідних і близьких у молитвах, особливо тих, хто хворіє або потребує допомоги.

   До освяченої у церкві верби люди ставилися дуже шанобливо, її зберігали впродовж цілого року. Здавна існує переконання: не можна викидати освячену вербу, навіть найменші гілочки треба лише спалювати.

    Свяченій вербі приписувалася магічна сила. Нею господарі виганяли на весні перший раз худобу на пасовисько, – «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Більше того, гілля свяченої верби викидали на двір під час граду, – «щоб град зупинився». З посвяченою вербою господар обходив своє обійстя, щоб відігнати нечисту силу. Подекуди посвячену лозу давали померлим до рук, щоб при загальному воскресінні вони йшли назустріч Христові із символом перемоги. Також вербі надавалось велике значення у народній медицині. Коли хворіли люди або тварини, варили свячену вербу разом з цілющими травами. Цим настоєм напували хворих, вірячи, що це допоможе їм швидше одужати.  

    Люди вірять, що такий «обхід» освяченою вербою допомагає відлякувати негативну енергію та принести благословення.

    Після освячення гілочку верби садили на городі: якщо прийметься, дівчина з родини вийде заміж, а хлопець — одружиться і будуть здорові.

Свяченою вербою відганяли грозу — «кивали» гілочкою в бік хмари.

Коли була пожежа, кидали у полум’я, щоб зменшити руйнівну силу стихії.

Освячені котики з верби додавали в кашу, аби набратися сили та здоров’я, а ще по дорозі з церкви ковтали їх — щоб не боліло горло та не було лихоманки.

З освяченими галузками пасічники обходили вулики, а господарі — місця, де жила худоба, щоб було багато меду, молока і тварини були здорові.

Шматочок верби клали покійнику у домовину для захисту і на «тому» світі, а бабі-повитусі клали свячену вербу «щоб мала чим відганяти потерчат».

   Із Вербної неділі починається останній страсний тиждень посту. Цього дня заведено вітати одне одного, відвідувати службу і святити гілочки верби. Вони символізують пальмові гілки, якими вітали Ісуса в Єрусалимі напередодні його розп’яття.

     Раніше вважали, що гілки верби, освячені в церкві, наділені великою духовною силою й допомагають позбутися багатьох хвороб. Тому немовлят купали у воді з вербними бруньками, хворі люди використовували вербу для лікування. Вербою били по тілу, примовляючи: «Святий Дух, через вербу входь – хворобу відводь. Верба прийде – хворобу віднесе».

   У народі також вірили, що гілки верби захистять будинок від пожеж і повеней, а його господарів – від хвороб, бідності й негараздів.

   Досі в деяких місцях України збереглися звичаї, традиції та обряди, що здійснюють саме на Вербну неділю.

Чого не можна робити

    Цього дня не можна працювати: прибирати, готувати, шити. Відмовтеся від активних розваг, а також вживання алкоголю (можна дозволити собі трохи вина).

Як і в інші дні Великого посту, не можна їсти продукти тваринного походження (дозволено вживати рибу).

Потрібно постаратися відійти від суєти, очиститися духовно, помолитися й підготуватися до Страсної седмиці.

Чому українці освячують саме вербу?

    Українська традиція святкування Входу Ісуса Христа до Єрусалима пов’язана із використанням вербових гілок замість пальмових, які не притаманні нашому регіону через кліматичні особливості. Вербові гілки стали справжнім символом свята і додали унікального колориту.

   У різних країнах та народів існують власні традиції й назви для Вербної неділі, яка символізує початок Страсного тижня. Наприклад, у поляків це свято відоме як «Palmowa Niedziela», хоча для освячення вони використовують також вербові гілки, а не пальми. Жителі Балканського регіону освячують гілки кизилу. Тож, кожна культура використовує символи, які є символами весняного розквіту і життя.

    Весняне пробудження та відновлення природи після зими сприймалось у давні часи, як образ воскресіння та нового життя. Все, що зеленіло та розквітало — символізувало життя, плодючість і майбутній збір врожаю. Вербні гілки вважалися магічними, їх приносились в домівки як обереги від лиха та хвороб.

   Верба є символом весняного пробудження природи. Її зелені гілочки, які починають розпускатися як раз перед Великоднем, означають оновлення, життєву силу і новий початок після зими.

   Верба має особливе значення для українців і вважається тотемним деревом, що символізує національну витривалість. Це дерево відоме своєю силою і вмінням рости там, де інші рослини не можуть. Українці вшановують вербу не лише як рослину, а і як символ духовного оновлення і спокою.

Прикмети та заборони

    За народними прикметами, погода у Вербну неділю може передбачати характер подій на майбутній рік. Наприклад, якщо в цей день буде ясно і сонячно, то очікується врожайний рік. Якщо буде вітряна погода, тоді літо буде прохолодним.

    У православній традиції Вербна неділя хоч і святковий день, однак пісний. У давнину, якщо діти просили скоромну (не пісну) їжу, старі люди казали «Бозя на вербу взяла» — їжу тваринного походження не можна було їсти до самого Великодня, навіть у святковий день. Щоправда, піст на Вербну неділю трохи послаблюється: можна вживати рибу.

   Як і в кожне свято та по неділях, у Вербницю наші предки уникали тяжкої фізичної праці та рукоділля. Щоправда, сучасна церква заборони на рукоділля в неділю не підтримує, лиш закликає правильно розставити пріоритети.

   Не можна викидати торішню свячену вербу — можна лише спалити. У давнину її спалювали в печі, коли мали пекти паску.

   Не можна сваритися і лаятися, бажати лихого одне одному. Ця заборона поширюється на весь період посту, однак на Вербну неділю особливо — люди вірили, що цей день має особливу енергетику світла та радості.

Джерела:

Ø https://resh.news/news/8965/

Ø https://kolo.news/category/suspilstvo/8109

Ø https://lvivskansen.org/ukrayinski-tradycziyi-svyatkuvannya-verbnoyi-nedili/

 

Таємниці Вінниці: 5 головних легенд загадкової Єрусалимки

Єрусалимка – це не просто район Вінниці, це живий міф, закарбований у цеглі, бруківці та пам’яті поколінь. Колись це був гамірний центр ремісництва та торгівлі, а сьогодні – місце, де історія тісно переплетена з міськими переказами.

Лабіринти минулого: Таємниці підземних ходів

Найстійкіша легенда Єрусалимки стверджує, що під її фундаментом розгалужена мережа стародавніх єзуїтських та єврейських катакомб. За переказами, глибокі підвали будинків були з’єднані між собою, утворюючи шляхи до єзуїтського монастиря (Мурів) та берегів Південного Бугу.

Містяни використовували ці тунелі як природні «холодильники» для товарів, а в часи погромів чи воєн – як надійні сховища.

Архітектура відкритості

Єрусалимка забудовувалася за принципом максимальної щільності. Будинки буквально "наповзали" один на одного, створюючи унікальний архітектурний хаос.

Легенда свідчить, що на Єрусалимці не існувало приватних таємниць. Сусіди могли передати дрібку солі або газету через вікно, не виходячи на вулицю. Кажуть, варто було комусь чхнути на одному краї кварталу, як на іншому вже знали рецепт ліків, які йому виписав аптекар. Це місце стало символом ідеального, хоч і галасливого, мирного співіснування

Місця сили молитов

Колись квартал був заповнений синагогами – купецькими, ремісничими, цеховими. Зараз же на Єрусалимці знаходиться лиш одна, по вулиці Червонохрестівській.

Кажуть: навіть там, де від синагоги не лишилося й каменя, зберігається особлива аура. Вважається, що молитви сотень років залишили енергетичний слід, і кожен, хто прийде до збережених стін або на пустирі, із чистими намірами, отримає благословення та успіх у справах.

Потерти пам’ятник до грошей

Пам’ятник вінницькому єврею біля входу до району – новочасна легенда, що виросла на фундаменті колишньої торгової слави кварталу.

Хоча пам’ятник молодий, він уже має свої «магічні» властивості. Туристи та місцеві підприємці виробили стійку традицію: аби покращити фінансовий стан, потрібно потерти гроші в руках фігури або доторкнутися до його носа. Це своєрідний символічний жест пошани до підприємливості колишніх мешканців Єрусалимки.

Кіт шкідник

Також біля памятника вінницькому єврею є кіт який краде у нього сосиски. Кіт це, дійсно, історичний персонaж, який згaдується в деяких легендaх тих чaсів.

За легендою, жив в Єрусaлимці тaкий кіт, який проявляв дивa винaхідливості, в тому, що крaв м'ясо і ковбaсу з будинків євреїв. Котa цього звaли Шльомa. Цей винахідник відтворений нa скульптурі, де він крaде сосиски у єврея.

Джерело: https://vinnitsa.info/article/tayemnytsi-vinnytsi-5-holovnykh-lehend-zahadkovoyi-yerusalymky

Легенди Вінниччини: про привидів з монастирських руїн і таємницю старого лісу

 • Кожна країна, область, місто й невеликий населений пункт може похвалитись чималою кількістю легенд, міфів і переказів, які передаються із покоління у покоління. • Це є не тільки важливою формою культурної ідентичності, але й можливістю просто пояснити щось незвичайне й оповите домислами. Крім того, наявність цікавих легенд позитивно впливає на туристичний потенціал регіону. • А що ж легенди розповідають про Вінницю?

«Монастирська» легенда

Перша легенда відправляє нас у Немирівський район. Точніше у поле між двома селами, де тепер можна знайти руїни колишнього монастиря.

«Десь у 1800 році був побудований жіночий монастир  на території села Свинциці (тепер назва Коржівка). З навколишніх сіл та місцеві люди приходили в монастир молитися, вишивати й ткати, — йдеться у легенді. — Старожили розповідають, що під час нападу татар, ченці цієї господи пішли в ліс, і винесли все церковне начиння, а ікони й всі дорогоцінності вони сховали в глибоку печеру під монастирем». 

За переказами, там, у печері, залишились ще кілька ченців. Вони мали запасів на найближчі шість років. 

«Інші ченці пішли в далекі країни для того, щоб через шість років повернутися і відкопати зачинених ченців. Але, на жаль, вони своєї обіцянки не виконали, і ченці до сьогоднішнього дня «чекають» свого визволення, — додають автори легенди. — Зараз старий собор майже зруйнований, і там ніхто не живе. Ніхто, крім привидів».

Кажуть, що вночі біля руїн можна почути чиїсь кроки й скрип старих дверей, а у вікнах побачити дивне миготіння невіданих вогнів.

«З давніх джерел відомо, що в 1928 році прийшла до колишнього монастиря закохана пара, заради цікавості, а привиди ченців їх забрали до себе. На даний час люди обходять стороною цю будівлю, адже з того часу вважають його будинком з привидами».

Звідки ліс у Подільську?

Є на Вінниччині село Подільське, посеред якого росте Яремин ліс. Лише у місцевих легендах зберіглось пояснення цієї незвичної, на перший погляд, назви.

«Дуже давно, коли ще село було малим хутірцем, на його околиці поселився селянин Ярема. Він був дуже роботящим, завжди щось робив, ніколи не мав вільної хвилинки, — розпочинаємо читати легенду. — Недалеко від хати Яреми був глибокий яр, по дні якого текла болотиста річечка. Щовесни яр розмивала вода, роблячи його ще страшнішим».

Автори цієї історії переповідають, що вирішив Ярема засадити яр деревами. А щоб працювалось швидше — звернувся по допомогу до односельців. Останні були надто заклопотані, тому тільки звіддаля спостерігали за невтомним Яремою.

«Ніхто не вірив, що одна людина спроможна засадити яр, але Ярема не здавався. Ходив лісами, викопуючи молоді деревця, просив у людей вишеньки та сливки й таки домігся свого: майже увесь яр був засаджений, — читаємо далі. — Та природа вирішила випробувати терпіння молодого господаря: влітку вдарила нестерпна спека. Ярема бачив, що багато деревець гине від спеки, а допомогти їм не було змоги. Та не такий був Ярема, щоб опустити руки».

Вирішив він, як говорять старожили, зробити гребельку, щоб та перегородила дно яру. За роботу взялось все село й вже за кілька тижнів там виник маленький ставок. Тепер молоді дерева було звідки поливати, а щовесни можна було досаджувати все нові й нові.

«Працелюбність і настирливість зробили диво: через кілька років яр зеленів молодими деревцями, а ставочок став ставком. І ліс, і ставок люди стали називати Яреминим. Ця назва дійшла і до наших часів».

Чому Вінниця?

Кожен вінничанин, напевно, знає кілька версій того, як виникло наше місто й чому саме таку назву отримало. Деякі версії виглядають більш реалістичними, інші ж — фантастичними. Та кожна, безперечно, має право на існування.

«Прийшов на берег Бугу чоловік, поставив собі хату й зажив з жінкою. Мав двох дочок. Одну ласкаво називав Вишенькою, а другу — Вiнничкою, — йдеться у легенді. — Росли дівчата, як ягоди, рум'яні та веселі. А коли виросли, то одружив їх з працьовитими риболовами». 

Говорять, що Вишенька з чоловіком збудували дерев’яну хату на правому березі Бугу, а родинна її сестри Віннички — на лівому. 

«Одного разу зірвався сильний вітер, завив. Птиці перестали співати, сонце зайшло за чорну хмару, — продовжують далі автори. — То не вітер вив, не буря надходила, а страшні вороженьки понад Бугом чорний копоть підняли. Оточили зненацька домівки Вишеньки й Вiннички, хотіли всіх в полон забрати, на східних ринках молодичок продати. Виходу не було. Краще смерть, ніж довга й чорна неволя». 

Так, переповідають, сестри вирішили влаштували пожежу, в якій обидві й загинули. 

А через багато років, коли вже нові люди прийшли на цю землю, вирішили сестер вшанувати. Ім’я однієї перетворилось на річку, а іншої — на назву цілого міста, яке розгорнулось біля збудованої фортеці. 

Джерело https://vn.20minut.ua/Nashe-mynule/prividi-z-monastirskih-ruyin-i-taemnitsya-starovinnogo-lisu-yakimi-leg-11451573.html

 

 

 Україна відзначає День соборності. Історія свята.

Створення Української Центральної Ради

17 березня 1917 року створили Українську Центральну Раду – парламент України, керівний орган національного руху. Головою став Михайло Грушевський, до неї входили Воодимир Винниченко, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Іван Стешенко, Микола Садовський та інші. Вона проіснувала до 29 квітня 1918 року.

"Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо Український Народ хоче миру, і мир демократичний повинний бути як найшвидче".

Будинок Української Центральної Ради, де також працював Генеральний Секретаріат, відбулася низка українських з'їздів та зібрань. Фото: Український інститут національної пам'яті

Універсали Української Центральної Ради — документи державного значення, адміністративно-політичні акти, грамоти-прокламації. Їх видавала Українська Центральна Рада. Всього було видано 4 Універсали, які визначили етапи створення Української держави — від автономної до самостійної.

7 листопада 1917 року у Києві III Універсалом Української Центральної Ради після повалення Тимчасового уряду була проголошена Українська Народна Республіка. Вже у січні 1918-го IV Універсалом була проголошена державна самостійність Української Народної Республіки.

Створення Національної Ради

18 жовтня 1918 року у Львові сформувалася Українська Національна Рада на чолі з Євгеном Петрушевичем. Рада взяла у руки владу в західноукраїнських землях та проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття "уконституйовуються як Українська держава".

Українська Національна Рада заявила про намір творити національну державність та об’єднати українців у соборній державі. Відтак ідея соборності українських земель набула державного статусу.

1 грудня 1918 року ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна рада та Директорія УНР – уклали у Фастові Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.

"Правительства обох Республік уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю", — зазначалося у тексті документу.

3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку ЗУНР та УНР.

"Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днем Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку", — йшлося у тексті рішення.

Відтак УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка отримала завдання завершити оформлення об'єднання двох держав. За словами президента Ради Євгена Петрушевича, обидві сторони одностайно прагнули об’єднатися в єдину країну.

22 січня 1919 року, в першу річницю проголошення IV Універсалу, у Києві відбулася остаточна процедура оформлення соборності. Відтак 22 січня згадують й про прийняття IV Універсалу Української Центральної Ради у 1918-му.

Проголошення Акту злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки на Софійській площі у Києві 22 січня 1919 року.

Попри те, що в реаліях буремних подій на тлі громадянської війни в Росії молодій українській державі не вдалося встояти, Акт Злуки 1919 року мав величезне значення для історичної пам'яті українського народу. Завдяки йому Україна інтерпретувалася в українській суспільно-політичній думці лише як соборна держава.

У радянські роки про подію 22 січня 1919 року публічно не згадувалося, однак у пам'яті народу вона залишалася живою.

Святкування Дня Соборності

21 січня 1990 року на честь 71-річниці Акту Злуки Народний рух України організував "живий ланцюг" від Івано-Франківська через Львів до Києва. Це була одна з перших масштабних антирадянських українських акцій, що поклали кінець СРСР та дозволили Україні здобути справжню незалежність.

Довжина ланцюга перевищувала 770 км, а за різними оцінками участь в акції взяли від 500 тисяч до 3 млн осіб.

Скасування Дня Соборності та відновлення

Офіційно свято було встановлене у 1999 році згідно з указом чинного в той час президента Леоніда Кучми. 30 грудня 2011 року тодішній президент України Віктор Янукович видав указ, згідно з яким День Соборності було скасовано. А замість нього встановив нове свято – День Соборності та свободи України.

До цього День Свободи святкувався 22 листопада, його запровадив у 2005 році тодішній президент України Віктор Ющенко на честь річниці Помаранчевої Революції.

Об'єднавши два свята й запровадивши нове, Віктор Янукович юридично їх обидва скасував. Але вже 13 листопада 2014 року указом президента України Петра Порошенка свято було відновлене.

Джерело:https://suspilne.media/culture/200031-ukraina-vidznacae-den-sobornosti-aka-istoria-cogo-svata/ 

 

ДЕНЬ СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Святий Миколай — святковий персонаж, добрий чарівник, якого ототожнюють з образом Миколая Чудотворця.

    Напередодні свята святого Миколая діти пишуть до нього листи зі своїми побажаннями, які кладуть у поштову скриньку або залишають за вікном. Чемним дітям Святий Миколай залишає під подушкою або у шкарпетці подарунок, а неслухняним — різку. Різка слугує своєрідним попередженням дитині, що час задуматися над своєю поведінкою і виправитися.

   День святого Миколая традиційно відзначається 6 грудня, у день вшанування пам'яті Миколая Чудотворця, єпископа Мирлікійського. Вранці цього дня діти, які були ввічливими протягом року, знаходять подарунки, заховані під подушкою або в заздалегідь заготовленій шкарпетці.

    В Україні День Святого Миколая відзначають як окреме свято з власними традиціями дарування подарунків. Під впливом американської культури та образу Санта-Клауса в багатьох країнах Святого Миколая дедалі частіше зображують як різдвяного персонажа, який бере участь у передріздвяних заходах. В Україні ялинку на Софійській площі, що є головною різдвяною ялинкою країни, традиційно запалює персонаж Святого Миколая 6 грудня (до 2022 року включно церемонія відбувалася 19 грудня).

Образ Святого Миколая в Україні

   Традиційно, український Святий Миколай одягнений в ризу з золотим оздобленням та митру, відтворюючи вбрання священника. В руках тримає посох. Святого Миколая супроводжують ангели і чортики, які вказують йому, де слухняні діти, а де бешкетники.

   У сьогочасній Україні образ святкового чарівника еволюціонує — наприклад, елементом вбрання часто стає вишиванка або вишита риза, а компанію йому можуть складати ельфи, як і у його західного відповідника. Також зовнішній вигляд Миколая може осучаснюватись — до прикладу, у фільмі «Пригоди S Миколая» він вбраний в кожух із зірками та шапочку з помпоном у синьо-жовтих тонах, подарунки носить не в мішку, а в наплічнику, та мандрує на санях з GPS-навігатором. Як розповіли творці фільму, створювати оновлений образ Миколая їм допомагали діти 9—16 років.

В інших країнах Європи

   Персонаж Святого Миколая, що приносить подарунки дітям, відомий у багатьох європейських країнах під різними іменами: в Австрії — Nikolo, у Хорватії — Sveti Nikola, у Чехії — Svatý Mikuláš, у Німеччині — Sankt Nikolaus, в Угорщині — Mikulás, у Нідерландах — Sinterklaas, у Польщі — Święty Mikołaj, у Румунії — Moș Nicolae, у Словаччині — Svätý Mikuláš, у Словенії — Sveti Miklavž. У багатьох країнах Центральної Європи, зокрема в Австрії, Чехії, південній Німеччині, Угорщині, Словенії, Словаччині та Румунії, як і в Україні, цей персонаж з'являється з двома помічниками: добрим янголом, який допомагає роздавати подарунки чемним дітям, та чортом або напівдемонічною істотою (в Австрії та Німеччині відомою як Крампус або Кнехт Рупрехт), який лякає неслухняних дітей.

    У День Святого Миколая діти традиційно отримують подарунки у взуття, яке

залишають на ніч. Чемні діти знаходять у черевиках фрукти, цукерки та іграшки, тоді як неслухняні можуть знайти різку, вугілля, моркву або картоплю від чорта. В Австрії, Угорщині та Румунії існує традиція ретельно чистити взуття, оскільки подарунки кладуться лише у добре начищене взуття. Хоча традиційно подарунки отримують діти від батьків, у деяких країнах також поширений звичай обмінюватися невеликими подарунками між дорослими. В Угорщині ця традиція має назву «megajándékoz valakit valamivel» — «обдаровувати когось чимось».

В масовій культурі

    Сучасний образ Святого Миколая (відомий у США як Санта-Клаус) був придуманий у 1823 році американським письменником Клементом Кларком Муром. Власне Мур у поемі «Візит Святого Миколая» (англ. A Visit from St. Nicholas), більше відомій як «Ніч перед Різдвом» (англ. The Night Before Christmas), першим зобразив чарівника як життєрадісного немолодого ельфа. Письменник також першим запряг у сани Святого Миколая північних оленів.

      Комерційний образ Святого Миколая — це веселий дідусь з білою бородою та в червоному тулупі з червоним капелюхом. Він літає у повітрі на казкових оленях та влазить через димарі до будинків, щоб дарувати дітям і дорослим подарунки на Різдво. Теперішнім образом для персонажа послужив рекламний персонаж компанії Кока-Кола, який так сподобався дітям своїм виглядом, що саме цей персонаж став основою для створення всесвітньовідомого Санта-Клауса.

Святий Миколай в українській культурі

      Про Святого Миколая складено безліч пісень. Зокрема в українському фольклорі відома пісня «Ой, хто, хто Миколая любить». Серед авторських пісень — «Миколай Бородатий» — пісня українського рок-гурту «Плач Єремії», вокал — Тарас Чубай.

    Дитяча пісня «Святий Миколай дарує нам пісні» станом на кінець 2021 року має понад 4,7 мільйонів переглядів на YouTube.

В кіно

 У 2018 році кінокомпанія «Big Hand Films» за фінансової підтримки Держкіно випустила фільм режисера Семена Горова «Пригоди S Миколая». Фільм розповідає про віру сучасних дітей у доброго чарівника, що приходить з подарунками вночі перед Днем Святого Миколая.

    2021 року вийшов у прокат дитячий фільм-мюзикл «В.о. Святого Миколая». Раніше в Україні виготовляли напіваматорські фільми і мультфільми для телебачення та інтернету.

Міні-скульптура

    Міні-скульптура, що символізує помічника Святого Миколая, встановлена напередодні свята Святого Миколая у грудні 2010 року на поручнях набережної річки Уж, що на площі Театральній в Ужгороді. Її майже одразу ужгородці почали ласкаво називати Миколайчиком. Фігуру мініатюрного Миколайчика висотою лише 16 см виконано з бронзи і важить вона 12 кг. Автором є скульптор Михайло Колодко^[8].

Резиденція Святого Миколая

    В Україні резиденції Святого Миколая щороку відкриваються у різних містах: у Львові, Києві, Дніпрі, Буковелі тощо.

    21 грудня 2024 року підземна резиденція Святого Миколая була відкрита в Одеських катакомбах (с. Нерубайське). Зазначена резиденція була внесена до Національного реєстру рекордів України, адже в катакомбах вона є — єдиною у світі^[9].

    У світі заведено вважати, що Святий Миколай мешкає в Лапландії, де навіть є офіційне село фінського святкового діда, що перейняв на себе риси Миколая — Йоулупуккі. Це місце є одним з найвідвідуваніших туристичних місць Фінляндії.

Лист Святому Миколаю

    Паперові листи для сучасних дітей є доволі екзотичним способом комунікації. Для багатьох з них це перший досвід написання листа власноруч. Крім того, лист до Святого Миколая є одностороннім. Тому радять разом з дитиною підготуватись до такого звичаю.

    «Новорічна поштова резиденція» від «Укрпошти» приймає листи до Святого Миколая з 1 по 31 грудня. В листі можна написати побажання, поділитися своїми мріями й сподіваннями. Поштова адреса: вул. Хрещатик, 22, м. Київ, 01001. На конверті потрібно обов'язково вказати свою повну адресу з поштовим індексом, щоб відповідь Святого Миколая знайшла вашу домівку.

Місцеві відповідники

   У Радянському Союзі на заміну Святому Миколаю було створено образ Діда Мороза, який приносив подарунки під новорічну ялинку. Відповідно до радянської антирелігійної політики, образом Діда Мороза керівники компартії намагалися стерти образ християнського Миколая.

    Зі здобуттям Україною незалежності, Святий Миколай повернувся у масову культуру як головний чарівник періоду зимових свят. Згідно з опитуванням соціологічної групи «Рейтинг», у Святого Миколая вірять 62 % українців, в той час як 35 % відповіли на питання негативно. Разом з тим, у Діда Мороза вірило лише 31 % респондентів, а не вірило — 65 %. Також, 56 % опитаних назвали своїм улюбленим святом різдвяно-новорічного періоду Різдво, 28 % — Новий рік. 6 % віддали перевагу Дню Святого Миколая.

В інших країнах

• Центральна та Східна Європа, зокрема, Україна — Святий Миколай (приходить на день Святого Миколая Чудотворця).
• Західна Європа та Америка — Санта-Клаус (або просто Санта, приходить на Різдво).
• Країни Бенілюкса — Сінтерклаас (приходить на день Святого Миколая Чудотворця).
• Російська Федерація — Дід Мороз (приходить на Новий Рік).
• Румунія — Батько Різдва (приходить на Різдво).
• Німеччина — Белцнікель.
• Тюркські країни — Аяз Ата.
• Фінляндія — Йоулупуккі.
• Угорщина, Словаччина, Чехія, Австрія — Малий Ісус.
• Болгарія, Сербія, Північна Македонія, Чорногорія — Дядо Мраз.
• Болгарія — Дядо Коледа.

Джерело

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%B8%D0%B9_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9