«Перемогли фашистів.
Переможемо і рашистів!»
20 березня 1944р. Вінниця була звільненна від окупантів
воскресенье, 20 марта 2022 г.
среда, 23 февраля 2022 г.
День Героїв Небесної Сотні — пам'ятний день, що відзначається в Україні 20
лютого на вшанування
подвигу учасників Революції гідності та
увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні.
Пам'ятний день встановлено указом Президента
України Петра Порошенка 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської,
громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості
громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування
подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє
життя під час Революції гідності (листопад 2013
року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і
свободи людини,
Цього дня 2014 року під час Єврореволюції на Інститутській вулиці у
Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали протестувальників.
Усього за день було до ста жертв, яких назвали «Небесною Сотнею».
О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про
засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян
України», низка представників влади заявили про перехід на бік народу. День 20
лютого став переломним у ході подій Революції гідності.
20 лютого 2014 року стало найчорнішим днем в історії незалежної
Української держави: цього дня у центрі столиці загинули десятки українців, які
протестували проти режиму тодішнього президента.
Героями Небесної Сотні стали
люди, різні за віком, статтю, освітою, релігійними й навіть політичними
переконаннями. Найстаршому — Іванові Наконечному — тоді виповнилося 82 роки, а
наймолодшому — Назарові Войтовичу — лише 17.
Замість сотень на Майдан вийшли тисячі, а згодом і десятки, сотні тисяч людей…Усіх їх об’єднала мрія жити у демократичній європейській країні, бути господарями на Богом даній землі. Першими в один з листопадових вечорів зібралися у центрі Києва студенти. Мета — висловити незгоду з позицією тодішнього президента, який цілеспрямовано здавав Росії національні інтереси України, обравши не європейський шлях розвитку, як обіцяв, а російський. За це їх розігнав «Беркут», жорстоко побивши — у лікарні потрапили десятки людей.
Герої Небесної сотні… Хто
вони?
Першою жертвою став 21-річний Сергій Нігоян, який загинув від поранення картеччю у серце. Того,
хто стріляв, так і не знайшли…
Волинянину Сергію Байдовському було
всього 23 роки, він навчався у Луцькому університеті, працював. Його смертельно
поранено 20 лютого. Про світогляд цієї молодої людини багато що говорить цитата
з книги Левка Лук’яненка, залишена на його сторінці у соцмережі: «Нація, яка не
готова посилати синів на смерть, не виживе…»
А ось активному учасникові Євромайдану, киянину Олександру Бадері тоді виповнилося 66 років. Велика родина, четверо
дітей… Він захоплювався історією часів УНР, навіть мріяв колись створити музей
Січових Стрільців. Під час масових протестів Олександр допомагав пораненим і
застудженим, готуючи відвари та настої з трав. Сильно застудився, коли його
облили крижаною водою з водомета, зазнав отруєння газами. У сутичках його так
побили, що додому привезли у тяжкому стані. Але до лікарні він не звернувся,
боячись арешту. Помер 28 січня…
Устимові Голоднюку, жителю міста
Збараж, що на Тернопільщині, на той час ледь виповнилося 19. Тільки-но дізнався
про побиття студентів, одразу виїхав до Києва. За кілька днів його сильно
побили. Лікарі наклали 12 швів. Повернувся додому, а за тиждень був знов на
Майдані. Рятуючи побратима-протестувальника, дістав поранення снайперською
кулею. Згодом помер у готелі «Україна». 20 лютого Устим домовився зустрітися з
батьком об 11-й, але не дожив. Упізнаючи тіло сина, батько Володимир Голоднюк,
колишній міліціонер, сказав: «Я не знаю, чи має Янукович стояти переді мною на
колінах, але знаю точно: він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що
зробив з моєю країною і моїм сином».
Журналіст В’ячеслав Веремій не
дожив три дні до 34-річчя. У ніч на 19 лютого він з колегою їхав з роботи на
таксі додому. На розі Володимирської та Великої Житомирської В’ячеслав помітив
озброєних «тітушок» у камуфляжі та масках і намагався їх сфотографувати з
машини. Озброєні люди тут же напали на авто, почали його трощити, витягнули
водія і пасажирів. Журналіста з криками «Кого снимал? Зачем снимал?» сильно
побили, після чого вистрелили в груди, залишили стікати кров’ю. А присутні на
місці міліціонери лишилися осторонь і не втручалися. У В’ячеслава залишилися
дружина і син.
Богдан Ільків був галичанином. Їздив щоразу до Києва, як з’являвся вільний від роботи час. Богдан охороняв
барикади, ніс нічні патрулювання як член Стрийської сотні Самооборони. І дуже
хвалив побратимів, медиків. Востаннє Богдан поїхав у Київ 18 лютого. Мав бути
на роботі, однак його начальник знайшов заміну. Його питали: «Чи маєш якийсь
захист?» На що віджартовувався, що «всього лиш три кожухи». У ніч на 20 лютого
він чергував на барикадах. Близько п’ятої ранку пішов відпочивати, а о восьмій
його розбудили та сказали, що потрібна допомога на передовій. Снайпер влучив у
Богдана Ількова на Інститутській кулею, не залишивши жодного шансу на
виживання».
Володимир Чаплінський уперше
поїхав на Майдан 2 грудня: хотів підтримати й захистити тих, хто протестував.
Він не був прихильником ані Європейського, ані Митного союзів. Завжди казав, що
українці — дуже мудрий народ. Несправедливо, що ми так бідно живемо.
— Після побиття студентів мовчати вже не було сил.
Тоді чоловік сказав, що настав час устати з колін і поїхав на Майдан, — згадує
дружина Володимира Світлана. — Усі вихідні, починаючи з другого грудня,
проводив на Майдані. Здебільшого приїздив увечері і чергував ніч, охороняючи
Майдан від «тітушок». Був переконаний: уночі саме досвідчені чоловіки мають
вартувати.
Володимир Чаплінський загинув 20 лютого на Інститутській.
Куля снайпера влучила прямісінько в шию. Не маючи жодної інформації щодо того,
як помер її чоловік, дружині Чаплінського Світлані довелося самій шукати
свідків тих трагічних хвилин. Вона їздила в Київ, розшукувала активістів, з
якими Володимир жив в одному наметі, збирала контактні дані та інформацію.
Людина
не вмирає. Вона живе стільки, скільки її пам’ятають…
Держава не забула тих, хто поліг
у січнево-лютневі дні 2014-го: всім їм надано звання
Героя України, засновано орден
Героїв Небесної Сотні, їхніми іменами
названі вулиці, сквери.
Максим Шимко
Народився 21 жовтня 1979 року у місті Вінниця. Закінчив вінницьку середню загальноосвітню школу № 13. Був учасником Вінницького клубу історичної реконструкції "Білий вовк", любив епоху вікінгів і казав, що мріє потрапити до Валгалли, де за скандинавською міфології спочивають звитяжні воїни після своєї смерті. Зачитувався скандинавськими міфами та виданнями про історію костюмів. Сам шив історичні костюми, їздив на лицарські ристалища, виготовляв старовинну зброю, разом з товаришем-ковалем навіть лафети для козацьких гармат зробив. Щороку їздив до селища Меджибіж Летичівського району Хмельницької області на Міжнародний історично-музичний фестиваль "Стародавній Меджибіж", мав безліч друзів. Був сміливою, чесною, доброю та відповідальною людиною.
Дуже любив Україну, був справжнім патріотом своєї Батьківщини, відчував біль своєї держави, вболівав за її долю, підтримував її в боротьбі за свободу, прагнув їй добра та кращого майбутнього, мав активну громадянську позицію, не міг миритися з безправ'ям та соціальною несправедливістю, був готовий віддати заради рідної землі найцінніше – своє життя.
Взимку 2013-2014 років знаходився на Майдані Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції гідності. Був зарахований козаком четвертої сотні Самооборони Майдану. Допомагав будувати та охороняти барикади. 20 лютого 2014 року загинув на вулиці Інститутській внаслідок вогнепального поранення, куля снайпера влучила йому у шию, коли він намагався витягнути з під обстрілу пораненого побратима. Похований у Вінниці на Центральному (Підлісному) кладовищі.
Указом
Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за
громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад
демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу,
виявлені під час Революції гідності Максиму Миколайовичу Шимку посмертно
присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".
Ім'я
та портрет Героя викарбувані на меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві на
вулиці Інститутській. 14 квітня 2014 року у Вінниці на фасаді будівлі середньої
загальноосвітньої школи № 13 (вулиця Максима Шимка № 1), де навчався Герой, йому
було відкрито меморіальну дошку. 14 жовтня 2015 року у Вінниці на фасаді
будинку (вулиця Волошкова № 3), де жив Герой, йому було відкрито ще одну
меморіальну дошку. Крім того вулицю Карла Маркса у Вінниці було перейменовано
на вулицю Максима Шимка.
«За
Україну!!! Всі, хто може, їдьте в Київ!!!» — останнє повідомлення Максима у соцмережі.
джерело:https://nebesnasotnya.com/maksym-shymko.html
четверг, 27 января 2022 г.
Урок пам’яті на тему:
«Крути – і сум, і
біль, і вічна слава України»
Оформлення: на передній стіні залу тема уроку і
вислів «Нас тут триста, як скло, товариство лягло».
На столі ікона
Божої Матері в рушнику, хліб на рушнику, червона калина в колоссі пшениці,
свічки.
Екран, на якому демонструються слайди з
фільму.
Звучить
«Реквієм». Учні запалюють свічки.
Вітрами
буйними, з епохи грізної
занесла
доля, відгомін біди,
Серцями
юними, очима слізними
Синів і
матерів новітньої доби.
Стікає кровію Вкраїна – матінка,
Ординці лютії землицю рвуть
Вперед герої йдуть, не заховались в затінку,
Їх зброя - мужність і козацький Дух!
На захист рідної землі квітучої
Рать добровольців відрядив Майдан,
Хоробрість з мужністю і з духом точеним,
Звели заслін біді, і не пройшла орда.
Підлота
путінська «миром» прикрилася,
І палить
«смерчами» землю мою
Про мужніть «кіборгів», кільце Дебальцева
Про
Іловайський зрадницький котел
Як гартувалася
в горнилі нація
В віках історія
вже закарбує все.
Засіє квітами, барвінком й рутою,
У пам’ять вистелить і гордість й біль.
Вже так було колись
100 літ під Крутами,
Безстрашна юнь тоді,
Тримала вкрай нерівний бій.
Звучить
«Реквієм»
Слайди
Вчитель: Пам’яті юнаків-героїв замордованих більшовицькими
катами в бою під Крутами присвячується!
Ви всі спочили в темній могилі
Та нас в неволю не повернути,
Бо і в нас були вже Фермопіли
Бо впало триста, ген там, де Крути!
Більше двох тисяч років тому, на початку Vст. до н.е., в ущелині при Фермопілах, на території Греції, 300 спартанців на чолі з своїм царем Леонідом полягли, стримуючи багатотисячне військо персів, і навічно вкрили себе славою. Таку ж геройську смерть прийняли 300 українських козаків в червні 1651 року, під Берестечком прикриваючи вихід з оточеного поляками українського козацького табору. А наприкінці січня 1918 р. 300 юних студентів і гімназистів стали на захист рідної землі від більшовицьких орд, під Крутами. Подвиг їх тим значиміший, що на відміну від спартанців, у бій їх вела лише любов до рідної землі і рідного народу. Наймолодшому з них Андрію Соколовському було лише 15 років, а найстаршому Володі Шульгіну – 23.
Крути…
Символ героїзму і відданості нашого юнацтва, символ національної трагедії. Цвіт
української молоді, Герої, які склали іспит зрілості, ставши в обороні
української Волі і Державності…
Давайте
своєю пам’яттю та уявою перенесімося в буремний, незабутній 1917 рік.
Скориставшись
ослабленням царської Росії в ході Першої світової війни і наслідками Лютневої
революції,4 березня 1917 року в Києві з представників різних політичних партій
утворилася Українська Центральна Рада на чолі з професором М. Грушевським.
10
червня 1917 р. своїм I Універсалом ЦР
проголосила автономію України і утворила перший український уряд, на чолі якого
став письменник В. Винниченко.
7 листопада 1917 р. III Універсал проголосив Україну Народною
Республікою.
В жовтні 1917 р. в Росії владу захопили більшовики на чолі з В Леніним. Самостійна Українська держава не входила в їхні плани. Більшовики вчинили їй величезний спротив, вони пустили в хід провокації, демагогічні обіцянки, а в грудні 1917 р. в Харкові утворили так званий український радянський уряд, що складався з росіян, та зросійщених українців. Розпочалась жорстока боротьба за повалення Центральної Ради і незалежної УНР.
Сунула з Московії
ця більшовицька тьма,
Бо дуже муляла їй
УНР
Імперську суть свою
Всю зберегла
Москва.
Вона краде в усіх і
дотепер.
Червоні яструби
летіли з Харкова,
Бо сили в Києва
були малі.
Земля вкраїнськая
знов кров’ю харкала
І більшовицький
чобіт вже топтав її!
Але
лідери ЦР, зокрема В. Винниченко, не спішили створювати збройні сили України.
Навпаки, Винниченко писав: «Не своєї
армії нам, соціал – демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких
постійних армій»
І
як наслідок 16 зукраїнізованих дивізій
не були своєчасно зняті з фронту, а більшовики розбили їх, коли вони зробили
спробу пробитися на Україну. Частина цих вояків самодемобілізувалися, частина
перейшли на бік більшовиків. І 4 мільйонне українське військо швидко розтануло.
Коли більшовицька багатотисячна армія
посунула на Україну, то обороняти її майже не було кому і чим. Для
захисту Києва залишилось всього 3 тис. українського війська.
Пісня «Ой у лузі червона калина»
І
от в цей час на захист Української Волі і Державності, стали студенти і
гімназисти Києва. 15 січня на добровільних засадах почалося формування загону
молодих захисників України. До нього вступали студенти університету Святого
Володимира і київських гімназій. Запрошений на збори директор гімназії
звернувся до вихованців з такими словами: «Ви – наша надія, надія української
нації. Ми спромоглися організувати в Києві свої українські гімназії, ми важко
долаємо російськомовну над культуру і в Києві, і в усій Україні. Ви не повинні
йти на смерть заради України. Заради неї треба жити і творити в ній, сіяти далі
поміж іншими знання і любов до нашої Землі ». І далі : « Діти мої, побережіть
хоча б тих, хто менший за Вас!». На це гімназисти відповіли: «Сьогодні час
стріляти у ворогів України, а не промови говорити. І требе йти всім, як один на
фронт».
Гімназисти підходили до столу, записувалися до студентського куреня Січових Стрільців. Вишикувавшись в колони, новобранці крокували вулицями Києва, хвацько і весело, співали вояцькі пісні. Вночі 28 січня курінь, що налічував близько трьох сотень чоловік, виїхав зі станції Київ – Пасажирський і наступного дня прибув на станцію Крути. Очевидець розповідає: « Багато доводилося бачити військових потягів, але здається, ні в одному з них не співали стільки пісень, не можна було почути стільки дотепів і жартів. Думок про небезпеку не було, як не чулось розмов про можливість поразки». Попереду був ворог…
У
глибокому снігу при 15-ти градусному
морозі у своїх благеньких шкільних шинелях, залягли юнаки в лаву. Назустріч їм,
як чорне гайвороння посунулося
більшовицьке військо силою до 4 – ох тисяч бійців.
У наступ першими
пішли червоні
В бушлатах чорних
за рядами ряд,
В десятки раз краще
озброєні,
І більше їх було у
сотні раз.
У 28-тий день січня
морозного
Стіною стала рать
захисників
Любов до Матінки
була загрозою
Для банд озброєних
більшовиків.
Одна гармата в них
Ще кулеметів чуть
Гвинтівка в кожного
й козацький дух
Бійці тримаються,
хоч рани вже печуть,
І стрімко рідшає
стрільців ланцюг.
Супроти хижої
навали
Супроти смерті в
стужу й сніг,
Ось тут вони, ось
тут стояли.
Їх всього жменька,
триста їх.
Стихали
Києва хорали.
Його
заслін – ці юнаки.
Ось тут – редут. Ось тут вмирали.
Приймали кулі
і штики...
Тримаючи
рушниці в замерзлих руках, ці діти зустріли ворога рясним вогнем. П’ять годин
безперестану студентський курінь стримував «червоні лави», весь час під градом
куль та вибухів гранат, проте ніхто не думав кидати позиції, відступати. Ніхто
не звернув уваги, що штабний і сотник Тимченко ганебно втекли.
Ворог наблизився і побачив мізерні сили перед собою.
Підбадьорений перевагою він кинувся в атаку.
Студенти – соколи – рать відчайдух
В пориві кинулись на ворогів
У пекло вилилась червоних
злість бандюг.
Вбивали нелюди юних стрільців.
Ще довго бій тривав, в’язав
тенетами,
Звір шаленів від крові і
смертей:
Серця січовиків колов
багнетами,
І добивав поранених дітей.
Коли настала
ніч, лежало на крутянських полях близько 300 трупів.
Звучить
пісня «Чорна рілля ізорана»
Щоб уникнути
повного знищення, оборонці почали відступати, розібрали залізничну колію, щоб
затримати наступ ворога. Вночі, втративши орієнтацію в темряві, у ворожий полон
випадково потрапили 35 юнаків, які брели розкислим полем без набоїв у рушницях.
Сімох юнаків, серед яких були поранені, з невідомих причин відправили до
Харкова, що і зберегло їм життя. А 28, зазнали страшних тортур. Цілу ніч над
ними знущалися більшовицькі головорізи. Галичани Іван Сорокевич і Григорій
Піпський, підтримуючи один одного, хоробро дивилися в очі неминучої
смерті. І раптом Григорій заспівав «Ще
не вмерла Україна»… інші підхопили… Пролунали постріли. Вже вбитим ненависники
виколювали очі, знущались над тілами.
Закатували їх червоні нелюди,
Вони ж, вмираючи, співали Гімн
А сніг білів між вирв ще
де-не-де,
Що вже були могилами усім.
Звучить «Реквієм» на фоні
музики декламується вірш «Плакав вітер»
Плакав вітер…
Ой як плакав на краю діброви,
Де студентське біле тіло лежало
у крові.
Нахилявся до личенька, цілував
шовково,
Кучерявив кучерики, ніжно,
барвінково.
Зривав з дерева листочки,
вкривав ніби китайкою
Студентськеє тіло,
Щоби дощі не змивали
стрілецької вроди,
Щоб личенька не клювали чорнії
ворони.
Плакав вітер…
Ой як плакав, жалібненько,
томно,
Співав « Вічну » над студентом,
сумно – похоронно.
Трагедія під Крутами не закінчилася окремою жорстокою
розправою зі студентами та гімназистами, що полягли в нерівному бою. Режим,
який так часто лицемірно називав себе найгуманнішим і найсправедливішим, не
дозволив навіть поховати героїв за народними традиціями. Але після повернення
до Києва Центральної Ради, М. Грушевський на першому засіданні Малої Ради 9
березня 1918 р. запропонував вшанувати пам’ять полеглих стрільців студентського
куреня, що загинули за Україну. Було вирішено перевезти тіла до Києва і
поховати на Аскольдовій горі. Похорони відбулися 19 березня.
На
фоні «Реквієм» декламується вірш
Рік 18-й… вже місяць березень
Йде центром Києва у шумі люд:
Перепоховують у трунах бережно
Цих закатованих Героїв Крут.
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучеників українських,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
На мітингу під час
похорон українська письменниця Людмила Старицька-Черняхівська у промові
«Пам’яті юнаків – героїв, замордованих під Крутами» сказала такі слова:
« На вас звитяжці-юнаки,
Що возлюбили Україну,
Кладу найкращії гадки,
Маю сподіванку єдину!
Діти України, старші і малі, ця могила – ваш храм. Минуть роки, десятиліття, століття – пам’ять про юнаків-героїв не згине повік. Вона світитиме не тільки українцям, всім, обраним Богом людям, що покладають життя своє в ім’я ідеї, в ім’я брата свого. Для нас Могила ця лишиться на віки полум’ям віри, вона дала нам незабутнє минуле. Діти України – це ваша могила, вона буде тим дзвоном, що не дасть нам спинитись, не дасть забути в хвилини відчаю. В хвилини занепаду, в хвилини знесилля будуть до неї іти старі й малі, щоб підживитись тим святим вогнем ентузіазму, який палатиме тут, під камінним хрестом»
Як сніги покриють землю
Рядном білим, не забудь
Спом’януть тую славу,
Що лишилась нам від Крут.
На жаль, довгий час українській молоді не судилось
вшановувати пам’ять Героїв Крут, читати і слухати вірші і пісні, що звучали
сьогодні. Комуністичний режим, який насадили Україні московські більшовики, намагався
викреслити з нашої історії ці героїчно-трагічні події, могили були стерті з
лиця землі. По могилі на Аскольдовій горі було прокладено асфальтову дорогу,
некрополь знищено і влаштовано місце розваг. Та пам’ять народу не зітреш і не
зруйнуєш ніякими бульдозерами. Прогресивна молодь діаспори з року в рік 29
січня влаштовувала Пам’ять Героїв Крут. Широко відзначалася ця подія студентами
Західної України до 1939 року відкрито, а після встановлення комуністичного
режиму – таємно.
Після здобуття Україною
незалежності 29 січня стало Днем всієї шкільної і студентської молоді України.
У цей день в усіх навчальних закладах проводиться спеціальний урок – урок
любові до України, на якому звучить пристрасне слово про подвиг Героїв Крут.
Історія подарувала нам унікальну
можливість збудувати незалежну українську державу. Але в наш складний час з
новою силою звучать слова нашого великого земляка, відомого українського
письменника Уласа Самчука, який в 1992
р. пророче застерігав: «Молодь мусить розуміти,
що історія кожної хвилини може подарувати нам нові Крути. І було б дуже
недоцільним, коли б та своєрідна героїка без знань, без підготовки, без
твердого і послідовно організованого керма перейшла в нашу традицію». І він як
у воду дивився. Адже у 2014 році імперська Московія знову розв’язала війну
проти нашої держави.
Герої
Крут – тепер ми називаєм їх
Цей
збережемо подвиг у серцях,
Бо
років 100 назад политий кров’ю сніг,
Вже
прокладав для України шлях.
Минула
сотня літ, а ворог не змінивсь!
Нові Герої
і нові бійці знов віддають життя
Так, як
тоді, колись
За
матір, доньку, сина і сестру,
Коханую
дружину
За
рідний край, небесну синь,
За
неньку – Україну!
Виходять всі учасники.
Звучать слова: «Слава Україні!», «Героям слава!».
Всі виконують Гімн України «Ще не вмерла України.»
Джерело: https://naurok.com.ua/urok-pam-yati-na-temu-kruti-i-sum-i-bil-i-vichna-slava-ukra-ni-4128.html
Подписаться на:
Сообщения (Atom)