Вінничанки-учасниці ліквідації аварії 

на Чорнобильській АЕС.

  Жінки працювали медиками, телефоністками, кухарями. Особливу увагу звернули на себе дві героїні. Ще зовсім молоді на той час жінки проявили неймовірний патріотизм. В обох з них на руках були синочки, причому, однакового віку. Хлопчикам виповнилося тільки два роки.

   Їм вдалося умовити своїх матерів, щоб ті побули з дітьми, а самі поїхали рятувати людей від чорнобильського лиха. Вони могли не робити цього. Ніхто б їм не дорікнув, адже мали підставу не їхати — у них малі діти на руках. Поїхали… Мабуть, не задумувалися про те, що радіація, як кажуть, вбиває…

 Любов Німенко працювала телефоністкою у міській телефонній станції рідної Вінниці. Говорила, що телефоністки одними з перших дізнавалися про деякі події. Такою була специфіка професії. Про те, що сталося на атомній станції, спершу повідомляли як про пожежу. Німенко слухала про це і думала: «Якщо це пожежа, то чому евакуюють людей, до того ж усіх?.. Значить, там не тільки пожежа». Її відчуття не підвело. Згодом про страшну аварію заговорив весь світ.

  У колективі телефонної станції формували групу для поїздки у Чорнобиль. На той час синові пані Любові виповнилося заледве два рочки.

— Мамо, я їду в Чорнобиль, — з такими словами вона звернулася до мами. — Прошу тебе, побудь цей час з дитиною.

 Мама у відповідь не знала, що сказати, тільки уважно дивилася на доньку і мовчала. Потім благала, умовляла не робити цього.

— Уперше в житті я в ті хвилини не послухала маму, — розповідала Німенко. — Слово мами для мене було дорожче золота. Матусю любила, шанувала, оберігала. А цього разу…

  Перед тим, як потрапити у Чорнобиль, їхній автобус зупинили у містечку Іванків. Сказали, що тут мають заночувати. Розмістили у гуртожитку місцевого профтехучилища. Тоді вперше відчула незручності. Зрозуміла, що далі буде ще краще. Сотні одиниць транспорту рухалися у напрямку Чорнобиля. Десь же їх усіх треба розмістити…

  Будинок Чорнобильської телефонної станції розташовувався у самому центрі мміста, поруч з будинком тодішньої  влади. Було видно, що приміщення зовсім нове, його здали в експлуатацію незадовго перед тим, як на станції сталася аварія. Мали ще встановити нове обладнання, але не встигли.

— Працювали на старій базі, що ускладнювало роботу, — згадувала Любов Іванівна. — На зв'язок з Чорнобилем у ті дні виходив, здається весь тодішній Союз. Коли під час роботи говорила традиційні слова: «Алло, я – Чорнобиль!», на тому кінці абонент замовкав. Здавалося, саме слово викликало у людей страх. Якось під час розмови з Іркутськом телефоністка на тому кінці не стримала схлипувань. Я зрозуміла, що жінка, слухаючи мене, розплакалася.

    Німенко теж витерла сльозу. По-справжньому плакала інколи під час нічних чергувань. У таку пору на станцію крадькома забігали солдатики. Просилися подзвонити додому, до мами. Телефоністкам забороняли допускати  сторонніх, але… Поки той чи інший хлопець заспокоював когось із своїх рідних, вона підходила до вікна і не випускала з рук носову хустинку.

    Одним з перших після аварії направив бригаду лікарів у Чорнобиль Львівський обласний відділ охорони здоров’я. Серед медиків була лікар Тетяна Леонідівна Зонова. Каже, чорнобильську дату ніколи не забуде — реактор вибухнув у день її народження. На той час пані Тетяні виповнилося 26.

   У Чорнобилі її, лікаря-педіатра, включили у бригаду швидкої допомоги. Доводилося робити не тільки те, що має робити лікар, тобто надавати невідкладну допомогу. Їх залучали до евакуації людей, багатьох місцевих треба було переконувати, що залишатися в зоні не можна, бо це небезпечно для здоров’я.  Люди плакали, сперечалися, не погоджувалися нікуди їхати. Такі розмови виснажували фізично і морально. Навіть перевірку води у криницях у сусідніх з Чорнобилем селах також доручали бригаді швидкої. Скажімо, виїжджають на виклик до хворого, а їм доручають ще й взяти проби води на аналізи.

   13 травня 1986-го закінчилося її відрядження у Чорнобильську зону. Два тижні минули у напруженому ритмі роботи, що інколи забували про сон, не кажучи про харчування.

   До Вінниці пані Тетяна перебралася після навчання у медичній академії післядипломної освіти імені Шупика, де набула спеціальність лікаря спортивної медицини. Працювала у двох вінницьких ДЮСШ. Напередодні Олімпіади у Пекіні у 2008 році її запросили до Києва, готувала наших олімпійців до стартів на головній спортивній події того літа.

Нині пані Тетяна одна з найбільш активних у міській організації «Союз Чорнобиль України».

   Медсестра Галина Василівна Ніжньовська. На зборах медсестер лікувального закладу, де вона працювала на той час, запропонували визначитися, хто поїде в Чорнобиль. Багато відмовилися. Називали різні причини. У пані Галини теж був вагомий аргумент не їхати. На той час її синочку виповнилося тільки два рочки. Їй самій було 22 роки. Каже, молодість взяла гору. Твердо вирішила для себе: «Поїду!». Для неї складнішим виявилося переконати маму в тому, щоб догледіла дитину на час її відсутності.

  З Києва їх везли стареньким автобусом марки ПАЗ. Згадує, що їхати довелося стоячи. Молодші поступилися місцями старшим. У Чорнобильській районній лікарні їх розподілили по відділеннях. Їй дісталося хірургічно-травматологічне. Вдома вона працювала в реанімації. Приймали пацієнтів переважно з радіаційними опіками. Зміни тривали безкінечно: інколи починали роботу  о шостій ранку, а закінчували о 12-й ночі.

Закінчився вересень 1986-го, а разом з ним закінчився час перебування Галини Ніжньовської у Чорнобильській зоні.

Довідково

   Шість тисяч мешканців Вінниччини брали участь у ліквідації наслідків найстрашнішої техногенної катастрофи ХХ століття. Разом з чоловіками чесно і самовіддано виконували покладені на них обов’язки жінки. Понад 300 з них працювали медиками, телефоністками, кухарями… 50 з них нині є учасниками міської ГО «Союз Чорнобиль України».