Літні звичаї та обряди

    Літній цикл українських звичаїв та обрядів, як і весняний,  вщент заповнений хліборобськими турботами, насамперед доглядом за посівами, не мав чітко окреслених меж. За народними прикметами, його початок визначали останніми днями травня.

    Першою такою датою був день Івана Богослова, який припадав на 21 травня. За народним календарем, це був рубіж для весняної сівби ярих. Недаремно з цього приводу казали: «Хто не посіяв до Івана Богослова, той не вартий доброго слова». За іншими прикметами, початок літа пов’язували з періодом, коли на дубах з’являлося листя. Якщо до дня Теодора (29 травня) дуби добре зазеленіли, то й літо мало бути врожайним.

Літні звичаї та обряди – Зелені свята

   З-поміж урочистостей літнього обрядового циклу важливими були Зелені свята. Вони не мають точно визначеної дати, а випадають через сім тижнів після Великодня. У церковних календарях вони обмежені двома днями — неділею і наступним понеділком. Спочатку йшла Свята неділя, або Зіслання Святого Духа. Ще називали її П’ятидесятницею — п’ятдесятий день після Великодня. Після неї — понеділок, присвячений Пресвятій Трійці. Але в народі рамки цього свята дещо ширші. Вони охоплюють період між сьомим і восьмим четвергами після Великодня. Власне сьомий тиждень називали Зеленим, Клечальним, або Русальним. Звідси і четвер на цьому тижні мав таку ж назву. Росіяни називали його Семиком — сьомим четвергом по Великодні. За восьмим тижнем та його четвертим днем закріпилася назва Троїцький.

    Період від Зеленого до Троїцького четверга називали в народі Зеленими святами. До всіх його днів приурочено багато різноманітних обрядових дійств, які мають дуже давнє походження. Нагадує про це і назва сьомого тижня — Русалії. Вона фігурує вже у нашому Початковому літописі, який характеризує їх як розгульні ігри з піснями, танцями, перерядженням. Так, під 1067 р. читаємо, що диявол відхиляє від Бога людей, які на Русалії влаштовують собі різні ігрища з піснями і танцями, а церкви у цей час порожні стоять.

    Зважаючи на те, що у той же час подібне свято під назвою День рож, або Розалія, відзначали й римляни та їх сусіди, деякі дослідники вважали, начебто українці запозичили це свято від них. Але це далеко не так. Усі компоненти й мотиви обрядовості Зелених свят цілком збігаються з обрядовістю українців як зимового, так і весняного циклів. Ще й тепер у них проглядає прадавня світоглядна основа обрядовості наших предків. Отже, про ніяке запозичення не може бути мови. Запозичити від латинян чи балканських сусідів могли його назву — «Русалія», хоча і це не доведено остаточно. Але суть самого свята залишалася праслов’янською.

Літні звичаї та обряди – Зелений четвер

    До утвердження християнства на території України Русалії, очевидно, мали чітко визначену дату. Літописні матеріали XI—XIII ст. свідчать, що Русальна неділя збігалася зі Святою неділею церковного календаря. Та поступове утвердження останнього дещо розмило давні рамки цього тривалого язичницького свята. Вже на кінець XIX — початок XX ст. відзначення Русалій, чи так званого «русалчиного Великодня», у різних місцевостях України могло відбуватися в різні дні — від Зеленого чи наступного Троїцького четверга аж до понеділка напередодні Івана Купала (7 липня). І в цьому обрядовому дійстві також чітко проступають поминальні мотиви.

   За народними повір’ями, у Зелений четвер «прокидаються» мерці. Вони «гостюють» аж до Троїцького четверга. На час їхнього перебування накладалася заборона на цілий ряд робіт. Скажімо, на Гуцульщині в Зелений четвер усі, хто працював у бутинах, на лісосплаві чи рубанні лісу, залишали роботу й поверталися на Зелені свята додому, оскільки наступного дня — «пам’єтної» п’ятниці — вже не можна ні шити, ні прясти, ні рубати, «аби не запорошити порохами померлі душі».

Літні звичаї та обряди – поминальні дні

    Поминанню покійних предків призначався й наступний день — Зелена субота, яку в різних місцевостях України називали по-різному: то дідовою, чи дідівною, то задушною, чи семухою. Того дня у церквах відбувалися відправи. Посвятивши у церкві калачі, сир, молоко, гуцули обдаровували ними одні одних або роздавали бідним, називаючи при цьому, за чию душу віддають. Поліщуки брали з собою ще й мед. Місцями на Поділлі, де не влаштовували «родительської суботи», поминання предків на цвинтарі переносили на Святу неділю. Тоді напередодні готували для цього такі ж страви, як і на Великдень.

   Звичай поминати покійних на Зелені свята одночасно пов’язаний з віруваннями в русалок. Русалки в українській народній уяві — дівчата або молоді жінки, переважно — утоплениці. До цієї категорії духів належать і мертвонароджені діти чи ті, які померли до хрещення. За народними повір’ями, їхні душі сім літ блукають манівцями, а в Зелені свята випрошують під вікнами, щоб їх бодай після смерті охрестили. Називають їх ще мавками (Волинь) або нявками (Гуцульщина).

    Очевидно, цей термін походить від праслов’янського кореня «нав», тобто «покійник», «мерлець». Народна фантазія наділила русалок незвичайною чарівною красою. Найчастіше місцем їхнього перебування вважалася річка чи ставок. У місячні ночі вони виходять на берег, розчісують довгі коси, гойдаються на деревах чи водять свої хороводи. Зустріч з ними, як уважають у народі, не віщувала нічого доброго. Русалки могли втопити чи залоскотати до смерті будь-кого, хто б їм зустрівся, зокрема жінок, у яких діти померли до хрещення.

“Зустріч” русалок та їх “проводи”

    Русалок і боялися, і чекали. Вони ж виходили з води на поля, коли починали квітувати жита, тобто в період Русалій. Згідно з народними повір’ями, від них залежала доля врожаю. Чим більше вони розважалися в житах, тим врожайнішою ставала нива. Де русалки на луках водили свої хороводи, там густішою виростала трава. Таке ж двоїсте ставлення постійно спостерігаємо у народній традиції і до покійних предків: «своїх» старалися вшанувати, «чужих» — відлякувати. Саме тому в обрядових дійствах Зелених свят відбито мотиви вшанування чи відлякування русалок, тобто їх «зустріч» і «проводи».

    «Зустріч русалок» починалася в Зелений четвер. На Чернігівщині та в інших районах Полісся жінки вивішували у цей день на деревах полотно, на вікна викладали свіжоспечений хліб. Водночас господині поливали молоком стежки, якими ходила їхня худоба на пасовище, а по межах своїх посівів клали по шматку хліба — «щоб жито родило». Ніхто у цей день не працював у полі. А дівчата у лісі справляли ще й «русалчин Великдень».

    У Троїцький четвер, або, як його називали на Поліссі, кривий день, чи сухий четвер, відбувалися «проводи русалок». Як уже зазначалося, в різних місцевостях це могло бути і в інші дні. А головна суть «проводів» — позбутися тих «непростих» гостей, які приходили на Зелені свята. В одних місцевостях русалкою була гарна дівчина з довгим волоссям, в інших — обходились без перерядженої. Усі учасниці «проводів» (переважно дівчата і молодиці) вбирали на голови вінки і йшли з піснями в поле, до річки чи на кладовище. Дійшовши до призначеного місця, скидали з себе вінки і розбігалися. Якщо ж в обряді брала участь переряджена, то для неї вінок з хмелю, папороті або житнього колосся виплітали так, щоб не видно було обличчя або й одягу. Особливість закривати обличчя й очі, щоб «русалка» нічого не бачила, — характерний мотив невидимості (сліпоти), властивість персонажів «потойбічного» світу.

    У деяких випадках «русалка» після вигнання качалася в житі чи по траві, а за нею слідом — і всі учасниці обряду, який завершувався розриванням русалчиного вінка і ритуальними вогнями. Найчастіше це робили парубки після «проводів». Поки дівчата і молодиці «виводили русалку», хлопці розкладали багаття. До цього вогню сходилися всі учасниці дійства, перестрибували через вогонь, скидали в нього свої вінки і розбігались від «русалки», яка намагалась їх наздогнати. «Проводи русалок» найповніше збереглись на Поліссі, але були, очевидно, відомі й в інших місцевостях, наприклад, у Карпатах.

Зв’язок русалок з культом предків

     Таким чином, можна стверджувати про зв’язок русалок з культом предків. Як покійні предки, запрошені до святвечірньої трапези, могли напророкувати достаток, так і русалки сприяли родючості нив. І ті, й інші були «гостями здалеку». І тих, й інших урочисто приймали, годували і звеселяли піснями.   Отже, спробуємо припустити: Зелені свята мають дуже давню історію. Про це свідчить і таке обрядове дійство по всій Україні, як клечання (замаїювання) хат і господарських будівель гілками зелені. Закосичували також образи, вікна навхрест. Долівки встеляли пахучим зіллям. Це відбивалось у народній назві свят — Зелені. Робили це переважно в суботу, до чи після заходу сонця. Замаювали одночасно і грядки на городах. Колись клечання тримали на городах до осені, а в хатах — і до Різдва. Потім його використовували, як і святвечірню отаву, для відвернення грози. Засохлі гілки не годилося викидати будь-куди. їх найчастіше спалювали.

    Привертає до себе увагу і той факт, що звичай клечати житло є не лише українським. Його знали й інші індоєвропейські народи. Звідси випливає, що початки цього обрядового дійства сягають тисячоліть,, коли живе гіллясте дерево служило основою (стовпом) для житла наших пращурів.

    З часом змінювалася; конструкція житла, верхівку дерева зрізали. Але пам’ять; про зелену верхівку над житлом збереглася. Чи не тому, споруджуючи будинок, над зведеними стропилами українці й нині встановлюють прикрашену ялинку («квітку», «віху»). Подібне «гільце», «деревце» присутнє і в українському весіллі як символ новонародженої сім’ї і нового житла.

Літні звичаї та обряди – Івана Купала

   Давнім і найбільш емоційним літнім торжеством є купальське свято, або Івана Купала. У давнину купальські розваги займали у часі тривалий період. Про це свідчать купальські пісні, яких співали з перших днів Петрівки аж до святкування дня апостолів Петра і Павла (12 липня). Але кульмінаційна точка цього святкування припадала на період літнього сонцестояння.

    За період християнізації наших предків прадавнє купальське торжество поєдналося зі святом Івана Хрестителя. Натомість ритуальна частина і час її виконання дійшли до нас здеформованими. Перші описи цього торжества датовані XVI— XVII ст., хоча перші згадки про Купала на декілька століть старші. Вже Густинський літопис (анонімна пам’ятка XVII ст.) наголошує на тому, що купальське торжество відзначали напередодні жнив. Якщо попередні свята були опосередкованими етапами підготовки до жнив, то купальська обрядовість є її заключним етапом.

      Укладач даної пам’ятки вже у християнському тлумаченні подає опис цього свята. Він стверджує, що це «нерозумні» пам’ять чинять якомусь Купалу в надвечір’я Різдва Івана Предтечі. Звідси й дізнаємося, що цього вечора збираються дівчата і парубки, плетуть собі вінки з зілля і підперізуються зеленими вітками, запалюють вогонь і, взявшись за руки, ведуть навколо нього хороводи, співають пісень, у яких часто згадують Купала. Потім через вогонь перестрибують. Літописець, подаючи свій опис, вже не розумів суті купальського торжества. Незрозумілим залишився для нього і термін     «Купала», якого він називає бісом, тобто язичницьким божеством у християнському тлумаченні. Але для цього він, очевидно, не мав достатніх підстав, бо серед пантеону язичницьких богів часів князя Володимира про нього немає жодної згадки. Однак сам опис досить повно передає ритуал купальського торжества, яке з незначними змінами збереглося до нашого часу, особливо на Волині й Поліссі. Тут у період підготовки до святкування дівчата збирали польові квіти і пахучі трави, плели декілька вінків. Хлопці дбали про купальське деревце, солому і дрова для вогнища.

 Літні звичаї та обряди – купальські ритуали

   Як тільки хлопці встановлювали купальське деревце , дівчата прикрашали його квітами та кольоровими стрічками. Його називали «купайлицею», «купайлом», «гільцем», «вільцем». Відомі також назви «марена», «марина».

    Основна урочистість починалась з ушанування деревця, на якому запалювали берестяні чи воскові свічки. У цей момент дівчата водили навколо «купайлиці» хоровод. Поки дівчата урочисто співали купальських пісень, парубки розпалювали багаття, яке підтримували протягом усієї купальської ночі. Потім влаштовували біля вогню громадську вечерю.

Опісля починалося жартівливе змагання дівчат з парубками: хлопці намагаються вхопити купальське деревце, дівчата боронять його. Тоді деревце розривають на частини, ламають, вищипують гілочки. Кожен, хто вхопив гілку купальського деревця, якнайшвидше біг з нею додому. Гілки розкидали по грядках, щоб городина краще росла, а дівчата ховали під подушки, щоб суджений наснився.

Коли молодь поверталась з домівок на місце урочистостей, те, що залишилось від деревця чи опудала, спалювали або топили в річці. Кидаючи деревце у воду, намагалися якнайшвидше втекти від річки, щоб «чорт не вхопив, бо саме тоді він вилазить з води». Потім перестрибували через вогонь — поодинці чи парами.

Фіналом свята було ворожіння на вінках. Там, де був ставок або річка, дівчата пускали на воду по два вінки. Один вінок загадували на себе, другий — на хлопця. Якщо вінки сходились докупи, то дівчині судилося бути у парі зі своїм нареченим.

Дохристиянська основа купальського свята

Ще два пласти вирізняються в купальському ритуалі. Це ритуальні вогні та громадська вечеря. До речі, на Купала, крім молоді, влаштовували гостину і поважні члени сільських громад. Очевидно, в купальському святі висловлювалася подяка своїм покійним предкам за їхню турботу про ріст злаків і трав, приплід худоби, а також прохання захистити вирощене від різних стихій — злив, бурі, граду. Під час купальського торжества вдавались також до різноманітних оберегів. Наприклад, до наших днів дійшов звичай «затикати хату» на Купала. Щоб «зла сила» не шкодила господарству, треба було розвішати на стінах стебла чорнобилю, лопуха. Місцями під стріху клали кропиву. Зеленими гілками ліщини чи верби обтикали грядки чи ниву, щоб буря їх обминула.

Звичайно, далеко не всі давні купальські дійства дійшли до наших днів. Загубилася елітарна основа обрядів, які здійснювали до прийняття християнства служителі язичницьких культів — жерці. Саме вони надавали колись цьому святові солярного характеру, тобто зв’язку з періодом літнього сонцестояння чи поворотом Сонця на зиму. Від тих часів збереглися лише деякі вірування: мовляв, Сонце в купальські дні також купається; бодай на мить занурюється в річку, а після цього світить ще яскравіше. До певної міри збереглися рештки давнього ритуалу освячення купальського вогню. Саме з тих часів започатковано традицію добувати «живий вогонь» за допомогою тертя.

Натомість краще збереглася народна основа купальських обрядів: звичай запалювати купальські вогні, влаштовувати дівочі ворожіння, збирати цілющі трави. Найбільш стійкими на всій території України були народні вірування в цілющу силу купальського зілля. Тому під час купальських торжеств скрізь було поширено збирання різноманітних лікарських рослин. Одночасно до цих раціональних чинників долучалися й фантастичні. Зокрема, повсюдно існували повір’я про чудодійні зела, які розцвітають тільки єдиний раз на рік — у ніч на Івана Купала. Найбільш чародійну силу приписували в народі цвіту папороті. Кому поталанить зірвати цю квітку, тому найбільше щаститиме в житті: він розумітиме мову тварин і рослин, перед ним розкриватимуться зачаровані скарби. Але це під силу тільки одчайдухові, оскільки цю квітку стереже «нечиста сила». Щоправда, це вже пізнє, тобто християнізоване тлумачення. Очевидно, у давнину набути тих «неземних знань» міг тільки той, хто мав зв’язок з покійними предками. Згодом це забулося, а чарівна квітка папороті стала своєрідним посередником між живими і таємничою «нечистою силою».

Літні звичаї та обряди – церковні свята: Петра і Павла та пророка Іллі

Заключними акордами літнього обрядового циклу були звичаї, приурочені до церковних святих Петра і Павла (12 липня), Прокопія (21 липня), Кирила (28 липня) та ін. Серед них важливим у народній і церковній інтерпретації було свято апостолів Петра і Павла. До цього дня колись майже по всій Україні починали зажинати жито — справляти «зажинки». Часом до Петра вже пекли перший хліб з нового врожаю. У більшості випадків з цим днем пов’язували закінчення літньої пори. Недаремно в народі казали: «Як по Петрі, то й по теплі».

У день великомученика Прокопія (21 липня) уникали важких робіт, особливо у полі. У Карпатах вважали: того, хто в цей день працюватиме, може вбити грім. Таким же «громовим днем» був і день святого Кирила, або князя Володимира (28 липня).

Закінчувався літній цикл днем пророка Ілії, в народі — Іллі, який, згідно з повір’ями, відав громами і блискавками. Хоча в народі день 2 серпня вважали присвятком, усе ж намагалися не працювати, особливо у полі, щоб не накликати на себе біди. Незважаючи на те, що грім має «своє право» до Чесного Хреста, але після Іллі вже заборонялося купатися в річках і ставках, бо «святий Ілля літо кінчає». У народних повір’ях пророк Ілля в процесі християнізації замінив колись грізне божество язичників — Перуна. У цих рештках обрядових дійств, розпорошених по так званих «громових святах», годі дійти первісної суті давніх офіційних святкувань наших предків. І лише в Зелених святах і купальському торжестві збережено ядро прадавньої обрядовості літнього циклу. 

Великдень — ключове християнське свято, яке ознаменує Воскресіння Ісуса Христа. На території України це свято, разом з християнством, поширилось вкінці першого тисячоліття нашої ери, а на державному рівні закріпилось під час Другої релігійної реформи князя Володимира на території  Русі у 988 році.
  Тоді ж християнство почало поширюватись на територію сучасного Поділля. Зараз межі етнографічного Поділля не співпадають з межами областей. Так, Західне Поділля — це частина Тернопільської області, а Східне Поділля — це частини Хмельницької та Вінницької області.

Вербна неділя

На Поділлі, як і на всій території України, у вербну (лозову) неділю приносили з церкви освячену вербу і шмагали нею всіх членів сім’ї й худобу, промовляючи: «Лоза б ’є, не я б’ю, за тиждень Великдень». Пізніше цією гілкою перший раз виганяли корів у череду. 

Від тоді починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, красили галунки (крашанки), начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, пшеничну паску й солодку бабу. Освячені у церкві великодні страви вважались сильнодіючим магічним і лікувальним засобом.

Так, свяченим маком на Юрія (23 квітня (6 травня за юліанським календарем) — ред.) обсипали обору (приміщення для худоби, щоб застерегтися від відьом — ред.), свяченим салом лікували вим’я корови, окраєць свяченого хліба давали покуштувати, коли боліло горло тощо. Існувало повір’я, що рештки великодніх страв — кістки та інше, закопані на межі ланів, можуть врятувати їх від граду.

Гілки верби. Фото Н. Д. Експрес

Розмальовані хати

    Однією з втрачених Великодніх традицій Поділля є розпис хатин різноманітними орнаментами. Розписами займалися переважно дівчата на виданні. Для цього процесу спочатку готували тло — білили стіну і піч вапном. Іноді піч робили світло-блакитною, для цього до вапна додавали синьку. 

   Найпопулярнішими кольорами були червоний, зелений і синій. Рідше використовували жовтий. Порошок розводили у молоці, додаючи до нього яйце. Іноді — лише жовток. До кожного кольору брали окрему щіточку. Коли ж малювали зернятка винограду, робили це пальцями або ватним тампоном. 

   Порядок розпису був усталений. Перш за все жінка створювала гілки: основне хвилясте стебло, більші та менші паростки. Тоді бралися за квіти: спочатку виконували всі сині, а потім червоні. Переважно на одну гілку використовували не більше трьох кольорів. У цьому бачили й природний процес: спершу з’являється гілка, а розквітає вона згодом.

    Іноді малюнки прикрашали й простір над вікнами чи між дверима і кутом. Робили своєрідну розписну раму навколо ікони в кутку або дзеркала. Бували орнаментовані бордюри й біля дверей, і під скринями на підлозі (часом скриня слугувала столом — і подібний бордюр імітував килим – ред.).

    Деякі жінки розмальовували ще й сіни (приміщення у традиційній українській хаті, яке слугувало перехідною зоною між вулицею та основною житловою частиною — ред.). Хоч стеля тут найчастіше була нерівною, бо мала отвір для виходу на горище, та розписували і її: у центрі — розетка з квітів, від котрої відходили симетричні квітучі гілочки.

Страсний (чистий) четвер

   У Страсний (чистий) четвер перед Великоднем на Поділлі було заведено чистити (каструвати) жеребців і свиней. Увечері цього дня кожна господиня намагалась принести з церкви запалену «страсну» свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись так захистити дім від впливу злих сил. 

    За допомогою «страсної» свічки прагнули лікувати лихоманку і бешиху або рожу (гостре інфекційне захворювання шкіри, викликане стрептококом — ред.), її давали з руки помираючим, щоб полегшити передсмертну агонію. Цей атрибут вважали рятівним у разі громової зливи й пожеж, які виникали від блискавки (звідси друга назва «страсної» свічі — «громничка» — ред.).

Одіяніє

    Донедавна в багатьох селах Поділля зберігався звичай ритуальних вогнів на Пасху. Багаття розкладали на пагорбах або біля церкви у ніч із суботи на неділю — на «одіяніє», як казали в народі. Кожна сім’я у селі виділяла дрова для спільного вогнища. 
    Тих, хто забував про цей обов’язок, карали тим, що викрадали з двору ворота чи якусь дерев’яну річ з господарства. Підготовкою великого колективного багаття, яке мало горіти всю ніч, займалась парубоча молодь.

Гаївки

    Більшість давніх слов’ян займались хліборобством, тому їхня господарська діяльність та побут пов’язувались з біоритмами природи. Навесні відзначали свято пробудження землі від зимового сну, появу першого листя на деревах. Свято відбувалось у священних гаях, де виконувались ритуальні пісні.
    Християнська церква не змогла побороти цю язичницьку традицію. Тому пристосували до свята Пасхи, що зумовила його «двоєвірну» природу. За традицією масове великоднє гуляння відбувалося на подвір’ї біля церкви — на цвинтарі. Гуляння подоляни визначали загальними термінами: «гаївки», «ягілки» (від назви весняних пісень і хороводів). 

За спостереженнями українського мовознавця та етнографа Каленика Шейковського, в різних місцевостях Поділля у XIX столітті гаївки тривали не однаковий час. У Кам’янці-Подільському їх справляли один день, у селах — 3-4 дні та лише подекуди — цілий тиждень. На гаївках збиралось все село. Люди одягались у найкраще вбрання, обмінювались традиційним вітанням: «Христос воскрес!» — «Воїстину воскрес!», дарували один одному писанки і крашанки (галунки).
   Кожна гаївка виконувалась, як драматична сценка. Найчастіше в них обігрувались мотиви весняного оновлення природи, кохання, шлюбного життя. На відміну від колядок великодні гаївки майже не зазнали впливу християнства і стійко зберігали істинно народну символіку й колорит.

Великодні ігри

Найважливішою частиною великоднього масового гуляння просто неба вважались ігри. Розрізняли ігри дитячі, парубочі, дівочі, змішані й загальні. Популярною дитячою грою на Пасху було «цоканє» — биття яйцями. Спочатку «цокались» носками, а потім «гузками». Той, кому пощастило розбити яйце суперника, забирав його собі.

Парубочі ігри — «бити дупака», «піп», «чорт», «харлай», «шила бити», «кашу варити», «довгої лози» та інші — мали здебільшого характер змагання у спритності, швидкості й силі. 
    Натомість у дівочих іграх — «шум», «жельман», «кострубонька», «мак», «кривий танець» — випробовувались художні здібності учасниць — уміння танцювати, співати, перевтілюватись у певний образ. Саме тому великодні ігрища вважались у народі справжніми ярмарками наречених.

Великодні вірші та орації

За відомостями українського письменника та етнографа Анатолія Свидницького, у деяких місцевостях Поділля в XIX століття зберігався середньовічний звичай виголошення великодніх віршів і орацій. 

Ці твори мали гумористичний характер і були розраховані на те, щоб повеселити натовп. Як правило, їх виголошували з дзвіниці мандрівні школярі — «бакаляри» (учні середньої школи ), заробляючи так собі на прожиття.

Волочіння та обливання

   Звичай великоднього «волочіння», відомий з писань українського літературного та релігійного діяча Івана Вишенського, згодом втратив свою масовість і практикувався лише інколи. На другий день після Великодня чоловіки ходять поздоровляти попа, пана і один одного. При цьому христосуються (Великоднє привітання — ред.), обмінюються писанками або крашанками. 

   На третій день жінки ходять поздоровляти попадю (дружину попа), пані та одна одну. Ходять вони з калачам, також христосуються і міняються писанками чи крашанками.

   У прикордонній смузі Кам’янецького повіту, учасники великодніх обходів — «христосувалщики» — перед кожною хатою будували «башту», або «дзвіницю», Ця парубоча гра полягала в тому, що на плечі п’ятьох найдужчих хлопців ставали чотири, на них — три, ще вище — два і нарешті — один, та виконували ритуальні поздоровленим господарям.
    Також побутував звичай обливавня на перший або другий день після Пасхи.  До сьогодні, понеділок після свят називають «вливаним» або «обливаним». Обливаються водою переважно молодь і діти. За традицією дівчата могли відкупитись від купання певною кількістю крашанок чи писанок.

Проводи

    Померлих родичів на Східному Поділлі провідували, як правило, у першу неділю після Великодня, яка тут називалася «проводи». На кладовище несли паску, яйця, інші страви, обідали прямо на могилах. У деяких місцевостях було заведено пов’язувати рушники на хрестах. У цей день обов’язково годували старців і роздавали милостиню за «упокій душі». 
   Ці звичаї або окремі їх елементи значною мірою побутують і зараз в селах та містах. Для українців Західного Поділля також характерний звичай відвідувати померлих на великодньому тижні (не завжди в «провідну» неділю), але ритуальні трапези на кладовищі тут не мали поширення. Це один з випадків ритуальних відмінностей між побутовим уніатством (греко-католицизм) і православ’ям.

Джерело: https://www.linza.in.ua/velykodni-tradycziyi-ta-zvychayi-podillya-yak-ranishe-mynaly-svyata/