Великдень — ключове християнське свято, яке ознаменує Воскресіння Ісуса Христа. На території України це свято, разом з християнством, поширилось вкінці першого тисячоліття нашої ери, а на державному рівні закріпилось під час Другої релігійної реформи князя Володимира на території  Русі у 988 році.
  Тоді ж християнство почало поширюватись на територію сучасного Поділля. Зараз межі етнографічного Поділля не співпадають з межами областей. Так, Західне Поділля — це частина Тернопільської області, а Східне Поділля — це частини Хмельницької та Вінницької області.

Вербна неділя

На Поділлі, як і на всій території України, у вербну (лозову) неділю приносили з церкви освячену вербу і шмагали нею всіх членів сім’ї й худобу, промовляючи: «Лоза б ’є, не я б’ю, за тиждень Великдень». Пізніше цією гілкою перший раз виганяли корів у череду. 

Від тоді починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, красили галунки (крашанки), начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, пшеничну паску й солодку бабу. Освячені у церкві великодні страви вважались сильнодіючим магічним і лікувальним засобом.

Так, свяченим маком на Юрія (23 квітня (6 травня за юліанським календарем) — ред.) обсипали обору (приміщення для худоби, щоб застерегтися від відьом — ред.), свяченим салом лікували вим’я корови, окраєць свяченого хліба давали покуштувати, коли боліло горло тощо. Існувало повір’я, що рештки великодніх страв — кістки та інше, закопані на межі ланів, можуть врятувати їх від граду.

Гілки верби. Фото Н. Д. Експрес

Розмальовані хати

    Однією з втрачених Великодніх традицій Поділля є розпис хатин різноманітними орнаментами. Розписами займалися переважно дівчата на виданні. Для цього процесу спочатку готували тло — білили стіну і піч вапном. Іноді піч робили світло-блакитною, для цього до вапна додавали синьку. 

   Найпопулярнішими кольорами були червоний, зелений і синій. Рідше використовували жовтий. Порошок розводили у молоці, додаючи до нього яйце. Іноді — лише жовток. До кожного кольору брали окрему щіточку. Коли ж малювали зернятка винограду, робили це пальцями або ватним тампоном. 

   Порядок розпису був усталений. Перш за все жінка створювала гілки: основне хвилясте стебло, більші та менші паростки. Тоді бралися за квіти: спочатку виконували всі сині, а потім червоні. Переважно на одну гілку використовували не більше трьох кольорів. У цьому бачили й природний процес: спершу з’являється гілка, а розквітає вона згодом.

    Іноді малюнки прикрашали й простір над вікнами чи між дверима і кутом. Робили своєрідну розписну раму навколо ікони в кутку або дзеркала. Бували орнаментовані бордюри й біля дверей, і під скринями на підлозі (часом скриня слугувала столом — і подібний бордюр імітував килим – ред.).

    Деякі жінки розмальовували ще й сіни (приміщення у традиційній українській хаті, яке слугувало перехідною зоною між вулицею та основною житловою частиною — ред.). Хоч стеля тут найчастіше була нерівною, бо мала отвір для виходу на горище, та розписували і її: у центрі — розетка з квітів, від котрої відходили симетричні квітучі гілочки.

Страсний (чистий) четвер

   У Страсний (чистий) четвер перед Великоднем на Поділлі було заведено чистити (каструвати) жеребців і свиней. Увечері цього дня кожна господиня намагалась принести з церкви запалену «страсну» свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись так захистити дім від впливу злих сил. 

    За допомогою «страсної» свічки прагнули лікувати лихоманку і бешиху або рожу (гостре інфекційне захворювання шкіри, викликане стрептококом — ред.), її давали з руки помираючим, щоб полегшити передсмертну агонію. Цей атрибут вважали рятівним у разі громової зливи й пожеж, які виникали від блискавки (звідси друга назва «страсної» свічі — «громничка» — ред.).

Одіяніє

    Донедавна в багатьох селах Поділля зберігався звичай ритуальних вогнів на Пасху. Багаття розкладали на пагорбах або біля церкви у ніч із суботи на неділю — на «одіяніє», як казали в народі. Кожна сім’я у селі виділяла дрова для спільного вогнища. 
    Тих, хто забував про цей обов’язок, карали тим, що викрадали з двору ворота чи якусь дерев’яну річ з господарства. Підготовкою великого колективного багаття, яке мало горіти всю ніч, займалась парубоча молодь.

Гаївки

    Більшість давніх слов’ян займались хліборобством, тому їхня господарська діяльність та побут пов’язувались з біоритмами природи. Навесні відзначали свято пробудження землі від зимового сну, появу першого листя на деревах. Свято відбувалось у священних гаях, де виконувались ритуальні пісні.
    Християнська церква не змогла побороти цю язичницьку традицію. Тому пристосували до свята Пасхи, що зумовила його «двоєвірну» природу. За традицією масове великоднє гуляння відбувалося на подвір’ї біля церкви — на цвинтарі. Гуляння подоляни визначали загальними термінами: «гаївки», «ягілки» (від назви весняних пісень і хороводів). 

За спостереженнями українського мовознавця та етнографа Каленика Шейковського, в різних місцевостях Поділля у XIX столітті гаївки тривали не однаковий час. У Кам’янці-Подільському їх справляли один день, у селах — 3-4 дні та лише подекуди — цілий тиждень. На гаївках збиралось все село. Люди одягались у найкраще вбрання, обмінювались традиційним вітанням: «Христос воскрес!» — «Воїстину воскрес!», дарували один одному писанки і крашанки (галунки).
   Кожна гаївка виконувалась, як драматична сценка. Найчастіше в них обігрувались мотиви весняного оновлення природи, кохання, шлюбного життя. На відміну від колядок великодні гаївки майже не зазнали впливу християнства і стійко зберігали істинно народну символіку й колорит.

Великодні ігри

Найважливішою частиною великоднього масового гуляння просто неба вважались ігри. Розрізняли ігри дитячі, парубочі, дівочі, змішані й загальні. Популярною дитячою грою на Пасху було «цоканє» — биття яйцями. Спочатку «цокались» носками, а потім «гузками». Той, кому пощастило розбити яйце суперника, забирав його собі.

Парубочі ігри — «бити дупака», «піп», «чорт», «харлай», «шила бити», «кашу варити», «довгої лози» та інші — мали здебільшого характер змагання у спритності, швидкості й силі. 
    Натомість у дівочих іграх — «шум», «жельман», «кострубонька», «мак», «кривий танець» — випробовувались художні здібності учасниць — уміння танцювати, співати, перевтілюватись у певний образ. Саме тому великодні ігрища вважались у народі справжніми ярмарками наречених.

Великодні вірші та орації

За відомостями українського письменника та етнографа Анатолія Свидницького, у деяких місцевостях Поділля в XIX століття зберігався середньовічний звичай виголошення великодніх віршів і орацій. 

Ці твори мали гумористичний характер і були розраховані на те, щоб повеселити натовп. Як правило, їх виголошували з дзвіниці мандрівні школярі — «бакаляри» (учні середньої школи ), заробляючи так собі на прожиття.

Волочіння та обливання

   Звичай великоднього «волочіння», відомий з писань українського літературного та релігійного діяча Івана Вишенського, згодом втратив свою масовість і практикувався лише інколи. На другий день після Великодня чоловіки ходять поздоровляти попа, пана і один одного. При цьому христосуються (Великоднє привітання — ред.), обмінюються писанками або крашанками. 

   На третій день жінки ходять поздоровляти попадю (дружину попа), пані та одна одну. Ходять вони з калачам, також христосуються і міняються писанками чи крашанками.

   У прикордонній смузі Кам’янецького повіту, учасники великодніх обходів — «христосувалщики» — перед кожною хатою будували «башту», або «дзвіницю», Ця парубоча гра полягала в тому, що на плечі п’ятьох найдужчих хлопців ставали чотири, на них — три, ще вище — два і нарешті — один, та виконували ритуальні поздоровленим господарям.
    Також побутував звичай обливавня на перший або другий день після Пасхи.  До сьогодні, понеділок після свят називають «вливаним» або «обливаним». Обливаються водою переважно молодь і діти. За традицією дівчата могли відкупитись від купання певною кількістю крашанок чи писанок.

Проводи

    Померлих родичів на Східному Поділлі провідували, як правило, у першу неділю після Великодня, яка тут називалася «проводи». На кладовище несли паску, яйця, інші страви, обідали прямо на могилах. У деяких місцевостях було заведено пов’язувати рушники на хрестах. У цей день обов’язково годували старців і роздавали милостиню за «упокій душі». 
   Ці звичаї або окремі їх елементи значною мірою побутують і зараз в селах та містах. Для українців Західного Поділля також характерний звичай відвідувати померлих на великодньому тижні (не завжди в «провідну» неділю), але ритуальні трапези на кладовищі тут не мали поширення. Це один з випадків ритуальних відмінностей між побутовим уніатством (греко-католицизм) і православ’ям.

Джерело: https://www.linza.in.ua/velykodni-tradycziyi-ta-zvychayi-podillya-yak-ranishe-mynaly-svyata/