До Дня вишиванки.

    На засідання краєзнавчого гуртка 6А класу (керівник Певень Т.В.) завітала зав. відділом давньої історії Гальчевська Лілія Анатоліївна. Вона розповіла юним науковцям про історію виникнення, таємниці та символи української вишиванки. Діти уважно слухали цікаву розповідь, із захопленням розглядали аутентичний одяг давніх часів, задавали питання. Метою такої співпраці з Краєзнавчим музеєм є популяризація вишитого етнічного одягу та вшанування українських традицій.

Історія Дня вишиванки

День вишиванки – відносно молоде, проте дуже улюблене народне свято. Відзначати його почали у 2006 році. Ініціатором стала студентка Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк.

Дівчина запропонувала одногрупникам та студентам обрати один день і всім разом одягнути вишиванки. Того року цю ініціативу підтримали декілька студентів та викладачів, одягнувшись відповідно.

Нині ж це свято набуло міжнародних масштабів і український традиційний одяг одягають усе більше людей не лише в нашій країні, а по всьому світу.

Як святкують День вишиванки

Метою Дня вишиванки є популяризація вишитого етнічного одягу та вшанування українських традицій. Цього дня прийнято вдягати національне вбрання, куди б не довелося йти – на роботу, на зустріч із друзями, загалом куди завгодно.

Цікаві факти про українську вишиванку

Українська вишиванка має дуже давнє походження. Як свідчать багато досліджень, вбрання із вишивкою створювали ще до VI ст.

Спочатку вишиванки були не просто одягом, а таким собі оберегом для їхніх власників від зла. Тому узори наносили на рукави, коміри і поділ сорочок.

Нині найбільш розповсюджені вишиванки білого кольору. Вишиванки чорного кольору у давнину було прийнято одягати лише чоловікам.

Кожен регіон України має свою техніку вишивання, деталі та тематику орнаменту і традиційні кольори вишиванки.

Загалом в Україні є близько сотні різних вишивальних технік. Серед найвідоміших – хрестик, гладь, низь, мереження, бігунець, плетіння.

Іван Франко свого часу вміло поєднав українську вишиванку із буденним одягом. Він скомбінував вишиту сорочку із піджаком. Саме у такому вигляді письменник постає на 20-гривневій купюрі.

Рекордну кількість людей, одягнутих у вишиванки, було зафіксовано у День Незалежності в 2011 році у місті Рівному. На центральному Майдані тоді зібралося 6570 людей у вишиванках. Цю цифру внесено до Книги рекордів України.

Українська вишиванка: 10 цікавих фактів, яких ви могли не знати

1. Українська вишиванка має надзвичайно давнє походження. Численні дослідження свідчать, що вишите вбрання створювали ще до VI ст.. Проте, зразки української вишивки з тих часів, на жаль, не збереглися.

2. Щороку в Україні у третій четвер травня відзначають День вишиванки. У цей день прийнято одягати вишиванку і в такому вигляді відправитися у звичних справах. 

3. Вишивати національний одяг бралися тільки жінки, адже саме вони дарували виробу потужну позитивну енергетику, а вишиванка символізувала добро, вірність та любов. Це ремесло матері передавали своїм донькам, бабусі, онукам.

4. Вишивка хрестиком є найпопулярнішим швом, який використовують не лише у вишиванках, але й у інших вишитих виробах. Найчастіше хрестиком виконували елементи рослинного та геометричного характеру.

5. Першим, хто поєднав українську вишиванку із буденним одягом став Іван Франко. Саме він стильно скомбінував вишиту сорочку із піджаком. В такому вигляді його можна побачити на 20-гривневій купюрі.

6. У кожному регіоні України техніка вишивання, орнамент, традиційні кольори, якими вишивають сорочку є різними.

7. Найбільша кількість людей у вишиванках, яка зібралась в одному місці, була зареєстрована у 2011 році у місті Рівне. У День Незалежності на центральний майдан міста прийшло 6570 людей у вишиванках. Цю цифру зафіксовано у Книзі рекордів України.

8. Першим українським телеведучим, який з'явився в прямому ефірі у вишиванці став Андрій Шевченко. 21 листопада 2004 року чоловік відкрив телемарафон "Ніч виборів" на "5 каналі" у вишиванці з косівським орнаментом. Згодом його підтримали інші телеведучі, актори, співаки.

9. Сьогодні найбільш розповсюджені вишиванки білого кольору. А, наприклад, вишиванки чорного кольору у давнину одягали виключно чоловіки. Сині вишиті сорочки було прийнято одягати жінкам, що вже не планували народжувати, або ж маленьким дівчаткам.

10. Орнаменти з вишивки з кожним днем стають все більш популярними. Сьогодні їх втілюють не лише на сорочках, але й на будь-якому сучасному вбранні, на автомобілях та навіть "викарбовують" у вигляді татуювання.

Джерело https://folkmoda.net/articles/ukrainska-vyshyvanka-10-cikavyh-faktiv

 

Цікаві факти про День Перемоги:

постановочні фото і 20 років без свята

8 та 9 травня - різні дати Перемоги

Берлін був взятий 2 травня 1945 року. Але фашистські війська ще тиждень чинили опір. Остаточна капітуляція була підписана в ніч на 9 травня. За московським часом це було в 00:43 9 травня, а за середньоєвропейським в 22:43 ще 8 травня. Саме тому в Європі святом вважається 8 число. Але там, на відміну від пострадянського простору, відзначають не День Перемоги, а День примирення. У цей день вшановують жертв нацизму.

У США ж відзначають два свята - День перемоги в Європі і День перемоги в Японії (V-E Day і VJ Day).

А офіційно Радянський Союз перебував у стані війни з Німеччиною до 25 січня 1955 року.

Червоний прапор над Рейхстагом

Вночі 1 травня 1945 року над Рейхстагом підняли червоний прапор, який згодом став Прапором Перемоги. За офіційною версією це зробили Олексій Берест, Михайло Єгоров і Мелітон Кантарія, хоча кажуть, що на дах Рейхстагу піднімалися одразу кілька груп з прапорами, і з приводу того, хто був перший, досі ведуться суперечки.

 Так чи інакше, символом перемоги стало фото Євгена Халдея "Прапор перемоги над Рейхстагом". Однак насправді фото постановочне, ролі прапороносців виконували Олексій Ковальов, Абдулхакім Ісмаїлов і Леонід Горичев. Їх Халдей знімав 2 травня, коли Берлін було вже взято, а фото згодом було сильно відредаговано. На негативі було домалювано дим, наче битва ще йде. На фото зник годинник солдата знизу, щоб радянських військовослужбовців не звинуватили в мародерстві або захопленні трофеїв. На іншій версії знімка були вмонтовані танк навпроти Бранденбурзьких воріт і винищувачі в небі. Сам прапор Перемоги теж пережив чимало. На першому параді в Москві його не було. Просто виявилося, що прапороносці, які взяли Рейхстаг, не блищать стройовою підготовкою. Призначати інших для параду не стали, і прапор вирішили не виносити.

Перший парад Перемоги

Перший Парад Перемоги пройшов 24 червня 1945 року. Його планували провести ще в кінці травня. Але дату визначали швейні фабрики, які виготовляли 10 тисяч парадного обмундирування для солдатів. Учасників параду підбирали по зросту - не нижче 170 см і мучили по 10 годин стройовою на день.

24 червня настрій всім зіпсувала сильна злива. Через неї скасували проліт авіації. Учасники наскрізь промокли. Мундир маршала Рокосовського так сильно сів, що його довелося розпорювати, щоб зняти.

Приймав парад маршал Георгій Жуков на сріблясто-білому коні Кумир. Взагалі-то, на його місці мав бути Сталін, як головнокомандувач, але він сидів на трибуні.

З'ясувалося, що генералісимус впав з норовистого Кумира, якого для нього вибрав Будьонний, під час репетиції. Сталін сказав Жукову, що приймати парад верхом буде він, але обов'язково на цьому гарячому коні. Жуков із завданням впорався чудово.

Цікаво, що Кумир не в перший раз гарцював по Червоній площі. Він брав участь у параді 7 листопада 1941 року, коли фашисти були на підступах до Москви. Його вершник кавалерист Іван Максимець дуже здивувався, коли побачив свого коня через чотири роки на Параді Перемоги під маршальським сідлом.

20 років без параду

Проводити паради щороку стали лише останнім часом. А 9 травня майже 20 років взагалі не вважався святковим днем.

У 1948 році керівництво країни заявило, що треба забути про війну і займатися відновленням держави. Лише в 1965 році 9 травня як свято реанімував Брежнєв. Тоді ж було проведено Другий парад Перемоги. Третій пройшов до 40-річчя Перемоги - в 1985 році, наступний - через 15 років, в 1990 році. Після розпаду Союзу паради на 9 травня не проводилися до 1995 року і лише з цієї дати вони стали щорічними.

 

 

Година спілкування у 6А класі

«Чорнобиль не має минулого часу»

  23.04.21р. у рамках години спілкування «Чорнобиль не має минулого часу»,

відбулась зустріч учнів 6А класу з Рибаченко Ігорем Яковичем, заступником генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство поводження з радіоактивними відходами».

   Під час зустрічі діти дізналися про проблеми сьогодення Чорнобильської зони відчуження. Про героїчну щоденну працю людей, які працюють в тяжких умовах в районі ЧАЕС. Учні слухали затамувавши подих про події 1986 року, дізналися багато нових фактів. Діти подякували Рибаченко І. Я. за цікаву розповідь та побажали йому міцного здоров’я.  

                       Чорнобиль не має минулого часу

           Що сталося проти ночі 26 квітня 1986 року?

    25 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС мали експериментально зупинити четвертий енергоблок, щоб вивчити можливості використання інерції турбогенератора в разі втрати електроживлення. Попри те, що технічні обставини не відповідали плану випробування,  його  не скасували.

Експеримент почався 26 квітня о 01:23. Ситуація вийшла з-під контролю.

     О 01:25 з інтервалом у кілька секунд прогриміли два вибухи. Реактор повністю зруйнувався (Документ 1). Спалахнуло понад 30 вогнищ пожежі. Основні погасили через годину, а повністю ліквідували загоряння до 5-ї ранку 26 квітня. Проте пізніше виникла інтенсивна пожежа у центральному залі 4-го блоку, з якою боролися з використанням вертолітної техніки аж до 10 травня.

    На момент аварії в приміщенні 4-го енергоблоку перебували 17 працівників. Під завалами загинув старший оператор реакторного цеху Валерій Ходемчук. Удень 26 квітня від опромінення помер наладник Володимир Шашенок. 11 працівників одержали дози опромінення. Від променевої хвороби всі вони померли до 20 травня 1986-го в москвовській лікарні № 6. Ще 14 осіб із персоналу станції одержали дози, що спричинили променеву хворобу 3-го та 4-го ступенів.

    Наступного дня після аварії урядова комісія ухвалила рішення про негайну зупинку 1-го і 2-го енергоблоків та евакуацію населення Прип’яті (так званої 10-кілометрової зони).

    У повідомленні КГБ вказується, що станом на 8:00 годину 28 квітня рівень радіації на 3-му і 4-му енергоблоках становив 1000–2600 мікрорентген на секунду, а на окремих ділянках міста – 30–160. У цьому місці на документі Володимир Щербицький зробив свою, тепер вже відому, примітку – “Що це позначає?”. Це промовисто свідчить про те, що навіть найвищі посадові особи до кінця не усвідомлювали небезпеки.

     На ліквідаційні роботи відразу кинули військовослужбовців. Першими на місце катастрофи прибули кілька десятків солдат і офіцерів полку Цивільної оборони Київського військового округу із приладами радіаційної розвідки й армійським комплектом дезактивації техніки, мобільний загін хімічних військ та окрема рота радіаційної та хімічної розвідки. Загалом у ліквідаційних роботах брали участь військові хімічних, авіаційних, інженерних, прикордонних родів, медичні частини Міністерства оборони СРСР, Цивільної оборони (ЦО) та МВС СРСР.

    Влітку залучили військових запасу та вільнонайманих. За неповними даними, участь у ліквідації наслідків брали 600 тисяч осіб. Через опромінення багато з них захворіли.

    Пожежні прибували “з голими руками”, без жодних засобів захисту, приміром спеціальних ізолюючих протигазів, через що радіоактивні речовини потрапили в дихальні шляхи. Саме вони зупинили ще одну потенційну катастрофу – водневий вибух. Сумарна активність радіоізотопів, викинутих у повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30–40 разів більшою, ніж у Хіросімі. Опромінилися майже 8,5 мільйони людей.

Факти

Ø Аварія на Чорнобильській АЕС призвела до непоправних медичних, економічних і соціальних і гуманітарних наслідків. За екологічними наслідками аварія переросла у планетарну катастрофу: радіоактивним цезієм було забруднено 3/4 території Європи.

Ø На той час керівництво Радянського Союзу проголосили гласність і відкритість. Однак надзвичайна ситуація на ЧАЕС засвідчила фальшивість гасел. Розуміючи, що екологічна катастрофа такого масштабу матиме негативні наслідки для комуністичного режиму, керівництво СРСР обрало курс на її замовчування. Уся інформація про Чорнобильську катастрофу одразу опинилася під ідеологічним контролем КПРС і КГБ.

Ø Чорнобильська трагедія засвідчила неготовність державної верхівки  підпорядкувати політичні інтереси гуманістичним цінностям життя і здоров’я людей. Щоб продемонструвати, буцімто ніякої небезпеки радіації немає, партійне керівництво не відмінило першотравневу демонстрацію. На Хрещатик за п’ять днів після аварії вивели сотні тисяч людей, в тому числі школярів. Наступного дня всі газети рясніли парадними повідомленнями. Тим часом на вкрай обережні поради від міністра охорони здоров’я щодо заходів безпеки спромоглися аж 9 травня!

Ø Українська діаспора після аварії на ЧАЕС виявили високу громадянську позицію та активність у світі. Вона організовувала демонстрації, готувала звернення до урядів західних держав, збирала матеріали про трагедію. Закордонний провід Української головної визвольної ради у вересні 1986 року доклав значних зусиль, аби питання Чорнобиля внести на розгляд ООН.

Ø Чорнобильська катастрофа стала одним із каталізаторів розпаду СРСР. Спроби Москви приховати правду про її наслідки, недостатні заходи безпеки і допомоги потерпілим похитнули віру в “гуманність” комуністичної ідеї навіть у найлояльніших прихильників. Радянська влада продемонструвала кричущу безвідповідальність за долі людей.

Ø У післяаварійний період посилилися екологічні та національно-демократичні рухи, передусім в Україні. 26 квітня 1988 року в Києві відбулася перша несанкціонована демонстрація під гаслами – “Геть АЕС з України”, “УКК – за без’ядерну Україну”, “Не хочемо мертвих зон”, “АЕС – на референдум”, “Промисловість, землю, воду – під екологічний контроль”, “Кожному – персональний дозиметр”. У багатьох регіонах, як на сході, так і на заході, люди виходили на акції протесту проти будівництва нових і експлуатації старих атомних електростанцій. Саме навколо проблеми ядерної катастрофи формувалися перші громадські організації, які перетворилися в політичну силу, наприклад, “Зелений світ” і Союз “Чорнобиль”.

Чорнобильська катастрофа в цифрах і датах

Ø 1977 року запустили перший блок Чорнобильської АЕС.

Ø 2 роки пропрацював четвертий енергоблок ЧАЕС –  на повну потужність його запустили 1984 року. Це був “наймолодший” і найсучасніший реактор.

Ø 2 дні світ нічого не знав про вибух.

Ø 30 співробітників АЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом кількох місяців з моменту аварії.

Ø 500 тисяч людей померли від радіації, за оцінками незалежних експертів.

Ø 8,5 мільйонів жителів України, Білорусі, Росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення.

Ø 90 784 особи було евакуйовано з 81-го населеного пункту України до кінця літа 1986 року.

Ø Понад 600 тисяч осіб стали ліквідаторами аварії – боролися з вогнем і розчищали завали.

Ø 2293 українських міст і селищ із населенням приблизно 2,6 мільйона людей забруднено радіоактивними нуклідами.

Ø 200 тисяч квадратних кілометрів – на таку територію поширилася дія радіації. Із них 52 тисячі квадратних кілометрів – сільськогосподарські землі.

Ø 10 днів – з 26 квітня до 6 травня – тривав викид активності із пошкодженого реактора на рівні десятків мільйонів кюрі на добу, після чого знизився у тисячі разів. Фахівці називають цей період активною стадією аварії.

Ø 11 тонн ядерного палива було викинуто в атмосферу внаслідок аварії на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС.

Ø 400 видів тварин, птахів і риб, 1200 видів флори продовжують існувати в “зоні відчуження”, де через істотне та катастрофічне забруднення повітря, ґрунтів і вод заборонено проживати людям.

Ø 26 квітня–жовтень 1986 року Чорнобильська АЕС не працювала. У жовтні 1986-го 1-й і 2-й енергоблоки було знову введено в експлуатацію; у грудні 1987 року відновив роботу 3-й. 4-й енергоблок не запрацював.

Ø 1991 рік – на 2-му енергоблоці сталася пожежа, внаслідок якої була заблокована робота цього реактора.

Ø Грудень 1995 року – підписання меморандуму між Україною та країнами “Великої сімки” і Комісією Європейського Союзу, відповідно до якого почалася підготовка програми повного закриття станції.

Ø 15 грудня 2000 року – Чорнобильську атомну електростанцію зупинено повністю.

Ø Вересень 2010-го – закладка фундаменту під новий саркофаг над зруйнованим 4-м енергоблоком, у квітні 2012-го стартувало будівництво арки, що мала накрити “Укриття”, у жовтні 2011 року на майданчику комплексу “Вектор” почалося будівництво Централізованого сховища відпрацьованих джерел іонізуючого випромінювання.

Ø 29 листопада 2016 року  завершили насування арки над 4-м енергоблоком.

 

20 березня 1944року Вінниця була звільнена від нацистської окупації.

Початок окупації.

 Вже в перші дні війни Вінниччина стала прифрон­товою.

    13 липня 1941 р. було створено групу військ для оборони Вінниці. Очолив її генерал-майор В. Б. Владимиров. Під його командуван­ня відійшли 828-й та 491-й стрілецькі полки,  близько двохсот командирів і п'яти тисяч бій­ців з розбитих частин, а також різні тилові підрозділи фронтового й армійського підпорядкування.

   15 липня танкові і механізовані частини 17-ї німе­цької  армії, подолавши оборону військ Червоної Армії, рушили на Вінницю. Її передові частини рухалися між колією Південно-Західної залізниці і Барським шосе. Для прикриття Вінниці було створено лінію оборони від П'ятничанського лісу до Луки-Мелешківської та Хижинець.

   Вже після перших бомбардувань Вінниці до лі­карень міста потрапили перші поранені вінничани. Очевидці згадували: поміж поранених було чимало дітей із важки­ми травмами рук і голови. Кілька разів німецькі літаки разом із листівками про майбутнє щасливе життя України під німецькою владою скидали охайні пакуночки із написом „Шоколад". Не розпещені надмірними солодощами діти підбирали і розгортали їх, не знаючи, що в середині знаходилась вибухівка.

     17 липня мотопіхота противника зайняла Луку-Мелешківську.

   У другій половині дня 19 липня німці увійшли у Старе місто. Бетонний міст, що через острів Кемпу з'єднував центр Вінниці із Замостям, було підірвано.

 З 19 липня 1941 р. до 20 березня 1944 р. місто перебувало під нацистською окупацією. Майже на три роки вінничани потрапили під гніт окупаційної влади.

Спогади меканців про окупаційний режим націстів у селах Курави, Вівсяники та Дружелюбівка Вінницької області.

  За даними Надзвичайної державної комісії з встановлення та розслідування злочинів німецько-нацистських загарбників в урочищі «Глибокий яр» на південної околиці села Дружелюбівка на теріторії Калинівщини з 4 січня по 11 березня 1944 страчено 205 мирних громадян з навколишніх сіл Калинівського та Літинського районів. Вони були звинувачені в підтримці партизанів, у відмові їхати до Німеччини на каторжні роботи та в порушенні вимог окупаційного режиму. Після допитів і катувань—розстрілювали в ямах у полі. Розстріли здійснював підрозділ нацистської польової жандармерії, який дислокувався в селі. Прізвища 14-ти закатованих відомі. 11 з них занесені до «Книги Пам'яті України. Вінницька область», а троє - до «Книги Скорботи України. Вінницька область.»

  Спогади  Битнер Марії Язикиевни, жительки с. Куравы Калиновского района: «4 січня 1944 роки до мене на квартиру оселилася німецька польова жандармерія, з квартірьі всю мою родину Вигнан, а квартиру обладнали весельніцей для підвішування і ін. Тортур і знущань. Підвішуванням, утикання в горло деревяного кола і побиття резинами. Мене особисто німці теж били.»

    Ось, що згадує жителька села Вівсяники Гуменюк Надія Сергіївна, якій в 1942 році виповнилось 17 років: «Взимку 1942 року мене та старшу сестру Любу  почали викликати на медкомісії. Зрозумівши, що нас хочуть вивезти до Німеччини, ми почали переховуватись. Наш батько Порхун Сергій зробив нору в кучі гною і під час нічних облав я, сестра Люба та сестра Антоніна ховалися в цій норі. Нерідко ми не встигали вдягнутися і цілу морозну ніч лежали лише в сорочках, а наш батько закривав прохід сміттям і посипав зверху попелом. Це були справжні муки, проте і це не допомогло.

      В кінці 1942 року поліцаям вдалося нас спіймати, поставити на облік і обстежити на медкомісії. Сестру Антоніну було визнано хворою (виявили проблеми з ногами), а мене та сестру Любу визнано здоровими. Моя сестра Люба, щоб не їхати до Німеччини, вийшла заміж та була вже вагітною на третьому місяці, проте німці це не взяли до уваги і, вона по­трапила до Берліну, де працювала на військовому заводі, там народила дитину і змогла зберегти їй життя, та повернулася в 1945 році додому. Я боялася їхати і всіляко старалася перехитрити медкомісію. Одного дня я назбирала зілля безу та, розтерши його в макітрі, потрохи почала мастити ноги та груди, через кілька хвилин шкіра почервоніла і почали з'являтися пухирі. Перетерпівши ці страшні муки я побачила, що на місцях пухирів з'явилися чорні плями. На наступній комісії в Самгородку мені винесли діагноз екзема шкіри..Цього виявилось недостатньо і тому я поколола голками чорні плями та пухирі і почала капати туди кислоту, яка спричинила мені страшний біль, і я втратила свідомість».

  Багато молодих людей завдавали собі шкоди для того, щоб їх визнали непрацездатними. Інші переховувались по полях та в родичів у інших селах. Щоб навести порядок в селі та поставити на облік всіх молодих людей, на кожний будинок чіплялася спеціальна картка, в якій було написано всіх членів родини і зазначено їхні роки народження. Якщо хтось не з'являвся на комісію чи втікав в інші села, то хату, де він проживав спалювали. В селі було утворено два господарства, і люди повинні були працювати там щодня. Якщо хтось не з'являвся то його викликали на допит.

Звільнення міста Вінниці.

  Однією з перших на східну околицю Вінниці 16 бе­резня 1944року вийшла 183-а стрілецька дивізія.

    На підступах до міста фашисти облаштували систему інженерних перешкод: мінні поля, протитанкові рови, доти, дзоти, а щоб прикрити свій фланг від раптового удару, підірвали греблю. Гебельс навіть заявляв, що Південний Буг – це малий Дніпро, неприступна лінія оборони німецької армії. Фашисти розраховували тут надовго затримати радянські війська.

    В ніч на 17 бе­резня німці залишили вокзал. Вранці військові частини рушили до центру міста. Вийшли до Південного Бугу в районі П'ятничан, очистили Старе місто і на південь від Вінниці зайняли плацдарм на правому березі ріки, біля населеного пункту Сабарова.     

   На цей час головні сили 305-ї стрілецької дивізії форсували Південний Буг північніше Вінниці, вийшли на шлях Вінниця - Проскурів. Під натиском військ 74-го стрілецького корпусу в ніч на 20 березня 1944 р. німе­цьке командування, побоюючись оточення, змушене було розпочати відведення своїх військ з Вінниці на пів­денний захід. Вранці 20 березня Вінниця була повністю звільнена від ворога.

   Військам, які брали участь у визволенні Вінниці, на­казом Верховного Головнокомандувача від 20 березня 1944 р. було оголошено подяку і в цей же день о 21 годині Москва салютувала військам 1-го Українського фронту 20-ма артилерійськими залпами із 224 гармат.

   Сто тридцять п'ять вінничан за період війни було нагороджено високим званням «Герой Радянського Союзу.» Двоє подолян стали двічі героями.