Революція «Гідності»

Моцпан Катерина "АНАЛІЗ ПЕЧЕРНИХ МОНАСТИРСЬКИХ КОМПЛЕКСІВ БЕРЕГІВ ДНІСТРА"

Лядівський Усікновенський скельний

чоловічий монастир

Лядівський Усікновенський скельний чоловічий монастир вважається одним із семи чудес Вінниччини. Це один із найдавніших православних скельних монастирів України. З часів заснування тут збереглася келія преподобного Антонія, а також печерні храми, висічені у скелі ченцями приблизно у VII столітті. Зберіглося усний переказ, за яким початок церкві положив преподобний Антоній Печерський в ХІ столітті. Основним місцем для зародження будь якого скельного монастиря є місце із доступом до чистої води. Лядівський монастир зведено біля стародавнього гірського джерела і унікального озера на вершині Нагорянського скиту. Дослідження П. Виржиковського в 1923 році дають змогу вважати що на даній території в праслов’янські часи тут було капище слов’ян-сонцепоклонників.

  Більша частина різноманітних підземних рукотворних печер та катакомб залишається досі не дослідженою. Під час подорожі було виявлено, що підземний храм вирубано у товщі, яка на половину складається з каменю, іншу частину складає ґрунт, тому ченцями, що звели ці приміщення були проведені роботи по зміцненню стін та стелі за допомогою кам’яної цегли. Приміщення з’єднанні проходами у формі арок. Чітко видно відокремлення у стінах вівтарної частини. Руїни древніх печерних храмів Усікновення чесної глави Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна та Святої великомучениці Параскеви П’ятниці (ІІІ ст.) були підірвані вибухівкою в 30-х роках ХХ ст. На даний момент над залишками храмів проводять реконструкційні роботи. Нагорянський монастир був заснований з метою «вимолити» місця минулих язичницьких капищ. 

Науковий керівник: Певень Т.В.

Кузнецова Варвара "Антропологічний аспект Другої світової війни"

«Жахлива доля  вінницьких євреїв»

 У 1939 році, за переписом, у Вінниці проживало понад 33 тисячі євреїв – 36% від усього населення. Ще до 1942 року чимало виїхало із Вінниці на румунську територію. А 1 квітня 44 – го після звільнення Вінниці у місті зареєстровано 20 євреїв

.

      Німецький офіцер сказав їм: «Ваш Бог дуже любить вас – і йдіть до свого Бога». Із такими словами 66 років тому нацисти розпочали підготовку до першого приїзду Гітлера на ставку «Вервольф»: у П΄ятничанському лісі розстріляли 15 тисяч євреїв. Лише за то що вони були євреями… Берлін наполягав на «остаточному вирішенні єврейського питання у Вінниці та окрузі».

     Ось розповідь одного очевидця Надзвичайної комісії від 7 квітня 1944 року Якова Співака, який врятувався від погромів тим, що перейшов на румунську територію, жив у жмеринському гетто.

     «Я был свидетелем второго погрома, который был произведен фашистами 16 апреля 1942 года…В 7 утра еврейское население из нашего Замостянского района начало двигаться к стадиону. Вскоре появились гестаповцы, полицейские окружили колону и повели ее на стадион. Гестаповцы сортировали людей: рабочие, имеющие справки с буквой «А» (арбайтери), пошли в одну колону, с буквой «С» (женщины, старики) – в другую колону, медики с повязками Красного Креста  на руках – в отдельную колону.

      Поскольку медицинская колона была очень многочисленна, гестаповцы присоединили ее к общей. Специалистов увели со стадиона по группам: часть – в тюрьму, часть – в рабочие лагеря, часть – на вокзал для отправки в Житомир. Были случаи, когда мужчины и женщины из специалистов не хотели уходить от своей семьи, они присоединялись к общей колонне и шли на расстрел.

       Одна женщина, которая держала своего трехлетнего ребенка на руках, была присоединена к колонне специалистов. Фашисты вырывали ее ребенка, но она не отдавала. И была забита немцами до потери сознания.

   В Пятничанском лесу, куда увезли колону, были вырыты длинные ямы. Немцы и прислужники – полицаи заставляли людей раздеваться и отдавать драгоценности, часы. Крик, плач, истерики… Началась расправа. В течение часа были убиты несколько тысяч. Пытавшихся бежать стреляли, раненых дорезали штыками. А тех, кого не успели уничтожить, загоняли в длинные сараи.».

      Спогади  Вільгельма Леонідовича Рудьковського,  якому тоді було 12 років: «Нас выдала соседка Зина Осадчук, после войны ее и полицая Моторного осудили на 10 лет как сообщников оккупантов. Нас повели в полицию. Маму долго били – выбивали признание, что мы евреи. Я помню вешалки в школьном гардеробе: на них висели плетки, ремни, резиновые шланги. У входа в парк расстреливали возле забора. Я держал брата Кима за руку, мама – сестренку Риту. Мама, сдерживая слезы, сказала: «Дети, идите ко мне». И тут, о чудо, влетела тетя Вера, в руках у которой был документ – ордер на арест мого отца в 1938 году. «Кого ви взяли – більшовики розстріляли її чоловіка, а ви забрали його дітей – що ви за влада?! Присягаюсь Господом Богом, вона не єврейка.»

      Мама и тетя Вера нашли на Каличе пустой домик, где сейчас кассы Аэрофлота. Там мы все и поселились. Мама с тетей подолгу не бывали дома, ходили по селам, меняли вещи на продукты. За старшего был я. Иногда, когда мама подолгу не возвращалась из своих походов, мы начинали пухнуть от голода. Тогда мы не знали, что в мешках и кошелках наши мамы носили оружие. В ночь на 20 марта мама и тетя Вера наварили борща и картошки, притаившись, тихо шептались: «Для наших…».

      Згадує про 16 квітня – свій другий  день народження Лідія Петрівна Заїка, тепер вже жителька США. «Мне кажется,  что у порога смерти люди теряли рассудок – кричали и плакали дети, казалось, что стонет и плачет даже лес. У мамы было какое – то черное лицо, она не разделась, как приказывали, а только сняла пиджак, а с меня – пальтишко. Мы уже были в яме, в нас прицеливались фашисты, как мама стала кричать подошедшему офицеру: «Она украинка, не убивайте ее». Мама взяла меня на руки и подсадила вверх, офицер вытащил за косы. Офицер крикнул, чтобы я пошла вон. Я была светловолосая и курносая, не похожая на еврейку. За два дня я добрела до села Ровец Жмеринского района. Меня взяла баба Настя Бондарка – у нее я прожила три недели.  Вдруг из Винницы приехали в село немцы – меня забирали в Германию.  Старушка собрала мне узелок: чулки, два полотенца, хлеб и кусок сала – и провела меня на площадь к церкви…»

                               
                            

Науковий керівник: ПевеньТ.В.