Додаткова інформація до уроків історії України. 8 клас

8 клас Історія України
Додаткова інформація

Передумови Люблінської унії

• Кревська унія (1385 p.), як перша спроба об’єднати Велике князівство Литовське і Польське королівство для спільного подолання зовнішньої небезпеки з боку рицарів-хрестоносців.

• Проникнення польського панства в Україну, захоплення ним окремих районів, що ставило питання про офіційне визнання й узаконення шляхетсько-магнатських надбань.

• Польські пани за умов підвищення попиту на сільськогосподарські товари на зовнішньому ринку посилювали наступ на українські землі, підштовхували до остаточного розв'язання проблеми унії (об'єднання) Польщі і Литви.

• Виникнення централізованої Московської держави на північний схід від Литви, яка активізувало свою діяльність зі "збирання Руських земель".

Причини Люблінської унії

1. Невдачі та ослаблення Литви у Лівонській війні з Московською державою (1558-1583 pp.), втрата значних територій, виснаження матеріальних ресурсів, руйнування господарства, важкі людські втрати, загроза з боку Московського князівства підштовхували уряд Великого князівства Литовського до об'єднання з Польським королівством.

2. Невдоволення різних верств населення українських земель політикою Великого князівства Литовського, яке не протистояло наскокам татарських орд і виявилося неспроможним їх зупинити. Невдачі в боротьбі з татарами підірвали могутність Великого князівства Литовського і змусили його попросити допомоги у Польщі.

3. Прагнення української, білоруської та литовської шляхти обмежити всевладдя магнатів і зрівнятися у правах із польською шляхтою.

4. Бажання польської шляхти збільшити свої володіння за рахунок українських земель, що перебували під владою Великого князівства Литовського.

Люблінський сейм 1569 року

1 липня 1569 р. Спільний сейм представників Великого князівства Литовського і Польського королівства в м. Любліні проголосив про злиття двох держав у єдину державу — Річ Посполиту.

(Річ Посполита означає "спільна справа").

Умови Люблінської унії

Люблінська унія — міждержавна угода про об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту.

1. Єдина держава — Річ Посполита — повинна мати спільного короля, сейм, сенат, спільну скарбницю і монету, спільну зовнішню політику.

2. Литва передала Польщі українські землі, які належали до її складу:

• Волинь;

• Поділля;

• Київщину;

• Східну Галичину;

• частину Лівобережжя (Полтавщину).

3. На цих землях було створено шість воєводств:

• Руське (Галичина);

• Белзьке;

• Волинське;

• Брацлавське;

• Подільське;

• Київське.

4. За Литовським князівством залишалися Брестське воєводство та Пінщина.

5. Пани обох держав дістали право на володіння маєтками по всій території Речі Посполитої.

6. Митні кордони ліквідовувалися.

7. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права і суду, адміністрації, війська, скарбу й державної ("руської") мови.

Позитивні наслідки Люблінської унії

1. Унія дала змогу возз'єднати українські землі і вийти на західноєвропейський рівень культури.

2. Пожвавилася внутрішня торгівля, збільшилася кількість ярмарків.

3. Прискорилася колонізація Подніпров’я.

4. Унія спричинила могутній спалах соціально-економічного, культурно-освітнього рухів та збройної боротьби.

5. Повернула Україну до Заходу.

6. Створювалися умови для посилення європейських впливів.

7. Річ Посполита відкрила У країн і шлях до європейської торгівлі сільськогосподарською продукцією через балтійські порти.

8. З українських земель до Західної Європи вивозили худобу, зерно, тютюн, вовну, віск тощо.

Негативні наслідки Люблінської унії для долі України

1. Становище українців різко погіршилося.

2. Посилилося феодальне, національно-культурне і релігійне гноблення українсько, о народу.

3. Українському народові загрожувало повне національне знищення.

4. Привласнивши українські землі, польські магнати і шляхта експлуатували природні ресурси, жорстоко визискували українських селян, караючи їх навіть смертю.

5. Переслідувалися українські звичаї, проводилося насильницьке насадження католицизму та заборона православної віри.

6. Примусово насаджувалися польська культура, мова, освіта.

7. Більшість міст України належала польським панам. Українських міщан всіляко обмежували в правах.

Висновки

1. З укладенням Люблінської унії закінчилася литовсько-руська доба в історії України.

2. Об’єднання в одній державі військового та економічного потенціалу Польщі, Литви, України поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими державами тогочасної Європи.

3. Унія принесла в Україну ворожнечу, кровопролиття, руйнування, зневажання національної гідності українського народу.

4. Люблінська унія значно погіршила ситуацію в Україні, але сприяла зростанню культурно-просвітницького й визвольного рухів та національної самосвідомості українців.

Православні братства

Братства — це громадські спілки православного українського населення — міщан, духовенства, української шляхти, козаків.

Вони протистояли:

• наступові католицизму;

• національним утискам;

• політиці полонізації українських земель.

Братства відігравали визначну роль у політичному й культурному житті:

1. Обстоювали право міських громад браги участь в управлінні церковними справами й контролі за діяльністю єпископів.

2. Надавали грошові позики своїм членам, рятували міщан від боргів, для збіднілих братчиків і старців влаштовували притулки, шпиталі.

3. Відкривали друкарні, організовували випуск і розповсюдження полемічних творів, які були спрямовані проти католицизму.

4. Ставали на захист міщанства від національного гніту, надсилали скарги до судів на міські магістрати.

5. Створювали школи, забезпечували їх підручниками, утримували вчителів і бідних учнів, надавали кращим учням допомогу для продовження навчання за кордоном.

Братські школи високо підняли рівень освіти серед міського населення.

Навколо братств об'єднувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі.

Українські братства мали власні статути, що чітко регулювали їхню організацію і діяльність.

Братства виникають у багатьох містах України: Львові, Дрогобичі, Галичі та ін.

1615 р. Виникло київське братство.

У його організації взяли участь представники міщанства, шляхти, духовенства:

І. Борецький, З. Копистенський та інші. Гальшка Гулевичівна заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти.

1615-1616 pp. На ці кошти було збудовано школу та Богоявленський монастир — основу майбутньої Києво-Могилянської академії.

Висновок

Братства були формою духовного (ідеологічного) протесту українського народу за умов національно-релігійного гніту.

Львівська братська школа

В Україні перше братство, разом зі школою, книгарнею та друкарнею, з'явилося у Львові.

У 1586 р. було затверджено статут Львівського братства.

У друкарні Львівського братства у 1573 р. Іван Федоров надрукував книгу "Апостол".

Львівське братство:

• здійснювало контроль за духівництвом, у тому числі за єпископами;

• боролося за оновлення православної церкви, яка зазнавала переслідувань з боку польських властей;

• збудувало у Львові церкву Успення Богородиці;

• активно боролося за створення у Львові міського самоврядування, незалежного від влади Польщі.

До Львівської братської школи ходили діти всіх станів та займали місця відповідно до успіхів у науці, а не внаслідок становища батьків. Характер школи був демократичний. Вчили грецької мови, церковно-слов’янської граматики, риторики, діалектики, філософії, поетики, історії.

Львівська братська школа випускала не лише культурних діячів, а й учителів для інших шкіл.

Становище церкви в XVI ст.

Люблінська унія зумовила загострення релігійних проблем, посилився процес окатоличення українського населення. Позбавлена підтримки Польсько-Литовської держави, православна церква була в занепаді. Поляки заохочували перехід у католицизм православних українців.

Зростала православна магнатсько-шляхетська опозиція, яку очолив князь Василь-Костянтин Острозький. Вона прагнула розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої.

Широкі верстви українського населення — селянство, міщани, частина дрібної та середньої шляхти — чинили опір окатоличенню і захищали православну віру.

Поліпшенню ситуації мала сприяти церковна унія.

Церковні собори у Бересті 1596 р., утворення греко-католицької церкви

Причини унії

1. Бажання верхівки православної церкви зрівнятися з католиками.

2. Польський король і Папа Римський були зацікавлені в здійсненні унії, щоб таким чином духовно підкорити український народ, збільшити свої володіння і свої доходи.

Православне духовенство хотіло, щоб унія з римо-католицькою церквою була:

• основою національного самозбереження українського народу;

• протидією переходу українців до католицизму.

1595 р. У Кракові відбулася нарада за участі православних єпископів Кирила Терлецького, Іпатія Потія і сенаторів-католиків, де було вироблено умови унії.

1595 р. Єпископів — прихильників унії — прийняв папа Климент VIII й урочисто схвалив унію.

Жовтень 1596 р. У Бересті зібрався церковний собор.

Із самого початку він розколовся на два окремих собори: один — католики й частина православних єпископів — проголосив об'єднання (унію) православної й католицької церков;

другий — православний собор — відкинув унію і відлучив уніатів від церкви, а сам факт унії визнав недійсним.

Сигізмунд III затвердив рішення уніатського собору.

Уніатська греко-католицька церква.

• Своїм главою уніати визнали Папу Римського, але зберегли в уніатській церкві слов’янську мову та обряди православної церкви.

• Уніатське духовенство отримувало від польських королів грамоти на володіння землями й селянами.

• Уніатське духовенство, так само як католицьке, звільнялося від сплати податків.

• Уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади.

• Польський уряд оголосив унію обов'язковою для всіх православних Речі Посполитої.

Проти унії виступили:

1. Інша частина православного духовенства зібрала свій собор, на якому засудила унію і прокляла її прихильників.

2. Громадський рух в Україні проти уніатства очолив Костянтин Острозький, який раніше виступав за єдність церков, а не підпорядкування православної церкви католицькій.

3. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який постійно підтримував православну віру.

4. Більшість народних рухів і повстань відбувалися під гаслами боротьби проти католицизму та унії.

Наслідки унії

• Українці були розділені між кількома церквами.

• Католицька церква зберегла панівне становище в державі.

• Почалася відкрита експансія католицизму проти українського народу, його духовності, історії та культури.

• Релігійні протиріччя ще більше загострилися.

• Почався масовий наступ на православну церкву.

• Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам.

• Розширилася сфера впливу Ватикану на Схід.

• Значно зросли церковні володіння Ватикану.

• 3 моменту свого утворення греко-католицька церква потрапила в складне становище, оскільки:

— католицька церква не сприймала уніатів як повноправних членів римо-католицької віри;

— більшість українського населення ставилася до неї як до чужої, що зрадила "батьківську" віру.

Значення унії

1. За умов чужоземної окупації українських земель, національного й релігійно-церковного гноблення виправдала себе для збереження національної самобутності українського народу.

2. Стала засобом захисту української мови як важливої національної ознаки.

3. Створила передумови для появи національної інтелігенції. Висновки

• Брестська унія викликала протест більшості українців, їх боротьбу на захист православ'я, українських традицій.

• Українська віра, церква і духовність опинились у принизливому становищі.

• Захист православ’я став провідним гаслом національно-визвольної боротьби українського народу проти Польщі.

Виникнення Запорозької Січі

Нижню течію Дніпра перетинали дев’ять кам'яних скель — порогів:

Нижче порогів лежав Великий Луг — безмежні дніпровські плавні, густо вкриті очеретом, чагарниками, лісами, численними болотами, озерами, що тягнулися вздовж лівого берега Дніпра на 100 км (приблизно від нинішнього Дніпропетровська до Запоріжжя).

На дніпровських островах і вздовж приток Дніпра, в місцях промислів, рільництва і скотарства споруджувалися козацькі укріплення — Січі (з січених або рублених дерев'яних колод). Згодом козаки почали будувати фортеці.

Історики (М. Гру шевський, Д. Яворницький, О. Субтельний) вважають, що Запорозьку Січ започаткувала козацька фортеця, зведена у 50-х роках XVI ст. на о. Мала Хортиця Дмитром Вишневецьким.

Козацька Січ була справжньою фортецею:

• навколо фортеці козаки викопували глибокі рови;

• насипали високі земляні вали, на яких споруджували оборонні вежі з бійницями. Тут стояли гармати.

• на оборонних спорудах постійно чергували озброєні козаки. “Посередині Січі — просторий майдан, а в його центрі — церква.

На майдані відбувалася козацька військова рада.

Майдан оточували козацькі житла — курені, збудовані з дерев'яних колод або плетені з лози й укриті очеретом, а також будинки старшини, канцелярія, пушкаря тощо.

Усі ці споруди були добре пристосовані для оборони.

За мурами часто селилися ремісники, торговці. Спеціальні будівлі призначалися для проживання іноземних послів" (В. Смолій).

Запорозькі Січі (козацькі фортеці)

1. 1556 pp. Хортицька (перша) Січ на о. Хортиця.

Це острів невеликий, але високий, скелястий; дуже зручний для будівництва укріплень.

2. 60-ті роки XVI ст. — 1593 р. Томаківська Січ на о. Томаківка.

Це великий острів, який у середині XX ст. був пустельний, але колись тут були великий ліс, озеро, багате на рибу, і добра трава для Коней. У південній частині Томаківки залишалися сліди укріплень (рови і вали). Тепер він затоплений водами Каховського водосховища.

Значення утворення Запорозької Січі

1. Вона відігравала значну роль у боротьбі проти феодально- кріпосницького, релігійного гніту та чужоземного гноблення.

2. Героїчна боротьба запорозьких козаків мала великий вплив на І народні маси України, підтримуючи в них дух протесту проти І пригноблювачів, надихаючи на подальшу боротьбу з ними.

Дмитро Вишневенький

Дмитро Іванович Вишневецький — славний лицар, мужній воїн, талановитий воєначальник, чудовий організатор, гнучкий І дипломат; серед козаків користувався великим авторитетом.

Дмитро був старшим із чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького.

Родина Вишневецьких походила з нащадків Великого князя Литовського Ольгерла, яка поріднилася з українськими магнатами. Вишневецькі володіли великими маєтками. У 1551 р. старостою Канівського і Черкаського старосте став Дмитро Вишневецький.

У той час посилилися наскоки кримських татар на Україну, і Дмитро Вишневецький дуже любив Україну, захищав Волинь і Поділля від татарських нападів, брав участь у багатьох битвах і сутичках. Став ватажком козаків, бо вони побачили у ньому оборонця рідного краю, визнали у ньому справжнього керівника і гетьмана.

Дмитро вирушив на Дніпровське пониззя і на о. Хортиця у 1556 р. збудував фортецю, яка мала стати плацдармом для захисту південних українських земель. Він вперше наказав робити козацькі човни з буйволових шкур, щоб можна було їх легко переносити.

Дмитро Вишневецький у боротьбі з татарами шукав союзників і почав вести переговори з московським царем: вів листування, зустрічався з московськими послами у 1556 р.

У січні 1557 р. кримський хан із великим військом підплив човнами до Хортиці.

24 дні тривала облога фортеці, але татари змушені були відступити.

Влітку 1557 р. кримський хан із ще більшою силою вдруг прийшов на Запорожжя.

Д. Вишневецькому і козакам довелося тримати жорстку облогу. Одначе сили були нерівними. До того ж закінчилися харчі, козаки почали розбігатися. Д. Вишневецький мусив покинути фортецю. Татари укріплення зруйнували.

Д. Вишневецький закріпився в Каневі й Черкасах.

У вересні 1557 р. він офіційно звернувся до московського царя з проханням про заступництво.

У січні 1558 р. на чолі 30-тисячного московського війська виступив проти татар, дійшов до Перекопу.

У 1559—1560 pp. здійснив три наступи на фортецю Азов. Але згодом, не дочекавшись підтримки Москви, повернувся в Україну.

У 1563 р. він втрутився в молдавські усобиці, але потрапив у полон і був страчений у Константинополі. Картина страти Д. Вишневецького була жахливою. За наказом султана його скинули з фортечної стіни на гаки, на яких він висів три дні, прославляючи Христа та лаючи Магомета. Обурені турки розстріляли його з луків.

Польський історик М. Бельський у "Хроніці" так описував страту Д. Вишневецького:

"Кажуть, що перед стратою йому запропонували відмовитися від православ'я, обіцяючи життя і свободу, князь відмовився. Турки розтяли йому груди і, сподіваючись здобути мужність знаменитого гетьмана, вийняли серце, розділили і з'їли його".

Його життєвий шлях і смерть почали обростати легендами. Про нього складали перекази, оповідання, в піснях оспівували його під ім'ям Байди.

Запорізька Січ

Республіка (суспільна справа) — форма державного правління, за якої органи державної влади обираються на певний термін усім народом.

Верховна влада на Січі належала козацькій раді (обиралася 1 січня і 1 жовтня кожного року)

На козацькій раді обирали козацьку старшину:

1. Кошового отамана (символ влади — булава).

Коло його повноважень:

• йому належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі;

• від імені товариства він вступав у дипломатичні зносини з іншими державами;

• затверджував обраних або призначених козаків на посади;

• розподіляв землі між куренями;

• вирішував питання прийняття козаків до війська або звільнення їх.

2. Військового осавула (символ влади — тростина).

Він відповідав:

• за організацію ведення прикордонної служби запорозьких земель;

• за охорону зимівників і шляхів на Січ;

• підтримував дисципліну і порядок у війську;

• розподіляв платню, провіант;

• нагляд за виконанням судових рішень.

3. Військового суддю (символ влади — січова печатка і тростина), який:

• чинив суд на Січі;

• за відсутності кошового отамана виконував його обов'язки;

• зберігав скарб у військовій скарбниці.

4. Військового писаря (символ влади — каламар), який:

• від імені кошового отамана і товариства готував листи до керівників інших держав, універсали, складав різні документи;

• очолював січову канцелярію.

5. Військового обозного, який:

• командував артилерією;

• відав організацією козацького табору.

Військовій старшині допомагали військові служителі:

1. Пушкар:

• під керівництвом обозного завідував артилерією:

• зберігав порох, ядра;

• організовував постачання артилерії.

2. Довбиш, який ударами в литаври збирав козаків на військову раду.

3. Тлумач:

• перекладав документи;

• вів переговори з іноземцями;

• входив до складу посольств, що їх відряджала Січ до інших держав.

4. Військові шафари перевозів: збирали податки.

5. Булавничий: опікував булаву кошового отамана.

6. Хорунжий: опікував військові корогви.

7. Бунчужний: опікував гетьманський бунчук.

8. Військовий кантаржій: стежив за надходженнями до січової скарбниці, а також за дотриманням правил торгівлі на Січі.

У руках старшини зосереджувалася не лише влада, а й значні багатства (зимівники, промисли, човни, гроші, зброя тощо).

Територіальний поділ земель Запорозької Січі

Паланка — адміністративно-територіальна одиниця (округ) у Січі.

До 1768 р. паланок у Запорожжі було 5, а на 1775 р. — 8. Найвища влада належала раді паланки.

На чолі паланки стояв полковник, який виконував усі адміністративні справи своєї округи:

• здійснював нагляд за фінансами;

• вів суд тощо.

Громада поселення промислу обирала свого громадського отамана.

Козацькі клейноди

(знаки влади)

Клейноди (з німецької — коштовності) — знаки влади українського козацтва.

1. Булава — відзнака гетьмана.

На урочистих виступах гетьман тримав булаву в руці, а так булава лежала перед ним на столі або за гетьманом тримав її гетьманський джура (слуга й помічник).

2. Бунчук — відзнака гетьмана.

Це була палиця 3 м завдовжки, на кінці з металевим "каблуком", з-під якого звисала китиця з кінського волосся. На Запорожжі пасма виготовляли з білого кінського волосся і червоних мотузок.

Бунчук носив бунчуковий товариш над гетьманом, особливо, коли гетьман був між військом.

3. Гербова печатка була круглою, спершу меншого, а потім більшого розміру.

Посередині містився герб із зображенням козака, підперезаного поясом, у шапці, з рушницею у лівій руці.

4. Корогви (прапори). У козацькому війську було три роди корогв (прапорів):

• корогви всього війська;

• полкові корогви;

• сотенні корогви.

Спочатку козацьке військо мало прапори тих держав, що брали їх на службу.

На козацьких прапорах були різні зображення:

образи Богородиці, святого Михайла, святої Варвари, хрести, вигранувані золотом, тощо.

Кольори прапорів різні: червоний, білий, чорний, малиновий, жовто-блакитний тощо.

Щоденно використовували менші корогви — значки (малі прапорці).

Лише у XVIII ст. на всіх військових корогвах з'явилося однакове зображення — національний герб. Збереглися прапори Лубенського полку з 1758 p., Переяславського полку з 1765 р. На другому боці корогви кожен полк чи сотня мали свій власний знак.

5. Бубни і труби.

Ці ознаки своєї влади військо дуже цінувало і ставилося до них із великою пошаною.

6. Пірнач — відзнака полковника.

Це булава, але не з круглим яблуком, а з шестигранним наконечником із насадженими на нього срібними перами.

Підсумки

1. Запорозька Січ — це військово-політичне утворення з єдиним центром, організацією, добре навченим і озброєним військом.

2. Запорозька Січ виконувала функції української держави, бо мала всі наявні ознаки держави:

• вона займала певну територію на півдні, але поширювала свій вплив на значну територію українських земель;

• політичний устрій Запорозької Січі — козацька демократична християнська республіка. Вона будувалася на демократичних принципах і християнській моралі;

• козацька рада, як вищий законодавчий орган, вирішувала всі найважливіші питання Січі:

— оголошення війни,

— підписання миру,

— вибори козацької старшини,

— організацію військових походів,

— кари злочинців,

— розподілу господарських угідь,

• кошу в особі кошового отамана та старшин належала виконавча влада;

• було створено судову систему:

• створено власні збройні сили — козацтво, яке перебрало одну з основних державних функцій — захист рідної країни;

• було створено Фінансову систему — Державний скарб Війська Запорозького;

• наявні зовнішні атрибути держави — герб, прапор тощо;

• були загальнообов’язкові правила поведінки — правові норми.

Правова система базувалася на основі звичаїв, які склалися у сфері козацьких суспільних відносин;

• існування Запорозької Січі як самостійної сили було визнано на міжнародній арені:

— Кіш Війська Запорозького приймав послів зі Швеції, Польщі, Австрії, Росії, Кримського ханства;

— укладав міжнародні угоди;

— вів переговори з іншими державами;

— підтримував у разі потреби окремі держави або їх коаліції.

3. Це була перша в Європі справжня демократична республіка.

Козацько-селянські повстання кінця XVI ст.

Причини повстань

1. Посилення процесу закріпачення селянства.

2. Зростання податків і повинностей.

3. Утиски міщан і козаків.

4. Наступ католицизму.

5. Колоніальна політика Польщі і тяжкий колоніальний гніт.

6. Політика полонізації (ополячення) українського населення. Характер повстань — антифеодальний, національно-визвольний. Рушійні сили повстань — козаки, реєстрове козацтво, селяни, міщани, дрібна православна шляхта.

Козацьке повстання 1591—1593 pp. під проводом К. Косинського Повстання під проводом К. Косинського — це перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання.

Привід до повстання — особиста образа К. Косинського на білоцерківського старосту князя Я. Острозького, який відібрав у нього маєток.

Учасники повстання — реєстрові козаки, селяни, запорожці, міщани. Повстання охопило:

Київщину,

Брацлавщину,

Поділля,

Волинь.

Повстанці виступали:

• за розширення козацьких прав;

• проти утисків магнатів і шляхти;

• проти панування Речі Посполитої в Україні.

Грудень 1591 р. Повстанці оволоділи замком Острозького і містом Білою Церквою, захопили артилерію і військові припаси, спалили боргові документи.

Невдовзі здобули Трипілля, Богуслав, Переяслав та багато сіл. Червень 1592 р. Повстанці взяли в облогу Київський замок і вивезли з міста захоплену артилерію та боєприпаси.

2-9 лютого 1593 р. Князь Я. Острозький розгромив війська К. Косинського під П’яткою на Волині. Зазнавши великих втрат, обидві сторони почали переговори.

Козаки уклали угоду, за якою:

• К. Косинський позбавлявся гетьманства;

• козаки втрачали право нападати на сусідні країни;

• селяни-втікачі поверталися до своїх панів;

• козаки мали повернути все награбоване майно.

К. Косинський з вірними йому козаками втік на Січ.

Травень 1593 р. Із Січі К. Косинський почав новий наступ і взяв в облогу Черкаський замок князя О. Вишневецького. Поява запорожців біля Черкас підняла селян на нове повстання проти панського гніту. Оточений у замку, О. Вишневецький вдався до хитрощів: запросив на перемовини К. Косинського, якого було підступно вбито.

Осінній похід повсталих на Київ закінчився безрезультатно. Повстале військо відступило на Запорожжя.

Козацька війна під проводом Северина Наливайка

(1594-1596  pp.)

С. Наливайко — виходець із ремісників Гусятина. Його батька побив до смерті пан Калиновський, тому в діях С. Наливайка були й особисті мотиви.

С. Наливайко був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні повстання К. Косинського. Але після битви під П’яткою він кинув службу і організував загін нереєстрових козаків для походів на татар.

С. Наливайко здійснив успішний похід у Молдову проти турецько-татарських загарбників.

1 липня 1594 р. Посланці С. Наливайка прибули на Січ і запропонували спільно виступити проти Речі Посполитої. Вони передали запорожцям півтори тисячі коней, відбитих у татар.

Козацька рада Запорозької Січі ухвалила надіслати загін на чолі з гетьманом Григорієм Лободою на з'єднання з військом С. Наливайка.

Повстання охопило:

Київщину,

Брацлавщину,

Поділля,

Волинь.

Учасники повстання — реєстрові козаки, селяни, міщани, запорозькі козаки.

Жовтень 1594 р. Повстанці за допомоги міщан визволили м. Брацлав, з'єдналися з запорожцями та оволоділи м. Бар, а згодом — Луцьком.

Літо 1595 p. С. Наливайко з частиною своїх військ вирушив на з’єднання з білоруськими повстанцями.

Згодом знову повернувся в Україну.

1596 р. Проти повсталих виступило велике польське військо на чолі з С. Жолкевським.

С. Наливайко під Білою Церквою з'єднався з загоном запорожців Шаули, які мали артилерію.

Березень 1596 р. В урочищі Гострий Камінь біля Трипілля повстанці дали бій полякам. Шаулі відірвало ядром руку. Повстанці відступили за Дніпро.

Козацьке військо опинилося у скрутному становищі: до нього приєдналося багато городових козаків з жінками, дітьми, усім майном. Це дуже утруднювало просування козацьких військ. Біля м. Лубни козаки стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини.

Під час однієї з суперечок вбили Г. Лободу.

Під пекучим сонцем, постійним обстрілом, не маючи води для жінок і дітей, провіанту для коней, козаки стійко витримували облогу.

Козаки погодилися на переговори з поляками.

С. Жолкевський вимагав видати ватажків, гармати й усі клейноди, козакам скласти зброю. За це їм обіцяли волю.

С. Наливайка і його соратників видали полякам, і їх повезли до Варшави.

Утім коли козаки склали зброю, поляки кинулися на беззбройних козаків і всіх порубали. На землі лежали гори трупів.

С. Наливайка протримали у в'язниці більше ніж рік.

Над ним страшенно знущалися, не давали їсти й спати, тримали на холоді, катували розпеченим залізом.

11 квітня 1597 р. його стратили.

Історичні джерела про страту С. Наливайка оповідають по- різному:

1. М. Бельський у "Хроніці" писав, що йому відрубали голову, а потім четвертували й виставили частини його тіла напоказ, щоб інші боялися.

2. Сучасник тих подій Янчинський зазначав, що його посадили на розжареного залізного коня та увінчали розжареним залізним обручом.

3. Інші джерела повідомляють, що його повісили всередині мідного бика, якого розжарювали вогнем. Було чути страшні крики С. Наливайка, а потім полум’я охопило всю його постать. 21 квітня 1597 р. так само стратили і Шаулу.

Жорстокою карою поляки хотіли налякати інших.

Ім'я С. Наливайка стало символом мужності й сміливості. Народного героя прославили поет-декабрист К. Рилєєв у поемі "Наливайко", Т. Г. Шевченко — в поемах "Тарасова піч" та "Гайдамаки", І. Франко та інші.

Причини поразки селянсько-козацьких повстань

1. Перевага сил польських феодалів, які були краще організовані та озброєні, їхні підступні дії.

2. Внутрішня неорганізованість і відсутність єдності дій повсталих.

3. Повстання не були як слід підготовлені, не мали чіткої мети і програмних настанов, мали стихійний характер.

4. Соціально-економічні відмінності в середовищі козацтва спричинили непослідовність дій повсталих.

5. Недостатня озброєність і відсутність військового вишколу особливо селян та міщан, які приєднувалися до повстань.

6. Нечисленність рядів повсталих.

Значення селянсько-козацьких повстань

1. Вони відіграли велику роль в історії визвольної боротьби українського народу.

2. Підготували сипи для рішучої боротьби проти Речі Посполитої та розгортання широкого національно-визвольного руху у XVII ст.

3. На досвіді повстанської боротьби козаки, селяни, міщани дедалі більше переконувалися, що тільки згуртованість, єдність дій може принести їм перемогу.

4 У перебігу цих повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, поглиблювали свою національну свідомість, політичну зрілість.

5. Слугували прикладом незламної волі, мужності й героїзму для майбутніх борців за визволення народу.

6. Повстання засвідчили, що козацтво — це та велика суспільна сила, яка здатна боротися за свої права.

Культура України  в XVI ст.

Культура — це досягнення в матеріальному і духовному житті суспільства.

Це сукупність матеріальних і духовних надбань людства.

Для культури XVI ст. характерне національно-культурне піднесення.

Національно-культурне піднесення — процес змін в українській духовній культурі під впливом ренесансно-гуманістичних ідей, який характеризувався пробудженням інтересу до рідної мови, освіти, культури та початковим формуванням національної самосвідомості.

Умови розвитку культури Позитивні:

1. Великий вплив традицій та культурної спадщини Київської Русі.

2. Виникнення козацтва й утворення Запорозької Січі сприяли розвиткові культури.

3. Значним був вплив польської культури на українську, який посилювався після Люблінської унії 1569 р.

4. Поширення західноєвропейських ідей гуманізму та Реформації.

5. Значний вплив на розвиток культури мало винайдення друкарського верстата.

6. Формувалася ранньо-національна свідомість українського народу.

7. Національну мову, пісню, народні обряди, неповторну українську самобутність, національну гідність відстоювали, окрім міщанства й козацтва, основна маса населення - селянство, яке виступало як споконвічна національна берегиня.

Негативні:

• Перебування українських земель під владою іноземних держав.

• Польське панування на українських землях після Люблінської унії.

• До середин XVII ст. Україна не мала своєї державності.

• Поглиблення національного, соціального і релігійного гніту.

• Постійна боротьба проти турецько-татарської агресії.

Гуманізм — напрям суспільної думки, що виник у Європі в ХIV -ХVI ст., для якого характерне визнання цінності людини як особистості, її права на всебічний, гармонійний розвиток та прояв її здібностей, повага до людини і віра у величезні можливості її розуму.

Реформація — широкий суспільно-політичний рух у Західній Центральній Європі в XVI ст. антифеодально спрямування, що набув форми боротьби за реформи (перетворення) в католицькій церкві, виникнення нових християнських вчень, відхід від католицизму частини вірян.

Розвиток української мови

Мова поряд із православною церквою залишалася духовно опорою нації.

Стара "руська" мова, що ґрунтувалася на давньоруській основі (мала український та білоруський різновиди), слугувала офіційного мовою Великого князівства Литовського кілька століть.

1566 р. Литовський статут, де було про це записано.

Цією мовою друкувалися книжки й писалися наукові твори, документи, твори давньої літератури. Вона постійно збагачувалася.

Вчені -філологи того періоду:

архієпископ Арсеній,

Лаврентій Зизанія,

Мелетій Смотрицький,

Памва Беринда.

Вони:

• уклали перші тлумачні словники;

• сприяли наближенню церковнослов'янської мови до народної української мови;

• розробили граматику української мови.

У Пересопницькому монастирі в 1556—1561 pp. створено українську першокнигу — Пересопницьке Євангеліє, визначну пам’ятку української літературної мови і культури.

Пересопницьке Євангеліє — визначна пам'ятка староукраїнської мови, найдавніший переклад Євангелія з книжної церковнослов'янської мови на "просту" мову.

Книга написана на 482 пергаментних аркушах, оздоблена заставками та малюнками. Її писали архімандрит Григорій і писар Михайло Василевич, які переклали Святе Письмо зрозумілою народною мовою.

Пересопницьке Євангеліє — перша пам'ятка української писемності, в ньому виразно виявилися риси живої народної української мови цього періоду. Вона є національною святинею і зберігається в рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки Національної академії наук України в Києві.

Президенти України перед вступом на посаду присягають на Пересопницькому Євангелії.

Шкільництво

1. Здавна в Україні було домашнє (сімейне, батьківське) виховання.

2. Були поширені школи початкової грамоти при церквах і монастирях (дяківські, церковні, монастирські), в яких дітей навчали письма, початків арифметики, молитов, співу тощо.

Перша українська школа виникла 1550 р. в містечку Красноставі (Східна Галичина). Шкіл було замало, і вони не могли забезпечити маси людей навіть початковою грамотою.

Почали виникати приватні школи.

У 1546 р. у Львові виникла перша приватна школа.

3. Православні братства засновували велику кількість шкіл, в яких навчалися діти не лише шляхти, а й міщан і козаків.

4. 1586 р. Було засновано першу братську школу у Львові, а її ректором став Йов Борецький. Вже на початок XVII ст. в Україні було відкрито 30 братських шкіл, які стали народними і вирізнялися демократичністю.

Навчання в братських школах регламентувалося статутом "Порядок шкільний".

В той час в Україні існували протестантські, уніатські, католицькі школи.

Шкільні звичаї

У школі всі учні, попри соціальне походження й достаток, були рівними. На перших місцях сиділи учні, які краще вчилися. Найкращий учень сидів біля вчителя.

Учні повинні були підтримувати лад і чистоту в школі, а тому чергували. Обов'язком чергових учнів було:

• прийти раніше до школи;

• підмести в школі;

• запалити піч:

• записувати тих, хто порушував дисципліну.

За всякі шкільні провини карали різками.

При школі була бурса. В ній жили учні, що приїжджали з далеких місць.

Харчувалися своїми продуктами, які привозили з дому: пшоно, крупи, горох, сухарі. Часто в бурсі бувало холодно і голодно.

Жителі бурси самі підтримували у себе порядок, на свята ходили до церкви на богослужіння, співали в хорі, за що отри вали харчі й дрова.

Чимало бідних учнів вечорами ходили у будинки міщан: співали релігійних пісень, читали Псалтир, декламували вірі Міщани за це давали їм харчі.

У бурсі готувалися до свят: організовували вистави, гумористичні інтермедії, на Різдво — вертеп, колядки тощо.

Острозька академія

Перша вища школа в Україні — Острозька слов’яно-греко-латинська академія — заснована 1578 р. в Острозі коштом Костянтина Острозького.

Перший її ректор Герасим Смотрицький.

У ній вивчали слов’янську, грецьку і латинську мови, богослов'я, філософію, "сім вільних мистецтв", запроваджені за "європейським взірцем" — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику.

Зі стін академії вийшли:

• Мелетій Смотрицький, автор однієї зі слов'янських граматик;

• Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман українського козацтва;

• Йов Борецький та інші.

Після смерті князя К. Острозького у 1609 р. школа занепала і припинила своє існування у 1640 р. Онука К. Острозького Анна — Алоїза Ходкевич перетворила Острозьку академію на єзуїтську колегію.

Костянтин-Василь Острозький

(1526 (7)-1608 (9) pp.)

Василь Острозький — представник славетного роду князів Острозьких — молодший син Костянтина Івановича Острозького, який після смерті батька і старшого брага почав себе називати князівським родовим іменем "Костянтин".

Він належав до могутніх українських магнатів, був одним із найвпливовіших серед них. К. -В. Острозький займався меценатською та освітянською діяльністю.

Він заснував школи в Турові, Володимирі-Волинському, знамениту Острозьку академію, на утримання яких виділяв значні власні кошти.

На кошти князя К. -В. Острозького було видано Острозьку Біблію (1581 р.) на 1256 сторінках. Під час підготовки до видання Біблії було зібрано всі слов’янські, грецькі, латинські та давньоєврейські тексти. Це була перша повна друкована Біблія серед слов'янського світу.

Виступав проти церковної унії 1596 року.

Поховано в Острозі в Богоявленській замковій церкві.

Рукописна книга та книговидання

До виникнення книгодрукування широко була поширена рукописна книга.

При церквах і монастирях створювалися переписувальні майстерні. Книжки писали ”уставом”. Початкові букви виділяли, часто їх прикрашали різними орнаментами: звіриним, геометричним, рослинним. Кожну сторінку прикрашали різними Малюнками (мініатюрами). Писали на пергаменті з вичинених телячих шкур.

Вирішальне значення для розвитку освіти, науки і культури мало книгодрукування.

Перші книжки церковнослов’янською мовою кириличним шрифтом, призначені для України, у Кракові надрукув Швайцпольт Фіоль.

1491 р. він надрукував релігійні книш "Октоїх" і "Часослов".

З книгодрукуванням пов’язано в Україні ім'я Івана Федорова, який через переслідування в Москві в період царювання Іва Грозного переїхав до Львова.

1573 р. Іван Федоров за допомоги братства відкрив першу друкарню у Львові.

1574 р. Видав перші книги — "Апостол" та "Азбука" — для навчання дітей грамоти.

Через матеріальні нестатки Іван Федоров змушений був про дати свою друкарню і переїхати до Острога, який став новим центром видавничої справи.

В Острозі Іван Федоров видав:

• "Буквар" (1578 p.).

До нашого часу зберіглося лише два примірники "Буквара": один — у королівській бібліотеці (Данія), інший — у Німеччині (м. Гота);

• "Острозьку Біблію" (1581 р.) — першу Біблію слов'янською мовою.

Острозька Біблія є в багатьох бібліотеках: у Києві, Львові, Харкові, Ужгороді, Москві та ін.

Після смерті Івана Федорова (1583 р.) друкарська справа в Україні не припинялася. Друкарні з'явилися в багатьох містах України: Києві, Луцьку, Рогатині та ін.

Львівське братство викупило друкарню Івана Федорова і видало у 1591 р. греко-слов’янську граматику.

Велику роль у розвитку друкарської справи в Україні відігравали братства. При братських школах відкривали друкарні, в яких друкували священні книги, перекладали українською мовою латинські й польські видання, друкували абетки для українських школярів. Були також приватні друкарні.

Мали свої друкарні церкви й монастирі.

Літописання

Продовжується літописання, зберігаючи традиції Київської русі, яке наближається до мемуарного викладу подій.

Місце стислих літописних оповідань заступили щорічні записи про найважливіші події.

Найвідоміші літописи XIV-XVІI ст.:

Густинський,

Острозький,

Київський,

Львівський та інші.

У цих літописах проводилася основна ідея:

• засудження загарбання українських земель іншими державами та їх гноблення;

• необхідність єдності українських земель;

• підтримка національно-визвольної боротьби українського народу проти чужоземних поневолювачів.

Архітектура й містобудування

1. Значний вплив на містобудування мали:

• постійні напади турків і татар;

• козацькі війни;

• повстання городян.

Це змушувало будувати оборонні укріплення з ровів, валів, дерев’яних або кам’яних мурів.

2. Українська шляхта в містах зводила замки — палаци з каменю, зовнішні стіни яких були оборонними мурами. Великі замки постали в Галичині, на Волині, на Поділлі.

3. У Києві збудовано Київський замок на Замковій горі над Подолом. Він був обведений кам'яним муром з 15 дерев'яними вежами. В стінах було пробито вузькі бійниці. До замку вели підйомний міст і брама, яку охороняла варта. Замки цього періоду збереглися у Вінниці, Житомирі, Черкасах.

4. Подібними до фортець і оборонних споруд були монастирі:

Печерський (Київ),

Густинський (Чернігівщина),

Троїцький (у Межиріччі під Острогом) та інші.

5. Зводилися нові монастирі та церкви:

Дерманський монастир на Волині, церква Богоявлення в Острозі та інші.

6. Заможне міщанство, світські й духовні феодали, купці, українська шляхта зводили великі і просторі будинки, палаци, прикрашені різьбленням по дереву, кам'яними і дерев’яними скульптурами, картинами.

Окрасою багатих палаців були сади.

У XVI ст. сади закладали на італійський зразок.

Вони були засаджені місцевими деревами, найбільше липами. В садах були клітки з різними пташками: синьогорлицями, куріпками тощо.

У квітниках росли лілії, конвалії, білявки, а згодом з’явилися квіти, привезені з європейських країн, — тюльпани, нарциси та ін.

У другій половині XVII ст. поширеними були сади, закладені за французьким зразком: симетричні квітники мали форму квадратів, трикутників. Ставили статуї старовинних богів і героїв, а дерева підстригали у вигляді звірів, птахів тощо.

7. На будівництві палаців, церков в Україні працювали відомі архітектори:

Петро Італієць збудував братську церкву Успіння у Львові (1559 p.);

Петро Красовський спорудив Корняктівську вежу й Трьохсвятительську каплицю при Успенській церкві у Львові;

Павло Римлянин побудував Успенську церкву у Львові (1591—1612 pp.).

8. Збереглися фрагменти споруди українського Відродження — братської церкви у Луцьку (її вівтарна частина).

9. Розвинулася ренесансна декоративна різьба по камені й дереві. Декоративна різьба по дереві широко використовувалася в іконостасі.

10. Українські архітектори XVI — початку XVII ст. поєднували в будівництві народні традиції з кращими зразками європейського Відродження. Такий стиль дістав назву українського бароко. Особливо він проявився у храмовому будівництві. Найважливішими пам’ятками українського бароко є архітектурні ансамблі в Києві на території Печерської лаври, Успенська церква у Львові, монастир і колегія у Вінниці, церкви Чернігова, Переяслава.

Українське бароко (з італійської — вигадливий, чудернацький) — стиль у мистецтві, для якого характерні пишність і грандіозність, висока емоційність, багата фантазія, відображено контрастність, напруженість, намагання досягти величі, пишності, парадності й декоративності з вкрапленням українських національних елементів (орнаментів, матеріалів тощо).

Образотворче та декоративно-вжиткове мистецтво

1 Образотворчому мистецтву було властиве використання народних і релігійних традицій, поширення ідей гуманізму.

2. Церкви і палаци прикрашали настінним живописом.

3. Військова тематика, зображення побутових сцен, людей, пейзажів набули значного поширення.

4. Великого поширення набув іконопис. Ікони малювали з уведенням побутових елементів.

5. У цей час виникають цехи художників. Один із найбільших виник у Львові, який мав свій статут, існував у XVI-XVIII ст.

6. Багато художників почало працювати на замовлення вельмож: так виникли портрети польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького та ін.

7. Художники України досягли високої майстерності в оздобленні книг мініатюрами та малюнками, якими прикрашали рукописні книги:

• "Загорівський Апостол" — орнаментований заставками з матово-блідого золота та безлічі мініатюрних зображень (1554 p.);

• "Євангеліє" Києво-Печерської лаври (1538 p.);

• Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 pp.) — оздоблене заставками та малюнками, що зображують чотирьох євангелістів.

Книжкова мініатюра — ілюстрації, якими оздоблювали рукописні книги.

8. Розвивається українська гравюра — відбиток малюнка на дошці.

Центрами граверного мистецтва стали Київ та Львів.

9. Відомими українськими художниками цього періоду були:

Микола Петрахнович (Львів, друга половина XVI ст.);

Гринь Іванович — співробітник Івана Федорова, оформляв книжки.

10. Українські майстри досягли великих успіхів у художньому обробленні металів. Декоративно оформлялися дзвони, гармати, шаблі, ліхтарі тощо.

11. Умільці виявляли велику майстерність у художньому оформленні посуду, одягу, сідел, возів, човнів тощо.

12. Широко використовувалася інкрустація (оздоблення) виробів золотом, сріблом, коштовним камінням.

Висновки

1. Культурний розвиток України гальмувало чужоземне панування.

2. У XVI ст. набули розвитку та поширення ідеї освіти і знань серед народних мас, відродження національної мови і традицій захист віри батьків.

3. За умов фронтального наступу польської шляхти на культуру українського народу український народ палко відстоював с во мову, культуру, національну гідність, виступав як національна берегиня найвищих духовних цінностей — мови, пісні, народи обрядів, неповторної української самобутності.

4. Трьома осередками розвитку культури в той час були Київ, Львів, Острог, які за короткий час дали багато культурних цінностей.

Українські землі у першій половині XVII ст.

Міста

Мешканці міст — міщани — становили 15% усього населення.

Поглиблення суспільного поділу праці в другій половині

XVI ст. сприяло розвиткові вже наявних міст і виникненню нових (Фастова, Кременчука, Миргорода, Умані та ін.).

У XIV—XVI ст. поступово розбудовувалися старі міста, які ставали осередками ремесла, торгівлі, культури, політичного життя (Галич, Кам'янець-Подільський, Київ та ін.).

У містах були резиденції великокнязівських старост, будинки Панів, військові залоги. Оформлялася цехова система організації Ремісництва.

1386 р. Перша згадка про існування цехової організації в Перемишлі (про існування цеху шевців).

Цехи — це об’єднання ремісників однієї або кількох спеціальностей для:

• встановлення монополії на заняття певним ремеслом;

• регламентування кількості випущеної продукції та її якості;

• регулювання закупівель сировини та розподілу її між члена: цеху;

• забезпечення господарської та особистої незалежності.

Кожен цех мав свої статут, прапор, суд, органи управління. Цехи сплачували місту й державі податки.

Населення малих міст було зайнято в сільському господарстві, ремеслі, торгівлі.

Українські міста були й значними торговельними центрами. Тут відбувалися торги, базари, великі ярмарки.

Такі міста, як Львів, Київ, Кам’янець-Подільський та інші, були центрами міжнародної торгівлі.

За своїм юридичним статусом міста поділялися на:

• королівські, які належали державі;

• приватновласницькі, які були власністю магнатів і шляхти;

• церковні.

Дедалі більше міст виборювало самоврядування на основі магдебурзького права.

Суть магдебурзького права:

• звільнення міст від управління і суду державних урядовців та феодалів;

• створення органів місцевого самоврядування.

1339 р. Місто Санок Галицько-Волинського князівства — перше місто в Україні, якому надано магдебурзьке право.

У подальшому таке право дістали:

1356 р. — Львів;

1374 р. — Кременець;

1494-1497 pp. — Київ;

1498 р. — Дубно;

1547 р. — Берестечко та інші.

Позитивні наслідки магдебурзького права:

• Запровадження магдебурзького права сприяло незалежному розвиткові міст.

• Склалися сприятливі умови для розвитку ремесл і торгівлі, бо міське населення було звільнено від утисків королів, намісників великих землевласників.

• Встановлювалася виборна система органів самоуправління та суду.

• Сприяло закладенню на українському ґрунті основ громадянського суспільства і розвиткові міст за європейським зразком.

• Дало можливість "європеїзувати" міське життя, ввести його в чіткі правові норми.

• Регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Існування міського самоуправління формувало такі риси характеру, як незалежність поглядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рішень та діях.

Негативні наслідки магдебурзького права:

1. Призвело до посилення польської й німецької колонізації та обмеження прав українського населення, бо іноземці фактично захопили посади в органах міського самоврядування.

2. Голову органу місцевого самоврядування (магістрату) — війта — не обирали; його призначав король або великий князь.

3. Це призводило до того, що у внутрішнє життя українських міст часто втручалися королі, намісники, великі феодали.

4. Місця в магістратах обіймали найзаможніші, що вело до зростання боротьби ремісників і міської бідноти за свої права.

Висновки

Виникнення і розвиток міст зумовили появу нових суспільних явищ та тенденцій:

• поглиблення спеціалізації ремісництва;

• утворення цехів;

• розвиток магдебурзького права;

• виникнення зародків мануфактурного виробництва.

Мануфактура — ручне виробництво, за якого існує розподіл праці.

Становище селян та міщан

80% населення України становили селяни.

Селяни:

• сплачували численні податки на користь держави і феодалів;

• відбували феодальні повинності (варта, підводи, замкові боти, ремонтування гребель тощо);

• відробляли панщину, яка зростала з розвитком фільваркового господарства.

Феодальне фільваркове господарство призвело до:

• скорочення селянських наділів;

• обезземелення селян;

• зростання панщини;

• поступового закріпачення селян.

Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як держа, ною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували у привілейованому становищі, порівняно з селянством:

• міські мури робили їх життя більш захищеним;

• ремесло та торгівля забезпечували вищий, ніж у селян, рівень життя;

• процес обміну інформацією завдяки порівняно більшій концентрації населення та активним контактам із зовнішнім світом відбувався швидшими темпами, ніж у сільських місцевостях.

Ремісники-українці зазнавали дискримінації, зокрема під час вступу до ремісничих цехів, обмежувалися місця їхнього проживання.

Церковне життя в Україні на початку XVII ст.

Вплив Берестейської унії на церковне життя в Україні

1. Після Берестейського собору 1596 р. православне духовенство, братства, міщани намагалися вплинути на короля і сейм Речі Посполитої, щоб скасувати унію і не ламати церковних традицій в Україні. Але їхні зусилля виявилися марними.

2. Рішення Берестейського собору призвели до релігійного роз'єднання народу, що значно послаблювало їхню боротьбу проти уніатської церкви.

3. На початку XVII ст. в Україні вже не було жодного православного єпископа, хоча більшість населення дотримувалася православної віри.

4. Розгорнулася міжконфесійна боротьба, яка загострилася після того, коли на захист православної церкви піднялося козацтво. Саме на козаків покладалася церква у своїх подальших діях проти унії та католицизму.

Становище церков Католицька церква

1. Перехід українських земель під владу Польщі внаслідок Люблінської унії 1569 р. призвів до зростання впливу католицизму і посилив протистояння між католицькою І православною церквами.

2. Після Берестейської унії 1596 р. католицька церква зберегла панівне становище в державі.

3. Унія 'сприяла покатоличенню української шляхти під час навчання у католицьких школах, колегіумах.

4. Українська шляхта, магнати почали переходити в католицьку віру.

Зачисленні католицькі ордени розгорнули місіонерську діяльність в Україні, особливо діяльність єзуїтів, які сприяли наступові католицизму.

6. Зросла напруга в діяльності католицької та православної церков.

7. Утворення греко-католицької церкви дещо призупинило процес поширення католицизму та ополячення в Україні.

Православна церква

1. Після Берестейської унії 1596 р. православну церкву в Україні було офіційно заборонено її прихильники почали зазнавати утисків з боку польської влади.

2. Підписання Берестейської унії призвело до розколу православ'я. Православні виступали як проти католиків, так і про уніатів.

3. Більшість православних храмів і монастирів стали уніатськими.

4. Посилився розкол національної єдності українців.

5. На оборону православної церкви піднімалися дрібна шляхта, міщанство, козаки.

6. Православну церкву підгримували братства, які пожвавили свою діяльність на початку XVII ст.

Відновлення православної ієрархії

1620 р. За допомоги Петра Сагайдачного в Києві було поновлено православну ієрархію.

Єрусалимський патріарх Феофан, який проїжджав через Київ, повертаючись із Москви, висвятив шістьох православних єпископів і митрополита, яким став Йов Борецький. Так було відновлено Київську митрополію і всю православну ієрархію в Україні.

Йов Борецький

Виходець із Галичини, високоосвічена людина, знавець багатьох мов.

Навчався в Острозькій школі, а згодом у Краківському університеті. Був ректором Львівської братської школи, згодом ректором Київської братської школи. У 1619 р. його було обрано ігуменом Київського Золотоверхого монастиря. Був активним борцем за православну віру.

Митрополит Йов Борецький написав трактат "Протестація" (1621 p.), в якому обстоював право православного населення на свою віру і церкву, засуджував запровадження унії насильницькими методами і виступав проти утисків православних у Речі Посполитій. Разом з митрополитом уніатської церкви Рутським робив спроби примирити дві українські церкви: православну і греко-католицьку. Здійснити примирення їм не вдалося. Йов Борецький постійно виступав перед народом, закликаючи його до боротьби проти унії, проти католицизм. Часто виступав перед козаками, вважаючи їх оборонцями православної віри.

Польський уряд розцінив відновлення митрополії як державний злочин, а патріарха, митрополита і єпископів оголосив зрадниками. Проти них готувалися репресії, але війни Речі Посполитої з Туреччиною 1620 р. перешкодили їх здійсненню.

Перед смертю Йов Борецький написав духовний заповіт, в якому все своє майно заповів православній церкві в Києві. Помер 12 березня 1631 р.

Війни Речі Посполитої проти Туреччини, сподівання на допомогу козаків змусили польський уряд піти на деякі поступки

У 20—30-х роках XVII ст. польська влада була змушена піти на діалог з православною церквою, яка зберігала вплив і значення. 1623 р. Польський сейм виніс компромісне рішення;

• у релігійному питанні тимчасово оголосити спокій;

• припинити всі процеси й вироки в церковних справах;

• конфлікт православної церкви з уніатами остаточно вирішити на наступному сеймі.

1632 р. Польський король Владислав IV видав "Пункти для заспокоєння руського народу". Польський сейм їх затвердив.

Мета "Пунктів...":

1. Залучити на свій бік козацьку верхівку і православне духовенство.

2. Залучити козаків до участі у війні проти Росії.

3. Припинити селянсько-козацькі повстання.

4. Одержати підтримку православного населення Речі Посполитої.

Зміст "Пунктів...":

• узаконювалося існування кількох православних єпархій;

• православне населення дістало право вільно проводити релігійні обряди, споруджувати церкви, засновувати братства, школи, друкарні, обіймати урядові посади;

• православна церква дістала право мати свою вищу ієрархію на чолі з гетьманом;

• православній церкві повернули частину церков, монастирів і земельних володінь, захоплених уніатами після Берестейської унії 1596 р.

1633 р. Король зобов'язався виконати "Пункти...":

• затвердив новообраних ієрархів православної церкви;

• київським митрополитом законно став архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила.

Висновки

1. Рішення польських сеймів свідчили про значну перемо визвольного руху в Україні.

2. Хоча поляки пішли на деякі поступки, але це не змогло заспокоїти українського народу.

3. Захист православ'я став важливим гаслом національно-визвольної боротьби середини XVII ст.

Уніатська (греко-католицька) церква

1. Щоб поширити вплив унії на українські землі, в багатьох містах створювалися єзуїтські школи та колегії. Такі колегії виникли у Львові, Ярославлі, Луцьку, Барі, Перемишлі, Києві, Острозі.

2. Уніатам надавалися всі привілеї, православних не допускали до вибору посад, чинилися різні утиски православним міщанам у промислах, торгових та ремісничих справах.

3. Уніати захоплювали православні церкви (у Новгороді-Сіверському, Стародубі та інших містах).

4. Уніатська церква теж опинилася в принизливому становищі, бо поляки до неї ставилися зневажливо.

Першим головою греко-католицької церкви був Михайло Рогоза (1596-1599 pp.).

Іпатій Потій

Письменник-полеміст, талановитий проповідник, освічена і багата людина, київський і галицький митрополит, який був прихильником унії.

Один із ініціаторів Берестейської унії 1596 р.

Митрополит греко-католицької церкви у 1599-1613 pp., який активно залучав до унії духовенство і шляхту. Йому вдалося приєднати до греко-католицької церкви 50 родів волинської шляхти. Заснував у м. Вільно першу греко-католицьку семінарію. Резиденція митрополита була у м. Вільно, оскільки православні козаки не пускали його до Києва.

Під його керівництвом і за підтримки короля греко-католики почали силою відбирати у православних храми і монастирі, духовні посади давали тільки греко-католикам.

Йосиф-Вільямін Рутський

Митрополит греко-католицької церкви у 1613—1637 pp.

Виступав за примирення греко-католицької і православної церков. Але досягти порозуміння не вдалося.

Правів реформи устрою греко-католицької церкви, спрямовані на зменшення впливу католицизму і на вдосконалення грецького обряду богослужіння. Дбав про підвищення рівня освіти духівництва, домігся від Папи Римського декрету, який заборонив уніатам перехід у католицьку віру і дозволив ченцям греко-католицької церкви навчатися у західноєвропейських католицьких семінаріях. Хотів заснувати уніатську семінарію, але для її відкриття бракувало коштів.

Намагався впорядкувати та оновити церковне життя, закладав нові монастирі.

Неодноразово захищав греко-католицьку церкву перед польським королем у виступах на сеймах, перед представниками Папи Римського.

Серед уніатського чернецтва було засновано орден василіанський, який займайся просвітницькою та місіонерською діяльністю.

Висновки

Релігійна ситуація в Україні на початку XVII ст. була складною, від православ'я відокремилось уніатство. Попри підтримку польської влади становище греко-католицької церкви було складним.

Доба героїчних походів

Морські походи козаків

Доба героїчних походів — це період найбільш успішних та вдалих морських і сухопутних походів козаків на володіння султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства — протягом перших двох десятиліть XVII ст.

Причини походів

1. Постійні спустошення українських земель від татарських і турецьких наскоків, які несли руїни.

Турки й татари грабували міста і села, спалювали їх, винищували або забирали в полон тисячі людей.

2. Неспроможність і нездатність Речі Посполитої забезпечити захист своїх південних рубежів від цієї агресії.

Прикордонні фортеці не могли зупинити цих постійних наскоків і грабунків.

Справжніми захисниками українського народу від загарбників виступали запорозькі козаки, які не тільки обороняли рідну землю, а й здійснювали постійні походи проти Кримського ханства і Туреччини.

Козаки майже щороку воювали проти турків і татар.

1600 р. Напад на порт Варна, під час якого козаки захопили І0 турецьких галер з усіма припасами, звільнили полонених і вивезли 180 тисяч золотих.

1602 р. Козаки на 30 чайках розгромили під Кілією турецький флот.

1606 р. Козацьке військо зненацька напало на турецький флот і розгромило його. Козаки захопили 10 турецьких галер, здобули штурмом фортецю Варну, яка вважалася неприступною.

Розлючений султан наказав перегородити Дніпро залізним ланцюгом, який було протягнуто між двома фортецями — Кизи-Керменом і Аслан-Керменом. Та навіть такі перешкоди не могли зупинити козаків. Щоб потрапити у Чорне море, вони тягнули свої чайки волоком.

1608 р. Запорожці захопили Перекоп та зруйнували його фортецю.

1609 р. Козацьке військо на 16 чайках увійшло в гирло Дунаю, спалило дунайські фортеці Кілію, Ізмаїл, Білгород.

1614 р. Козаки на своїх чайках перепливли Чорне море й на турецькому узбережжі Малої Азії зруйнували міста Синоп і Трапезунд, спалили арсенал і судна.

1615 р. Запорожці на 80 чайках з'явилися біля Константинополя, спалюй портові споруди. Султан наказав знищити "знахабнілих" козаків. За козаками погналася турецька ескадра, яка біля гирла Дунаю вступила з ними у бій, але зазнала поразки.

1616 р. Козаки знову зібралися в похід.

Турецький флот підстерігав козаків у гирлі Дніпра, але козацькі судна атакували його і завдали поразки, захопили багато турецьких суден. Запорожці вийшли у Чорне море, напали на головний невільницький ринок Кафу (тепер Феодосія), розгромили 14-тисячний гарнізон, здобули його і визволили багато полонених. Цей похід було здійснено під проводом П. Сагайдачного.

Осінь 1616 р. Дві тисячі козаків на чайках знову перепливли Чорне море, в Малій Азії захопили Трапезунд. Турецька ескадра втратила три з шести великих галер.

Розлючений султан послав проти козаків другу турецьку ескадру, яка підстерігала їх під Очаковом. Але козаки попливли туди, де їх не чекали, — в Адовське море. Звідти малими річками, перетягуючи чайки суходолом, повернулися на Запорожжя.

1624 р. 4 -тисячне військо козаків знову напало на Константинополь. Запорожці пограбували всі передмістя турецької столиці й спалили їх дощенту.

24 грудня 1624 р. Кримський хан Шагін-Гірей уклав союзний договір із козаками — перший міжнародний договір козацтва у XVII ст.

Значения "доби героїчних походів"

1. Відбувалася активна протидія туркам і татарам з боку запорожців.

2. Стримувалося розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель.

3. Значно послабилася військова міць Кримського ханства і Турецької імперії.

4. Унаслідок походів було звільнено багато полонених.

5. Походи сприяли зростанню міжнародного авторитету козаків.

Висновки

1. Походи захищали український народ від постійних наскоків турків і татар і від знищення.

2. Допомагали визволенню підкорених народів з-під влади Турецької імперії.

Самійло Кішка

Самійло Кішка своїми подвигами звеличив Січ.

Він був родом із Брацлавщини, відважний воїн, неодноразово брав участь у походах проти татар і турків, користувався великою повагою козаків. Потрапив у полон, у якому пробув 25 років. У 1599 р. на турецькій галері, де був веслярем, організував повстання невільників. Повсталі захопили турецький корабель і повернулися додому.

У 1599 p. С. Кішка очолив похід козаків проти татар на Чорне море.

Запорозькі козаки обрали його гетьманом (1600-1602 pp.).

За участь у польсько-шведській війні (1601—1602 pp.) і поході до Лівонії С. Кішка домігся від польського уряду рішення про скасування баніції (вигнання) і переслідувань, яких зазнавали козаки після придушення повстання під проводом С. Наливайка. Таке рішення ухвалив польський сейм у 1601 р. для учасників лівонського походу.

Лівонський похід козаків був дуже тяжким: не вистачало необхідної зброї, продуктів харчування. Козаки знемагали від холоду й голоду та зазнали значних втрат.

Самійло Кішка загинув у цьому поході, у битві під Феліном, у 1602 р.

У народній пам'яті назавжди залишилася героїчна постать захисника рідної землі, сміливого воїна і мудрого гетьмана. Його ім'я навічно залишилося в народних піснях, легендах, переказах, думах. Про нього складено історичну думу "Самійло Кішка".

Гетьман П. Конашевич-Сагайдачний

(бл. 1577-1622)

П. Конашевич-Сагайдачний - один із найвидатніших козацьких ватажків, людина великих організаторських здібностей, безстрашний, видатний полководець, схильний до активних наступальних дій, який використовував фактор раптовості, несподіваного нападу. Водночас він був талановитим полководцем і державним діячом.

Брав участь у знаменитих морських і суходільних доходах проти Кримського ханства і Турецької імперії, заживши особливої слави.

Народився в с. Кульчиці на Львівщині в родині шляхтичів, навчався в Острозькій академії, був на службі у київського судді Аксапа, а згодом опинився серед запорожців.

"Змалку привчився натягувати лук, зброї та коня з рук не випускати, з негодою боротися..., легко переносити всяку тяготу: голод, холод, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність" (Історія українського війська).

З 1616 р. і до кінця свого життя був гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, П. Сагайдачний велику увагу звертав на зміцнення війська:

• систематично проводив його реорганізацію;

• звільнявся від ненадійних і тих, хто порушував дисципліну;

• дбав про озброєння козаків;

• домігся, щоб кожен козак мав коня;

• проводив тренування і навчання війська;

• час від часу проводив огляд військового вишколу козаків;

• збільшив кількість чайок до 300.

П. Сагайдачний відомий і своєю просвітницькою діяльністю. Він з усім Військом Запорозьким був вписаний до Київського братства, підтримував з ним тісні стосунки, постійно опікувався цим культурним і духовним центром, надаючи йому велику матеріальну допомогу.

П. Сагайдачний був палким прихильником православної віри, що підносило його авторитет серед українського народу. У 1620 р. завдяки Сагайдачному відбулося висвячення православних ієрархів.

Петро Сагайдачний здобув собі славу і двома великими походами.

1. Московський похід (1618 p.).

Польща почала війну з Московською державою і звернулася за допомогою до запорожців.

20-тисячне запорозьке військо під проводом П. Сагайдачного поспішило На допомогу польському королевичу Владиславу і дійшло аж до Москви, здобувши по дорозі Путивль, Єлець, Лівіш та ін.

Утім штурм Москви польсько-козацькими силами не приніс успіху, а наприкінці 1618 р. Польща й Москва уклали Деулінське перемир'я, за яким до Польщі відійшли Сіверщина й Смоленщина.

2. Турецький похід 1621 р. (Хотинська битва).

Під Хотином П. Сагайдачного було тяжко поранено. Його ПЕревезли до Києва. Декілька місяців лежав прикутий до ліжка.

За п'ять днів до смерті склав заповіт: більшу частину свого майна заповів братствам Києва і Львова.

Поховано славного лицаря України в Києві на Подолі при церкві Богоявленського братства.

Участь українського козацтва у Хотинській війні (1621 р.)

1620 р. Туреччина організувала похід проти Речі Посполитої. Військо було добре озброєне, вельми численне, з великою кількістю верблюдів, артилерії. Були навіть чотири бойових слони.

У битві під с. Цецорою (Молдова) поляки зазнали повного розгрому на чолі з гетьманом С. Жолкевським. Туреччина вирішила завдати Польщі вирішального удару.

Річ Посполита спромоглася виставити лише 30-40 тис. польських воїнів, а тому польський уряд був змушений звернутися до козаків по допомогу, за що пообіцяв:

• збільшення козацького реєстру;

• ліквідацію обмежень у правах і привілеях;

• сталу платню козакам у сумі 100 тис. злотих;

• окрему платню в поході;

• забезпечення воєнних інвалідів;

• виведення польського війська з Київського воєводства;

• поступки в релігійному питанні.

П. Сагайдачний повів козацьке військо на Дністер під фортецю Хотин.

Вересень 1621 р. Хотинська битва.

У битві брало участь 35-тисячне польське військо, 41 520 козаків (це була кіннота з рушницями), артилерія складалася з 22 гармат. Очолювані турецьким султаном Османом II турецько-татарські сили налічували 150 тис. вояків.

Запорожці укріпилися в оборонному таборі, успішно витримували ворожі атаки, самі робили несподівані нічні вилазки проти військ противника. Бої тривали 39 днів. Турки втратили 80 тис. вояків та змушені були піти на укладення миру з поляками.

1. Кримське ханство і Туреччина зобов'язувалися не нападати на українські та польські землі.

2. За умовами підписання договору поляки перебрали зобов’язання:

• заборонити козакам судноплавство по Дніпру;

• не допускати походів козаків до Криму і турецьких берегів.

3. Було визначено кордон між Польшею і Туреччиною по р. Дністру.

Умови участі козаків у війні на боці Речі Посполитої дотримано не було.

Козаків не задовольнили умови миру з Туреччиною, що стало причиною нового конфлікту козаків з Польщею.

Значення Хотинської війни

1. Під Хотином було розвіяно ілюзії турецького султана про непереможність його армії.

2. Військову могутність Турецької імперії було підірвано.

3. Битва показала турецькому султанові неможливість розширити його імперії за рахунок поневолення європейських країн.

4. Річ Посполита позбулася загрози втратити чималі території та бути поневоленою Туреччиною.

5. Українські й польські землі було врятовано від завоювання турками.

6. Війна сприяла активізації національно-визвольної боротьби слов’янських народів проти турецького поневолення.

7. Вирішальна роль у перемозі над турками у Хотинській битві належить українським козакам. їхня воєнна тактика, чудовий вишкіл, хоробрість, стійкість стали великою перешкодою для турецького війська.

Козацько-селянські рухи 20—30-х років XVII ст.

Були спрямовані на визволення України, відродження її як незалежної держави.

Причини повстань

1. Посилення феодального, національного та релігійного гніту.

2. Зростання утисків селян і козаків з боку польських панів.

3. Наступ католицизму в Україні, обмеження та утиски православної віри.

4. Небажання польського уряду рахуватися з інтересами українського козацтва.

5. Невиконання обіцянок польського уряду, які були дані козакам, після Хотинської війни.

6. Відмова козаків, які були виписані з реєстру, після завершення Хотинської війни виконувати накази королівських урядників щодо повернення під владу своїх старих господарів та збереження ними військового устрою.

Козацько-польський збройний конфлікт 1625 р.

1625 р. Загони селян, міщан об’єдналися з запорозькими реєстровими козаками.

20-тисячне військо повстанців очолив гетьман реєстровців Марко Жмайло.

В Україну було відправлено 30-тисячне польське військо під проводом Конєцпольського.

15 жовтня 1625 р. Біля с. Таборище поблизу м. Крилове на Київщині сталася запекла битва. Повстанці вистояли, а ворог зазнав значних втрат. Загони повстанців відступили на вигіднішу позицію до Курукового озера (де нинішній Кременчук). Атаки поляків виявилися безуспішними. Але становище повстанців погіршувалося, не вистачало боєприпасів і теплого одягу, продовольства. Угодовськи налаштована старшина скористалася з цього й домоглася усунення Жмайла з гетьманства.

Гетьманом обрали Михайла Дорошенка.

26 жовтня 1625 p. Михайло Дорошенко уклав із польськими воєначальниками Куруківську угоду.

Умови Куруківської угоди

1. Кількість реєстровців збільшилася до 6 тисяч у складі шести полків Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського.

2. Одна тисяча реєстровців повинна була постійно перебувати на Запорожжі, щоб не допускати туди втікачів з панських маєтків.

3. Старшина зобов'язувалася розпустити решту повстанців і надалі не допускати повстань.

4. Реєстровці могли обирати свого гетьмана, але затверджувати його повинен був король.

5. Козакам заборонялося проводити самостійну політику щодо Криму і Туреччини, припинити всі війни і військові походи.

6. Козакам заборонялося втручатися у релігійну боротьбу.

7. Платня козакам збільшилася до 60 тис. злотих на рік.

"Тарасова ніч" (1630 р.)

Куруківська угода призвела до конфлікту між реєстровими, гетьманом яких був Г. Чорний з пропольською орієнтацією, та нереєстровими козаками, гетьманом яких був Тарас Федорович (Трясило). Г. Чорний проводив угодовську політику стосовно поляків.

Березень 1630 р. Тарас Трясило з 10 тисячами кіннотників і піших козаків виступили із Січі. Так почалося повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила).

Запорожці підійшли до Черкас, оточили будинок Г. Чорного, схопили його, звинуватили у зраді і стратили. Повстання охопило Лівобережну і частину Правобережної України. Повстанці зайняли Канів, Переяслав. Проти повстанців знову було кинуто коронного гетьмана Конєцпольського. Майже три тижні тривали кровопролитні бої між ворожими сторонами.

15 травня 1630 р. Під Переяславом повстанці вщент розгромили поляків. Це так звана "Тарасова ніч", коли невеликий загін повстанців знищив добірне шляхетське формування, що охороняло штаб Конєцпольського.

Т. Шевченко так описував "Тарасову ніч":

..Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як хмари,

Ляхів обступили.

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-пани —

Нікуди тікати!..

Зійшло сонце — ляшки-панки

Покотом лежали...

Зазнавши значних втрат, Конєцпольський погодився на перемовини.

Козацько-старшинська верхівка усунула Тараса Федоровича від керівництва й уклала Переяславську угоду (29 травня 1630 p.), за якою:

— зберігалися основні вимоги Куруківської угоди;

— козаки отримали право самі обирати собі гетьмана;

— реєстр збільшився до 8 тисяч козаків;

— зберігалися привілеї козацької старшини;

— решта козаків повинна була повернутися у підданство панів;

— козакам було заборонено самостійні військові походи.

І хоча Тарас Федорович із частиною козаків повернувся на Запорожжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу.

Повстання І. Сулими

(1635 р.)

1635 р. Для налагодження контролю над півднем України та нейтралізації Січі польський уряд спорудив на Дніпрі фортецю Кодак.

Спорудженням керував французький інженер Гійом Лесер де Боплан, який перебував на польській службі.

Серпень 1635 р. Запорозький гетьман Іван Сулима підняв повстання, розгромив гарнізон фортеці та зруйнував її укріплення.

Повстанці готувалися до рішучих дій. Але Івана Сулиму та його найближчих помічників було схоплено. У Варшаві гетьмана І трьох, його товаришів стратили.

Національно-визвольне повстання 1637—1638  pp.

Повстання під проводом Павла Бута (Павлюка)

(1637 р.)

Серпень 1637 р. Масові козацько-селянські повстання під керівництвом Павла Бута (Павлюка), які охопили Лівобережжя, Наддніпрянщину.

Повернувся Павлюк додому

У Січ Низовую

Та й задумав Павлюк знову

Бить шляхту гнилую.

Павлюк своїми універсалами підняв на повстання не тільки козаків, а й селянство, яке почало громити панські маєтки. До повстання приєдналася частина реєстрових козаків.

6 грудня 1637 р. Битва під Кумейками поблизу Черкас. Селянсько-козацьке військо було розгромлено поляками під проводом Миколи Потоцького. У цій битві повного розгрому пощастило уникнути досвідченому полковникові Гуні.

Павлюка та інших ватажків було схоплено, відправлено до Варшави і там страчено.

Повстання під проводом Якова Острянина (Остряниці) та Дмитра Гуні (1638 р.)

1638 р. Було проведено так звану "Ординацію Війська запорозького реєстрового", яка:

• дуже урізала права реєстровців;

• зменшила їх чисельність до 6 тисяч;

• реєстрових козаків було позбавлено права на самоврядування;

• скасовувалася посада гетьмана, а замість нього вводилася посада польського старости, яку затверджував король;

• тих козаків, що не входили до реєстру, було проголошено кріпаками.

Це викликало нове повстання.

Весна 1638 р. Козацьке визвольне повстання в Україні очолив запорозький гетьман Яків Острянин (Остряниця). До цього руху приєдналися реєстрові козаки.

Повстання охопило Лівобережну Україну.

Травень 1638 р. Повстанці завдали поразки польському війську, яке очолив Станіслав Потоцький.

3—12 червня 1638 р. Бій повстанців з польськими військами, які одержали підкріплення, біля містечка Жовтин. Козаків було оточено.

Частина козаків на чолі з Остряниним прорвали оточення й відступили в межі Московської держави. Повстанці обрали гетьманом Дмитра Гуню, який два місяці вів боротьбу проти переважаючих сил ворога.

7 серпня 1638 р. Повстанці, не маючи боєприпасів і продовольства, вирішили припинити боротьбу. Дмитро Гуня з частиною козаків відступив на Дон.

Причини поразки селянсько-козацьких повстань

1. Стихійність, неорганізованість повстань.

2. Повстання не були як слід підготовлені, не мали чіткої мети і програмних настанов.

3. Перевага сил польських феодалів, які були краще зорганізовані та озброєні.

4. Суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками.

5. Відсутність єдиного командування та єдності дій.

6. Погане озброєння повстанців.

7. Локальність виступів, місницькі інтереси.

Значення селянсько-козацьких повстань

1. Повстання були Формою соціального протесту’ українського народу, виявом його волі до самостійного життя.

2. Відстоювання козацтвом своїх прав і привілеїв уперше вилилося у національно-визвольну боротьбу.

3. Повстання прискорювали формування національної самосвідомості українського народу.

4. Повстання поширювали серед українського народу ідеї національного визволення.

5. У ході цих повстань козаки здобували досвід збройної визвольної боротьби, вдосконалювалася їхня військова майстерність, тактика боротьби, зміцнювалися зв'язки козаків із селянами.

6. Повстання свідчили про наростання опору українського народу проти гніту з боку Польщі.

7. Козацтво перетворилося на велику суспільну силу, здатну боротися за свої права.

8. Вони підготували ґрунт для розгортання національно-визвольної боротьби українського народу середини XVII ст.

9. Велике значення їх для утворення незалежної української держави — козацької республіки.

1639-1648 pp. Тимчасово припинено повстання і настав "золотий спокій" для Речі Посполитої.

Це був період особливо жорстокого соціального і національного гноблення.

Митрополит Петро Могила

(1596-1647)

Петро Могила — видатний церковний та культурний діяч, палкий захисник православної віри, людина з великими організаторськими здібностями, високоосвічений, видатний учений свого часу, просвітник. Він залишив неабиякий слід в історії України.

Походив із славного старовинного роду, син молдовського воєводи, навчався у Львівській братській школі, згодом у Парижі, де вивчав теологію у Паризькому університеті, здобув блискучу європейську освіту.

Сім’я Могили дотримувалася православної віри.

Служив у польському війську, брав участь у Хотинській війні, згодом постригся у ченці.

У 1625 р. він став монахом, а у 1627 р. — архімандритом Києво-Печерської лаври.

Петро Могила був рішучим противником церковної унії, дбав про піднесення авторитету православної церкви та традицій православ'я.

У 1632-1647 pp. — митрополит Київський. Автор багатьох релігійних книг, серед них "Євангеліє учительне" та "Анфологіон".

Він домігся повернення православній церкві від уніатів Софійського собору в Києві, Києво-Видубицького монастиря та деяких інших церков і монастирів. Дбав про освіту, культуру, реставрував чимало храмів: Софійський собор, будівлі Києво-Печерського монастиря. Дав наказ здійснити розкопки зруйнованої монголо-татарами Десятинної церкви.

Чимало зробив Могила для розвитку мистецтва в Україні. Для розпису київських церков запрошувалися кращі художники з Європи.

Дбав, щоб освіту нести в народ, велика його роль як просвітника.

Помер у Києві 1 січня 1647 р. Похований у Києво-Печерська лаврі.

У 1996 р. у Парижі ЮНЕСКО провела конференцію, присвячену великому просвітнику, культурному і релігійному діячеві Петру Могилі на відзначення 400-річчя від дня народження і 350-річчя з дня його смерті.

12 грудня 1996 р. Петра Могилу за заслуги перед Українською православною церквою було канонізовано — визнано святим.

Утворення Києво-Могилянської академії

У 1631 р. Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу.

1632 р. Цю школу було об'єднано з Київською братською школою і дістала вона назву Києво-Могилянська колегія. Незабаром стала вищим навчальним закладом України — Києво-Могилянською академією. Щорічно у стінах академії навчалося 2 тисячі студентів, і вона стала науковим та духовним центром слов'янського світу.

Навчальний заклад утримувався на кошти митрополита Петра Могили. Він подарував йому власне село Позняківку, надавав допомогу вчителям і учням. Викладачі та учні мали змогу постійно користуватися однією з найбагатших на той час бібліотекою Петра Могили.

Свою бібліотеку Петро Могила заповів колегії.

Протягом тривалого часу Києво-Могилянська академія залишалася центром української культури.

За рівнем викладання і змістом навчальних програм цей навчальний заклад відповідав вимогам європейської вищої освіти. Серед вихованців академії —

Григорій Сковорода,

Я. Ковельський, гетьман України І. Самойлович.

1992 р. Цей навчальний заклад було відроджено і він є могутнім науковим осередком та одним з найкращих навчальних закладів України

Церковні реформи Петра Могили

1. 1640 р. Церковний собор у Києві затвердив перший православний катехізис.

Катехізис (повчання) — це стислий виклад християнського віровчення у формі запитань і відповідей.

2. 1646 р. Було надруковано виправлений "Требник" із правилами всіх церковних обрядів. Тривалий час слугував духовенству всієї Росії. У "Требнику" було викладено не лише молитви й обряди, до нього було подано пояснення й настанови, як у тому чи іншому випадку слід себе поводити та чинити.

3. Було запроваджено посади митрополичих намісників.

4. Без узгодження з митрополитом ніхто не мав права посісти єпископську кафедру.

5. Встановив постійний контроль над церковним життям у єпархіях.

6. Петро Могила створив церковний суд — консисторії.

7. Зміцнив матеріальну базу митрополії.

8. Упорядкував організацію монастирів, було прийнято новий монастирський статут.

9. Під його управлінням було зосереджено великі земельні володіння.

10. Обмежив права магнатів втручатися у церковні справи на території своїх володінь.

11. Засновував школи, в яких вивчали основи релігії.

12. Дбав про високий рівень освіти. У школах вивчали мови (латинську, грецьку, польську).

13. Петро Могила все робив щодо створення умов для виховання освіченого духовенства, проповідників, письменників-полемістів.

Підсумки

1. Петро Могила провів церковні реформи для зміцнення влади митрополита, налагодження дисципліни і виховання моральності духовенства.

2. Вони сприяли розвиткові церковної науки та освіти.

Висновки

1. Петро Могила своєю діяльністю зміцнив і поширив роль православної церкви в Україні, сприяв формуванню національної свідомості, активізації боротьби проти наступу католицизму й уніатства.

2. Українська православна церква протягом 65 років (від 1620 р. до 1685 р.) вела самостійне духовне життя.

3. Вона рішуче виступила проти унії з католицькою церквою не допускала над собою зверхності.

4. Реформи церкви переносили на український ґрунт захід» європейські зразки духовного життя.

5. Церква духовно підтримувала боротьбу українського народу за незалежність і власну державність.

6. Церковна реформа сприяла відродженню православної церкви та перетворенню Києва на релігійний і культурно політичний центр українського народу.

Культура України у першій половині XVII ст.

Початок XVII ст. — це період пробудження національно свідомості українського народу, його духовного відродження.

Культурно-національне відродження і піднесення в Україні було Пов’язано з:

• внутрішніми соціально-економічними процесами;

• політичною, ідеологічною, релігійною боротьбою;

• наростанням народно-визвольного руху;

• тими політичними й культурними процесами в Європі, що дістали назву Відродження.

Потреби часу надали українському Відродженню високого громадянського змісту та патріотичного спрямування.

Набули розвитку:

• ідеї поширення освіти і знань серед населення;

• відродження національної мови і традицій;

• захист віри батьків;

• незалежного і вільного існування українського народу.

Шкільництво

1. Школи здавна існували в містах, при церквах і монастирях.

Учителювали в цих школах дяки. Навчання відбувалося або в хаті дяка, або в окремому приміщенні при церкві. У школах навчали читати й писати, арифметики, молитов, співу тощо.

Православні школи відстоювали право українського народу на свою власну мову, культуру, духовне життя.

2. Школи існували і у маєтках деяких магнатів.

3. Розвивалися братські школи, у яких навчалися діти не тільки шляхти, а й міщан та козаків. На початку XVII ст. їх налічувалося понад ЗО, вони були справді народними і відзначалися демократичністю.

4. За рівнем викладання Львівська, Луцька, Київська братські школи успішно конкурували з єзуїтськими і протестантськими школами, які виникали в Україні.

5. Створювалися єзуїтські школи орденом єзуїтів для посилення впливу католицької церкви.

На початку XVII ст. єзуїтські школи виникли у:

• Львові (1608р.),

• Луцьку (1609 p.),

• Києві (1610 p.).

6. Першими шкільними підручниками були:

• букварі, видані в друкарнях Львівського братства, Києво-Печерської лаври, Чернігова і Новгорода-Сіверського;

• було видано:

арифметику Л. Магницького;

алгебру Д. Анічкова;

граматику М. Смотрицького тощо.

Література

1. Поширюється релігійна література ("Житія святих").

2. На початку XVII ст. поширюється полемічна література, що виникла за умов боротьби проти католицького наступу на права православних.

Найвидатнішими діячами полемічної літератури були:

Іван Вишенський,

Герасим та Мелетій Смотрицькі,

Йов Борецький,

Петро Могила.

Полемічна література ідейно обґрунтувала і духовно освячувала національно-визвольний рух в Україні, позитивно впливала на розвиток національної свідомості українського народу. Їхні твори були відомі далеко за межами України.

3. Поряд з церковною в Україні поширювалася перекладні література.

Усна народна творчість

1. Були поширені героїко-патріотичні історичні пісні, думи що їх виконували під акомпанемент кобзи та бандури.

Найвідоміші з них:

• "Втеча трьох братів з Азова",

• "Плач невільників",

• "Самійло Кішка",

• "Маруся Богуславка" та ін.

2. Темі боротьби проти феодального гніту присвячена дума "Івась Коновченко-Вдовиченко", в якій головним персонажем є козак-герой.

2. Розвивалася обрядова поезія (жнивні та обжинкові пісні).

3. В усній народній творчості відображалися найважливіші: події в житті українського народу — передусім боротьба проти турків і татар.

4. Багато пісень і дум присвячено народним героям визвольної боротьби:

С. Наливайку, Острянину, Павлюку та ін.

5. Кобзарі супроводжували у походах запорожців, складали пісні й думи про їхню відвагу і хоробрість.

Книговидання

1. Важливим напрямом діяльності братств стало книгодрукування.

Братські друкарні існували у Здолбунові, Львові, Новгороді-Сіверському, Києві, Луцьку та ін.

2. Були також приватні друкарні.

3. Найбільшою друкарнею початку XVII ст. була друкарня Києво-Печерської лаври, заснована у 1616 р. архімандритом Є. Плетенедьким. Головним друкарем, редактором і перекладачем у Лаврі був Памво Беринда. Йому належить перший друкований

український словник "Лексикон...”, виданий у 1627 р. У друкарні було видано граматики, букварі, словники, твори полемічної літератури, понад 120 найменувань.

4. У Чернігові у 1626 р. було засновано друкарню К. Ставровецьким, у якій він друкував свої власні твори.

5. Усього на початку XVII ст. було майже 20 друкарень.

Довкола друкарень зосереджувалися кращі інтелектуальні сили, які готували і видавали навчальні посібники, Біблії, книги церковної та світської літератури.

Театр

1. Основою українського театру стали народні ігри та обряди.

2. Набули поширення постановки п'єс на побутові теми, що відбувалися на майданах, ярмарках і збирали багато глядачів.

3. Популярністю користувалися народні актори — скоморохи, які влаштовували різні свята.

4. Звідси бере свій початок вертеп — театр ляльок.

Це був мандрівний народний музичний театр.

Українська вертепна драма складалася з двох частин.

Релігійну показували на другому поверсі спеціально зробленої дерев'яної скрині. На нижньому поверсі показували другу частину — невеликі вистави на побутові теми.

5. У школах (Острозькій, Київському колегіумі, братських)

влаштовували театралізовані вистави — шкільні драми. В антрактах ставили комедійні інтермедії (п'єси-вставки) на побутові теми. Про шкільні драми згадується в одному з послань Івана Вишенського.

Музика

1. Українська музика розвивалася на народній пісенній основі.

2. У братських школах вивчалася теорія музики і співу за рукописними нотними збірниками.

3. Професійна музика залишалася виключно церковною (вокальною і хоровою).

4. Для музичної культури цього часу характерним був хоровий спів без інструментального супроводу, відбувався перехід до хорового співу партіями, голосами, кожен із яких зів свою мелодію.

5. У школах, маєтках землевласників створювалися хорові І капели.

6. Були поширені історичні пісні й думи, які прославляли героїчну боротьбу українського народу, показували його тяжке життя.

Пісні й думи виконували лірники та кобзарі.

Музичними інструментами того періоду в Україні були: сопілки, бубни, цимбали, скрипки, бандури, кобзи, ліри тощо.

7. У той час виникають перші музичні товариства (в Києві, Львові, Кам'янці-Подільському та інших містах).

Архітектура

1. На початку XVII ст. зводилися нові монастирі та церкви, палаци магнатів, розбудовувалися міста.

2. Продовжувалося будівництво замків-фортець, що їх великі магнати використовували для особистої безпеки. Такі фортеці побудовано у Луцьку, Кам'янці-Подільському, Мукачевому, Львові та інших містах.

3. Навколо великих міст для захисту від нападів турецьких кримсько-татарських військ продовжувалося будівництво валів, фортець (навколо Києва, Чернігова, Канева, Житомира, Білої Церкви та інших міст).

4. В архітектурі характерне поєднання самобутнього стилю з кращими надбаннями епохи Відродження:

— Успенська церква у Львові ( будувалася протягом 1598— 1630 рр.);

— будинок Артемихи у Києві ( початок XVII ст.).

5. На початку XVII ст. поширювався архітектурний стиль — українське бароко:

• монастир і колега у Вінниці (1619 p.);

• домініканський костел у Києві (30-ті роки XVII ст.).

6. Ширився реставраційний рух, особливо за Петра Могили, а згодом за часів Хмельниччини (відбудова зруйнованих будівель; княжих часів).

Петро Могила відбудував:

Софійський собор,

Церкву Спаса на Берестові,

Михайлівську церкву Видубицького монастиря тощо.

Образотворче мистецтво

1. Церкви і палаци прикрашали настінним живописом, різьбою по дереву, кам'яними і дерев'яними скульптурами.

2. Широкого поширення набули:

військова тематика;

зображення побутових сцен;

змалювання людей;

пейзажі.

3. Поширилося малювання ікон з уведенням побутових елементів в іконописну тематику.

4. У цей період створювали чудові іконостаси. Справжньою перлиною стали іконостаси П'ятницької та Успенської церков, створені львівськими митцями.

5. Порад з іконописом розвивався портретний живопис. Входить у звичай малювати у церквах портрети державних, політичних та культурних діячів.

6. Поширилася книжкова графіка оформлення рукописних і друкованих книг, зокрема "Віршів... козацького рицаря П. Сагайдачного" (1622 p.).

Зображено кінний портрет гетьмана, герб Запорозького війська та вигляд Кафи.

7. Митрополит Петро Могила при бібліотеці Києво-Печерської лаври зібрав західноєвропейські зразки малярства, графіки, які було систематизовано та використовувалися українськими художниками.

Висновки

1. Після тривалого занепаду розвиток культури України початку XVII ст. набув характеру національного відродження.

2. Культура в Україні початку XVII ст. набувала національних рис і стала невід'ємною частиною і здобутками суспільного побуту українців.

3. Культурне піднесення було духовним підґрунтям національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. 

Передумови Національно-визвольної війни

Передумови і причини Національно-визвольної війни

Національно-визвольна війна — це війна проти іноземного панування, за створення власної незалежної держави.

Передумови

1. Перебування українських земель під владою Речі Посполитої.

2. Відсутність власної державності.

3. Засилля в Україні польських магнатів і шляхти.

4. Національно-релігійне гноблення українського населення з боку польської влади.

5. Виникнення козацтва і перетворення його на провідну політичну силу українського суспільства.

6. Великі козацько-селянські повстання 90-х років XVI ст. та 20-30-х років XVIІ ст.

Причини

1. Політичні;

• Долучення українських земель до складу Речі Посполитої, політика якої відносно України мала яскраво виражений колоніальний характер.

• Колонізація загрожувала винищенню української народності, що було великою національною небезпекою.

• Відсутність власної державності (Запорозька Січ не охоплювала значних територій, заселених українцями).

2. Соціально-економічні:

• Посилення феодально-кріпосницького гніту, погіршення становища народних мас.

Польські та українські магнати, захоплюючи родючі землі, експлуатували населення. Посилювався процес закріпачення селян.

Зростала панщина, яка в деяких місцевостях сягала 4-5 днів на тиждень.

Збільшувалися різноманітні побори селян.

• Тяжке становище нереєстрових козаків.

Польський уряд постійно намагався позбавити їх козацьких вільностей і повернути під панське ярмо.

• Невдоволеними були і реєстрові козаки.

Польський уряд постійно обмежував реєстр, позбавляв їх самоврядування — всі вищі посади їхнього війська посідали за призначенням (часто польські шляхтичі).

• Невдоволеним було і міське населення.

Більшість міст і містечок України на початку XVII ст. потрапило до рук шляхти й магнатів, які обмежували їхні привілеї, належні їм за магдебурзьким правом.

3. Національні:

• Не припинялося ополячення українського населення.

• Відбувалося обмеження українців у правах.

4. Релігійні:

• Утиски православної церкви.

• Насильницьке покатоличення українського населення.

• Конфіскація православного церковного майна і земель.

• Невдоволення православної шляхти, яка користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська.

Релігійні утиски, за словами М. Грушевського, "дали заклик, який об’єднав у боротьбі проти польських порядків усіх незадоволених ними, без відмінності становища та економічних інтересів".

Характер війни

Національно-визвольна, антифеодальна.

Справедлива війна українського народу за своє соціальне і національне визволення.

Рушійні сили Національно-визвольної війни:

селянство,

козацтво,

міщанство,

частина українського духовенства,

дрібна та середня православна українська шляхта.

Провідною силою в Національно-визвольній війні виступало козацтво.

Завдання Національно-визвольної війни

1. Визволити Україну з-під влади шляхетської Польщі, знизити польське панування, стати на шлях самостійного розвитку.

2. Скинути гноблення польських феодалів і польсько-шляхетської адміністрації.

3. Ліквідувати велику феодальну власність на землю, скасував ти кріпацтво та утвердити козацький тип господарювання.

4. Створити в етнічних межах України власну державу.

5. Обстоювати і захищати національну незалежність.

Початок та розгортання Національно-визвольної війни

Початок збройної боротьби проти Речі Посполитої

Початок Національно-визвольної війни — лютий 1648 р. — захоплення повстанцями Запорозької Січі (у самій Січі стояв тоді польський гарнізон) та обрання гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького.

Звістка про події на Запоріжжі швидко поширилася по всіх українських землях.

З Січі у різні кінці України було відправлено посланців з гетьманськими універсалами із закликами підніматися на боротьбу за визволення України з-під влади польських магнатів і шляхти.

На Подніпров'ї посилилася боротьба народних мас. Повсюди організовували повстанські загони.

Б. Хмельницький розумів, що потрібно шукати союзників у боротьбі проти Речі Посполитої і почав перемовин з кримським ханом Іслам-Гіреєм III.

Польський уряд намагався зразу ж придушити повстання. Проти козацьких загонів було вислано 30-тисячне польсько- шляхетське військо на чолі з гетьманами

М. Потоцьким і М. Калиновським.

Один польський загін рухався суходолом, інший — на човнах по Дніпру.

Б. Хмельницький вирішив розгромити ці загони поодинці.

Битва під Жовтими Водами

(19 (29) квітня—6 (16) травня 1648 р.)

У квітні 1648 р. в урочищі Жовті Води (тепер Дніпропетровська область) розпочалися воєнні сутички між польсько-шляхетськими військами і повстанцями.

У складі королівської армії перебували реєстрові козаки, які приєдналися до повстанців.

5—6 травня 1648 р. Б. Хмельницький повністю оточив ворога і розгромив його.

Близько 3 тис. поляків потрапили в полон.

Битва під Корсунем

(травень 1648 р.)

Поблизу Корсуня військо Б. Хмельницького оточило армію великого коронного гетьмана М. Потоцького і гетьмана М. Калиновського.

Б. Хмельницький, керуючи 15-тисячним загоном, примусив 20-тисячну польську армію покинути вигідні позиції та прийняти бій на невигідній дня польської кавалерії місцевості — в Гороховій Діброві. Б. Хмельницькому допомагав 4-тисячний татарський загін Тугай-бея.

Шеститисячний резерв М. Кривоноса вдарив із засідки і завершив розгром поляків. М. Потоцький і М. Калиновський потрапили в полон.

Наслідки битв під Жовтими Водами та під Корсунем

1. Перші успіхи, досягнуті в боях, пробудили всю Україну, сприяли зростанню визвольної боротьби, переростанню її на загальнонародну.

2. Навесні — влітку 1648 р. повстання перекинулося на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя.

3. Селяни виганяли польських панів і оголошували свободу, населення переходило на бік повсталих.

Після перемоги під Жовтими Водами і під Корсунем Б. Хмельницький перейшов під Білу Церкву. Це було останнє місто, де стояв реєстровий козацький полк, і козаки вважали Білу Церкву "старою границею" своїх земель. Тут гетьман відсвяткував свою перемогу і дав військові відпочити.

На початку війни Б. Хмельницький та козацька старшина прагнули лише відновлення привілеїв, і тому почалися переговори з поляками.

Б. Хмельницький домагався:

• 12-тисячного реєстру;

• поновлення прав і привілеїв козацтва;

• захисту православної віри;

• повернення православним їхніх церков, захоплених уніатами.

Поляки на поступки не йшли, а збирали нові сили. Були скликані шляхетські сеймики, на яких оголошено набір до нового війська, призначено нових воєначальників — Д. Заславського,

М. Остророга і О. Конєцпольського, яких Б. Хмельницький називав "периною, латиною й дитиною".

Б. Хмельницький продовжував розсилати універсали, закликаючи до всенародної боротьби проти поляків.

Народні повстання охопили Лівобережжя, Правобережну Україну: скрізь створювалися повстанські загони, які громили польські маєтки, захоплювали міста і замки (Лубни, Пирятин, Переяслав, Чернігів, Новгород-Сіверський, Умань, Брацлав, Вінницю та багато інших).

Б. Хмельницький взявся за організацію регулярного війська. На осінь 1648 р. він уже мав 70-100-тисячну регулярну й добре озброєну армію.

Битва під Пилявцями

(11-13(21-23) вересня 1648 р.)

Обидві армії (польська і козацька) зустрілися біля містечка Пилявці ( тепер с. Пилява Хмельницької області) на Поділлі. Б. Хмельницький на березі річки Іква (Пилявка) наказав спорудити табір, який було укріплено ровом і возами, що стояли в шість рядів. Польське військо було велике (100 тисяч), добре озброєне (100 гармат), з великим обозом (120 тис. возів), ним командували Д. Заславський, О. Конєцпольський, М. Остророг, але вони не змогли втримати дисципліну й лад у війську. Тричі поляки йшли в наступ, але козаки відбивали атаки. Через три дні Б. Хмельницький дав наказ до головного наступу. Козакам допомагали 3 тис. татар. Козацька артилерія завершила розгром ворога. Поляки в паніці тікали, покинувши корогви, зброю і вози. Повстанці взяли великі трофеї: рушниці, 80 гармат, шаблі, військове спорядження, весь польський обоз (120 тис. возів з кіньми), на 10 млн злотих усякого добра, багато оздоблені карети, золотий та срібний посуд тощо.

Наслідки битви під Пилявцями

1. Битва закінчилася повним розгромом польської армії.

2. Правобережну Україну було визволено з-під польсько-шляхетського панування.

3. Відкривалася перспектива визволення західноукраїнських земель:

4. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.

5. Перемога козацького війська ще більше запалила народні маси на боротьбу проти поляків.

Визвольний похід українського війська в Галичину

Козацькі полки продовжували похід на західноукраїнські землі.

Облога Львова і Замостя

(жовтень — листопад 1648 р.)

8-26 жовтня 1648 р. Облога Львова.

Загони М. Кривоноса взяли штурмом фортецю Високий Замок, і місто було приречене.

Поява армії Б. Хмельницького під Львовом викликала нову хвилю повстанського руху в Галичині.

Утім гетьман, не бажаючи віддавати Львів на руйнування і пограбування татарам, обмежився викупом від міських лихварів і шляхти в розмірі 200 тис. злотих.

Б. Хмельницький вирушив далі до польської фортеці Замостя.

6-21 листопада 1648 р. Облога Замостя.

Дізнавшися про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир’я і повернув козацьку армію назад в Україну.

Причини укладення перемир'я під Замостям у 1648 р.

1. Втрата боєздатності козацького війська внаслідок осінньої негоди, труднощі із постачанням війська, епідемія чуми, від якої ймовірно помер один із соратників Б. Хмельницького Максим Кривоніс.

2. Послаблення підтримки з боку татар, які після облоги Львова основні сили повернули до Криму, а з Б. Хмельницьким залишилася незначна кількість формувань Тугай-бея.

3. Козацькі війська вийшли на географічні кордони України. Перехід польського кордону означав би воєнні дії на території Польщі без підтримки місцевого населення.

4. Б. Хмельницький та козацька старшина на той час обстоювали ідею "козацької автономії' в межах Речі Посполитої.

5. Вони ще не бачили перспективи створення незалежної Української держави.

Значення наступу козацького війська у 1648 р.

• На початку листопада 1648 р. майже всі українські землі були визволені з-під польського панування.

• Перемоги 1648 р. над польськими військами дали змогу українцям збагнути свою силу.

• Двомісячний період діяльності Б. Хмельницького у західному регіоні України став важливим етапом у розробці політичної програми державного будівництва.

Програма розбудови Української козацької держави

13 (23) грудня 1648 р. Козацьке військо урочисто вступило до Києва, гетьмана вітали як українського визволителя (дзвонили в дзвони, було дано гарматний та рушничні залпи, на вулицях юрмилися люди з піднесеним настроєм). Сам патріарх єрусалимський Паїсій, що тоді перебував у Києві, та київський митрополит Сильвестр Косів виїхали назустріч Б Хмельницькому.

Саме в Києві, вважають історики, сталися кардинальні зміни у поглядах гетьмана на основну мету боротьби.

10—16 лютого 1649 р. Переговори в Переяславі Б. Хмельницького з королівським посольством, очолюваним брацлавським воєводою Адамом Киселем.

Відповідь гетьмана на умови перемир'я, запропоновані польськими послами, сучасні дослідники розглядають як програму розбудови Української держави.

Суть цієї програми:

• Право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання.

• Висловлено ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля.

• Сформульовано положення про соборність Української держави.

• Утворену Українську державу розглядали як спадкоємницю Київської Русі.

Квітень 1649 р. Ці самі ідеї було розвинуто під час перемовин з московськими послами в Чигирині.

Утім шлях реалізації програми створення власної держави був довгим і складним.

1. Усе ще залишалася міцною військова могутність Речі Посполитої.

2. Непослідовно і підступно діяв союзник Б. Хмельницького — кримський хан.

3. Існували соціальні суперечності між козаками і козацькою старшиною, яка прагнула закріпитись у привілейованому становий, між селянськими масами та українською шляхтою.

Тому Б. Хмельницький діяв обережно, інколи йшов на компроміси та навіть поступки, шукав нових союзників.

Воєнно-політичні події 1649—1651 рр.

Збаразько-Зборівська кампанія

Облога Збаража

(липень 1649 р.)

У 1649 р. війна розгорнулася з новою силою.

Польські сили зосередилися в трьох місцях.

1. Військо під проводом Я. Вишневецького стояло на кордоні І Галичини й Волині.

2. Друге під проводом короля Яна II Казимира йшло їм на допомогу.

3. З півночі наступала литовська армія Я. Радзивілла.

Щоб не допустити дальшого просування польських військ углиб України, Б. Хмельницький та його союзник татарський хан Іслам-Гірей з 80-тисячним військом обложили поляків на чолі з Яремою Вишневецьким у фортеці Збараж.

На підмогу обложеним вирушило 30-тисячне польське військо з королем Яном II Казимиром, але дійти до Збаража їм не дозволили повстанські загони. Б. Хмельницький зняв частину військ з-під Збаража й направив назустріч польському війську.

Повстанці непомітно зайняли позиції поблизу міста Зборова.

Зборівська битва

(5-6 (15-16) серпня 1649 р.)

5-6 (15-16) серпня 1649 р. Битва козаків проти головних сил польської армії на чолі з королем Яном II Казимиром під Зборовом.

Польське військо потрапило у скрутне становище, проте було врятоване завдяки зрадницьким діям кримського хана, який пішов на таємні переговори та уклав угоду з польським королем.

Не маючи можливості одночасно воювати проти польсько-шляхетських військ і татар, Б. Хмельницький змушений був розпочати переговори й укласти з польським королем договір, який Дістав назву Зборівський.

Укладення Зборівської угоди

(8 (18) серпня 1649 р.)

1. Річ Посполита визнавала існування Козацької України j межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств.

2. Влада на цій території належала гетьманові та козацькій старшині.

3. На цих територіях польський уряд позбавлявся права розміщувати свої війська.

4. Державні посади мали обіймати лише православні.

5. Кількість реєстрових козаків збільшувалася до 40 тисяч.

6. Оголошувалася амністія всім учасникам війни. Шляхта поверталася до своїх володінь.

7. Селяни, які не потрапили до реєстрових списків, мали по вертатися до своїх панів і виконувати довоєнні повинності.

8. Київський митрополит став членом сейму.

9. У Києві єзуїтам було заборонено засновувати єзуїтські школи.

Висновки

1. Вперше в історії українсько-польських відносин Україна дістала з боку Речі Посполитої визнання повної самостійності як козацька держава.

2. Цей договір мав велике значення, але не відповідав фактичним успіхам національно-визвольної війни.

3. Умови цього договору не задовольняли український народ, який не міг примиритися з тим, що в Україну мали право повернутися польські шляхтичі.

4. Зборівська угода не відповідала прагненню широких мас визволити Україну з-під влади Польщі, створити умови для самостійного її розвитку.

5. Зборівський договір було проголошено як Декларацію ласки короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького.

6. Зборівська угода давала можливість Б. Хмельницькому вдатися до державного будівництва.

Відновлення воєнних дій проти Польщі

1651 р. Розпочався новий етап польсько-української війни.

Польські війська порушили умови договору.

Навесні 1651 р. гетьман Калиновський на чолі польського війська перейшов до рішучих дій. Він напав на полк Данила Нечая в містечку Красне.

Жителі міста й козаки вчинили рішучий опір, але сили були нерівними. Уславлений брацлавський полковник Данило Нечай загинув у бою. Мужньо оборонялися козаки міста, але змушені були відступити.

М. Калиновський зі своїм військом підійшов до Вінниці та спробував заволодіти містом, але йому не дав це зробити І. Богун, який керував обороною міста й удаваним відходом заманив ворога в пастку: на річці Буг заздалегідь були прорубані ополонки, які вкрилися тонким шаром льоду і були притрушені соломою та снігом. Загинуло багато ворожої кінноти. На допомогу Івану Богунові прибули послані Б. Хмельницьким свіжі сили, що викликало паніку серед польського війська. Поляки були змушені відступити під Сокаль, де збиралася польська шляхта, очолювана самим королем Яном II Казимиром.

У цій ситуації Б. Хмельницький скликав загальну військову раду, щоб вирішити головне питання: продовжити війну чи розпочати переговори з польським королем. Козаки вирішили продовжити боротьбу.

Берестейська битва

(18 (28)—20 (30) червня 1651 р.)

Головні сили польських військ (120 тис.) зосереджувалися на Волині поблизу Берестечка. Незабаром сюди підійшла 100-тисячна українська армія і 50-тисячна татарська орда.

Б. Хмельницький умілим маневром на початку битви почав заходити на правий фланг польського війська, але у вирішальний момент татари раптово відступили, не витримавши вогню польської артилерії, та залишили лівий фланг козацької армії. Б. Хмельницький хотів їх повернути, але був захоплений у полон кримським ханом. Козацьке військо залишилося без керівника. Командування перебрав Іван Богун. Десять днів тривала героїчна оборона козацького табору. В цих умовах, проклавши через болото з возів і сідел переправу, Іван Богун зумів вивести частину козацького війська з оточення. Тільки в болоті під час відступу загинуло 30 тис. вояків та обоз із гетьманською канцелярією. Загинуло і 300 козаків, які кілька годин прикривали відступ, стримуючи польську армію, і відмовилися скласти зброю в обмін на збереження життя. Мужність останнього з них, який отримав 14 ран і продовжував чинити опір польській армії, вразила Яна Казимира, який наказав дарувати йому життя.

Козаки втратили 28 гармат, багато різної зброї, 7 бочок пороху, 20 козацьких корогв, 30 тис. талярів, гетьманську булаву, печатку та документа канцелярії.

Залишки козацької армії відступили на Київщину. В той час із півночі на Україну наступала литовська армія на чолі з Я. Радзивіллом. Вона захопила Чернігів і наблизилася до Києва, а згодом захопила Київ. Було пограбовано Київ, спалено Подол, багатьох людей знищено.

Повернувшися з татарського полону. Б. Хмельницький зібрав рештки полків, мобілізував свіжі сили і вже на початку осені стояв під Білою Церквою, де були споруджені укріплення проти об'єднаних польсько-литовських сил. Бої під Бідою Церквою в середині вересня 1651 р. показали, що польська армія вже не може подолати козаків. Але Б. Хмельницький мав замало сил для наступу. Все це змусило обидві сторони почати переговори

Причини поразки козаків

1. Зрада хана, який, як і під Зборовом, не лише сам кинувся тікати, а й захопив силоміць із собою Б. Хмельницького, що намагався його затримати.

2. Переваги польської артилерії.

3. Досконалий польський план ведення війни проти козаків.

Іван Богун

Один з видних діячів національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, вінницький полковник, прославився в боях під час оборони Вінниці. Виняткову хоробрість і винахідливість проявив І. Богун у битві під Берестечком 1651 р. Татари затримали Б. Хмельницького, а І. Богун зумів через болото вивести з оточення бойові сили, частину артилерії. Докладно про ці події описано у творі історика М. Костомарова "Богдан Хмельницький" і у вірші Т. Шевченка "За яром яр".

Вирвавшись з оточення, І. Богун з боями пробився до Київського воєводства, де поблизу Білої Церкви зустрівся з Б. Хмельницьким, який зумів викупитися з татарського полону. Вони почали збирати сили для продовження боротьби.

І. Богун категорично виступав проти укладення Переяславської угоди з Росією і відмовився присягати на вірність російському царю. Ніколи не хотів визнавати влади польського короля. У 1659 р. підняв повстання проти гетьмана І. Виговського і польських властей. За це був ув’язнений поляками у фортеці в Мальборку.

Розстріляний поляками біля міста Новгород-Сіверський на початку 1664 р.

Білоцерківський мирний договір

(18 (28) вересня 1651 р.)

1. Козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство.

2. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис. вояків.

3. В Україні відновлювалася влада польських панів, їм поверталися їхні маєтки.

4. Гетьман позбавлявся права зносин з іншими державами і зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством.

5. Виборність гетьмана скасовувалася.

6. Підтверджувалися права православної церкви.

7. Проголошувалася амністія всім учасникам повстання.

Висновки

• Договір був принизливий для України.

• Умови Білоцерківського договору викликали масове незадоволення українського народу і спровокували численні стихійні виступи.

• Рятуючись від польського терору і закріпачення, почалося масове переселення селян і козаків на територію Московської держави (на Слобожанщину).

• Сейм Речі Посполитої не затвердив договору, що розв'язало Б. Хмельницькому руки, і він продовжував підтримувати зносини з Москвою, Кримом, Туреччиною.

• Договір не влаштовував жодну зі сторін: кожна із них розуміла нетривкість миру і готувалася добитися своїх вимог за допомогою зброї.

Заснування козацької держави — Війська Запорозького

Політичний устрій Української гетьманської держави

Військо Запорозьке — назва української козацької держави, створеної Б. Хмельницьким під час Національно-визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

Особливість козацької держави — її військовий характер, зумовлений необхідністю виборювати незалежність і традиціями Війська Запорозького.

Політичний устрій — засіб організації та управління суспільством, чинник організованості й порядку.

Причини формування козацької держави:

1. Піднесення національно-визвольної війни.

2. Завдання ведення тривалої і широкомасштабної війни.

3. Необхідність управління великою масою людей.

4. Значний розмір звільненої території.

5. Міжнародні справи.

Правове оформлення козацької держави — у Зборівському (1649 р.) та Білоцерківському (1651 р.) договорах, які Б. Хмельницький уклав з Річчю Посполитою.

1. Політична влада

Військова (Генеральна) рада — загальна рада всього війська. Найвищий законодавчий орган.

У ній брало участь усе козацтво.

• Розглядала питання війни і миру.

• Питання відносин з іншими державами.

• Обирала гетьмана.

• Обирала генеральну старшину.

• Обирала генеральний уряд.

Згодом її роль почала виконувати рада козацької старшини, яка вирішувала всі питання державної ваги

Рада генеральної старшини

Спочатку обиралася, а згодом її скликав гетьман.

Готувала роботу загальновійськової ради.

На її засіданні розглядали:

• кадрові, фінансові та судові справи;

• скарги на рішення генеральної військової канцелярії чи суду;

• схвалювалися рішення генерального уряду;

• розв'язувалися суперечки між генеральними старшинами й полковниками.

Гетьман Голова виконавчої влади.

Обирався військовою (Генеральною) радою безстроково.

• Очолював адміністрацію (полкову, сотенну).

• Скликав генеральну та старшинські ради.

• Видавав універсали, розпорядження та накази.

• Брав участь у судочинстві.

• Організовував фінансову систему.

• За рішенням ради розпочинав війну.

• Вів переговори.

• Керував дипломатичними зв'язками.

• Був головнокомандувачем збройних сил.

Уряд

Рада Генеральної старшини

Генеральна військова канцелярія — найважливіша структура генерального уряду.

До складу уряду входили гетьман та Генеральна старшина. Обирався військовою (Генеральною) радою.

• Допомагав гетьману керувати державою.

• Здійснював адміністративне, фінансове й судове управління.

Генеральний писар

Готував універсали, листи до інших держав, складав різкі документи

Генеральні судді (їх було два)

Очолювали Генеральний військовий суд, який діяв при гетьмані

Генеральні осавули

Підтримували дисципліну і порядок у війську, стежили за виконанням судових вироків

Генеральний хорунжий

Опікав військові корогви

Генеральний бунчужний

Опікав гетьманський бунчук

Генеральний обозний

Командував артилерією. Відав організацією козацького табору та матеріальним забезпеченням армії

Генеральний підскарбій

Відав фінансами. Контролював прибутки та видатки військової скарбниці

Назва держави та її столиця	Назва козацької держави - Військо Запорозьке. Столицею й гетьманською резиденцією стало м. Чигирин
Державні кордони	Кордони держави змінювалися в ході Національно-визвольної війни в міру звільнення українських земель від польсько-шляхетського панування. Вони зміцнювалися козацькими заставами, створювалася так звана “козацька лінія”
Територія держави	У перебігу Національно-визвольної війни формувалася територія козацької держави. Територія держави за Б. Хмельницького охоплювала Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства (відповідно до умов Зборівського мирного договору 1649 p.). Територія держави не була стабільною. У ході війни вона змінювалася в міру звільнення земель від польсько-шляхетського панування: деякий час входила частина Волинського і Подільського воєводств, а також частина Білорусі. У 1650 р. територія козацької держави сягала 200 тис. кв. км, а населення 1,5 мли осіб
Символіка козацької держави	Українська держава мала власну символіку: гетьманську булаву, державну печать, гетьманський бунчук, прапор (корогви) і герб • Прапор - малинового кольору. Полкові та сотенні знамена були різних кольорів — сині, жовті, білі, чорні, зелені, блакитні (було і жовто-блакитне поєднання). • Герб - зображення козака з рушницею. Це зображення містилося на багатьох печатках Війська Запорозького

Адміністративно-територіальний устрій

Територія козацької держави була подмена на округи - полки, на чолі яких стояли полковники, які одночасно були головами адміністрації й суду в своїй окрузі.

Полки ділилися на сотні, в яких сотник виконував такі самі функції, як полковник у своєму полку.

Край було поділено на 16-полків:

на Правобережжі — 9 (Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький (згодом Вінницький), Київський);

на Лівобережжі — 7 ( Переяславський, Кропив'янський, Полтавський, Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Чернігівський).

Полки поділялися на сотні, всього 272.

Містами, що мали магдебурзьке право, керували магістрати - виборні міські старшини на чолі з війтом, якого обирали жителі міста, а затверджував гетьман.

У селах справами відали старости, яких обирала сільська громада, а справами козаків - обрані ними отамани.

Форма державного, правління

Українська держава, що виникла в ході Національно-визвольної війни - це козацька республіка.

1. Найвищим органом влади була загальновійськова рада, до участі в якій допускали всіх козаків.

2. Генеральний уряд обирали одночасно з гетьманом на військовій раді.

3. Виборність вищої влади свідчила про існування козацької демократії.

4. Доступ до управління державою мали лише представники козацького стану

Фінансова система	Було створено фінансові органи - Державний скарб Війська Запорозького. Керівництво фінансовою системою здійснював Б. Хмільницький. Головними джерелами прибутку держави були: • земля; • сільськогосподарські промисли (горілчані, млини, броварні тощо) та їх оренда; • торгівля (торгові збори з торгів і ярмарків, торгові мита); • загальні податки, якими обкладалося все населення (крім козаків). Щорічні прибутки Державного скарбу становили мільйон злотих. 1649 р. — почалося складання реєстру — перепис чоловічого населення, що спричинило до великого селянського бунту. Серед грошових знаків в обігу були: • польські монети (злоти, талери); • турецькі гроші (леви, левки); • згодом - московські гроші (карбованці, єфимки); • з 1649 р., на думку дослідників, розпочалося карбування власної монети
Судочинство	Судова влада зосереджувалася в руках гетьмана, при ньому діяв Генеральний військовий суд. Система судочинства складалася з найвищих представників судової влади: • генерального судді; • полкових суддів; • сотенних суддів. У містах діяли міські, а також церковні суди (розглядали лише внутрішні справи духівництва). Правова система в Україні складалася з: • литовських статутів, які зберігали свою силу; • магдебурзького права; • гетьманських універсалів: • широко використовувалося козацьке звичаєве право. Після Національно-визвольної війни судова влада була значно вдосконалена. У ній дедалі ширше використовували акти Литовської держави
Українська армія	Українську армію було створено в перший рік Національно-визвольної війни об’єднанням розрізнених селянських і козацьких загонів. Армія налічувала 80—100 тис. козаків та була організована за полково-сотенним територіальним поділом; певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об’єднувалися в полк. Військо складалося з різних верств населення: • ядро армії — реєстрове і запорізьке козацтво; • селянство, яке становило більшу частину війська; • міське населення. Б. Хмельницький створив також наймані частини із сербів, волохів, татар. Структура української армії: • козацька піхота - основна ударна сила; • козацька кіннота; • артилерія, що налічувала 80 — 100 гармат; • була добре налагоджена розвідувальна служба: • козацький обоз: • флот. 1648 р. Прийнято військовий статут “Статті про устрій Війська Запорозького”. Зброя у повстанців була як власного виробництва, так і трофейна, захоплена у боях у польських вояків (шаблі, мечі, списи, луки, самопали, мушкети, карабіни тощо). Армія була однією з найсильніших у Європі
Соціальні зміни	• Змушені були залишити Україну польські магнати і шляхта та католицьке духовенство. • Козацтво стало провідним станом українського суспільства. • Ширився процес покозачення населення, тобто вільного вступу до козацького стану, який годі користувався значними правами і привілеями. • Гетьманськими універсалами за козаками закріплювалося право власності на землю, звільнення від податків. • Головним обов'язком козака була військова служба

Соціальні зміни

• Селянство завоювало особисту свободу і власність на землю.

• У містах було ліквідовано засилля іноземців та усунено національно-релігійні перешкоди для занять ремеслами. Міщани отримали змогу вільно і безперешкодно займатися ремеслами, промислами і торгівлею, брати участь у самоврядуванні.

• Зміцнилися позиції православного духовенства

Зміни в економічному житті

На землях козацької держави:

1. Було ліквідовано велике й середнє землеволодіння (за винятком монастирського), фільварково-панщинну систему господарства й кріпацтво.

2. Основна частина земель вигнаних феодалів і королівського двору перейшла до Державного скарбу Війська Запорозького, тобто стала власністю козацької держави, якою розпоряджався гетьман.

3. Почало зростати гетьманське й старшинське землеволодіння, що існувало у двох формах:

• ранговій (тимчасовій);

• приватній (спадковій).

4. Б. Хмельницький видав близько 20 універсалів на володіння старшинами старими та новими селами.

5. Формувалася козацька, селянська й державна власність на землю.

6. Селянська власність на землю створювалася на основі займанщини та спадкового користування.

7. Було проголошено особисту свободу більшості селян і міщян. Селяни й міщани спочатку могли вільно вступати до козацького стану.

Висновки

• Ці зміни у формах землекористування сприяли Формуванню заможного прошарку Української держави, який складався з козацької старшини, заможного козацтва, дрібної шляхти, верхівки духовенства.

• Наслідком соціально-економічної політики гетьмана на селі було виникнення економічних передумов для розвитку селянських господарств фермерського типу.

• Козацтво перетворювалося на великий привілейований стан українського суспільства, його провідну силу.

Дипломатична діяльність (зовнішня політика)

1. Б. Хмельницький особливу увагу зосередив на Дипломатичній діяльності, щоб зміцнити Міжнародну діяльність козацької України.

2. Вів пошук союзників:

• було укладено військово-політичний союз з Кримським ханством (кінець лютого—початок березня 1648 р.);

• домовився з Трансільванією про координацію спільних військових дій проти Польщі;

• уникнув загострення відносин з Московською державою;

• домовилися з молдовським правителем, щоб не проводилася ворожа політика щодо України;

• встановлено дружні стосунки з Валахією, Венецією;

• почався пошук шляхів порозуміння зі Швеціею.

3. Б. Хмельницький домігся міжнародного визнання України.

Висновки

1. В основі створення Української козацької держави лежала ідея української соборності.

2. Зародження й розбудова української державності на визволених землях — один із здобутків боротьби українського народу.

3. Незважаючи на постійну польську загрозу, український народ зумів створити власну державу, з якою рахувалася вся Європа.

4. Замість скасованого польсько-шляхетського адміністративного апарату було сформовано нову владу.

5. У розбудові української держави Б. Хмельницький геніально поєднав ідею старої княжої України — З новою ідеєю козацької державності.

6. Одночасно він врахував і практику багатьох тогочасних європейських держав.

7. Особливості української державності, що склалася, дають всі підстави вважати, що в ній було закладено основи республіканської форми правління.

8. Формування української держави у 1648—1657 pp. не завершилося, оскільки не було сприятливих умов та й територія України не була стабільною.

9.  Створена військово-адміністративна державна система проіснувала ще понад століття й була ліквідована насильницьким втручанням російського царату.

Воєнно-політичні події 1652—1653  pp.

Молдовські походи Б. Хмельницького

Молдовські походи — походи Б. Хмельницького проти союзника Речі Посполитої Молдовського князівства, здійснені в 1650, 1652, 1653 роках.

Мета походів — не допустити союзу Молдови з Річчю Посполитою.

Перший похід

(серпень — вересень 1650 р.)

1650 р. Б. Хмельницький відновив союз із Кримським ханством.

Козацько-татарське військо (70 тис.) на чолі з Б. Хмельницьким вирушило до Молдови (серпень 1650 р.) і захопило столицю Ясси.

Правитель Молдови Василь Лупул проводив пропольську політику, що й стало основною причиною цього походу.

Між Молдовою та Україною було встановлено союзницькі відносини.

В. Лупул зобов'язувався:

• не підтримувати Польщі;

• виплатити контрибуцію — 500 тис. талярів;

• віддати за сина Б. Хмельницького Тимоша свою дочку Розанду.

Після укладення українсько-молдовського союзу війна Польщі та України стала неминучою.

Другий похід

(липень — серпень 1652 р.)

Б. Хмельницький з Чигирина послав свого сина Тимоша з частиною війська до Молдови, щоб домогтися від В. Лупула виконання обіцянки про шлюб дочки Розанди з Тимошем (30 серпня відбулося весілля Тимоша з Розандою). Але молдовські плани Б. Хмельницького призвели до утворення антиукраїнської коаліції Валахії, Трансільванії й Польщі, до якої згодом після державного перевороту приєдналася і Молдова. В. Лупула було скинуто з престолу.

Третій похід

(квітень — травень 1653 р.)

Тиміш з українським військом поспішив на допомогу тестю.

21—22 квітня 1653 р. Тиміш зі своїми полками розгромив ворога та увійшов до Ясс, повернувши владу В. Лупулу. Наступ козацьких військ на Вадахію закінчився поразкою, і Тиміш відступив до Чигирина. В. Лупулу вдруге вигнали з Ясс, і він із родиною опинився у фортеці Сучаві.

Четвертий похід

(серпень-вересень 1653 р.)

Тиміш зі своїм військом поспішив на допомогу Лупулу, але був оточений у Сучавській фортеці молдовськими, угорськими, волоськими і польськими військами.

2 вересня 1653 р. Тимоша було тяжко поранено і через кілька днів він помер. Його козаки ще впродовж місяця витримували облогу, але врешті 19 жовтня капітулювали й повернулися додому з тілом Тимоша, якого було поховано в Еллінській церкві в Суботові.

Внутрішньо- і зовнішньополітичне становище Гетьманщини

Внутрішнє становище

1. Україна за роки Національно-визвольної війни зазнала значних людських жертв серед козаків, селян і міщан.

2. Війна спустошила українські землі. Тільки на Правобережжі було зруйновано понад 100 міст і містечок.

3. Для України цього періоду було характерне уповільнення і поступовий занепад сільського господарства внаслідок війни, посухи, що призвело до епідемій, голоду серед населення. Великий голод прокотився Україною у 1653 p., коли багато людей вимерло, окремі селянські двори залишилися пустими.

4. Війна підірвала розвиток ремесел і торгівлі. Воєнні дії спричинили закриття основних торговельних шляхів та ізоляцію України від європейських ринків.

5. Значна частина українських селян і міщан у пошуках кращої долі переселилася на Слобожанщину.

6. Селяни почали зневірюватися у війні, не хотіли вступати до козацьких полків, бо не отримали чіткого закріплення права власності на землю.

7. Виникло незадоволення серед народних мас, аж до окремих повстань у полках.

Зовнішньополітичне становище

• Погіршилося міжнародне становище Української держави: річ Посполита, Молдова, Валахія і Трансільванія об’єдналися в антиукраїнський союз.

• Виникла проблема зовнішньополітичної орієнтації, бо основний військово-політичний союзник — кримський хан — не міг сприяти реалізації ідеї державності України.

• Для Б. Хмельницького став очевидним формальний характер підтримки з боку Туреччини, яка наприкінці 1650 р. прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію.

• Активізувалася промосковська спрямованість зовнішньої політики козацької держави.

• Трагедія України полягала в тому, що як самостійна держава вона могла виникнути лише під протекторатом одного з сусідів, самостійно здобути незалежність було в той час неможливо.

Батозька битва

(22—23 травня (1—2 червня) 1652 р.)

У травні 1652 р. козацьке військо і загони татар підійшли до урочища Батіг (тепер Вінницька область) і оточили табір поляків.

Польське королівське військо за кілька годин було вщент розгромлено. Знищено 20-тисячну армію, захоплено багато полонених. У цій битві загинув польський гетьман М. Калиновський.

Висновки

1. Річ Посполита зазнала найтяжчої поразки за всю історію її існування.

2. Битва під Батогом показала зрослу майстерність і міць козацького війська, великий військовий талант Б. Хмельницького.

3. Зросла слава великого полководця Б, Хмельницького.

4. Сучасники порівнювали Батозьку перемогу з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами (216 р. до н. е.).

5. Значну територію України було визволено з-під польського ярма.

6. Білоцерківський договір втратив силу.

7. Козацька перемога сприяла розгортанню повстання проти відновленої польської влади на території України.

Жванецька облога

(вересень 1653 p.)

Влітку 1653 р. в Україну вирушило польське військо на чолі з королем.

У вересні 1653 р. воно було блоковане, а потім і оточене під Жванцем на Поділлі козацько-селянським військом на чолі з Б. Хмельницьким разом із татарськими загонами Іслам-Гірея, яке тривало то грудня 1653 р. Від поразки поляки врятувалися завдяки черговій зраді кримського хана, який одержав від поляків дарунків на 100 000 червінців і уклав із ними сепаратне перемир'я.

5(15) грудня 1653 р. Б. Хмельницький уклав мир з Польщею.

Сторони домовилися про:

• скасування Білоцерківського договору 1651 p.;

• відновлення Зборівської угоди 1649 р.

Гетьманщина наприкінці 1653 р.

1. За роки війни було ослаблено військовий потенціал Гетьманщини. Багато козаків загинуло в боях.

2. Визволитися з-під влади шляхетської Польщі лише власними силами Україна в той час не могла.

3. Вихід із такого становища Б. Хмельницький вбачав у підтримці ззовні.

4. Стало зрозуміло, що кримський хан нестійкий союзник, а може зрадити в будь-який час і відкрито перейти на бік Польщі.

5. Активізація зовнішньополітичної діяльності Б. Хмельницького була пов'язана з пошуком союзників.

6. На думку вчених, вирішальним мотивом у встановленні дипломатичних відносин із Московським царством було те, що Москва збиралася активно втрутитися в польсько-український конфлікт на боці Речі Посполитої.

Українсько-московський договір 1654 р.

Українсько-московська міждержавна угода (Березневі статті)

Переговори в Москві велися з 13 по 28 березня 1654 р.

Внаслідок переговорів проект договору, який мав 23 пункти, скоротили до 11.

1. Статті договору передбачали визнання за козацькою Україною створення в межах її території:

• політичного устрою;

• суду і судочинства;

• адміністративного поділу;

• армії;

• соціально-економічних відносин;

• незалежності в проведенні внутрішньої політики.

2. Підтверджено права та привілеї Війська Запорозького на маєтності та землі.

3. Встановлювався 60-тисячний козацький реєстр.

4. Збережено за гетьманським урядом права контролю за фінансами та податками.

5. Залишалися недоторканними права та повноваження місцевих органів влади, права київського митрополита, право обрання гетьмана козацтвом.

6. Московська держава домоглася того, що:

• обмежувалися права України мати зносини з іншими державами, зокрема з Польщею і Туреччиною;

• Україна повинна була виплачувати московській скарбниці певну суму грошей від своїх прибутків;

• московський цар дістав право тримати в Києві залогу з воєводою.

7. Московська держава зобов'язувалася обороняти Україну від Речі Посполитої.

Різні погляди щодо юридичної сутності Переяславсько-московського договору

Значення Переяславсько-московського договору

1. На міжнародній арені цей договір засвідчував відокремлення й незалежність України від Речі Посполитої.

2. Він засвідчував визнання Московською державою самостійності Української держави з її системою управління і соціально-економічними відносинами.

3. Відкривалася можливість довести до кінця війну з Річчю Посполитою і здійснити об'єднання українських земель.

4. Цей договір сприяв національному і культурному відродженню, бо було покладено край ополяченню й наступові католицизму.

5. Він виступав у свідомості національно-патріотичної еліти наступних поколінь, за визначенням П. Орлика, "найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України...".

Воєнні дії в 1654-1655  pp.

31 грудня 1653 р. Московська держава оголосила війну Польщі.

1654 р. Річ Посполита уклала "вічний" договір із Кримським ханством про взаємодопомогу.

Березень 1654 р. Польська армія перейшла в наступ на Правобережжя (на Поділля і Волинь). Основна частина московських військ і загони козаків під командуванням І. Золотаренка розгорнули бойові дії під Смоленськом і в Білорусі.

Осінь 1654 р. Польща спрямувала удар на Поділля.

Польсько-татарське військо сплюндрувало край: було зруйновано 270 поселень, убито 10 тис. немовлят, взято в полон 10 тис. душ.

Січень 1655 р. Польсько-татарське та українсько-московське військо зійшлися під Охматовом (на Черкащині). Великі втрати були з обох сторін. Польсько-татарське військо зазнало поразки.

Липень 1655 р. Українсько-московське військо вирушило в Галичину.

19 вересня 1655 р. Під Городком (біля Львова) польські війська було розгромлено.

На допомогу Польщі прийшов кримський хан.

20 листопада 1655 р. Під Озерною татари атакували українсько-московський табір. Все закінчилося переговорами, хан пішов на укладення договору, що передбачав нейтралітет Криму у війні України і Московії проти Речі Посполитої. Війну Польщі оголосила Швеція, яка окупувала значну частину її території. Московська держава, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі та за спиною України уклала з нею Віленське перемир'я.

Продовження Національно-визвольної війни у 1656-1657  pp.

Віленське перемир'я

(Між Московською державою і Польщею)

(24 жовтня 1656 р.)

1. Московська держава, налякана успіхами Швеції у Прибалтиці, яка у липні 1655 р. виступила проти Польщі і захопила більшість її території, пішла на зближення з Річчю Посполитою.

2. На польсько-московські переговори українську делегацію допущено не було.

3. Згідно з цією угодою:

• воєнні дії між Річчю Посполитою й Москвою припинялися;

• обидві країни обіцяли не вступати в переговори про мир зі Швецією;

• передбачалися спільні дії проти Швеції та Бранденбургу;

• поляки обіцяли московському царю, що після смерті їх короля Яна Казимира московського царя оберуть польським королем.

Висновки

• Віленська угода порушувала найважливіші інтереси козацької держави, бо в односторонньому порядку припинила війну З Річчю Посполитою, що грубо порушувало Березневі статті.

• Москва ставала фактично союзницею Речі Посполитої І НЕхтувала інтересами України. Вона руйнувала державницькі плани Б. Хмельницького, оскільки визволенню українських земель союз з Московською державою тільки перешкоджав.

• Угода призвела до загострення українсько-московських відносин у 1656-1657 pp.

• Вона стала поштовхом до зміни Б. Хмельницьким зовнішньополітичної лінії.

Зміна зовнішньополітичної орієнтації Богдана Хмельницького

Віденське перемир'я було сприйнято козаками як зрада з боку московського царя.

Б. Хмельницький почав шукати союзників ПРОТИ Москви і речі Посполитої.

Він уклав угоди зі шведським королем Карлом X Густавом і семиградським князем Юрієм ІІ Ракоці.

Б. Хмельницький намагався створити союз коаліції за участі Швеції, Семиграду, Молдови, Волошини, Литви.

Незважаючи на погрози Москви. Б. Хмельницький спільно зі шведським королем Карлом X і семиградським князем Юрієм II Ракоці продовжив війну з Польщею.

Дії українського війська в Польщі 1656—1657  pp.

Початок 1657 р. Україна й Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі.

На допомогу Ю. Ракоці гетьман вислав допоміжний корпус — 20-тисячне військо під проводом А. Ждановича.

Цей корпус пройшов з військом князя по всій Польщі, навіть захопив Краків та Варшаву.

Утім згодом ситуація змінилася.

1. Польща дістала допомогу від татар і австрійців.

2. Семиградського князя Юрія II Ракоці скинули з престолу.

3. Швеція вийшла з коаліції через власну війну з Данією.

4. Семиградські війська капітулювали, а українські відступили на свою територію.

Воєнна катастрофа підірвала здоров’я Б. Хмельницького.

27 липня (6 серпня) 1657 р. Б. Хмельницький помер у Чигирині.

Поховано гетьмана в Іллінській церкві у Суботові.

Руїна — трагічна доба в історії України, період боротьби старшинських угруповань за гетьманську булаву, занепаду визвольних ідей, постійного втручання сусідніх держав в українські справи для досягнення власних загарбницьких планів.

Причини Руїни

1. Несприятливі міжнародні умови, прагнення сусідніх держав до загарбання України.

2. Соціальна неоднорідність українського народу, його небажання коритися шляхетсько-старшинській верхівці.

3. Розкол в середовищі української старшини з питань внутрішньої і зовнішньої політики.

4. Прагнення старшинської верхівки до власного збагачення, боротьба її за владу.

Україна у роки правління І. Виговського

Гетьман І. Виговський

Іван Виговський — видатний український державний діяч, тонкий і розумний політик, військовий спеціаліст, визнаний дипломат, людина високого розуму та європейської освіченості.

Походив з українського шляхетського роду на Київщині.

Закінчив Києво-Могилянську академію, був прихильником православ’я.

Перебуваючи на службі у польському війську, потрапив у полон до татар під Жовтими Водами (1648 p.). Б. Хмельницький викупив його з полону і невдовзі призначив Генеральним писарем Війська Запорозького.

Після смерті Б. Хмельницького 23-26 серпня 1657 р. в Чигирині обраний наказним гетьманом при Юрієві Хмельницькому до його повноліття, а згодом домігся гетьманської булави.

17 жовтня 1657 р. чернігівський єпископ Л. Баранович освятив булаву, бунчук і шаблю, які раніше належали Б. Хмельницькому, і вручив їх І. Виговському.

Дотримувався політичного курсу Б. Хмельницького і намагався утримати всі українські землі під гетьманським управлінням.

Головна мета його діяльності — обстоювання повної самостійності України. Для цього Виговський уклав мир з Кримським ханством, продовжив переговори з польським і шведським послами.

Різні оцінки діяльності І. Виговського

1. У радянській історіографії І. Виговського показували як зрадника українського народу, зрадника Москви, який продався Польщі.

2. М. Костомаров убачав у Виговському гетьмана тільки козацької старшини, а не всього народу.

3. Українські історики М. Грушевський, Д. Дорошенко оцінювали його як патріота України, оборонця її прав та інтересів.

4. Патріотом України вважає його і більшість сучасних істориків.

5. Дослідник доби І. Виговського В. Липинський вказував:

"Незважаючи на зроблені ним помилки, останеться все ж одним із найбільш освічених, найбільш патріотичних державних мужів України".

Зовнішня політика

Мета зовнішньої політики І. Виговського:

• обстоювати повну самостійність України;

• продовжувати політику Б. Хмельницького, спрямовану на розбудову незалежної козацької держави;

• зміцнити міжнародний авторитет козацької держави;

• встановити дружні відносини з усіма сусідніми країнами.

Корсунська рада

(жовтень 1657 p.)

(За участі козацької старшини, представників козацтва, селянства. Представники Січі на раду не прибули)

Прибули посли Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдови, Валахії.

1. Було остаточно оформлено договір зі Швецією, який передбачав утворення українсько-шведського військово-політичного союзу, спрямованого на забезпечення незалежності й територіальної цілісності України.

2. Шведський король Карл X зобов'язувався домагатися визнання Польщею незалежності України.

3. Західноукраїнські землі та Берестецьке і Полоцьке воєводства, які перебували під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу Гетьманщини.

4. Ухвалено відновити союз з Туреччиною і Кримським ханством.

5. Укласти перемир’я з Польшею.

Висновок

Початок воєнних дій між Швецією і Данією, складна внутрішньополітична ситуація в Україні не дозволили реалізувати умови Корсунського договору.

Відносини з Москвою

• На розрив із Москвою І. Виговський іти не хотів, але вважав, що відносини з нею мали б бути рівноправними і царський уряд не повинен втручатися у внутрішні справи України —і військові, фінансові, суспільний устрій.

• До царя було відправлено посольство, яке мало повідомити про обрання нового гетьмана.

• Московський уряд зволікав із визнанням гетьманом І. Виговського, вимагаючи від нього згоди на введення до найбільших українських міст московських залог на чолі з воєводами.

• Після Лютневої ради 1658 р. в Переяславі, яка підтвердила І обрання гетьмана, І. Виговський погодився на прибуття воєвод до Переяслава, Ніжина й Чернігова.

• І. Виговський вимагав визнання гетьмана єдиним представником Української держави і щоб царський уряд за його відсутності не вів переговорів із групами старшини, духовенства та запорожцями.

Висновки

1. Москва почала використовувати у своїх цілях внутрішні суперечності та втручатись у внутрішні справи України.

2. І. Виговський розірвав союз із Москвою і сповістив про це маніфестом європейські країни.

Внутрішня політика

1. І. Виговський спирався на старшинську верхівку, духовенство, українську шляхту, роздавав їм землі і привілеї.

2. Привілеї козацької старшини і шляхти, їхні великі землеволодіння викликали незадоволення незаможного козацтва та селянства, становище яких погіршувалося через війну.

3. Намагався утримати всі українські землі під гетьманським управлінням.

4. В Україні розгорнулася боротьба за владу.

5. Не підтримали І. Виговського і запорозькі козаки.

6. В Україні сформувалися значні опозиційні сили.

Цим скористався полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам прагнув гетьманської булави, і запорозький отаман Яків Барабаш.

Опозиційні сили дістали підтримку з Москви та організували заколот.

1 червня 1658 р. Гетьманські війська і загони татар розгромили заколотників під Полтавою. М. Пушкар загинув у бою, а Я. Барабаш був захоплений козаками в полон і страчений.

І. Виговський, замість розумного розв'язання конфлікту з опозицією, вдався до терору, який тільки посилив ненависть до нього з боку значної частини українського народу.

Ця братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабила її як військово, так і політично.

Опозиція — ті, хто не підтримує чинні в державі порядки, не задоволені керівництвом.

Гадяцька угода

(6 (16) вересня 1658 р.)

(Між Україною та Польщею)

1. Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполитої як окрема держава під назвою Велике князівство Руське зі своїм гетьманом.

2. Україна, Польща й Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав, об'єднаних лише спільно обраним королем.

Федерація — союзна держава, що складається з території окремих держав, які мають обмежений суверенітет.

3. Сейм мав бути спільним для представників Польщі, Литви та України.

4. Законодавча влада в Україні мала належати Національним зборам, а виконавча — гетьманові.

5. Кожна держава повинна мати власні судову й фінансову системи, діловодство, армію, монету.

6. Згідно з договором, військо гетьмана мало налічувати 30 тис. козаків і 10 тис. найманців.

7. Гетьманові заборонялося встановлювати зв'язки з іншими державами.

8. Польське військо не мало права переходити кордони України.

9. Церковна унія підлягала скасуванню.

10. Православна віра діставала рівні права з католицькою.

11. Православний митрополит і чотири єпископи отримували право на місця в сенаті.

12. Передбачалося заснувати два університети, гімназії, школи, друкарні, гарантувалися свободи друку, слова.

Висновки

• Становище І. Виговського після підписання Гадяцької угоди різко ускладнилося.

• І. Виговський надто покладався на козацьку верхівку, нехтуючи настрої та побоювання селянсько-козацьких низів.

• У широких масах українського народу, в середовищі рядового козацтва поворот до державного об’єднання з Польщею викликав гостре невдоволення:

— народ вбачав у Польщі запеклого ворога;

— Гадяцька угода викликала незадоволення навіть серед прибічників гетьмана;

— не підтримали І. Виговського і запорозькі козаки на чолі з Іваном Сірком.

• Гадяцький догововір ускладнив політичну ситуацію в Україні.

Московсько-українська війна 1658—1659  pp.

Причини війни:

• загострення українсько-московських відносин після смерті Б. Хмельницького;

• втручання московських воєвод у внутрішньополітичне становище України;

• невдоволення московського уряду діяльністю І. Виговського, який пішов на укладення союзу з Польщею;

• прагнення московської влади замінити І. Виговського особою, яку зможуть краще контролювати.

Після укладення договору з Польщею московський цар Олексій Михайлович видав грамоту до всього українського народу, в якій оголосив гетьмана І. Виговського зрадником.

Навесні 1659 р. понад 100 тис. московських солдатів вирушило на Київ.

28-29 червня 1659 р. Стався вирішальний бій під Конотопом між московським та українським військами, який закінчився повним розгромом московської армії.

Про цей бій М. Грушевський писав: "Знищено ціле військо московське; двоє московських воєвод попали в неволю. О. Трубецький покинув Конотоп і подався скоріше з України".

Наслідки

1. Конотопська битва не поклала край розбрату в Україні.

2. У здійсненні державних планів І. Виговському перешкодив кошовий отаман Іван Сірко, який затіяв на півдні війну з татарами всупереч союзу І. Виговського з Кримським ханством.

3. Проти гетьмана виступила опозиція, яку за допомоги московських воєвод організував Іван Безпалий.

4. Невдоволення політикою І. Виговського виявили козацької полководці Іван Богун, Василь Золотаренко, Яким Сомко та інші.

5. Відчуваючи втрату підтримки, І. Виговський 11 вересня 1659 р. під Германівкою на Київщині скликав Генеральну раду, на якій козаки:

— відмовилися визнати Гадяцький договір;

— виступили проти підданства польському королю;

— висловили недовіру І. Виговському. І

І. Виговський зрікся булави, а гетьманом було обрано Юрія Хмельницького.

І. Виговський подався до Польщі.

Спершу дістав від польського уряду Київське воєводство, а в 1664 р. його звинуватили поляки у зраді та стратили під Вільхівцями (тепер Черкаська область).

Висновки

1. Українська держава, створена Б. Хмельницьким, в середині XVII ст. була втягнена в міжнародну боротьбу між сусідніми державами та їх прибічниками, окремими гетьманами та претендентами на гетьманську булаву.

2. В Україні наростали внутрішні суперечності, анархія й руїна, соціальні конфлікти і протистояння.

Порушення територіальної цілісності України

Гетьманство Юрія Хмельницького

Вересень 1659 р. Білоцерківська рада, на якій козацька старшина вручила гетьманську булаву Юрію Хмельницькому, в якому хотіла бачити гідного продовжувача справи свого батька.

Через нього козацька старшина сподівалася відновити колишню роль України та її відносини з сусідніми країнами.

Юрій Хмельницький мав добру освіту, але не мав здібностей ні політика, ні полководця і великим авторитетом не користувався. Він був людиною слабовільною і безталанною, хворобливою. Емоційно неврівноважений, він не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати кермо влади. Намагався перейматися долею України і прагнув вирвати з рук царського уряду низку поступок, але не спромігся. Юрій був нездатний продовжити справу батька.

Під загрозою застосування сили Ю. Хмельницький і старшина змушені були підписати Переяславські статті (у Переяславі в цей час перебувало велике московське військо).

Переяславський договір 1659 р.

(Договір з Москвою, підписаний на Переяславській раді)

1. Козацька Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана.

2. Гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу.

3. Заборонялися зносини з іншими країнами.

4. Царські воєводи разом із залогами мали розміститися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані, причому утримувати їх повинно було місцеве населення.

5. Київська митрополія підпорядковувалася московському патріархові.

Висновки

• За цим договором Україна фактично набула статусу обмеженої автономії у складі Московської держави.

• Переяславські статті допомогли Москві укріпитися в Україні.

• Вони розчарували навіть ту старшину, яка дотримувалася промосковської орієнтації.

• Викликали глибоке обурення серед козаків.

• Особливо незадоволеною була правобережна старшина, що й зумовило розкол України за територіальною ознакою.

Чуднівська кампанія 1660 р.

Щоб скасувати Гадяцьку угоду, яку ратифікував польський сейм, Москва знову була змушена воювати проти Польщі.

Літо 1660 р. Почалися воєнні дії між Москвою і Польщею.

Україна стала театром воєнних дій.

Командувачем військ в Україні було призначено В. Шереметьева, який ухвалив такий план дій:

1. Московські війська та українські лівобережні полки виступлять проти польської армії (на чолі В. Шереметьев).

2. Ю. Хмельницький з правобережними полками залишиться на Подніпров'ї для боротьби проти татар, аби не допустити об’єднання їх з поляками.

Вересень 1660 р, В. Шереметьев на чолі 40-тисячного московсько-українського війська був оточений 70-тисячним польсько-татарським військом під Чудновом (на Житомирщині).

Наприкінці вересня 1660 р. Ю. Хмельницький зі своїм військом прибув до Слободищ, що за 20 км від Чуднова.

Тут він зазнав поразки від польсько-татарського війська і вирішив піти на переговори з Польщею, з якою було підписано договір, відомий в літературі під назвою Слободищенського трактату (від назви села на Житомирщині).

Укладення Слободищенської угоди

(8 (18) жовтня 1660 р.)

(Договір між Польщею і Україною)

Слободищенський договір (трактат) майже повторював Гадяцький, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, але ще більше було обмежено політичну незалежність України:

• було скасовано статті про Велике князівство Руське;

• гетьман зобов’язувався надавати допомогу Польщі у війнах проти інших держав;

• польській шляхті й магнатам поверталися всі маєтності в Україні.

Висновки

1. Цей договір означав розрив союзу з Москвою.

2. Україна визнала владу Польщі.

3. Така політика Ю. Хмельницького викликана масове незадоволення населення.

4. Найтрагічнішим наслідком цього договору став початок територіального розколу України на Правобережну і Лівобережну.

Боротьба за владу в Лівобережній Україні

Лівобережні полки не прийняли Слободищенського договору і війна продовжувалася. Українська держава розкололася на дві частини: Правобережну і Лівобережну.

За цих складних умов Юрій Хмельницький у союзі з поляками і татарами намагався силою повернути під свою владу Лівобережну Україну, де сформувалася сильна опозиція на чолі з переяславським полковникомЯковом Сомком, котрий проголосив себе наказним гетьманом, та ніжинським полковником Василем Золотаренком. Спроби Ю. Хмельницького придушити опозицію виявилися невдалими. Навесні 1662 р. він був вщент розгромлений Сомком та його московським союзником князем Г. Ромадановським.

На початку січня 1663 p., відчуваючи близькість своєї катастрофи, Ю. Хмельницький старшинську раду в Корсуні, на якій висловив бажання добровільно скласти з себе гетьманські повноваження.

Після відходу Ю. Хмельницького від влади гостра боротьба почалася за владу в Правобережній і Лівобережній Україні.

На Правобережжі гетьманська булава дісталася зятеві Богдана Хмельницького, переяславському полковникові Павлу Тетері (1663-1665 pp.).

Павло Тетеря — людина освічена, розумна, здібна; обіймав важливі посади ще за Б. Хмельницького, виконував важливі дипломатичні доручення.

Проводив в основному пропольську політику і тому втратив підтримку у народі.

Народні повстання проти польської шляхти на Правобережжі у 1664—1665pp. набрали великої сили . Їх очолювали Іван Сірко, Василь Варениця, Василь Дрозденко та інші. Повстанці знищували польсько шляхетські війська, а ті жорстоко мстилися їм та жителям Правобережної України, руйнуючи міста і села, що призвело до перетворення цієї території на руїну. Поляки розкопали навіть могилу Б. Хмельницького й розкидали його останки. Багато людей загинуло.

Втративши підтримку населення, відчуваючи загальну ненависть до себе і зневірившись у своїй політиці, П. Тетеря зрікся гетьманування і втік до Польщі, прихопивши військову скарбницю, клейноди, корогви, гармати й залишки архіву. Правобережжя залишалося на деякий час без гетьмана.

У 1671 р. П. Тетерю отруїли поляки.

На Лівобережжі старшинська рада обрала гетьманом Я. Сомка.

Вересень 1663 р. Царський уряд звинуватив Я. Сомка у сепаратизмі, за судовим вироком його було страчено. Страчено було і В. Золотаренка.

У червні цього самого року на скликаній на околиці Ніжина Чорній раді московські воєводи домоглися обрання гетьманом Лівобережної України кошового Запорозької Січі Івана Брюховецького.

"Чорними” називали загальні ради, в яких брали участь не тільки козаки, а й селяни та міські жителі.

Іван Брюховецький був наближеним до Б. Хмельницького, мав авторитет серед козаків, але прагнув більшого — гетьманства.

Гетьманом став після інтриг і доносів московському цареві на своїх конкурентів, яких було страчено. Гетьманом на Лівобережжі він був у 1666—1668рр. і став першим українським гетьманом, який віддав Україну під безпосередню владу царя, одразу ж почав війну з Правобережжям. Усі свої надії та сподівання покладав на царську допомогу. Свою владу використовував для особистого збагачення дбав про зміцнення довіри з боку царського уряду, від якого одержав великі маєтки, титул московського боярина й одружився з донькою князя Дмитра Долгорукого.

Серед народу І. Брюховецький стрімко втрачав колишню довіру і популярність, бо не дбав про українську державність, про український народ, дозволив царським воеводам грабувати міста, обпадати їх високими податками. За своє власне збагачення і благополуччя платив долею України, нехтував її інтересами, постійно йшов на всі поступки московському уряду.

За словами козацького літописця Самійла Величка, І. Брюховецький "для срібла й золота не тільки дав би виколоти собі око, а й брата й батька не пощадив би, не те, що вболівати за Україну".

Кінець І. Брюховецького був безславний. Поліг він не в бою за рідну землю й волю, а став жертвою розгніваних його політикою соратників, які вбили його у с. Будищі на Полтавщині, бо не могли вибачити йому утисків, сваволі, непослідовності у діях, продажності.

Висновки

1. Обрання Павла Тетері та Івана Брюховецького гетьманами остаточно закріпило поділ України на дві частини:

Правобережну, залежну від Польщі, і Лівобережну, орієнтовану на Московську державу.

2. У Лівобережній Україні, яка отримала назву "Гетьманщина", московський уряд систематично і послідовно обмежував автономію, посилював свою політичну владу й економічний вплив.

3. І. Брюховецький проводив промосковську політику, йшов на поступки московському урядові.

Московські статті

(осінь 1665 р.)

(Договір, що його уклав І. Брюховецький з Москвою)

1. Передбачав вибори гетьмана України лише в присутності царського представника.

2. Гетьманові було заборонено зовнішньополітичну Діяльність.

3. Дозволялося перебування воєвод і московських залог в усіх великих містах.

4. Збір податків передавався до рук воєвод, а податки повністю мали йти в царську казну.

5. Українська церква переходила в підпорядкування московському патріарху.

Березень 1665 p. І. Брюховецький отримав з Москви наказ:

• передати воєводам міські ключі, гармати й запаси продовольства в містах;

• розпочати перепис населення та збирання податків до московської скарбниці.

Висновки

• Московські статті ще більше обмежували права українського народу, а його землі проголошувалися володіннями московського царя.

• Ця політика І. Брюховецького призвела до повстання народних мас, під час якого його було вбито.

Андрусівське перемир'я

(20 (30) січня 1667 р.)

(Між Москвою та Річчю Посполитою, укладене у селищі Андрусів поблизу Смоленська на 13,5 років без участі українських представників)

Україну було поділено між двома державами — Польщею та Московською державою.

1. До складу Московської держави ввійшла Лівобережна Україна з Києвом (тимчасово).

2. Київ через два роки мав відійти до Польщі.

3. Польща повертала Москві Смоленськ і Сіверщину.

4. До Польщі ввійшла Правобережна Україна.

5. Запорозька Січ мала перебувати під владою обох держав.

Наслідки договору

• Цей договір знехтував інтересами козацької України та української державності.

• Андрусівським перемир'ям Москва остаточно відмовилася від свого зобов'язання 1654 р. про ДОПОМОГУ Україні в боротьбі проти Речі Посполитої.

• Українське територіальне питання набуло міжнародного значення.

• Перекреслювалася більшість здобутків українського народу, завойованих під час Національно-визвольної війни.

• Узаконено і закріплено насильницький поділ українських земель, завдано удару її економічному розвиткові.

• Перемир'я стало гальмом на шляху об'єднання Правобережної і Лівобережної України.

Висновки

1. Цей період приніс жахливе спустошення українських земель, спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву.

2. Наростали соціальні конфлікти і протистояння, посилилося розорення та спустошення українських земель.

3. Козацька старшина відійшла від державницької ідеї самостійності України, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернулася до ідеї автономізму, тобто входження України до складу інших держав.

4. У справи України втручалися сусідні держави: Польща, Московія, Туреччина, Кримське ханство.

Громадянська війна — боротьба за державну владу всередині країни між різними верствами населення.

Гетьман П. Дорошенко, його боротьба за об'єднання України

Після П. Тетері гетьманом Правобережної України було обрано Петра Дорошенка

Петро Дорошенко

(1627-1698)

Петро Дорошенко народився в Чигирині в козацькій родині. Його батько був полковником у війську Б. Хмельницького, а дід, Михайло Дорошенко, — гетьманом, який прославився хоробрими походами на Крим. Загинув він 1625 р. під Кафою, і голову його, настромлену на спис, як "дорогоцінний трофей носили татари на вулицях, показуючи всім".

П. Дорошенко закінчив Києво-Могилянську академію. Брав участь у Національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького, здобув значний військовий досвід.

Послідовний, впертий і наполегливий у своїх діях, спрямованих на досягнення великої мети — створення власної держави, хоробрий і здібний полководець. Таким проявив він себе, ставши гетьманом Правобережної України (1665—1676 pp.).

Ставши гетьманом, проводив політику на зміцнення своє влади на Правобережжі.

Щоб позбутися залежності від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Послідовно захищав інтереси козацького стану. Виступав за звільнення від податків тих козаків, які брали участь у воєнних діях. Почав систематично скликати загальну військову раду, аби забезпечити своїм діям народну підтримку.

Створив постійне наймане військо, щоб забезпечити свою незалежність від козацької старшини. Сприяв заселенню спустошених південних районів Правобережжя.

Виступав за створення окремого Українського патріархату, вбачаючи в ньому важливий політичний чинник утвердження самостійної козацької України. Створив нову митну лінію на кордоні, організував карбування власної монети.

Сміливий, енергійний, великий патріот України, борець за незалежну й територіально цілісну Україну. В боротьбі за здійснення цієї великої мети він шукав союзників і компромісів (із Туреччиною, Кримським ханством, Московською державою). Народ не розумів його хитань від одного союзника до іншого, його прагнень.

Його трагедія була відображенням великої трагедії українського народу другої половини XVII ст., коли він став жертвою агресивної політики Речі Посполитої, Московської держави, Туреччини, Кримського ханства, які руйнували українські землі, знищували населення, намагалися не допустити створення самостійної Української держави. На жаль, його боротьба не дала результатів. Україна стала ще більшим згарищем і руїною, ніж була. Населення сотнями й тисячами втікало на Запорожжя, Слобожанщину, в Лівобережну Україну. Винуватцем цього лиха народ вважав невдалу політику П. Дорошенка. Серед народу, колишніх своїх прихильників він втрачав довіру.

19 вересня 1676 р. П. Дорошенко зрікся булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловина. Російський цар зажадав приїзду П. Дорошенка до Москви. Його було призначено воєводою В'ятки (1679-1682 pp.).Згодом жив у наданому йому маєтку в с. Ярополче неподалік Москви, в якому і помер 9 (19) листопада 1698 р.

Великий українець, який боровся за інтереси України, за її самостійність, похований на чужині у с. Ярополче Волоколамського повіту Московії.

Боротьба П. Дорошенка за об'єднання України

Зміцнивши свою владу на Правобережжі, П. Дорошенко домагається возз’єднання козацької України. Для цього:

1 Спираючись на підтримку татар і турків, намагається витіснити поляків з Правобережної України.

2. Задля цього укладає союз з Кримом і Туреччиною (1669 p.).

3. Одночасно проводить переговори з Московською державою, метою яких було повернення прав і вільностей Війську Запорозькому, возз'єднання в кордонах єдиної держави всіх українських земель.

Однак ці переговори закінчилися безрезультатно.

Вересень 1667 р. Об’єднане козацько-татарське військо, очолюване П. Дорошенком, розпочало в Галичині воєнні дії проти Польщі. Було укладено перемир'я.

Тоді ж в Лівобережній Україні спалахнуло антимосковське повстання і до початку березня 1668 р. більшість міст було очищено від московських залог.

Події на Лівобережжі вплинули на подальші дії П. Дорошенка. Він вирішив скористатися антимосковським повстанням для об’єднання країни.

Червень 1668 р. П. Дорошенко переправився через Дніпро.

У таборі під Опішнею його обрали гетьманом обох боків Дніпра, тобто всієї України. Але перебування його гетьманом всієї України було недовгим, лише до 1669 р.

Цьому перешкодили такі обставини:

• вторгнення польських військ на Брацлавщину;

• поява ще одного гетьмана Петра Суховея, якого висунули запорожці й підтримали татари;

• поява ще другою гетьмана, ставленика Польщі Михайла Ханенка.

Це все змусило П. Дорошенка повернутися на Правобережну Україну.

На Лівобережжі наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний, який незабаром став повноправним гетьманом на Лівобережжі (березень 1669 р.)

Дем 'ян Многогрішний

Дем'ян Многогрішний служив осавулом у війську Б. Хмельницького, спершу в полку Данила Нечая, потім — в Івана Богуна. Згодом став полковником.

Дем 'ян Многогрішний — постать складна і непослідовна у своїх вчинках: як наказний гетьман Лівобережжя підтримував П. Дорошенка, а в березні 1669р. після обрання його гетьманом Лівобережної України присягнув на вірність московському цареві.

Він поводився самовладно і незалежно. Проявилась у нього риса диктатора, тому конфліктував зі значною частиною старшини. Самовільно, без відома старшини роздавав землі, урядові посади. Не допускав до влади військову старшину, без неї проводив переговори, без військового суду карав навіть полковників, жорстоко придушував усілякі прояви непослуху. Д. Многогрішний обстоював широку автономію України у складі Московської держави.

Гетьман швидко втратив популярність і підтримку своїх прихильників. Для особистої охорони він використовував московські загони, бо не довіряв козакам.

У 1672р. старшинська верхівка організувала змову і звинуватила Д. Многогрішного у зраді. Його ув'язнили і відіслали до Москви. Там довго допитували і застосовували тортури. Після суду в Москві Д. Многогрішного відправили на заслання до Сибіру разом з родиною і всіма наближеними. Звідти ніхто з них та їхніх нащадків в Україну не повернувся.

Глухівські статті Д. Многогрішного

(березень 1669 р.)

На Глухівській раді Д. Многогрішного обрали гетьманом Лівобережжя і водночас затвердили Глухівські статті між царським урядом і гетьманом.

Зважаючи на невдоволення більшості українського населення царськими воєводами, їх свавіллям і втручанням у справи старшинської адміністрації, царський уряд пішовша деякі поступки.

1. Московські гарнізони і воєводи залишалися лише в Чернігові, Острі, Ніжині, Переяславі, Києві.

2. Воєводам заборонялося втручатися у внутрішнє життя міст і сіл. Вони очолювали тільки залоги.

3. Збирання податків до московської казни закріплювалося за українською адміністрацією.

4. Чисельність козацького реєстру встановлювалася 30 тис. душ.

5. Гетьманському уряду заборонялося проводити зовнішню політику.

6. Гетьман мав лише право посилати своїх представників на дипломатичні переговори, які стосувалися України.

Боротьба П. Дорошенка з Польщею

Березень 1669 р. Корсунська рада, яка ухвалила союз із Туреччиною, сподіваючись за турецької допомоги визволити всю Україну.

Кінець травня 1672 р. 100—120-тисячне військо, очолюване султаном Мухаммедом IV, вирушило в похід на Брацлавщину.

Липень 1672 р. Українсько-татарське військо розгромило польське військо на Поділлі.

Серпень 1672 р. Об'єднані українсько-турецько-татарські сили здобули фортецю Кам'янець і рушили в Галичину.

Початок вересня 1672 р. Оточили Львів.

18 жовтня 1672 р. Польський уряд, не маючи засобів для продовження війни, уклав у Бучачі мирний договір.

Бучацький мирний договір

(між Польщею і Туреччиною)

(18 жовтня 1672 р.)

1. Подільське воєводство Польща віддавала Туреччині.

2. Польща зобов'язувалася заплатити Туреччині контрибуцію.

3. Визнавалася влада П. Дорошенка на Брацлавщині і південній Київщині.

4. З цих земель виводилися всі залоги.

Висновки

• Цим договором було закріплено поразку Речі Посполитої.

• Польський сейм не ратифікував договору й обидві сторони продовжували перебувати в стані війни.

• Договір змінив міжнародне становище.

Визнання Річчю Посполитою незалежності Української держави, відмова її від Правобережної України дали підставу Московській державі вважати, що вона має право відновити боротьбу за Правобережжя, не порушуючи Андрусівського перемир'я 1667 р.

Гетьманування І. Самойловича на Лівобережжі

17 червня 1672 р. на раді в Козачій Діброві (під Конотопом) за згодою московського воєводи гетьманом Лівобережної України було обрано генерального суддю Івана Самойловича. Гетьман і козацька старшина присягали цареві на вірність.

На раді були ухвалені Конотопські статті, за якими:

1. Гетьманська влада ще більше обмежувалася.

2. Україна позбавлялася права мати представництво на переговорах, де вирішувалися питання, що стосувалися її.

3. Ліквідовувалася особиста охорона гетьмана з українців.

Іван Самойлович

(гетьманував з 1672 по 1687р.)

І. Самойлович — високоосвічена людина. Він проводив курс на створення аристократичної, з міцною гетьманською владою держави.

Рішуче протидіяв спробам Запорожжя здобути політичну самостійність. Під час його гетьманства утвердився адміністративний поди Лівобережної України, сформувалися судові та адміністративні установи, які збереглися протягом століття.

І. Самойлович вірно служив московському цареві, а тому завжди був певен у його підтримці.

Намагався встановити свою владу в Правобережній Україні.

У 1676 р. на Переяславській раді І. Самойловича проголосили гетьманом обох боків Дніпра.

Правив самовладно, прагнув зробити гетьманство спадковим, піклувався про особисте збагачення.

Він щедро роздавав землі та важливі посади своїм родичам. Це викликало невдоволення старшинської верхівки, яка використала невдалий похід московських і козацьких військ 1687 р. на Крим, як привід для звинувачення його у зраді та позбавлення гетьманства.

Цар повірив доносам. Після довгих допитувань і катувань його заслали до Сибіру.

Усе майно його і численних родичів було конфісковано і перейшло у власність царя.  

І. Самойлович помер 1690 р. у Тобольську.

Війна проти П. Дорошенка

1674 р. Заручившись підтримкою Москви, І. Самойлович на чолі козацько-московського війська переправився через Дніпро в Правобережну Україну. На бік І. Самойловича перейшли Канівський і Черкаський полки.

17 березня 1674 р. Переяславська рада проголосила І. Самойловича гетьманом обох боків Дніпра.

1675 р. Похід татар і турків в Україну.

Правобережна Україна опинилася в руїнах, залита кров’ю, спустошена поляками, татарськими, турецькими, московськими військами. Населення сотнями й тисячами втікало на Запорожжя, Слобожанщину, в Лівобережну Україну. Винуватцем цього лиха народ вважав невдалу політику П. Дорошенка. Гетьман втрачав довіру українського населення Правобережної України.

П. Дорошенко, покинутий майже всіма своїми соратниками, ще деякий час тримався на Правобережжі, спираючись на турків і татар.

У 1676 р. П. Дорошенко зрікся гетьманства на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича, склав булаву та гетьманські клейноди.

Чигиринські походи турецько-татарського війська Чигиринські походи — військові походи турецько-татарської армії в Чигирин для загарбання Правобережної України.

Не бажаючи втрачати свої позиції в Україні, Туреччина проголосила "князем сарматським" Юрія Хмельницького, який раніше потрапив до них у полон.

Весна 1677 р. Юрій Хмельницький з загоном з’явився на Поділлі й, осівши в Немирові, почав розсилати свої універсали по Україні, на Запорожжя, закликаючи козаків визнати його владу. Але козаки в Україні з недовірою поставилися до цих закликів.

На початку серпня 1677 р. 120-тисячна армія турків і татар підійшла до Чигирина й оточила його. В облозі міста брав участь і Ю. Хмельницький. Протягом чотирьох тижнів оборонялися захисники міста. Козацькі полки і московські війська розгромили турків і татар поблизу Вужина, і Чигирин було врятовано.

Стійка оборона міста і фортеці, а також загроза повного розгрому з боку московського війська і козаків Самойловича примусила турецьке командування зняти облогу й відійти.

1678 р. Турки здійснили другий похід на Чигирин.

Турецька армія налічувала 200 тис. вояків і 117 гармат.

Полки І. Самойловича і московські війська не зуміли захистити місто, і турки знищили його дощенту. Вдершись у місто, турки вбивали всіх підряд, незважаючи ні на вік, ні на стать.

Загибель Чигирина справила гнітюче враження на всю Україну.

Не бажаючи втягуватися у тривалу війну проти Туреччини, московський уряд припинив воєнні дії в Україні.

Це дало змогу Туреччині відновити владу в південній Київщині та на Поділлі під прикриттям гетьманування Юрія Хмельницького.

Юрій Хмельницький у повсякденному житті проявив себе як жорстокий і деспотичний правитель, що, врешті, і призвело до загибелі.

1681 р. Турки стратили Юрія Хмельницького.

Є різні версії його загибелі:

• одна, що Ю. Хмельницький помер по дорозі до Стамбула, куди він був викликаний;

• друга, що він уже не влаштовував Туреччину і був страчений у Кам’янці-Подільському.

Московська держава пішла на поступки Туреччині і в 1681 р. підписала з нею Бахчисарайський договір.

Бахчисарайський мир

(Між Московською державою, Туреччиною і Кримським ханством)

1. Оголошувалося перемир'я на 20 років.

2. Південна Україна, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою Туреччини.

3. Туреччина визнавала за Московською державою Лівобережну Україну і Запорожжя.

4. Зобов’язувалася не допомагати ворогам Московської держави.

5. На території Середнього Подніпров'я від Дніпра до Бугу українцям не дозволялося ніякого поселення чи роботи (ці землі залишалися незаселеними).

Занепад Правобережжя, перехід його під владу Польщі

Наприкінці 80-х років XVII ст. великі родючі землі від Бугу до Дніпра, від Черкас до Запорожжя стали майже пустелею, згарищем і руїною. Внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65—70% населення.

Правобережжя було виснажене запеклою зовнішньо- і внутрішньополітичною боротьбою, розділено між Польщею і Туреччиною.

Бахчисарайська мирна угода узаконювала загарбницькі дії урядів Московії, Речі Посполитої, Туреччини і Кримського ханства щодо Правобережної України й тим, за висловом П. Дорошенка "санкціонувала пустелю в самім серці багатого краю".

Перехід Правобережжя під владу Речі Посполитої відбувся згідно з "Трактатом про вічний мир" між Польщею і Московською державою 1686 p., внаслідок якого до Речі Посполитої відходили Правобережжя, Галичина, північна Київщина і Волинь. Україна втратила національну державність на Правобережжі.

Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної Гетьманщини

Адміністративно-територіальний устрій

На Гетьманщину поширилася влада центральних установ Московської держави.

Поряд з цим Лівобережна Україна зберегла окреме козацьке самоврядування, військо, суд, податкову систему, митні кордони і, таким чином, користувалася широкою автономією.

Гетьманщина мала визначену територію.

Кордони Гетьманщини визначалися Зборівським трактатом, Андрусівським перемир'ям. Бахчисарайським договором, трактатом про "Вічний мир".

Лівобережна Гетьманщина поділялася на полки, які були військовими й адміністративно-територіальними одиницями.

На Лівобережжі у 60-х роках XVII ст. було 10 полків:

Переяславський,

Миргородський,

Полтавський,

Прилуцький,

Ніжинський,

Чернігівський,

Київський,

Лубенський,

Гадяцький і Стародубський.

На чолі кожного полку стояв полковник, якого обирали козаки або призначав гетьман. Центром полку було одне із значних міст полкової території. Своїми підлеглими полковник керував за допомоги полкової козацької старшини — полкового обозного, писаря, осавула, хорунжого тощо. Полковник користувався всією повнотою влади на території свого полку.

Полки складалися із сотень, які очолювали сотники, що обиралися козацьким населенням полку або призначалися гетьманом. Сотенному управлінню підпорядковувалися міська і сільська адміністрація (війти, отамани).

Царський уряд зразу ж став на шлях обмеження, а згодом — ліквідації традиційного військово-політичного устрою Лівобережної України. В багатьох містах Гетьманщини розміщувалися царські воєводи, які часто втручалися у внутрішні справи місцевих властей.

Висновки

У процесі створення державних органів влади Гетьманщини було використано традиції Запорозької Січі, але, враховуючи нову ситуацію, були внесені істотні зміни:

• поступово відмирали генеральні військові ради;

• ускладнювалася система судочинства;

• внутрішня політика все більше проводилася в інтересах старшини;

• гетьманів затверджував царський уряд.

Органи влади

Протягом другої половини XVII ст. в межах Гетьманщини продовжували діяти ті органи управління, які склалися ще за часів Національно-визвольної війни: виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо.

Уряд Гетьманщини — генеральний уряд, полковий і сотенний — проіснував понад 130 років. Зберігалося право виборності державних органів влади віч вищого (гетьмана та генеральної старшини) до нижчого (сотник і сотенна старшина), хоча були значні порушення з боку царської адміністрації.

Уряд Гетьманщини очолював гетьман, якого обирала загальна військова рада на невизначений строк з наступним затвердженням царським урядом.

Резиденціями гетьмана були Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів.

Між царським урядом і гетьманом укладалися спеціальні Статті (умови), які визначали гетьманські права і компетенцію.

Гетьманські клейноди — відзнаки й атрибути влади (булава, бунчук, прапор (корогва) і печать) — вручав цар.

Уся політична влада в Гетьманщині зосередилася в руках козацької старшини, відбувалося ослаблення гетьманської влади і скасування принципів військової демократії для козацьких мас.

Верховним органом вважалася Генеральна військова рада — збори представників козацького війська, на яких обирали гетьмана і розв'язували найважливіші політичні, військові, фінансові, судові справи. Роль і значення козацької ради постійно зменшувалася. Нерідко ради скликалися формально для схвалення погодженої з царським урядом кандидатури гетьмана або для підтвердження договірних умов між гетьманською адміністрацією і царським урядом. Нерідко в радах брали участь уповноважені царського уряду, які диктували волю царського уряду.

Усе більшу роль починала відігравати старшинська рада, яка ухвалювала розміри податків, оренди, відала військовими справами. На цих радах обиралися генеральна старшина та полковники. Московський уряд на цих радах затверджував кандидатів на посаду гетьмана, генеральних і полкових урядовців.

У селах управляли сільські старости — війти, їм допомагали писар і мировий суддя.

У великих містах продовжувало діяти магдебурзьке право. Місто очолював виборний орган — магістрат, члени якого обиралися міщанами і затверджувалися гетьманом.

Заходи гетьманів щодо захисту державних інтересів Гетьманщини

За гетьманування Д. Многогрішного частково було відновлено автономію Лівобережжя, яку втратив гетьман І. Брюховецький.

Д. Многогрішний наполіг на виведенні з деяких міст України московських залог.

За Глухівським договором 1669 р. він добився згоди московського уряду, що воєводи залишаться тільки в п'ятьох містах і що їм буде заборонено втручатися у справи місцевого населення.

Прагнув реалізувати свої мрії про самостійність України гетьман І. Самойлович.

Проте обидва гетьмани (Д. Многогрішний та І. Самойлович) стали жертвами московської політики.

Політика козацької старшини й української шляхти лише руйнувала державний лад в Україні.

Московський уряд наприкінці XVII ст. здійснював тотальний наступ на автономні права Лівобережної України.

Соціальний устрій

Соціальний устрій населення Гетьманщини зазнав значних змін.

Козацтво перетворилося на привілейований стан. Воно несло військову службу і звільнялося від податків, отримало право вільно оселятися в містах і селах, могло вільно займатися ремеслом, торгівлею, промислами.

За козацтвом закріплювалося право власності на землю.

Внаслідок Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 pp. були ліквідовані:

польська шляхта і магнатство,

католицьке духовенство.

Мав місце перехід одних категорій населення в інший, зокрема селяни дістали право переходити в козацтво і міщанський стан.

Селян і міщан обкладали податками.

Крім податків, селяни і міщани обкладалися зборами на утримання органів місцевого самоврядування та на церкву. Розмір податків не був точно визначений, що давало старшині можливість зловживати цим.

Селяни і міщани були змушені виконувати низку повинностей на користь гетьманської адміністрації:

• надавати підводи для службових осіб гетьманського і царського урядів;

• надавати квартири військам;

• будувати і ремонтувати мости;

• будувати і ремонтувати греблі та млини.

Панівні стани — старшина, українська шляхта і духовенство — були звільненні від будь-яких податків і повинностей.

Слобідська Україна в другій половині XVII ст.

Слобідська Україна — це територія на схід від Гетьманщини, яка охоплювала великий простір:

до лінії Курськ — Воронеж на півночі,

до вододілу між Дінцем і Доном на сході,

землі донських козаків на півдні.

Це — землі теперішньої Харківської, частини Сумської, Донецької, Луганської, Воронезької та Курської областей.

Освоєння земель Слобідської України розпочалося ще у XVI ст., але масового характеру воно набуло у XVII ст. (після невдалих козацько-селянських повстань, у перебігу Національно- визвольної війни, особливо у роки Руїни).

Від поселень — слобод — край дістав назву Слобідська Україна.

Слободами називали поселення, що користувалися пільгами: протягом 10—40 років не платили податків із торгових операцій, з занять промислами і ремеслами.

У 1635 р. в Слобідській Україні було проведено перший перепис населення.

Московська адміністрація не перешкоджала освоєнню родючих земель Слобожанщини.

Фактично було проведено господарське освоєння краю за рахунок української народної колонізації.

Вільні простори землі могли обробляти всі, хто бажав. Ці землі називали "займанщиною" і були вони приватною власністю тих, хто їх обробляв. Тому Слобідська Україна стала місцем великого землеволодіння.

Тут добре розвивалося хліборобство, скотарство, виноградарство, сіяли тютюн. Продукти господарства експортувати до Гетьманщини, Москви, за кордон.

Наприкінці ХVІІ ст. на Слобожанщині проживало 100 тис. українців і 20 тис, росіян.

Колонізація — заселення і господарське освоєння вільних земель всередині країни (внутрішня колонізація), заснування поселень за межами своєї країни (зовнішня колонізація).

Займанщина — вільні простори родючих земель, які могли займати й обробляти всі, хто бажав, і які ставали їхньою приватною власністю.

Заснування слобідських міст

Переселенці засновували села і міста.

У 60-х роках XVII ст. на Слобожанщині вже існувало 57 міст і містечок.

У 1652 р. полковник Іван Дзиковський прибув на нові землі з-під Острога на Волині і привів із собою тисячу козаків разом з жінками і дітьми, а також полкову старшину. Так було закладено місто Острогозьк.

Переселенці із м. Ставища Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кондратьєвим того самого року заснували м. Суми.

Сотник Харко заснував місто Харків. Сюди прибуло 600 чоловік, які побудували Харківську фортецю (1656 p.). Виникали й інші міста як центри ремесла і торгівлі.

Суми славилися виробами ткачів, гончарів, кравців, ювелірів.

У Харкові виготовляли килими.

Міста адміністративно підпорядковувалися царським воєводам і козацькій старшині і не користувалися магдебурзьким правом.

Адміністративно-політичний устрій Слобідської України

Протягом другої половини XVII ст. Слобожанщина користувалася автономними правами в межах Московської держави.

Слобідська Україна мала подібний до Гетьманщини козацький устрій.

Острогожський, Харківський, Сумський, Охтирський, Балаклійський, який згодом був розформований, а землі приєднані до Харківського полку.

У 1685 р. з Харківського слобідського полку виділився Ізюмський.

Основною функцією слобідських полків була охорона південних кордонів Московської держави від нападів татар. Вони також брали участь у воєнних походах разом з московськими військами, будували укріплення над Дніпром.

На чолі кожного полку стояв полковник, якого спочатку обирала старшина і затверджував Бєлгородський воєвода, а пізніше полковник уже не обирався, а призначався московським урядом. Слобідським полкам видавалися царські жалувані грамоти.

Полки поділялися на сотні на чолі з сотником, які самі вибирали собі старшину.

Слобідські полки не були об'єднані від керівництвом однієї особи (наприклад, гетьмана, як на Лівобережжі). Кожен полковник самостійно будував свої відносини з царським урядом.

Паралельно із полковницькою владою у другій половині XVII ст. на Слобожанщині існувала влада московських чиновників, яких призначав Бєлгородський воєвода.

Влада слобідських полковників була спадковою.

У 1700 р. було видано царський указ про обов’язкову постійну службу слобідських козаків. Почався наступ на автономію Слобідської України.

Царський уряд керував Україною через спеціально створену в Посольському приказі канцелярію з малоросійських справ, а з 1663 р. — через Малоросійський приказ.

Соціальний устрій

Суспільство поділялося на п'ять станів:

• козацтво, яке підпорядковувалося владі козацької старшини, мало право вільно проживати в містах і займатися ремеслом, торгівлею, промислами. Козацтво несло військову службу і не сплачувало податків;

• шляхта;

• духовенство;

• міщанство;

• селянство.

Привілейованими були:

• козацька старшина;

• родовита шляхта;

• російське та іноземне дворянство, що отримало від царя землі за службу;

• вище духовенство, яке мало великі земельні володіння;

• міські багатії.

Висновки

Масова колонізація Слобожанщини здійснювалася українським населенням і була зумовлена воєнним лихоліттям другої половини XVII ст. Українці обжили величезні незаселені простори земель "дикого поля", захищали південні кордони Російської держави від нападів татар, разом з російськими військами брали участь у воєнних походах.

Запорозька Січ у складі Гетьманщини

Територія Запорожжя склалася у XVI ст. Вона охоплювала південні та південно-східні землі України (сучасні Запорізька, Донецька, Херсонська, частково Луганська області). Ця територія належала Січі з XVI по XVIII ст.,найчастіше змінювалися південні кордони.

Центром Запорожжя у другій половині XVII ст. була Чортомлицька Січ (1653-1709 рр.), що розташувалася в гирлі річки Чортомлик на о. Базавлук.

Вищим органом влади на Січі, як і перше, була загальна військова рада, в якій мали право брати участь усі козаки.

На чолі — кошовий отаман, якого обирали на козацькій раді і який мав своїх помічників — писаря, суддю, осавулів.

Курінні отамани управляли куренями.

У другій половині XVII ст. на Запорожжя тікало населення з усієї України, рятуючись від воєн, руйнувань, злиднів, спустошливих нападів татар і турків.

Частина з них ставала козаками, інші — наймитами; деякі осідали слободами, жили вільними селянами, вирощували хліб, розвивали скотарство, ремесла і повинні були виконувати певні обов'язки щодо забезпечення козацького війська.

Таким чином, Запорожжя продовжувало виконувати роль форпосту України в боротьбі проти турецько-татарських нападів. З другого боку, Запорожжя залишалося осередком волелюбності, опорою народу в його національно-визвольній боротьбі проти Польщі. Запорожці брали активну участь у всіх народних рухах на Гетьманщині.

Стосовно самої Гетьманщини Запорожжя мало досить незалежну позицію.

• За гетьманування Богдана Хмельницького воно визнавало його владу, зважаючи на авторитет гетьмана й на те, що Хмельницький був обраний гетьманом саме на Запорожжі.

• За наступників Б. Хмельницького Запорожжя стає в опозицію до гетьманської влади. Особливо це стосувалося таких гетьманів, як І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Тетеря та інші.

• Запорожці почали висувати своїх кандидатів на гетьманство. На початку 60-х років XVII ст. запорожці претендентом на булаву висунули свого кошового отамана І. Брюховецького.

• Запорожці неодноразово нападали на татар в той час, коли вони виступали проти Речі Посполитої та Московської держави, що вносило несподівані корективи у плани українських гетьманів.

• Значною мірою запорожці заважали гетьманові П. Дорошенку в його спробах об'єднати Україну.

У 1668 p., коли П. Дорошенко став гетьманом обох сторін Дніпра, запорожці висунули свого претендента на гетьманство — П. Сухорія.

1667 р. Андрусівське перемир'я поставило Запорожжя під спільний протекторат Польщі та Московії. Запорозька Січ опинилася в найскрутнішому становищі.

1686 р. "Вічний мир" між Московією і Польщею передав Запорожжя під протекцію московського уряду.

Участь запорожців у війнах проти Польщі, Османської імперії та Кримського ханства

У другій половині XVII ст. Запорозька Січ була значною військовою силою в боротьбі проти чужоземних загарбників — Польщі, Туреччини, Кримського ханства.

Активну боротьбу проти польсько-шляхетської й турецько-татарської агресії на українські землі вів кошовий отаман запорожців І. Сірко.

Очолювані ним загони запорожців здійснили чимало успішних походів у Правобережну Україну і Кримське ханство. Ось деякі з них.

• Вересень-жовтень 1663 р. Спільний похід до Кримського ханства запорожців і московських військ. Об’єднані війська вдерлися до Криму й завдали поразки ханським ордам.

• Січень-лютий 1664 р. Похід на Буг і Дністер запорожців, які погромили татарські улуси, а звідти дісталися Правобережної України й визволили від польського панування Брацлав, Кальник, Могилів, Рашків, Умань, Черкаси, Канів та інші міста. Козаки завдали поразки військам польського полковника Стефана Чернецького.

• 1667 р. Похід запорозьких козаків на чолі з І. Сірком до Криту, під час якого козаки зайняли Кафу та інші міста і визволили 2 тис. невільників.

• 1670 р. Похід запорожців на чолі з І. Сірком на турецьке місто-фортецю Очаків, яке було спалено. Козаки визволили багато полонених і захопили багато худоби.

Не було року, щоб кошовий отаман Іван Сірко не водив запорожців у бойові походи.

• 1679 р. За рік до своєї смерті І. Сірко брав участь у поході в пониззя Дніпра з тим, щоб використати укріплення, збудовані турецькими нападниками, як плацдарм для наступу на Лівобережну Україну і Київ. Похід закінчився успішно, турецькі укріплення в пониззі Дніпра були знищені.

Висновок

Боротьба запорожців з турецько-татарськими загарбниками, з якою нерозривно пов'язана діяльність кошового отамана Івана Сірка, мала велике значення в ослабленні Кримського ханства і султанської Туреччини.

Іван Сірко

Іван Сірко — кошовий отаман Запорозької Січі, мужній, хоробрий воїн, талановитий полководець, умілий керівник і організатор.

Усе своє життя провів у походах проти Туреччини, Кримського ханства. Речі Посполитої. служив Україні та захищав її від численних ворогів, своїми подвигами возвеличив її. І. Сірко — великий син українського народу, наша слава і гордість.

Відважний, винахідливий, безкорисний, і тому користувався у запорожців великим авторитетом. Вони вісім разів обирали І. Сірка своїм кошовим отаманом і весь той час він водив їх у бойові походи, з яких поверталися переможцями. Він на чолі запорожців побив турків і татар у 55 битвах.

Іван Сірко — учасник Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, у 1658—1660 pp. — вінницький полковник.

З 1660 р. Іван Сірко на Запорожжі, де перебував до кінця життя.

Слід зазначити, що Іван Сірко був неперевершеним полководцем, але залишався недалекоглядним політиком і часто заважав окремим гетьманам боротися за соборну і незалежну Україну.

Не розумів політики І. Виговського, виступав проти П. Тетері заважав у здійсненні державницьких планів П. Дорошенку.

У 1672 р. царський уряд вислав І. Сірка до Сибіру (м. Тобольськ) за те, що той виступив проти обрання гетьманом Лівобережної України царського ставленика І. Самойловича, утім змушений був повернути його назад, бо турецько-татарські орди становили велику загрозу на півдні.

З його іменем пов'язують широковідомий лист запорожців турецькому султанові, де з нищівним сарказмом висміяно пихатого володаря і його погрози.

Султан Мухаммед ІV написав листа запорозьким козакам:

"Я — султан, син Мухаммеда, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, володар царств — македонського, вавилонського, єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким не переможений, воїн, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, наказую вам, запорізькі козаки, здатися мені добровільно і без будь-якого опору і мене вашими нападами не примушувати непокоїтися".

У відповідь запорожці відповіли султану теж листом, в якому нещадно глузували над пихатістю "непереможного лицаря”. Ось текс їхнього листа:

"Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнський під собою мати, твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, ієрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і півсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...а, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Оттак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн!

Числа не знаєм, бо календаря не маємо, місяць у небі, год книзі, а день — такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!" Художник Ілля Рєпін на цей сюжет написав відому картину "Запорожці пишуть листа турецькому султанові".

Помер 1680 р. на Чортомлицькій Січі.

На могилі І. Сірка козаки встановили камінь-пам'ятник, який зберігся до нашого часу.

Могила І. Сірка, що знаходилася на правому березі Дніпра поблизу с. Капулівки (Дніпропетровщина), опинилася під загрозою затоплення водами Каховського водосховища, тому 1967 р. прах перезаховали на Бабиній могилі біля Капулівки. Там встановили старий камінь з написом, а вище поставлено погруддя. На гранітній плиті викарбовано новий напис: "Тут похований кошовий отаман Війська Запорозького Іван Сірко 1680 року".

Про подвиги І. Сірка народ складав пісні, легенди, думи. І. Сірко — кошовий отаман і легенда. Своїми подвигами звеличив Січ, на своїй булаві ніс народові волю. До таких героїв, як І. Сірко, шана вічно житиме в нащадках великих лицарів, славних запорожців.

Політика уряду Московії щодо Запорозької Січі

У 1661р. на Чортомлицькій Січі було розташовано московську залогу. Приводом для її розташування послужила заява московського уряду про спільну боротьбу проти турецько-татарських завойовників. Ця залога повинна була стежити за всіма подіями, що відбувалися на Запорожжі, та інформувати про це Москву.

Після підписання "вічного миру" царський уряд деякий час підтримував широку автономію Січі. Січ зберегла право місцевого самоврядування й суду, військо одержувало щорічне "царське жалування", тобто грошову суму, запас продовольства і бойове спорядження.

Козацькі полки разом із московською армією продовжували вести боротьбу проти Туреччини.

На початку XVIII ст. царський уряд почав послідовно обмежувати автономію Запорожжя, вплив і роль Запорозької Січі:

• на запорозьких землях споруджувалися російські фортеці;

• було заборонено зв’язки Запорозької Січі з Річчю Посполитою і Кримським ханством;

• почався наступ на економічні права Запорозької Січі.

Висновки

1. Запорозька Січ за доби Руїни відігравала неоднозначну роль.

• залишалася центром боротьби проти турецьких і татарську нападів;

• була осередком боротьби проти феодальних утисків;

• боронила південні кордони;

• втручалася у справи Лівобережної та Правобережної України

2. Гетьмани в боротьбі за владу часто використовували запорожців.

3. Царський уряд уже в другій половині XVII ст. почав проводити політику на поступове обмеження впливу і ролі Запорозької Січі як осередку козацьких вільностей і демократичних традицій

Господарське та церковне життя в українських землях

Землеволодіння

У другій половині XVII ст. зростало землеволодіння козацькі старшини, яке існувало у двох формах:

• приватно-спадковій, що не залежала від службового становища;

• тимчасово-умовній — землі віддавалися за службу на певний строк або "до смерті".

Для розширення меж приватного старшинського землеволодіння існували різні способи:

• займанщина вільних земель;

• загарбання козацьких і селянських земель на основі боргів;

• гетьманські надання та пожалування царського уряду "за службу великому государю";

• перетворення тимчасово-умовних земель на спадкові.

Українські та російські поміщики теж захоплювали на Лівобережжі і Слобожанщині великі земельні наділи.

Збільшилися землеволодіння церкви і монастирів.

Зі зростанням великого феодального землеволодіння посилювалася експлуатація народних мас. Наприкінці ХVII ст. в багатьох маєтках старшини запроваджувалася відробіткова і продуктові ренти. При цьому панщина доходила до 2—3 днів на тиждень.

Крім того, селяни на користь старшинської верхівки провадив ли різні польові роботи, заготовляли дрова, ловили рибу та виконували інші повинності.

Сільське господарство

Основною галуззю економіки Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України було рільництво.

Основною системою в рільництві залишалося трипілля.

Сільськогосподарськими знаряддями праці були важкі плуги, колісні та безколісні сохи, однозубі й тризубі рала.

На більшій частині краю сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку.

Значно розширилися посівні площі, що зумовлювалося постійним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію.

Поряд з хліборобством селяни вирощували різноманітну городину та технічні культури (льон, коноплі, тютюн тощо). Розвивалося і садівництво.

Значного поширення набуло тваринництво. У маєтках козацької старшини налічувалися тисячі голів великої рогатої худоби, коней, овець тощо. Дедалі більше уваги приділялося виведенню нових порід великої рогатої худоби, коней тощо.

Ремесло

У другій половині XVII ст. розвивалися ремесла. Найбільшого поширення набуло ковальство, теслярство, ткацтво, шевство тощо. В цей період існувало вже 270 різних ремісничих спеціальностей.

Великі міста — Київ, Чернігів, Полтава, Ніжин — стали важливими промисловими і торговими центрами. У них виникали нові ремісничі спеціальності та цехи.

З часом на базі міського ремесла поступово формувалися мануфактури.

Початкові форми мануфактур — це дрібні підприємства, в яких використовувалася ручна реміснича техніка, але вже існував поділ праці.

До таких мануфактур належали підприємства, що виробляли залізо (рудні), скло (гути) тощо. Мануфактурна система утворилася внаслідок втягування в товарно-грошові відносини господарства феодалів.

Протягом другої половини XVII ст. в багатьох містах Лівобережної та Слобідської України виникли нові ремісничі спеціальності та цехи. Ремісники виготовляли товари для місцевих потреб та для продажу.

Промисли

Розвивалися і промисли:

млинарство,

гуральні,

винокуріння,

селітроваріння,

чумацтво тощо

На берегах річок будували млини.

Торгівля

Розвивалася торгівля. Привілеї в торгівлі належали козацтву, хоча займалися нею і купці та міщани.

Основними місцями, де відбувалася купівля-продаж товарів, були ярмарки, базари, торги.

Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, на Слобожанщині — 271. Ярмарки збиралися кілька разів на рік. Найбільшими були ярмарки в Києві, Ніжині, Харкові, Сумах, Ромнах.

Постійно відбувалися і торги, що спеціалізувалися на продажу: певного товару (Глухів — хліба, Ромни — тютюну, Харків — килимів та ін.). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках.

Зростала кількість базарів. На території Лівобережжя їх діяло понад 8 тис., а на Слобожанщині — майже 2тис. Базари збиралися раз або двічі на тиждень, на них місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств. Товарно-грошові відносини; почали пов’язувати окремі райони в одне господарське ціле. Почав формуватися ринок Лівобережжя і Слобожанщини.

Розвивалася і зовнішня торгівля з такими державами, як Туреччина, Молдова, Італія, Пруссія та ін. Жвава торгівля велася з Московською державою, де збували мед, віск, скло, сало, сукно.

З Московії в Україну завозили металеві вироби, рибу, тканини, цінні хутра.

Становище церкви

1654 р. Митрополит Української православної церкви Сильвестр Косів разом з київським духовенством відмовився складати присягу, до якої приводили українців московські посли у Переяславі 1654 p.

Така позиція церкви була перешкодою на шляху наступу царизму на автономію України.

1685 р. Київський православний собор під тиском царських чиновників обрав митрополитом прибічника Московії Гедеона Святополка.

Московський патріарх висвятив Гедеона в митрополити.

Утім українська церква формально підпорядковувалася константинопольським патріархам.

Москва вирішила дати хабаря золотом Турецькому візиру, який звелів константинопольським патріархам передати Київську митрополію Москві.

1686 р. Київську митрополію було передано Москві.

Відтоді втрачено самостійність Української православної церкви.

Наступні кроки російського уряду вели до подальшого скорочення автономії Київської митрополії. Українська православна церква була змушена служити чужим інтересам.

Висновки

1. Наприкінці XVII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель Лівобережжя та Слобожанщини були:

• зростання великого феодального землеволодіння;

• розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникали мануфактури;

• зростання міст;

• налагодження торгових зв'язків між різними частинами України та іншими державами.

2. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися за умов згортання автономії в Лівобережній та Слобідській Україні.

3. Наприкінці XVII ст. було втрачено самостійність Української православної церкви, хоча вона ще впродовж тривалого часу зберігала свої вільності, права і Руїна — трагічна доба в історії України, період боротьби старшинських угруповань за гетьманську булаву, занепаду визвольних ідей, постійного втручання сусідніх держав в українські справи для досягнення власних загарбницьких планів.