Як Вінниця боролася з епідемією чуми: знахар, що викопував померлих, перші лікарі та карантин

Сьогодні увесь світ бореться з коронавірусом. Країни запроваджують карантинні режими та вводять штрафи за їх порушення. Та епідемія не є чимось новим для жодної з держав. Історія пам’ятає такі хвороби як чума, холера, іспанка… Керівник «Центру історії Вінниці» Олександр Федоришен розповів, як Вінниця 18-го століття витримала «чорну смерть», скільки людей загинули та які були наслідки.

За його словами, архівні дані засвідчують, чума на теренах Поділля з’являлася 19 разів. Найстрашніший з них для Вінниці був у 1770 році. Заразу приніс із Браїлова знахар Заїка. Звичайно, передумовами епідемії стали відсутність лікарів та медицини як такої.

Передумови

    У Вінниці проживала мінімальна кількість справжніх лікарів. Тих, що мали якийсь фах лікарської справи. Більшість людей зверталися за допомогою виключно до знахарів. Цей факт якраз призвів до того, що Вінниця і Вінницький регіон мав величезну смертність від «морового повітря».

   «По лікарській статистиці у Вінниці в 1724 році відомо, що працював лише один цирульник. В цьому випадку не йдеться лише про перукаря, але й про примітивний рівень надання медичної допомоги. Саме українське слово «цирульник» походить від спільнокореневого «цілити». У 1940 роках, окрім згаданого цирульника, Вінниця мала ще одного лікаря. Правда, ми не знаємо його імені.

   Перше лікарське ім’я у Вінниці зафіксовано в 1766 році. Запис свідчить, що один шляхтич купив у іншого шляхтича будинок із садибою, які належали доктору Скальському. Ніяких деталей про життя чи діяльність доктора Скальського у Вінниці, на жаль, не зафіксовано

     Перша згадка про хвороби у місті, які закінчувалися смертю, датована 1748 роком. Йдеться про події липня, коли «Заступивши сонце, з’явилися хмари сарани. Сарана опустилася на землю, знищила хліб, трави, навіть листя на деревах. Люди домішували в їжу жолуді і листя тополі». Внаслідок цього виникали хвороби, які закінчувалися смертю. У 1756-му прийшла чума, епідемія охопила всю Вінницю. Тоді домініканці та єзуїти виселилися з монастирів Вінниці, залишивши тільки одного священника для здійснення обрядів.

   За статистикою монастиря, тоді у Вінниці померло 300 християн і 60 євреїв. Почавшись влітку, ця епідемія припинила лютувати під кінець року.

   Потім були згадки за 1762 рік, що від кордонів Молдови наближається епідемія. Згодом також фіксують, що у сусідніх з Вінницею містах лютує чума, але до Вінниці вона не дісталася.

Знахар Заїка, що викопував померлих, і приніс чуму з Браїлова

   Страхітливим для міста був 1770 рік. Фактично вінницька епідемія розпочалася із сусіднього Браїлова. На той момент там дислокувалися розквартировані російські війська (території Поділля тоді ще входили до складу Речі Посполитої).

   Жителі Браїлова запросили з Вінниці, зі Старого міста, знахаря Заїку – вінничанина, для подолання епідемії. Заїка боровся з епідемією чуми в Браїлові «екстравагантно» – він викопував з могил померлих від зарази і закопував їх поблизу сусідніх сіл, примовляючи: «Нехай зараза відділиться, нехай зараза ослабне, нехай зараза відійде».

    «Безумовно, зараза тільки посилилася. Монастирський літопис описує, що в Браїлові епідемія з’явилася в другій половині липня, місцеві жителі називали її моровою пошестю. Вінницький знахар наказав дати в його розпорядження 12 хлопчиків, які за статусом своїм були єдиними синами, і білого коня. Потім наказав викопати з могили труп померлого від зарази, прив’язав його до хвоста білого коня і в супроводі цих 12 хлопчиків тягав по Браїлові. Зрозуміло, що всі ці дії призводили не тільки до психологічного шоку, але й до посилення самої зарази.

    Заїка перелякався і зрозумів, що формат лікування в Браїлові завершений. Він втік на тому ж булому коні до Вінниці, захопивши з собою різні речі, які дали йому місцеві жителі. Ці речі він почав дарувати жебракам та своїм родичам. Власне після цього у Вінниці розпочалася епідемія чуми.

    У Тиврові місцева громада вбила і спалила знахаря, якого оголосили винуватцем епідемії чуми та ще й упирем, тобто вампіром. В Ярмолинцях зарили заживо якогось «прибульця із східних земель». В Мурафі декілька разів топили бабу-знахарку, яку визнали відьмою. Спочатку її зашили у мішок, потім добивали камінням. Таким чином були впевнені, що позбуваються зарази.

     До речі, згодом врятував мешканців Браїлова військовий хірург, у джерелах він згадується як «пришелець з Московії».

Що ж у Вінниці

    Капуцини з монастиря розійшлися до домівках місцевих жителів, щоб допомагати їм. Пізніше жалкували про це, бо наражали себе на велику небезпеку, «надаючи допомогу вмираючим і тим, хто блукав полями, лісами і там умирав».

  «Часто не було, кому ховати померлих. Собаки розтягували їх органи, гризли ноги і руки…», - згадує літописець монастиря.

     В середині вересня капуцини були змушені закрити свій монастир аж до лютого 1771 року. З ними у монастирі було декілька світських осіб. Щодня через дубову трубу вони спускали за огорожу їжу. За нею приходила велика кількість осіб, інколи збиралося до 200 людей.

    Ченці дивувалися, яким чином продуктів вистачало для приготування такої великої кількості страв. Літописець зауважував, що «видно Господь помножував припаси і здійснював чудо».

Під час епідемії у Вінниці померло 330 осіб.

   У серпні 1772 року зараза знову з’явилася у Вінниці, в усій своїй силі. Так само роздавали їжу – через діру в кам’яній монастирській стіні. На осінь смертність почала поширюватися.

     В жовтні в місто привезли лікаря, який мав надавати допомогу хворим та вмираючим. До фахівця почали сходитися звідусіль, але зараза не припинилася, а посилилася. У листопаді випадки смерті стали рідшими.

    В грудні пошесть епідемії 1972 року припинилася. Капуцини також фіксували дивовижну річ. Злодії, які під час епідемії залазили у будинки і викрадали все, що могли, залишалися, чомусь, живими. Вони не заражалися чумою.

        У 1799 році у Вінниці проживало 3 756 осіб. Тому смертність була великою.

Чи пам’ятали звичайні вінничани про цю страхітливу епідемію?

«Пам’ятали. Дослідник Іван Шипович пише, що на початку 20-го столітя, жителі П’ятничан пам’ятали про епідемію. Вони привели Шиповича до ями-могили у п’ятничанському лісі, куди скидали трупи померлих.

Епідемія для Поділля 1770 року коштувала близько 260 тисяч населення – це за статистикою «Подольських єпархіальних відомостей».

Висновки і поява лікарів

     Вінничани, вочевидь, зробили певні висновки. І дослідники фіксують, що на кінець 70-х років у Вінниці починає активно розвиватися лікарська справа. Зокрема на теренах Брацлавщини з’являється дуже цікава історична персона – равин з Галичини, доктор ботаніки і хімії Марко Шепсель. Він підписувався як «вчений доктор медицини різними академіями випробуваний».

   «На початку 80-х років він осідає у нашому місті і відкриває першу у Вінниці аптеку. Аптеку він відкриває без жодного дозволу і вже у 1782 році влада змушує Шепселя примусово закрити аптеку. Згодом він стає у Вінниці доктором.

     Окрім Шепселя, у Вінниці тоді працював доктор медицини Фредирік Банк, доктор Йохим Гейманс, аптекар Самоель Готлім-Гурш. З прізвищ видно, що це були іноземці.

    Дослідник Отамановський пише про ворожнечу аптекарів і лікарів. І аптекарі, і лікарі виготовляли та відпускали ліки самостійно», - констатує директор «Центру історії Вінниці».

   Перший професійний вінницький лікар – Яків Постоловський. Він навчався у Кракові. Місто, зважаючи на те, що лікар був дуже потрібний, винайняло йому помешкання.

Карантин

   У Вінниці в 1797 році в деяких місцях почали проявлятися ознаки епідемії. Вінницький городничий звернувся до магістрату з пропозицією запровадити денний і нічний караул із залученням вінничан – розставлений на кожному проїзді та проході у Вінниці.

   Карантин був суворий, дуже прискіпливий. Наприклад, 14 липня купці, які приїжджали до Вінниці, фіксували, що місто, як і весь повіт, оточене карантином і заставами, які не пропускають до міста на ярмарок 

   В грудні загроза минула, режим себе виправдав. Дав позитивний результат, смертей не було. Відомо, що під час карантину також існували штрафи за його порушення.

Джерело:Вінниця.info, 

ВЕЛИКОДНІ ТРАДИЦІЇ В РІЗНИХ МІСЦЕВОСТЯХ УКРАЇНИ

Для українців свято Воскресіння Христового є дійсно Великим днем.
     Святкувати Великдень почали після запровадження християнства у Київській Русі у 988 р. В язичницькі ж часи Великдень в Україні був нічим іншим, як днем природи, яка оновлювалася після довгої зими, святом весняного рівнодення. Вже тоді існували обряди, що збереглися до наших днів, як-от: святкування Вербиці (Вербної неділі), розпис писанок, випікання короваю (Великодньої Бабки, або, як її називають з середини XVIII ст., "паски") тощо.
  Коли на нашу землю прийшло християнство, язичницькі традиції змішалися з християнськими. Це унікальне поєднання язичництва та християнства відображається у великодніх віруваннях та обрядах українців, хоч як не намагалися заборонити нашому народу, наприклад, такі ритуали, як присвячення короваїв і крашанок душам покійних.

Втім, той факт, що навіть за декілька століть світогляд нашого народу кардинально не змінився, є цілком природним. Адже українці дотримувалися і, незважаючи на всі заборони, репресії й геноциди, досі дотримуються прадавніх звичаїв своїх предків.

На щастя, в деяких регіонах України ці вікові традиції збереглися аж до наших днів. Про них ми й поговоримо сьогодні.

На Лівобережжі України є повір'я: як піти на цвинтар і похристосуватися з померлими родичами в той момент, коли в церкві вперше прозвучить "Христос воскрес!", із могил чути у відповідь: "Воістину воскрес!"

До речі, гадаю, вам буде цікаво дізнатися, звідки пішла традиція христосування. Деякі дослідники вважають, що вона походить від язичницького весняного обряду зустрічі членів общини після довгої зими, яку люди проводили невеликими групами, щоби пережити морози. Інші вчені припускають, що цей обряд ще давніший. Адже в прадавнину вважалося, що під час дихання людини наче виходять назовні часточки її душі. Після прийняття християнства люди почали вірити, що, коли вони цілували на Великдень ікони та хрест, їх осяювала магічна сила цих предметів. Під час христосування вони обмінювалися духом, який увійшов у них на великодній Службі божій після того, як вони поцілували священні реліквії.

На Херсонщині з давніх часів існує цікава традиція ставити на великодній стіл разом із їжею символічну "могилку" - тарілку, наповненою землею з пророслими стебельцями вівса, який висівали незадовго до свята. Поміж цих зелених пагонів клали стільки крашанок, скільки в цій родині покійних родичів. Ця тарілка з крашанками була в хаті аж до "Проводів" (другий тиждень після Великодня, який для українців є поминальним).

Як відомо, Великодню передує дуже довгий піст. Обряд розговин (початку споживання скоромної їжі після посту) в різних регіонах України відбувається по-різному. На Поділлі, Волині та Західній Галичині, наприклад, до наших днів зберігся такий ритуал: господар три рази обходить стіл із мискою, наповненою свяченою іжею. Потім він розрізає кілька свячених яєць та підносить кожному члену сім'ї шматок яйця з такими словами: "Дай нам, Боже, і на той рік дочекатися Світлого Воскресіння Господнього в доброму здоров’ї!".

У Східній та Центральній Україні під час розговіння люди старалися не впустити жодної крихти свячених наїдків на підлогу, кожну крихточку дбайливо підбирали. Потім ці крихти кидали у вогонь, щоби не дісталися вони мишам. Вважалося, що миші, поївши свяченої їжі, перетворювалися на кажанів і загрозливо кружляли над головою незграб, які впустили додолу свячене.

Перші шкаралупи зі свячених яєць кидали у водойми – озера чи річки.

Напиватися під час розговіння не можна було. Наші предки вірили: хто нап'ється на розговинах, того Бог покарає — ця людина цілий рік буде ходити наче в напівсні.

На Херсонщині існував такий обряд: для родичів, яких не було за святковим столом разом з усіма іншими членами сім'ї, оскільки вони були в дорозі, відрізали шматок великодньої паски, загортали його в рушник, куди також клали три крашанки, та поміщали все це на покуті. За 40 днів, на Христове Вознесіння, якщо подорожні до того часу ще не повернулися, це "добро" віддавали старцям.

На Київщині була традиція після розговіння вмиватися з миски, в яку клали монету і дві крашанки. Потім ту воду виливали у вогонь.

У цьому регіоні є також декілька цікавих прикмет щодо Великодня: якщо в цей день хмарно чи йде дощ — буде врожай. Людина, яка помре в день свята, потрапить в рай. Діти, які народилися на Великдень, будуть нещасливі.

Вважалося, що не вітатися на Великдень (навіть із тими людьми, з якими маєш не дуже дружні стосунки) — страшний гріх.

На Слобожанщині на Великдень по обіді йшли на цвинтар христосуватися з померлими та клали на могили свячені крашанки.

Великоднього понеділка (на другий день свят) на Гуцульщині та Бойківщині хлопці проводили своєрідний обряд очищення дівчат — обливали їх холодною водою. Батьки дівчат у цій місцевості не були проти, а навіть раділи з того, що поливальники приходили до них обливати дочок — значить, надія є, можна готувати придане! Цей звичай відомий і в інших регіонах України, зокрема, на Поділлі. Завдяки цій традиції, Великодній понеділок здобув назву "обливаний" або "поливаний". Подейкують, що в наші дні на Поділлі дівчат обливають не водою, а парфумами.
 На третій день селяни проводжали свята, гуляючи в корчмах. Великдень завершувався, але все ще скрізь лунало "Христос воскрес!" - "Воістину воскрес!". Подекуди так віталися аж до Вознесіння.