11 клас Всесвітня історія

 11 клас   Всесвітня історія

Тема Створення нової системи міжнародних відносин

Важливі дати:

1919 р. — створення Міжнародної організації праці (МОП)

1944 р. — створення Світового банку

 4–11 лютого 1945 р. — Ялтинська конференція

17 липня — 2 серпня 1945 р. — Потсдамська конференція

24 жовтня 1945 р. — ратифікація статуту ООН; утворення ООН

1945 р. — створення ЮНЕСКО

1946 р. — створення ЮНІСЕФ

1948 р. — створення ВООЗ

1948 р. — ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього;

10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини

1957 р. — створення МАГАТЕ

1.Кримська (Ялтинська) конференція (4-11 лютого 1945 р.)

 Зустріч глав урядів трьох союзних держав: СРСР (Й. Сталін), США

 (Ф. Рузвельт), Великої Британії (В. Черчилль). На ній було розглянуто ряд питань:

1. Про узгодження воєнних операцій весни 1945 р. на Західному і Східному фронтах;

2.Про вступ СРСР у війну проти Японії ( не менше ніж через 2-3 місяці після капітуляції Німеччини і закінчення війни в Європі);

3.Про те, що після розгрому Японії зберігається статус-кво МНР; повертаються до СРСР південна частина Сахаліну і Курильські острови;

4.Про проведення узгодженої політики щодо Німеччини після війни (демілітаризація - роззброєння Німеччини; демократизація - запровадження принципів демократії, перебудова Німеччини на демократичних засадах, установлення демократичного ладу; денацифікація - система заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків панування фашистського режиму в державному, громадсько-політичному й економічному житті німецького народу; декартелізація - розпуск агресивних німецьких мнополій); 

5.Про тимчасову окупацію Німеччини і Берліну і поділ їх на зони між СРСР, Великою Британією, США, Францією;

6.Питання репарацій Німеччини (конкретної домовленості не досягли);

7.Польське питання (кордони, коаліційний уряд);

8.Югославське питання (збереження монархії, створення коаліційного уряду);

9.Про створення ООН;

10.Була досягнута домовленість про членство України та Білорусії в ООН.

2. Берлінська (Потсдамська) конференція та її рішення (17 липня - 2 серпня 1945 р.)

  Зустріч глав урядів СРСР (Й. Сталіна), США ( Й. Трумена, який став президентом після смерті Ф. Рузвельта), Великої Британії (В. Черчилля, пізніше К. Еттлі, який після виборів став прем’єр-міністром). На ній:

1.Прийняті рішення підготувати мирні договори з Німеччиною та її союзниками;

2.Визначена спільна політика щодо Німеччини (поділ на зони окупації), принцип «4-хД);

3.Німеччина визнавалася винною у розв’язанні війни і тому присуджувалася до сплати репарацій в сумі 20 млрд. дол., з яких СРСР отримував право на 50 відсотків;

4.Частина території Німеччини передавалася у склад Польщі та СРСР;

5.Було вирішено провести репатріацію громадян СРСР, що опинилися на території Німеччини ( військовополонених та остарбайтерів);

6.Було вирішено провести міжнародний трибунал над військовими злочинцями.

 3.  Створення ООН.

1.Установча конференція ООН працювала з 25 квітня по 26 червня 1945 року у Сан-Франциско і завершилася прийняттям Статуту;

2. 25 жовтня 1945 року вважається днем створення ООН оскільки в цей день набув чинності Статут і в ООН були доставлені ратифікаційні грамоти держав, що його підписали;

3.ООН серед вищих органів має постійно діючу Раду Безпеки, що складається з 5 постійних членів ( США, Франція, Великобританія, СРСР, Китай), що повинні приймати рішення на основі одностайності, та непостійних членів, які обираються на 2 роки;

4. Іншим вищим органом є Генеральна Асамблея ( одна країна – один голос), що збирається раз на рік для розгляду найважливіших питань. Вона обирає Генеральний секретаріат ( і його голову), Ради з Економічних та Соціальних питань та Опіки і Міжнародний суд;

5.При ООН діють ЮНЕСКО, ВООЗ, МОП, ЮНІСЕФ та інші міжнародні організації ( МАГАТЕ тощо).

6.Відстоюючи мир та прав людини, ООН прийняла в 1947 році конвенцію про заборону пропаганди війни, а в  1948 році – Загальну декларацію прав людини, певні положення якої були деталізовані в наступних документах. Ці документи складають основу міжнародного права.

4. «Загальна Декларація прав людини» і міжнародні пакти про права людини.  

    Завданням міжнародної спільноти після Другої світової війни було не тільки запобігання новій глобальній катастрофі, а й перебудова світового порядку на основі загальнолюдських цінностей. Враховуючи уроки Другої світової війни, Голокосту та інших геноцидів, 9 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН у Парижі одностайно ухвалила резолюцію № 250, відому як Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього («Конвенція про геноцид»). Конвенція набрала чинності 12 січня 1951 р. Вона вперше дала правове визначення геноциду та обумовила покарання за нього; сьогодні її ратифікували 144 держави світу.

Термін «геноцид» уперше вжив Рафаель Лемкін, польський юрист єврейського походження зі Львова. Розробляючи концепцію геноциду, він вивчав Вірменський геноцид 1915 р., Голодомор українського народу 1932–1933 рр., Голокост. Проте зусиллями радянської делегації з остаточної редакції Конвенції про геноцид було видалено згадку про Голодомор і спосіб здійснення цього геноциду.

10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини. Вона проголошувала право людини на життя, житло, працю, волю; рівність усіх людей перед законом; виключала будь-які форми дискримінації.

 Положення Декларації лягли в основу всіх конституцій демократичних держав.

16 грудня 1966 р., на підставі ідей і норм Загальної декларації прав людини, Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародні пакти про права людини. До них належать Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Україна підписала пакти в 1968 p., ратифікувала — у 1973 р. Перший пакт зобов’язує держави захищати такі права людини: на працю, справедливі та сприятливі умови праці; на відпочинок; на оплачувану відпустку; на достатній життєвий рівень; на створення професійних спілок; на страйки; на соціальне забезпечення; на освіту; на захист сім’ї, матері та дитини; на найвищий рівень фізичного та психічного здоров’я; на участь у культурному житті та користування результатами наукового прогресу. Другий пакт зобов’язує учасників гарантувати своїм громадянам такі права: на життя, свободу, недоторканність особи; на процесуальні та судові гарантії, зокрема й недопущення свавільних арештів і позбавлення свободи інакше, ніж на основі закону. Пакт забороняє втручатися в особисте й сімейне життя, порушувати недоторканність

Тема: Початок «холодної війни»

1.     «Холодна війна» - ідеологічне, економічне, політичне, культурне протистояння соціалістичних і капіталістичних країн, насамперед СРСР і США.

Причини «холодної війни»:

·        Суперечності між СРСР та США, які були переможниками у Другій світовій війні і стали наддержавами після неї.

·        Протистояння капіталістичного та соціалістичного світів.

·        Прагнення СРСР здійснити світову революцію.

·        Боротьба за сфери впливу між СРСР та США.

·        Прагнення переваги у військовій та технічній сфері.

·        Мирне існування не відповідало інтересам ні США, ні СРСР.

Особливість холодної війни полягає в тому, що країни-суперниці не вступають у відкритий конфліт одна протии одної.

Періодизація холодної війни:

Перший період -1945-1955 рр.	Розкол світу на два ворогуючі табори та військово-політичні блоки: НАТО та ОВД.
Другий період - друга пол. 1955р. - 60-ті рр.	Особливе загострення міжнародної напруги (Карибська криза 1962 р.; війна у В’єтнамі 1964-1973 рр.; зведення Берлінської стіни - 13 серпня 1961 р.; «Празька весна» - 1968 р.
Третій період - 70-ті - перша пол. 80-х років	Розрядка міжнародної напруженості, її розвиток і закінчення
Четвертий період - друга пол. 80-х - поч. 90-х рр.	Поступова ліквідація військово-політичного розколу світу й закінчення «холодної війни»

Прояви холодної війни:

1.Мілітаризація економіки. СРСР всю свою фінансову , трудову і матеріальну міць зосередила на посиленні військово-промислового комплексу в збиток розвитку сільського господарста і предметів першого вжитку.

2.Шалена гонка озброєнь: у великій кількості створюються нові види зброї, збільшується кількість військових баз.

3.Встановлюються тоталітарні режими в країнах Сх.та Центр. Європи.

4.Створюються військово-політичні блоки:

Ø НАТО (Північноатлантичний договір про спільну оборону, квітень 1949 р., під егідою США, спочатку ввійшли 12 держав Північної півкулі: США, Велика Британія, Бельгія, Данія, Ісландія, Люксембург, Франція, Норвегія, Португалія, Канада, Італія).   

Ø  ОВД (Організація Варшавського договору-травень 1955р., під егідою СРСР, ввійшли: Албанія, Болгарія, Югославія, Угорщина, Румунія, Польща, НДР, Чехо-Словаччина, СРСР.)

5.«Доктрина Трумена» -  принцип стримування комунізму, сформульований  президентом США Гарі Труменом 12 березня 1947 року.

6.«План Маршала» -  план економічного оздоровлення Європи, який озвучив держсекретар США  Джордж Маршал.

7.Численні  втручання у внутрішні конфлікти інших держав:  війна у В’єтнамі, Афганістані, революція в Ефіопії, Мозамбіку).

8.Розкол певних країн на дві частини (розкол Німеччини, розкол Кореї, Китаю, В’єтнаму).

2.  «План Маршалла» передбачав:  

Ø надання допомоги європейським державам за умови використання її для зростання виробництва і фінансової стабілізації;  

Ø співробітництво з європейськими країнами у зниженні торговельних бар’єрів і, насамперед, створення сприятливих умов для імпорту ними американських товарів (європейські країни були зобов’язані на отриману фінансову допомогу закуповувати переважно американські товари);  

Ø  заохочення державних і приватних американських інвестицій.

В обмін на американські поставки продовольчих і промислових товарів, сировини, устаткування Європейські країни зобов’язувалися:  

Ø надавати уряду США інформацію про стан своєї економіки;  

Ø не допускати продажу стратегічних товарів СРСР;

Ø заохочувати приватне підприємництво;  

Ø відмовитися від політики націоналізації в промисловості;  

Ø вивести комуністів зі складу урядів.

  Реалізація «плану Маршалла» розпочалася з квітня 1948 р. Загальна сума асигнувань за «планом Маршалла» становила понад 13 млрд дол. США. Найбільшу за масштабами американську допомогу одержали ФРН, Велика Британія, Франція, Італія.

3. Утворення ФРН

Ø У західній окупаційній зоні була проведена грошова реформа. Замість рейхсмарки, що повністю знецінилася, у 1948 р. ввели нову грошову одиницю — західнонімецьку марку. Ця реформа стабілізувала західнонімецьку економіку, зупинила інфляцію.

Ø  Розпочалося відновлення і створення нових партій. За ініціативи К. Аденауера протестанти і католики об’єдналися в єдину політичну партію — Християнсько-демократичний союз (ХДС) із його баварською «сестрою» — Християнсько-соціальним союзом (ХСС). Помітну роль відігравала ліберальна Вільна демократична партія (ВДП); впливовою залишалася Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), що дистанціювалась від комуністичного впливу.

Ø 8 травня 1949 р. німецький парламент ухвалив Основний Закон (конституцію) нової західнонімецької держави, що був затверджений окупаційною владою.

Ø На карті Європи з’явилася нова держава — Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) зі столицею в м. Бонні.

Ø Конституція закріпила основні громадянські й політичні свободи і проголосила ФРН демократичною федеративною державою.

Ø  У серпні 1949 р. на виборах у бундестаг переміг блок ХДС/ХСС.

Ø  К. Аденауера обрали федеральним канцлером.

4.Утворення НДР

Ø У радянській окупаційній зоні 7 жовтня 1949 р. Народна рада, обрана Німецьким народним конгресом, проголосила створення Німецької Демократичної Республіки (НДР).

Ø Прем’єр-міністром тимчасового уряду НДР став соціал-демократ

О. Гротеволь, а президентом був обраний комуніст В. Пік.

Ø Як і вся Німеччина, на чотири зони був розділений і Берлін. Його східна частина (радянська зона окупації) стала столицею НДР, а західна (окупаційні зони США, Великої Британії та Франції) —самокерованою територією, економічно і політично пов’язаною із ФРН.

Ø Розкол Німеччини став реальністю. Пізніше її символом стала Берлінська стіна, яка розділила Німеччину, Європу та долі людей.

Розкол Німеччини -  ФРН-  вересень 1949р. та НДР – жовтень 1949р.

Тема. США

США у 1945-1950 рр

40-50-ті pp. — президенство у США Г. Трумена (1945- 1952 pp.) від демократів, Д. Ейзенхауера (1953-1960 pp.)

Ø У післявоєнні роки у внутрішній політиці США посилились консервативні тенденції: серед підприємців ширилася думка про необхідність відмови від проведення ліберальних реформ, що не потрібно втручання держави в економічну діяльність;

Ø Відбувалося деяке обмеження демократичних свобод:

1947 р. Прийнято закон Тафта-Хартлі, який: ставив профспілки під контроль держави; — обмежував права робітників на страйки; комуністам заборонялося обіймати виборні посади у профспілках.

Ø 1950 р. Закон Маккарена-Вуда (“Закон про внутрішню безпеку”). Зобов’язував компартію та деякі інші організації зареєструватися в Міністерстві юстиції як “підривні” організації. За відмову від реєстрації—покарання: 5 років тюремного ув’язнення і штраф у розмірі 10 тис. доларів.

Ø 1954 р. Парламент засудив діяльність Дж. Маккарті.

Ø  Маккартизм— реакційна політична течія, що переслідувала за вільнодумство.

Ø Діяльність сенатора Дж. Маккарті та його прихильників дістала назву “полювання на відьм”, бо: — були обмежені конституційні права громадян США; — почалося переслідування інакомислячих; — переслідування велись за політичними мотивами.

Особливості економічного розвитку

Ø Внаслідок Другої світової війни фінансово-економічна тавійськова могутність США значно посилилась:

Ø зросла виробнича потужність промисловості;

Ø США мали 73% золотого запасу капіталістичного світу

Ø у 1946 р. США виробляли половину валового світового національного продукту і національний продукт у роки війни зріс удвічі;

Ø виробництво сільськогосподарської продукції зросло на 38%;

Ø  значно зросло виробництво промислової продукції:

Причини економічного процвітання після війни

Ø Ліквідовано військову й економічну могутність Німеччини та Японії.

Ø Послабилися Британська імперія та Франція.

Ø Територія США не постраждала від війни, збитки у війні були порівняно незначні.

Ø До США переїхало багато видатних вчених і фахівців з інших країн.

Ø Широко впроваджувалися у виробництво досягнення науково-технічної революції— автоматизовані системи, роботи, лазерна техніка, радіоелектроніка тощо.

Ø Було збережено основні принципи “нового курсу” Ф. Рузвельта про посилення ролі держави в економіці країни.

Ø  Здійснювалося стимулювання науково-технічного прогресу, створювалися нові та розширювалися діючі науково-дослідні центри.

Ø Вирішувалася проблема демобілізованих солдатів. Було прийнято “Солдатський білль про права”. Учасники війни забезпечувалися роботою, землею, житлом, безплатним навчанням і медичним обслуговуванням.

Ø 1946 р. Прийняли “Закон зайнятості”, яким держава регулювала використання трудових ресурсів і межу безробіття.

Ø Після війни було розпочато конверсію військового виробництва, внаслідок чого знизилися прибутки більшості американців, зросло безробіття.

Ø 1948 р. Було збільшено мінімальну заробітну плату та прийнято програму дешевого житла.

Д. Ейзенхауер в економічній політиці намагався обмежити державне регулювання і втручання держави у справи бізнесу. У 50-х рр. для соціально-економічного розвитку США - були характерні повільні темпи розйитку виробництва й часті кризи (1953-1954 рр.,1957-1958 рр., 1960-1961 рр.), збільшувалась кількість робітників невиробничої сфери, відбувався інтенсивний розвиток військово-промислового комплексу.

США у 1960-1970 рр

Внутрішня політика адміністрації Дж. Кеннеді 1960 р.

На президентських виборах США обрано від Демократичної партії Джона Кеннеді, віце-президентом став Ліндон Джонсон. Дж. Кеннеді оголосив програму своєї діяльності “Нові рубежі”

Мета внутрішньої політики Кеннеді—відродження США як світового лідера, стимулювання економічного зростання.

З цією метою планувалося:

Ø Розширити функції держави в економіці.

Ø Збільшити капіталовкладення в економіку.

Ø Зменшити інфляцію.

Ø Здійснювати підготовку кадрів за новими стандартами і потребами НТР.

Ø Збільшити асигнування на соціальні програми.

Ø . Скоротити податки.

Ø Надати допомогу фермерам.

Ø  Покращити становище негритянського населення.

У зовнішній політиці.Змінив доктрину “масової відплати” на доктрину “гнучкого реагування” на збройні конфлікти.

5 серпня 1963 р. У Москві США, СРСР та Велика Британія підписали Договір про заборону випробувань здерної зброї в атмосфері, космосі і під водою. 22 листопада 1963 р. Дж. Кеннеді був убитий в Далласі (штат Техас).

1964 р. Відбулися чергові президентські вибори. Президентом було обрано Ліндона Джонсона. Висунув план побудови “Великого суспільства” без злиднів, безробіття і злочинності.

З цією метою:

Ø Був підвищений рівень мінімальної зарплати.

Ø Фермерам надано нові кредити й субсидії.

Ø  Виділялися кошти на охорону здоров’я, підтримку спеціальних і середніх.шкіл.

Ø Прийнято закон про допомогу сім’ям з низькими доходами.

Ø Прийнято низку законів про надання громадянських прав негритянському населенню Америки

Зовнішня політика адміністрації Л. Джонсона:

Ø Висунув доктрину “гнучкого реагування'” про надання збройної підтримки антикомуністичним режимам.

Ø США розпочали війну у В’єтнамі у серпні 1964 р., спровокувавши збройний інцидент у Токійській затоці, що послугувало приводом для бомбування Північного В’єтнаму.

Ø 1973 р. Була підписана Паризька угода про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі. США, не досягнувши мети, змушені були вивести війська з В’єтнаму. У війні загинуло 60 тис. американських солдатів і офіцерів.

Ø Пожвавилися контакти США з СРСР.

Ø 1968 р. Було підписано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який до кінця року підписали 83 країни світу.

1969-1974 рр. Президентом СІЛА був республіканець Річард Ніксон. З метою оздоровлення економіки проголосив “нову економічну політику”.:

Ø Збільшено капіталовкладення в нові галузі економіки

Ø В економіку США залучено іноземний капітал.

Ø Введено контроль над цінами.

Ø Розпочато структурну Перебудову економіки, спрямовану на розвиток наукомісткого виробництва.

Зовнішня політика. Період розвитку розрядки міжнародної напруженості, послаблення “холодної війни”. “Нова стратегія в інтересах миру” наголосив на необхідності “спиратися не лише на силу”, а й на переговори з протилежною стороною. Концепцію “від ери конфронтації до ери переговорів”. Були укладені важливі радянсько-американські угоди: Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1).

“Уотергейтська справа” Під час виборчої кампанії 1972 р. було заарештовано кілька осіб, які проникли до штаб-квартири Демократичної партії в готелі “Уотергейт” у Вашингтоні, щоб встановити апаратуру для підслуховування

9 серпня 1974 р. під загрозою імпічменту Ніксон змушений був подати у відставку.

1974-1976 рр. — президентство Д. Форда припало на гостру економічну кризу 1974 -1975 рр.

 1975 р. Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі у Гельсинкі, в якій взяли участь керівники 33 європейських країн, США і Канади. Було підписано Заключний акт, де зафіксовано 10 принципів взаємовідносин між країнами.

1976 р. Новим президентом став Д. Картер, висунув доктрину “суперництва й співробітництва”.

Зовнішньополітична доктрина Д. Картера виходила з необхідності активного втручання США в будь-якій точці планети, де виникла загроза американським життєвим інтересам. Для цього було створено “сили швидкого реагування”.

США у 1980-2005 рр

“Рейганоміка” — економічна політика президента Р. Рейгана (1981-1988 рр.).

Р. Рейган запропонував програму “Відродження Америки”, в якій вклав низку економічних заходів (“рейганоміка”):

Ø Державне регулювання економіки було обмежене.

Ø Послаблено державну регламентацію підприємницької діяльності.

Ø Відмінено урядовий контроль за цінами на внутрішньому ринку.

Ø Зменшені соціальні програми, щоб пізніше компенсувати це за рахунок зростання економіки.

Ø Скорочувалися податки на 30% для всіх груп населення.

Ø  Збільшувалися капіталовкладення в передові галузі виробництва.

Ø Особлива увага приділялася розвиткові і стимулюванню приватного сектора.

Зовнішня політика. Прийнято доктрину “неоглобалізму”

Ø Р. Рейгана, якою передбачалося: використання військ США проти радянського впливу у. світі; глобальне протистояння СРСР. 1982 р.

Ø Р. Рейган закликав до хрестового походу проти СРСР, який він назвав “імперією зла”.

Ø  1983 р. Почалося розміщення американських ракет “Першинг-2” та “Томагавк” у Західній Європі. 4. 23 березня 1983 р. Р. Рейган обнародував плани “стратегічної оборонної ініціативи” (СОЇ), відомої під назвою “зоряні війни”, що погрожували перенесенню військового протистояння в космос.

Ø 1983 р. Американські війська вторгайся на Гренаду; в 1983^-1984 рр. — у Ліван.

Ø Могутня економіка США включилася у гонку озброєнь.

Ø 8 грудня 1987 р. Між СРСР і США був підписаний Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності.

Президентство Джорджа Буша (1989-1992 рр.)

У 1992 р. президентом США обрали, а у 1996 р. переобрали на другий термін Б. Клінтона. У той час змінилася ситуація в світі:

Ø Розпався Радянський Союз» • Республіки СРСР стали незалежними.

Ø Завершилася “холодна війна”.

Ø Ліквідовано стратегічне протистояння двох світів— капіталістичного і соціалістичного.

Джордж Буш молодший Листопад 2000 р.

Ø 11 вересня 2001 р. Терористичні акти в СПІА, внаслідок яких було знищено Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку, пошкоджено будівлю Пентагону у Вашингтоні—символи американської військової й фінансової могутності.

Економічне піднесення наприкінці XX — початку XXI ст

Причини економічної могутності США:

Ø Цьому сприяли зовнішньополітичні умови: закінчилася “холодна війна”, протистояння Заходу і Сходу.

Ø Наприкінці XX ст. США інтенсивно включилися у світовий інтеграційний процес

Ø Посилюється глобалізація американської економіки, її зв’язки з багатьма країнами світу. Діяльність транснаціональних американських компаній охоплюють увесь світ.

Ø Продовжується процес реформування системи управління й організації економіки. Відбувається процес освоєння новітніх інформаційних систем і технологій

Ø Зростають приватні інвестиції в комп’ютеризацію та інші новітні галузі, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності американської економіки та зростанню матеріального добробуту США.

Ø США використовують сировинні ресурси всього світу. Маючи 4,6% населення планети, споживають 40% розроблених світових сировинних ресурсів.

Ø  У США проводиться низка заходів зі стимулювання сільського господарства.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА США на початку ХХІ ст.

2009 р. президентом США (до 2017 р.) вперше став афроамериканець, демократ Барак Обама. Зовнішня політика його адміністрації ознаменувалась поверненням до координації дій із західноєвропейськими союзниками.Новий етап діалогу між США та Росією адміністрація Обами охрестила комп’ютерним терміном «перезавантаження» («reset»).

Дональд Трамп (президент США з 20 січня 2017 р.)

 

Тема. Франція. Італія.

1.     Італія в перші роки після звільнення від фашизму

Провідна роль у політичному житті країни в перші післявоєнні роки належала Італійській комуністичній партії (ІКП), Християнсько-демократичній партії (ХДП) та Італійській соціалістичній партії (ІСП), які у роки війни очолювали Рух Опору.

  8 червня 1946 р. Італія була офіційно проголошена республікою. На становище в країні впливали зовнішньополітичні чинники. З одного боку, СРСР мав вплив на комуністів та інші ліві рухи. З іншого — президент США Г. Трумен заявив, що Італія одержить необхідну фінансову допомогу лише за умови, що в її уряді не буде комуністів. У травні 1947 р. членів ІКП вивели зі складу уряду, а в Соціалістичній партії відбувся розкол.

2.      Італійське «економічне диво»

Передумови італійського «економічного дива»:  

Ø відновлення основних фондів і використання досягнень НТР;

Ø  збільшення іноземної допомоги і капіталовкладень із-за кордону;  

Ø  розширення внутрішнього ринку, збільшення споживання;  

Ø  фінансові державні пільги великим корпораціям, малому й середньому бізнесу;  

Ø ереорієнтація економіки на прибуткові види діяльності;  

Ø створення великих державних підприємств.

Уряд стимулював процес централізації капіталу. Утворилися промислові імперії: «ФІАТ» — в автомобільній промисловості, «Монтекатіні» і «Піреллі» — у хімічній, «Едісон» — в електротехнічній.

У країні провели аграрну реформу. Селяни отримали 1,5 млн га землі. Удосконалювались соціальні програми. У країні активізувалося будівництво дешевих квартир для робітників, створювалися соціальні установи, налагоджувалася система охорони здоров’я. У результаті «економічного дива» Італія ввійшла до сімки найбільших індустріально розвинених країн світу.

3.     Соціально-політичний розвиток Італії в 1960–1980-ті роки

   На початку 1960-х років усе ще гострою залишалася проблема Півдня, що полягала в економічній відсталості шести областей південної частини Апеннінського півострова й островів Сицилія і Сардинія, де жила 1/3 населення Італії. У 1962 р. за участі соціал-демократів, республіканців, представників поміркованого крила ХДП християнський демократ А. Фанфані сформував перший лівоцентристський уряд. У наступні роки лівоцентристську коаліцію тривалий час очолював лідер ХДП А. Моро.

    У 1973–1975 рр. Італію, як і інші країни Заходу, охопила глибока економічна криза. У результаті дострокових парламентських виборів у липні 1976 р. було сформовано однопартійний кабінет ХДП на чолі з Д. Андреотті. Значна частина депутатів-комуністів підтримала уряд Андреотті. У цей період італійські комуністи стали на шлях «єврокомунізму», який, визнаючи основні положення комуністичної доктрини, передбачав демократизацію суспільства і захист прав людини.

4.     Загроза тероризму та мафії

   Наприкінці 1960-х років ліві угруповання створили терористичну організацію «Червоні бригади», представники якої вбивали політичних діячів, офіцерів поліції, суддів, журналістів, професорів — усіх, хто мав владу або вплив. Чисельність «Червоних бригад» сягала 25 тис.осіб.    Одночасно діяли неофашистські терористичні угруповання. Іншим чинником дестабілізаціїї в країні була мафія.

Мафія — таємна злочинна організація, яка діє методами шантажу, насильства, убивств та намагається впливати на політичне життя; заснована на круговій поруці, зв’язку з корумпованими державними чиновниками.

    У березні 1978 р. група терористів викрала експрем’єр-міністра Італії, голову ХДП Альдо Моро. 1979 року «Червоні бригади» перейшли від тактики індивідуального терору до нальотів. Загалом за 1979 р. здійснено 2150 нападів на виші, профспілки, офіси партій, поліцейські відділи тощо. На початку 1980-х років Італію приголомшили вибух на залізничному вокзалі в м. Болоньї, у результаті якого загинули 84 особи, і замах на главу католицької церкви Іоанна Павла II. Розуміючи небезпеку розгулу тероризму, влада перейшла в наступ щодо злочинного світу. У 1986 р. у столиці Сицилії — м. Палермо — відбувся найбільший в історії країни судовий процес над мафіозними структурами. На лаві підсудних опинилося близько 500 осіб.

5.     Італія наприкінці XX — на початку XXI ст.

    У 1992 р. італійська поліція розпочала широкомасштабну операцію «Чисті руки». У скандалах, пов’язаних з корупцією і зв’язками з мафією, виявилися замішаними найвпливовіші політичні сили. У 1994 р. парламент країни розпустили. Це означало закін чення історії Першої Республіки в Італії, що проіснувала майже пів століття. 53 На парламентських виборах у 2001 р. перемогу здобув консервативний блок «Дім Свободи», де провідна роль належала партії «Уперед, Італіє!» на чолі з її засновником і лідером С. Берлусконі. У 2008 р. С. Берлусконі знову переміг на виборах до парламенту Італії.

На виборах у 2018 р. упевнену перемогу здобула популістська партія «Рух 5 зірок», що отримала понад 32,5 %. Три з чотирьох основних партій («Рух 5 зірок», «Ліга», «Уперед, Італіє!») прихильно ставляться до Москви й Путіна, виступаючи за зняття санкцій з Росії, критично налаштовані до ЄС. Ці партії активно виступають проти мігрантів.

6.     ФРАНЦІЯ. Четверта Республіка (1946–1958 рр.)

13 листопада 1945 р. Установчі збори знову призначили главою

Тимчасового уряду генерала Шарля де Ґолля, героя Руху Опору під час

Другої світової війни у Франції.

До уряду ввійшли соціалісти, комуністи і представники НРП

(Народно-Республіканської партії). На референдумі утвердили конституцію Четвертої Республіки, що набула чинності з 24 грудня 1946 р.та вважалася однією з найдемократичніших у післявоєнній Європі.

Франція проголошувалася парламентською республікою. Президент республіки мав обмежені повноваження.

У травні 1958 р. в Алжирі спалахнула змова реакційного французького офіцерства, яке вимагало встановлення сильної влади у Франції. Налякані перспективою нового піднесення демократичного руху, у червні 1958 р. Національні збори передали владу генералу де Ґоллю як прем’єр-міністру з надзвичайними повноваженнями.

7.     Становлення П’ятої Республік

 21 грудня 1958 р. президентом Франції було обрано Шарля де Ґолля. З утвердженням конституції цього ж року розпочався відлік часу П’ятої Республіки. Політичні противники генерала характеризували її як «режим особистої влади» де Ґолля У 1962 р. Франція надала незалежність Алжиру. Французька колоніальна імперія припинила своє існування.

Економічна політика де Ґолля була досить успішною. За допомогою державних замовлень, субсидій та інших пільг швидкими 55 темпами розвивалися нові галузі — атомна й ракетно-космічна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Здійснено реконструкцію металообробної, хімічної, авіаційної промисловості.

 У зовнішній політиці де Ґолль попри те, що негативно ставився до комунізму, пішов на зближення з СРСР, щоб створити противагу США. У 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО за умови збереження участі в політичних структурах Північноатлантичного блоку.

   У Франції було створено атомну бомбу, розпочалося виробництво атомних підводних човнів і балістичних ракет. Президент виступав проти перетворення ЄЕС у наднаціональну організацію і наполягав на створенні «Європи вітчизн».

8.     «Червоний травень» у Франції

Травень 1968 р. ввійшов в історію Франції, та й усієї Західної Європи як місяць протестів молоді. Найактивнішими вони виявилися у Франції, а оскільки відбувалися під комуністичними й анар хістськими гаслами, то прийнято говорити про «червоний травень». Підставою заворушень був протест студентів університету Париж X — Нантер проти патріархальної заборони доступу студентів чоловічої статі до жіночих гуртожитків. 2 травня 1968 р. студенти оголосили про припинення занять «на невизначений термін». 3 травня розпочалися сутички студентів з поліцією. Близько 600 студентів заарештували, кілька сотень — поранили. 7 травня у Франції розпочався загальний студентський страйк. Тоді влада оголосила про відрахування із Сорбонни всіх учасників заворушень. Це тільки додало масла у вогонь протестів. 8 травня президент Де Ґолль заявив: «Я не поступлюся насильству». Тоді французькі інтелектуали Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар, Франсуаза Саган та інші виступили із заявою на підтримку студентів. Студентів підтримали найбільші профспілки Франції, а пізніше також партії комуністів, соціалістів і лівих радикалів. 8 травня демонстрантів у Парижі було вже понад 100 тис., і поліція не намагалася їх розігнати. 13 травня профспілки оголосили загальний страйк на підтримку студентів. Страйкарі вимагали 40-годинного робочого тижня, пенсійного віку з 60 років, мінімальної зарплати 1000 франків і відставки де Ґолля. У Парижі на демонстрацію вийшли рекордні 800 тис. осіб. Робітники захоплювали підприємства. 20 травня кількість страйкарів досягла 10 млн, на заводах утворювали «комітети самоврядування» та «комітети дії», у провінції робочі комітети безкоштовно розподіляли товари і продукти нужденним. Усе, що відбувалося, дуже нагадувало революцію. 30 травня Шарль Де Ґолль виступив з промовою, у якій наголосив, що вбачає у травневих подіях загрозу встановлення комуністичної диктатури, закликав до наведення порядку, заявив про розпуск Національних зборів і проведення дострокових парламентських виборів. На підтримку президента в Парижі пройшла 500-тисячна демонстрація, а поліція почала звільняти захоплені робітниками підприємства.

  6 червня було досягнуто згоди між профспілками, підприємцями і урядом про підвищення зарплати і соціальні програми. Де Ґолль розраховував на «мовчазну більшість» французів, які втомилися від заворушень, і не помилився. Голлісти отримали на виборах абсолютну більшість місць у парламенті. Але від репутаційного удару, завданого «червоним травнем», де Ґолль вже не оговтався. 1969 року, програвши референдум щодо реформи Сенату, він добровільно пішов у відставку.

9.     Франція у 1969–1990-ті роки

 На виборах у червні 1969 р. президентом Франції обрали Жоржа Помпіду, нового лідера голлістської партії. Проте навесні 1974 р. президент Ж. Помпіду раптово помер. Після президентських виборів у травні 1974 р. Францію очолив Валері Жискар д’Естен — лідер центристів. У 1981 р. новим президентом Франції обрали соціаліста Франсуа Міттерана.

Здійснювалася децентралізація влади: комунам, регіонам надавалися ширші повноваження.

   У 1990–1993 рр. у Франції вибухнула економічна криза, що була найтривалішою за період після Другої світової війни.

10.           Франція на початку ХХІ ст.

Економіка Франції зазнала кризи 2008 р. Проте з 2010 р. Франція виходить із рецесії. У політичному житті Франції посилюють свої позиції радикальні сили. На президентських виборах 2002 р. несподівано багато голосів отримала лідерка ультраправої партії «Народний фронт» Жан-Марі Ле Пен, погляди якої просякнуті шовінізмом і расизмом. Складними лишаються в країні релігійні проблеми. Навесні 2004 р. французький парламент ухвалив закон, спрямований на закріплення традиції відокремлення держави й релігії. Школярам заборонено з’являтися в державних установах, школах у мусульманських хустках (хіджабах), єврейських стосах і носити великі християнські хрести. Франція завжди залучала до себе іммігрантів, і насамперед вихідців з колишніх французьких колоній. Однак зростання імміграції супроводжується посиленням проявів расизму, ксенофобії й антисемітизму. Непоодинокими є випадки заворушень у міських кварталах, де живуть вихідці з Північної Африки.

 У 2007 р. президентом Франції став голліст Ніколя Саркозі (2007– 2012 рр.). У 2010 р. розголосу у французькому суспільстві та світі набуло рішення президента Саркозі про депортацію з країни ромів, які нелегально живуть на її території. Наступним президентом Франції став соціаліст Франсуа Олланд (2012–2017 рр.). У 2017 р. у другому турі президентських виборів у Франції переміг колишній соціаліст, лідер руху «Вперед!» Еммануель Макрон.

Тема  «Особливості розвитку країн Центрально-Східної Європи в другій половині 1940-х — першій половині 1950-х рр.»

1.     РЕЗУЛЬТАТИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ВСТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНИХ РЕЖИМІВ

Поняття «Центрально-Східна Європа» є скоріше геополітичним, ніж географічним. Воно окреслює той політично сформований регіон, що перебував у післявоєнні десятиріччя під впливом і контролем СРСР. Символічним кордоном між Західною та Східною Європою була Берлінська стіна.

    У роки Другої світової війни деякі з країн регіону були окуповані німецькими й італійськими військами (Польща, Чехія, Югославія, Албанія), інші стали союзниками Німеччини й Італії (Болгарія, Угорщина, Словаччина, Румунія). Війна принесла народам Центрально-Східної Європи горе людських втрат і господарську розруху.

    Наступ Червоної армії та активізація сил Опору в країнах Центрально-Східної Європи заклали передумови для створення урядів національних (народних) фронтів. Проте розгром нацистських сил створював для СРСР сприятливі передумови для політики «експорту революції» та розширення своїх сфер впливу.

Вирізняють такі етапи встановлення комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи:  

Ø створення коаліційних урядів, до складу яких, окрім комуністів, увійшли представники Руху Опору (1945–1946 рр.);  

Ø створення формально коаліційних урядів, ключові посади в яких належали комуністам (1946–1947 рр);  

Ø створення власне комуністичних урядів (1947–1948 рр.).

2.     ЗДІЙСНЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ»

  У перші післявоєнні роки в Болгарії, Польщі, Угорщині, Румунії та Чехословаччині уряди Народних фронтів здійснили ряд демократичних перетворень:

Ø відродження багатопартійності;

Ø введення загального виборчого права;

Ø покарання військових злочинців;

Ø націоналізацію власності нацистських злочинців та їхніх поплічників;

Ø відновлення зруйнованої економіки;

Ø розв’язання соціальних проблем.

  У країнах Центрально-Східної Європи утвердився лад, який комуністи називали «народна демократія», хоча він нічого спільного не мав ні з народовладдям, ні з демократією. Лідерами цих країн ставали сталіністи — К. Готвальд (Чехословаччина), Б. Берут (Польща), М. Ракоші (Угорщина), Г. Георгіу-Деж (Румунія), В. Червенков (Болгарія), Е. Ходжа (Албанія), які поєднували вищу партійну і державну владу. В Албанії і Югославії з 1945 р. вся влада належала комуністам. В інших країнах регіону комуністи, спираючись на підтримку Москви, прибрали до своїх рук державний апарат, що давало можливість їм тримати під контролем підготовку і проведення парламентських виборів. Вони очолювали всі силові міністерства, створили фактично однопартійні уряди.

    У 1947–1948 рр., комуністи порівняно легко встановили свою безроздільну владу в країнах Центральної та Східної Європи. 1949 р. майже в усіх країнах регіону офіційно проголосили курс на побудову основ соціалізму.     «Перетворення» у сфері економіки були такими:  

Ø здійснення пришвидшеної індустріалізації шляхом націоналізації промисловості, сфери фінансів і торгівлі;  

Ø зосередження в руках держави системи управління всіма галузями промисловості,

Ø  введення обов’язкових для виконання державних планів економічного розвитку;  

Ø впровадження командно-адміністративної розподільчої системи;

Ø ліквідація приватної власності, вільних ринкових відносин, конкуренції;  

Ø проведення аграрної реформи, що переросла в розподіл земель і завершилася в більшості країн колективізацією.

«Перетворення» у політичній сфері:  

Ø зосередження влади в руках компартій, представницька і судова влада втратили самостійність;  

Ø ліквідація багатопартійної системи в країнах регіону (Угорщина, Румунія, Югославія, Албанія) або тільки її декларування (НДР, Польща, Чехословаччина, Болгарія);  

Ø ліквідація підприємців і самостійності селян, зайнятість більшості населення в державному секторі економіки.

«Перетворення» у духовній сфері:  

Ø впровадження марксистської ідеології;  

Ø посилення ідеологічного контролю над усіма сферами духовного життя;  

Ø здійснення політичного терору щодо тих, хто виявляв невдоволення діями комуністів.

3.      СТАЛІНСЬКА МОДЕЛЬ СОЦІАЛІЗМУ ТА ЇЇ ВТІЛЕННЯ В БОЛГАРІЇ

3.1.         Встановлення монопольної влади комуністів

  На завершальному етапі Другої світової війни в Болгарії сформувався антифашистський Вітчизняний фронт (ВФ), що об’єднав комуністичну Болгарську робітничу партію (БРП), Болгарську робітничу соціал-демократичну партію (БРСДП), Болгарський землеробський народний союз (БЗНС) і впливову політичну групу «Ланка».

На початку вересня на територію Болгарії вступили війська Червоної армії.

9 вересня 1944 р. у м. Софії комуністи організували повстання і здійснили державний переворот. До влади прийшов Вітчизняний фронт, який сформував свій уряд, де переважали комуністи. Вони відразу розпочали репресії щодо своїх недавніх партнерів з Вітчизняного фронту. Після парламентських виборів у листопаді 1945 р. комуністи забезпечили собі більшість у парламенті та сформували однопартійний уряд. На нових виборах восени 1946 р., у яких взяли участь і представники опозиції, перемогу здобули болгарські комуністи, їхній уряд очолив Г. Дімітров. Підписавши в 1947 р. мирний договір із Болгарією, західні країни фактично визнали нову владу. На референдумі у вересні 1946 р. з питання збереження монархії більшість болгарських громадян (понад 90 %) висловилася за її ліквідацію. 9-річний цар Сімеон II разом зі старшими членами своєї родини залишив межі країни. Незабаром держава дістала нову назву — Народна Республіка Болгарія (НРБ

    Правляча БКП проголосила своєю метою будівництво соціалізму в країні. Основу економіки становила державна власність. Утверджувалися командно-адміністративні методи управління, ліквідувалася багатопартійність.

3.2.         Болгарія в післясталінську добу

   Після смерті Сталіна в 1953 р. у комуністичному керівництві Болгарії розгорнулася боротьба за владу в країні між сталіністом В. Червенковим і новим висуванцем Т. Живковим. Москва обрала Живкова, і той прийшов до влади. Режим Живкова не робив жодних спроб співвіднести динаміку індустріалізації з розв’язанням соціальних проблем. Відмовившись від докорінних внутрішніх реформ, ставку зробили на максимальне зближення із СРСР, демонстрацію повної політичної лояльності. 1960–1970-ті роки відзначилися певними економічними успіхами. Проте розвиток економіки відбувався здебільшого екстенсивним шляхом на централізованій, плановій основі. У середині 1980-х років в економіці Болгарії виникла глибока криза. З 1985 р. Болгарія змушена була ввозити зерно, картоплю, цибулю й інші продовольчі товари з-за кордону. Наростання кризи призвело до зниження і так невисокого життєвого рівня населення, посилення корупції. Тодор Живков — генеральний секретар ЦК Болгарської комуністичної партії. Водночас Живков стверджував, що в країні створена «монолітна єдність болгарської нації», що суперечило дійсності. Права турецького населення (у Болгарії жило понад 1 млн турків) зневажали: вели наступ проти ісламу, забороняли мусульманські обряди, а людей насильно змушували приймати болгарські прізвища й імена. Політбюро прийняло рішення про масову зміну турецьких і арабських імен на болгарські серед турецького населення. Були заборонені турецькі обряди, музика, національний одяг. У громадських їдальнях і магазинах у Варненській області встановили таблички з написом, що осіб, які розмовляють турецькою, не обслуговуватимуть. Знищенню підлягали мусульманські кладовища, а в муніципальних реєстрах змінили імена померлих людей. Так, у 1985 р. в 11 селах біля Павел-Бані діяв «руйнівний загін», який знищував мусульманські поховання. Загалом зруйнували близько 2000 турецьких могил. Апогею антитурецька кампанія досягла взимку 1984–1985 рр., коли розпочалося масове насильницьке перейменування турків. Зіткнення відбувалися між армією і турками, але цивільні особи болгарської національності не брали в них участі. Показово, що місцева влада окремих населених пунктів відмовлялася змінювати імена літнім туркам через повагу до них. Таким був реальний «комуністичний інтернаціоналізм». У країні зароджувалася опозиція тоталітарному режиму.

Тема «Японія»

1.     ЯПОНІЯ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

   Японія після закінчення Другої світової війни була зруйнована, а виробництво становило лише 14 % довоєнного рівня. Роботи бракувало для 10 млн осіб. У м. Токіо майже не залишилося вцілілих будівель. Транспорт не ходив. Електрику відключали. Імпорт ресурсів, від якого залежала країна, майже призупинили. Люди почувались пригніченими через атомні бомбардування Хіросіми й Нагасакі.

   Верховна влада в країні перейшла до рук американської окупаційної адміністрації, яка здійснила демократичні перетворення. Збройні сили Японії підлягали демобілізації, військові установи і таємну поліцію ліквідували. Звільняли політв’язнів, було ухвалено закон про профспілки. У країні вводилося загальне виборче право. Над головними військовими злочинцями відбувся судовий процес у м. Токіо. Розпускалися промислово-фінансові концерни, що несли відповідальність за розв’язання японської агресії. У ході аграрної реформи було ліквідовано поміщицьке землеволодіння. В умовах демократизації пожвавилася політична діяльність у країні.

  У листопаді 1946 р. парламент Японії утвердив нову конституцію країни, що набула чинності 3 травня 1947 р. (діє і сьогодні). Імператор (з 1926 р. — Хірохіто) перетворився на «символ єдності нації» і позбавлявся реальної політичної влади. Відтоді за формою державного правління Японія є парламентською монархією. Важливими особливостями конституції є закріплення в ній відмови «від воєн як суверенного права нації» і заборона на створення сухопутних, військово-морських і військово-повітряних сил.

2.     ЯПОНСЬКЕ «ЕКОНОМІЧНЕ ДИВО»

   З 1950-х і до 1960–1980-х років відбувалось стрімке зростання економіки, яке дістало назву японського «економічного дива».

Передумови японського «економічного дива»:  

Ø фінансова допомога США;

Ø американські кредити, великі замовлення під час воєн США в Кореї і В’єтнамі;

Ø закупівля ліцензій, патентів, використання нових технологій;

 На борту лінкора ВМС США «Міссурі», 2 вересня 1945 р.  було підписано  акт про капітуляцію. Від СРСР підписав генерал-лейтенант К. Дерев’янко — українець, уродженець Черкаської області.

  Господарями в країні були американці, яких представляв головнокомандувач окупаційних військ союзників Дуглас Макартур. Його радником був призначений банкір із м. Детройта Джозеф Додж. У 1949–1950 рр. він розробив план стабілізації японської економіки за допомогою «шокової терапії». Ці реформи й забезпечили японське «економічне диво».

 Зміст реформ:

Ø «Антимонопольна» реформа Було розформовано «дзабайцу» — монополії, замкнені сімейні концерни (у руках тільки чотирьох найбільших з них перебувало 40 % національного багатства)

Ø Відтворені потім корпорації вже не мали колишньої влади.

Ø У результаті реформи відбувся перерозподіл капіталів, розпочався процес утворення сучасних фінансових груп, які вступили в суперництво одна з одною.

Ø  Жорстка конкурентна боротьба позитивно вплинула на накопичення капіталу і зростання продуктивності праці.

Ø Сільськогосподарська реформа: Завдяки новим законам (кінець 1946 р.) держава викупила у поміщиків землі понад встановленого розміру і розпродала їх дешево селянам. Було встановлено низьку орендну плату — 1–4 % вартості

Ø Реформа податкової системи, запропонована американцем Доджем;  

Ø  відсутність значних військових витрат (не більш як 1 % ВНП);

Ø зниження цін на сировину і паливо на світових ринках;  

Ø відносна дешевизна японської робочої сили;

Ø японський менталітет, вроджена працьовитість японців, що мають високу довіру до уряду, який забезпечує відносно високі пенсії та соціальний захист; ця працьовитість дає змогу швидко впроваджувати нові технології та виробляти нові види продукції

Хірохіто, Імператор Сьова (1901–1989 рр.) народився в сім’ї спадкоємних принца Йосіхіто (згодом імператора) і принцеси Садако. 25 грудня 1926 р., після смерті батька, Хірохіто успадкував трон імператора і дав періоду свого правління девіз «Сьова» («епоха освіченого світу»). Він наполягав на необхідності мирного розв’язання міжнародних проблем, проте після початку війни прагнув воєнних перемог Японії.

Реформи у сфері праці та соціального забезпечення

Ø Відповідно до ухвалених у 1946–1947 рр. законів уперше було встановлено 8-годинний робочий день і 6-денна оплачувана відпустка та ін. Реалізація цих законів створювала основу для поліпшення умов праці і відпочинку працівників, підвищення їхніх доходів. Це позитивно позначилося на зростанні продуктивності праці, збільшенні власних заощаджень, що сприяло удосконаленню й розвитку виробництва.

 Реформа освіти

Ø Згідно із законом 1947 р. термін обов’язкового і безкоштовного навчання збільшили з шести до дев’яти років, існувало спільне навчання хлопців і дівчат.

Ø Управління середньою освітою децентралізували, що сприяло створенню широкої мережі коледжів та інститутів для підготовки кадрів середньої ланки і підвищення кваліфікації робітників.

Фінансова реформа

Ø У 1949–1950 рр. було здійснено комплекс заходів, відомих як програма економічної стабілізації.

Ø Економічне відродження відбувалося в умовах жорсткого державного контролю (системи державних ліцензій, фіксування цін і заробітної платні, раціонування торгівлі тощо).

Ø Було впроваджено цілковитий валютний контроль з боку держави

3.     Результати японського «економічного дива»

 У результаті реформ 1950–1973 рр. середньорічні темпи зростання економіки Японії становили близько 10–11 %. Це був найвищий показник серед розвинених країн. Японія наприкінці 1960-х років змогла посісти друге місце в західному світі за обсягом промислового виробництва, а на початку 1970-х і за обсягом ВНП. Обсяг японського експорту в 1957–1973 рр. зріс майже в 10 разів. Японія буквально засипала світ автомобілями, суднами, оптикою, електроустаткуванням, швейними машинами, радіоприймачами, фотоапаратами й телевізорами. За виробництвом важливих видів продукції Японія вийшла на друге місце після США. До того залежна від експорту сировини і палива Японія ввозила необроблену сировину і здійснювала в себе повний цикл її переробки. Водночас активно розвивався автомобільний і морський транспорт. На кожний з них припало до 40 % перевезень внутрішніх вантажів. На 1971 р. Японія перетворилася на одну з найбільших автомобільних країн світу, у якій налічувалося понад 12 млн автомобілів, а загальний тоннаж морського флоту (зокрема й гігантські танкери) перевищив 30 млн тонн. В обох видах діяльності це був другий показник у світі після США.

   Японія своїм післявоєнним підйомом витягнула на авансцену світової економіки всю Південно-Східну Азію. Цей феномен пізніше назвали «журавлиним клином»: у міру піднесення власної економіки і подорожчання робочої сили Японія почала переносити свої виробництва спочатку в країни четвірки «азійських тигрів», згодом у Малайзію, Таїланд і Філіппіни, потім у Китай, В’єтнам і Бірму. Саме це дало поштовх розвит кові всього регіону, який економісти сьогодні називають майбутнім економічним центром світу XXI ст.

  Японське «економічне диво» зробили можливим самі японці. Дисциплінованість, працьовитість і ретельність завжди були найважливішими рисами японського національного характеру. Протягом післявоєнних років японці працювали значно більше й інтенсивніше, ніж робітники в інших країнах світу, і за досить скромну винагороду. Японська мова збагатилася неологізмом «каросі» — «смерть від перевтоми на роботі».

4.      ЯПОНІЯ наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст.

  У 1955 р. відбулося об’єднання Демократичної та Ліберальної партій. Нова партія дістала назву Ліберально-демократична партія (ЛДП). ЛДП перебувала при владі без перерви протягом 38 років (до 1993 р.). За ці роки змінилося 15 прем’єр-міністрів. Усі вони велику увагу приділяли збільшенню японського експорту, підвищенню конкурентоспроможності японських товарів на світових ринках. Для реалізації цих цілей знижували податки з корпорацій, що виробляли експортну продукцію; зменшували митні тарифи на імпорт сировини і напівфабрикатів, які використовували для виробництва експортних товарів; надавали пільгові державні кредити для експортерів. Японія пройшла випробування нафтовою кризою 1973 р., коли ціна на «чорне золото» значно зросла. Але ця проблема сприяла перебудові економіки, яка стала ще ефективнішою. У 1991 р. японська економіка зазнала наймасштабнішої кризи — лопнула величезна фінансова «мильна бульбашка» на ринку нерухомості. Це призвело країну до найтривалішої в її історії рецесії, яка дістала назву «втрачене десятиліття». У країні різко знизився попит на споживчі товари, скоротився потік інвестицій, зменшився обсяг зовнішньої торгівлі. Уряд Японії вжив заходів щодо зміцнення національної валюти, стабілізації економіки в цілому, посилення позицій держави на міжнародних ринках. З 2003 р. економіка країни знову почала зростати. Незважаючи на зменшення темпів економічного розвитку та кризу 2008 р., Японія лишається одним з лідерів світової економіки, за обсягом промислового виробництва посідає третє місце у світі після США та Китаю. Великим випробуванням для Японії була катастрофа на атомній електростанції «Фукусіма – 1», що сталася 12 березня 2011 р. У той день внаслідок найсильнішого в історії Японії землетрусу і викликаного ним цунамі на першому блоці атомної електростанції стався вибух, що призвів до руйнування залізобетонної оболонки реактора й викиду в атмосферу радіоактивних речовин; пізніше 10 000 тонн радіоактивно зараженої води було скинуто в море. Виникла загроза «нового Чорнобиля». Запобігти катастрофі вдалося лише завдяки професіоналізму й самовідданості інженерів, а також вогнеборців, солдатів і поліцейських. Бурхливий розвиток інфраструктури, надзвичайно широке використання електроніки й новітніх інформаційних технологій за умови сталої демократії були підґрунтям для формування в Японії постіндустріального суспільства. Попри шалений темп сучасного життя, для жителів країни дедалі важливішими стають традиційна для японців гармонія з природою, відчуття краси навколишнього світу.

5.      ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЯПОНІЇ. ПРОБЛЕМА «ПІВНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ»

  Зовнішньополітичний курс Японії в другій половині XX ст. визначався стратегічним співробітництвом із США. США одержали право не тільки розміщувати в країні війська, а й мати військові бази, а Японія — нарощувати військовий потенціал. США вбачають у Японії свого головного союзника в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Важливим напрямом зовнішньої політики Японії є боротьба за повернення «північних територій — островів Ітуруп, Кунашир, Шикотан і Хабомай, якими володіє Росія. Незгода між Японією і Росією щодо приналежності цих південних островів Курильської гряди виникла в результаті їх окупації радянськими військами в 1945 р. під час Другої світової війни. Японія не визнає російського суверенітету над островами і вважає їх своїми. Зокрема, під час підписання СанФранциського мирного договору 1951 р. із союзниками Японія відмовилася від Курил і Південного Сахаліну, однак не визнала радянського суверенітету над чотирма островами південних Курил. СРСР, правонаступником якого є Росія, Сан-Франциський договір не підписав, вважаючи Курили своїми на підставі домовленостей союзників у ході Другої світової війни. У 1956 р. СРСР і Японія підписали декларацію про завершення воєнних дій, однак мирний договір так і не було підписано.

Тема «Індія та Пакістан»

Дати:

1947 р. — розділ колишньої колонії Великої Британії на два домініони — Індійський Союз і Пакистан

1947–1964 рр. — уряд Дж. Неру при владі

1947–1949 рр. — Перша індо-пакистанська війна

 1965 р. — Друга індо-пакистанська війна

1971 р. — Третя індо-пакистанська війна

 1998 р. — ядерні випробування Індії та Пакистану; країни набувають статусу ядерних держав

1.     ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ НАРОДАМИ ІНДІЇ

   Народи Індії після Другої світової війни Індуїстів і мусульман в Індії представляли, відповідно, дві партії — Індійський національний конгрес (ІНК) на чолі з Джавахарлалом Неру і Мусульманська ліга, очолювана Мухаммедом Алі Джинною. Непримиренні позиції щодо майбутнього країни призвели у 1947 р. до збройного зіткнення між індуїстами і мусульманами. За цих умов парламент Великої Британії ухвалив «Акт про незалежність Індії» (набув чинності 15 серпня 1947 р.), що передбачав розділ колишньої колонії на два домініони — Індійський Союз і Пакистан. Проте кордони між двома новими державами були проведені без урахування національних та історичних особливостей, що призвело до тривалого індо-пакистанського конфлікту.   

   Крім цього, Пакистан складався з двох частин — західної та східної, між якими було 1600 км території Індії.

2.     Проблеми Пенджабу і Кашміру

     На цьому ґрунті посилилися релігійні розбіжності, що спричинили збройні зіткнення в Пенджабі, дорогами якого в протилежних напрямках рухалися одночасно сотні тисяч біженців. Це була безпрецедентна в історії Індії міграція людей, що охопила 16 млн осіб. Водночас розпочалися воєнні дії між індуїстами й мусульманами через князівство Кашмір. У 1947 р. між Індією і Пакистаном виник збройний конфлікт (Перша індо-пакистанська війна, 1947–1949 рр.). Лише 1 січня 1949 р. за посередництва ООН Індія і Пакистан уклали угоду про припинення вогню. Подробиці У серпні 1949 р. під егідою ООН була встановлена лінія припинення вогню. Під індійський контроль відійшло близько 60 % території Кашміру, решта дісталася Пакистану. СРСР заявив, що солідарний з Індією. США у цілому підтримували дії Пакистану.

3.     Становлення індійської держави

26 січня 1950 р. набула чинності конституція, за якою Індія проголошувалася «суверенною демократичною республікою» й одночасно залишалася членом Співдружності націй. У конституції закріплювалися демократичні свободи. У виборах до парламенту і в законодавчі збори штатів переміг ІНК. Перший уряд незалежної Індії очолив Дж. Неру.

 ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДЖ. НЕРУ

 Метою Дж. Неру та ІНК була побудова «суспільства соціалістичного зразка» на основі концепції «індійського (конгресистського) соціалізму». Вона означала не ліквідацію приватної власності, а обмеження «власницьких інстинктів і устремлінь» на благо суспільства.

   «Індійський соціалізм» будувався на принципах соціального компромісу і запобігання конфліктам на національно-релігійному підґрунті. Ця концепція була визначальною для наступних лідерів лівоцентристської орієнтації (Індіри Ганді, Раджива Ганді та ін.).

У 1952 р. в Індії розпочалася аграрна реформа. Земля від посередників-заміндарів переходила до тих, хто її обробляв. Аграрні перетворення були доповнені в наступні роки розвитком кооперації, упровадженням передових агротехнічних методів ведення господарства.

  Курс Дж. Неру на розвиток промисловості передбачав створення державного сектору, що мав зайняти «ключові позиції» в економіці країни. Велика Британія, США та інші західні держави передавали Індії свій технічний досвід, вкладали кошти в індійську промисловість.

   З 1955 р. швидко розвивалися економічні відносини між Індією та СРСР. У 1953 р. уряд розпочав адміністративну реформу для реорганізації територій штатів за мовно-національним принципом; ліквідовувалися князівства. Особливо гострою була мовна проблема. Конституція 1950 р. визначила 17 основних мов Індії, що мали статус національних; але офіційною, поряд з англійською, стала тільки хінді. Це в нехіндімовних районах сприймалося як національне гноблення. Зовнішньополітичний курс уряду Дж. Неру вирізнявся чіткістю позицій у питаннях боротьби за мир, протидії колоніалізму і расизму. У 1954 р. Індія і Китай уклали угоду про торгівлю. У ній уперше були зафіксовані п’ять принципів мирних відносин, що стали визначальними для багатьох країн у міжнародних відносинах.

 П’ять принципів мирних відносин  

Ø Рівність і взаємна вигода.  

Ø Мирне співіснування.  

Ø Взаємна повага територіальної цілісності і суверенітету.  

Ø Взаємний ненапад.  

Ø Взаємне невтручання у внутрішні справи одне одного.

Дж. Неру і його країна стояли у витоків Руху неприєднання.

Рух неприєднання (з 1961 р.) — міжнародне об’єднання країн світу, що визнають неприєднання до військових союзів великих держав одним з основних принципів своєї зовнішньої політики.

4.     ІНДО-ПАКИСТАНСЬКИЙ КОНФЛІКТ

  Суперечка між Пакистаном та Індією навколо регіону Кашмір не припинялася після 1947 р. і призвела до Другої індо-пакистанської війни (серпень — вересень 1965 р.), яка закінчилася під тиском ООН і не принесла відчутної переваги жодній зі сторін. Серед результатів війни було тісніше співробітництво Індії із СРСР, а з іншого боку — налагодження співробітництва Пакистану з Китаєм (у КНР наростали серйозні протиріччя з Індією через спірні території в Тибеті).

   Новий сплеск індо-пакистанського конфлікту стався на початку 1970-х років. Жителі східної частини Пакистану відчували себе «людьми другого сорту»: державною визнали мову, якою розмовляли на заході; у розвиток східної частини вкладали значно менше коштів. Крім цього, після потужного тропічного циклону «Бхола», жертвами якого стали близько 500 тис. осіб, центральну владу почали звинувачувати в бездіяльності та неефективному наданні допомоги. У 1970 р. на парламентських виборах перемогла партія «Ліга свободи», яка виступала за автономію Східного Пакистану. Згідно з конституцією, «Ліга свободи» могла сформувати уряд, але лідери Західного Пакистану були проти призначення Рахмана прем’єр-міністром. У результаті останній оголосив про початок боротьби за незалежність Східного Пакистану. Пакистанська армія розпочала операцію з придушення бунтівників, Рахмана заарештували. Після цього його брат зачитав по радіо текст декларації незалежності, що проголошував створення Бангладеш. Розпочалася громадянська війна.

16 грудня 1971 р. командувач пакистанських військ у Бангладеш підписав акт про капітуляцію. У результаті відокремлення від Пакистану Східної Бенгалії в регіоні утворилася нова держава — Народна Республіка Бангладеш.

Третя індо-пакистанська війна (грудень 1971 р.) була наймасштабнішим індо-пакистанським конфліктом другої половини XX ст., що призвів до багатьох тисяч загиблих, більшість з яких становили пакистанці. Улітку 1972 р. представники Індії та Пакистану підписали Угоду про припинення вогню.

Але конфлікт між країнами не вдалося врегулювати.

5.     УРЯДИ ІНДІРИ ГАНДІ

  У 1964 Дж. Неру помер. Індіра Ганді стала прем’єр-міністром у 1966 р.

Уряд І. Ганді усвідомлював необхідність проведення рішучих соціально-економічних реформ.

Програма передбачала:

Ø націоналізацію банків і системи загального страхування;

Ø поступову передачу державі експортної та імпортної торгівлі;

Ø організацію кооперативної торгівлі товарами широкого вжитку в місті та сільській місцевості;

Ø ефективні заходи щодо обмеження кількості монополій і концентрації економічної могутності;

Ø  встановлення обмежень на міське землеволодіння;

Ø продовження земельної реформи;

Ø ліквідацію пенсій і привілеїв князів.

 Представники правого крила ІНК, прихильники обмеження ролі держави в економіці, відповіли організованим опором. У 1969 р. в ІНК відбувся розкол і розпочалося створення двох паралельних організацій Конгресу по всій країні. Напередодні парламентських виборів було оголошено про створення коаліції опозиційних уряду партій, названої «Джаната фронт» (Народний фронт), до якого ввійшов і ІНК (О). У 1977 р. ДФ перетворили на нову партію — «Джаната парті» (Народна партія). На виборах до парламенту в 1977 р. «Джаната парті» здобула перемогу. Закінчилася 30-річна епоха перебування при владі ІНК. Поразка ІНК призвела до його остаточного розколу. На початку 1978 р. І. Ганді оголосила про створення нової партії, названої її ім’ям — ІНК (Індіра), що стояла на позиціях М. Ганді і Дж. Неру

 Основна мета політики уряду «Джаната парті» (до липня 1979 р.), а потім уряду партії «Бхаратія лок дал» (Індійська народна партія) полягала в тому, щоб викреслити з практики курс Дж. Неру. Втручання держави в економічні процеси значно зменшилося.

На парламентських виборах у 1980 р. ІНК (І) здобув абсолютну більшість мандатів у парламенті і сформував однопартійний уряд на чолі з І. Ганді. Уряд ІНК першорядну увагу приділив модернізації сільського господарства, програмі «інтегрованого» розвитку промисловості — великої, середньої та дрібної.

6.     КОНФЕСІЙНЕ ПРОТИСТОЯННЯ наприкінці ХХ ст.

 Сикхська проблема

Активізували свою діяльність сикхські екстремісти, які виступали за створення Держави Халістан на території індійського штату Пенджаб. Сикхізм (виник на початку XVI ст. в Пенджабі, Індія) Його засновник гуру Нанак проголосив головні правила сикхізму: роздуми про Бога і уславлення його; чесне життя у своєму домі на кошти, зароблені чесною працею; община, що має жити за директивами Великих Гуру. Кожний хлопчик-сикх отримує по батькові Сінгх, а кожна дівчинка — по батькові Каур. Десятий (і останній) гуру Гобинд Сингхе на рубежі XVII і XVIII ст. зобов’язав кожного сикха завжди носити зброю і бути готовим вступити в бій. Коли в Золотому храмі у м. Амрітсар оселився великий духовний авторитет сикхів Джарнаіл Сінгх Бхіндранвале, головна святиня перетворилася на штаб сепаратистів. Акцією відплати за штурм Золотого храму було вбивство Індіри Ганді 31 жовтня 1984 р., здійснене співробітниками охорони прем’єр-міністра. Убивство І. Ганді викликало масові погроми, у результаті яких загинули від п’яти до 30 тис.сикхів.

Сьогодні проблема сепаратизму сикхів не є для Індії особливо актуальною.

Тамільська проблема

Водночас із конфліктами між індуїстами та мусульманами в штаті Джамму і Кашмір нове вогнище напруги спалахнуло на півдні Індії — регіоні проживання близько 50 млн тамілів. На півночі сусіднього острова Цейлон, де виникла держава Шрі Ланка, також проживали таміли — давні мігранти з Індії, які сповідують індуїзм. Міжетнічні та міжрелігійні суперечки призвели до початку громадянської війни. Таміли розпочали збройну боротьбу за незалежність. Їхня організація «Тигри звільнення Таміл Ілама» (ТЗТІ) була створена в 1976 р. «Тигри» розгорнули бойові дії і на півдні Індії (штат Тамілланд), і проти 50-тисячного контингенту індійських військ на острові. Сепаратисти організовували атаки на урядові установи, аеропорти, готелі. Вони намагалися вбивати політиків — нападали навіть на президента Шрі-Ланки й індійського прем’єр-міністра. Їхньою «візитівкою» були підриви смертників в автобусах, поїздах, на мітингах. 21 травня 1991 р. терорист-смертник підірвав себе на мітингу в Мадрасі, вбивши прем’єр-міністра Індії Раджива Ганді (сина Індіри Ганді). Уряду Шрі-Ланки вдалося розгромити «тигрів» у 2009 р.

7.     ІНДІЯ на зламі ХХ–XXI ст. Соціально-політичний розвиток країни

До кінця 1980-х років правлячою партією Індії залишався ІНК (І). У його перемозі на парламентських виборах у 1984 р. важливу роль відіграла симпатія до загиблої І. Ганді й віра в те, що її син Раджив Ганді буде гідним наступником на посаді прем’єр-міністра. Уряд Р. Ганді (1984–1989 рр.) проголосив завданнями у внутрішній політиці подальше зміцнення єдності країни, боротьбу із сепаратизмом, бідністю, безробіттям, неграмотністю і хворобами. У 2004 р. перемогу на виборах знову одержав Індійський Національний Конгрес на чолі з його новим лідером Сонею Ганді (італійка за походженням, удова Раджива Ганді). Однак вона відмовилася обійняти посаду прем’єр-міністра, мотивуючи це рішення можливістю «викликати розкол в індійському суспільстві через своє національне походження». Главою уряду став член керівництва ІНК Манмохан Сінгх. Після чергових виборів, з 2014 р. крісло прем’єр-міністра Індії обійняв представник БДП Нарендра Моді. Новий лідер країни назвав своїм пріоритетом пришвидшити економічне зростання. Серед великих країн Індія має одні з найвищих у світі темпи економічного зростання. 6.2. Успіхи Індії на шляху модернізації.

Тема «Близькосхідний конфлікт і спроби його врегулювання»

Дати:

травень 1948 р. — утворення Держави Ізраїль

червень 1967 р. — Шестиденна війна жовтень

1973 р. — «Війна Судного дня»

1993 р. — утворення Палестинської автономії і палестинської адміністрації

1. СТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ ІЗРАЇЛЬ

    Близькосхідна проблема в міжнародних відносинах

Питання про створення єврейської держави обговорювалось на тлі боротьби, що розгорнулася між британською колоніальною адміністрацією в Палестині, арабським і єврейським національними рухами.

Палестина (назва походить від слова «філістімляни», місця їхнього розселення; після Юдейської війни, у 73 р. н. е. римський імператор Тит наказав усю територію між Середземним морем і річкою Йордан називати Палестиною) — історична область на Близькому Сході. З початку ХХ ст. від слова «Палестина» було утворено назву «палестинці», так англійці називали усіх жителів регіону — євреїв та арабів. Після Шестиденної війни 1967 р. палестинцями почали називати арабів, що жили на захоплених Ізраїлем територіях. У 1946 р. це питання було винесене на обговорення ООН. Ідею створити Державу Ізраїль ситуативно підтримав СРСР. Йосип Сталін розраховував на соціалістичні перетворення в новоствореній єврейській державі, а також прагнув послабити позиції Великої Британії. У керівництві США не було єдності в питанні створення єврейської держави. Майже весь істеблішмент США противився цьому. Проте президент Гаррі Трумен надавав підтримку сіоністам ще тоді, коли був сенатором. Був у нього й практичний інтерес: єврейських виборців тоді в Штатах було більше, ніж мусульманських. Зрештою, Трумен віддав вказівку голосувати в ООН за розділ Палестини. 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію № 181, згідно з якою було ліквідовано британський мандат на управління Палестиною, та схвалила рішення про утворення на її території двох держав — єврейської (57 % території) й арабської (43 %). Місто Єрусалим, що стало самостійною адміністративною одиницею під контролем ООН, було відкрите для обох народів. Подробиці США у 1947 р. змінили свою позицію щодо створення двох держав — єврейської і арабської. У Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу СРСР на Близькому Сході матиме небажані для США наслідки. Тож у Вашингтоні взяли курс на союз із арабським світом та внесли на розгляд ООН пропозицію щодо скасування резолюції №181. За резолюцію продовжував виступати СРСР. У ході дипломатичної боротьби представник Української РСР в ООН В. Тарасенко здійснив демарш, завдяки якому резолюція № 181 набула сили. Такою є роль України у створенні Держави Ізраїль. Єврейська сторона рішення ООН прийняла. Ліга арабських держав (ЛАД) рішення ООН відхилила. § 23 УТВОРЕННЯ ІЗРАЇЛЮ. БЛИЗЬКОСХІДНА ПРОБЛЕМА ТА ШЛЯХИ ЇЇ ВРЕГУЛЮВАННЯ 167 У Палестині відновилися арабо-єврейські сутички. У січні 1948 р. арабські загони блокували Єрусалим з його 100-тисячним єврейським населенням й інші міста, нападали на єврейський транспорт. Ліга арабських держав надавала гроші й зброю місцевим арабам. Керівники єврейської громади Ізраїлю на зібрані в американських євреїв гроші намагалися придбати зброю в Європі, але цьому перешкоджало американське ембарго. Лише Чехословаччина за згоди СРСР погодилась поставити зброю та боєприпаси. 14 травня 1948 р. Д. Бен-Гуріон проголосив створення Держави Ізраїль. Палестинці, які відмовились визнавати резолюцію ООН від 29 листопада 1947 р., не зуміли створити свою державу.

 

11А-19.01.21р.

11Б-20.01.21р.

Тема «АФРИКА у другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.»

Завдання:

1.      Опрацювати параграф 26.

2.      Опрацювати матеріал до теми.

3.      Виписати важливі дати та поняття.

4.      Переглянити відео.

5.       Підготуватися до онлайн конференції

6.      ДЗ не відсилаємо.

Дати:

Ø середина 1940-х — 1990 р. — процеси деколонізації в Африці

Ø 1960 р. — «Рік Африки»: здобуття незалежності 17 африканських країн

Ø  початок 1990-х років — ліквідація режиму апартеїду в ПАР

Ø 1994 р. — перші вільні загальні вибори в ПАР

1.     ЗМІСТ ТА ЕТАПИ ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ

Деколонізація — позбавлення колоніальної залежності; історичний процес надання незалежності та повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, колоніям, що відбувалося, передусім, в Азії та Африці, за допомогою як мирних, так і військових засобів.

 Процес деколонізації мав кілька етапів.

1. Середина 1940-х — середина 1950-х років. У цей період деколонізація відбувалася на Близькому Сході, у Південній Азії, Індокитаї. У 1956 р. цей процес захопив країни Магрибу (незалежність від Франції отримали Туніс і Марокко), Судан (від Великої Британії).

 2. Кінець 1950-х — 1960-ті роки. Цей період відзначається найбурхливішим характером деколонізації. 1960-й — «Рік Африки», коли незалежність отримали відразу 17 африканських країн.

3. 1970-ті роки. Припинила своє існування остання найдавніша колоніальна імперія — португальська.

4. 1980–1990-ті роки. Незалежність здобули останні уламки колоніальних імперій у Африці й Азії.

2. ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ АФРИКИ

2.1. Здобуття незалежності країнами Магрибу.

 Алжир У 1954 р. в Алжирі розпочалося повстання проти колонізаторів. Французькі колонізатори відповідали терором, арештами і стратами. Однак Франція була не спроможна протистояти ескалації війни. У результаті переговорів вдалося укласти угоду, що передбачала проведення референдумів у Франції та в Алжирі, у ході яких більшість висловилася за незалежність колонії. У 1962 р. було проголошено Алжирську Народну Демократичну Республіку (АНДР).

У 1956 р. у Парижі відбулися франко-марокканські переговори, що підтвердили визнання незалежності Марокко під владою султана

 Мухаммеда V. Іноземні війська залишили країну. У 1956 р., у результаті франко-туніських переговорів, була укладена угода про надання незалежності Тунісу.

У 1951 р. за підтримки ООН Лівія здобула незалежність. Відкриття родовищ нафти на території Лівії в 1959 р. докорінно змінило її економіку. Проте встановлення згодом диктатури М. Каддафі та її ліквідація в часи «Арабської весни» призвели до тривалої політичної нестабільності і складної гуманітарної обстановки в країні.

2.2. «Рік Африки»

У 1957 р. Велика Британія надала незалежність своїй колонії Золотий Берег (сучасна Гана), а в 1958 р. — Гвінеї. Кульмінацією процесу деколонізації був 1960 р. — «Рік Африки», коли незалежність здобули відразу 17 країн африканського континенту. Серед них: 190  колишні французькі колонії: Камерун, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар), Нігер, Чад, Дагомея (сучасний Бенін), Верхня Вольта (сучасна БуркінаФасо), Габон, Берег Слонової Кістки (сучасний Кот-д’Івуар), Центрально-Африканська Республіка, Малі, Мавританія, Того (до 1956 р. була під англо-французьким управлінням), Республіка Конго (зі столицею Браззавіль);  u колишнє Бельгійське Конго (серед пізніших назв Конго-Кіншаса, Заїр, нині — Демократична Республіка Конго), колишня англійська колонія — Нігерія;  Сомалі (утворилася з італійської та британської колоній). 2.3. Здобуття незалежності країнами Тропічної Африки

   Після повстання в столиці країни Кіншасі бельгійці в 1960 р. були змушені залишити свою колонію — Бельгійське Конго. Міжплеменні конфлікти, політичні й економічні протиріччя призвели до громадянської війни. «Конголезька криза» тривала до 1965 р. Для відновлення порядку ООН довелося спрямувати в країну миротворчі сили.

  Конго стало першою африканською країною, на території якої у війні брали участь кубинці. З одного боку, це були кубинські контрреволюціонери, яких підтримували США і які воювали проти комунізму. З іншого боку воювали їхні співвітчизники та ідеологічні супротивники — кубинські революціонери на чолі з Че Геварою. У наступні роки тривав розпад колоніальної системи в Африці. Одна за іншою здобували незалежність колонії Великої Британії: у 1961 р. — Танганьїка, у 1962 р.– Уганда, у 1963 р. — Кенія, у 1964 р. — Занзібар. У 1964 р. відбулося об’єднання Танганьїки і Занзібару в нову державу — Об’єднану Республіку Танзанія. Тоді ж, у 1964 p., незалежність здобули Замбія і Малаві, у 1965 р. — Гамбія. До середини 1960-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніалізму.

3. КРАХ АПАРТЕЇДУ

3.1. Здобуття незалежності народами португальських колоній

Серед португальських колоній першою здобула незалежність у 1973 р. після тривалої збройної боротьби Гвінея-Бісау. Квітнева революція 1974 р. в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності португальськими колоніями. В Анголі в ході визвольної боротьби, у протиборстві з іншими угрупованнями, у 1975 р. перемогли війська Народного руху за визволення Анголи — Партії праці (МПЛА), лідери якої проголосили Народну Республіку Анголу (НРА) — державу прорадянської орієнтації. Для підтримки нової влади Куба перекинула в Анголу регулярні війська (СРСР спрямував військових спеціалістів). Розпочалася громадянська війна, під час якої зіткнулися геополітичні інтереси СРСР і країн Заходу. У Мозамбіку після здобуття незалежності в 1975 р. у політичному протистоянні брали участь Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО), що цього ж року прийшов до влади і висловив прихильність до соціалістичного розвитку

3.2.         Південна Родезія (Зімбабве)

   У британській колонії Південна Родезія (Зімбабве) жило понад 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн африканців, позбавлених усіх прав. У 1965 р. владу в країні захопила «біла меншість» на чолі з прем’єр-міністром Я. Смітом. Однак «чорна більшість» розгорнула боротьбу за визволення країни під керівництвом Патріотичного фронту. Лондон був змушений скликати конференцію всіх протиборчих сторін. На основі досягнутого компромісу в 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве, у яких переміг Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один з його лідерів Р. Мугабе. У квітні 1980 р. була проголошена незалежна Республіка Зімбабве.

3.3.         Південно-Західна Африка (Намібія)

  Північно-Африканська Республіка (ПАР) перетворила територію Південно-Західної Африки (з 1968 р. — Намібії) на колонію, анексувавши її в 1949 р. З кінця 1950-х років у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією ПівденноЗахідної Африки (СВАПО). У 1978 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, у якій передбачалося припинення вогню між військами ПАР і СВАПО, виведення військ ПАР із країни, проведення виборів. Однак ПАР затримала виконання резолюції більш як на 10 років. У 1988 р. завершилися переговори між ПАР, Анголою і Кубою про виведення військ і політичне врегулювання в країні. Згодом у Намібію ввели миротворчі сили ООН, а в 1990 р. була проголошена незалежність країни. Першим президентом Республіки Намібія був С. Нуйома — лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної системи і ринкових відносин. 3.4. Південно-Африканська Республіка (ПАР) У 1910 р. Капська колонія, Наталь, Трансвааль і Оранжева Вільна держава об’єдналися в британський домініон — Південно-Африканський Союз (ПАС). З 1948 р. расистський режим ПАС офіційно ввів політику апартеїду. Терміни і поняття Апартеїд (мовою африканс — роздільне проживання) — крайня форма расової дискримінації. Означає позбавлення певних груп населення залежно від расової приналежності політичних, соціально-економічних і громадянських прав аж до територіальної ізоляції.

   Влада ПАС утворила 10 псевдодержав («бантустанів») для «чорних» і «кольорових» жителів країни. Території, де жили чорні, були тепер визначено як «білі», і місцеві перед від’їздом продавали їм свої землі задарма. У 1961–1994 рр. понад 3,5 млн людей насильно вивезли зі своїх будинків у «бантустани», де вони були приречені на злидні. Подробиці До 1950 р. уряд ПАС заборонив шлюби між білими і представниками інших рас. Згідно з прийнятими земельними законами більш як 80 % землі надали білій меншості, а чорним відтоді необхідно було мати з собою документи, які давали змогу перебувати в тому чи іншому районі. Для обмеження контакту між расами уряд апартеїду створив окремі державні установи для білих і темношкірих. Світова спільнота засудила расистський режим ПАС, а ООН увела проти нього санкції. Боротьбу проти апартеїду і дискримінації більшості населення ПАС (з 1961 р. — Південно-Африканська Республіка, ПАР) послаблювали політичні та міжплемінні суперечки. У країні існували два протиборчі політичні угруповання місцевого населення — Африканський національний конгрес (АНК), що представляв кілька африканських народностей, і зулуський Рух визволення (ІНКАТА). АНК, створений ще в 1912 р., тривалий час діяв підпільно, влаштовував акції громадянської непокори. У 1961 р. АНК утворив збройне формування «Спис нації», однак його діяльність була паралізована масовими арештами, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув’язнення.     Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. Націоналістична партія. Вона була ініціатором проведення всіх расистських законів. Проте після приходу до влади у 1989 р. лідера Націоналістичної партії Ф. де Клерка розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. У країні здійснювалися демократичні перетворення. У 1991 р. Націоналістична партія офіційно вибачилася перед народом своєї країни за політику апартеїду. У 1990 р. звільнили Н. Манделу. На перших вільних, нерасових виборах у країні у квітні 1994 р. переміг АНК, Н. Мандела став президентом ПАР.

4.     КРАЇНИ АФРИКИ на зламі ХХ–ХХІ ст.

   Південно-Африканська Республіка — єдина економічно розвинена держава Африки. Відносно високим рівнем економічного розвитку вирізняється ряд країн Північної Африки (Єгипет, Алжир, Марокко, Туніс). Африка має величезну кількість корисних копалин і є найбільшим їх постачальником на світовий ринок. Окремі африканські країни є значними у світовому масштабі експортерами нафти й інших видів палива й сировини. З іншого боку, жорстокі та затяжні громадянські війни в Анголі, Конго, Ліберії, Сьєрра-Леоне багато в чому були обумовлені саме боротьбою за надра цих країн. Уряди багатьох держав намагаються здійснювати економічні реформи, спрямовані на перехід до ринкових відносин, забезпечення економічної безпеки, інтеграцію у світові господарські процеси. Проте, здобувши політичну незалежність, молоді держави Африки фактично не стали економічно незалежними.

Основні проблеми африканських країн:  

Ø зростання залежності від зовнішніх чинників: кон’юнктури на світових товарних ринках, кредитів, закордонних інвестицій;  u низький рівень розвитку інфраструктури;  

Ø збереження загальної неграмотності та низької професійної кваліфікації значної частини населення;  

Ø високий рівень зовнішньої заборгованості;  

Ø поглиблення екологічної кризи;  

Ø збільшення соціальної нерівності, низький рівень доходів більшості населення;  u поширення СНІДу (у деяких країнах кількість інфікованих сягає 75 %), різних хвороб, зростання обороту наркотиків і зброї;  

Ø міжплеменні конфлікти, громадянські війни і кризи.

Тема «Холодна війна»

Дати:

1945 р. — початок 1990-х років — «холодна війна»

1948–1949 рр. — перша Берлінська криза

1950–1953 рр. — війна в Кореї

1958–1963 рр. — друга Берлінська криза

1961 р. — спорудження Берлінської стіни

1962 р. — Карибська криза

1955–1975 рр. — війна США у В’єтнамі (В’єтнамська війна)

     1979–1989 рр. — радянська війна в Афганістані

1.    Холодна війна Після 1945 р. розвиток подій у світі відбувався під знаком переходу від багатополюсності до двополюсності (чи біполярності). Цими двома полюсами на міжнародній арені були західний світ (його очолили США) і країни «соціалістичного табору» на чолі із СРСР. Формування двох полюсів на міжнародній арені відбувалося у формі жорсткої конфронтації між ними, що дістала назву «холодна війна».

До основних передумов виникнення «холодної війни» можна віднести:

Ø  Перетворення СРСР і США в «наддержави» і виникнення між ними гострих розбіжностей із питань післявоєнного устрою світу.  

Ø Різке загострення боротьби між СРСР і Заходом за сфери впливу в країнах «третього світу».  

Ø Утвердження радянської моделі тоталітарного суспільства у Східній Європі та протидію США поширенню комунізму у світі.

 Методи «холодної війни» включали в себе пропагандистську війну, активну участь США і СРСР, НАТО і країн Варшавського договору в регіональних конфліктах, боротьбу за вплив на країни «третього світу», економічне і технічне шпигунство, гонку ракетно-ядерних і звичайних озброєнь, активізацію діяльності розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, стратегію взаємного ядерного залякування, протистояння військово-політичних блоків на міжнародній арені тощо.

Утворення в квітні 1949 р. Організації Північноатлантичного договору (НАТО) різко загострило протистояння між двома сторонами. У травні 1955 р. країни радянського блоку створили Організацію Варшавського договору. Тепер протистояння набуло блокового характеру.

2.    БЕРЛІНСЬКА КРИЗА

 Приводом до Берлінської кризи (1948–1949 рр.), одного з перших проявів «холодної війни», було проведення в західній частині Німеччини — Тризонії (території, окупованої військами США, Великої Британії та Франції) — грошової реформи і введення нової грошової одиниці. СРСР, скориставшись тим, що в угоді про статус окупованого Берліна не були передбачені правові основи чотирьох секторів міста, у червні 1948 р. створив перешкоди для транспортного сполучення між Західним Берліном (три сектори міста, де перебували війська США, Великої Британії та Франції) і Тризонією. Фактично радянські війська встановили блокаду Західного Берліна, що тривала 324 дні. Відповіддю західних країн було створення «повітряного мосту», що діяв понад рік. Американські та британські літаки доставили до Західного Берліна за цей час близько 1,6 млн тонн продовольства, медикаментів, палива, устаткування, інших вантажів. Проте жителі міста відчували значні труднощі, особливо у зв’язку з нестачею палива в зимовий період. Спроби ООН зняти блокаду виявилися безуспішними, однак введення ембарго (заборони) у ряді країн на постачання деяких товарів у Радянський Союз вплинуло на радянське керівництво, і СРСР зняв блокаду.

3.    ДРУГА БЕРЛІНСЬКА криза (Берлінська стіна)

  — конфлікт між СРСР та США у 1958–1963 рр.  навколо м. Берліна, розділеного на Східний Берлін (столицю НДР) і Західний Берлін, що перебував під контролем ФРН і країн «західного блоку». Загострення Берлінської кризи призвело до загрози прямого зіткнення радянських і американських військ. Епіцентром протистояння НАТО й ОВД був кордон між НДР і ФРН. Західний Берлін перетворився фактично на «фронтове місто», оточене територією НДР. Проте кордон між Західним і Східним Берліном (столицею НДР) був досить прозорим, і тисячі східних німців знаходили можливість перебратися в Західний Берлін, а потім — у ФРН. Масовий перехід на Захід завдавав значної шкоди економіці та політичному престижу НДР. У цих умовах радянське керівництво прийняло рішення спорудити стіну між Східним і Західним Берліном. Її звели за одну ніч — проти 13 серпня 1961 р. військові будівельники із СРСР і робітники НДР. Стіна мала 25 контрольно-пропускних пунктів, що надійно охороняли. Висота цього бетонного муру становила 4 м, довжина — 46 км. До його розмірів також можна додати ще 115 км — довжину кордону навколо Західного Берліна.

 Реакція США на цю акцію була різкою. 27 жовтня американські танки підтягнули до контрольно-пропускного пункту (КПП) «Чарлі» на вул. Фридрихштрассе. Навпроти них на відстані лише 200 м стояли готові до атаки радянські танки. Виникла реальна загроза прямого воєнного зіткнення радянських і американських військ. Цілу добу тривало протистояння. І все ж в умовах найгострішої міжнародної кризи радянські й американські керівники зуміли розробити засади компромісу, і військам віддали наказ відступити від кордону. Берлінська стіна простояла понад 28 років, ставши символом «холодної війни» та розколу Європи й усього світу на два ворожі табори.

4.    ВІЙНА В КОРЕЇ (1950–1953 рр.) У 1945 р. Корея тимчасово, як тоді

передбачалося, була розділена по 38-й паралелі. Північні райони окупували радянські війська, південні американські. У червні 1950 р. північнокорейські війська перейшли 38-му паралель і вторглися в Південну Корею. Добре підготовлена й озброєна Радянським Союзом північнокорейська армія через кілька тижнів після початку бойових дій вже контролювала 90% території Півдня країни. Однак Рада Безпеки ООН уже в липні 1950 р. прийняла резолюцію, що засуджувала агресію Корейської Народно-Демократичної Республіки (КНДР) і дала згоду на введення військ ООН для її відсічі. У липні 1950 р. командувачем військ ООН, основну силу яких становили збройні сили США, призначили генерала Д. Макартура. 15 вересня 1950 р. війська ООН висадили потужний десант на півдні Корейського півострова і відразу розпочали витісняти війська КНДР. У жовтні 1950 р. війська Макартура зайняли м. Пхеньян і вийшли до кордону КНР. Тоді на допомогу північнокорейцям прийшли так звані китайські «добровольці» — регулярні частини збройних сил КНР, а також радянські військові спеціалісти. У листопаді 1950 р. президент Трумен заявив, що США готові використовувати в Кореї атомну зброю. Уперше виникла загроза переростання локального конфлікту у світову ядерну війну. Союзники США по НАТО виступили проти застосування атомної зброї. Президент Трумен відступив. У 1950 р. фронт стабілізувався. Улітку 1951 р. розпочалися переговори, що завершилися підписанням у 1953 р. перемир’я. Цей документ зафіксував розкол Кореї та існування на Корейському півострові двох держав — Республіки Корея на півдні і КНДР на півночі.

5.    КАРИБСЬКА КРИЗА

   Карибська криза (у США використовують термін «Кубинська ракетна криза») — найнебезпечніша криза часів радянсько-американського протистояння у роки «холодної війни», що поставила світ на межу термо ядерної війни. Безпосередньою причиною кризи було таємне розміщення на Кубі радянських ракет з ядерними боєголовками. Передумови Карибської кризи формувалися після перемоги в 1959 р. революції на Кубі та приходу до влади Ф. Кастро, який згодом проголосив курс на побудову соціалізму і союз із СРСР. Американсько-кубинські відносини різко загострилися. У 1960 р. США встановили економічну блокаду Куби, а в січні 1961 р. розірвали з нею дипломатичні відносини. У квітні того самого року відбулася невдала висадка десанту збройних формувань кубинських емігрантів із США на територію Куби (на Плайя-Хірон). За цих умов Ф. Кастро звернувся по допомогу до СРСР. Радянське керівництво, з огляду на те, що Куба розташована поблизу узбережжя США (90 км), вирішило таємно розмістити на ньому ракети середнього радіуса дії та носії ядерної зброї — бомбардувальники Іл-28. Наявність ракет встановили розвідувальні органи США за допомогою аерофотозйомки. Але радянське керівництво рішуче заперечувало цей факт. Це ще більше стурбувало Сполучені Штати, які вперше зіткнулися з потенційною загрозою завдання ядерного удару по своїй території з баз поряд із своїми кордонами. Президент США Дж. Кеннеді оголосив про введення з 22 жовтня 1962 р. воєнно-морської блокади Куби і спрямував до її берегів 183 бойові кораблі американських ВМС. Усі радянські кораблі, що прямували до Куби, підлягали огляду. Радянський уряд у заяві від 23 жовтня характеризував дії США як морську блокаду і «безпрецедентні агресивні дії». Слідом за цим були приведені до бойової готовності війська США в Європі, збройні сили Варшавського договору.

   Уранці 24 жовтня два радянських судна наблизилися до лінії блокади в 500 милях від Куби, під прикриттям підводного човна. Назустріч ішов авіаносець «Ессекс» з протичовновими гвинтокрилами на борту. Американським військовим було віддано наказ у разі необхідності атакувати радянський підводний човен глибинними бомбами зі слабкими зарядами, щоб змусити його сплисти на поверхню. Але Хрущов не хотів ризикувати і наказав радянським суднам зупинитися на лінії блокади… Криза протистояння тривала з 22 по 28 жовтня 1962 р. Загроза ядерної катастрофи в ці дні була реальною, як ніколи раніше.

   Долю Карибської кризи вирішила таємна дипломатія США та СРСР.

28 жовтня відбулася таємна зустріч між американським послом Робертом Кеннеді та радянським послом Анатолієм Добриніним. Сторони домовилися врегулювати конфлікт політичними методами. СРСР погодився вивезти ракети з Куби в обмін на зняття Сполученими Штатами блокади острова і надання Кубі гарантій безпеки. Світ було врятовано від ядерної катастрофи.

6.    ВІЙНА У В’ЄТНАМІ

Після поразки французьких колоніальних військ в Індокитаї під час війни 1945–1954 рр. на конференції в м. Женеві у 1954 р. В’єтнам тимчасово розділили на дві частини: північну (Демократична Республіка В’єтнам, столиця — м. Ханой) і південну (Південний В’єтнам, столиця — м. Сайгон). Північним В’єтнамом керувала комуністична військово-політична організація «В’єтмінь» на чолі з Хо Ші Міном, а Південним В’єтнамом — імператор Бао Дай. Передбачалося, що країна возз’єднається 1956 р. після проведення на всій території вільних виборів. Однак обидві сторони відмовилися виконувати Женевську угоду 1954 р. і прагнули об’єднати країну без жодних виборів. У 1955 р. Південний В’єтнам проголосив створення Республіки В’єтнам. США організували підтримку його уряду, а з 1961 р. розпочали розміщувати свої війська на території Південного В’єтнаму.       Комуністичний режим Північного В’єтнаму (ДРВ) за підтримки СРСР та КНР розпочав неоголошену «партизанську» війну в Південному В’єтнамі засланими з Півночі диверсійними загонами. Таким чином, ДРВ та його союзники — Китай і Радянський Союз — здійснювали агресивні дії, спрямовані на поширення комунізму на теренах всього В’єтнаму й взагалі Індокитаю та Південно-Східної Азії.

В’єтнамська війна (1955–1975 рр.) — війна між комуністичним Північним В’єтнамом (підтримуваним СРСР та КНР) і Південним В’єтнамом (підтримуваним США, а також Австралією, Новою Зеландією, Південною Кореєю та ін

  Перший бій між військовими Північного В’єтнаму та підрозділами США відбувся 2 серпня 1964 р. в Тонкінській затоці, після чого напади на війська США стали регулярними. Через «Тонкінський інцидент» американський Конгрес 7 серпня 1964 р. ухвалив Тонкінську резолюцію, яка фактично означала оголошення війни Північному В’єтнаму. Розпочалися систематичні бомбардування території ДРВ — най масштабніші після Другої світової війни. Цілями авіаударів були порти, склади, вузлові станції, греблі й ГЕС у районі Ханоя. У відповідь СРСР постачав жителям півночі зенітно-ракетні комплекси, радіолокаційні станції. Лише за перший рік війни американці втратили 275 літаків.

   З 1968 р. масово застосовували «тактичні дефоліанти», через які дерева скидають листя і таким чином позбавляють партизан укриття. За в’єтнамськими оцінками, від побічних ефектів на здоров’я постраждали від 1 до 4 млн осіб. Після наступу військ Північного В’єтнаму на Сайгон, що супроводжувався величезними людськими втратами комуністичних військ, ВПС США здійснили «найбільш концентроване застосування потужності авіації у військовій історії». 110 тис.тонн бомб і тисячі артилерійських ударів знищили навколишні ліси до голих палиць.    

Враження, що в цій війні не можна перемогти, спричинило наростання антивоєнних виступів у США. Після переговорів у Парижі між делегаціями США і ДРВ з осені 1968 р. бомбардування території ДРВ припинили, проте жорстокі бої на землі тривали. На початку 1973 р. на Міжнародній конференції з В’єтнаму в Парижі за участі ДРВ і Південного В’єтнаму, а також Великої Британії, Індонезії, Канади, КНР, Польщі, СРСР, Угорщини, Франції та Генерального секретаря ООН сторони домовилися про виведення американських військ, визнання північанами Південного В’єтнаму та вільні вибори під егідою ООН. Проте північани продовжили бойові дії проти жителів півдня. Протистояння тривало до 1975 р., допоки 30 квітня північнов’єтнамські війська не захопили столицю Південного В’єтнаму м. Сайгон. Після закінчення катастрофічної за втратами В’єтнамської війни (1955–1975 рр.) В’єтнам пережив нове випробування — війну з Китаєм у 1979 р.

  У В’єтнамі певний час ще здійснювали соціалістичні перетворення, але у 1990-х країна провела ринкові реформи, дочекалася зняття американських санкцій, залучила близько 60 млдр дол. США іноземних інвестицій. На кінець 2018 р. ВВП В’єтнаму склав 241 млрд дол. США (46-те місце з 190 країн світу в рейтингу МФВ, де Україна посідає 62-гe місце).

7.    ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ (1979–1989 рр.)

СРСР та США розглядали Афганістан як стратегічно важливий транзитний коридор. Для Радянського Союзу принципове значення мав також спільний кордон Афганістану з радянськими республіками Середньої Азії: він розділив киргизів, таджиків та інші азійські народи між СРСР та «ісламським світом». У 1973 р. Афганістан проголосили республікою, першим президентом якої став Мухаммед Дауд. 27 квітня 1978 р. за підтримки радянських спецслужб в Афганістані відбувся державний переворот. До влади в країні прийшов ставленик Кремля та особистий друг Л. Брежнєва — Мухаммед Таракі. За вказівкою Москви він одразу почав насаджувати у фактично середньовічному суспільстві досвід СРСР, вдавшись до примусової колективізації. Населення радикалізувалося. Релігія об’єднала афганців проти комунізму, який загрожував їхньому усталеному способу життя. Восени Афганістан сколихнув ще один державний переворот, Таракі відсторонили від влади. До Кремля почали надходити суперечливі дані про те, що новий лідер країни — Хафізулла Амін — агент ЦРУ, а Вашингтон начебто вже обдумує плани, як розмістити в Афганістані бази НАТО.

   Радянський лідер Л. Брежнєв під лозунгом «допомоги братньому афганському народу» ухвалив рішення — ввести війська до Афганістану. Історичний анекдот Запитання «братнім, дружнім

Радянські керівники планували спершу замінити Аміна лояльним Кремлю політиком, а потім — спільно з афганською армією приборкати повстанців. Уведення радянських військ розпочалося на підставі постанови політбюро ЦК КПРС, без формального рішення щодо цього Верховної Ради (парламенту) СРСР. «Обмежений контингент» радянських військ в Афганістані становив 100 тис.військових. Регулярна радянська армія виявилася не готовою до партизанської війни в горах і пустелях Афганістану. Через внутрішні конфлікти афганська армія розвалювалася — солдати та офіцери масово переходили на бік повстанців («моджахедів»). Як наслідок, противники завжди знали про плани радянських наступальних операцій, завдаючи СРСР величезних втрат. Для того щоб стримати радянську експансію, країни Заходу надавали повстанцям фінансову та військову підтримку. Американські переносні протиповітряні ракети «Стінгер» були справжнім жахом для радянських літаків і гвинтокрилів. Радянські солдати гинули в Афганістані передусім від власної ж зброї. Єгипет та Китай продавали повстанцям радянську зброю, яку Москва дарувала свого часу «братнім народам». Радянські війська не мали змоги утримувати зайняті території і передавали їх афганській армії. А та, як правило, без бою їх залишала. СРСР не міг не тільки розгромити противника, але й хоча б частково перекрити нескінченний потік зброї та бойовиків з Пакистану. Через вторгнення до Афганістану СРСР опинився в міжнародній ізоляції. Війна та санкції виснажували радянську економіку. А внаслідок перебудови та політики гласності приховувати від громадськості участь СРСР в афганській війні було дедалі складніше. Тому М. Горбачов погодився вивести радянські війська. 14 квітня 1988 р. СРСР, США, Пакистан та Афганістан підписали Женевські угоди про поетапне мирне розв’язання афганської проблеми. Виведення радянських військ з Афганістану тривало з 15 травня 1988 р. і завершилося 15 лютого 1989 р.

 

Тема «ПЕРІОД «РОЗРЯДКИ» В МІЖНАРОДНІЙ ПОЛІТИЦІ»

Дати:

1975 р. — Гельсінська конференція, прийняття Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі

1985–1991 рр. . — американсько-радянські угоди про обмеження гонки озброєнь

1.     ПЕРЕДУМОВИ «РОЗРЯДКИ»

Розрядка — історичний період зменшення міжнародної напруженості, ослаблення військового й політичного протистояння та нормалізація відносин між західним блоком держав, НАТО на чолі з США та комуністичним блоком, ОВД на чолі з СРСР.

Період розрядки охоплює період з кінця 1960-х до кінця 1970-х років, його кульмінацією стала Міжнародна Гельсінська конференція у 1975 р. Розрядка фактично перервалася у 1979/1980 рр., коли СРСР здійснив агресію проти Афганістану.

Основні передумови розрядки були такі:  

Ø досягнення військово-стратегічного паритету (рівноваги) між СРСР і США — усвідомлення громадськістю і керівниками провідних держав катастрофічності будь-якого ядерного конфлікту;  

Ø негативний вплив гонки озброєнь на економіку СРСР та інших країн світу, посилення антивоєнного руху в США та інших державах, великі людські втрати й моральна криза під час війни у В’єтнамі;

Ø  поглиблення взаємозалежності і взаємозв’язку країн світу, неможливість наодинці розв’язати екологічні, енергетичні та інші глобальні проблеми.

1 червня 1968 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Відтоді ДНЯЗ підписали 190 країн. Унікальність договору полягає в тому, що немає жодної іншої міжнародної угоди, яка ґрунтується на домовленостях між неядерними і ядерними державами; до останніх офіційно належать Велика Британія, Китай, СРСР (після його розпаду — Росія), Франція і США. Сьогодні не є учасниками ДНЯЗ Ізраїль, Індія, Пакистан та КНДР.

  А в січні 1965 р. Політичний Консультативний Комітет країн-учасниць Варшавського договору звернувся до всіх європейських країн із пропозицією скликати загальноєвропейську нараду для обговорення заходів колективної безпеки в Європі. Новий канцлер ФРН В. Брандт запропонував відмовитися від «холодної війни» і налагодити нормальні відносини з країнами Європи, насамперед з СРСР і Польщею.

  У 1970 р. укладено договір між ФРН та СРСР про визнання повоєнних кордонів і подібні договори з Польщею та Чехословаччиною.    Пом’якшенню політичного клімату в Європі сприяло також встановлення міждержавних відносин ФРН з НДР.

 У вересні 1971 р. вдалося підписати чотиристоронню угоду щодо Західного Берліна.

Радянсько-американські домовленості з обмеження гонки озброєнь:

Ø  Договір щодо протиракетної оборони (ПРО) і Договір щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ), 1972 р.;  

Ø  Конвенція про заборону бактеріологічної зброї та її знищення (1972 р.);  

Ø Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї (1974 р.) та ін.

2.     ГЕЛЬСІНСЬКА МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ    

Підготовка до конференції розпочалася восени 1972 р. за ініціативи Фінляндії. Складність перших підготовчих зустрічей у Гельсінкі пояснювалась участю в них країн-членів Варшавського договору, НАТО та нейтральних держав. 1 серпня 1975 р. у фінській столиці зібралися представники 33 країн Європи (Албанія не брала участі в нараді), а також США і Канади. На урочистому відкритті Гельсінської конференції виступили президент Фінляндії У. Кекконен, генеральний секретар ООН К. Вальдхайм, голови держав чи урядів усіх держав-учасниць саміту. Цього ж дня був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінський акт). У цьому документі зафіксовано десять основоположних принципів міждержавних відносин:

Ø Суверенна рівність, повага прав, притаманних суверенітету.

Ø Незастосування сили або погрози силою.

Ø  Непорушність кордонів.

Ø Територіальна цілісність держав.

Ø Мирне врегулювання суперечок.

Ø Невтручання у внутрішні справи (держави також відмовилися від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої держави-учасниці).

Ø Повага прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань.

Ø Рівноправ’я та право народів розпоряджатися своєю долею.

Ø Співробітництво між державами.

Ø Сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом.

Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. В Гельсінкі були закладені основи важливих сучасних європейських структур. Так, здійснювати контроль за дотриманням положень Гельсінського акта була покликана Нарада з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ). З 1995 р. назва була змінена на Організацію з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), що використовується сьогодні.

З 1990-х років у структурі ОБСЄ були створені постійно діючі інституції:

Ø Парламентська асамблея;  

Ø Форум із питань безпеки (збирається щотижня у Відні);  

Ø Бюро з демократичних інститутів і прав людини;  

Ø Бюро у справах національних меншин.

3. «НОВЕ ПОЛІТИЧНЕ МИСЛЕННЯ»

 Усупереч політиці розрядки СРСР і Куба розгорнули експансію на Африканському континенті, підтримуючи ліві сили в Анголі, Мозамбіку, Ефіопії, Сомалі, Південному Ємені.

    Введення радянських військ до Афганістану означало остаточний зрив політики розрядки. Апогею напруженості радянсько-американська конфронтація досягла під час першого терміну (1981–1985 рр.) перебування при владі 40-го президента США Р. Рейгана.

  Зокрема, 23 березня 1983 р. президент США зробив заяву про розроблення в США Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ), більш відомою за назвою «зоряних війн». Президент США оголосив СРСР «імперією зла» та закликав до «хрестового походу» проти комунізму. Трагічним виявом військово-політичної напруженості стало знищення 1 вересня 1983 р. радянськими засобами протиповітряної оборони над о. Сахалін південнокорейського літака, у результаті чого загинули 296 пасажирів.

Основні принципи «нового політичного мислення»:  

Ø пріоритет загальнолюдських цінностей, визнання загальнолюдських норм моралі як основи політики;  

Ø усвідомлення всеосяжного характеру проблем міжнародної безпеки;

Ø  розуміння мирного співіснування країн з різним соціально-політичним устроєм не як форми класової боротьби, а як політики взаємних компромісів;  

Ø усвідомлення необхідності спільних зусиль для розв’язання глобальних проблем людства та його виживання в «ядерно-космічну добу».

  М. Горбачов оголосив про припинення з квітня 1985 р. розгортання ракет середньої дальності (СС-20) у країнах Східної Європи і в Європейській частині СРСР та про введення із серпня 1985 р. одностороннього мораторію на ядерні випробування, що діяв півтора року.

   19–21 листопада 1985 р. у м. Женеві (Швейцарія) відбулася перша за роки радянської «перебудови» радянсько-американська зустріч на вищому рівні між президентом США Р. Рейганом і радянським лідером М. Горбачовим. За результатами переговорів було досягнуто принципової згоди про значне скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

   У 1987 р. у Вашингтоні М. Горбачов і Р. Рейган підписали Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності.

    Завершення епохи «холодної війни» відбулося наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Цьому сприяли остаточне виведення радянських військ з Афганістану; руйнування Берлінської стіни — символу «залізної завіси»; антитоталітарні революції в країнах Східної Європи; ряд найважливіших радянсько-американських угод та ін.

    Під час зустрічі М. Горбачова з Дж. Бушем на Мальті в грудні 1989 р. було заявлено, що СРСР і США перестали розглядати один одного як потенційних супротивників. Ця заява означала закінчення епохи «холодної війни».

  1 липня 1991 р. учасники Організації Варшавського договору підписали протокол про припинення діяльності цієї організації.

30–31 липня 1991 р. М. Горбачов і Дж. Буш підписали в Москві Договір про обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), відповідно до якого передбачалося взаємне (на 30– 40 %) зменшення ядерних арсеналів. Уперше роззброювання найбільших держав світу досягло таких масштабів.

 Завершення «холодної війни» наприкінці ХХ ст. мало велике міжнародне значення:

1. Зменшилася загроза виникнення третьої світової війни, поліпшилася атмосфера міжнародних відносин.

2. Пришвидшився процес становлення єдиного світового ринку, заснованого на ринковій економіці.

 3. Знизилися витрати на гонку озброєнь, з’явилося більше можливостей для розв’язання глобальних проблем людства.

 4. СРСР зазнав поразки у «холодній війні», що було однією з передумов розпаду СРСР і соціалістичної системи у світі.

 4. ВІЙНИ, КОНФЛІКТИ наприкінці ХХ — на початку XXI ст.    

1. Війна між Іраком та Іраном (1980–1988 рр.)

У вересні 1980 р. різко загострилися відносини між Іраком та Іраном. Іракська армія розпочала наступ на півдні Ірану.

Причинами іракського вторгнення були:

Ø Невдоволення впливом режиму Хомейні на іракських шиїтів;  

Ø підтримка Іраном боротьби іракських курдів проти багдадського режиму;  

Ø Багаторічні територіальні суперечки та ін..

Шиїзм — другий за значенням і кількістю послідовників (після сунізму) напрям в ісламі

  У серпні 1988 р. завдяки зусиллям ООН було досягнуто домовленості про початок мирних переговорів між Іраном і Іраком. Невдовзі Ірак вивів свої війська з іранської території, у 1990 р. були відновлені дипломатичні відносини між країнами.

     2.Війна в Перській затоці 1991 р.

На початку серпня 1990 р. іракські війська вторглися на територію Кувейту. Приводом для цього послужили територіальні домагання іракського режиму на чолі з диктатором С. Хусейном до сусідньої держави, що має найбагатші родовища нафти. Згодом Багдад оголосив про «об’єднання повністю і назавжди» Кувейту з Іраком і перетворення його на свою 19-ту провінцію. 15 січня 1991 р. скінчилася «пауза доброї волі», надана Іраку РБ ООН для евакуації військ із Кувейту.

  У ніч проти 17 січня війська багатонаціональних сил, що складала іракська техніка, знищена військами коаліції, та розбиті транспортні засоби 213 лися з контингенту здебільшого США, Великої Британії, Франції, ряду арабських держав, на підставі винесеного РБ ООН рішення про використання «всіх необхідних засобів для відновлення миру і безпеки в цьому регіоні», розпочали воєнні дії проти Іраку. Операція дістала назву «Буря в пустелі». Наприкінці лютого 1991 р. Ірак капітулював і відповідно до ультиматуму РБ ООН вивів свої війська з Кувейту.

      3.Небезпека виникнення нової війни між Індією і Пакистаном

  Нова ескалація конфлікту на індо-пакистанському кордоні розпочалася у 1999 р., коли пакистанські найманці та регулярні війська вторглися в індійський штат Джамму і Кашмір, унаслідок чого в прикордонних районах розгорнулися бойові дії між індійцями і пакистанцями. 13 грудня 2001 р. терористи влаштували криваву бійню в індійському парламенті, унаслідок якої загинули 13 осіб, зокрема п’ять нападників. Індійська влада обвинуватила в теракті Пакистан. Дві країни, які мали ядерну зброю та чисельність населення на той час близько 1,2 млрд осіб, опинилися на межі війни.

4.Війна між Ефіопією і Еритреєю

  У грудні 1994 р. була ухвалена Конституція Ефіопії. Усім суб’єктам федерації надавалися автономні права аж до відокремлення. На референдумі, що відбувся в Еритреї у квітні 1998 р., 99,8 % його учасників проголосували за створення незалежної держави. Суверенітет Еритреї визнала Ефіопія, однак кордон між двома країнами не був чітко визначений. У травні 1998 р. еритрейські війська вторглися у спірні райони і завоювали їх. Незважаючи на зусилля ООН і Організації африканської єдності, у 2000 р. бойові дії відновилися. Війська Ефіопії розгромили супротивника і наблизилися до столиці Еритреї. Лише під тиском провідних держав у червні 2000 р. Ефіопія і Еритрея уклали угоду про припинення воєнних дій. У війні загинули і були поранені понад 370 тис. еритрейців і близько 350 тис. жителів Ефіопії.

5.Війна в Іраку в 2003 р.

  На початку 1998 р. конфлікт між США й Іраком спалахнув з новою силою. За звітами інспекторів ООН, Ірак не виконував вимоги ООН щодо знищення хімічної та біологічної зброї. Після закінчення терміну ультиматуму, пред’явленого С. Хусейну президентом Бушем, 20 березня 2003 р. збройні сили США та їхні союзники розпочали бойові дії. Після ракетно-бомбових ударів стартувала сухопутна операція військ антиіракської коаліції. На початку травня 2003 р. столиця Іраку вже перебувала під повним контролем американських військ. Іракська армія була розгромлена. Однак сьогодні обстановка в Іраку лишається складною та практично неконтрольованою.

Тема «ПРОБЛЕМА МІЖНАРОДНОГО ТЕРОРИЗМУ»

1.     Тероризм (від лат. terror — страх, жах) — злочинні дії окремих осіб, груп чи організацій, спрямовані на залякування держави, організацій і спільнот, окремих людей для досягнення політичних цілей, дестабілізації ситуації в суспільстві.

 Терор — насильницькі дії, репресії держави проти власних громадян, певних спільнот чи проти інших держав.

Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 р.

 [Тероризм являє собою] «суспільно небезпечну діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей».

2.     ОСНОВНІ НАПРЯМИ СУЧАСНОГО ТЕРОРИЗМУ

1.     Лівий тероризм

Лівий тероризм (інакше його називають революційний, «червоний») ідеологічно орієнтується на різні ліві доктрини (марксизм, ленінізм, троцькізм, анархізм, маоїзм тощо). В основі ідеології лівого тероризму — боротьба проти «прогнилого буржуазного суспільства», за здійснення «світової соціалістичної революції», досягнення загальної рівності між людьми.

2.     Правий тероризм

Ідеологи правого тероризму виступають проти лібералізму, лівого руху, демократії, соціальних реформ. Вони є затятими супротивниками правової держави і громадянського суспільства, виявляють расову і національну нетерпимість. Правий тероризм орієнтується на національних діячів минулого, на культ «сильної особи». Його витоки — шовіністичні та расистські настрої певної частини суспільства.

3. Націоналістичний тероризм Цей різновид тероризму характеризується терористичними діями угруповань, які прагнуть домогтися незалежності або забезпечити перевагу однієї нації над іншою всередині країни. Серед націоналістичних терористичних організацій — баскська ЕТА, Ірландська республіканська армія (ІРА) та ін.

4. Ісламський тероризм Головне завдання ісламських терористичних організацій — боротьба з неісламським світом. На думку лідерів терористів, головну небезпеку для ісламського світу становлять США, інші західні країни та Ізраїль, які нібито намагаються його завоювати, знищити цінності ісламської релігії, нав’язати мусульманам ідеї та моделі західного походження

3. ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО ТЕРОРИЗМУ

   На сучасному етапі відбувається консолідація терористичних сил. Останнім часом терористичні організації та терористи-фанатики поширюють сферу своєї антилюдської діяльності на весь світ, а також використовують різні методи організації терактів. Якщо раніше підриви смертників з вибухівкою у людних місцях, напади з холодною та вогнепальною зброєю на пересічних громадян мали місце в Ізраїлі, де ефективно працює антитерористична система безпеки, масово були поширені в Афганістані, Іраку та інших країнах Азії, то в останні роки теракти стали бідою Європи.

   Влаштовуючи теракти і бажаючи помститися «західному світу», терористи-ісламісти підвищують популярність європейських правих партій, які виступають проти міграції, посилення ісламського впливу на світське життя, а часто і проти Європейського Союзу. Найбільшу кількість терористичних атак останніми роками здійснювали «Ісламська держава», «таліби», «Аль-Каїда» зі своїми філіалами та нігерійська «Боко харам». Усі ці терористичні організації позиціонують себе як релігійні. Однак водночас вони мають чіткі політичні цілі, головна з яких — створити власну державу. Таке явище дістало назву «терористична напівдержава» (Terrorist Semi-States, або TSS). Це — організація, яка, з одного боку, контролює частину існуючої держави, а з іншого — продовжує терористичні напади на громадян цієї та інших держав. Характерними прикладами «терористичних напівдержав» є «Ісламська держава», «Боко харам», рух «Талібан», «Аль-Каїда». Новітні інформаційні технології, залучення приватних військових компаній (на кшталт сумнозвісної російської Приватної військової компанії Вагнера), доступність зброї в поєднанні з мільйонами біженців і мільярдами бідних, замішані на простій ідеології ненависті та радикалізму — все це створює родючий ґрунт для нових терористів. Для того щоб ефективно протистояти цій загрозі, потрібне об’єднання зусиль усіх держав світу, всього суспільства.

Тема «ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ (ІНФОРМАЦІЙНЕ) СУСПІЛЬСТВО»

Постіндустріальне (інформаційне) суспільство — якісно новий етап суспільного розвитку, наступний за індустріальним суспільством. Провідна роль у ньому належить науці, освіті, знанням, ефективному використанню нових технологій, комп’ютеризації та розвитку інформаційних систем, творчій діяльності людини. Більшість населення постіндустріальних країн працює у сфері послуг.

  У період НТР та переходу до постіндустріального суспільства відбуваються кардинальні зміни в структурі економіки. Збільшується частка секторів, що надають послуги для особистого споживання, виробляють інтелектуальний продукт, науково-технічну продукцію.

  Відбуваються зрушення у відносинах власності. Збільшується частка особистої власності громадян, дрібної і середньої приватної власності завдяки зростанню ролі малого і середнього бізнесу.

   У міжнародній торгівлі першість поступово переходить до високотехнологічних виробів, інтелектуальної власності, туристичних послуг.

     Відбувається переоцінка цінностей від прагнення економічного зростання до пріоритету сталого розвитку, екологічної безпеки.

   Спостерігаються істотна зміна ролі різних соціальних верств у суспільстві. Великі власники дедалі більшою мірою зміцнюють зв’язки з верхівкою бюрократичного апарату. Кваліфіковані робітники стають співвласниками підприємств. На провідні позиції серед них виходять програмісти, оператори автоматичних ліній, систем зв’язку. Серед службовців значно зростає роль менеджерів.

   Велике машинне виробництво втрачає потребу в робітниках, зосереджених на одній операції. Сучасний ринок потребує працівників, які можуть швидко змінювати види діяльності, вчасно переорієнтовуватися на інші виробництва і сервіси. Дедалі більша роль належить високій соціальній мобільності.

Високі технології (англ. high technology, hi-tech; поняття використовується з кінця 1960-х років) — найновіші та найпрогресивніші технології сучасності. До них належать найбільш наукоємні види промисловості, зокрема: мікроелектроніка, обчислювальна техніка, робототехніка, атомна енергетика, літакобудування, космічна техніка, мікробіологічна промисловість тощо.

3.     КУЛЬТУРА «ВІРТУАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ»

Процеси віртуалізації породжують новий вид культури — віртуальний. Під впливом тотальної віртуалізації змінюються й пізнавальні запити людини.

VR в медицині допомагає в медичній освіті та тренуваннях, а також безпосередньо використовується для лікування деяких захворювань.

VR в освіті та її інтерактивні можливості дають змогу учням цікавіше вивчати щось нове. На уроках географії можна опинитися в будьякій країні світу за лічені хвилини, біології — вивчати рослини зсередини, астрономії — подорожувати космосом.

VR в архітектурі та дизайні дають змогу побачити ще нереалізовані проекти архітекторам і дизайнерам. Те саме стосується дизайну: за допомогою VR сьогодні просто уявити, який вигляд матиме ваша нова кухня або квартира після ремонту.

VR у військовій сфері використовують для всіх різновидів стратегічних навчань. VR здатна відтворити будь-яке місце, наприклад, для проведення тренувань антитерористичних операцій. Це коштує значно менше, а також є надійнішим.

Небезпеки й перспективи віртуальної реальності

 Отже, застосування віртуальної реальності, як і будь-якої іншої технології, відкриває для людини нові можливості та водночас створює реальні небезпеки. VR-залежність занурює людину у віртуальну реальність і вона тільки на деякий час повертається в реальне життя.

VR-манія може призвести до втрати апетиту і сну, користувачеві складно відволіктися від гри. Травмонебезпечність. Поринання у VR може бути травмонебезпечним. Так, компанія окулярів віртуальної реальності «Окулус» (Oculus) видає інструкції з безпеки користування, чим намагається зняти з себе відповідальність за отримання травм під час перебування у віртуальній реальності.

Негативна реакція організму. Витрата величезної кількості часу на неперервну роботу з інтернетом та віртуальною реальністю призводить до порушень режиму сну, відпочинку, харчування, а це згубно впливає на весь організм.

Психологічні зміни особистості. Коли людина VR-залежна, вона проводить більшу частину свого часу у віртуальному світі. У неї з’являється невпевненість в собі, агресія, песимізм. Також віртуальна реальність небезпечна можливістю впровадження масового психологічного впливу. Вразливість персональних даних. У результаті кібератак злочинці зможуть отримати в руки не тільки імена та паролі користувачів, а й заволодіти самою особистістю власника акаунта.

4.     ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Велику роль не тільки в інформуванні людей, а й у формуванні суспільної свідомості відіграють засоби масової інформації (ЗМІ). Через телебачення, пресу, інтернет-ресурси ми дізнаємося про події в політиці й економіці, дії урядів і громадських організацій, відстоювання своїх прав громадянами, воєнні конфлікти, новини культури. Свобода діяльності журналістів є ознакою демократичності й відкритості країни та суспільства.

Тема «Розвиток науки наприкінці 20-на початку 21ст.»

1. Основні напрями розвитку НТР

1. Перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу.

 2. Відкриття і використання нових видів енергії.

Розвиток ядерної і термоядерної енергетики із забезпеченням безпеки їх використання, актуальність чого показала катастрофа на Чорнобильській АЕС у СРСР (26 квітня 1986 р.) та аварія внаслідок землетрусу на АЕС Розробляються методи використання енергії термоядерного синтезу, енергії Сонця, океанських припливів, підземного тепла Землі та ін.

3. Початок інформаційної революції. Планета Земля поступово перетворюється на єдиний інформаційний простір.

4. Автоматизація і роботизація виробництва досягли такого рівня, що основним завданням працівника поступово стає регулювання і контроль над виробничим процесом. Це створює небачений простір для розвитку особистості людини.

 5. Упровадження принципово нових технологій, створених на базі фундаментальних відкриттів (лазерних, плазмових, мембранних та ін.), яким властиві маловідходність; зростання продуктивності, висока якість продукції, екологічна чистота тощо.

 6. Докорінна зміна предметів праці, поява принципово нових видів матеріалів із наперед заданими властивостями.

7. Розвиток генної інженерії та біотехнологій — можливість задавати наперед визначені властивості рослинам і тваринам, які використовують у сільськогосподарському виробництві і забезпеченні харчової бази людства.

2. Основні здобутки НТР на зламі XX –XXI ст.

 З 1940-х років ХХ ст. у медицині почали застосовувати гемодіалізатори — апарати, що виконують функцію здорової людської нирки. У 1950-ті роки здійснили перше успішне пересадження нирки. Першу операцію з пересадження людського серця провів у 1967 р. хірург Крістіан Бернард (ПАР).

  Британський учений Френсіс Крік і американський Джеймс Вотсон у 1953 р. запропонували модель подвійної спіралі ДНК, що поклало початок вивченню основ генетики на молекулярному рівні (у 1962 р. вчених удостоїли Нобелівської премії).

 У 1996 р. у Великій Британії відбувся перший успішний експеримент із клонування живої істоти. У 2010 р. групі учених під керівництвом Крейга Вентера вдалося штучно синтезувати мінімально необхідний набір генів для створення в лабораторних умовах живого організму — бактерії.

 Значний внесок у розвиток сучасної фізики зробили вчені СРСР — Абрам Йоффе (уродженець Полтавщини), Петро Капіца, Ігор Курчатов, Лев Ландау, Анатолій Александров (уродженець Київщини), Яків Зельдович, Юлій Харитон, Андрій Сахаров.

Серед досягнень світової фізики — відкриття високотемпературної надпровідності, дослідження процесу «холодного» термоядерного синтезу.

 У 2008 р. відбувся запуск Великого адронного колайдера — найбільшого у світі прискорювача елементарних частинок, створеного у Європейському центрі ядерних досліджень (Швейцарія).

Американський математик Норберт Вінер створив нову науку — кібернетику, котру він уявляв як єдину науку про управління.

 3 червня 2011 р. ООН ухвалила резолюцію, згідно з якою право на доступ до інтернету є одним з невід’ємних прав людини

3.     ОСВОЄННЯ КОСМОСУ

4 жовтня 1957 р. у Радянському Союзі був запущений перший в історії штучний супутник Землі. Відтоді розпочалося радянсько-американське змагання за першість в освоєнні космосу. Перший американський супутник був виведений на орбіту 1 лютого 1958 р.

12 квітня 1961 р. у СРСР запустили перший космічний корабель із людиною на борту — Юрієм Гагаріним. А 5 травня 1961 р. у США здійснили запуск пілотованого космічного корабля.

У березні 1965 р. радянський космонавт Олексій Леонов уперше вийшов у відкритий космос. Згодом Національне аерокосмічне агентство США (НАСА) здійснило запуск космічного корабля «Аполлон-11» на Місяць. 20 липня 1969 р. вперше в історії людина ступила на поверхню іншого небесного тіла, окрім Землі. Двоє астронавтів, Ніл Армстронг і Едвін Олдрін, пробули на Місяці близько 2,5 год. Вони провели наукові спостереження і взяли зразки ґрунту супутника Землі.

  У 1975 р. уперше відбулося стикування в космосі кораблів «Аполлон» (США) і «Союз» (СРСР).

 З 1981 р. НАСА почало запускати кораблі багаторазового використання — «шаттли».

 1 серпня 1995 р. на навколоземну орбіту запустили перший український штучний науково-дослідний супутник «Січ-1» за допомогою ракети-носія «Циклон-3».

У 1997 р. Леонід Каденюк став першим громадянином незалежної України, який здійснив політ у космос у складі міжнародного екіпажу на американському космічному кораблі «Columbia».

У 2004 р. відбувся політ першого китайського космонавта. 3 січня 2019 р. міжпланетна станція «Чан’е-4» здійснила успішну посадку на зворотному боці Місяця.

 Активну діяльність у вивченні космосу здійснюють Європейське космічне агентство (ESA), що складається з 20 держав-членів ЄС, а також такі країни, як Франція, Японія, Німеччина, Індія, Італія та ін. Велику роль в освоєнні космосу відіграє Міжнародна космічна станція (МКС), створена в співробітництві аерокосмічних агентств Росії, США, Японії, Канади, Бразилії та ЄС.

Амбітні плани з освоєння космосу та створення перших баз на Марсі має винахідник та підприємець Ілон Маск. У планах створення колоній у космосі з Маском конкурує засновник Amazon Джефф Безос.

Тема «Розвиток літератури та образотворче мистецтво наприкінці 20-на початку 21ст.»

1.     Літературний реалізм

  У творчості багатьох письменників перших післявоєнних років превалювала антивоєнна, антифашистська тематика. Темі Опору присвятили свої твори французькі письменники Р. Вайян, Р. Мерль, німецькі — А. Зегерс, Г. Бьолль та ін.

  У 1947–1967 рр.  великий вплив на літературу мала «Група 47» (німецькі письменники Г. Ріхтер, Г. Грасс, М. Вальзер; австрійські поети І. Бахман, П. Целан та ін.). Будівництво нової післявоєнної культури, на думку членів «Групи 47», слід було починати «з нуля», та створити нову німецьку мову — на зміну старій, зруйнованій нацистською риторикою та пропагандистською брехнею. Виразником невдоволення молоді дійсністю була в 1950-ті роки група англійських письменників, котра у літературній критиці дістала назву «розсерджені молоді люди»: Дж. Вейн (роман «Поспішай униз»), К. Еміс (роман «Щасливчик Джим»), Дж. Осборн (п’єса «Обернися в гніві»).

   Теоретики «соціалістичного реалізму» в СРСР вимагали від письменників «поліпшувати» історію, зробити привабливою «вітрину» життя в соціалістичних країнах. Прикладами таких творів є «Піднята цілина» М. Шолохова, «Хліб» О. Толстого та ін. «Магічний реалізм» — стиль, у якому магічні елементи вплетені в реалістичну картину світу. Представники цього стилю — Х. Борхес, М. Булгаков, Х. Кортасар, Г. Маркес, М. Павич, Х. Мурокамі та ін.

2.     Література модерністського напряму

Модернізм — загальна назва творчих напрямів і шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, антиреалістична спрямованість. Модерністи на перше місце ставили творчу інтуїцію, сутність буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість елітарною. Напрями модернізму — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, дадаїзм та ін. Екзистенціалізм дає змогу вирватися за межі суворої реальності і передавати життєве й емоційне світовідчуття. Найяскравіші представники цього напряму — французькі письменники Ж.-П. Сартр, Пауль Целан.

А. Камю, С. де Бовуар, британські А. Мердок і К. Вілсон, американський Н. Мейлер (США).

На противагу класичному роману, «неороман» не мав сюжетної завершеності, проте утверджував образ замкненої на собі особистості (французькі письменники Н. Саррот, А. Роб-Ґріє та ін.). 1.3. Постмодернізм у літературі З 1980-х років на зміну модернізму прийшов постмодернізм. Його основним принципом є вільне поєднання виражальних засобів, а також плюралізм ідей, думок, точок зору і гуманізм. Головною фігурою літературного постмодернізму є італійський письменник У. Еко. Всесвітню славу йому приніс роман «Ім’я троянди» (1980 р.). Постмодернізм в американській літературі пов’язаний з іменами засновників «школи чорного гумору» (Д. Барт, Т. Пінчон, Д. Данліві і Д. Бартельмі). До постмодернізму відносять творчість таких письмен ників, як Д. Делілло, В. Гібсон, М. Павич, Т. Стоппард та ін. Риси постмодернізму характерні для творчості російських авторів, серед яких — Б. Акунін, Й. Бродський, В. Єрофєєв, В. Набоков, Г. Остер, В. Пєлєвін, В. Сорокін, Т. Толстая.

   У сучасній українській літературі постмодернізм виявляється у творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, С. Жадана, О. Забужко та ін.

3.     Образотворче мистецтво.

   Соціальний реалізм бачив зміст мистецтва в його зв’язку з дійсністю, служінні прогресу методами художньої творчості.

Неореалізм — течія в мистецтві, особливості якої — пафос суворої правди, достовірність зображення, повага до простої людини; максимальна узагальненість образів картин, що переходять в образи-символи. Велику увагу приділено кольору, що ніс змістове й емоційне навантаження. Одним з основоположників неореалістичного напряму є італійський художник Р. Гуттузо. Серед кращих його творів — «Зайняття земель, що пустують, батраками в Сицилії», «Битва біля моста Амміральо». А. Фужерон зі своїм реалістичним полотном «Слава Андре Ульє» і Б. Таслицький із серією графічних портретів в’язнів Бухенвальда є представниками французького неореалізму. Популярність здобули графіки П. Хогарт (Велика Британія) і Е. Ваєт (США). Авторам творів у стилі «соціалістичного реалізму» був властивий показний, часто фальшивий оптимізм.

Течії післявоєнного абстракціонізму розділяють на три групи

Абстракціонізм (від лат. abstractiо — віддалення) — напрям у мистецтві, образність якого ґрунтується на кольорі, лінії, формі та текстурі, а не на мотивах, запозичених із навколишньої реальності. Засновником абстракціонізму вважають російсько-українського художника В. Кандинського (1866–1944 рр.).

Поп-арт — течія в мистецтві, для якої характерне переосмислення образів масової культури, естетизація зовнішнього предметного світу, утвердження культу речі.

Сюрреалістичний (надреальний) напрям у мистецтві виник ще в 1920-ті роки. Сюрреалісти вирішили замінити реально існуючий світ містичним, підсвідомим. Найяскравішим представником цього напряму є видатний художник сучасності Сальвадор Далі. Видатною фігурою у світовому образотворчому мистецтві є французький художник, іспанець за походженням Пабло Пікассо. У його творчості переважали ідеї добра, ненависті до війни. Послідовником сюрреалізму є Марк Шагал, який тривалий час жив у Франції. Характерні мотиви картини М. Шагала — жителі єврейських містечок, прості люди та їхні почуття. Наприкінці 1960-х років зародився концептуалізм. Згідно з ним важливим є не предмет, який зображають, а те, що він означає, і наша реакція на нього обумовлена не чуттєвим сприйняттям, Джексон Поллок.

У 1967 р. американський скульптор Клас Олденбург вирив кілька ям у нью-йоркському Сентрал-парку, після чого «творчо» їх закопав. А Христо Явачев прославився, упаковуючи в пластик величезні ділянки землі на австралійському узбережжі та відомі пам’ятники архітектури.

14.04.21р. Урок узагальнення з тем «Міжнародні відносини. Повсякденне життя і культура»