«Історія
вулиці Стрілецької»
У Вінниці на Замості є
«військова» вулиця - Стрілецька, майже половину якої по не парній стороні
займає штаб ВПС України. Розташований там і 45-й механічний завод, який працює
зокрема і на оборонний комплекс. Тут навіть є тематичне стареньке кафе «Офіцерське».
На Стрілецькій є навіть склад старих трамвайних вагонів.
Свою назву вулиця
Стрілецька отримала в 2015 році, коли в рамках декомунізації перейменували
вулицю Червоноармійську. Стрілець – синонім слова «вояк», «солдат». Топонім
підкреслює «армійську» функцію вулиці, адже міський гарнізон Вінниці
безперервно перебуває тут з 70-х рр. ХІХ ст. Нині це місце дислокації
військових частин Збройних Сил України.
Починається
вулиця Стрілецька від вулиці Київської та закінчується поруч з Муніципальним
ринком, що на вулиці Академіка Янгеля.
Протягом останніх
майже 140 років у військовому містечку на сучасній вулиці Стрілецькій, жили та
несли службу солдати шести різних державних утворень: Російської імперії,
Української держави гетьмана Скоропадського, Української Народної Республіки,
СРСР, нацистської Німеччини та України. Розбудова інфраструктури для військових
перетворила пустир на околиці міста в один з великих житлових районів, який
досі не втратив свою військову складову.
Реформа імперського
війська та її наслідки у Вінниці
В 1856 році завершилась Кримська війна, в
якій Російській імперії довелось визнати поразку. Це стало чітким сигналом для
російських державних та військових діячів, що у війську, яке значно відставало
від армій провідних європейських держав, пора щось змінювати.
Запроваджується ряд заходів, які
втілюватись в життя окремими блоками. Всі ці заходи відомі нам як військова
реформа Мілютіна. Серед іншого вона ввела поняття військових округів, а в
багатьох містах Російської імперії з’явились повноцінні військові гарнізони та
виокремлені ділянки для них.
До впровадження військової реформи частини
Російської імператорської армії (РІА), які дислокувались у Вінниці, в якості
казарм використовували пристосовані приміщення. Одним з таких приміщень, до
прикладу, був колишній єзуїтський
монастир (сучасний Державний архів Вінницької області). У
середмісті військовим було досить тісно, тому виникало питання передислокації.
Враховуючи, що по завершенню російсько-турецької війни 1877-78 років до міста
починають прибувати піхотні, кавалерійські та артилерійські з’єднання, питання
розташування всіх цих військовиків стало як ніколи
актуальним.
В 70-80-х роках ХІХ століття для них
сформували ділянку на Замості. Йдеться про район сучасної вулиці Стрілецької.
На новому місці розташували 47-й
піхотний Український полк.
Поза сумнівом,
військові були одним з важливих факторів розвитку міста і, зокрема, розвитку
Замостя. З появою того першого військового містечка у Вінниці з’явилось дуже
багато людей, які потребували відносно комфортних умов. Принаймні, якщо говорити
про офіцерський прошарок.
Розбудова військового містечка сформувала
більшу частину лінії сучасної Стрілецької (тоді – Північної алеї). Там виникла перша в історії міста
регулярна цегляна забудова дво-, триповерхових будівель казармового
типу. З розвитком інфраструктури на Замості з’явилась
повноцінна церква. Відомо, що то був великий полковий храм Петра і Павла на 600
осіб, споруджений за кошти військових і освячений у 1897 році.
Церква була розташована на території
сучасного 101-го окремого полку зв’язку ЗСУ. На жаль, до наших днів церква не
збереглась, але за її прикладом в Хмельницькому збудували полковий храм (нині
церква Георгія Побідоносця), яка є ідентичною копією знищеного вінницького
храму.
Генерал
Яків Гандзюк
Якщо говорити про персоналії, які
асоціюються з вінницьким військовим містечком, то однією з найбільш помітних є
Яків Гандзюк.
Історія Гандзюка є наочним прикладом дії «соціальних
ліфтів» після військової реформи. За інших умов, народжений в селянській родині
в Багринівцях (сучасний Літинський район) Гандзюк не мав би жодних шансів
побудувати успішну військову кар’єру.
Після закінчення п’яти класів Вінницького
Реального училища в 1891 році, Яків Гандзюк на правах добровольця вступає до
47-го піхотного полку. Вже через рік він стає молодшим унтер-офіцером.
До 1917 року, здобувши
величезну кількість бойових нагород, пройшовши горнило
російсько-японської та Першої світової війни, отримавши спадкове дворянство,
селянський син з Поділля став особистістю, з якою рахувались у вищих військових
колах імперії. Він досяг цього своєю винятковою особистою хоробрістю та
військовою майстерністю.
Влітку-восени 1917 року, коли на руїнах
імперії поставала Україна, Яків Гандзюк брав активну участь в українізації
війська разом з генералом Павлом
Скоропадським, майбутнім гетьманом. Він став одним з перших старших
офіцерів колишньої РІА, які присягнули на вірність УНР. Був по-звірячому
страчений більшовиками в Києві в лютому 1918 року. Пізніше на його тілі виявили
12 колотих ран, що свідчить про жорстокість більшовиків та ненависть до
українського генерала, який відмовився перейти на їхній бік.
Кримські
казарми та 1917-й
В 1903 році 47-й піхотний Український полк
переїжджає до Кам’янця-Подільського, а на його місце перебазовують 73-й
Кримський піхотний полк. Саме завдяки цьому військовому формуванню в місті
стала досить поширеною назва «Кримські казарми».
Кримці були
частиною 12-го армійського корпусу РІА, штаб якого також
розташовувався у Вінниці, у будівлі навпроти сучасного театру.
Цікавим прикладом своєрідного
панування українофільських настроїв серед офіцерів є те, що у 1899-1900 роках
командиром 12-го корпусу був Леонтій Юнаков, син якого – Микола Юнаків, служив у Армії УНР, та очолював
штаб об’єднаних українських армій УНР та ЗУНР у 1919-му. В серпні 1913
року командувачем 12-го корпусу став генерал Олексій Брусилов.
Військові в 1917 році стали чи не
найактивнішими гравцями, які намагались розібратись в ситуації: зміна влади в
країні, Перша світова війна, яка досі триває, поява української автономії.
Досить часто симпатії військових гарнізонів ставали основними і найбільш
вагомими в тій політичній ситуації.
Наприклад, вояки
українського походження у травні 1917-го зорганізували Військову спілку
українців Вінницького гарнізону та на вічі у міському театрі 6 червня
1917 року винесли такі постанови: «…признаємо Український Військовий
Генеральний Комітет найвисшою нашою законною властью і що ми завсігди і всюди
будем підлягати його розпорядженням…признаємо Українську Центральну Раду
найвисшою установою на Україні і правомочною вести всі справи України».
Осінь 1917 року
принесла багато змін. На фронтах Першої світової війни для Росії все складалось
не найкращим чином, стався фактично розвал фронту. Це спричинило масові
відступи та випадки дезертирства. Багато таких солдатів-утікачів потрапляли до
Вінниці. Настрої серед військових швидко змінювались. Вони не хотіли потрапити
на фронт, а більшовики обіцяли швидке завершення війни. 15-й піхотний
запасний полк (який перебував тоді в казармах), стає пробільшовицьким.
У жовтні командування Південно-Західного фронту дає наказ 15-му полку виступити
на фронтові позиції. Це призводить до більшовицького повстання в місті,
захоплення Народного дому та протистояння з військами Тимчасового Уряду.
Подільський
корпус, приїзд Винниченка та «Слава Головному Отаманові!»
В 1918 році військове містечко
займає Подільський корпус під командуванням генерала Петра
Єрошевича. Відповідно до його спогадів, у перші місяці Української держави
гетьмана Скоропадського, життя в місті почало налагоджуватись: «Життя пробивалось усе
жвавіше: повідкривались крамниці, понаїжджали купці, переважно з Австрії,
понавозили вина, делікатесів, предметів розкоші; фабрики, млини почали свою
роботу; великий торг відбувався щотижня.
Понаїжджали особи підозрілі. Якийсь пан відчинив ресторан, кабарет, гру
в макао і рулєтку; і це в такому малому місті як Вінниця. Усі дозволи за
добрими підписами він мав з Києва; навіть до мене зголосився. Я йому кажу, що
це ж не оплатиться у Вінниці; він відповів, що їхнє товариство по ріжних містах
тільки намацує ринок, а далі в якомусь іншому місті буде вже закладено велику
рулєтку.»
Єрошевич також пише,
що восени якісь приїжджі старшини набирали в місті людей, яких відправляли на
Дон для формування Південної (Добровольчої) армії – оперативного з’єднання
білогвардійців. Генерал доповідав про такі випадки до Києва, але відповіді не
отримав.
Після початку
антигетьманського повстання в листопаді 1918 року, Подільський корпус на чолі з
Єрошевичем підтримав Директорію. В один з тих днів до Вінниці прибув голова
Директорії Володимир Винниченко:
«Одержав
тєлєграму, що до Вінниці приїжджають голова і деякі члени Директорії; наказав
виставити на стації почесну варту і виїхав сам на зустріч. Був вечір. Підійшов
елєгантський потяг. Я увійшов до сальон-вагону, представився Винниченкові та
іншим, нікого з них перед тим я не знав. Коли виходили на площадку вагона, я
доповів Винниченкові, що для нього виставлено почесну варту, з якою в звичаю
вітатися. «Добре, я привітаю», – різко відповів Винниченко. Старшина
скомандував, сотня взяла зброю до пошани, оркестра заграла зустрічний марш…»
Пізніше прибув Симон
Петлюра, Єрошевич отримав телеграму, що влаштовувати пишну зустріч не
потрібно. В день прибуття генерал представляв Головному Отаманові ті частини,
які перебували у Вінниці.
«Був темний, туманний листопадовий вечір. Я заїхав за Петлюрою і ми
автом з одним осаулом поїхали за місто, де були касарні. В темній свитці,
смушевій шапці, малого зросту, щуплий, з горбатим носом, великими вухами,
мутно-блакитними, що весь час рухались, очима і своєрідним ротом, Симон Петлюра
з першої хвилини не зробив на мене вражіння.
Дорогою мовчали. Під’їхали до майдану, де стояли війська. Я показав
напрямок як іти, а сам наказав шоферові направити промінь прожекторів авта на
Петлюру і весь час тримати його в цім промінні. Коли Петлюра відійшов кроків на
15, шофер направив на нього сильний сніп світла. Серед темряви ночі, увесь в
різкім промінні елєктричного світла, як герой, по майдану серед війська йшов
Симон Петлюра. Різка й красива картина.»
Скептично налаштований Єрошевич вже до
кінця виступу Петлюри сам вигукував “Слава Головному Отаманові!».
Військовий
цвинтар та епідемія тифу
Ще за імперських часів розквартировані у
Вінниці військові підрозділи мали проблему з наявністю власної поховальної
ділянки. Солдатів та офіцерів РІА ховали на Староміському кладовищі (ділянка на
сучасній вулиці Якова Шепеля, окремі поховання навіть збереглись до наших днів)
та на цвинтарі церкви Вознесіння Господнього (ділянка на сучасній
Замостянській), який не зберігся до наших днів.
Міська влада
наприкінці 1918 року вирішила таки створити для військових окремий цвинтар. В
фондах Державного архіву Вінницької області збереглись кресленики, на підставі
яких можна зробити припущення, що цей цвинтар був розташований частково на
території сучасного 45-го заводу і частково на території пустиря ліворуч від
нього.
Після тимчасового столичного статусу
Вінниці в лютому-березні 1919 року та подальшого відступу перед більшовицькою
навалою, українське військо повернулось сюди в серпні 1919-го. Звільнивши місто
від більшовиків, підрозділи Дієвої Армії УНР та Галицької армії розташувались
у військовому містечку. Аби позбутись асоціацій з «Кримськими казармами», у
документах а згодом і у своїх спогадах вони називали це місце Богунськими
та Мазепинськими казармами.
Восени 1919 року в місті лютувала епідемія
тифу. Військове кладовище стало одним з наймасовіших місць поховань померлих
від хвороби.
«Понуро глядиш на нас, наше кохане місто. Та найбільше понуро зиркають
на нас твої казарми просторі, півтора верстви довгі, а на пів – широкі. Стоять
вони ген за містом, за рікою, наче ненавидять життя живого людського руху. Жили
вони все своїм життям, своїми втіхами і журбами. Бачили вони, як муштрував
царський юнкер сина України… Глядять вони тепер байдуже і на наші муки, наче
віддавна привикли до пекла на землі. А тут правдиве пекло Дантого.
Казарми перемінені на шпиталь. Ціле окреме місто, яким рядить хвороба.
Місто тіней, вмерлих. Не кілька соток, але кілька тисяч хворих, безнадійно
хворих, криють у собі понурі мури.
Щодня привозять горячкуючих, щодня виносять упокоївшихся. Виносять їх
непомітно, темними ночами, сірими вечорами, без галасу і плачу, без молебнів і
паради. І ховають без трумни, і закопують без хреста. І ростуть могилки,
ростуть, як травиця… Ростуть навколо казарм, на винницьких полях і цвинтарях.»
Доля
військового кладовища
Поховання на кладовищі під час епідемії
тифу носили різноманітний характер: там траплялись як великі братські могили,
так й індивідуальні поховання. Відомо, що серед інших там похований український
літературний критик, керівник архівної служби Начальної Команди ГА Михайло
Федюшка, відомий також як Євшан.
У перші десятиліття
радянської влади вінницький історик Валентин Отамановський намагався
зберегти могили галичан, вписуючи їх в офіційну ідеологію як «безневинних жертв
польського імперіалізму». Але це було безрезультатно: цвинтар, швидше за все,
став занедбаним і зник з мапи Вінниці.
Співробітники 45-го
заводу на пенсії, які працювали у період активної розбудови оборонного
підприємства в 1970-х роках, згадували про факти натрапляння на ці могили. У ті
часи чорний ринок антикваріату раптово поповнився величезною кількістю
австрійських нагород періоду Першої світової.
Для переважної більшості вінничан термін «Галицька
Армія» був абсолютно невідомим. Тому поширеною була думка, що віднайдені
останки і нагороди належали «якимось німцям з війни», тобто військовим Третього
Райху. Натомість, йшлося про українських вояків, а нагороди були отримані ними
в роки Першої світової, коли вони воювали в складі цісарсько-королівського
війська Австро-Угорщини.
Нині з локалізацією поховань померлих від
тифу галичан є величезна складність, насамперед, через біологічну небезпеку та
відсутність спеціалістів із настільки специфічних пошуково-ексгумаційних робіт.
Російський
колабораціонізм та ракетна армія
В 1920 році казарми тимчасово
використовувались частинами українського та польського війська. З
остаточним встановленням радянської влади, вони перейшли до Робітничо-селянської
Червоної армії.
В роки нацистської окупації Вінниці в
районі казарм розташовувався табір для полонених радянських офіцерів “Oflag
Winniza № 83”. У вересні 1942 року на території офлагу перебував
радянський генерал-лейтенант Андрій Власов, який згодом став
керівником колабораціоністського воєнізованого утворення «Російська визвольна
армія». Вважається, що саме у Вінниці, на переговорах з нацистами, він дав
згоду на співпрацю з ними.
В
післявоєнні роки тут розташовувалось управління 43-ої повітряної армії
Дальньої авіації, яку в 1960 році перетворили на 43-тю ракетну
армію.
Наразі від першого у Вінниці військового містечка залишились лише
окремі будинки по вулиці Стрілецькій, а саме № 19, 21, 23, 25, 27, 29. Це
переважно житлові будинки, проте в частині казарм дислокуються
представники Збройних Сил України, продовжуючи понад сторічну
військову історію цього місця.
Комментариев нет:
Отправить комментарий