7 клас Всесвітня історія

 7 клас Всесвітня історія

Основні терміни та поняття

Алод — індивідуально-сімейна земельна власність у «варварських королівствах». Була безумовним володінням, не пов’язаним із виконанням служби й повинностей.

Алхімія — середньовічна наука, метою якої був пошук «філософського каменя» для перетворення різних металів на золото.

Аннали (від латин. annus — рік) — записи за роками найважливіших подій у деяких країнах Західної Європи в Середні віки.

Античність — термін, який застосовують до цивілізації Давніх Греції та Риму в усьому різноманітті її історичних форм.

Апсида — напівкруглий виступ у східній, протилежній нартексу частині храмової будівлі, покритий зверху напівкуполом.

Арабський халіфат — теократична арабо-мусульманська держава, що існувала в 632—1258 рр.; виникла внаслідок арабських завоювань та очолювалася халіфами.

Аристократія (від грецьких слів «найкращий» і «сила», «влада») — привілейована частина суспільства, яка успадкувала статус родоплемінної верхівки.

Аріанство — одна з ранніх течій у християнстві IV—VI ст. Було державною релігією у «варварських королівствах» (крім Франкської держави) до VI ст.

Базиліка (від грец. «царський будинок») — прямокутна витягнута будівля для громадських зборів і рад, що виникла в Греції в ІІІ ст. до н. е. У Давньому Римі базиліки призначалися для судових засідань та укладання торговельних угод. У подальшому архітектурна форма базиліки використовувалася як зразок для будівництва перших християнських храмів.

Баскак — намісник хана Золотої Орди в підвладних країнах, який проводив облік населення та збирав данину.

Бенефіцій — форма умовного землекористування. Надавався правителям Франкської держави за умови виконання одержувачем певних обов’язків, найчастіше військової служби. Його наслідком стала поява у франкському суспільстві великих землевласників і залежних селян.

Берестяні грамоти — написи на шматках берести, корі берези, зроблені за допомогою спеціальних писал — загострених металевих паличок.

Боярська (аристократична) республіка — форма правління, за якої державна влада перебуває в меншості, яка править певний час до наступних виборів.

Буддизм — релігійне вчення, яке виникло в Індії в VI ст. до н. е. Його засновником був царевич Сіддхартха Гаутама з роду Шанья, що згодом здобув ім’я Будди («Просвітленого істиною»).

Булла — особливо важливий документ, скріплений металевою печаткою — буллою.

Бусідо (бушидо) — кодекс честі самурая, зведення правил, рекомендацій і норм поведінки справжнього воїна в суспільстві, у бою та наодинці із собою, військова чоловіча філософія та мораль, що має коріння в глибокій давнині Японії.

Бюргерство (бюргери) — вільні повноправні городяни в німецькомовних країнах, у франкомовних — буржуа, в італомовних — пополани.

Варвар («той, хто бурмоче») — зневажлива назва всіх іноземців, які не мали грецького й римського походження, не були причетними до їхньої культури, не знали їхньої мови.

«Варварське королівство» — держава, створена варварськими народами на території Західної Римської імперії в умовах її розпаду в V ст.

Варни — чотири соціальні верстви (стани) в індійському суспільстві.

Васал — у Середньовіччі в Західній Європі особа, що отримала землю за умови служби більш могутньому сеньйору (своєму сюзерену). Взаємини між васалом і сюзереном створювали систему васалітету.

Вексель — документ, за яким одна особа доручає іншій у певному місті виплатити третій особі певну суму, що вказана в документі.

«Велика хартія вольностей» (хартія з латини перекладається як «грамота») — документ, скріплений печаткою англійського короля Джона Безземельного 15 червня 1215 р. під тиском повсталих баронів.

Велике переселення народів — у вузькому розумінні рух племен і народів Європи в IV—VII ст. у різних напрямках, що розпочався вторгненням гунів у північну частину Римської імперії в 375 р.

Великий шовковий шлях — караванний шлях, що поєднував Східну Азію із Середземномор’ям у Стародавньому світі та за Середніх віків. Насамперед використовувався для вивезення шовку з Китаю, із чим і пов’язана його назва.

Вівтар — стіл («престол») для здійснення таїнства, розташований в апсиді.

Відродження (Ренесанс) — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах людяності та орієнтувався на спадщину Античності.

Війна Червоної та Білої троянд — низка громадянських конфліктів у середньовічній Англії між родинами Ланкастерів та Йорків у період між 1455 та 1486 рр.

Вікінги — у VIII—IX ст. воїни-мореплавці зі Скандинавії, у Західній Європі були відомі як нормани (латинською мовою — «північні люди»). У руських літописах варяги — узагальнена назва прибульців із берегів Балтійського моря.

Внутрішня колонізація — заселення та господарське освоєння вільних земель у межах власної країни.

Воєнна демократія — організація влади на стадії переходу від первісності до держави.

Ганзейський союз, Ганза (Ганзея) — великий політичний та економічний союз торговельних міст Північно-Західної Європи, що виник у середині XIІІ ст. До нього в цей час належало 130 міст. Проіснував до середини XVII ст. Фактичний центр союзу — місто Любек.

Гвельфи — політична течія в Італії у XII—XVI ст.; прихильники пап у їхній боротьбі проти німецьких імператорів.

Генеральні штати — вищий дорадчий станово-представницький орган влади у Французькому королівстві між 1302 та 1789 рр.

Гібеліни — політична течія в Італії у XII—XVI ст.; прихильники німецьких імператорів у їхній боротьбі проти пап.

Гільдія (від нім. «корпорація») — у Західній Європі XII—XV ст. — корпорація купців, що захищала інтереси своїх членів, домагалася для них правових і митних пільг.

Готичний стиль — напрям європейського мистецтва XII—XV ст. Для архітектури були характерними арки, великі вікна з різнокольоровими вітражами, легкі стіни, а сама будівля спрямовувалася вгору з нескінченною різноманітністю форм.

Громада — група людей, об’єднаних спільністю становища та інтересів, яка ставить перед собою певні спільні завдання.

Гуманізм («людяність») — система побудови людського суспільства, де вищою цінністю вважається життя людини.

Гусити — послідовники вчення Яна Гуса, учасники суспільного руху в Чехії за реформу католицької церкви та покращення життя населення.

Гуситські війни — національно-визвольний і релігійний рух у Чехії в першій половині XV ст.

Духовно-рицарські ордени — у Західній та Центральній Європі військово-чернечі організації рицарів, які створювалися в період хрестових походів під керівництвом католицької церкви переважно для боротьби з противниками християнської віри.

Експансія — розширення сфери панування, впливу, поширення чого-небудь за початкові межі. Розрізняють територіальну, економічну, політичну, воєнну, культурну, мовну експансію.

Емір — титул правителя, князя в деяких мусульманських країнах Сходу й Африки. Також використовується у значенні очільника мусульман.

Епос — вид літератури, героїчна оповідь про минуле, що містить цілісну картину народного життя, а в єдності з ним — світ героїв-богатирів. Часто епос не має авторів.

Єпархія — у християнській церкві адміністративно-територіальна одиниця на чолі з єпископом.

Єпископ — у християнській церкві священнослужитель першого ступеня священства, який очолює єпархію.

Єресь — релігійне вчення, що не визнавалося християнською церквою.

Єретик — поширювач єресі.

Жебрущі ордени — декілька католицьких чернечих орденів, що повністю або частково відмовлялися від володіння майном, отримання постійних прибутків і жили милостинею.

Замок — укріплене житло феодала в середньовічній Європі.

Зовнішня колонізація — створення поселень за межами своєї країни, іноді поєднане з підкоренням або винищенням місцевого населення.

«Золота булла» — законодавчий акт Священної Римської імперії, прийнятий імперським рейхстагом у 1356 р. і затверджений імператором Карлом IV Люксембургом.

Іконоборство — вчення, яке виступає проти використання образів Бога і святих у богослужінні та громадському житті.

Історичні джерела — різноманітні історичні пам’ятки, що стали предметом дослідження тих чи інших історичних дисциплін.

Кальмарська унія — особиста унія королівств Данії, Норвегії та Швеції під зверхністю данських монархів у 1397—1523 рр.

Каролінзьке відродження — період у розвитку культури, перші в історії середньовічної Європи прояви глибокого й свідомого інтересу до античної культури та освіти, що припадають на правління Карла Великого та його найближчих наступників (кінець VІІІ — початок ІХ ст.). Ці прояви були результатом взаємодії античної, християнської та варварської традицій.

Касти — спадкові замкнені групи людей в Індії, які пов’язані традиційними професіями й посідають певне місце в суспільстві.

Клюнійський рух — рух за реформу чернечого життя в християнській церкві Заходу X—XI ст., центром якого стало Клюнійське абатство.

Колони — напівзалежні селяни в Римській імперії доби її занепаду (III—IV ст. н. е.). Мали власне господарство, за право користуватися землею віддавали частину свого врожаю.

Кортеси (ісп. cortes — королівський двір) — під час феодалізму органи станового представництва в країнах Піренейського півострова. Спочатку в кортесах засідали лише дворяни й духовенство. Згодом право відправляти своїх представників отримали й міста. У роботі кортесів Кастилії брало участь також вільне селянство, тоді як в Арагоні ця категорія населення не мала свого представництва.

Кревська унія — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польським королівством, підписана в 1385 р.

Курфюрсти — князі Священної Римської імперії, за якими було закріплено право обирати імператора.

Лихварство — надання грошей у борг з умовою сплати відсотків при його погашенні. Особа, яка займається лихварством, називається лихварем.

Ліврейний почет — загони найманців, що отримували плату від свого лорда й мали з ним письмовий договір про службу.

Лорд-протектор — англійський титул особи, що проголошувалася правителем держави або регентом короля.

Магараджа (у перекладі із санскриту — «великий цар») — вищий титул правлячих князів в Індії.

Магдебурзьке право — одна з найпоширеніших систем міського самоврядування доби Середньовіччя в Центральній Європі.

Майордом — старший управитель королівського палацу у Франкській державі Меровінгів.

Міграції — переселення народів, груп людей або окремих осіб із місць постійного проживання на нові землі.

Міжусобна війна (міжусобиця) — незлагода, розбрат, боротьба за владу між суспільними групами або окремими особами в державі.

Міняйло — особа в Середньовіччі, яка займалася обміном монет однієї держави на монети іншої.

Монарх — одноосібний спадковий або (рідше) виборний голова держави в монархії.

Монархія — форма державного правління, за якої вища державна влада повністю або частково належить одній особі — монарху.

Нартекс — поперечний притвор у західній вхідній частині храмової будівлі.

Неф — частина храмової будівлі, поздовжній простір між рядами колон або стовпів.

Особиста унія — об’єднання двох або більше самостійних монархічних держав у союз з одним головою, що в такий спосіб очолює кожну державу-члена союзу. Таке об’єднання засновано виключно на тимчасовій єдності монарха у зв’язку з випадковим поєднанням у його особі прав на престоли двох різних держав.

Паломництво — мандрівка віруючих до святих місць із метою спокутування гріхів, подяки й поклоніння. Назва виникла від звички паломників привозити з Палестини пальмові гілки.

«Пан Великий Новгород» — назва, що використовувалася щодо сучасного російського міста Великий Новгород до 1478 р.

Парламент — найвища представницька, здебільшого виборна державна установа, законодавчий орган деяких держав.

Патриціат — група родин, що становила найзаможнішу привілейовану частину населення середньовічних міст Західної Європи, правляча верхівка міста.

Плебс (плебеї) — нижча найбідніша верства міського населення.

Погром — масові насильницькі дії, спрямовані проти певної групи населення, виокремленої за релігійною, національною або іншою ознакою.

Раджа — індійський титул впливової особи, правителя, князя, царя.

Раджпути — каста землевласників і військових у Північно-Західній Індії, переважно в Раджпутані («землі раджпутів»), загальною кількістю близько 17 млн осіб. Раджпути вважали себе нащадками кшатріїв-аріїв.

Реконкіста — відвоювання народами Піренейського півострова територій, захоплених арабами.

Рицар — середньовічний шляхетський титул у Європі. Заснований франками у VIII ст. у зв’язку з переходом від народного пішого війська до кінного війська васалів.

Романський стиль — напрям європейського мистецтва XI—XII ст., у якому використовувалися елементи римського мистецтва.

«Салічна правда» («Салічний закон») — збірник записів звичаєвого права германського племені салічних (приморських) франків, одна з найбільш ранніх варварських правд. Латинською мовою називалася «закон», українською, за аналогією з «Руською правдою», — «правда».

Самурай — представник військово-феодального стану в середньовічній Японії.

Свята інквізиція («Святий відділ слідства єретичної гріховності») — загальна назва установ католицької церкви, призначених для боротьби з єресями (відхиленнями від вчення, яке вважала правильним церква).

Середні віки (Середньовіччя) — період всесвітньої історії між історією Стародавнього світу та Новою історією.

Синтоїзм (синто) — традиційна релігія в Японії, заснована на давніх віруваннях японців. Об’єктами поклоніння є численні божества й духи померлих.

Сипахи — важка кавалерія турецької армії. Поряд із яничарами до середини XVIII ст. були основним збройним формуванням у війську Османської імперії.

Собор — головна церква міста або монастиря.

Станово-представницька монархія — форма правління, централізована держава, де влада монарха спирається на станово-представницькі органи влади. Стала проміжною ланкою між монархією доби феодальної роздробленості й абсолютною монархією.

Столітня війна — серія збройних конфліктів між Англійським королівством із його союзниками з одного боку та Французьким королівством із його союзниками з іншого, що тривала з 1337 до 1453 р.

Султан — титул правителя в ісламських країнах.

Суспільний стан — велике угруповання людей, умовно об’єднане своїм правовим та економічним становищем у соціальній ієрархії.

Східна деспотія — особлива форма монархії, що склалася на Стародавньому Сході. За неї монарх має необмежену владу, є верховним власником землі, його особа освячується релігією, існують величезний бюрократичний апарат і централізована система управління економікою.

Схоластика — систематична європейська середньовічна філософія, в основі якої лежить система штучних, виключно формальних логічних аргументів для теоретичного виправдання догматів церкви.

Сьогун — найвища військова посада в Японії; у японській історії так називали тих, хто керував країною більшість часу від 1192 до 1868 р.

Таборити — представники радикальної течії гуситського руху в Чехії в XV ст.

Теократія (від грец. «боговладдя») — форма державного правління, за якої вся влада належить духовенству або голові церкви, що обґрунтовується волею Бога. Передбачає ототожнення світської та духовної влади, визначення основ діяльності державних установ суспільного життя панівною релігією.

«Третій Рим» — європейська релігійна, політична й історико-філософська ідея, яка використовувалася для обґрунтування особливого релігійного політичного значення різних країн як наступниць Римської імперії в Московській державі. Була сформульована ігуменом Філофеєм у 1523—1524 рр., що стверджував: «Два Рима впали (Рим і Константинополь), третій стоїть, а четвертому не бути». Він обґрунтував її в листі до царя Василя III.

Університет (від латин. «сукупність») — автономний заклад вищої освіти, що з’явився в Європі в Середньовіччі. Поєднував надання освіти з науковою діяльністю, тобто тих, хто навчає, із тими, хто навчається.

Унія — об’єднання, союз. Тут: об’єднання на певних умовах двох держав під зверхністю одного монарха.

Феод — земля або право на отримання прибутку, надані васалу сеньйором у користування з правом успадкування за умови несення васалом служби на користь сеньйора.

Феодалізм — панівна за Середньовіччя в Західній і частково Центральній та Східній Європі суспільно-економічна система.

«Феодальна драбина» — система взаємопідпорядкування серед феодалів, заснована на взаєминах сеньйор—васал.

Феодальна роздробленість — поділ середньовічної держави на малі й великі володіння, які не мали централізованої влади.

Французьке дворянство — привілейований стан феодального походження у Франції.

Халіф — «заступник пророка», титул правителя й водночас духовного голови мусульман.

Хрестові походи — у Середньовіччі воєнні експедиції християн у XI—XV ст., що дали обітницю звільнити Святу Землю від мусульман.

Християнізація — процес особистого або групового, добровільного або примусового переходу в християнство.

Церковна ієрархія — три ступені священства у християнстві — єпископи, священники, диякони.

Цехи — замкнені організації (корпорації) ремісників однієї спеціальності в межах одного міста, створені з метою усунення конкуренції (захисту виробництва та прибутків) і взаємодопомоги.

Чашники — прибічники поміркованої течії гуситського руху в Чехії в XV ст.

Яничари (турец. «нове військо») — регулярна піхота збройних сил Османської імперії в 1365—1826 рр. Формувалася переважно з юнаків-християн 8—16 років, яких як податок насильно забирали в підкореного християнського населення та виховували як воїнів, відданих султану та Аллаху.

Ярлик (тюрк. «указ») — грамота золотоординських ханів, що давала право на управління князівствами або окремими територіями.

Опорні конспекти «Всесвітня історія»

Тема «Скандинавія в період середньовіччя»

1.    Нормани, вікінги, варяги.

 Скандинавію здавна заселяли північні германські племена. Наприкінці VIII  ст. германські племена, які жили на півночі Європи, на Ютландському, Скандинавському півостровах і  деяких островах Балтійського моря, рушили на завоювання нових земель. У  Західній Європі їх називали норманами. Звичною молитвою тоді було прохання до Бога врятувати від люті норманів, коли зненацька біля берегів з’являлися їхні довгі безпалубні кораблі  —дракари.

У самій Скандинавії тих, хто не хотів працювати вдома, а  віддавав перевагу життю, сповненому небезпек і  пригод, називали вікінгами (походження цього слова остаточно нез’ясовано). Вікінги плавали не лише на захід, а  й на схід. Балтійським морем і  далі Західною Двіною вони діставалися земель, де жили східні слов’яни, які називали чужинців варягами. Тут вони торгували з  місцевим населенням,засновуючи свої факторії (торгові поселення), або рухалися шляхом «із варягів у  греки» далі, до Константинополя. Варязькі загони наймалися до візантійських імператорів,які високо цінували хоробрість і  військову майстерність норманів. Тут їх називали «варангами» (найманцями). Імовірно, від цього й  походить назва «варяги». Про роль варягів у  подіях, які відбувалися в  Русі-Україні, ви дізналися з  курсу історії України.

      Походи вікінгів були останньою хвилею Великого переселення народів. Перша його хвиля в V—VI ст. зруйнувала Західну Римську імперію та призвела до появи в  Європі «варварських королівств». Друга хвиля в  IX—XI  ст. докотилася до нової середньовічної Європи. Вікінги не змогли зруйнувати існуючі тут правила суспільного життя та були змушені пристосуватися до змін, запозичуючи місцеві традиції та феодальні порядки.

2.     «Епоха вікінгів».

До кінця VIII  ст. середньовічні європейці нічого не знали про норманів  — предків сучасних норвежців, шведів, данців та ісландців. У 793  р. загін норманів уперше напав на монастир північно-східного узбережжя Англії, пограбував, захопив у полон ченців і спалив його. Так розпочався період походів норманів, що тривав майже 300 років, до першої половини ХІ  ст., та увійшов в  історію середньовічної Європи як «епоха вікінгів», або «епоха норманів». Відтоді поселення приморських земель Англії, Франції, Німеччини зазнавали постійних нападів. Хоробрі та безжальні нормани вбивали, грабували, спалювали будинки. Після походу нормани поверталися з награбованим до Скандинавії. Проте із часом вони почали захоплювати й  підкоряти своїй владі величезні території в  різних частинах Європи й  оселятися на них.

      Від норманів найбільше постраждали Британські острови, оскільки вони розташовувалися дуже близько від батьківщини завойовників. У 842  р. нормани пограбували та спалили Лондон. Згодом вони розселилися на північно-східному узбережжі Англії. Землі, що опинилися під владою норманів, які були вихідцями з  Данії, називали «Областю данського права», або Денло. Закріпившись у  цій частині Англії, вони почали просуватися далі. Становище англосаксонських королівств на острові стало загрозливим.

  Боротьбу проти загарбників очолило королівство Уессекс. Король Альфред Великий (871—900  рр.) завдяки реформам зміг залучити на боротьбу всі сили, проте вигнати норманів з  Англії йому так і  не вдалося. Після смерті короля Альфреда Великого боротьба проти норманів розгорнулася з новою силою. Наприкінці X ст. до єдиного Англійського королівства було приєднано землі Денло. Однак у 1013  р. армія данського короля висадилася на узбережжі й швидко захопила всю Англію. Так острів опинився у  складі величезної Північної держави данського короля Канута Могутнього (1017—1035  рр.), до якої входили Данія, Норвегія, Швеція та Шотландія. Після смерті Канута його держава розпалася, і в Англії відновилася влада англосаксів, але знову на нетривалий  час.

    Оселившись на території Франції, нормани прийняли християнство, засвоїли французьку мову та зробили свої володіння найсильнішим герцогством на півночі країни. Нормани також відвоювали в арабів острів Сицилія, витіснили з півдня Апеннінського півострова візантійців й  утворили там Неаполітанське королівство, або Королівство Обох Сицилій (південь Італії вважався «другою Сицилією»). Крім завойовницьких походів, нормани здійснили багато географічних відкриттів.

 У 70-х  рр. ІХ  ст. нормани з  Норвегії відкрили й  почали заселяти Ісландію  — «Землю криги» та Гренландію  — «Зелену землю». Мореплавець Лейв Щасливий та його супутники близько 1000  р. досягли островів, розташованих поблизу узбережжя Північної Америки. Якщо норвежці та данці здійснювали свої походи переважно на захід, то шведські вікінги  — на схід. У  VIII  ст. вони почали проникати на землі угро-фінських, балтських і  слов’янських племен. Ці походи мали переважно мирний характер. Вікінги намагалися взяти під контроль торговельні шляхи, що пролягали від Балтійського до Чорного моря у  володіння Візантії та Арабського халіфату. Шлях «із варягів у  греки» став одним із найважливіших у  розвитку торгівлі в  Середні віки.

У 1397  р. у  шведському місті Кальмар Данія, Норвегія та Швеція уклали Кальмарську унію. За її умовами на всі три країни поширювалася влада одного короля, але в  кожній державі зберігалися свої закони й  органи влади. Проте союз трьох скандинавських держав був, за висловом сучасних істориків, «складеним, але не з’єднаним». Він не був союзом рівних держав, у ньому головувала сильніша за інших Данія. Поступово через послаблення зовнішньої загрози необхідність у  ньому зменшилася. Із кінця XV  ст. Швеція та Норвегія розпочали активну боротьбу за скасування унії та власну незалежність.

Тема: «Хрестові походи»

1.     Причини хрестових походів.

 Хрестові походи, як ви вже знаєте, були одним із проявів зовнішньої колонізації, яку здійснював західний християнський світ проти мусульман із метою повернення своєї влади над Єрусалимом і Палестиною. Для того щоб зрозуміти, чому розпочалися хрестові походи, необхідно подивитися, яким був християнський світ наприкінці XI  ст. Європейське рицарство в  цей час перебувало в  досить складній ситуації.

Право майорату (першості в успадкуванні) спричиняло те, що маєток феодала успадковував лише його старший син, а  молодші змушені були самі шукати засобів до існування. У результаті з’явилися безземельні рицарі, що грабували та влаштовували криваві війни зі слабшими сусідами. Протягом семи років європейські країни потерпали від голоду, епідемій чуми та інших хвороб. Усі чекали на Божу кару за свої гріхи та були готові спокутувати їх паломництвом до Святої Землі або іншим подвигом за віру. Паломники, що поверталися з  Єрусалима, відвідавши Гроб Господній (місце поховання Ісуса Христа), розповідали про переслідування християн турками-сельджуками. Візантійський імператор Алексій I Комнін звернувся до Папи Римського з  проханням про допомогу через постійні напади турків-сельджуків. Його заклик було почуто. 27  листопада 1095  р. в  південнофранцузькому місті Клермон відбувся великий церковний собор. Після його завершення Папа Урбан II звернувся з  промовою до натовпу, який зібрався на площі. Він закликав усіх до походу на Схід заради визволення Палестини з-під влади «невірних» і  повернення християнам Гробу Господнього. Усім визволителям Святої Землі Папа пообіцяв спокутування гріхів.

2.     Перший хрестовий похід. Духовно-рицарські ордени.

 У  1096—1099  рр. відбулася перша воєнна експедиція християн до Святої Землі. Спочатку в  похід вирушили тисячі непідготовлених і  неозброєних французьких і  німецьких селян. Дорогою вони грабували та вбивали всіх, кого зустрічали. Коли це «воїнство» прибуло до візантійського імператора, він швидко відправив його через Боспор до Малої Азії. Там його розгромили турки-­сельджуки. Незабаром прибули основні сили хрестоносців, що складалися з добре озброєних чотирьох рицарських армій. Їхні дії в  Малій Азії проти турків-сельджуків були успішними.

У червні 1099  р. рицарі розпочали облогу Єрусалима. Після декількох невдалих штурмів вони захопили місто та влаштували там жахливу різанину місцевих мусульман та юдеїв. Після «звільнення Єрусалима від невірних» і взяття міста під захист хрестоносців мета походу була виконана. До початку XII ст. хрестоносці побудували в  Сирії та Палестині міцні замки й  заснували там декілька своїх держав.

 Головним вважалося Єрусалимське королівство, а  його монарх  — захисником Гробу Господнього. Так завершився Перший хрестовий похід.     На завойованих землях хрестоносці організували три духовно-рицарські ордени. У 1099 р. було засновано Орден госпітальєрів, або іоаннітів. Назва пов’язана з  тим, що в  Єрусалимі раніше існував будинок для відпочинку паломників  — госпіталь (притулок) Святого Іоанна, патріарха Александрійського (VII  ст.). Своїм завданням орден проголосив лікування хворих і  боротьбу з  ворогами християнства. Після відвоювання мусульманами в 1309  р. Палестини госпітальєри оселилися на острові Родос. Коли в 1522  р. його захопили турки-османи, орден перебрався на острів Мальта й  став Мальтійським. Він існує й дотепер, а  зовнішнім проявом його діяльності є  благодійність.

На початку XII ст. французькі рицарі заснували Орден тамплієрів, або храмовників (від франц. temple  — храм). Резиденція ордену розташовувалася в  Єрусалимі, на місці храму Соломона. Метою ордену проголосили захист шляхів до Святої Землі та самих паломників. Тамплієри, на відміну від інших орденів, мали значний вплив у Європі. Незважаючи на обітницю бідності, вони накопичили значні багатства.

У 1190 р. німецькі хрестоносці заснували в  Палестині Тевтонський орден. На відміну від інших, до нього вступили переважно рицарі зі східнонімецьких («тевтонських») земель. Тевтонці захищали угорські землі від половців, а  згодом перемістилися до Східної Балтії. Спочатку метою тевтонців був захист польських земель від нападів місцевих племен пруссів, але приблизно за півстоліття орден завоював усі прусські землі й утворив на них власну державу.

Ордени хрестоносців підпорядковувалися безпосередньо Папі. На обладунки «брати-рицарі» надягали довгі плащі  — мантії. Іоанніти мали чорний плащ із білим восьмиконечним хрестом, тамплієри  — білий плащ із червоним восьмиконечним хрестом, тевтонці  — білий плащ із простим чорним хрестом.

3.     Другий і Третій хрестові походи.

У  середині XII  ст. турки-сельджуки перейшли в  наступ проти хрестоносців і проголосили джихад — священну війну за мусульманську віру. Єрусалимський король, втративши більшу частину своїх володінь, звернувся по допомогу до Папи, який у відповідь оголосив Другий хрестовий похід (1147—1149  рр.). Очолили його німецький імператор Конрад III і  французький король Луї VII.  Похід завершився поразкою. Єгипетський султан Саладін розгромив хрестоносців і  захопив Єрусалим.

Для визволення міста Папа Римський проголосив Третій хрестовий похід (1189—1192  рр.). Ним керували три монархи  — німецький імператор Фрідріх I  Барбаросса, французький король Філіп II Август та англійський король Річард I  Левове Серце. Проте німецький імператор на початку походу потонув у  річці, а  французький та англійський королі, між якими існувала взаємна неприязнь, лише чинили перешкоди один одному. Висадившись у 1191 р. в  Сирії, англійські та французькі війська оточили фортецю Акру й  після тривалої облоги захопили її. Однак Філіп II Август і  Річард I  Левове Серце посварилися остаточно, і  французи, залишивши англійців напризволяще, повернулися додому. Річард I Левове Серце тричі намагався взяти Єрусалим, але не зміг. Він лише уклав у 1192  р. угоду із Саладіном, за якою султан гарантував християнським паломникам безперешкодне відвідування святих міст  — Єрусалима, Назарета і  Віфлеєма протягом трьох років. Другий і  Третій хрестові походи довели, що західний християнський світ уже не мав того релігійного піднесення, як раніше. Католицька церква була не здатна подолати суперечки між державами Західної Європи за допомогою величної ідеї служіння християнству.

4.     Четвертий хрестовий похід. Завершення епохи хрестових походів.

На початку XIII ст. стало зрозумілим, що вирішальне значення для долі Святої Землі має Єгипет, султан якого постійно загрожував володінням хрестоносців. Папа Інокентій III оголосив проти нього новий хрестовий похід. Однак до Єгипту хрестоносці так і не дійшли. Голова Венеціанської республіки дож Енріко Дандоло, до якого хрестоносці звернулися з  проханням про допомогу, намовив їх спочатку знищити свого торговельного суперника — християнське місто Задар на східному узбережжі Адрі До Святої Землі разом із чоловіками рушило чимало жінок. Жінки прали одяг рицарів, носили воду, а  також підтримували моральний дух, закликаючи на битву й  оборону. Більшість жінок нарівні з  чоловіками брали участь у  бойових діях. Вони підносили метальні заряди, перевертали кам’яні глиби й тягали на вали кошики із землею для засипання ровів. Хроніка повідомляє, що дружина одного фламандського рицаря котила величезний камінь, коли дві стріли влучили їй у  шию та груди. Умираючи на руках чоловіка, жінка просила кинути її тіло до рову, щоб він швидше наповнився. У квітні 1204  р. після кількамісячної облоги хрестоносці захопили Константинополь, пограбували його та вбили тисячі жителів міста.

   Захоплені землі Візантійської імперії латиняни (як ви пам’ятаєте, так називали хрестоносців візантійці) перетворили на свої володіння, які в  середньовічній Європі називали Латинською Романією. На цьому похід завершився.

Після припинення хрестових походів держави хрестоносців були приречені. Одне за одним впали міста-фортеці хрестоносців  — Триполі, Тір, Сідон. У  1291  р. єгиптяни завоювали Акру  — останню столицю Єрусалимського королівства. Епоха хрестових походів завершилася.

5.     Значення та наслідки хрестових походів.

Хрестові походи як воєнні експедиції для визволення Святої Землі загалом не виправдали своєї мети. Вони спричинили значні людські втрати як серед населення країн Сходу, так і серед самих хрестоносців. Під час походів було знищено багато пам’яток культури, бібліотек, палаців. Унаслідок Четвертого хрестового походу зазнав значних руйнувань Константинополь  — центр східної християнської культури.

Проте епоха хрестових походів не минула безслідно для Європи. Значно пожвавилася торгівля на Середземному морі. Особливо великі переваги отримали італійські міста-держави  — Венеція, Генуя, Піза, до яких перейшла першість у  торгівлі з  країнами Сходу. Візантія як торговельний суперник італійських міст-держав після Четвертого хрестового походу зникла. Торговельні зв’язки Сходу й  Заходу за час хрестових походів значно розширилися. Кількість товарів, які привозили європейські купці зі Сходу, збільшилася в  десятки разів. Хрестові походи сприяли тому, що до Європи потрапили нові сільськогосподарські рослини та плодові дерева  — рис, гречка, лимони, абрикоси, кавуни. Європейці опанували виробництво цукру, шовкових тканин і  скляних дзеркал, запозичили зі Сходу голубину пошту й  вітряки. Знайомство зі Сходом вплинуло і  на побут європейців. Рицарі засвоїли східні манери, придворну ввічливість. Саме відтоді на Заході призвичаїлися мити руки перед їжею, приймати ванни й  митися в  гарячих лазнях.

Тема: «Середньовічні держави»

1.     Ранньосередньовічне королівство. Середньовічна імперія.

Під владою Карла Великого, якого проголосили імператором, у  середньовічну імперію об’єдналися більшість земель і  населення тогочасного західного християнського світу. Було заявлено про відродження Римської імперії. На відміну від своєї попередниці, вона не мала жорсткої влади, розгалуженої системи управління та єдиної системи податків. Як і  «варварські королівства», нова середньовічна імперія базувалася на принципі особистої відданості: могутній правитель  — віддані піддані, слабкий правитель  — менше відданих слуг. Розбивши лангобардів, які володіли Італією, франкський король Піпін ІІІ Короткий у  754  р. віддав Папі Римському територію в  Центральній Італії  — Римську область. Тут утворилася Папська держава, або Папська область,  — теократична монархія на чолі з  Папою Римським. На її території папи мали необмежену духовну й  світську владу. Звідси вони впливали на весь католицький світ і  з  перемінним успіхом намагалися контролювати дії світської влади в  країнах середньовічної Європи. Папська область проіснувала понад 1000  років і  в  1870  р. разом із Римом (крім Ватикану  — резиденції Папи Римського) увійшла до складу об’єднаного Італійського королівства. На Сході теократичною монархією був Арабський халіфат.

2.     Монархія доби феодальної роздробленості.

Після розпаду імперії Карла Великого королівська влада почала занепадати. Це було пов’язано з  різними чинниками: невдале правління; напади норманів та угрів (мадярів) на Західну Європу. Проте головною причиною було те, що в  попередні століття сформувалося велике землеволодіння. Його володарі, крім головного багатства Середньовіччя  — землі, мали владу над її жителями. «Немає землі без господаря!»  — казали тоді. Володіння цих великих феодалів іноді перевищували володіння самого короля. Фактично король правив лише у  власному домені  — спадковому земельному володінні. Найбільш показовим прикладом такої ситуації є  Франція, де королівський домен простягнувся вузькою смугою від Парижа до Орлеана, з  усіх боків затиснутий володіннями інших феодалів. Єдиної влади в країні не існувало, а  відносини між феодалами базувалися на системі васалітету. Не було державного апарату управління, єдиних податків, єдиної армії. Кожен феодал у  своїх володіннях почував себе як король. У  цьому, власне, і  полягала суть феодальної роздробленості. Дещо іншою була ситуація в  Німецькому (Східнофранкському) королівстві. У  цей період воно складалося з  чотирьох родових герцогств  — Швабії, Баварії, Франконії та Саксонії. Тут існувала виборна монархія: короля обирала вища знать.

У період феодальної роздробленості з’явилася важлива особливість здійснення влади в  країнах Європи. Влада чітко поділилася на центральну (здійснювана монархом) і  місцеву (здійснювана земельними власниками). Крім того, міста й  окремі групи населення також частково домоглися здійснення місцевої влади.

• 3.     Станово-представницька монархія.

 Середньовічне суспільство потребувало стабільності, яку пов’язувало із сильною владою  — одноосібною владою монарха. Спираючись на підтримку населення, європейські королі розпочали боротьбу за зміцнення влади й  об’єднання своїх володінь. На початку боротьби король мав небагато переваг над іншими феодалами. Він був на вершині «феодальної драбини» й  фактично верховним суддею. Його влада передавалася у спадок, супроводжувалася церемонією коронації, помазанням на царство та врученням королівських символів. Він присягався захищати церкву, забезпечувати мир і справедливо чинити правосуддя. Важливим для королівської влади стало те, що деякі королі були канонізовані церквою як святі. У боротьбі за зміцнення своєї влади королі знайшли союзників. Це були міста, зацікавлені в  розвитку ремесла й  торгівлі, дрібні феодали, що потерпали від утисків великих феодалів, селяни й  церква. Спираючись на таку потужну підтримку, у XIII—XIV ст. королі значно зміцнили свою владу. У Франції королі почали видавати загальнодержавні закони, збирати податки, здійснювати реальну загальнодержавну вищу судову владу. З’явився розгалужений державний апарат, до якого переважно набирали не за знатністю походження, а за особистими якостями. Однак для здійснення повноти влади монархи потребували значних зусиль. Там, де монархам вдавалося відразу підкорити своїй владі всю країну, не давши об’єднатися суперникам (Візантійська імперія, Сицилійське королівство тощо), вони могли не зважати на інтереси інших. Як правило, монархам доводилося вступати в діалог із містами та представниками різних суспільних станів. Це спричинило появу нових органів влади — станово-представницьких органів, а  також органів місцевого самоврядування. В  окремих країнах вони вирішували важливі державні питання, але далеко не завжди діяли на користь короля.

Так у  середньовічній Європі сформувалися становопредставницькі монархії, за яких королі правили, узгоджуючи свої рішення з  представниками існуючих станів через станово-представницькі органи. Спираючись на стани, монархи поступово зміцнили свою владу.

Станово-представницька монархія  — форма правління, централізована держава, де влада монарха спирається на станово-представницькі органи влади. Станово-представницька монархія стала проміжною ланкою між монархією доби феодальної роздробленості й  абсолютною монархією

Тема «Франція»

1.     Передумови й початок об’єднання Франції.

У X ст. західну частину колишньої імперії Карла Великого почали називати Францією  — «країною франків». За доби феодальної роздробленості вона першою в  Західній Європі розпалася на окремі володіння — герцогства Нормандія, Аквітанія, Гасконь, Бургундія, графства Тулузьке, Шампань, Фландрія (яка була одночасно васалом французького й  німецького королів) та інші. Кожне з  них було державою в  державі, а  їхні правителі часто були могутнішими за французького короля. Після останнього короля з династії Каролінгів французька знать обрала новим монархом графа Гуго Капета, який започаткував нову династію Капетингів (987—1328  рр.). Перші Капетинги майже не мали влади в  країні й  були господарями лише у  своєму домені  — герцогстві Іль­де­Франс. Спираючись на підтримку представників різних верств населення, вони розпочали боротьбу за об’єд нання країни. За правління Анрі I (1027—1060 рр.) влада короля була вкрай послаблена кровопролитними чварами й  боротьбою з  непокірними васалами. У ці часи Франція, як і вся Європа, переживала господарське піднесення. Проте розвитку заважали міжусобні війни та свавілля феодалів. Тому селяни, ремісники й купці були зацікавлені в  сильній королівській владі, яка  б об’єднала країну. Королі вміло використовували такі ситуації та підтримували міста, захищали їх у боротьбі проти феодалів. Міста, у свою чергу, допомагали королю приборкувати васалів. Із розвитком господарства відносини між феодалами й селянами швидко змінювалися. Одні феодали намагалися примусити селян платити більше, і  невдоволені селяни тікали до міст, інші  — звільняли селян від залежності й  вимагали лише регулярної сплати грошей. Для того щоб утримати в покорі вільних селян і відшукати втікачів, дрібним і середнім феодалам була потрібна сильна центральна влада, тому вони почали підтримувати короля. Деякі дрібні рицарі, невдоволені своїми сеньйорами, також шукали справедливості в короля.

Церква, що засуджувала безглузді міжусобні війни, під час яких гинули тисячі людей, також стала на бік короля. Так, спираючись на підтримку міщан, дрібних і  середніх феодалів і  церкви, французькі королі розпочали боротьбу за об’єднання країни.

 Із правління Філіпа I  (1059—1108  рр.) розпочалося посилення королівської влади. Король розгорнув наполегливу боротьбу зі свавільними феодалами, замки яких межували з  його володіннями. На початку XII ст. Луї VI Товстий (1108—1137 рр.) припинив сваволю феодалів на землях свого домену. Одні замки бунтівної знаті він зруйнував, в інших розмістив королівські гарнізони. Наприкінці життя Луї VI Товстий одружив свого сина з  Елеонорою, єдиною спадкоємицею Аквітанії  — величезного герцогства на півдні Франції. Проте незабаром вони розлучилися. Новим чоловіком Елеонори Аквітанської став майбутній англійський монарх Генрі II Плантагенет. Після його коронування до Англії перейшла майже половина території Франції. Значних успіхів у  боротьбі за об’єднання Франції досяг король Філіп II Август (1179—1223  рр.), який відібрав в  англійських Плантагенетів більшість їх французьких володінь. Відтак близько половини території сучасної Франції опинилося під його владою. Його син Луї VIII Лев (1223— 1226  рр.) установив контроль над багатими південнофранцузькими містами й  Тулузьким графством.

2.     Франція за правління Луї IX Святого та Філіпа IV Красивого.

Король Луї IX Святий (1226—1270  рр.) уклав з  Англією договір, за яким англійськими володіннями на континенті залишалися Аквітанія та Гасконь. У  німецьких імператорів він відібрав Південну Італію та Сицилію. Луї IX запровадив чимало змін в управлінні державою, що сприяли посиленню авторитету королівської влади. На території королівського домену було заборонено поєдинки як спосіб вирішення суперечок. Для їх розв’язання необхідно було звертатися до сеньйорального, міського або королівського суду  — Паризького парламенту судових справ, який вважався вищою судовою установою країни. Луї IX започаткував створення в країні єдиної грошової системи. Він не міг заборонити феодалам карбувати власні монети, але примусив їх як своїх васалів дозволити поряд із ними в обігу королівську монету. Із часом вона витіснила місцеві гроші. Король установив нагляд за королівськими службовцями, щоб вони не брали хабарів і не крали. Завдяки перетворенням Луї IX Франція зміцніла як єдина держава, успішно розвивалося її господарство. Тогочасне товариство вважало його правління «золотим віком».

Об’єднання країни й посилення королівської влади продовжив Філіп IV Красивий (1285—1314  рр.), якого в тогочасній Франції називали «залізним королем». Вигідно одружившись, він отримав Шампань і королівство Наварра, а потім розпочав тривалу боротьбу за графство Фландрія. У липні 1302 р. війська Філіпа, що складалися із французького дворянства (шляхти), були вщент розбиті ополченням фландрських ремісників і селян у битві під Куртре. Зміцненню королівської влади сприяли суттєве збільшення повноважень королівського суду й створення основ державної податкової служби, запроваджені Філіпом IV Красивим. Для посилення боєздатності армії феодальне ополчення було замінено на наймане військо. Для здійснення своєї політики Філіпу IV потрібно було багато грошей. Щоб їх отримати, король проявляв велику винахідливість. За зменшення кількості золота в монеті його прозвали «королем­фальшивомонетником». У країні це призвело до знецінення грошей. Філіп IV брав гроші в  борг в  італійських банкірів й  Ордену тамплієрів, конфісковував майно євреїв ­лихварів, запровадив податок із духовенства та заборонив вивозити церковну десятину із  Франції до Рима. Останнє спричинило конфлікт короля та Папи Римського.

У 1302  р. для забезпечення своєї підтримки Філіп IV вперше скликав Генеральні штати. У  Генеральних штатах кожен із трьох станів утворював окрему палату, що мала один голос і  працювала самостійно. Вони не стали постійно діючим органом, їх скликали за бажанням короля, щоб надати його рішенням загальнонародного характеру. Виникнення Генеральних штатів свідчило про формування у Французькому королівстві становопредставницької монархії. французьке дворянство (шляхта)  — привілейований стан, що виник у  феодальному суспільстві й  став державотворчою основою цього суспільства в  Середні віки в  історії Європи. генеральні штати  — вища станово­представницька рада у  Французькому королівстві в  1302—1789  рр.

Генеральні штати підтримали рішення короля, що церковна десятина має залишатися у Франції, і  закликали всіляко захищати інтереси країни в  конфлікті з  Папою Римським. Під тиском Філіпа IV було обрано іншого папу, резиденцією якого стало місто Авіньйон у Франції. В історію ця подія увійшла як початок «авіньйонського полону» пап (1309—1377 рр.). За згодою авіньйонського папи король ліквідував Орден тамплієрів, який оселився у Франції. Філіп IV чимало заборгував ордену й сподівався також отримати його багатства. Більшість членів Ордену тамплієрів за наказом короля заарештували, а його майно передали до королівської скарбниці. Проте жодних багатств знайдено не було.

3.     Столітня війна.

Після смерті всіх синів Філіпа IV знать проголосила королем Філіпа VI Довгого (1328—1350 рр.) із дінастії Валуа. Англійський король Едвард III, що був онуком Філіпа IV Красивого, висунув претензії на французький трон. У 1337 р., отримавши відмову й дізнавшись, що Філіп VI забрав у нього володіння на південному заході Франції, Едвард III оголосив війну. Столітня війна, як її назвали в XIX  ст., тривала з  перервами 116  років. Дослідники поділяють її на чотири етапи. Перший етап  — Едвардіанська війна (1337—1360  рр.)  — був успішним для Англії. Вона спочатку розгромила французький флот, потім вторглася на територію Франції. Активність воєнних дій зменшила епідемія чуми, яка уразила Європу в цей час і  забрала в  сотні разів більше життів, ніж війна. За підсумками першого етапу Столітньої війни, Едвард III здобув близько половини васальних володінь Франції та половину Бретані, Аквітанію, Кале, Пуатьє. Франція втратила близько третини своєї території.

 1360—1369  рр. стали часом миру в історії Столітньої війни. Було укладено договір, що виключав подальші претензії Едварда III на французьку корону. У 1369  р. французький король Шарль  V, прагнучи повернути втрачені землі, звинуватив короля Англії в порушенні миру й оголосив йому війну.

Другий етап Столітньої війни називають Каролінзькою війною (1369—1396 рр.). Упродовж нього французька армія досягла значних воєнних успіхів і витіснила англійську зі своєї країни. Виснаженість обох сторін примусила Шарля V Великого в 1396  р. укласти перемир’я, яке тривало до 1415 р. Вторгнення до Франції англійського короля Генрі V Ланкастера з  його армією започаткувало третій етап, відомий як Ланкастерська війна (1415—1428  рр.). Він був успішним для англійської армії. У 1428 р. вона взяла в облогу французьку фортецю Орлеан, яка стала для англійської армії останньою перешкодою на шляху до повного підкорення Франції. Слідство над тамплієрами тривало сім років. Великого магістра ордену Жака де Моле засудили до спалення на багатті. Оповитий полум’ям, він прокляв Папу, короля та його нащадків. Згідно з історичними джерелами, прокляття справдилося. Спочатку, як проголосив великий магістр, помер Папа Климент V, потім  — король Філіп  ІV, далі його три дорослі сини. Королівський престол перейшов до бічної гілки Капетингів — династії Валуа.

Столітня війна  — низка збройних конфліктів між Англійським королівством із його союзниками з  одного боку та Французьким королівством із  його союзниками  — з  іншого, що тривали з  1337до 1453р.

На 1428—1453  рр. припав завершальний етап Столітньої війни. У ній відбувся перелом, у  результаті якого англійську армію витіснили із  Франції. На початку цього етапу на політичній арені Франції з’явилася Жанна д’Арк.

4.     Жанна д’Арк. Завершення Столітньої війни.

У березні 1429  р. до двору спадкоємця французького престолу дофіна Шарля прибула дівчина в  чоловічому одязі. Вона сказала, що її звуть Жанна, і прийшла вона із села Домремі в Лотарингії, щоб визволити Орлеан, вигнати англійців із Франції та коронувати дофіна. Жанну допустили до армії. У рицарському вбранні, із королівським прапором у руках вона стала символом майбутньої перемоги. У Жанні д’Арк вбачали знаряддя Бога та були переконані, що Бог не може сприяти поганій справі. Країну охопило патріотичне піднесення. Під прапори Шарля почали сходитися ті, хто бажав урятувати Францію. Тим часом Жанна на чолі армії справді вчинила диво. За 17 днів французька армія зняла облогу з  Орлеана та здійснила рейд до Реймса  — міста, де відбувалася коронація французьких королів. Коронація Шарля в Реймсі перетворила дофіна в  очах французів на «законного» короля, а  боротьба за короля у  свідомості тогочасних людей  — це боротьба за країну. Після коронації Шарль VII Звитяжний (1429—1461  рр.) почав із підозрою ставитися до «Орлеанської діви», популярність якої зростала. Король боявся, що вона може затьмарити його, тому вирішив її позбутися. Жанні доручали ризиковані воєнні операції. Під час оборони міста Комп’єнь вона потрапила в полон до бургундців, що були союзниками англійців. Шарль VII нічого не зробив, щоб урятувати Жанну. Вона постала перед англійським судом, який постановив, що Жанна відьма, а тому коронація Шарля не мала чинності. За вироком суду її спалили на багатті. Хоча Жанна й загинула, розпочата нею справа мала позитивні наслідки. У 1436  р. Шарль VII вступив до Парижа, а до 1453 р. всю територію Франції, крім міста Кале, було визволено від англійців. Столітня війна закінчилася, хоч і не було підписано миру. Шарль VII, щоб остаточно зняти із  себе звинувачення в  тому, що його на престол звела відьма, організував судовий процес. Жанну було виправдано посмертно.

Перемога Франції в Столітній війні створила передумови для завершення об’єднання країни. Це завдання виконав король Луї XI (1461—1483 рр.). Цього діяча називали «всесвітнім павуком» через політичні шахрайства, якими відрізнялося його правління. У 1491  р. його син Шарль  VIII (1483—1498  рр.) приєднав герцогство Бретань  — останню територію, що зберігала свою самостійність. Так завершився тривалий процес об’єднання Франції.

 

Тема Християнська церква в XI—XV ст.

1.     Схоластика. Тома Аквінський.

Схоластика-метод логічного мислення та пізнання світу й Бога,походить від слова «школа». Відомим філософом-схоластом цього періоду був французький богослов П’єр Абеляр (1079—1142).

Здобувши добру освіту, він заснував у Парижі власну школу. Його лекції приїздили слухати учні з усієї Європи.

Ідеї П’єра Абеляра:

Ø не заперечував, що єдиним джерелом істини є  Святе Письмо

Ø  розібратися в питаннях віри можна тільки за допомогою розуму. «Треба розуміти, щоб вірити», — стверджував він.

Ø  це заперечувало сліпу віру, на якій наполягала церква. 

Священнослужителі вважали, що віра має йти від серця, а не від розуму. Погляди П’єра Абеляра викликали осуд із боку церкви. Усі його книги спалили, а  самого філософа змусили зректися поглядів і  стати ченцем. Основними працями П’єра Абеляра були «Діалектика», «Вступ до теології», «Пізнай самого себе» та інші.

Вершиною середньовічної схоластики стала діяльність Томи Аквінського (1225—1274). Головна праця Томи Аквінського «Сума богослов’я» об’єднала всі тодішні уявлення про Бога й людину. Кожен розділ твору містить обговорення якої-небудь філософської думки, її спростування та висновок, який автор вважає правильним. Вчення, розроблене Томою Аквінським, отримало назву томізм. Згодом томізм став офіційним вченням католицької церкви, оскільки містив декілька «доказів» існування Бога.

Містицизм- напрям, який вважав що основи віри пізнаються молитвами та благочестивими роздумами. Тобто містики проголошували перевагу чуття над розумом. Вони вважали, що тільки в  думках, відірваних від дійсності, людина може спілкуватися з  Богом. Із цього робився висновок, що людині потрібно вести доброчинне життя та боротися проти гріха.

2.     Єретики й боротьба з ними. Інквізиція.

 Єресь — релігійне вчення, що не визнавалося християнською церквою.

 Чому ж виникали єресі?

 Однією з головних турбот людей Середньовіччя було питання про спасіння душі. Проте люди бачили, що церква, проповідуючи покірність і відмову від земних благ, накопичила значні багатства й отримала величезну політичну владу. З’являлися люди, які замислювалися над суперечностями між євангельським ученням і тим, що вони спостерігали в житті. Вони доходили висновку, що церква навчає неправильно, і тільки повна відмова від багатств і  влади може врятувати душу людини. Отже, єретиками ставали люди, які сумнівалися, що прийняте вчення церкви спроможне врятувати їхню душу, а також ті, хто прагнув більш справедливого соціального устрою.

 Таким чином, єресі набували як релігійного, так і соціально-релігійного спрямування. Основними центрами рухів єретиків ставали міста. Тут люди обмінювалися знаннями та своїми ідеями. Саме в містах жила більшість грамотних людей, що могли читати й тлумачити Святе Письмо.

 Однією з найбільш відомих і  поширених єресей було вчення катарів («чистих»), яких ще називали альбігойцями (за назвою міста Альбі  — центру поширення єресі). Це вчення у XII—XIII  ст. охопило південь Франції.

Ідеї катарів:

Ø Земля та порядки на ній не є божим творінням, а породжені дияволом;

Ø Людина лише тоді зможе врятувати свою душу, коли розірве зв’язки із земним світом.

Ø  Катари вели суворий спосіб життя й  заради своєї віри навіть були готові піти на мученицьку смерть.

 Приблизно в той самий час виникла інша єресь — вчення вальденсів. Легендарний засновник вчення П’єр Вальдо  — багатий купець, зворушений сторінками Біблії, де йшлося про «святу бідність»,  — роздав усе майно бідним і  зі своїми учнями проповідував Євангеліє. Катари та вальденси:

Ø Заперечували необхідність існування церковної ієрархії та закликали до створення релігійних громад

Ø Створення «дешевої» церкви й незалежності від пап.

Тоді Папа Інокентій III закликав усіх християн до хрестового походу проти земель, «заражених єрессю». Хрестові походи проти єретиків на півдні Франції дістали назву Альбігойських війн (1209—1229  рр.). Християнське воїнство «вогнем і мечем» пройшлося багатими провінціями півдня. Альбігойці чинили відчайдушний опір, але зрештою були винищені. Ця перемога над єрессю сприяла об’єднанню Франції, але водночас призвела до розорення та знищення міст, убивства тисяч жителів. Папи розуміли, що переможені єресі можуть з’явитися знову. Тому мирянам заборонялося мати, читати й тлумачити Біблію. Це могли робити тільки люди, що здобули церковну освіту. Отже, головна книга християнства стала ще менш доступною для більшості віруючих. У єпископствах створювалися спеціальні постійні комісії, які мали розслідувати будь-які прояви єресі, допитувати й засуджувати єретиків. За цими комісіями згодом закріпилася назва інквізиційних трибуналів (Свята інквізиція). Інквізиторам дозволялося застосовувати тортури, щоб домогтися від єретиків визнання в найстрашніших гріхах, після чого їх привселюдно спалювали на багатті. Проте єретики часто відмовлялися від покаяння навіть під тортурами. Релігійні погляди як католиків, так і єретиків вирізнялися фанатизмом: люди були глибоко переконані, що тільки їхня віра є правильною. Тому єретики погоджувалися йти у вогонь, а інквізитори були впевнені в  правоті вироку. Викорінити єресі церква так і не змогла.

3. Жебрущі ордени ченців. Не всі люди, що замислювалися над спасінням душі, були єретиками. Духовні пошуки освічених людей Середньовіччя вели їх шляхом власного усвідомлення вчення Ісуса. Частина людей, невдоволених існуючими в церкві порядками, намагалася діяти на межі між єрессю та християнською церквою. Найвідомішим діячем, що виступав за оновлення християнства, був Франциск Ассизький (1182—1226). Завдяки його діяльності проповідь набула особливого значення, а він став одним із засновників нових організацій християн — жебрущих орденів.

Із часом у  Франциска з’явилися послідовники, із яких згодом і  виник чернечий Орден францисканців. Вони створили новий вид чернецтва. Францисканці жили в євангельській бідності, не усамітнювалися в тиші за стінами монастирів, а проповідували Слово Боже.

Ченці жебраки швидко здобули авторитет серед простого населення. Поява нового ордену поставила перед Папою завдання: визнати орден або оголосити ченців єретиками. Папа Інокентій III збагнув, що новий орден може стати опорою папства й посилити авторитет католицької церкви. Одночасно із францисканцями виник орден Святого Домініка. Його засновник чернець Домінік (1170—1221).У нього виникла думка створити братство ченців, які  б боролися проти єресі. На відміну від францисканців, домініканці велику увагу приділяли вивченню Святого Письма. Ченці-домініканці славилися своєю вченістю, часто очолювали кафедри в університетах. Найвидатніші богослови Середньовіччя Альберт Великий і Тома Аквінський були домініканцями. Найбільш підготовлені для диспутів із єретиками, домініканці відігравали головну роль в інквізиційних трибуналах, проводячи допит і вчиняючи суд над єретиками. Домініканці називали себе «псами господніми» (латин. Domini canes). Вони мали проповідувати істину й ревно охороняти церкву від єретичних вчень. На емблемі ордену було зображення пса, який несе в щелепах палаючий смолоскип.

4.Церковна криза. Занепад папства. Ідея об’єднання християнського світу під духовною та світською владою пап не відповідала реаліям часу, оскільки в житті Європи першочерговими стали державні та національні інтереси.

Ідею універсальної держави, що об’єднувала всіх християн, змінила ідея національної держави, що об’єднувала людей тільки за певною ознакою: на той час це було підданство якомусь королю. Із цим не погоджувалися римські папи, намагаючись за будь-яку ціну повернути втрачений вплив у суспільстві.

 Гостроти конфлікт набув під час протистояння між Папою Боніфацієм VIII і французьким королем Філіпом  IV, який залишив у  державі кошти, що були зібрані як церковна десятина. У свою чергу, Папа готувався відлучити Філіпа  IV від церкви. Однак король Франції направив до Рима військо на чолі зі своїм радником Гійомом Ногаре, який мав заарештувати Папу, щоб той постав перед французьким судом. Між Боніфацієм VIII і радником короля відбулася суперечка, під час якої той ударив Папу по щоці залізною рукавицею. Боніфацій VIII через декілька тижнів помер. Новим Папою Римським став Климент V. Папську резиденцію було перенесено до міста Авіньйон, яке перебувало під впливом Філіпа IV. Розпочався майже 70-річний «авіньйонський полон» пап (1309—1377 рр.) і  поступовий занепад папства. За відсутності пап занепадав і Рим. У місті точилася боротьба за владу. Згодом Папа Григорій XІ повернув папський престол до Рима, однак невдовзі помер. Його наступником став Урбан VI. Він настільки зловживав владою, що кардинали скинули його, а новим Папою обрали Климента VII. Проте Урбан VI відмовився підкоритися, через що на папському престолі опинилося два папи: один був у Римі, інший — в  Авіньйоні. Обидва папи відлучили один одного від церкви. Почалися непорозуміння й на інших рівнях: на одну церковну посаду претендувало по два священники. Ніхто не знав, який папа справжній, і, відповідно, хто мав претендувати на посади єпископа тощо. Розкол католицької церкви дістав назву «велика схизма» (1378—1417 рр.). Більшість людей схилялася до думки, що питання церкви потрібно вирішувати всім — священнослужителям і мирянам, тобто скликати собор. Перша спроба розв’язати проблему на соборі в Пізі закінчилася черговим розколом: обох пап оголосили єретиками та обрали нового. Проте ті не визнали рішення собору, тому в Римі головували вже три папи. У 1414 р. в місті Констанц було скликано новий собор, який нарешті поклав край цій суперечці. Загальновизнаним Папою Римським став Мартін V. Розбрат у церкві знову викликав сумніви щодо правильності шляху, яким ішло суспільство до Бога. Рухи єретиків почали повторюватися. Найбільший рух за оновлення церкви вибухнув у Чехії (гуситський рух, який переріс у гуситські війни). Хоча цей виступ і був придушений, він став попередженням для католицької церкви, що головна причина невдоволення населення не усунута.

Середньовічні школи та університети.

У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл.

 Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи початкові знання тим, хто бажав присвятити себе служінню Богу. Тут вивчали латину, якою велося богослужіння, молитви й сам порядок богослужіння.

Середні школи найчастіше утворювалися в резиденціях єпископів. У них вивчали сім «вільних мистецтв» — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію та музику. Перші три науки складали «тривіум», наступні чотири — «квадривіум».

 З XI ст. у  Європі почали зароджуватися вищі школи, які згодом назвали університетами. Перші університети були громадами, які об’єднували вчителів та учнів (учні ще називали університет «альма-матер», тобто «мати-годувальниця»). Ці об’єднання мали чіткі правила поведінки, структуру й претендували на незалежність від влади міста, у якому вони розташовувалися (тобто були самоврядними). Перші такі об’єднання виникли в італійських містах Салерно й Болонья, де вивчали медицину та римське право.

Упродовж XII—XIII ст. кількість університетів поступово збільшувалася. Найвідомішими університетами були Паризький (Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. На початок XVІ ст. у Європі загалом налічувалося 65  університетів.

Тих, хто навчався в університетах, називали студентами. Викладання велося латиною, що давало студентам змогу почати навчання в одному університеті, а закінчити в іншому. Чіткого терміну навчання не було, і тому деякі студенти вчилися досить довго.

Основними формами навчання були лекції та диспути. Середньовічні університети мали зазвичай чотири факультети: артистичний (або факультет мистецтв), богословський, юридичний та медичний.

Артистичний факультет (термін навчання на ньому становив шість-сім років) був підготовчим i виконував роль середньої школи.

Одним із явищ Середньовіччя в ХІ—ХІV ст. стала поява ватаг вагантів. Ваганти-мандрівні священників і ченців-утікачів, які складали вірші, виконували пісні на площах міст та різних зібраннях. Особливістю творчості вагантів була критика католицької церкви та духовенства за їхню жадібність, лицемірство. Себе вони вважали освіченою елітою суспільства. Це був своєрідний фольклор ученої братії. У відомому міжнародному гімні студентів «Gaugeamus» є чимало рядків із поезії вагантів.

Зародження дослідницьких знань, алхімія.

У давнину люди замислювалися над пізнанням навколишнього світу. Одним із перших цікавість до природничих наук виявив професор Оксфордського університету, чернець Роджер Бекон (1214—1244).

Він доводив:

Ø Знання можна отримати не в богословських суперечках, а  тільки вивчаючи природу за допомогою дослідів

Ø Зробив чимало відкриттів

Ø Особливого значення він надавав математиці, фізиці, хімії, намагався створити мікроскоп і телескоп, пояснив походження веселки.

Роджера Бекона вважали чарівником: розповідали, що він нібито створив мідну голову, яка вміла говорити. Вчений був переконаний, що можна побудувати самохідні судна й візки, зробити апарати, які  б літали в  повітрі та пересувалися морським дном. Слава про його досягнення поширювалася всією Європою. Через заздрощі дослідника звинуватили у зв’язках із дияволом. Ченця кинули до в’язниці, де він провів 14 років і  вийшов на волю лише незадовго до смерті. Жага до пізнання охоплювала більш широкі верстви суспільства.

     У Сицилійському королівстві, де тісно сплелися західноєвропейська та арабська культури, було перекладено численні природничі твори грецьких та арабських авторів.

     У медичній школі в Салерно вивчали лікувальні властивості рослин, розробляли практичні рекомендації з протидії отрутам, корисні поради щодо підтримання здоров’я тощо.

     Важливі практичні знання накопичувала алхімія. Алхіміки переймалися пошуками «філософського каменя», оскільки вважали, що за його допомогою звичайні метали можна перетворювати на золото. Ці зусилля виявилися марними, але було вивчено властивості різних речовин, створено чимало дослідних приладів тощо.

    За допомогою астрології віщували долі людей за розташуванням зірок. Астрологи зробили багато відкриттів у галузі астрономії.

  Збагатилися й географічні знання населення Європи. Венеціанський купець Марко Поло здійснив подорож до Китаю та Центральної Азії. Свої враження він описав у «Книзі про різноманітність світу», яка впродовж усього Середньовіччя залишалася найулюбленішим твором у Європі. У XIV—XV ст. з’явилося чимало описів різних земель. Враження від подорожей розширювали знання людей про світ і  сприяли вдосконаленню географічних карт. Цим було закладено передумови майбутніх Великих географічних відкриттів.

 Розвиток техніки.

 Найвагомішим стало винайдення верхньобійного колеса, яке використовувало енергію води для надання руху механізмам. Порівняно з іншими видами колес воно максимально використовувало енергію падаючої води, і його можна було встановлювати навіть на рівнинній місцевості, де річка текла повільно.

  Важливим стало винайдення хомута — нової системи упряжі для коня, що давало змогу здійснювати довготривалу оранку. Суть винаходу полягала в тому, що хомут дозволив перенести головне навантаження коня на шию, де найбільш розвинені та найвитриваліші м’язи. Кінь замінив волів під час обробітку землі. Це сприяло прискоренню внутрішньої колонізації Європи.

 У добу Середньовіччя було винайдено механічний годинник. Уперше про нього згадується у візантійських. Деякі історики приписують цей винахід Пацифікусу з  Верони (початок IX  ст.), інші  — ченцю Герберту, який згодом став Папою Римським. У 996 р. останній створив вежовий годинник міста Магдебург.

  Винайдені скляне дзеркало (XIII  ст., Італія), папір (II ст., Китай; XII  ст., Іспанія), ножиці (X ст., Центральна Європа) та окуляри (XIII ст., Італія).  

Книгодрукування.

    У Середні віки книги були рідкістю. Це пояснювалося тим, що кожна книга становила оригінальний рукописний твір, а грамотних людей було мало. Книги писали на спеціально обробленій телячій або овечій шкурі — пергаменті. Такими книгами можна було користуватися тривалий час, вони були красивими, але коштували дуже дорого. Не менш коштовною була й обкладинка. Крім того, книги прикрашали малюнками — книжковими мініатюрами, тому особливо цінні екземпляри тримали в монастирських бібліотеках під суворим наглядом. Зростання кількості грамотних людей, поширення паперу збільшило попит на книги та зробило їх дешевшими. З’явилися майстерні з масового переписування книг. У XIV—XV ст. цікавість до писаного тексту значно зросла, особливо до Слова Божого. На початку XV ст. у Європі з’явилися перші книги, виготовлені за допомогою відбитків текстів, вирізаних на дощечках. Проте такий спосіб був трудомістким і не задовольняв потреб часу. До того ж переписувачі працювали швидше, ніж виготовлявся макет такої друкованої книги.

 Близько 1445 р. німецький ремісник Йоганн Гутенберг (1399—1468) винайшов спосіб книгодрукування. Із металевих кубиків з опуклими дзеркальними відбитками букв у спеціальних рамках набирався текст сторінки, яку потім друкували за допомогою пресу. Цей винахід докорінно змінив систему передачі інформації: усну форму змінило друковане слово.

Архітектура та мистецтво.

Упродовж XI—XV ст. мистецтво знало два основні художні стилі — романський і готичний. Риси цих стилів найбільш яскраво проявилися в архітектурі замків і соборів. Романський замок —помешкання та оборонна споруда феодала — характеризувався масивністю форм, а навколишні фортечні стіни посилювали це враження. Вигляд замку свідчив про могутність його володаря. Романський собор, якому притаманні ті самі риси, мав втілювати ідею величі й могутності церкви. В основу романського собору був покладений план римської громадської (світської) будівлі — базиліки.

Романський стиль — напрям мистецтва XI—XII ст., у якому використовувалися елементи римського мистецтва.

Прикладом романської будівлі є Вормський собор (Німеччина) із масивним кам’яним склепінням, яке трималося на міцних стінах. Невеликі, схожі на бійниці вікна, пробиті в товстих стінах, горизонтальний поділ стін напівкруглими арками підкреслюють грандіозність і сувору монументальність споруди. Похмуру велич архітектури посилює скульптура, яка лише умовно передає риси людини.

Готичний стиль — напрям європейського мистецтва XII—XV ст. Для архітектури були характерними арки, великі вікна з різнокольоровими вітражами, легкі стіни, нескінченна різноманітність форм, а сама будівля спрямовувалася вгору. Серед будівель готичного стилю, що набув поширення в  Західній Європі XII—XV  ст., вражають собори у  Франції: Реймсі, Ам’єні, Лані, Бове, Шартрі, Парижі. Фундаменти цих будівель закладалися на глибину до 10 м, а їхні вежі підносилися на висоту 40-поверхового будинку. Ці величні собори могли вмістити майже всіх жителів тогочасних міст.

Основними ознаками нового стилю були тонкі стіни, висока стрімка аркова стеля, великі вікна, прикрашені кольоровими вітражами. Справжнім дивом залишаються вітражі собору Шартра, виготовлені у XII—XIII  ст. Вітражі в  католицьких храмах відтворювали біблійні сюжети. Ще одним важливим елементом готичного стилю була скульптура, яка наче наповнювала споруду рухом. У готичному храмі скульптура відігравала роль архітектурної прикраси та  нциклопедії знань і  уявлень про світ середньовічної людини. Поряд зі скульптурами святих, ангелів, Ісуса Христа, Діви Марії, демонічних істот з’явилися скульптури звичайних людей. До того ж усі скульптури набули людських рис. Так, готичний стиль привернув увагу до людини й світу, у якому вона живе. Цей інтерес розвивався вже за наступної епохи Відродження. Храм у Середні віки був центром життя. У Ранньому Середньовіччі під час війн і набігів він давав прихисток, був порятунком від переслідувань. Проте це було не головне. Насамперед храм був домом Бога й мав доводити могутність Бога, його присутність усюди. Тому храми романського стилю були величними. Храм своїм виглядом скріплював сподівання на спасіння та зміцнював віру. Крім того, храм для людини Середньовіччя, яка переважно була неграмотною, був «Біблією в камені». Фрески, мозаїки, ікони, скульптури «розповідали» про основні положення віри, зміст Святого Письма. Із появою готичних соборів їх суть і призначення не змінилися, але тепер головними настановами для віруючих були милосердя та прощення. Утіленням цього послання стали численні зображення страждань Христа й Богородиці. Велика кількість світла у храмі розвіювала страх перед Богом. Будівництво величних готичних соборів припадає на період розквіту міського життя. Не кожне місто могло дозволити собі збудувати такий храм. Будівництво згуртовувало міську громаду, робило храм її символом і покровителем.

Ранній гуманізм і Відродження.

Наприкінці Середніх віків культура Західної Європи характеризувалася підвищеним інтересом до Античності. Митці намагалися відродити й наслідувати культуру античних часів. Саме тому нову епоху, що почалася, назвали Відродженням, або Ренесансом.

Культура, яка поєднала в  собі елементи двох культур  — античної та середньовічної.

 «Гуманізм»-таке розуміння світу, за якого людина є найвищою цінністю. На противагу християнським чеснотам гуманісти найважливішими людськими якостями проголошували гідність і доблесть.

Поет і філософ Данте Аліг’єрі (1265—1321). Він рано почав писати вірші. Усі вони були присвячені одній дівчині — Беатріче. Найвідомішим твором Данте є «Божественна комедія».

Якщо Данте був попередником Відродження, то першою людиною Відродження можна впевнено назвати Франческо Петрарку (1304—1374). Його уславила «Книга пісень», що містила 366 віршів (сонетів), присвячених коханій поета Лаурі. За свої поетичні здібності Петрарка, як в античні часи, був коронований лавровим вінцем на римському Капітолії. Послідовником і другом Петрарки був Джованні Боккаччо (1313—1375). Він також писав вірші, але славу Боккаччо принесла збірка зі 100 новел (оповідань) «Декамерон».

Твори Петрарки та Боккаччо були написані живою народною італійською мовою. Цим вони довели, що народною мовою можна писати видатні твори, передаючи різноманіття людських почуттів.

Серед творців нової культури були й художники. Важливим здобутком мистецтва цієї доби стала поява лінійної перспективи. Середньовічні художники на картинах зображували найважливіші фігури або речі більшими, ніж вони були насправді, незважаючи на те, де вони розташовані: на основному чи другорядному плані. Картини в лінійній перспективі виглядають так, як сприймає світ людське око: предмети на основному плані більші, на другорядному — менші.

 Також художники намагалися передати індивідуальні риси людини, її характер. Швидкого поширення набули картини світського характеру, з’явився новий жанр — портрет.

У мистецтві нову еру започаткував флорентієць Джотто ді Бондоне (1266—1337). Він малював портрети, ікони, фрески. Його першою великою роботою була фреска, присвячена життю Святого Франциска. Найвідомішою роботою Бондоне вважається розпис церкви в Падуї. На фресках він зобразив Ісуса, Діву Марію, апостолів як земних людей. Бондоне багато зробив для рідного міста, за що був похований у соборі Флоренції як почесний громадянин.          

    Тілесність, об’ємність фігур, лінійна перспектива в повному обсязі вперше з’явилися у творчості флорентійця Мазаччо (1401— 1428). Найвідомішою стала сцена «Вигнання з Раю» із фрески церкви у Флоренції.

    Вершиною Раннього Відродження в мистецтві вважається живопис Сандро Боттічеллі (1445—1510). Його картини «Весна», «Народження Венери» передають розуміння не лише внутрішньої, але й зовнішньої краси. Принципи Відродження знайшли втілення і в скульптурі. Так, флорентієць Донателло (1386—1466) відступив від середньовічних традицій і відродив античні традиції, створивши круглу скульптуру. Така статуя була самостійним витвором митця, а не частиною оздоблення храму. Її можна було споглядати з усіх боків. Найвидатнішим твором Донателло стала скульптура біблійного персонажа Давида.

Філіппо Брунеллескі (1377—1446) розробив закони лінійної перспективи в архітектурі та розв’язав складні інженерні завдання зі створення величезних куполів над соборами. Головним у його творчості стало зведення купола собору Санта-Марія-дель-Фйоре у Флоренції. Культура Відродження змінила уявлення про світ, життя, людину та її чесноти. Людина стала центром світотворення.

Духовно-рицарські ордени в Балтії.

Землі Балтії, як і Палестина та Піренейський півострів, стали об’єктом експансії духовно­рицарських орденів. Проте тут рицарі­ ченці намагалися поширити християнство на території, де сповідували язичництво. Щоправда, християнізація часто перетворювалася на винищення місцевих слов’янських і балтських племен та заселення цих земель німецькими селянами та міщанами.

   Наймогутнішим орденом, що діяв у Балтії, як ви вже знаєте, був Тевтонський. Тевтонське братство церкви Святої Марії Єрусалимської було затверджене буллою Папи Римського Климента III 6 лютого 1191 р. Через п’ять років в Акрі (нині територія Ізраїлю) воно було перетворене на духовно­рицарський орден під зверхністю Папи та імператора Священної Римської імперії для захисту німецьких рицарів, лікування хворих і боротьби з противниками католицької церкви. Проте на Близькому Сході орден не прижився. Завдяки зусиллям великого магістра Германа фон Зальца Тевтонський орден отримав у володіння міста Ешенбах і Нюрнберг у Баварії.

  У 30­х рр. ХІІІ ст. — на правобережжі Вісли, була заснована Тевтонська держава. Від 1309 р. столицею ордену стало місто Марієнбург. Орден дуже швидко набув такого впливу, що міг самостійно визначати свою внутрішню та зовнішню політику, яка іноді суперечила позиції католицької церкви. Орден вів боротьбу з католицькою Польщею, відвоювавши в неї приморські володіння. Під час захоплення Гданська в 1308 р. тевтонці знищили все сло в’янське населення міста (10 тис. осіб).

 Також орден активно воював із руськими князівствами та згодом із Великим князівством Литовським. Проте поразка в Грюнвальдській битві (1410р.) підірвала сили ордену. Він став васалом Польщі.

    У той час як тевтонці переважно воювали в Пруссії, ризький єпископ створив Орден мечоносців. Завдяки рицарям єпископ поширив свою владу на територію сучасної Латвії та Естонії. Проте в 1236 р. мечоносці зазнали поразки, яка призвела до ліквідації ордену в 1237 р. На його основі був утворений Лівонський орден, який був підрозділом Тевтонського ордену. Поступово лівонці стали могутньою організацією, яка змогла викупити в данського короля Вальдемара IV Естляндське герцогство й міста Ревель (Таллінн) і Нарву. Більше того, Лівонський орден не брав участь у Грюнвальдській битві, тому пережив самих тевтонців. Проте в 1558 р. московський цар Іван Грозний розбив лівонське військо й захопив більшу частину його земель. Орден було ліквідовано. Діяльність Тевтонського та Лівонського орденів змінила життя племен Балтії та багато в  чому заклала підвалини для існування та кордонів сучасних Латвії та Естонії.

 Велике князівство Литовське за правління Ольгерда (Дмитра) Гедиміновича. Польське королівство за Казимира ІІІ.

Польське королівство.

   Західнослов’янська держава Польща утворилася із союзів племен, які розселялися в  басейні річки Вісли: полян, слензан, куявів, мазурів та інших. Центром формування державності стало племінне об’єднання полян, розташоване в районі міста Гнєзно. Від цього племінного об’єднання й походить назва держави Польща.

  Першим відомим польським князем був Мешко I (960— 992 рр.) із династії П’ястів. У 966 р. князь Мешко I  прийняв християнство від німецьких єпископів за західним обрядом.

  Значно збільшив територію Польщі син Мешка I Болеслав I Хоробрий (992—1025 рр.). У 1018 р. він захопив Чехію та Моравію. У 1000 р. в  місті Гнєзно було створено архієпископство. Цим актом польська церква проголосила свою незалежність від німецького архієпископа. У 1025  р. Болеслав  I прийняв титул короля. У 1139 р. польський король

   Болеслав III Кривоустий розділив свої володіння між синами на чотири князівства. У ХІІ—ХІІІ ст. Польща, як і інші держави Центральної та Східної Європи, поринула в період роздробленості. Країна ледь не втратила незалежність під ударами Тевтонського ордену й монголів.

   Проте феодальна роздробленість не зупинила господарський розвиток польських земель. У XIII ст. завдяки німецьким і єврейським переселенцям бурхливо розвивалися нові міста. Зміцнення міст, яким надавалося право самоврядування, сприяло розвитку торгівлі й ремесел. Основні торговельні шляхи пролягали через Краків—Торунь— Хелм—Гданськ і  Львів—Краків—Вроцлав.

  Господарський розвиток сприяв формуванню основних станів польського суспільства. Панівний стан складали магнати — великі землевласники, які домоглися закріплення за собою спадкового землеволодіння, а також шляхта — служива знать. Привілейованим станом суспільства було духовенство, яке володіло значними маєтками та мало низку привілеїв. У період феодальної роздробленості відбулися значні зміни і в житті селянства. Залежна частина селян переводилася на фіксований податок (чинш), натуральний або грошовий, що давало їм більшу господарську самостійність.      Господарське піднесення польських земель, постійна зовнішня загроза, етнічна й церковна єдність стали основою для об’єднання польських земель і зміцнення королівської влади.

   Період роздробленості в історії Польщі завершився за правління Владислава Локетека (1306—1333  рр.). Після відновлення єдиної Польської держави в 1320  р. Владислава Локетека проголосили королем.

  Його політику продовжив син Казимир III Великий (1333—1370 рр.). Для зміцнення внутрішнього становища Казимир III запровадив реформи.

Ø Він переділив Польщу на адміністративні одиниці (воєводства, каштелянства), на чолі яких поставив своїх прибічників.

Ø створив загальнопольські органи: королівську канцелярію, центральну скарбницю, суд, військо.

Ø проведено грошову реформу: введено повноцінну монету  — краківський гріш, що сприяло пожвавленню торгівлі.

Ø приєднання Галичини, частини Волині.

Ø король до свого титулу додав «Король Русі».

 Велике князівство Литовське.

Перша згадка про Литву датується 1009 р. На той час там проживали окремі язичницькі литовські племена. Опинившись під загрозою знищення хрестоносцями, литовці в середині ХІІІ ст. об’єдналися під владою князя Міндовга.

    У першій половині XIV ст. за князів Вітеня (1293— 1316 рр.) і  Гедиміна (1316—1341  рр.) Велике князівство Литовське захопило білоруські й частину українських земель. Гедимін став засновником литовської династії. На час його правління припали перші відомості про місто Вільно (Вільнюс), яке згодом стало столицею Великого князівства Литовського. За часів Гедиміна та Ольгерда (1345—1377 рр.) князівство швидко розширювалося за рахунок земель Русі. Завдяки значним територіальним здобуткам Литва перетворилася на велику державу. На всіх приєднаних землях литовські князі залишали існуючий соціально-­політичний лад. Казимир III уклав два збірники законів — Віслицький і  Петрковський (1346— 1347  рр.). Реформи зміцнили королівську владу, але це не мало достатньої підтримки в суспільстві. Спертися на міста в боротьбі проти магнатів польські королі не могли через їхній німецько­єврейський характер. Шляхта, яка ворогувала з магнатами, після здобуття привілеїв у  1374 і  1454  рр. сама стала на шлях обмеження королівської влади, говорячи: «Ми старого не рушимо і  нового не вводимо». Ключовою подією в переході більшості українських земель під владу Литви стала перемога над монголами в  битві на Синіх Водах (1362  р.).

    Розширення меж Великого князівства Литовського призвело до конфлікту з Московською державою. Литовсько-московська війна 1368—1372 рр. стала початком тривалої боротьби держав за панування у  Східній Європі. Після смерті Ольгерда постало питання про цілісність Великого князівства Литовського. Наприкінці життя власне литовські й білоруські володіння Ольгерд заповів найстаршому сину від другої дружини Ягайлу, який одночасно ставав великим князем. Однак це рішення не влаштовувало молодших синів. Проти Ягайла також виступили полоцький, подільський, волинський і чернігівський князі, які були синами Ольгерда від першої дружини.

    У 1381 р. князь Кейстут, брат Ольгерда, захопив Вільно й усунув Ягайла від влади. Останній утік до Тевтонського ордену і за його підтримки вже наступного року відновив свою владу, полонивши Кейстута та його сина Вітовта. Вітовту пощастило втекти до пруссів. Тим часом помер угорський король Лайош I Великий, який одночасно був і  польським королем. У 1383  р. польські магнати проголосили королевою Польщі його 12­річну доньку Ядвігу, яка була заручена з  австрійським герцогом Вільгельмом. Проте польські магнати, не бажаючи бачити на своєму престолі Вільгельма, запропонували її руку великому князеві Ягайлу. Їхньою метою було приєднати литовські землі та поширити на них владу католицької церкви, а також за підтримки Великого князівства Литовського завершити боротьбу проти Тевтонського ордену. У свою чергу, Ягайло прагнув за допомогою Польщі приборкати своїх противників.

   У 1385 р. було укладено Кревську унію, згідно з якою Ягайло зобов’язувався прийняти католицтво, охрестити все литовське населення та приєднати до Польщі землі Великого князівства Литовського.

   У лютому 1386  р. Ягайло прибув до Кракова, хрестився, прийнявши ім’я Владислав, одружився з  королевою Ядвігою і  став коронованим польським королем. Проте об’єднання двох держав не відбулося, оскільки проти цього виступила частина литовсько­руської знаті на чолі з князем Вітовтом. Він усе життя присвятив боротьбі за зміцнення незалежності й розширення меж Великого князівства Литовського. Безпосереднім наслідком Кревської унії стало те, що об’єднані сили Польщі та Литви спромоглися зламати силу свого основного противника — Тевтонського ордену в Грюнвальдській битві 1410 р.

Велика Мораві. Чеське королівство. Угорщина.

1.     Перші держави західних слов’ян. Діяльність слов’ян ських просвітителів Кирила і Мефодія

В першій половині IX  ст. на території між Середнім Дунаєм і  верхів’ями річок Лаба та Одер держави Велика Моравія. Основну частину її населення становили племена моравів.

Засновником Великої Моравії вважають князя Моймира (818—846 рр.). Він та його наступники — князі Ростислав (846—870 рр.) і  Святополк (870—894  рр.)  — вели боротьбу проти німецьких князів, які намагалися захопити їхні землі. На Велику Моравію зі Східнофранкського королівства намагалося поширити свій вплив німецьке духовенство. Тоді князь Ростислав вирішив шукати підтримку у Візантії. Він звернувся до неї з проханням відправити духовних наставників для проповідування християнства. У 863  р. до Моравії прибули брати Мефодій і  Константин (більш відомий під своїм чернечим іменем Кирило). Проповідування християнства братами мало великий успіх.

 Поширення християнства з Візантії занепокоїло німецьке духовенство, яке розпочало переслідування його послідовників. Деякі учні братів знайшли притулок у Болгарії та продовжили поширення слов’янської писемності. Із Болгарії слов’янська абетка потрапила і до Русі-України. Створення Кирилом і  Мефодієм слов’янської писемності, переклад Біблії та їхня діяльність як просвітителів мали величезне значення для розвитку культури багатьох слов’янських народів. Саме за це в  лов’янських країнах православна церква визнала їх святими. Після смерті князя Святополка розпочалися усобиці між його синами, що призвело до ослаблення Великої Моравії. Наприкінці IX ст. її розгромили угри (мадяри).

 

2.     Чеське королівство.

Чеська держава виникла в ІХ — на початку X  ст. Князі чехів, які жили на річці Влтава, об’єднали в  союз сусідні слов’янські племена. На чехів постійно чинили тиск німецькі єпископи. Близько 973 р. в  Празі було засновано підпорядковане Риму єпископство, і  відтоді залишки східного християнства, поширені там братами Кирилом і  Мефодієм, зникли. Засновником першої правлячої князівської та королівської династії в Чехії був легендарний Пржемисл. За переказами, він був простим хліборобом.

 Найвідомішим серед перших Пржемисловичів став князь Вацлав (924—935  рр.). Він був палким прихильником християнства і сприяв його поширенню серед язичників — чехів. Це викликало незадоволення давньої родової знаті. Проти Вацлава було організовано змову, на чолі якої став молодший брат князя Болеслав (929—967 рр.). Вацлав був по-зрадницьки вбитий братом. Його смерть спричинила обурення багатьох чехів, і Болеславу довелося розпочати своє правління з привселюдного визнання своєї провини. Усе XI ст. для Чеської держави минуло в боротьбі проти сусідніх держав. Чехія то перемагала, то зазнавала поразок. За князя Бржетислава I вона стала васалом Німецької імперії, яка відтоді часто втручалася в боротьбу між чеськими князями й  знаттю. Проте німецькі імператори також інколи потребували допомоги чеських князів.

 У 1085 р. імператор Генріх IV за допомогу в  боротьбі проти Папи Римського надав чеському князеві Вратиславу II королівський титул. Чехія отримала статус королівства, але була залежною від Німецької імперії. Проте чеські королі діяли цілком самостійно. Після загибелі останнього із Пржемисловичів чеський трон перейшов до німецьких князів із династії Люксембургів.

3.     Ян Гус і гуситські війни.

У XIV ст. склалися найсприятливіші умови для розвитку чеських земель. Чехія завдяки копальням стала основним джерелом срібла в Європі. Крім того, до неї перемістився політичний центр Священної Римської імперії. Імператор Карл IV Люксембург (1346— 1378 рр.), який одночасно був і королем Чехії, усю свою політику спрямував на розвиток власних родових володінь. Як наслідок, у Чехії швидко зростали міста, розвивалися торгівля й промисли. Карл IV перебудував Прагу, заснував Празький університет (1346 р.). Однак у всіх своїх починаннях він спирався на німецьких переселенців. За швидким розвитком краю приховувалася безліч проблем.

  Так, наростав конфлікт між чехами й німцями, які мали різні права; зростало невдоволення католицькою церквою, яка стрімко втрачала авторитет. Усе це стало підґрунтям до появи в Чехії потужного національно-релігійного руху, який дістав назву гуситські війни, а його прибічників назвали гуситами. Свою назву рух отримав від імені чеського проповідника, професора Празького університету Яна Гуса (1371—1415). У своїх проповідях Ян Гус піддав критиці обряд причащання, який у католицькій церкві був неоднаковим для священників і мирян. Священники причащалися хлібом і вином, як плоттю і кров’ю Христа, а прості люди — лише хлібом. Ян Гус доводив, що спочатку всі християни причащалися однаково. Така позиція неодмінно мала привести Яна Гуса до зіткнення з вищим духовенством, що незабаром і сталося. Яна Гуса відлучили від церкви. Його викликали на церковний собор у місті Констанц. Яна Гуса вмовляли зректися своїх поглядів і підкоритися, проте він залишився непохитним. Тоді його оголосили єретиком і 6 липня 1415 р. стратили. Останніми словами Яна Гуса були: «Я вірю у всемогутнього Господа Бога, я не можу покаятися в  тих помилках, яких ніколи не робив».

Страта Яна Гуса стала приводом до вибуху невдоволення. Хоч у кожного стану населення була своя мета боротьби, але їх об’єднувало прагнення домогтися реформування церкви й позбутися засилля німців, що панували в країні.

Гуситські війни — національно-визвольний і релігійний рух у Чехії в  першій половині XV  ст. Гусити  — послідовники вчення Яна Гуса, учасники суспільного руху в  Чехії за реформу католицької церкви та покращення життя населення.

  Повстання почалося в  Празі в  1419  р. Поступово повстанці заволоділи всією Чехією  — серцем Священної Римської імперії. Після смерті короля Вацлава гусити оголосили про позбавлення його наступника імператора Сигізмунда чеського престолу.

Учасники руху змінили державний устрій країни. Управління було зосереджено в руках сейму — зборів представників усіх станів. Гусити створили сильну армію на чолі з досвідченими полководцями. Вони виробили нову тактику ведення бою: важкі бойові вози ставили колом, сковували їх ланцюгами і в такій фортеці витримували атаки кінних рицарів. Після того як противника було знесилено, гусити переходили в наступ. Крім того, вони почали застосовувати на полі бою легкі гармати, які встановлювали на вози.

    Найбільшою реформою гуситів стала конфіскація церковних володінь, скасування десятини, реформування церкви та її обряду. Рух гуситів викликав занепокоєння як Папи Римського, так й імператора. Розпочалася війна, яка набула характеру релігійної боротьби католицької церкви проти гуситського реформаційного руху й боротьби німців проти слов’ян.

   Для придушення гуситського руху Папа Римський та імператор Священної Римської імперії п’ять разів оголошували хрестові походи. Однак військо хрестоносців постійно зазнавало поразок. Гусити не тільки оборонялися, а й самі здійснювали походи за межі Чехії. Проте головною для гуситів була не зовнішня небезпека, а внутрішня.

   У гуситському русі брали участь різні верстви суспільства: від феодалів до селян, від багатих до найбідніших. Коли, здавалося б, основна мета гуситів була досягнута, серед учасників руху виникли суперечності. Гусити розділилися на чашників (послідовники Яна Гуса, які причащали простих віруючих із чаші) і таборитів (назва походить від гори Табор у Південній Чехії, де розташувався центр руху). Таборитів очолив Ян Жижка, а після його смерті — Прокіп Великий та Прокопій Малий. Чашники вимагали скасування привілеїв церкви та церковного землеволодіння, спрощення церковного обряду, запровадження богослужіння чеською мовою і причащання двома видами; у політичному плані вони виступали за незалежну чеську монархію. Таборити були схильні до проведення соціальних реформ. Вожді таборитів, посилаючись на заповіді Христа, вимагали відмовитися від особистого майна й передати його до спільної скарбниці, наполягали на скасуванні податків. Вони заперечували культ святих, поклоніння святим мощам і стверджували, що будь-хто може вести богослужіння (навіть жінка, що було неприпустимо в ті часи). Деякі з таборитів наполягали не на реформі, а  на скасуванні церкви.

 Чашників підтримували дворяни, вище духовенство; таборитів — частина дворян, селяни та інші бідні верстви населення. Суперечки між таборитами й чашниками призвели до відкритого зіткнення. У битві біля Ліпан 1434 р. таборитів було розгромлено. Зрештою чашники уклали угоду з католицькою церквою, згідно з  якою дозволялися обидва види причащання, а  богослужіння здійснювалося чеською мовою. Згодом цю поступку було скасовано. Проте в Чехії, хоча й  ненадовго, виникла національна церква, яка мала свої етнічні особливості. Для католицької церкви цей рух був попередником майбутньої боротьби за оновлення та реформу церкви (Реформації).

4.     Угорщина.

Близько 896 р. племена угрів переселилися з причорноморських степів на Середній Дунай, де підкорили місцеве слов’янське населення. Сім племен угрів очолив вождь Арпад. Цю подію угорці назвали «віднайденням батьківщини», а Арпад започаткував першу князівську (згодом королівську) династію Угорщини.

   У 955 р., зазнавши поразки від імператора Оттона I, угорці припинили напади на землі Німецької імперії та перейшли до осілого способу життя. Із цього часу серед угорців поширювалося християнство за західним зразком. Князь Іштван I із династії Арпадів за підтримки німецьких рицарів почав хрестити угорців «вогнем і мечем», водночас знищуючи давню племінну знать, що не корилася його владі. На знак ушанування його успіхів у поширенні християнства Папа Римський надіслав Іштвану I королівську корону, і  на Різдво 1000  (1001) р. він був коронований. За заслуги у хрещенні угорців церква згодом проголосила короля Іштвана святим, і він став головним святим Угорщини.

    Для зміцнення своєї влади Іштван I поділив територію країни на округи — комітати, на чолі яких стояли ішпани (жупани). Вони збирали для короля податки, здійснювали владу на місцях. Ішпани селилися, як правило, у замках і мали у  своєму розпорядженні загін кінних воїнів. Такий адміністративний поділ країни з перервами проіснував аж до ХХ ст.

  У середині XI— на початку XIII ст. країну охопила міжусобна війна. Найбільш впливова феодальна знать — барони й магнати  — мала величезні земельні володіння та безмежну владу в  суспільстві. Свавілля знаті почало загрожувати володінням середніх і дрібних землевласників, що, як правило, перебували на королівській службі. Згодом вони стали основою для формування нової верстви суспільства — дворянства (шляхти). Саме ця соціальна група очолила рух проти свавілля феодальної знаті й домоглася від короля видання в  1222  р. «Золотої булли». Цей документ обмежував права короля, магнатів та іноземців, а натомість гарантував права майбутніх дворян (шляхти). Остання стаття булли давала право магнатам чинити опір королю, якщо той не виконував обіцянок.

    Попри усобиці угорські королі проводили активну зовнішню політику. Так, вони підкорили собі Славонію та Хорватію, поширили свою владу на Далмацію, неодноразово зазіхали на Галицько-Волинську державу. У 1241—1242 рр. Угорщина зазнала спустошливої монгольської навали. 11 квітня 1241 р. біля села Мохі угорці були вщент розгромлені монголами. Здавалося, що Угорщина припинила існування. Проте в 1242 р. монголи несподівано залишили територію країни, і король Бела IV взявся за зміцнення її обороноздатності. Швидко зростали міста, які мали статус «вільних королівських міст». Найбільшим містом була Буда. Особливістю угорських міст було те, що більшість їхнього населення становили німецькі переселенці. У XIV— XV ст. Угорщина переживала період найбільшого піднесення та розквіту. У 1301 р. династія Арпадів припинила своє існування. За підтримки Папи Римського королем було обрано Карла І Роберта (1310—1342 рр.). Він залізною рукою навів лад у королівстві, приборкавши магнатів. Король здійснив низку заходів, що сприяли економічному розвитку країни, упорядкував фінансову систему. Важливим дипломатичним кроком стало укладення в 1335  р. у  Вишеграді військового й  торговельного союзу із Чехією та Польщею. Цей союз став вагомим чинником розвитку Угорщини на найближчі 200 років. Протилежністю Карла був його син Лайош I Великий (1342—1382 рр.), який здійснював безперервні воєнні авантюри. Хоча йому вдалося поширити свою владу на Сербію, Боснію і частину Болгарії, це не мало для Угорщини позитивних наслідків. Магнати, згадавши про свої права, після смерті Лайоша I домоглися обрання королем Сигізмунда (Жигмонда) І Люксембурга (1387—1437 рр.), який пообіцяв їм нові привілеї. У внутрішній політиці Сигізмунд продовжив політику Карла І Роберта, що сприяло розквіту країни. У зовнішній політиці Сигізмунду довелося зіткнутися з новою загрозою — турками-османами, що розпочали завоювання Балканського півострова. Спроба наступальними діями покінчити з турецькою загрозою зазнала повної поразки в битві під Нікoполем у  1396  р. Тоді Сигізмунд зосередив увагу на західному напрямку, де домігся свого обрання німецьким і  чеським королем, а  згодом й  імператором Священної Римської імперії. Крім того, він домовився з австрійськими Габсбургами про принципи наслідування престолу, що згодом стало вирішальним у долі Угорського королівства. Після смерті Сигізмунда Угорщина зазнала нової навали турків.     Ініціативу в боротьбі з ними проявив талановитий полководець Янош Гуньяді. Завдяки його перемозі під Белградом у 1456 р. вдалося на 70 років зупинити просування турків у Європу, що забезпечило останнє піднесення Угорщини за правління Матяша I Корвіна (1458— 1490 рр.). Матяш навів лад у державі, упорядкувавши управління, фінанси, суди, військо (створив постійне наймане військо — «Чорну армію»). На державну службу він брав людей за професійними ознаками, а  не за знатністю. Король законодавчо впорядкував відносини між селянами і феодалами. Успішні заходи Матяша у внутрішній політиці забезпечили йому можливість проводити активну зовнішню політику. Проте всі ці здобутки були втрачені після його смерті, а Угорщину незабаром захопили турки.

Монгольська навала та золотоординське ярмо.

 На початку XIII ст. в монгольських степах Чингізхан (Темуджин) об’єднав більшість монгольських племен. Європейці часто називали монголів татарами. Для зміцнення влади Чингізхан запровадив десяткову систему організації суспільства й армії. Завдяки таким порядкам порівняно нечисленний народ (близько 100 тис.воїнів — у  кочовиків воїном був майже кожен третій) зміг підкорити своїй владі величезні території (Південний Сибір, Далекий Схід, Китай, Середню Азію, Закавказзя). У 1236 р. військо із 30—40 тис.воїнів під керівництвом онука Чингізхана Бату (Батия) рушило в Західний похід. Першою їх жертвою стала Волзька Булгарія, після чого монголи розгромили Рязанське князівство. Далі військо рушило на Володимиро-Суздальське князівство, яке теж не встояло під ударами монголів. Князь Юрій Всеволодович у битві на річці Сіть (1238 р.) загинув разом зі своїм військом. Весняне бездоріжжя та втрати змусили Батия повернути назад. У верхній течії Оки військо несподівано застрягло на сім тижнів біля Козельська (Чернігівське князівство). «Зле місто», як його назвали монголи через тривалий опір, зрештою було захоплено, а всі його жителі загинули.

  Після відпочинку в 1239 р. військо знову рушило в похід, цього разу на південь. Розоривши Чернігівське й Переяславське князівства, монголи також захопили Крим. У 1240 р. вони рушили на Київ. Давня столиця Русі-України не витримала їхнього удару. Після загарбання Києва Батий «вогнем і мечем» пройшов землями Галицько-Волинської держави. Спустошивши руські князівства, війська вдерлися до Польщі, Угорщини, потім Чехії, Далмації, дійшовши до узбережжя Адріатичного моря. На зворотному шляху вони розгромили Сербію, Болгарію.

     Повернувшись у причорноморські й прикаспійські степи, монголи заснували там у 1242 р. державу, що дістала назву Золота Орда. Більшість руських князівств опинилася під монгольським пануванням. Золота Орда, яка займала територію від Тихого океану до Чорного моря, входила до складу величезної імперії монголів.

  Усе доросле монгольське населення поділялося на тумени (10 тис.осіб), тисячі, сотні й десятки. Десяток зазвичай складався із членів одного роду. Такий поділ зберігався як у мирний, так і у воєнний час. Якщо хоча б один воїн із десятка тікав із поля бою або зраджував свого хана, то покаранню підлягав увесь десяток; якщо у зраді був винен десяток, то каралася сотня.

Ярлик (тюрк. «указ») — грамота золотоординських ханів, що давала право на управління князівствами або окремими територіями.

Велике Московське  князівство

   Центром самостійного князівства Москва стала в XIII ст. Династію московських князів започаткував Данило Олександрович. За правління Данила та його сина Юрія почалося територіальне зростання Московського князівства. Юрій намагався стати великим князем володимирським, але невдало. Після смерті Юрія князем став його брат Іван Данилович Калита (1325—1341 рр.). Слово «калита» означає «грошовий мішок». Це був князь-скнара. Про його багатства складали легенди, проте насправді все воно могло вміститися в одній скрині. Московські князі прагнули отримати ханський ярлик на велике князювання, а це означало право на збір данини для Золотої Орди. Основним суперником Москви в боротьбі за ярлик було Тверське князівство. Застосовувалися будь­які засоби: підступи, доноси, убивства. Зрештою ярлик у 1328 р. дістався Івану Калиті. Політику Івана Калити продовжили його сини й онуки.

 Правління Дмитра Донського. У 1362 р. московським князем став Дмитро Іванович (1362—1389  рр.). На відміну від своїх попередників, які діяли хитрістю та обманом, Дмитро більшість питань вирішував силою. Майже щороку йому доводилося воювати. У 1375 р. Дмитро організував великий похід проти Твері та примусив її визнати його владу й відмовитися від претензій на велике князювання. Правління Дмитра Івановича припало на час «великого замяття» (міжусобиці) в Орді. Його спроба скористатися цим призвела до битви з одним із претендентів на ханський стіл — ханом Мамаєм, який не походив із роду Чингізидів. Два війська зійшлися на березі річки Дон на Куликовому полі. За літописом, бій розпочався вранці 8 вересня 1380 р. із двобою монгольського воїна Челубея та руського богатиря Олександра Пересвєта. Розігнавши коней, воїни зіткнулися у відчайдушному поєдинку та обидва впали мертвими. Після цього монголи рушили в атаку. Їм вдалося розгромити кілька руських полків і почати оточення основних сил. У вирішальний момент із засідки в тил монголам ударив засадний полк на чолі з Дмитром Коріятовичем. Це змінило перебіг бою. Монголи на чолі з ханом Мамаєм зазнали поразки. За перемогу на Куликовому полі Дмитра Івановича згодом прозвали Донським, хоча як полководець він ніяк не проявив себе під час битви.

   У 1382 р. несподівано монгольський хан Тохтамиш, який повернув собі владу в Орді після поразки Мамая, підступив до Москви та спалив її. Князь Дмитро швидко відбудував столицю, звів перші ка м’яні стіни. Однак йому знову довелося визнати зверхність Орди. У1389 р. Дмитро Донський раптово помер. Проте напередодні він змінив систему престолонаслідування. Дмитро домігся від свого брата Володимира Андрійовича відмови від права на престол на користь свого сина. Тепер влада великого князя, а згодом царя переходила від батька до сина, а не до брата.

  Наступником Дмитра Донського став його син Василь I (1389— 1425 рр.). За його правління було здійснено першу спробу приєднання значних володінь і створено ту соціальну базу, на яку спиралася влада великого князя— боярство. Це були великі землевласники, які отримали свої землі в спадок і походили з родів удільних князів. У 1393 р. Василь I приєднав до Москви землі Нижньогородського князівства. Перша чверть XV ст. була для Москви тяжкою: три війни проти Литви; спустошливий набіг монголів під проводом Едигея в грудні 1408 р.; постійні конфлікти з Новгородом; відновлення давньої суперечки: хто правитиме після смерті великого князя — син, брат чи племінник. У міжусобній війні переміг син Василя I Василь, який дістав прізвисько Темний. Він був осліплений під час боротьби за владу. Ставши великим князем московським, Василь II (1425—1462 рр.) знищував усіх, хто зазіхав на його владу. Його наступник Іван III (1462—1505 рр.) продовжив політику розширення меж Московської держави. У 1471 р. московське військо рушило на Новгород. На річці Шелонь відбулася битва, у якій новгородці зазнали поразки. Новгород потрапив у залежність від Москви. Після приєднання Новгорода землі головного суперника Москви — Твері — опинилися в оточенні, і  в 1485  р. жителі міста визнали владу Івана III.  Того самого року Іван III оголосив себе «государем усієї Русі». У документах почала з’являтися назва «Росія» (грецький переклад назви «Русь»). До того ж його одруження з імовірною родичкою останнього візантійського імператора Зоєю (Софією) Палеолог дало змогу Москві висловлювати претензії на роль центру православ’я після загибелі Візантійської імперії. Завдяки зростанню могутності Московської держави Іван III пішов на остаточний розрив з Ордою. У 1476 р. він відмовився сплачувати данину, а в 1480 р., коли хан Ахмед рушив на Москву військо, вивів йому назустріч своє. Тиждень стояли два війська на протилежних берегах річки Угри, не наважуючись розпочати битву. Це протистояння монгольських і московських військ дістало назву «Стояння на Угрі». Зрештою 11 листопада 1480 р. ханське військо відступило. Москва утвердила свою незалежність. При великому князі існував дорадчий орган — Боярська дума, членів якої князь призначав із­поміж знаті. До порад думи князі, як правило, дослухалися. Важливою справою Івана III було створення в 1497 р. першого збірника законів Московської держави — Судебника. У ньому було чітко визначено владні повноваження посадових осіб, норми покарання за злочини. Судебник закріпив залежність селян від їхніх землевласників. Було встановлено Юріїв день (26 листопада), за тиждень до якого й тиждень після якого селянину дозволялося переходити до нового господаря. Крім того, Іван III започаткував створення центральних урядових установ — приказів, що відповідали за певні галузі управління державою. Отже, за Івана III було загалом завершено об’єднання земель Північно-Східної Русі в Московську державу, зміцнено владу великого князя, який став государем.