Тема Людина.
Унікальність і неповторність кожної
людини
- Біосоціальна істота — жива істота, яка веде суспільне життя.
- Спільнота — об’єднання живих істот для спільного
проживання, діяльності
- «Людина» - біологічний вид,
наділений розумом.
- Індивід – окремий представник
людського виду
- Особа – це індивід, який
взаємодіє із суспільством
- Громадянин – це особа, яка має
зв’язок з певною державою
- Ідентичність — сукупність установок, уявлень, пов’язаних
із власним усвідомленням (самоідентифікацією) індивіда та його самооцінкою
в суспільстві.
- Самоідентифікація — ототожнення особою, групою осіб або спільнотою людей себе за певними ознаками; визначення образу себе, своїх моральних орієнтирів і цінностей, що визначають власну поведінку та рішення
Тема Залежність життя людини від природи
Кочовий спосіб
життя — спосіб життя, господарської діяльності, за якого
скотарі-кочівники переміщувалися за своїми стадами від пасовища до пасо[1]вища, часто на великі відстані, і не мали
постійного житла.
Осілий спосіб життя - проживання на одному місці як спосіб життя, до якого поступово перейшли кочові народи.
Глобальне потепління — стрімке відхилення від норми температури поверхні Землі, яке спричиняє зміну клімату та перетворює природне середовище окремих регіонів планети на непридатне для життя людини.
Екологія — наука про взаємовідносини живих істот та навколишнього середовища.
Організації, які займаються
охороною навколишнього середовища
Всесвітній
фонд дикої природи (WWF),
Грінпіс
(Greenpeace),
Всесвітнє
товариство захисту тварин (WSPA),
Міжнародний
зелений хрест (Green Cross),
Міжнародний
союз охорони природи (IUCN)
та
ЮНЕСКО
— міжнародна комісія ООН з освіти, культури, що займається також проблемами екологічної
освіти та виховання;
ЮНЕП — міжнародна програма з охорони навколишнього природного середовища, що має три основних напрямки: перший — оцінка якості навколишнього природного середовища, другий — моніторинг і управління природними процесами у сфері рослинного, тваринного світу, третій — розробка допоміжних заходів. У її структурі працюють Міжнародна океанографічна комісія та Міжнародна рада з вивчення морів, яка проводить дослідження Атлантичного океану і його морів, зокрема Азовського та Чорного
Тема Людина і суспільство.
Суспільство - спільнота людей, які взаємодіють між собою для задоволення особистих потреб кожного.
Мала група – спільнота,
у якій конкретна людина
є активним учасником
Велика група (соціальна) – спільнота , яка об’єднана
за певною ознакою (стать, вік, нація, місце проживання)
Держава —
особлива форма організації співжиття спільнот людей, яка характеризується
наявністю системи органів влади, законів, території тощо.
Тема Людина як особистість і особа
Особистість містить фізичну, соціальну та духовну складові.
Фізична складова особистості — це
тіло або тілесна організація людини. До них також відносять одяг, хатнє начиння
і все те, що зроблено її руками. Соціальна складова особистості
формується в процесі спілкування людей. Вона становить систему соціальних
ролей людини (батько/матір, син/дочка, керівник/підлеглий тощо) у різних
групах, частиною яких вона є. Усі форми самоствердження в професійній,
суспільній діяльності, дружбі, коханні, суперництві формують соціальну
структуру особистості.
Духовна
складова
особистості є набір життєвих цінностей та ідеалів. Названі компоненти на різних
етапах життя людини набувають головного, домінуючого значення
Кожна
особистість має певний набір якостей. Такими вважають розум, мудрість, емоції,
волю, рішучість, навички, уміння, переконання, інтуїцію, здатність до
самонавчання, самооцінювання, наслідування, ризикованість, любов, ненависть,
пристрасть, імпульсивність, милосердя, совість, патріотизм, справедливість,
гуманізм тощо.
Їх поділяють на природні й соціально
важливі, моральні, психологічні та естетичні. Набір цих якостей визначає
індивідуальність особистості.
Процес
найповнішого прояву особистістю своїх можливостей, досягнення поставлених цілей
для розкриття свого творчого потенціалу має назву самореалізація.
Самореалізація
особистості можлива лише в суспільстві. Залежно від того, як суспільство
сприймає особистість, розрізняють такі її типи: пересічна, історична, видатна.
До пересічних особистостей відносять
більшість дорослого населення світу. До історичних — тих, хто
залишив певний слід в історії народу й культури, держави й
людства. Зазвичай це державні, громадські, політичні, культурні діячі та діячки. Проте діяльність історичної особистості має
як позитивний (моральний), так і негативний (аморальний) характер,
завдяки чому вона залишає про себе різну пам’ять.
Видатними
особистостями називають
тих, хто своїми вчинками, творчістю, справами здобули історично-позитивну
суспільну оцінку.
Не менш
важливу роль відіграє особистість у сфе[1]рі
культури, духовного життя суспільства. Обдарованість і талант
— досить рідкісний дар.
Особа
й особистість є різними характеристиками людини.
Особа представляє людину як окремого індивіда.
Особистістю називають людину, яка сформувалася в суспільстві й має
певний набір якостей, рис. „ Формування особистості — тривалий процес. Важли[1]ву роль у ньому відіграють
соціальне середовище, у якому вона живе, виховання та навчання.
Рушійною силою розвитку особистості є суперечність між її прагненнями та можливостями.
Тема. Особистий і громадський простір
Особистий простір —
умовна область навколо людини, яку вона вважає своєю
До поняття особистого простору людини
належать: почуття, тіло, емоції, думки, дії. Також є окремі речі
особистого матеріального простору — зубна щітка, улюблена чашка, білизна,
іграшки, речі пов’язані з хобі, власна кімната.
Особистий час — час, який можна
присвятити тільки собі, а не займатися справами
Особистий інформаційний простір — право на таємницю.
Вчений Едвард Голл розділив простір
навколо кожної людини на чотири зони різного розміру.
До
цих зон допускаються інші люди залежно від близькості стосунків:
1) інтимна зона —
до неї можуть увійти лише близькі (сім’я, найближчі друзі);
2) особиста
зона — для друзів і близьких
знайомих;
3) соціальна зона — охоплює повсякденні соціальні
взаємодії з новими знайомими або незнайомими людьми;
4) публічна
зона — доступна майже для всіх
Збереження особистого простору — це
реальна потреба кожної людини.
Публічний простір — будівлі, вулиці, площі, парки тощо, які
відображають міське життя в усіх його різновидах.
Громадський простір
— простір, пов’язаний із певними типами громадської діяльності, такими як
спілкування, дозвілля
Громадський простір — це частина
міста, яка перебуває в спільному безкоштовному користуванні всіх людей.
Громадський простір залежно від його
призначення може вирішувати різні завдання:
Ø задовольняє
потреби в різних сферах громадського життя людей;
Ø створює
зручні умови перебування, щоб людина почувала себе важливою;
Ø створює
комфортні умови для тимчасового перебування, відпочинку на тривалому шляху
переміщення;
Ø є місцем, де зосереджені історичні або
культурні пам’ятки, які важливі для громади, держави
У грецьких містах роль громадського
простору виконувала центральна площа — агора.
Україна
має давні традиції громадського простору. Ще за часів існування Русі на
центральних площах міст зосереджувалося громадське життя. Тоді панував звичай
проведення віча — вирішення важливих справ на народних зборах.
Соціалізація особистості
— процес залучення індивіда в суспільство шляхом збагачення його досвідом
попередніх поколінь (знання, цінності, моральні норми, традиції тощо), який
допомагає йому нормально функціонувати в суспільстві
1.
Соціалізація.
Як людина визначає свою належність до різних спільнот? Що найбільше впливає на
соціалізацію людини?
Щоб стати повноправним
членом суспільства, кожна людина має оволодіти певною системою знань, норм
і цінностей, тобто набути соціального досвіду. Цей процес називають
соціалізацією особистості. Кожна людина протягом життя засвоює моделі
поведінки, які існують у суспільстві. Тобто людина є своєрідним
«продуктом» суспільства. Проте водночас вона своїми щоденними діями долучається
до формування суспільства, пропонуючи щось нове або відтворюючи вже існуюче. Отже,
кожна людина є одночасно як «продуктом» суспільства, так і його
«творцем».
Із раннього віку людина усвідомлює свою стать,
згодом — належність до того чи іншого міста, країни,
Етапи соціалізації:
Ø Дитинство
Ø Підлітковий вік
Ø Зрілість
Ø Старість
Процес віднесення себе до певної групи людей за тими чи іншими
ознаками є ідентифікацією, результатом якої є ідентичність.
Можна мати не одну, а багато ідентичностей.
Чим більше людина має ідентичностей і чим більше вони усвідомлені, тим
більш вона є соціально зрілою та соціально адаптованою.
Деякі
елементи ідентичності є незмінними.
Наприклад, це культурне середовище, у якому виросла людина, традиції,
виховані її батьками. У той самий час зміна закладу освіти, професії,
переїзд в інше місце або до іншої держави, пошук соціальної групи, яка б
задовольняла потреби в спілкуванні та культурному розвитку, можуть суттєво вплинути на зміну ідентичності.
Етнічна
ідентифікація —
співвіднесення себе зі спільною за мовою, матеріальною і
нематеріальною культурою, територією, групою осіб (етносом).
1.
Етнічна
ідентифікація.
Кожна людина народжується
та зростає в межах певної етнічної групи. Вона змалку чує певні слова,
казки, пісні, які стають для неї рідними до кінця життя, засвоює певні звичаї,
традиції, забобони. Це все — частини етнічної ідентичності людини.
В етнічній ідентифікації особливе місце посідають цінності, оскільки вони є частиною світогляду спільноти,
а також різні символи: історичні й культурні пам’ятки,
будівлі, прапор, герб, історичні постаті тощо.
Етнічна
ідентифікація не завжди збігається з національною чи державною.
У сучасному світі люди з різними етнічними ідентичностями живуть на
одній території. Це призводить до того, що одні намагаються приховати свою
ідентичність або розчинитися в ідентичності більшості, інші —
фактично мають подвійну ідентичність.
2.
Людські
спільноти в минулому та сучасності.
Головна відмінність між спільнотами в минулому
й сучасності полягає в тому, що в давні часи залишити
спільноту було важко. Ще 100—150 років
тому суспільство поділялося на стани з чітко визначеними спадковими
правами і привілеями, нормами поведінки, певними заняттями. Перехід
з одного стану в інший був ускладнений, подекуди неможливий. Одні стани
вважалися вищими, інші — нижчими.
Тільки коли ця система була зруйнована й
суспільство визнало рівність усіх людей, для формування соціальних груп
ключовими стали потреба у спілкуванні, певні інтереси. Суспільство стало
мобільнішим. Зараз людина може змінювати групи,
обираючи ті, що відповідають її потребам
3.
Родина,
громада, держава в житті людини. Громадянство України. Патріотизм.
Соціалізація триває все життя. За цей час людина
опановує багато різних соціальних ролей, змінює погляди на життя,
навички, уподобання, правила поведінки.
Найбільший вплив на
соціалізацію людини справляють родина, громада й держава загалом.
Громада — 1) адміністративно-територіальна одиниця місцевого самоврядування;
2) сукупність громадян України, які
спільно проживають у міському або сільському поселенні, мають колективні
інтереси та визначений законом правовий статус.
Громадянин/громадянка — особа, що належить до постійного населення якої-небудь
держави, користується правами її громадянина і виконує обов’язки,
встановлені законами цієї держави
Держава пов’язана з людиною через різноманітні
організації та офіційні установи, такі як школа,
поліція, державна адміністрація, армія, суд, партії тощо. Також до цього
переліку можна додати трудовий колектив, церкву й засоби масової
інформації, хоча вони і не є державними установами. Усі вони
розвивають особистість, розширюють її знання про світ, розуміння того, якою
є
бажана й небажана соціальна поведінка.
Стійкий правовий зв’язок особи
з державою має назву громадянство.
Громадянами/громадянками України вважаються всі люди, які були народжені на території України,
або батьки яких мають громадянство України.
Для характеристики відносин між людиною і державою використовують таке
поняття, як патріотизм — любов до своєї
Батьківщини, відданість своєму народові, готовність на жертви
й подвиги заради них.
Тема Правила спільнот.
Ø Для чого існують соціальні норми? Чи можна прожити без них?
Кожна група, спільнота має власні правила поведінки,
які можуть бути записані або існувати в усній формі. Вони
встановлюють, що можна робити, а що заборонено, які покарання передбачаються
в разі порушення правил тощо, тобто визначають межі дозволеного,
регулюють життя суспільства. Правила сприяють добробуту суспільства
і відповідно кожного її члена.
Як створюють правила?
Перш за все люди прагнуть миру, спокою та
достатку. Для їхнього забезпечення необхідно вміти домовлятися. Основна мета будь-яких домовленостей — це
визначення прав і обов’язків членів групи, суспільства.
Однак способи
досягнення цієї мети в різні
часи розуміли по-різному. У давнину правила передусім формувалися з людського досвіду. А носій цього досвіду
(найчастіше старша людина) мав більші права й привілеї, ніж інші. У ті
часи правила наступним поколінням передавали
усно у формі легенд, міфів, прислів’їв або категоричних заборон (табу)
Проте навіть тоді траплялися ситуації,
коли одна людина, навіть дуже досвідчена, не могла розв’язати проблему, що
поставала перед колективом. Тоді її вирішували спільно — радою старійшин,
яка розробляла нові правила для цієї ситуації. У давньому суспільстві правила
змінювалися рідко, тому вони дуже міцно входили в життя людей.
Звичай-усталений порядок поведінки, що передається з покоління
в покоління. Завдяки звичаям люди отримали певні
вивірені зразки поведінки, згуртувалися, усвідомили зв’язок поколінь
у часі.
Правил поведінки в давнину дотримувалися
добровільно, порушення були рідкістю. Поступово правила переросли у звичаї
та отримали назву звичаєве право.
Поява таких явищ, як майнова нерівність,
приватна власність і держава, ускладнила відносини в суспільстві.
Регулювати відносини між людьми одними звичаями стало неможливо. Тоді виникли закони. Вони відрізнялися від звичаїв передусім
тим, що обов’язково записувалися.
Невиконання законів тягло за собою покарання.
Існували органи влади, які стежили за
дотриманням закон
Завдяки виникненню законів у людей
з’явилося почуття справедливості. Право-сукупність законів у
державі.
Поступово право стало основним
регулювальником відносин між людьми.
Соціальні норми- усі правила, які визначають поведінку людей.
До них належать правові, моральні, релігійні норми, звичаї, обряди, манери та етикет
Правові норми -обов’язкові для всіх правила поведінки, що закріплені в законах
та охороняються державою
Релігійні норми-встановлені церквою норми, що регулюють поведінку віруючих людей
Моральні норми- норми, що ґрунтуються на уявленнях суспільства про добро і зло
Етикет- традиційно усталений порядок поведінки людей
Закон— документ, який
містить правила поведінки, встановлені державою
Манери — зовнішні форми поведінки людини
Легенда — розповідь, що представляє історичні факти або вигадані події про давнє минуле.
Міф — оповідання про вірування давніх народів щодо походження Всесвіту, явищ природи, богів, героїв тощо.
Прислів’я — короткий народний вислів із повчальним змістом. Закон — документ, який містить правила поведінки, встановлені державою.
Справедливість — правильне, об’єктивне, неупереджене ставлення до кого-, чого-небудь.
Обряд — традиційні символічні дії, що в образній формі передають важливі для певної людської спільноти події.
Тема. «Інформація, її властивості і форми. Текст і медіатекст»
Інформація —
це новини, факти, знання, отримані в результаті пошуку, вивчення, спілкування
тощо
Слово «інформація» походить від
латинського слова informatio, що перекладається як «відомості», «роз’яснення»,
«виклад».
Людина
є одночасно отримувачем, споживачем, творцем і передавачем
інформації.
У
сучасному світі інформація вважається одним із ключових елементів розвитку
суспільства. Сучасний етап розвитку суспільства називають інформаційним.
Властивості інформації
Інформацію використовують для того, щоб
зробити висновок або прийняти рішення. Щоб ці висновки й рішення були
правильними, інформація має бути достовірною,
повною, своєчасною, корисною, зрозумілою.
Достовірність
інформації означає, що вона відповідає реальності. Проте достовірність інформації
часто залежить від часу, тому що має властивість застарівати. Інформація
є повною, якщо її достатньо для розуміння ситуації та прийняття
рішення. Неповна інформація найчастіше є причиною помилкових рішень. Проте
й надлишкова інформація також може завадити прийняттю правильних
і своєчасних рішень.
Важливою є своєчасність (актуальність)
інформації. Тільки вчасно отримана інформація може принести очікувану користь.
Однаково небажані як передчасна подача інформації (коли вона ще не може бути
засвоєна), так і її затримка.
Під корисністю інформації розуміють
її практичну цінність.
Інформація має реальну цінність тоді, коли
вона є зрозумілою і не потребує додаткового роз’яснення.
Інформація має бути виражена мовою, якою говорять ті, для кого вона призначена.
Інформацію з одного й того самого
питання можна викласти стисло (без подробиць) або докладно (із подробицями).
Стислість інформації необхідна в довідниках, енциклопедіях, різних
інструкціях
Форми існування інформації
Повідомлення
— певний набір інформації, яку можна відокремити від решти
Повідомлення
можна подати в різних формах:
текстово, графічно тощо, певною мовою. Існують мова людського спілкування,
жестів і рухів, звуків, графічних зображень, світлових сигналів,
спеціальних позначень. Якщо будь-які повідомлення зафіксувати, наприклад
у вигляді тексту, числа або зображення, то вони стануть даними
Коли людина замислюється над отриманою
інформацією, порівнює дані, то в неї виникають судження, уявлення,
поняття. Найвищою формою існування інформації є знання. До
знань належать
наукові факти і теорії, релігійні системи, усвідомлений та узагальнений
життєвий досвід.
Поширення інформації
Інформація має сенс, коли є той, хто
її сприймає (споживач). Доведення інформації до споживача в будь-який спосіб — це поширення інформації.
Зверніть увагу, що повідомлення інформації
лише тій особі, якої вона стосується, не є її поширенням. Також не є
поширенням інформації листи, заяви, скарги до правоохоронних органів.
Поширення інформації може відбуватися у двох
формах — фактичного твердження (фактів) або
оціночного судження. Оціночними судженнями є висловлювання, які
не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання із
вживанням порівнянь, перебільшень тощо. До оціночних суджень не належить наклеп
— свідоме поширення неправдивої інформації.
Текст та медіатекст
Текст — це група речень, які
пов’язані за змістом, об’єднані між собою темою, головною думкою та граматично.
У ньому можна виділити ключові слова.
Потреба швидко інформувати велику
кількість людей, передавати значні обсяги інформації у світі призвела до
появи ЗМІ, або масмедіа. До них належать газети та журнали, радіо, телебачення,
Інтернет. Головною ознакою масмедіа є поширення інформації для масового
споживання багатьма людьми одразу.
Ті повідомлення, які
масмедіа доносять до споживачів, називають медіатекстом.
Медіа —
інструменти та засоби передачі будь-якої інформації з будь-якою метою.
Медіатекст —
будь-який носій інформації: художній або науковий текст, зображення,
аудіозапис. Тобто в цьому значенні слово «текст» не передбачає набір слів
або речень, а має на увазі певну інформацію у вигляді тексту,
зображення або звуків, переданих будь-якими засобами й знаками, які може
сприйняти та зрозуміти споживач медіатексту.
Медійність —
формат медіатексту залежить від технічних можливостей засобів масмедіа. Наприклад,
одне й те саме повідомлення по-різному виглядатиме на телебаченні та
в Інтернеті.
Масова аудиторія — споживачі медіатекстів
характеризуються як різнорідна аудиторія, не пов’язана спільними цілями та
інтересами.
Історичні джерела та їхні різновиди
1. Історичні джерела
Історичні джерела — усе
створене в процесі діяльності людини, що дозволяє вивчати минуле людського
суспільства.
Найчисленнішими джерелами є речові. Вони дають уявлення про всі періоди
життя людства — від найдавніших часів до сьогодення. До них належать кістки
тварин і людей, знаряддя праці, посуд, будівлі, гроші, печатки,
прикраси — усе, що свідчить про життя та діяльність людей. Значну частину
речових джерел досліджує археологія.
Археологія
— галузь історичної науки, що вивчає речові пам’ятки від найдавніших часів
і реконструює за ними давню історію суспільства
Праця вчених-археологів
Розкопкам передує археологічна
розвідка: збирається інформація за усними
й писемними джерелами, здійснюються пробні розкопки. Якщо результати
розвідки успішні, розпочинаються власне розкопки. Знявши верхній шар ґрунту,
археологи далі працюють дуже обережно пензлями та ножами. Кожну знахідку
записують у спеціальному щоденнику, де фіксується хід роботи. Після
розкопок розпочинається етап вивчення знахідок у лабораторних умовах. Тут
за допомогою відтворення зовнішнього вигляду, спеціальних аналізів встановлюють
вік знахідок, збирають і відновлюють пошкоджені предмети, намагаються
відтворити перебіг подій.
ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА:
Ø Речові Залишки будівель,
поховання, знаряддя праці, побуту, зброя, прикраси
Ø Писемні Літописи, документи,
договори
Ø Усні Легенди,
билини, перекази, казки, пісні
Ø Фоно (звуко)-, кіно-, фото-, відеодокументи
Ø Етнографічні Традиції та побут народу
Ø Мовні Дані з історії розвитку мов
2.Писемні, усні та інші джерела.
До писемних джерел належать
будь-які написи на будь-якій поверхні, що збереглися (на стінах, каменях,
монетах, речах тощо): літописи, книги, грамоти, документи, спогади, листи,
художні твори тощо.
Появі писемності в історії людства
передувала дописемна доба. У цей період існували лише усні перекази про
минуле.
Усними джерела:
легенди, міфи, прислів’я, народні пісні, казки, перекази тощо.
Етнографічні джерела: народні звичаї, обряди, традиції
народів.
Фотографії
і кінофільми, голосові записи, які з’явилися
в ХІХ ст., також стали важливими джерелами інформації про історичні
події. Вони, мабуть, є найбільш інформативними, але охоплюють лише
незначний відрізок життя людства.
Кожне окреме джерело відображає лише певну
сторону минулого та містить обмежений обсяг історичної інформації. Оскільки всі
пам’ятки минулого були створені людьми, історичні джерела відображають їхнє
бачення подій. Відтворити найбільш повну картину життя людини певної епохи
дозволяє поєднання інформації з усіх типів джерел.
Тема Робота
з інформацією та історичними джерелами
1.
Інформаційні процеси-сукупність дій, пов’язаних з інформацією,
Обробка є одним з основних процесів, що виконуються над
інформацією. Це
головний спосіб збільшення її обсягу й різноманітності. Засобами обробки
інформації є різні пристрої й системи та передусім комп’ютери.
Живі організми (людина в тому числі)
обробляють інформацію за допомогою органів чуття і нервової системи.
Інформація передається у
формі повідомлень від певного джерела інформації до її приймача за допомогою
каналу зв’язку між ними. Передача інформації
з каналів зв’язку часто супроводжується впливом перешкод, що викликають перекручування
та втрату інформації.
2. Відбір інформації.
В сучасному
потоці інформації головним стає вміння відбирати потрібну інформацію.
Відбір інформації:
По-перше, слід чітко визначити, яке питання вас цікавить.
По-друге,
перевірити інформацію, використавши
декілька джерел.
По-третє, підвищувати
власний інтелектуальний рівень, щоб не потрапляти в неприємні
ситуації з передачею неправдивої інформації.
Дезінформація-неправдива інформаці, яку створюють
і поширюють навмисно. Або через відсутність
професійних знань, помилки, або з метою поширити чутки та плітки. Щоб не
стати джерелом неправдивої інформації та не потрапляти в незручні або
трагічні ситуації, слід перевіряти інформацію,
яку ви передаєте іншим.
Контент—
будь-яка інформація, яку можна прочитати, побачити, почути. Зазвичай це слово
використовують у сфері інтернет-ресурсів.
Це можуть бути текстові, графічні, аудіо- та відеоматеріали тощо.
3. Робота з історичними джерелами.
Етапи роботи з історичною інформацією для дослідження
Ø Дослідження
починається саме із встановлення всіх історичних
джерел, за допомогою яких можна відтворити минуле. Найчастіше
історики вивчають писемні джерела, історичні документи. користуються науковими бібліотеками.
Архіви— спеціальні наукові установи, де зберігаються документи.
Ø Для
вивчення найдавнішої історії людства, коли ще не було писемності, найціннішими
є речові джерела. Їх розшукують
учені-археологи. Знайдені ними речі досліджують, за потреби реставрують (відновлюють) та доправляють у музеї.
Ø Значну
увагу дослідники минулого приділяють збиранню усних
історичних джерел — народних пісень,
дум, переказів, легенд, спогадів тощо. Їх спочатку записують зі слів свідків
подій під час експедицій. Засоби збереження усних джерел бувають різними. Раніше цю
інформацію записували на папері. Із
розвитком технологій народну творчість і спогади почали оформлювати шляхом
звуко- або відеозапису. Звукозаписи зберігаються у фонотеках, а відеозаписи
— у фільмотеках.
Ø Усі
знайдені джерела перед використанням необхідно ретельно дослідити. Вчені
встановлюють час та обставини створення
пам’ятки, вивчають матеріал, із якого вона виготовлена, тощо. Також
з’ясовують інформацію про його автора,
потім аналізують зміст, визначають вплив
документа на життя тогочасного
суспільства. Дуже важливо перевірити надійність
і достовірність джерел. Для більш правдивої інформації про
минуле вчені порівнюють дані
з різних історичних джерел, і лише тоді роблять висновки й узагальнення.
4. Інформаційні технології.
Інформаційні технології-сукупність
методів і пристроїв, які люди використовували для обробки інформації.
Перші інформаційні технології були засновані
на використанні лічби й писемності.
Деякий
час основним джерелом для виникнення писемності був малюнок.
Письмо за допомогою малюнків називають піктографічним.
Хоча зараз такий вид письма вже не використовується, піктограми мають значне
поширення в дорожніх знаках, комп’ютерах, телефонах тощо.
Абеткове письмо відтворює звучання мови. Одним із перших
буквених алфавітів, що з’явився в XV ст. до н. е., було
фінікійське письмо. Зараз найбільш поширеними є латинська, арабська
абетки та кирилиця. На основі кирилиці було
створено й українську абетку, яка налічує 33 букви.
Стрімкий розвиток інформаційних технологій, пов’язаний з
удосконаленням комп’ютерів. Ми увійшли в добу інформаційного суспільства.
Тема. Історія як
наука і навчальний предмет.
1. Історія як наука і навчальний предмет. Функції історичного
пізнання.
Автором
першого історичного дослідження, яке було створене в V ст. до н. е., був Геродот. Його твір мав назву «Історія»
Усі
науки поділяють на природничі й гуманітарні. Історія є складовою гуманітарних
наук.
Гуманітарні науки-
галузі досліджень, предметом яких є людина
як суспільна (культурна, моральна, духовна) істота, а також усе, що нею
створене.
Історія як навчальний предмет сприяє розвитку
особистості та виробленню нею творчого підходу до вирішення різних життєвих
ситуацій.
Історія
взагалі та історія України зокрема виконують декілька соціально важливих функцій.
Основні функції історичного пізнання:
Ø Пізнавальна-процес вивчення історії як своєї
батьківщини, так й історії інших країн і народів.
Цицерон: «не знати історії —
означає завжди бути дитиною»
Ø Світоглядна-це
погляд на світ, суспільство, закономірності його розвитку.
Ø Практична- використовувати знання й досвід
попередніх поколінь, які допомагають будувати майбутнє.
Ø Виховна-знання
історії свого народу та світової історії формує почуття патріотизму, любов до
рідної землі та свого народу.
2.
Принципи
і методи історичного дослідження
Наукове дослідження історії можливе тільки
за умови дотримання певних наукових принципів.
Принцип історизму вимагає, щоб історичні факти, явища
й події розглядалися відповідно до конкретно-історичних обставин минулого.
Принцип об’єктивності пропонує історику в дослідженні
спиратися лише на реальні факти у вивченні історії, не викривляючи їх.
Цицерон стверджував: «Перше завдання
історії — утриматися від брехні, друге — не приховувати правди,
третє — не давати жодного приводу запідозрити себе в пристрасті або
упередженій ворожості»
Принцип соціального підходу історичні процеси розглядаються
з урахуванням поведінки, інтересів, прагнень, бачення майбутнього різних
верств, груп суспільства.
Наукові методи — шлях дослідження, обґрунтовані
способи пізнання
Наукові методи історичного дослідження поділяються на три категорії: загальнонаукові,
історичні та спеціальні.
Основний метод
наукового дослідження — це експеримент.
Головна мета
експерименту — встановити причинно-наслідкові зв’язки між
певними діями та їхніми наслідками й перевірити факти.
Завданням істориків стає
вміння робити висновки, виявляти закономірності, сз’ясувати, чому події
відбувалися саме так.
До історичних
методів належать хронологічний,
синхронний, порівняльно-історичний, ретроспективний (історичного моделювання),
структурно-системний
методи та метод періодизації.
Хронологічний метод передбачає відтворення (реконструкцію)
послідовності подій, щоб збагнути справжню суть їхніх причин і наслідків.
Синхронний метод передбачає пошук взаємозв’язку між
подіями в різних сферах життя суспільства.
Порівняльно-історичний
метод допомагає
виявити спільне й відмінне в розвитку за схожих умов та вказати
визначальний чинник.
Ретроспективний метод (історичного моделювання) дозволяє
показати закономірності етапів історичного розвитку.
Структурно-системний
метод надає
можливість розглядати суспільство як складну систему, пронизану численними
зв’язками і впливами.
Метод періодизації допомогає усвідомити розвиток
історичних подій на значних відрізках часу.
Історія — це перш за все інтерпретація подій, які відбулися.
Тільки за умови дотримання й
поєднання всіх наукових принципів і методів може бути забезпечена
достовірність у висвітленні минулого.
Тема. Історичні
факти, події, явища та процеси.
1. Поняття історичного
факту.
Історичний факт—
реальна, невигадана історична подія, що відбулася в певний час і в певному
місці.
2. Події, явища та
процеси
Історична подія — одинична, неповторна сукупність
пов’язаних між собою дрібних фактів.
Історичною подією може бути певна битва,
укладення угоди, утворення організації, партії тощо.
Історичне явище — фрагмент історичної реальності,
який притаманний певному періоду та має типові характерні ознаки.
Прикладами історичного явища є
виникнення українського козацтва, Українська революція тощо.
Історичний процес — послідовна тривала зміна явищ, що має
закономірний характер.
Наприклад: розселення людей територією
України, формування української нації, національно-визвольна боротьба українців
за незалежність держави.
Складні факти мають
певну структуру:
Ø місця дії і навколишньої природи;
Ø матеріальних предметів
Ø y учасників досліджуваних подій і явищ
Події, явища, процеси відрізняються між собою за тривалістю, кількістю
учасників, впливом на життя суспільства.
ü Подія, явище, процес Що,
де, коли, із ким і як відбулося?
ü Привід Що стало безпосереднім поштовхом?
ü Причини Чому це відбулося?
ü Передумови Якими є обставини події, явища, процесу?
ü Результат Яким є результат того, що сталося?
ü Наслідки Які зміни в житті людини відбулися?
3. Головні та неголовні
факти.
Головними вважаються факти,
які:
1) впливають на розвиток суспільства,
залишають слід в історичному розвитку;
2) передають основний зміст історичної
епохи, періоду;
3)
містять важливі теоретичні відомості для формування історичних понять, світоглядних
ідей, власної думки про минуле;
4) відрізняються яскравістю, образністю,
емоційністю й здатні викликати особисте співпереживання, міцно закріплюються
в пам’яті.
Неголовні історичні факти необхідні для визначення
місця головних фактів у просторі й часі, встановлення хронологічних
зв’язків між основними подіями та їхнього тлумачення.
4. Історичний образ
Історичний образ — результат історичного опису якоїсь
події, що мала вплив на суспільний розвиток.
Історичним образом може бути довільний
переказ певної події, художній твір на основі вивчення історичного джерела про
цю подію.
Мислення — свідоме сприйняття навколишнього
середовища, створення уявлень про предмети і явища та виконання певних
завдань.
Процес
мислення людини має два основні прояви.
Перший прояв — це відображення
навколишнього світу, унаслідок чого формуються уявлення (образи) та поняття
(думки, що втілені в слова). Другий прояв — це процес вирішення певної проблеми
(завдання), унаслідок чого отримуємо результат.
Вирішення проблеми (завдання) відбувається
після здійснення логічних дій: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування,
узагальнення, класифікація, систематизація.
Кожна логічна
дія виконує важливу функцію:
Ø аналіз
дозволяє розділити ціле на частини;
Ø синтез
є засобом поєднання окремих елементів у єдине ціле;
Ø порівняння
дозволяє встановити схожість і відмінність окремих об’єктів;
Ø абстрагування
забезпечує виокремлення одних ознак і відволікання від інших;
Ø узагальнення
є засобом об’єднання предметів або явищ за їхніми суттєвими ознаками;
Ø класифікація
дозволяє здійснити поділ предметів на класи за певними ознаками;
Ø систематизація
забезпечує поділ та подальше впорядкування окремих об’єктів в окремі
групи
Історичне мислення—розумова
діяльність людини, спрямована на осмислення минулого, сучасності й
прогнозованого майбутнього.
Джерелом та об’єктом мислення є історичні
факти. Від кількості наукових фактів, накопичених пам’яттю, значною мірою
залежить весь обсяг уявлень, що лежить в основі пізнання й
розуміння історичного процесу.
Мислення:
І. Уявлення (образи) поняття (думки)
ІІ. Аналіз Синтез Порівняння Абстрагування
Узагальнення Класифікація Систематизація
Структура доказу:
Ø Теза—
положення, яке треба довести
Ø Факти
та аргументи
Ø Висновки,
які підтверджують істинність тези
Особливості історичного мислення:
1) уміння описати суспільне явище або подію, правильно
дібравши характерні для нього риси та факти;
2) з’ясування всіх причин виникнення будь-якого
суспільного явища; 3) прагнення визначити умови, у яких відбувалося
історичне явище;
4) усвідомлення значення історичних явищ;
5) усвідомлення різноманіття конкретного прояву
закономірностей історії, пошук тенденції розвитку історичних явищ;
6) пошук мотивів, що визначають діяльність суспільних
груп або окремих осіб, ступінь їх сучасності;
7) порівняння минулого й сучасності, винесення
з фактів минулого уроків історії.
Історичне мислення є важливим чинником виховання
патріотизму, згуртування суспільства для вирішення важливих життєвих завдань.
Пізнання причин
має значення для розуміння їхньої сутності, закономірностей розвитку.
Установити причини — означає дати відповідь на запитання про те, чому
подія, явище, процес відбувається, чим вони зумовлені, що лежить у їхній
основі.
Особливості причин:
Ø Між
причиною й наслідком існує послідовність у часі: спочатку виникає
причина, а потім уже наслідок.
Ø Чимало
подій, явищ, процесів спричинені не якоюсь однією певною причиною,
а різними причинами.
Привід —
підстава (справжня або вигадана) до яких-небудь дій або вчинків, тобто те, що
стало безпосереднім поштовхом до них.
Наслідок —
це результат дії однієї або декількох причин
Результат
— остаточний, кінцевий підсумок якоїсь діяльності, заняття, розвитку тощо,
показник чого-небудь
Тема Календарний та історичний час
1.
Історичний
час
Календар— спосіб обчислення днів
у році, система відліку часу
Заснована
на періодично повторюваних явищах природи: змінах пір року, фаз Місяця, руху
Сонця.
Історичний час —
характеристика історичного процесу за датами. Хронологія —
наука про
вимірювання історичного часу
2.
Календар
Перші
відомі календарі були створені близько 7 тисяч років тому на Близькому Сході на
основі спостережень за змінами фаз Місяця. Такий календар називають місячним.
Перший сонячний календар винайшли в
Давньому Єгипті. У ньому було
365 днів, які розподілялися на 12 місяців, день і ніч мали
12 частин.
Юліанський календар запровадили
римляни.
Григоріанський календар був запроваджений 400 років тому Папою
Римським Григорієм XIII.
Рух від події до події є
історичним процесом, який вимірюють історичним
часом.
3.
Як обчислюють час в історії
У
Давній Греції відлік років вели від перших Олімпійських ігор, а в Давньому
Римі
— від заснування міста Рим.
Для єврейського народу такою датою стало створення
світу Богом, для прибічників християнства — народження
Ісуса Христа,
а для мусульман
— це день переселення пророка Магомета з Мекки
в Медину 16 липня 622 р.
У літочисленні роки об’єднують у десятиліття (10 років), а
їх, у свою
чергу, — у століття
(100 років), або віки.
Перше століття
починається 1-м роком, а закінчується
100-м роком. Друге століття починається 101-м роком, а закінчується 200-м роком
У християнській системі літочислення час після народження
Ісуса Христа називають «нашою ерою»
(скорочено н. е., або після Р. Х.). Про те, що відбувалося
до цієї події, кажуть «до нашої ери» (скорочено до н. е., або до Р. Х.).
Слово
«ера» в перекладі з латинської мови означає «вихідне число».
Ера- система літочислення, що ведеться
від певної початкової події
Для
обчислення історичного часу використовують лінію
часу.
Тема. Географічний та історичний простір
1. Історія та географія.
Карта-зображення
земної поверхні або її частин.
Історичні карти створюють на основі
географічних.
Географічне розташування України зумовило
протистояння між кочівниками й землеробами, що протягом декількох тисячоліть
визначало хід історії на українських землях.
2. Історична карта.
Історична карта —
карта, що відображає події, які відбувалися на певній те-
риторії на різних етапах її історичного
розвитку.
На історичній карті позначають території держав у різні часи, місця розселення
народів, як
розвивалися певні
історичні події — виникали держави, змінювалися
їхні території, пересувалися війська, переселялися народи.
Легенда карти —
перелік умовних позначень до карти. Він містить коротке
текстове пояснення того, що зображено на
карті.
Як працювати з
історичною картою
1. Прочитайте назву карти.
2. Ознайомтеся з легендою карти.
3. Знайдіть на карті умовні позначення, які необхідні у вивченні конкретного
питання.
4. Порівняйте отриману інформацію з
матеріалом у
підручнику.
Як працювати з
контурною картою
1. Прочитайти назву карти.
2. Опрацюйте відповідний матеріал підручника та атласу.
3. Прочитайте завдання до контурної карти.
4. Ознайомтеся з легендою відповідної карти в атласі.
5. Знайдіть на карті ті умовні позначення,
які необхідні для виконання кон-
кретного завдання.
6. Охайно виконайте завдання на контурній
карті.
Історичні карти розрізняють:
Ø за охопленням території — світу, материків, держав;
Ø за змістом — оглядові, узагальнювальні, тематичні;
Ø за масштабом — великомасштабні, середньомасштабні, дрібномасштабні.
Контурна карта -карта на
якій відображена лише частина інформації,іншу треба нанести самостійно
відповідно до
завдань, що пропонуються.
Перша збірка карт мала
назву «Атлас географії
античного світу». Вона була укладена
в 1579 р. фламандським картографом Абрахамом Ортеліусом. Це був перший у світі географічний атлас.
Тема. Українська держава на історичних картах у різні часи свого існування. Історико-етнографічні регіони України
1. Українські землі на перших історичних картах.
Перші карти на українських землях з’явилися ще в
Первісні часи. Проте вони були мало схожі на сучасні й більше нагадували
схематичне зображення предметів, які були орієнтирами в навколишньому середовищі.
Першу карту, на якій були зображені
сучасні українські землі, склав античний географ Птолемей.
Він називав цю територію Сарматією.
Його попередники називали її Кіммерією, а згодом —
Скіфією, за назвами народів, що тут жили
Коли
на історичних картах з’явилася українська держава, вона мала різні назви
й територіальні межі. Однак незмінним залишалося ядро української держави — Середнє Подніпров’я.
2. Формування кордонів України
Державний
кордон — фактичні або уявні лінії
в сухопутному, водному, повітряному просторі та надрах, які визначають
межі державної території з усіма її ресурсами.
Кордон відділяє територію однієї держави від іншої
Першою державою,
від якої походить сучасна Україна, була Русь-Україна. Столицею держави було місто Київ.
Розквіт Русі-України припадає на кінець X — першу
половину XI ст., коли правили князі Володимир
Великий і Ярослав Мудрий.
Галицько-Волинська держава (кінець ХII — перша
половина ХIV ст.). Після коронації князя Данила
Романовича Галицького її назвали Королівством Руським.
У 1649 р. козаки,
очолювані Б. Хмельницьким засновали козацьку державу — Військо Запорозьке (Гетьманщину)
У 1764 р. Гетьманщина була ліквідована. Українські землі
входили до Російської
імперії.
24 серпня 1991 р. була проголошена незалежна держава
Україна.
3. Походження назв народів на території України.
Етноніміка
— наука, що вивчає
походження назв народів.
Топоніміка
— наука, що вивчає
походження назв географічних місцевостей, або
топонімів
У давнину
причорноморські степи заселяли кіммерійці. Це перший народ півдня сучасної України, відомий під власною назвою.
Після кіммерійців
у причорноморські степи, за повідомленнями давньогрецького історика Геродота, переселилися скіфи.
Наступними
володарями причорноморських степів
були сармати.
4. Історико-етнографічні регіони України.
Історико-етнографічний
регіон —
етнотериторіальне утворення в межах проживання етносу, що за історичною
долею та етнічним образом населення є самобутнім.
В Україні історично
склалося 15 історико-етнографічних регіонів: Середнє Подніпров’я, що поділяється на
Правобережжя та Лівобережжя, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Закарпаття),
Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорожжя, Донщина (або
Донеччина), Слобожанщина та Сіверщина.
Практичне заняття. Розв’язування історичних
задач
Ø В Україні заведено користуватися літочисленням, яке бере свій відлік від народження Ісуса Христа.
Ø У літочисленні, яким ми користуємося, роки об’єднують у десятиліття (10 років), а їх, у свою чергу, — у століття (100 років), або віки.
Ø Історична тривалість століття відповідає трьом поколінням — дідусів, батьків та онуків.
Ø Історики вимірюють час століттями і скорочено позначають їх «ст.». Десять століть становлять тисячоліття, яке скорочено позначають «тис.».
Ø Перше століття починається 1-м роком, а закінчується 100-м роком.
Ø Друге століття починається 101-м роком, а закінчується 200-м роком і так далі.
Ø Якщо дата є чотиризначним числом і після двох цифр стоять два нулі, то століттю відповідають перші дві цифри.
Ø Якщо замість нулів буде будь-яка інша цифра, то це дата наступного століття. Наприклад, 1200 р. — XII ст.; 1201 р., 1245 р. — XIII ст.
Ø У християнській системі літочислення час після народження Ісуса Христа називають «нашою ерою» (скорочено н. е., або після Р. Х.).
Ø Про те, що відбувалося до цієї події, кажуть «до нашої ери» (скорочено до н. е., або до Р. Х.).
Ø Роки нашої ери, як правило, указують без додавання слів «нашої ери».
Ø Слово «ера» в перекладі з латинської мови означає «вихідне число».
Ø У хронології історики називають ерою систему літочислення, що ведеться від певної початкової події.
Тема. Права людини і громадянина. Права дитини
1. Виникнення прав людини.
Права людини є загальнолюдською цінністю,
а рівність прав і свобод усіх людей — це найвища суспільна
цінність. Саме такі принципи закріплено в Загальній
декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р
Це збірка основних прав, які вибороло людство протягом
тисячоліть. Проте перелік записаних там прав не є вичерпним. Кожна
держава або суспільство має право встановлювати перелік прав.
Можна стверджувати, що права людини — ровесники
людства. Вони зародилися вже тоді, коли почали виникати перші людські
спільноти.
Права людини
— визнані світовим співтовариством блага й умови життя, яких може
домагатися особа від держави.
Декларація
— документ, у якому викладено основні наміри, проголошені принципи.
Уперше права людини були записані в законах, що
виникли під час американської та французької революцій, тобто повстань на
захист свобод — Декларації незалежності
США (1776 р.) та Декларації прав людини і громадянина (1789 р.).
Ці декларації проголосили свободу совісті, слова,
об’єднань, зборів, навіть право на повстання проти влади.
Права людини не гарантують того, що ми будемо щасливі,
успішні, не гарантують навіть справедливості або добробуту, але вони захищають
нас від принижень, утисків влади та забезпечують можливості розвитку.
2. Принципи прав людини
Права людини природні,
їх має кожна людина від народження тільки тому, що вона — людина. Вони ніким
не даруються, їх не можна відібрати.
Права людини невід’ємні.
Це означає, що їх не можна втратити, оскільки вони стосуються самого факту
людського співіснування. Однак за певних обставин дії деяких із них можуть бути
припинені або обмежені.
Права людини
є загальними (універсальними), тобто
вони однаково застосовуються до людей у всьому світі.
В
основі прав людини лежать дві основні цінності:
перша — це людська гідність, а друга — рівність.
3. Основні права людини.
Ø Право на життя.
Ø Право на гідне ставлення. Гідність — це уявлен[1]ня
про цінність будь-якої людини як моральної особистості.
Ø Право на приватне життя
Ø Право на свободу й особисту недоторканність.
Ø Право на свободу слова.
Ø
Право на рівне
ставлення. Недискримінація — рівноправне
ставлення.
Ø Право на власність.
Ø Право на освіту.
Ø Право знати свої права
Ø Право на свободу світогляду
4. Основні права громадянина і свободи людини.
Конституція України розрізняє також поняття «права людини» і «права громадянина».
Згідно з
Конституцією України, до прав людини належать:
право на життя (стаття 27); право на повагу до гідності людини (стаття 28);
право на свободу та особисту недоторканність (стаття 29); право на
недоторканність житла (стаття 30); право на невтручання в особисте та
сімейне життя (стаття 32).
Права громадянина пов’язані зі сферою відносин людини із
суспільством, державою, їхніми інституціями.
Прикладом прав громадянина,
встановлених у Конституції України, є право громадян України на
свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (стаття
36), право брати участь в управлінні державними справами (стаття 38),
право на участь у проведенні мітингів, походів, демонстрації.
Права людини переважають над правами громадянина.
Права
людини поширюються на всіх людей, які живуть у тій або інший державі,
а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами
певної країни. Отже, поняття «права людини» є ширшим, ніж «права
громадянина»
Свободи людини — це сфери діяльності людини, у які
держава не має втручатися. Вона лише окреслює за допомогою правових норм межі,
у яких людина діє за своїм вибором і на власний розсуд.
5.
Права дитини.
В 1924 р.
Ліга Націй розробила та прийняла Женевську
декларацію прав дитини.
У 1959 р. ООН затвердила Декларацію прав дитини
У 1989 р. на Генеральній Асамблеї ООН було прийнято Конвенцію про права дитини, яка вважається міжнародною дитячою Конституцією
Тема. Протидія порушенню й замовчуванню порушенням прав людини
і громадянина
ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ:
Ø як протидіяти дискримінації;
Ø про причини, прояви та наслідки насильства;
Ø про домашнє насильство щодо дитини;
Ø про булінг та протидію йому
1. Види дискримінації.
Геноцид
— цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп
населення або цілих народів із національних, етнічних, расових, релігійних або
корисливих причин.
Дискримінація-
необґрунтоване обмеження прав і свобод
людини
Сегрегація — відокремлення окремих груп за певними
ознаками та подальше обмеження їхніх прав користуватися благами або перебувати
там, де є представники іншої групи.
Геноцид
— цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп
населення або цілих народів із національних, етнічних, расових, релігійних або
корисливих причин.
Буває пряма та непряма
дискримінація
Непряма дискримінація —
коли правила або вимоги, що передбачають однакове ставлення, на практиці
створюють менш сприятливі умови для реалізації прав особою або групою осіб
через їхні ознаки.
Утиск — коли метою або наслідком дій
є приниження людської гідності, створення напруженої, ворожої, образливої
або зневажливої атмосфери.
Віктимізація — упереджене ставлення до
людини, яка скористалася правом і протидіяла дискримінації.
2. Протидія дискримінації.
Боротьба з дискримінацією необхідно
боротися всіма законними способами. Першочерговим є її розпізнання, засудження,
покарання винних, створення в суспільстві атмосфери її несприйняття.
Толерантність
— моральна якість, що проявляється в повазі інтересів, почуттів, звичок інших
людей
Принцип недискримінації, що означає не тільки
рівноправне ставлення та відсутність дискримінації, але й створення
додаткових умов і середовища, де людина могла б реалізувати свої
права.
Формою протидії дискримінації є толерантність.
Вона забезпечує гармонію в суспільстві. А інклюзія сприяє
сприйняттю людського різноманіття.
Інклюзивний підхід забезпечує
однакове ставлення до всіх людей, створює спеціальні умови для людей з
особливими освітніми потребами.
Інклюзія наголошує, що не всі є однаковими, але всі є
рівноцінни.
Інклюзія
— політика і процес, що передбачає отримання більших можливостей у
соціальному житті й навчанні для всіх людей незалежно від фізіологічних
або психологічних особливостей.
3. Жорстоке поводження з
дитиною, насильство.
Порушенням
прав дитини є жорстоке поводження з
дитиною. Це будь-які форми фізичного, психологічного, сексуального
або економічного насильства над дитиною.
Насильство —
умисний фізичний або психологічний вплив однієї особи на іншу проти її волі, що
спричиняє цій особі фізичну, моральну, майнову шкоду або містить у собі
загрозу заподіяння шкоди зі злочинною метою.
4. Булінг та протидія йому.
Булінг— утиск, цькування, а також тривалий
процес свідомого фізичного або психологічного жорстокого ставлення з боку
однієї особи або окремої групи до іншої або інших.
Основні відмінності булінгу:
Ø систематичність
Ø злий намір
Ø відсутність рівноваги сил
Ø відсутність розкаяння у кривдника
Булінг проявляється в таких
формах: вербальний, фізичний, соціальний, а також
кіберзалякування
Тема. Демократія: принципи та механізми.
1. Поняття демократії.
Демократія
—
форма політичної організації суспільства, що характеризується участю народу
в управлінні державою.
Влада —
здатність примушувати і впливати незалежно від бажань інших.
За демократії народна
більшість володіє цими ознаками, і саме вона є джерелом влади.
Демократична
держава — держава, заснована на
здійсненні народовладдя шляхом забезпечення прав громадян, їх рівної участі
у формуванні державної влади та контролю за її діяльністю.
2. Принципи демократичної держави.
Демократичні принципи:
Ø поділ влади,
Ø вибори основних органів державної влади,
Ø плюралізм (багатоманітність),
Ø гласність,
Ø незалежний контроль,
Ø рівність.
Принцип поділу влади в державі передбачає її поділ на три гілки: законодавчу
(та, що створює закони), виконавчу
(яка втілює в життя закони, управляє суспільством) і судову (яка забезпечує справедливість).
Принцип виборності основних органів державної влади передбачає, що всі
особи, які перебувають при владі, мають бути відповідальними перед своїми
виборцями і періодично через чітко встановлений час переобиратися.
Принцип плюралізму (багатоманітності) передбачає існування багатьох політичних партій.
Принцип гласності передбачає вільний доступ преси й громадськості
до інформації про діяльність органів влади.
Принцип рівності передбачає рівність усіх перед законом незалежно від соціального
й матеріального становища.
Принцип ухвалення рішень
більшістю з урахуванням прав
меншості гарантує, що рішення приймається на основі думки більшості, але при
цьому меншість може створити опозицію.
Принцип незалежного контролю здійснюється
громадськими об’єднаннями, самими громадянами самостійно або разом з
органами державного контролю за діяльністю державних структур.
3. Пряма і представницька демократія
Розрізняють пряму і представницьку (непряму, або опосередковану) демократію
Пряма демократія-форма безпосереднього народовладдя, участь народу в
ухвалені важливих рішень державного життя.
Представницька демократія-вираження волі
громадян через обраних ними своїх представників до органів влади
Референдум-це
форма безпосереднього волевиявлення громадян, що виражається в
голосуванні з найбільш важливих питань держави. Референдум є одним зі способів
участі громадськості в прийнятті рішень, важливих для держави та кожного
окремого громадянина.
Так, 1 грудня 1991
р. на Всеукраїнському референдумі народ України підтвердив
проголошення незалежності держави 24 серпня 1991 р. Саме після цього Україна була визнана всіма державами світу
