Громадянська освіта

1. Основні терміни і поняття
   До Розділу І. «Особистість та її ідентичність»
   ІДЕНТИЧНІСТЬ — подібність предметів, явищ або понять. Соціальна ідентичність — це усвідомлення особою своєї належності до різних соціальних груп (економічних, національних, професійних, мовних, політичних, релігійних, расових та інших).
   ОСОБИСТА ГІДНІСТЬ — це особливе моральне ставлення людини до самої себе.
   САМОВИЗНАЧЕННЯ — це процес визначення свого місця в житті, у суспільстві, усвідомлення своїх інтересів. Результатом самовизначення є усвідомлення себе (своїх життєвих планів, цілей, особистісних особливостей, можливостей, здібностей), а також суспільних вимог та очікувань і їх зіставлення. 
   САМОРЕАЛІЗАЦІЯ — це розкриття власних можливостей, це той шлях, який веде людину до успішного й щасливого життя.
   СІМ’Я — це соціально санкціонована, відносно стійка група людей, яка об’єднана кровною спорідненістю, шлюбом або усиновленням дітей, члени якої проживають разом і економічно пов’язані між собою.
   СОЦІАЛІЗАЦІЯ — це процес засвоєння культури (норм поведінки, цінностей, ідей, правил, стереотипів розуміння) і формування соціальних якостей, завдяки яким людина стає дієздатним учасником соціальних зв’язків, інститутів і спільнот.
   СОВІСТЬ — це усвідомлення і почуття моральної відповідальності за свою поведінку, свої вчинки перед самим собою, людьми, суспільством; моральні принципи, погляди, переконання. 
   СУБКУЛЬТУРА — це частина загальної культури, система цінностей, традицій і звичаїв, притаманних великій соціальній групі.
2. Основні терміни і поняття
   До Розділу ІІ. «Права і свободи людини»
   ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА — це підпорядкованість держави та її інститутів праву, що можливо лише за умов, коли в суспільстві втілюються в життя повага до прав і свобод людини, рівноправність та рівність усіх перед законом, верховенство Конституції, розподіл влади, законність, заборона державного свавілля, юридична визначеність, пропорційність між метою і засобами її досягнення, незалежність суду і суддів тощо.
   ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — це свідоме ставлення особи до вимог суспільної необхідності, своїх обов’язків, соціальних завдань, норм і цінностей. Юридична відповідальність — заходи впливу, які держава застосовує до особи за вчинення правопорушення.
   ГУМАНІЗМ — один із принципів права в демократичній державі, за яким визнається цінність людини як особистості, її право на вільний розвиток, виявлення своїх здібностей, утвердження пріоритету блага людини як критерію оцінки суспільних відносин.
   ЛЮДСЬКА ГІДНІСТЬ — це сукупність моральних, світоглядних, професійних якостей людини, які дають їй підстави для самоповаги і для усвідомлення своєї суспільної цінності.
   МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ І ПРАВ ДИТИНИ — це забезпечені державою можливості виконання громадянами певних дій, завдяки яким можна захистити свої права, свободи і законні інтереси.
   МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ — це система міжнародних норм, процедур та інституцій, створених для забезпечення поваги до прав людини в усіх країнах світу.
   ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ — це будь-які неправомірні діяння, які перешкоджають нормальній реалізації визнаних світовим співтовариством можливостей людини, порушують або обмежують її блага чи умови життя.
   ПРАВА ДИТИНИ — це сукупність спеціальних благ, умов життя і можливостей, необхідних для нормального розвитку, яких дитина (або в її інтересах батьки) може домагатися від держави та суспільства і які складають її правовий статус з урахуванням особливостей розвитку до досягнення повноліття.
   ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ — це визнані світовим співтовариством блага й умови життя, яких може домагатися особа від держави і суспільства, у яких вона живе.
   РІВНІСТЬ — це фундаментальна цінність концепції прав людини, яка показує, що люди є рівними і мають однакові права незалежно від біологічних, соціальних чи будь-яких інших характеристик особистості.
   СВОБОДА — це можливість приймати рішення і діяти відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей, якщо це не заборонено законом і не спричиняє невиправданої шкоди правам і свободі інших людей. 
   СОЛІДАРНІСТЬ — це єдність і цілеспрямоване об’єднання людей довкола основних, визначених ними ж, цілей і цінностей.
   СПРАВЕДЛИВІСТЬ — це уявлення про правильне, що містить в собі вимогу пропорційності і відповідності прав і обов'язків, праці та винагороди, заслуг і їх визнання, злочину та покарання.
3.              Основні терміни і поняття
4. До Розділу ІІІ. «Людина в соціокультурному просторі»
   ДИСКРИМІНАЦІЯ — це обумовлені упередженнями (негативними стереотипами), несправедливі дії щодо членів певних соціальних груп.
   КОМПРОМІС — це згода з кимось у чомусь, що досягається взаємними поступками; поступка заради досягнення мети.
   КОНСЕНСУС — це загальна згода у спірних питаннях, до якої приходять учасники переговорів, яка характеризується відсутністю серйозних заперечень щодо суттєвих питань у більшості зацікавлених сторін та досягається в результаті процедури, спрямованої на врахування думки всіх сторін.
   КОНФЛІКТИ — це зіткнення протилежних цілей, позицій і поглядів суб’єктів соціальної взаємодії.
   МЕДІАЦІЯ — це метод вирішення спорів із залученням посередника.
   ПЕРЕГОВОРИ — це спосіб виходу з конфлікту, що полягає у взаємному спілкуванні з метою досягнення сумісного рішення, згоди.
   ПОЛІКУЛЬТУРНЕ СУСПІЛЬСТВО — це суспільство, у якому співіснують різноманітні культури глобалізованого світу, а люди різних культур живуть пліч-о-пліч в громаді, рівною мірою взаємодіють, але водночас зберігають свої відмінні особливості.
   СУСПІЛЬСТВО — це сукупність усіх видів взаємодії та форм об’єднання людей, у якій знаходить вияв їх взаємозалежність один від одного і які склалися історично.
   СОЛІДАРНІСТЬ — це спільність інтересів, одностайність, спільна відповідальність.
   СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ — це сукупність розміщених по вертикалі соціальних прошарків.
   СОЦІУМ — це суспільство як цілісна соціальна система; людська спільність певного типу (родові і сімейно-споріднені, соціально-класові, національно-етнічні, територіально-поселенські спільності); соціальне оточення людини, сукупність форм діяльності людей, що історично склалися.
   СТЕРЕОТИПИ — це спрощені, схематизовані, часто спотворені або навіть помилкові уявлення про якісь соціальні об’єкти (людину чи групи людей).
   СУСПІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — це почуття обов’язку, який може бути ситуативним («Я пообіцяв — виконаю») або таким, що властивий соціальний ролі, статусу (обов’язок матері, сина, учня, військового, громадянина тощо). 
   ТОЛЕРАНТНІСТЬ — це здатність взаємодіяти з людьми іншої культури, іншого способу життя; без агресії сприймати думки, які відрізняються від власних, а також поважати особливості поведінки та способу життя інших.
   УПЕРЕДЖЕННЯ — це негативний стереотип, що є негативною установкою щодо певної соціальної групи, упередження містить у собі негативні емоції, які породжують нетерпимість, несправедливість, грубість, аморальність та інші форми ворожої поведінки. 
5. 
   
   Основні терміни і поняття
   До Розділу ІV. «Демократичне суспільство та його цінності»
   ВИБОРИ — це форма народного волевиявлення; інститут безпосередньої (прямої) демократії, що забезпечує формування народом представницьких органів влади.
   ВОЛОНТЕРСТВО — це добровільна неприбуткова суспільно корисна діяльність, що здійснюється волонтерами через надання допомоги тим, хто її потребує.
   ВЛАДА — це цілеспрямований вплив одного суб’єкта на інший або їх сукупність за допомогою будь-яких засобів (включаючи силу), щоб підвладний суб’єкт чинив так, як того вимагає носій влади.
   ВРЯДУВАННЯ — це прозорий процес ухвалення рішень за умов залучення всіх членів громади (віче, сходини села тощо).
   ГРОМАДА — це соціальна спільнота, члени якої мають спільні географічні та соціокультурні ознаки (місце проживання, інтереси, віросповідання, цінності, національність тощо) та взаємодіють між собою з метою задоволення певних потреб чи розв’язання проблем.
   ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО — це такий соціальний простір, де люди взаємопов’язані і взаємодіють між собою як незалежні один від одного та від держави індивіди (які можуть об’єднуватися, оскільки окремому індивіду важко самостійно відстоювати свої права і законні інтереси) і який має забезпечити в різних суспільних сферах умови для самореалізації окремих людей та колективів.
   ДЕМОКРАТІЯ — це модель державно-політичного режиму, за якого єдиним джерелом влади в державі є народ, який здійснює її як безпосередньо, так і через обраних представників, і за якого існують рівні можливості здійснення прав і свобод кожного члена суспільства.
   ДЕРЖАВНА ВЛАДА — це така політична влада, що діє від імені всього суспільства і здатна за допомогою правових і організаційних засобів реалізувати волю держави в межах конституції та законів (у сучасних демократичних державах).
   ДИТЯЧА ОРГАНІЗАЦІЯ — об’єднання громадян віком від 6-ти до 18-ти років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист своїх прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, та соціальне становлення як повноправних членів суспільства.
   ЗМІШАНА ВИБОРЧА СИСТЕМА — це система виборів, яка поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної системи (одна половина депутатів обирається за мажоритарною системою, а друга — за пропорційною).
   ЛІДЕРСТВО — це здатність особи скеровувати й організовувати колективну поведінку деяких або всіх його членів, мати вплив на інших людей.
   МАЖОРИТАРНА ВИБОРЧА СИСТЕМА — це система виборів, за якої обраним у виборчому окрузі вважається кандидат, який отримав більшість голосів виборців.
   ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ УЧНІВ — це передбачена законодавством і установчими документами закладу освіти дозволена, припустима та необхідна поведінка учнів як здобувачів освіти та учасників навчально-виховного процесу, що в сукупності становить правовий статус учнів.
   ПРЕДСТАВНИЦЬКА ДЕМОКРАТІЯ — це здійснення народом свого волевиявлення через обраних ним представників — депутатів чи інших виборних осіб.
   ПРИНЦИПИ ВИБОРЧОГО ПРАВА — це засади, за якими здійснюються вибори і відповідно до змісту яких вибори можна вважати справжнім волевиявленням народу.
   ПРОПОРЦІЙНА ВИБОРЧА СИСТЕМА — система виборів, за якою розподіл місць у парламенті між партіями відбувається пропорційно тій кількості голосів, яку вони отримали під час голосування.
   ПРЯМА ДЕМОКРАТІЯ — це особиста участь або участь у складі об’єднання громадян в управлінні справами суспільства і держави.
   РЕФЕРЕНДУМ — це спосіб ухвалення громадянами через безпосереднє голосування законів або інших рішень із важливих питань загальнодержавного значення.
   СОЦІАЛЬНА АКТИВНІСТЬ — первинна соціальна якість, що відображає цілісне, стале активне ставлення до суспільства, громади, проблем їх розвитку та визначає якісні особливості свідомості, діяльності і становища особистості.
6. Основні терміни і поняття
   До Розділу V. «Світ інформації та мас-медіа»
   ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ — документи та інші матеріальні носії інформації, що її зберігають, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи.
   ІНФОРМАЦІЯ — це певні відомості незалежно від форми їх подання; знання про факти, події, речі, ідеї та поняття, які в певному контексті мають конкретний сенс.
   МАНІПУЛЯЦІЯ — це цілеспрямована дія на масову аудиторію, щоб скерувати її в потрібне маніпуляторові русло, викликати в неї бажані настрої і поведінку.
   МАС-МЕДІА(МЕДІА) — це те, що доносить до нас (у просторі й часі) певні повідомлення (меседжі) за допомогою візуальних (зорових), аудіальних (слухових) і візуально-аудіальних (зорових-слухових) засобів, зокрема інформаційно-комунікативних і комунікаційних технологій.
   МЕДІАТЕКСТ — текст, призначений для масової аудиторії (великої більш-менш однорідної кількості реципієнтів): газетний текст, новинний текст, публіцистичний текст, радіотекст, телетекст, PR-текст, інтернет-текст та ін.
   «МОВА ВОРОЖНЕЧІ» — систематичне вживання висловів, які є виявом агресії, спрямованої на людину або групу осіб за ознакою раси, релігії, статі або сексуальної орієнтації, наприклад поширення, підбурення, сприяння або виправдання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму чи інших видів ненависті на ґрунті нетерпимості: висловів у формі радикального націоналізму, дискримінації та ворожості щодо меншин, мігрантів.
   ПРОПАГАНДА — цілеспрямований вплив на аудиторію через поширення різними комунікативними каналами недостовірної (неповної, неточної, спотвореної) інформації, спрощених (однобічних) суджень, спеціально створених міфів, стереотипів, оцінок, а також прихованого чи відкритого нав’язування якоїсь однієї позиції, ідеї для спонукання й змушування людей робити те, на що вони не наважилися б, маючи достовірну (повну, різнобічну) інформацію.
   РЕКЛАМА — це поширення інформації про когось чи щось у будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою популяризації, привернення уваги покупців, споживачів, глядачів, замовників.
   СВОБОДА СЛОВА — базова цінність демократичного суспільства, потрібна умова громадянської самореалізації кожної людини, що передбачає право людини виражати свої погляди в усній і письмовій формах, зокрема через засоби масової інформації.
   СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ — вид нових медіа, масової комунікації в інтернет-середовищі, призначений для соціальної взаємодії користувачів між собою через створення і/або розміщення різної інформації в будь-якому форматі (вербальний текст, відео, звук, фото).
   СУДЖЕННЯ — це думка про що-небудь, погляд на щось, а також виклад своїх думок, поглядів, оцінок й, зокрема, критики.
   СУСПІЛЬНЕ МОВЛЕННЯ — це діяльність суспільних медіа, незалежних від влади, бізнесу, політичних партій, що створюються з метою задоволення інформаційних потреб суспільства, залучення громадян до обговорення та вирішення найважливіших соціально-політичних питань, сприяння формуванню громадянського суспільства.
   ФАКТ — це дійсна, невигадана подія, дійсне явище — те, що сталося, відбулося насправді.
   ФЕЙК — це спеціально поширювана в мас-медіа й соціальних мережах відверто брехлива інформація, фальсифікація, підробка.

7. 1. Тема. Соціалізація особистості.

       Матеріали до теми:

      Соціалізація — це процес засвоєння людиною певної системи знань, норм і цінностей, що дозволяють їй бути повноправним членом суспільства

      Сім’я. Соціалізація в сім’ї

       Сім’я є першою ланкою соціалізації особистості. Світ сімейного співіснування включає в себе духовний, економічний, соціальний і культурний розвиток. У процесі історичного прогресу суспільства сім’я набула статусу основного соціального інституту.

      Функції сімї:

           - репродуктивна функція — народження дітей, продовження людського роду (завдяки суспільним нормам, що врегульовують сімейні стосунки, піклування про дітей покладається на конкретних дорослих, чим забезпечується їх виживання);

       - функція соціалізації, тобто формування особистості дитини, її виховання;

      -   економічна функція, що включає забезпечення певного рівня життя родини, організацію її побуту тощо;

      -   функція психологічної підтримки членами сім’ї одне одного.

      Існують різноманітні види сучасної сім’ї:

      • За кількістю спільно проживаючих поколінь:

      однопоколінна — сім’я без дітей;

      двопоколінна (нуклеарна) — батьки і діти;

      розширена — багатопоколінна, проживають разом три й більше поколінь.

       • За наявністю батьків:

      повна сім’я — батько і мати;

      неповна — сім’я, що має одну дитину чи кілька дітей, які проживають з одним із батьків.

       • Змішана сім’я — сім’я повторного шлюбу, внаслідок розлучення батьків вона включає нерідних батьків і нерідних дітей. До змішаної сім’ї належить і такий тип, де батьки беруть дитину на виховання.

       • За кількістю дітей — бездітні, однодітні, малодітні та багатодітні.

       • За типом розподілу сімейних ролей — авторитарна, демократична, автономна (батьки не втручаються у сферу впливу одне одного).

       • За ознакою юридичного оформлення шлюбних відносин: офіційно зареєстрована, громадянська. У процесі глобалізації, з огляду на різні обставини, дедалі частіше з’являються нові типи сімей, зокрема:

       • крос-культурна — сім’я з представників різних етнічних і расових груп;

      • сім’я з представників різних релігійних конфесій;

      • батьки-одинаки, які виховують дітей поза партнерством тощо.

      Соціалізація серед однолітків. Молодіжні субкультури

           Серед ровесників особистість учиться самостійно налагоджувати стосунки з іншими, долучається до колективної діяльності, утворює групи за інтересами. Групи можуть бути і формальні, і неформальні.

          Формальні групи можуть бути спортивними, творчими, екологічними тощо. Такими групами, наприклад, є спортивні секції, художньо-мистецькі гуртки, шкільне самоврядування, клуби (туристичні, шахові, книголюби…) тощо. Такі групи створюються в рамках чинного законодавства, мають чітко визначені права й обов’язки, структури та функції. Вони керуються внутрішніми документами (статут, положення, тощо), мають високий рівень дисципліни, організованості, здійснення контролю за поведінкою учасників згідно з визначеними нормами і правилами.

          Для реалізації потреб вільного самовираження й неформального спілкування з однолітками формуються неформальні групи. Діяльність таких груп залежить від рівня згуртованості учасників і дотримання ними встановлених традицій. Такі організації зазвичай відрізняються від загальної культури, що панує в суспільстві, і називаються субкультурою.

         Субкультура — культура окремої соціальної групи, що відрізняється від загальної культури.

          Це результат постійної взаємодії людей, яка відбувається в особливих умовах. Свій внесок у культуру роблять різні спільноти та окремі особистості, які є носіями різних субкультур. Субкультури виникають саме всередині традиційних культур, деякі з них зникають, інші набувають стійкості та входять до загальнолюдської культури. Тому традиції, новаторство й наступність є необхідними для збереження, оновлення, передання культурного досвіду наступним поколінням. Причиною виникнення молодіжних субкультур є спроба самореалізації молоді, бажання привернути до себе увагу оточення. Молодь бажає належати до якоїсь соціальної групи, водночас протиставляючи себе суспільству. Субкуль­тура дає їй можливість висловити свій протест дорослому світові й водночас готує до життя в ньому. Представники цієї частини молоді мають свою ідеологію, стиль і спосіб життя. Вони виділяються своїм зовнішнім виглядом: зачіскою, одягом; слухають специфічну музику. Іноді способи відстоювання власних світоглядних і життєвих позицій носять агресивний характер. Інколи на основі різних типів молодіжної субкультури створюються неформальні організації

   2. Тема: Розвиток особистості. Життєві цінності й пріоритети.

      Потреби особистості поділяють на:

      • біологічні — потреби в їжі, праці, відпочинку;

      • соціальні — спілкування, суспільна діяльність, існування особистості в групі й суспільстві;

       • матеріальні — одяг, житло, побутові предмети тощо;

      • духовні — виконання морального обов’язку, пізнання світу, дружба, кохання тощо.

      Самореалізація особистості — це потреба в тому, щоб бути почутим, зрозумілим і прийнятим суспільством, відшукати своє місце в житті, досягти значного успіху.

      Важливим елементом розвитку особистості є мотивація, яка формує усвідомлення, чого ми прагнемо, для чого воно і як до нього рухатися. Мотивація — це процес спонукання себе до діяльності для досягнення особистих цілей.

            Своєрідним фундаментом, що сприяє самореалізації людини, є її індивідуальність, на яку впливає спадковість і середовище, у якому вона живе.

         Індивідуальність виявляється в задатках і здібностях. Задатки — це вроджені в людині фізичні та психічні властивості, як-от точна пам’ять, музичний слух, відмінні фізичні дані. Задатки визначають базу для розвитку природних здібностей.

          Здібності людини формуються в навчальній, трудовій, культурній, науковій та інших видах діяльності. Людина розвиває свої задатки і здібності лише в процесі постійної праці й самовдосконалення.

         Розвиток особистості також залежить від автономії особистості, здатності приймати свідомі рішення щодо себе незалежно від навколишнього впливу.     Автономія особистості передбачає рівень володіння собою, визначення власної долі, прийняття відповідальності за свої дії та почуття, вчинки й свободу вибору.

          Життєві цінності поділяють на матеріальні й духовні. Матеріальні цінності, ще їх називають благами, задовольняють повсякденне життя й потреби людини. До них належать їжа, житло, техніка, засоби пересування, засоби праці й творчості тощо. Духовні цінності включають моральні вимоги, норми та принципи, ідеали, а також естетичні почуття прекрасного. Вони містять поняття добра, любові, справедливості, честі, гідності, обов’язку, краси, гармонії.

         Визначення пріоритетів допомагає реалізувати себе, ставити цілі й завдання власного життя, визначати кроки їх досягнення

       Тема. Самореалізація людини

      1

      Розвиток особистості. Життєві цінності й пріоритети

       Розвиток особистості, або її самореалізація, залежить від потреб, мотивів, мрій, прагнень, переконань, можливостей і дій.

       Потреби особистості поділяють на:

       • біологічні — потреби в їжі, праці, відпочинку;

      • соціальні — спілкування, суспільна діяльність, існування особистості в групі й суспільстві;

       • матеріальні — одяг, житло, побутові предмети тощо;

      • духовні — виконання морального обов’язку, пізнання світу, дружба, кохання тощо.

      Самореалізація особистості — це потреба в тому, щоб бути почутим, зрозумілим і прийнятим суспільством, відшукати своє місце в житті, досягти значного успіху.

      Мотивація — це процес спонукання себе до діяльності для досягнення особистих цілей. Людина самостійно обирає собі напрям і ставить мету. Наявність мети допомагає розвиватися таким особистим якостям, як амбіційність, наполегливість, упевненість у собі, ініціативність, що змушує людину всебічно розвиватися й удосконалюватися.

      Своєрідним фундаментом, що сприяє самореалізації людини, є її індивідуальність, на яку впливає спадковість і середовище, у якому вона живе. Індивідуальність виявляється в задатках і здібностях. Задатки — це вроджені в людині фізичні та психічні властивості, як-от точна пам’ять, музичний слух, відмінні фізичні дані. Задатки визначають базу для розвитку природних здібностей.

      Здібності людини формуються в навчальній, трудовій, культурній, науковій та інших видах діяльності. Людина розвиває свої задатки і здібності лише в процесі постійної праці й самовдосконалення. Розвиток особистості також залежить від автономії особистості, здатності приймати свідомі рішення щодо себе незалежно від навколишнього впливу. Автономія особистості передбачає рівень володіння собою, визначення власної долі, прийняття відповідальності за свої дії та почуття, вчинки й свободу вибору.

           Автономність передбачає самоусвідомлення, самопізнання й самооцінку. Це вміння відчувати свій внутрішній світ, усвідомлювати самого/саму себе, обирати можливий спосіб своєї поведінки, діяти гнучко за ситуацією, бути відкритим/відкритою бути собою та бути в гармонії із собою.

          Життєві цінності поділяють на матеріальні й духовні. Матеріальні цінності, іноді ще їх називають благами, задовольняють повсякденне життя й потреби людини. До них належать їжа, житло, техніка, засоби пересування, засоби праці й творчості тощо. Духовні цінності включають моральні вимоги, норми та принципи, ідеали, а також естетичні почуття прекрасного.

      Тема. Особистісний розвиток: мобільність, адаптивність, креативність

          Ефективність саморозвитку залежить від механізму самопрогнозування, який допомагає передбачати результати власної діяльності, поведінки й свого місця в нових духовно-моральних і соціальних координатах. Самопрогнозування визначає можливості особистісного розвитку, виокремлює вимоги, на які потрібно орієнтуватися, і залежить від внутрішніх переконань та зовнішнього середовища. Особистісний саморозвиток — це особистісне зростання й самовдосконалення, що полягає в саморефлексії, саморозумінні та самокритичності. Самовдосконалення сприяє розвитку інтелектуальних, емоційно-вольових, морально-психологічних якостей, необхідних особистості для самостійної і творчої побудови свого життя, що є запорукою самореалізації особистості.

      Самопізнання, самокритичність, відкритість до змін є підґрунтям мобільності особистості.

      Дослідники виокремлюють такі типи мобільності: соціальна, професійна, академічна, інтелектуальна, культурна тощо. Термін «мобільність» у перекладі означає рухливість, мінливість, здатність до швидкої дії та зміни станів. Мобільність формується й розвивається у процесі практичної, навчальної, соціальної, культурної діяльності людини та сприяє реалізації задатків і здібностей.

      Процес переміщення особи між елементами соціальної структури (класами, верствами, групами та категоріями населення, позиціями) називають соціальною мобільністю.

      Необхідними якостями для реалізації мобільності є адаптивність і креативність. Адаптивність допомагає ефективно функціонувати в невизначених умовах сучасного середовища та пристосовуватися до них. Вона розглядається як здатність особистості до внутрішніх і зовнішніх перетворень, які спрямовані на збереження врівноважених взаємин з навколишнім середовищем. Адаптивність виступає чинником, що визначає інноваційний потенціал особистості та особливості його прояву.

      Креативність— творча новаторська діяльність, здатність продукування нових ідей, нових підходів, нестандартних рішень.

   3. Тема  Права людини. Класифікація прав людини. Майбутнє прав людини.

          Класифікація виділяє такі основні групи прав і свобод людини й громадянина: особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні, культурні, екологічні.

          Особисті (громадянські) права й свободи включають право на життя, на повагу до гідності, свободу й особисту недоторканність, свободу думки та віросповідання, свободу пересування тощо. На відміну від фундаментальних прав, громадянські права й свободи не надані людині природою; люди виборюють, здобувають ці права, висуваючи відповідні вимоги до влади й домагаючись законодавчого закріплення їх у конституціях і законах.     

        Політичні права й свободи — це забезпечена законом і публічною владою можливість участі в суспільно-політичному житті держави та здійсненні державної влади. Це, зокрема, права на свободу слова, зборів, мітингів; на участь в управлінні державними й громадськими справами; на інформацію; право об’єднуватись у політичні партії тощо.

         Економічні права забезпечують людині вільне користування основними чинниками господарської діяльності. До економічних прав належать право на працю, право на вільний вибір професії, право на приватну власність тощо. Ці права мають забезпечити незалежність людини, її економічну свободу. Надання цих прав характеризує державу як соціальну, тобто таку, що забезпечує досить високий рівень життя своїх громадян.

        Соціальні права покликані забезпечити достатній рівень життя та соціальну захищеність. До них належить право на соціальне забезпечення, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров’я, медичну допомогу.

        Екологічні права належать до соціальних прав і становлять окрему групу прав людини і громадянина. Вони пов’язані з охороною, використанням і відтворенням природних ресурсів, забезпеченням екологічної безпеки і включають право на безпечне для життя та здоров’я довкілля, право на відшкодування збитків від природних і техногенних катаклізмів тощо.   Культурні права гарантують духовний розвиток кожної особи, допомагають їй стати учасником культурного процесу. Вони гарантують можливість доступу до духовних здобутків свого народу й усього людства, свободу художньої, наукової й технічної творчості, участі в культурному житті.   Особливе місце серед цих прав посідає право на освіту. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права визначає, що освіта має бути спрямована на повний розвиток людської особистості, усвідомлення її гідності, надання можливості кожному бути корисним учасником вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню й терпимості. Економічні, соціальні та культурні права покликані забезпечити належний життєвий рівень людини. Перелік цих прав закріплений у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, прийнятому 16 грудня 1966 р., який Українська РСР ратифікувала 1973 року.

           З розвитком інформаційного суспільства, науковим прогресом, зокрема в галузі комп’ютерних і біомедичних наук, до нашого життя увійшли такі явища, як клонування людини, трансплантація органів, використання «віртуальної реальності», штучне запліднення, зміна статі, «генна інженерія». Унаслідок цього нині виникає необхідність говорити про «нові» права людини. Ці відкриття та винаходи поставили перед людством багато питань у галузі етики й прав людини. Скажімо, хто може стати донором органа для людини, життя якої може врятувати лише трансплантація? Чи має право людина змінити фізичну стать, якщо почувається неприродньо в тілі, даному їй від народження? Чи можна вносити зміни до людського геному? І чи можна допомогти піти з життя людині, що нестерпно страждає від важкої невиліковної хвороби?

          До біомедичних прав людини відносять такі права, як право на повагу до анатомії людської особистості, право на отримання інформації про діагноз і прогноз власного стану, право брати участь у прийнятті рішень про вибір методів лікування, аж до відмови від лікування взагалі тощо.

           Важливими міжнародними документами, що регулюють біомедичні права людини, є Конвенція Ради Європи про захист прав і гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології та медицини 1997 р. Стаття 5 цієї конвенції проголошує, що будь-яке втручання у сферу здоров’я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Україна також підписала, але не ратифікувала Конвенцію.    

          Конвенція підкреслює пріоритет інтересів і благополуччя окремої людини, повагу до її недоторканості та інших прав й основних свобод щодо застосування біології та медицини.

         У 1997 р. була також прийнята Загальна декларація про людський геном та права людини ЮНЕСКО, яка визнала, що наукові досліди геному людини і практичне застосування їх результатів відкривають великі перспективи для покращення здоров’я окремих людей та всього людства. Проте такі досліди повинні ґрунтуватися на всебічній повазі гідності, свобод і прав людини.

      
      

      Тема Верховенство права. відповідальність держави за дотримання, гарантування та захист прав і свобод людини.

         Принцип верховенства права є найважливішим принципом існування правових демократичних країн у сучасному світі й означає, що всі люди в державі є рівними перед законом, ніхто не може бути вищим за закон.

         Елементами верховенства права є: 1) законність, включаючи прозорий, підзвітний та демократичний процес введення в дію приписів права; 2) юридична визначеність; 3) заборона свавілля; 4) доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами, включно з тими, що здійснюють судовий нагляд за адміністративною діяльністю; 5) дотримання прав людини; 6) заборона дискримінації та рівність перед законом.

          Держава повинна не лише проголосити й закріпити права людини у своєму законодавстві, а й гарантувати їх різноманітними засобами. Гарантії — це система норм, принципів та вимог, які забезпечують дотримання прав і законних інтересів людини. Завдяки гарантіям стає можливим перехід від можливостей, проголошених у конституції, до їх втілення в життя.    

          Найвищою гарантією прав і свобод людини є неухильне дотримання Конституції та законів України. Ефективність національних гарантій залежить від багатьох чинників. Так, забезпечення економічних гарантій залежить від стану економіки держави, політичних — від розвиненості демократичних інститутів, юридичних — від досконалості законодавчої бази, наявності справедливого законодавства та ефективної судової системи.  

           Багато чого залежить і від самих громадян, їх здатності користуватися тими гарантіями, які нам надає Конституція й законодавство, демократичної культури та свідомості населення. Конституція України проголосила утвердження прав і свобод людини головним обов’язком держави.

          Гарантом дотримання Конституції, прав і свобод людини є Президент України. Кабінет Міністрів України як найвищий орган у системі органів виконавчої влади вживає заходів для забезпечення прав і свобод людини й громадянина. Захистом прав і свобод людини й громадянина опікуються також місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування.

      ПРИНЦИПИ СУДОЧИНСТВА

      1.       Право на відшкодування збитків від несправедливого звинувачення

      2.       Гласність суду

      3.       Рівні права громадян перед законом

      4.       Кваліфікована юридична допомога

      5.       Незалежність та неупередженість суду

      6.       Презумпція невинності

      7.       Суд за принципом змагання

   4. Тема Поняття прав дитини. Захист прав дитини

         У1924 р. Ліга Націй прийняла так звану Женевську декларацію прав дитини. Хоча в цьому документі не згадується слово «права», вона простими словами говорить про обов’язок дорослих щодо дітей. Вона містить усього п’ять принципів, які ґрунтуються на визнанні того, що людство має дати дітям усе найкраще.

      1.      Дитині мають бути надані засоби, необхідні для її нормального розвитку, —і фізичного, і духовного.

      2.      Голодну дитину необхідно нагодувати, хвору — доглядати, недорозвиненій —допомогти, ту, що скоїла правопорушення, — виправити, а сироті або безпритульній дитині — надати притулок і підтримку.

      3.      У часи страждань дитина повинна отримувати допомогу насамперед.

      4.      Дитина повинна мати можливість заробити собі на існування, її необхідно захистити від будь-якої форми експлуатації.

      5.      Дитину необхідно виховувати в усвідомленні, що всі її таланти слід присвятити слугуванню іншим людям.

       

      Стаття 1 Конвенції про права дитини визначає, що дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. В Україні, як і здебільшого в міжнародній практиці, дитиною вважається особа у віці до 18 років, причому до 14 років вона вважається малолітньою, а з 14 до 18 —неповнолітньою.

       Одним з перших кроків Генеральної Асамблеї ООН у сфері захисту прав дитини стало створення в 1946 р. Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Наступний крок міжнародної спільноти з формального визнання існування прав дитини —це стаття 25 Загальної декларації прав людини, прийнятої в 1948 р.

      У 1959 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальний документ, де нарешті були сформульовані права дитини — Декларацію прав дитини. Метою її проголошення, як зазначено в Преамбулі, стало «забезпечити дітям щасливе дитинство та користування передбаченими нею правами і свободами для їхнього особистого блага та блага суспільства».

      Декларація складається з десяти принципів, що стосуються захисту й добробуту дитини, дій усіх, причетних до здійснення прав дитини, — її батьків, держави, різноманітних організацій. Вона визнає людську гідність кожної дитини, захищає дитину від дискримінації «за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігійних, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або іншими обставинами, що стосуються самої дитини чи її сім’ї» та проголошує,

      що «людство зобов’язане надати дитині все найкраще, що воно має».

      Загальні принципи Дитячої конвенції

      1. Свобода від дискримінації (Стаття 2):

      2. Якнайкраще забезпечення інтересів дитини (Стаття 3):

      3. Право на життя, виживання і розвиток (Стаття 6):

      4. Повага до поглядів дитини (Стаття 12):

      Збоку держави захист прав дитини забезпечують:

      Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України,

      суди загальної юрисдикції, прокуратура, адвокатура й нотаріат, структурні

      підрозділи різноманітних міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування. Забезпечення належних умов для реалізації прав дітей в Україні здійснюється Уповноваженим Президента України з прав дитини.

      Шляхи захисту прав дитини:

      • самозахист дитини;

      • захист із боку батьків;

      • звернення до органів опіки та піклування;

      • звернення до суду;

      • звернення до органів державної влади або місцевого самоврядування;

      • звернення до громадських організацій.

      • звернення до міжнародних органів захисту прав людини і дитини.

   5. Тема Механізми захисту прав людини

          Права людини має гарантувати держава. Для забезпечення захисту прав і свобод людини міжнародне й вітчизняне законодавств передбачає можливість здійснення громадянами певних дій та утворення системи органів держави, яка допомагає громадянам у реалізації й

      захисті їх прав. Можливості здійснення громадянами певних вчинків щодо захисту власних прав і свобод та система органів, які захищають і забезпечують ці права та свободи, утворюють юридичний механізм захисту прав людини.

      Юридичний механізм захисту прав людини — це можливості здійснення громадянами певних вчинків щодо захисту власних прав і свобод, зокрема це: захист свого життя і здоров’я, проведення зборів, мітингів, письмові звернення,

      захист у суді та міжнародних органах тощо.

      До системи національних органів, які захищають

      і гарантують права людини й громадянина, входять:

      • Верховна Рада України;

      • Президент України;

      • Конституційний Суд України;

      • Кабінет Міністрів України;

      • центральні та місцеві органи державної виконавчої влади;

      • органи місцевого самоврядування;

      • Служба безпеки України;

      • прокуратура;

      • суд;

      • політичні партії та громадські організації, профспілки.

      Парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини й громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Уповноважений подає Верховній Раді України щорічну доповідь про стан дотримання та захисту прав і свобод людини й громадянина в Україні.

      До цих органів можна звертатися письмовими зверненнями, запитами та в

      інших формах, а вони мають у встановлений законом термін дати ґрунтовну

      відповідь щодо запиту.

      Важливу роль у захисті прав громадян та формуванні правової культури населення України відіграють громадські (неурядові) організації. В Україні діють декілька впливових неурядових правозахисних організацій, серед яких Українська Гельсінська спілка, Український центр прав людини, заснований при Українській правничій фундації, Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна», Харківська правозахисна група, Amnesty International та інші. Діяльність цих організацій спрямована на виявлення об’єктивних проблем і недоліків захисту прав людини.

        Україна ратифікувала Європейську конвенцію прав людини, вона набула

      чинності з 1997 р. Саме із цього часу на відносини громадян України зі своєю державою поширилася юрисдикція Європейського суду з прав людини.

      Конвенція та протоколи до неї гарантують:

       • право на життя, свободу та особисту недоторканність;

      • право на справедливий судовий розгляд під час здійснення цивільного та кримінального судочинства;

      • право на вільні вибори;    

      • свободу думки, совісті та віросповідання;

      • свободу вираження поглядів (зокрема, свободу мас-медіа);

       • право власності.

      Конвенція та протоколи до неї забороняють:

       • катування і нелюдське, або таке,

      що принижує гідність, поводження чи покарання;

      • смертну кару;

      • дискримінацію в здійсненні прав і свобод, які викладені в Конвенції;

       • вислання особи з території держави або позбавлення особи права в’їзду на територію держави, громадянином якої вона є;

      • колективне вислання іноземців.

      Європейський суд із прав людини є унікальним міжнародним юрисдикційним органом. Громадянин має право звернутися до міжнародного суду в тому разі, якщо порушення скоїла держава, яка ратифікувала Європейську конвенцію прав людини, після дати ратифікації. Заяву можна подавати лише тоді, коли вичерпано всі національні засоби розгляду — тобто справу розглянули не лише суд першої інстанції, а й усі суди, до яких громадянин може звернутися у своїй країні. Порушення має стосуватися одного з основних прав людини, закріплених Конвенцією. Важливою умовою прийнятності заяви є те, що суд може розглядати лише порушення з боку органів державної влади, але не може розглядати порушення з боку приватних осіб чи недержавних організацій.

      Важливо пам’ятати про терміни подачі заяви до Європейського суду. Заяву

      необхідно подати до суду протягом шести місяців від дня винесення рішення

      останньою судовою інстанцією країни, щодо якої подається скарга.

      Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини

      включає міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають

      питання, пов’язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

      1) Центр із прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН;

      2) Комісію з прав людини ООН;

      3) спеціальні органи ООН — Комітет із прав людини (міжнародний пакт про

      громадянські й політичні права), Комітет з економічних, соціальних і культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права), Комітет із прав дитини (Конвенція про права дитини) тощо;

      4) Верховного комісара ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (із

      прав людини);

      5) Європейський суд із прав людини.

   6. Тема Суспільство. Соціальна згуртованість і соціальні цінності.

          Суспільством називається сукупність людей, об’єднаних певними відносинами, зумовленими способом виробництва матеріальних і духовних благ, які змінюються упродовж історії.

       Цей термін уживається також на позначення конкретного виду суспільства, наприклад українського, з його особливостями.

      У соціології поряд з терміном «суспільство» також використовується запозичений з латини термін «соціум» (від лат. societas — суспільство). Характерні ознаки суспільства:

      Ø спільність території проживання людей цілісність (суспільтво є єдиним цілим)
      Ø сталість, тобто період існування триваліший за життя одного покоління
      Ø  здатність відтворювати й підтримувати міцні внутрішні зв’язки
      Ø певний рівень розвитку культури,
      Ø наявність власної системи цінностей самодостатність, саморозвиток і саморегулювання
       

         Суспільство складається з окремих людей, великих і малих груп людей, об’єднаних потребами, інтересами, симпатіями, віком, статтю, національністю.

         У суспільстві існують стійкі форми суспільного життя — соціальні інститути, що дозволяють людям створити систему відносин.

        Соціальний інститут — це відносно стійка модель поведінки людей і організацій у певній сфері життєдіяльності суспільства.

       Соціальні інститути можуть бути формальними й неформальними. Формальні соціальні інститути, освіта чи уряд, регулюються законами й іншими нормативними актами.

      А неформальні інститути — це об’єднання за інтересами, наприклад, культурні чи соціальні фонди, клуби тощо.

      Поділ формальних соціальних інститутів за сферами життя людини:

      Ø економічні опікуються виробництвом і розподілом благ, послуг, регулюванням грошового обігу, організацією праці тощо; це — гроші, корпорації, ринок
      Ø політичні пов’язані зі встановленням, виконанням, підтриманням влади; політичними інститутами є уряд, парламент, поліція, армія
      Ø культурні й виховні: до них належать сім’я, школа, інші навчальні, наукові, художні заклади, релігійні організації

      Суспільство від звичайного натовпу людей відрізняється тим, що є організованим і має структуру.

       Соціальна структура — це ієрархічно впорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об’єднаних стійкими зв’язками та відносинами. Основними елементами соціальної структури є люди та їхні групи.

      Соціальним статусом називають авторитет і повагу, якими користується людина, її положення в суспільстві.

      Розташування людей за соціальною ієрархією згори вниз за чотирма основними критеріями нерівності:

      Ø       неоднаковими прибутками,
      Ø рівнем освіти,
      Ø доступом до влади,
      Ø престижем професії.

      У соціології соціальною стратифікацією називають вертикальне розшарування суспільства. Належати до певного класу — означає мати доступ до відповідних матеріальних і соціальних благ, володіти певним обсягом влади та відповідальності, розпоряджатися різноманітними ресурсами, бути носієм певної культури.

      Середній клас — група людей, що має стійкі доходи, достатні для задоволення широкого кола матеріальних і соціальних потреб.

      Солідарність — це єдність переконань і дій, взаємодопомога й підтримка членів соціальної групи, що ґрунтуються на спільності інтересів і необхідності досягнення загальних групових цілей, спільна відповідальність.

      Соціальна згуртованість — це задіяність і участь членів суспільства в політичному, економічному та культурному житті; це почуття солідарності й належності до суспільства, що засноване на ефективному використанні громадянських прав та інших надбань демократичного суспільства.

      Соціальна згуртованість базується на спільних цінностях, міцних соціальних зв’язках та спільному виконанні суспільних обов’язків. Соціальна згуртованість є близькою до ідеї соціальної солідарності, коли люди та їх групи готові діяти й об’єднуватися заради спільної справи.

         Відповідальність — усвідомлення особистістю власних обов’язків та їх виконання. Соціальна відповідальність виникає тоді, коли поведінка людини має суспільне значення й регулюється соціальними нормами. Вона залежить від індивідуальних особливостей людини, її місця в системі суспільних відносин та характеру цих відносин. Відповідальність є найважливішою якістю особистості, оскільки, беручи на себе відповідальність, людина самореалізується.

   7. Тема Етнічна, конфесійна, гендерна різноманітність. Рівність.

      1.     Полікультурність

      Полікультурність, або ж культурна різноманітність, означає співіснування в межах однієї країни багатьох культур.

      Протягом багатьох століть на території нашої Батьківщини співіснували народи, культури, мови, релігії. Нині в Україні проживають представники понад 130 національностей.

         У демократичному суспільстві розвиток кожної культури супроводжується розвитком окремої особистості, формуванням у неї відповідного ставлення і до загальнолюдських цінностей, і до цінностей власної культури.   Різноманіття культури українського суспільства виявляється не лише в її етнічній різнобарвності, а й, зокрема, у релігійній.

      2.     Міжконфесійна рівність

       Слово «конфесія» в сучасній українській мові має два значення: 1) віросповідання; 2) самостійний, незалежний від інших релігійний напрям, відгалуження («Великий тлумачний словник української мови»). Термін «міжконфесійний» використовується для означення стосунків між представниками різних напрямів однієї релігії, а також на означення відносин між представниками різних релігій.

      На 1 січня 2017 року в Україні діяли 35 919 релігійних організацій 55-ти віросповідних напрямів. Найчисленнішою в Україні є Українська православна церква Московського патріархату, після якої йде Українська православна церква Київського патріархату. Загалом на ці дві церкви припадає майже 52 % всіх релігійних осередків. У 1989 р. в Україні вперше після повоєнної доби була легалізована Українська греко-католицька церква, а з 1990-го легально існує Українська автокефальна православна церква. Сьогодні ці церкви мають власні монастирі, навчальні заклади, місії та братства. Значно зросла за часи незалежності й римо-католицька церква. Якщо в 1989 р. в ній нараховувалося всього 114 громад, то зараз їх понад 1100. Понад 10 тис. релігійних організацій налічує протестантизм, що становить 30 % від усієї релігійної мережі. Найчисленнішими протестантськими організаціями є Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів і Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської — п’ятидесятників.

          Понад тисяча релігійних організацій репрезентують етноконфесійні утворення, тобто такі, що поєднують віруючих не лише за ознакою віросповідання, а й за етнічними ознаками. Найбільшу частину з них зареєстровано послідовниками ісламу та іудаїзму. Діють також Закарпатська (угорська) реформатська церква, Німецька євангелічно-лютеранська церква, Вірменська апостольська церква. Функціонують і поодинокі етноконфесійні громади чехів, готів, корейців, шведів, караїмів і кримчаків, у Херсонській і Запорізькій областях — менонітів.

      Міжкультурний діалог — відкритий і шанобливий обмін думками, на основі взаєморозуміння та поваги, між окремими людьми та групами людей, що різняться за етнічними, культурними, релігійними й мовними ознаками, а також за історичним походженням.

      Концепцію різноманіття, що заснована на індивідуальній людській гідності, спільній людській природі та майбутті прийнято на сесії Комітету міністрів закордонних справ Ради Європи у 2008 р. під назвою «Біла книга з міжкультурного діалогу».

      3.     Гендерна рівність.

      Гендер — це змодельована суспільством і підтримувана соціальними інститутами система цінностей, норм і характеристик «чоловічої» та «жіночої» поведінки, стилю життя та способу мислення, ролей жінок і чоловіків та їхніх стосунків. Жінки й чоловіки розрізняються за статтю. Слова «чоловік» і «жінка» асоціюються з такими ознаками, як відмінності репродуктивних функцій, будова тіла, анатомічні та фізіологічні особливості. Для того щоб вирізняти їхні суто біологічні ознаки, використовується поняття біологічна стать. Гендер створюється суспільством як соціальна модель особистості дівчат і хлопчиків, жінок і чоловіків. Відповідно до цих соціальних і культурних настанов визначається їх місце в соціумі (вибір професії, кар’єра, міра відповідальності, участь у політичному житті держави).

      Відповідно до гендерної теорії тільки біологічні (статеві) відмінності між жінками і чоловіками є постійними, стійкими. Гендерні (соціальні) відмінності не мають чіткої закріпленості, вони менш стабільні й можуть змінюватися. Тому в різні історичні періоди роль жінок і чоловіків у сім’ї й суспільстві була різною й залежала від соціальних умов. Соціальні ролі чоловіка й жінки із часом змінюються.

      Тема Ефективна комунікація

      Спілкування — це процес взаємодії між людьми, у якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, цінностями й навичками, результатами праці. Спілкування може бути прямим і опосередкованим. Пряме спілкування відбувається під час безпосередніх контактів між партнерами, наприклад, у дружній розмові, що дає можливість відчути тепло людських стосунків, сприйняти їх найтонші нюанси, які можна передати жестами, поглядом, виразом обличчя. Опосередковане ж спілкування має місце, коли між учасниками спілкування існує просторово-часова дистанція.

           Можна визначити традиційні форми спілкування, історично вироблені й закріплені в певних звичаях та обрядах різних народів. Зокрема, існує формальне спілкування, яке регламентується усталеними нормами та має стереотипний характер. Сторони такого спілкування виконують певні, заздалегідь визначені ролі: вчитель — учень, керівник — підлеглий, банкір — підприємець… Таке спілкування є офіційним.

      Важливе місце належить діловому спілкуванню, успіх якого залежить від рівня довіри між партнерами, їхніх ділових якостей, інтересів і намірів. Ділове спілкування може перерости у дружнє та неформальне.

      Основним засобом спілкування є мова, яка виступає підґрунтям культури, енциклопедією людського досвіду.

      Мова виконує такі функції: відтворювальну, пізнавальну, комунікативну та культурно-творчу.

      Важливим елементом загальнолюдського спілкування є його культура — сукупність загальноприйнятих норм поведінки людини в суспільстві. Культура спілкування культура словесного обговорення проблем уміння знаходити головну думку естетичний підхід до викладення власних думок культура висловлювання логічне й лаконічне висловлювання думок Для становлення культури спілкування також важливим аспектом є вміння виділяти логічні наголоси та логічні паузи. Логічний наголос передбачає виокремлення піднесенням голосу певного слова, яке несе в собі смислове навантаження. Від зміни місця логічного наголосу в певній фразі змінюється певною мірою її смислове наповнення.

       Види спілкування: зовнішнє, внутрішнє, невербальне, письмове, звукове, усне, діалогічне, монологічне.

       

      Культура спілкування охоплює дві складові: культуру говоріння та культуру слухання. Важливим є активне слухання — це техніка спілкування зі співрозмовником, що полягає в наданні йому підтримки в розмові та збереженні його внутрішнього комфорту. Ознаками активного слухання є прояв зацікавленості, участі, готовність надати підтримку, прагнення зрозуміти співрозмовника. Найпростіші прийоми — не перебивати співрозмовника, злегка нахилитися тілом до співрозмовника, робити кивки головою, піддакувати, мімікою показувати співпереживання, перепитувати, чи ви правильно розумієте, підбивати підсумки.

       Правила активного слухання

      1. Використовуйте:

      1) мову тіла: сідайте обличчям до того, з ким говорите, нахиляйтеся вперед, установіть контакт очима;

      2) звуки й жести заохочення: хитання головою, доброзичливу посмішку, слова «так-так», «м-м-м…» тощо;

      3) уточнювальні запитання, що допомагають прояснити ситуацію, уточнити дещо з того, що вже відомо. Наприклад, «Ви маєте на увазі, що…?», «А як щодо…?».

      2. Не бажано під час активного слухання: а) давати поради;

      б) змінювати тему розмови;

      в) давати оцінки людині, яка говорить;

      г) перебивати;

      д) розповідати про власний досвід.

      Навички успішного спілкування:

      Ø уміння розуміти інших уміння адекватно реагувати на критику

      Ø  уміння ефективно висловлювати власну думку

      Ø  узгодження дій

      Ø толерантність і компроміс у стосунках з іншими ведення переговорів

      Ø розв’язування конфліктів і навички посередництва

      Близьким до поняття спілкування є комунікація. Але вони відрізняються між собою. Спілкування й комунікація передбачають обмін і передачу інформації, але спілкування характеризується як міжособистісна взаємодія, а комунікація — як інформаційний обмін.

      Комунікація — це процес, під час якого двоє або більше людей обмінюються інформацією. Окрім того, під час комунікації люди здійснюють обмін досвідом, цінностями, навичками, досягненнями. Здатність до сприйняття й передання інформації називають комунікативністю. Слово «комунікація» може означати також зв’язок, повідомлення, засіб зв’язку, інформацію, засіб інформації, а також контакт, спілкування, соціальну взаємодію. Комунікація також є однією з необхідних умов організації суспільства.

      Види вербальної комунікації:

      Ø МОНОЛОГ- Коли говорить одна особа, а решта слухають і сприймають її повідомлення. Монолог виступає одностороннім судженням, тут домінує оратор, він є джерелом інформації; така взаємодія передбачає лише поверхове, частинне розуміння та прийняття іншого учасника спілкування

      Ø  ДІАЛОГ -Мовлення між двома або кількома співрозмовниками, які висловлюються по черзі; діалог називають високою формою спілкування людей, під час якої відбувається обмін думками, більше враховується слово кожного із співрозмовників, їхні позиції є рівноправними

      Ø ПОЛІЛОГ- Бесіда трьох і більше співрозмовників, так зване групове спілкування Невербальна комунікація є дзеркалом, що відображає емоційні реакції людини.

      Види невербальної комунікації:

      Ø зовнішній вигляд

      Ø рухи людини жести

      Ø міміка

      Ø пози

      Ø хода

      Ø  контакт очей

      Комунікативністю називають і здатність людини будувати широку мережу знайомств, і вміння спільно обговорювати проблеми. 

   8. Тема Стереотипи

      Стереотип — усталена, стандартна часто спрощена, думка про соціальні групи чи про окремих індивідів як представників цих груп.

         Це судження, у загострено спрощеній та узагальненій формі, з емоційним забарвленням, що приписує визначеному класу деякі властивості, чи, навпаки, відмовляє їм у цих властивостях. Стереотипи характеризуються емоційною забарвленістю та стійкістю.

          Уперше термін «стереотип» саме в цьому значенні використав класик американської журналістики Волтер Ліппман, який 1922 р. опублікував працю «Громадська думка».

         Найчастіше формування стереотипів відбувається непомітно, завдяки цьому вони утверджуються як стійкі еталони, що панують над свідомістю людини. Стереотипи завжди сприймаються простіше, ніж реальні речі. Завдяки стереотипам найскладніші явища можна окреслити двома-трьома реченнями. Особливість стереотипів полягає в тому, що вони володіють підсвідомістю і окремої людини, і суспільства загалом. Вони впливають на наші дії, поведінку, судження про різні явища та навіть на хід суспільних подій.

      Існують різноманітні класифікації стереотипів. Наприклад, за змістом стереотипи поділяють на професійні, фізіогномічні й етнічні.

      Ø Професійні стереотипи — це узагальнені образи типових представників окремих професій.

      Ø Фізіогномічні стереотипи ґрунтуються на визнанні зв’язку між зовнішністю та рисами характеру людини.

      Ø Етнічні стереотипи фіксують взаємини між етнічними групами, пов’язані з національним характером. Автостереотип етносу змальовує самосвідомість, уявлення етносу про себе. Гетеростереотип — образ іншого етносу.

      Стереотипи дають змогу точніше передати суть повідомлення та зберегти час для його сприйняття. Зокрема, для масової комунікації важливо використовувати масові стереотипи, щоб інформацію сприйняла більшість людей.

      Стереотипи також поділяють на групові, національні, державні, регіональні, релігійні, расові, соціальні, ґендерні, політичні та інші.

      Ø Гендерні стереотипи — це внутрішньосоціальні установки щодо місця чоловіка й жінки в суспільстві, їхніх функцій та соціальних завдань.

      Тема Забобони та упередженн

      1.     Забобони — це помилкові переконання, віра в невідомі надприродні сили, що впливають на майбутні події.

         Забобони зберігаються як пережитки минулого у свідомості окремих людей. Забобони можуть передаватися з покоління в покоління. Слідом за дорослими діти теж починають вірити в певні явища чи прикмети.

      Ця віра іноді породжує безпідставні надії, пасивну покору долі, викликає страх перед невідомим. Для звільнення від забобонів треба знаходити правильні пояснення подій і явищ навколишнього світу.

      2.      Упередження — це несправедлива, хибна думка, яка з’являється щодо будького або чого-небудь заздалегідь, без ознайомлення, та пов’язане з нею відповідне ставлення; тобто це антипатія, заснована на стереотипах.

      Люди часто використовують упередження для підтвердження власних суб’єктивних суджень, аби виправдати свою поведінку. Зазвичай людина не усвідомлює власного упередженого ставлення до інших і вважає, що це наслідок об’єктивного досвіду та оцінки конкретних фактів чи вчинків.

      Так, через упередженість керівник може вважати, що всі його підлеглі — ледачі й некомпетентні, хоча насправді це не так. Боротися з упередженнями можна, лише зосереджуючись на ситуаціях співпраці та взаємодії, орієнтуючися на підвищення статусу. 84 Рене Декарт зазначав: «Не слід надавати особливої віри тому, що мені прищеплено за посередництвом прикладу та звичаю». Ці слова мають певне пояснення. Суспільство не стоїть на місці, воно перебуває у процесі безперервного розвитку, і тому усталені традиції та звичаї також мають змінюватися відповідно до нового стилю життя суспільства.

   9. Тема Дискрімінація. Расизм.

           Нині ми часто стикаємося з таким явищем, як прояв дискримінації, що здійснюється за певними ознаками, наприклад, стать, мова, релігія, політична позиція чи точка зору, вік, майновий стан чи місце народження та походження.

      Дискримінація — навмисне обмеження або позбавлення прав певних категорій громадян за їхньою расовою чи національною належністю, політичними або релігійними переконаннями, статтю тощо.     

          Дискримінація означає позбавлення людини можливості користуватися своїми правами повною мірою. Вона порушує принцип рівності і призводить до приниження гідності окремої особистості або цілої групи людей, позбавляє їх участі в суспільно-громадському житті, обмежує комунікацію. Вона спричиняє страждання, комплекс неповноцінності, постійні внутрішні переживання та дискомфорт дискримінованих.

      Форми дискримінації;

      Ø правова, закріплена в законах

      Ø неофіційна (звичаєва), що вкоренилася в соціальних звичаях і сформована на основі стереотипів

      Ø пряма (відкрита), що відбувається без об’єктивних причин, принижує гідність особистості й протиставляє її суспільству

      Ø непряма (прихована), коли за певних умов одна група осіб ставиться в несприятливу ситуацію в порівнянні з іншою групою, незалежно від офіційного законодавства держави

          Яскравий приклад дискримінації за станом здоров’я — ставлення до людей з інвалідністю. Люди з особливими потребами становлять 10 % населення нашої планети, а в деяких країнах, що розвиваються, ця частина сягає 20 %. Вони становлять найуразливішу меншість у світі. Їм не завжди вдається закінчити школу, дуже часто вони не мають можливості отримати роботу й навіть створити родину, брати повноцінну участь у житті суспільства. Наприклад, відсутність спеціальних умов для пересування містом для людей на візках призводить до того, що вони мусять проводити весь час у межах оселі.

         Дискримінація тісно пов’язана з таким явищем, як нетерпимість, що проявляється у відсутності поваги до вчинків і переконань інших людей, якщо вони відрізняються від власної особистісної позиції. Дискримінація — одна з найпоширеніших форм порушення прав людини. Саме тому міжнародне право з прав людини ґрунтується на принципі повної заборони дискримінації. Це знайшло своє відображення в Загальній декларації прав людини й багатьох інших міжнародних конвенцій та угод, до яких приєдналася й Україна.

         Правова дискримінація може бути подолана шляхом зміни законів. Звичаєву дискримінацію подолати складно, оскільки вона є нормою моралі окремої спільноти, і для її подолання необхідно змінити свідомість цієї спільноти.

      Одними з найяскравіших виявів дискримінації є расизм і ксенофобія.

       Расизм — сукупність антинаукових концепцій, що ґрунтуються на положенні про психічну й фізичну нерівноцінність людських рас, які поділяються на «вищі» (повноцінні) та «нижчі» (неповноцінні). Расизм проповідує обмеження можливостей соціального розвитку окремих расових або етнічних груп, перекриває шлях до різних видів діяльності через расову приналежність. Теорія расизму базується на ідеї про поділ людей на вищі й нижчі раси, де перші є творцями цивілізації й покликані панувати над іншими, тоді як інші не здатні створювати й засвоювати високу культуру, тому й приречені бути в ролі експлуатованих.

         Перші узагальнюючі праці з расизму з’явилися в середині XIX ст. У трактаті «Досвід про нерівність людських рас» один з найвідоміших теоретиків расизму Ж.-А. Гобіно оголосив «вищою» расою білявих блакитнооких арійців, яких він вважав творцями всіх високих цивілізацій, що збереглися в «найчистішому» вигляді серед аристократії німецьких народів. Ця теорія стала основою багатьох расистських концепцій.

           Сучасний расизм у різних країнах має свої форми. Сьогодні расисти стверджують, що всі раси й культури мають жити окремо одна від одної, на власних «історичних територіях», що вони не повинні змішуватися, аби не втратити ідентичність і самобутність. Але наукового підтвердження існуванню різних рас не існує. Біологам вдалося розпізнати тільки одну расу — людську. Причина расизму — не колір шкіри, а людське мислення, і тому зцілення від расових забобонів варто шукати у зміні хибних уявлень, що протягом багатьох століть були джерелом концепцій про переваги, чи навпаки, низьке становище різних груп людства.

   10. Тема Ксенофобія

           Ксенофобія — нетерпимість чи неприязне ставлення до когось або чогось чужого, незнайомого та незвичного.

          Історично так складалося, що поява чужинців, як правило, не віщувала нічого доброго. Вони претендували на поля й пасовища, на дружин і майно. Чужинці несли собою загрозу сформованому способу життя. Тому кочові племена воювали з племенами, які траплялися на їхньому шляху. Нині людина, так само, як у минулому, відділяючи себе від чужих світів і людей, підтримує страх перед невідомим.

       Види ксенофобії:

       Ø Расова та етнічна -фобія щодо груп щодо осіб іншої раси чи етнічної групи

       Наприклад:

       ·        білий і чорний расизм,

       ·         антисемітизм,

       ·        сінофобія — фобія щодо китайців

       Ø Релігійна-тощо страх й упередження щодо прихильників різних релігійних конфесій

       Наприклад:

       ·        ісламофобія,

       ·        юдофобія,

       ·        фобія перед неорелігіями.

       Ø Фобія груп за соціальними, культурними, матеріальними та фізичними, гендернеми ознаками

          Наприклад:

       ·        мігрантофобія—упередження щодо біженців, вимушених переселенців;

       ·        гандікапізм—фобія й упередження щодо індивідів з фізичними обмеженнями;

       ·        ейджизм—упередженняй дискримінація за віком людини;

       ·         сексизм—упередження й дискримінація на основі статевої приналежності.

          Кількість таких упереджень особливо збільшується в кризових соціальних ситуаціях, коли ксенофобія набуває масового характеру. Протидіяти расизму та ксенофобії можливо формуванням культури міжетнічних відносин; вихованням поваги до прав людини; толерантним ставлення до цінностей, традицій, мови, вірувань інших народів. Важливо долати непорозуміння шляхом спілкування та самоконтролю своєї поведінки

   11. Тема Толерентність. Інклюзія.

       1.      Толерантність.

          Протидією дискримінації є толерантність — моральна якість, що виявляється в повазі інтересів, почуттів, звичок інших людей. Це терпиме ставлення до думок, що не збігаються з власними, позиціями, віруваннями, терпимість до критики, до поведінки інших. Вона передбачає захист й обґрунтування власної позиції.

       1995 р. ЮНЕСКО зробила спробу сформулювати офіційне значення толерантності в «Декларації принципів толерантності». Серед іншого, у цьому вичерпному документі толерантність означає «повагу, прийняття та поцінування розмаїття світових культур, форм самовираження й способів виявлення людського єства… Толерантність є гармонія в різноманітності». Толерантність натомість передбачає прихильність, готовність до діалогу та співпраці. Для толерантності вирішальним є розуміння поглядів, звичок, почуттів, відмінних від власних.

           Толерантність є обов’язковим принципом будь-якого демократичного суспільства та соціальної держави, адже це взаємоповага через взаєморозуміння. Вона необхідна для мирного існування в усьому світі. Недарма основні релігії світу приділяють велику увагу толерантності

        Брахманізм: Не робіть іншим того, що було би боляче вам, якби було зроблено вам (Махабхарата; 5: 1517).

       Буддизм: Не заподійте іншим того, що самим здається боляче (Удана-Варга; 5, 18).

       Іслам: Жоден із вас не увірує по-справжньому, доки не почне бажати братові своєму того ж, чого бажає самому собі (Сунна).

       Зороастризм: Тільки той за природою добрий, хто не робить іншим нічого, що негарно для самого себе (Дадистан-і-диник; 94: 5).

       Іудаїзм: Що ненависне тобі, не роби ближньому своєму (Талмуд; Шаббат, 31А).

       Християнство: То ж усе, чого ви бажаєте, щоб чинили вам люди, так само чиніть і ви їм (Новий Заповіт; Євангеліє від Матвія; 7: 12).

       Конфуціанство: Чого не бажаєш собі, не роби й іншим (Конфуцій. Лунь Юй; 15: 23).

        • Прочитавши цитати з релігійних текстів, прокоментуйте, що в них є спільного. Чому в текстах різних релігій йдеться про одні й ті самі цінності?

          Толерантність є необхідною умовою досягнення гармонії в суспільстві. Без неї неможливо досягти високих позитивних взаємовідносин на всіх рівнях особистого, соціального та політичного життя і всередині країни, і в системі міжнародних відносин.

       2.     Інклюзія

            Просуванню ідей соціальної рівності, вихованню позитивного ставлення до тих, хто «відрізняється», сприяє інклюзивний підхід.

        Інклюзія — це політика і процес, що передбачає збільшення ступеня участі та отримання більших можливостей у соціальному житті й навчанні для всіх людей незалежно від фізіологічних чи психологічних особливостей.

        Інклюзія сприяє пошуку найкращих способів сприйняття людської різноманітності, вона вчить приймати відмінності з позитивної точки зору. Такий підхід виключає будь-яку дискримінацію, що забезпечує однакове ставлення до всіх людей, але створює спеціальні умови для людей з особливими потребами.

        • Питання для обміркування На вашу думку, де мають учитися діти з особливими потребами? Відповідь аргументуйте.

       Інклюзія проголошує цінність людини незалежно від її здібностей і досягнень, враховує думки, почуття й потреби людини, визначає її спроможності та сприяє подоланню бар’єрів, що надає рівний доступ до залучення в життя суспільства. Інклюзія базується на певних цінностях, що спрямовані долати винятки і збільшувати участь. До них належить рівність, об’єктивність і справедливість. Рівність підкреслює, що не всі є однаковими, але всі є рівноцінними. Повага до багатоманітності стосується кожної особи й означає цінувати інших і добре ставитися до них. 

   Тема Конфлікт

   Конфлікт — це зіткнення сторін, поглядів, сил.

   Здебільшого у процесі спілкування ми, навіть того не бажаючи, вступаємо в конфлікт.  

   Об’єктивною основою конфлікту є конфліктна ситуація, що виникає через суперечності в інтересах і потребах сторін.

    Причини виникнення конфліктів:

   Ø соціально- політичні

   Ø економічні

   Ø соціально- демографічні

   Ø  через розбіжності між людьми, зумовлені їхньою статтю, віком, належністю до етнічних груп соціально- психологічні

   Ø  через явища в соціальних групах: взаємини, лідерство, настрої, групова думка

   Ø  індивідуально- психологічні, через індивідуальні особливості особистості: здібності, темперамент, характер, мотиви

    Зрозуміло, що будь-який конфлікт пов’язаний з неприємними відчуттями для його учасників: він викликає незадоволення й погіршення психічного стану, відчуття ворожнечі, погіршення взаємодії та співпраці. Проте конфлікт виконує й певні позитивні функції. Він свідчить про наявність певної проблеми, і таким чином дозволяє людям дослідити її та знайти певні шляхи вирішення.

   Три групи конфліктів:

   Ø конфлікт цілей

   Ø конфлікт пізнання

   Ø емоційний конфлікт виражається в тому, що сторони по-різному бачать стан об’єкта в майбутньому.

   Рівні конфлікту:

   Ø внутрішньоособистісний — конфлікт усередині особистості. Такий конфлікт виникає між інтересами або потребами особистості

   Ø міжособистісний, тобто такий, що виникає між людьми через відмінність їхніх цілей або інтересів

   Ø між особою та групою, коли особа займає позицію, відмінну від усієї групи

   Ø міжгруповий, учасниками якого виступають соціальні групи. До цієї групи належать міжетнічні й міжконфесійні конфлікти.

    Фази розвитку конфлікту:

   Ø Латентна фаза (прихована)

   Ø Демонстративна фаза

   Ø Агресивна фаза

   Ø Батальна фаза

   Фаза зародження конфлікту; зовні майже не виявляється, але відчувається стриманість, уникання одне одного, ігнорування. У цій фазі буває достатньо однієї розмови, щоб конфлікт зійшов нанівець Сторони усвідомлюють виникнення конфлікту, який переходить у відкриту фазу. 

   Відкрита фаза-спостерігаються протиставлення інтересів, взаємні звинувачення, емоційні суперечки. Опоненти прагнуть уникнути конфлікту, сподіваючись на зміну позиції протилежної сторони, ще існує можливість припинити конфлікт Бажання якомога сильніше дошкулити своєму суперникові, відбувається пошук сторонньої підтримки. На жаль, майже всі шляхи «мирного» розв’язання конфлікту вичерпано Набуває форми відкритої війни, зростає конфронтація. Сторони забувають про головну причину конфлікту, їхньою основною метою є завдання завдати суперникові щонайбільшої шкоди.

   Остання фаза, після якої настає вирішення або вихід з конфлікту У суспільстві, насамперед, мають вирішуватися політичні конфлікти, оскільки вони становлять загрозу стабільності економічного й соціального життя держави та її безпеки.

   Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил з метою реалізувати власні інтереси й цілі, пов’язані, насамперед, з боротьбою за владу, її перерозподілом, зміною політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

       Щоб вдало розв’язати політичний конфлікт, необхідно чітко визначити його межі, аби запобігти появі додаткових чинників. Учасники політичного конфлікту мають вийти за межі конфліктної ситуації, розглянути її з погляду, який об’єднує обидві сторони, — гуманізму, демократії, прав людини. 

   Тема Шляхи подалання конфлікту

     У конфліктній ситуації люди зазвичай обирають для себе одну з наступних моделей поведінки.

     Співпраця — зорієнтована на виграш обох сторін конфлікту. Цей варіант можливий, якщо сторони здатні прийняти інтереси супротивника та шляхом переговорів знайти оптимальний шлях виходу з конфлікту. До боротьби (суперництва) вдаються люди, які прагнуть за будь-яку ціну довести свою правоту. В особистих стосунках такий стиль може викликати лише відчуження, тому в цьому разі до нього краще не вдаватися.

    Консенсус (згода) — це свідома участь усіх сторін конфлікту в його вирішенні, загальна думка без серйозних і принципових заперечень, до якої прийшли під час спільного обговорення.

   Компроміс — це орієнтація на взаємні поступки чи перемир’я. Пристосування, або поступливість, означає згоду однієї сторони беззаперечно прийняти рішення іншої, що не завжди влаштовує першу, але й не занадто турбує.

   Ухиляння — ситуація, коли одна зі сторін конфлікту взагалі ухиляється від розв’язання конфлікту, оскільки результат для неї не має важливого значення й вона не бажає витрачати на це зайві сили. Така стратегія не приводить до розв’язання проблеми, яка із часом може поглибитись.

      Щоб подолати конфліктну ситуацію:

   Ø Знайти коріння її зародження, визначити сфери, причини, рівень і стиль конфліктної взаємодії.

   Ø Проаналізувати власні почуття та емоції щодо конфлікту.

   Ø Зрозуміти глибинні інтереси кожного учасника конфлікту.

   Ø Обрати оптимальну модель поведінки.

   Ø Запропонувати ідеї щодо вирішення конфлікту, які задовільнять усі сторони.

   Ø Обрати правильне рішення та втілити його в життя.

   Переговори, як метод вирішення конфліктів, спрямовані на пошук прийнятних для всіх сторін рішень. Для ведення переговорів наявними мають бути такі умови: зацікавлені сторони, що залежать одна від одної, відсутність домінування однієї зі сторін, уміння співпрацювати та працювати в команді, реалістичний погляд на події.

    Переговори проходять декілька етапів:

   Ø Підготовка до початку переговорів, що включає аналіз проблем та інтересів

   Ø Початок переговорів і вибір стилю й методу їх проведення

   Ø  Обговорення, пошук компромісного рішення

   Ø Досягнення згоди, завершення переговорів.

   Більшість учасників конфлікту не знають, як вести переговори з установкою на співпрацю, і потребують навчання при виробленні й пошуку рішень або допомоги посередників-медіаторів.

   Медіація — це процес, під час якого зустрічаються дві або більше сторін за присутності третьої нейтральної сторони — медіатора.

   ТИПИ МЕДІАТОРІВ:

   Ø Третейський суддя- Володіє максимальними можливостями для вирішення проблеми, вивчає проблему всебічно, його рішення не оскаржують

   Ø Арбітр - Характеризується так само, але сторони конфлікту можуть не погодитися з його рішенням і звернутися до іншого

   Ø Посередник- Володіє необхідними знаннями й забезпечує конструктивне вирішення конфлікту, але відіграє нейтральну роль, й остаточне рішення належить опонентам

   Ø Помічник - Організовує зустрічі, але не бере участі в обговоренні проблем

   Ø Спостерігач-Тільки присутній у зоні конфлікту і своєю присутністю пом’якшує його протікання.

   
   

   Тема Демократія. Демократичні інститути. Цінності демократії

      Демократичний режим забезпечує реалізацію прав людини і громадянина найповніше. Демократія як політичний режим базується на певних принципах. Принципи демократії — незаперечні вихідні вимоги до всіх учасників політичної діяльності демократичного суспільства.

      Принципи демократії:

    1. Політична свобода — право народу визначати й змінювати конституційний лад, забезпечувати захист прав людини та передбачає рівноправність.

   2. Рівноправність громадян означає рівність усіх перед законом, однакову відповідальність за скоєне правопорушення, право на однаковий захист перед судом.

    3. Виборність органів держави та постійний контакт із ними населення передбачають формування органів влади й місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення.

   4. Поділ влади означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи та рівності.

   5. Ухвалення рішень волею більшості з обов’язковим дотриманням прав меншості означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості — етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав людини, яка не є в більшості під час ухвалення рішень.

    6. Плюралізм означає багатоманітність суспільних явищ, плюралізм думок, політичний плюралізм — множинність партій, суспільних об’єднань тощо з різними програмами та статутами, які діють у межах конституції.

      Демократичні інститути — юридично оформлених самостійних елементів державної влади, метою запровадження яких є організація та здійснення народовладдя.

   Демократичні інститути:

   Ø народне обговорення,

   Ø депутатський запит,

   Ø слухання,

   Ø робота комісій,

   Ø парламентські комітети,

   Ø  вибори,

   Ø референдум тощо.

   Нині демократія є важливою загальновизнаною цінністю. Цінності — це загальні ідеї, які допомагають людям відрізняти добре від поганого, бажане від небажаного й формулювати на цій підставі суспільні орієнтири та принципи поведінки.

   Цінності демократії:

   Ø громадянськість відповідальність

   Ø  компетентність громадянина

   Ø моральна автономія

   Ø конституціоналізм

   Ø людська гідність

   Ø приватність

   Ø  свобода совісті

   Ø свобода слова

   Ø соціальний порядок

      Початковою формою демократії була пряма демократія. Її особливістю було те, що громадяни вирішували основні державні питання на народних зборах шляхом прямого голосування. Такого типу демократія є ефективною на локальному рівні (трудовий колектив, громада, місто тощо). У сучасному світі пряма демократія існує лише на рівні місцевого самоврядування та під час ухвалення рішень шляхом референдуму.

      Представницька демократія, що панує нині, базується на переданні громадянськість відповідальність компетентність громадянина моральна автономія конституціоналізм людська гідність приватність свобода совісті свобода слова соціальний порядок цінності демократії 100 громадянами своїх повноважень приймати рішення особам, яких вони обрали до державних органів шляхом голосування на виборах. Переваги представницької демократії виявляються при управлінні великими територіями сучасних держав, що унеможливлює регулярну безпосередню участь громадян у прийнятті рішень, і коли ухвалюються рішення, котрі вимагають участі фахівців.

      У демократичному суспільстві держава має діяти в межах, визначених для неї громадянами. Такі межі встановлює конституція — основний закон держави, який визначає устрій держави, гарантує права і свободи людини та обмеження державної влади. На конституцію спираються інші закони держави.

      Норми писаної конституції у країні мають найвищу силу в порівнянні з усіма іншими законами та нормативними актами — це конституціоналізм, що є одним з головних принципів демократії. Будь-яка правова норма, є законною лише тоді, якщо не суперечить конституції.

     Суверенітет народу є показником демократії в державі. Він забезпечує рівність і свободу кожному громадянину. Саме ці принципи гарантують здійснення влади народу та реалізацію його можливості впливати на прийняття рішень загальнодержавного значення. Існує також поняття суверенітет держави. Він означає верховенство держави в межах своєї території та незалежність і рівноправність у міжнародних відносинах. Верховенство держави передбачає, що в рамках держави діє лише одна публічна влада, яка здійснює управління суспільством та має виключне право на законодавство. Суверенітет держави передбачає, що вона має відповідні права, як-от: право виступати від імені свого народу, право оголошувати війну і мир, право приймати закони, право визначати зовнішню і внутрішню політику, формувати державні органи, визначати державну символіку, встановлювати і збирати податки тощо. Разом з тим суверенітет держави не передбачає її вседозволеність.

      Суверенітет нації, який означає її повновладдя визначати характер свого національного життя, реалізувати право на існування та вільний розвиток, право на політичне самовизначення. Суверенітет однієї нації неможливий без дотримання суверенітету інших. Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу.

      Принципом демократії є поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Метою поділу є запобігання можливості узурпації влади однією з гілок влади. Усі гілки влади рівні між собою, законом чітко визначаються повноваження гілок влади та система противаг і стримувань, що забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одних руках або в одному з владних інститутів.

   Тема «Вибори. Принципи виборчого права.»

     Демократію розглядають як форму захисту прав людини — захисну демократію. А також як вироблений людством механізм прийняття рішень, суспільного управління процедурну демократію.

    До демократичних процедур відносять:

   Ø публічне обговорення і спільне прийняття рішень,

   Ø вироблення правил і принципів взаємодії та їх дотримання,

   Ø змагальність й опонування,

   Ø делегування повноважень,

   Ø врахування громадської думки,

   Ø голосування, вибори.

   Поняття вибори і може означати як форму здійснення народовладдя, так і спосіб формування й оновлення органів урядування. Вибори були та є найпоширенішим демократичним способом формування влади, оновлення особового складу її органів та інституцій

    Вибори — це висунення спільнотою шляхом голосування одного або групи повноважних представників для делегованого виконання громадських функцій.

     Віддаючи свій голос на виборах, громадянин країни немовби укладає своєрідну угоду з певною політичною силою (партією чи окремим депутатом) про тимчасове передання їй своєї частки влади. Отож акт голосування на виборах можна оцінити як процедуру такого передання, а ухиляння від участі у виборах — як незгоду передавати владу або і як відмову від своєї частки влади.

      Під час виборів громадяни вирішують, яка партія чи політична сила має керувати суспільством у наступний визначений проміжок часу. Завдяки виборам утворюється правляча більшість, визначається опозиція — структура, що контролює правлячу політичну силу.   З’являється можливість контролю громадянами діяльності державних чиновників, схвалення чи засудження влади.

    Вибори здійснюються завдяки існуванню виборчого права.

    Виборче право поділяється на активне та пасивне.

   Активне виборче право — право громадянина обирати, тобто згідно із законом брати участь у виборах в органи державної влади та органи місцевого самоврядування шляхом голосування, бути виборцем. Пасивне виборче право означає право балотуватися на відповідні посади, тобто право бути обраним.

   Можливість надання активного й пасивного виборчого права зумовлюється певними вимогами до потенційних учасників виборів. Виборче право може обмежуватися цензами.

   Виборчий ценз — це законодавчо визначені умови й ознаки, яким має відповідати особа, щоб одержати право обирати або бути обраною. Виборчі цензи можуть встановлюватися за такими ознаками: громадянство, вік, постійне місце проживання тощо. Крім того, зазвичай обмежується участь у виборах осіб, що страждають на важкі психічні захворювання. Удемократичних країнах існує обмеження на недієздатність громадянина брати участь у виборах встановлюється судом. Існують також такі обмеження для пасивного виборчого права, як обмеження займати представницьку посаду певну кількість разів; несумісність посад — заборона суміщати певні посади протягом строку повноважень виборних посадових осіб.

      Існують різні типи виборів, залежно від їхньої ролі, значення, причин проведення тощо.

   ·        За предметом обрання розрізняють

   ·        вибори президентські,

   ·        парламентські

   ·        муніципальні (місцеві).

   Ø Відповідно до причин проведення вибори можуть бути:  

   ·        черговими (проводяться у зв’язку із закінченням терміну повноважень виборного органу);

   ·        позачерговими (призначаються через дострокове припинення виборним органом своєї діяльності — розпуск парламенту, смерть або відставку президента країни);

   ·         додатковими (проводяться для поповнення представницької установи, якщо з її складу з різних причин вибули один або кілька членів)

   Розрізняють вибори прямі (коли громадяни безпосередньо визначають, хто обійматиме відповідальну суспільну посаду) та опосередковані, коли остаточне обрання здійснює колегіальний виборний орган (наприклад, обрання президента парламентом).

    Виборча система — це сукупність установлених законом правил, які регулюють перебіг виборчої кампанії (змагання між партіями і кандидатами та спосіб голосування), а також спосіб визначення переможців і розподілу між ними депутатських мандатів.

    Головною ознакою, що відрізняє одну виборчу систему від іншої, є порядок визначення результатів виборів, тобто розподілу депутатських мандатів між кандидатами чи партіями.

   Серед основних типів виборчих систем є мажоритарна, пропорційна та змішана.

    Особливістю мажоритарної виборчої системи є те, що результати голосування тут визначаються за ознакою більшості. За такої системи обраним по виборчому округу вважається той кандидат, який здобув установлену більшість голосів. До переваг мажоритарної системи належить, насамперед, те, що вона сприяє створенню стабільних урядів, котрі спираються на парламентську 104 більшість. Крім того, вона персоніфікує вибори, тобто кожен виборець знає, за кого саме він голосував і хто його представляє у представницькому органі.

   Пропорційне представництво походить з ідеї, що вплив партії на прийняття суспільно значущих рішень має відповідати кількості виборців, які голосують за неї. Пропорційна виборча система ґрунтується на пропорційній відповідності між кількістю завойованих голосів та кількістю отриманих мандатів. У різних країнах формування виборчих списків відбувається по-різному.

     Існує ще один вид виборчих систем — змішана виборча система, або пропорційно-мажоритарна, де принцип розподілу мандатів — 50 % за мажоритарним принципом і 50 % за пропорційним принципом.

   Референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного та місцевого значення.

   Тема «Політичні партії. Громадські організації і їх вплив на демократію»

     Політичні партії створюються на базі неформальних організацій, регіонального економічного інтересу, навколо відомої публічної особистості, внаслідок діяльності громадського руху. Партії є інструментом залучення громадян до політики.

     Політична партія — це зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке має на меті сприяння формуванню й вираженню політичної волі громадян і яке бере участь у виборах та інших політичних заходах.

      Сучасна політологія відносить партії до недержавних організацій громадянського суспільства. Правовий статус політичних партій в Україні регулюється Конституцією України (ст. 36–37), Законом «Про політичні партії в Україні» та іншими законами України.

     Партії мають свій статут, який визначає їхню діяльність, структуру, органи правління. В Україні партії мають всеукраїнський статус. Завдяки цьому вони стають важливим чинником політичної інтеграції суспільства та сприяють розвитку політичної культури громадян. Партії є рівними перед законом. Політичні партії розрізняють залежно від їхньої соціальної сутності, соціальної бази, особливостей тієї спільноти, інтереси якої партія виражає, від ідеології, яку вони сповідують, програмових завдань і тактичних пріоритетів, від принципів організаційної побудови, місця, яке вони посідають у політичній системі. Існування багатопартійності можливе завдяки політичному плюралізму, що передбачає політичну відкритість, участь громадян та пошук консенсусу в прийнятті рішень тощо.

       Ще однією складовою частиною демократичної політичної системи, яку забезпечує принцип плюралізму, є опозиція. Її важливість полягає в тому, що вона виступає з конструктивною критикою уряду чи органу правління, чим удосконалює його роботу. За прийняття рішень вказує на слабкі сторони, що сприяє їх врахуванню та усуненню. Опозиції належить роль своєрідного регулятора й контролера, що має вплив на органи влади з метою відстоювання суспільних інтересів. Опозиція запобігає зосередженню влади в одних руках чи однієї політичної сили.

      Опозиція — організоване об’єднання громадян, що протидіє будь-якій владі. Опозиція також визначається як протидія, опір певній політиці, протистояння певній політичній силі, інституту, рішенню. Вона формулює думку та узагальнює інтереси соціальних груп, що залишились поза увагою уряду, здійснює контроль над діяльністю влади. Вона здійснює критику владних інститутів. Пропонує альтернативи офіційній політиці. Діяльність опозиції є можливою завдяки дотриманню принципу урахування більшістю прав меншості. Цей принцип передбачає прийняття політичних рішень більшістю голосів. У демократичному суспільстві воля більшості має враховувати інтереси меншості та гарантувати захист їх прав. Це стосується всіх груп, наявних у суспільстві, чи то релігійних, політичних, етнічних та інших. Захист прав меншості гарантує Основний закон держави — Конституція.

      Правовий статус громадських організацій закріплений у Законі України «Про об’єднання громадян».

    Громадська організація — це об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Громадські організації — це групи людей, об’єднаних спільними інтересами, але, на відміну від політичних партій, вони створюються з неполітичною метою, хоча їхня участь у політичному житті й не виключена.

      Громадські організації характеризуються низкою спільних ознак:

     1) суспільний характер — організації, які покликані вирішувати суспільно значущі проблеми;

   2) добровільність — для їх створення й діяльності служить вільна воля самих засновників й учасників;

   3) спільність інтересів учасників — як інтелектуально-світоглядна основа цих формувань;

   4) метою створення цих формувань є реалізація прав і свобод громадян;

    5) легальність — мета цих формувань і форми діяльності громадських формувань є цілком законними; заради цього здійснюється їх легалізація;

   6) некомерційний характер — отримання прибутку, збагачення засновників та учасників не може бути основною метою цих формувань;

   7) способом досягнення поставленої перед громадським формуванням мети виступають спільні законні дії самих його учасників.

   Громадські організації утворюються й діють на принципах: добровільності, самоврядності, вільного вибору території діяльності, рівності перед законом, відсутності майнового інтересу їх членів (учасників), прозорості, відкритості та публічності.

   Залежно від сфери громадської діяльності й мети, громадські об’єднання поділяють на такі види:

   Ø економічні,

   Ø соціальні,

   Ø культурні,

   Ø екологічні,

   Ø освітні та інші.

   Громадські організації мають за мету становлення громадянського суспільства, захист суспільних інтересів.

   Тема «Громадянське суспільство та правова держава»

      Громадянське суспільство — це тип взаємодії та соціальної організації вільних особистостей, що складається з громадських рухів, об’єднань, громадських організацій і політичних партій, які втілюють громадську думку в певні соціальні інститути.

    Основою громадянського суспільства виступає солідарність людей, що об’єднуються для вирішення життєво важливих проблем, а також для відстоювання й захисту прав та інтересів громадян.

   Громадянські інститути:

   Ø громадські організації та громадські рухи,

   Ø незалежні засоби масової інформації,

   Ø громадська думка,

   Ø вибори та референдум,

   Ø вільні й незалежні громадяни.

     За умов розвинутого громадянського суспільства громадські об’єднання самостійно вирішують важливі питання на рівні місцевого самоврядування. Також громадянське суспільство врегульовує конфлікти та протести, тим самим оберігає демократію від потрясінь. Воно створює ґрунт для формування й накопичення соціального капіталу, сприяє взаємодії, примножує рівень солідарності в суспільстві, робить людей здатними до кооперації та спільних дій.

      Громадянське суспільство є автономною одиницею, у справи якої держава втручається лише в разі порушення закону його учасниками. Таке суспільство є дорадчою одиницею в державі і відстоює приватні та суспільні інтереси громадян.

   Генрі Форд: «Зібратися разом — це початок, триматися разом — це процес, працювати разом — це успіх».

     Важливим каналом залучення громадян до участі у житті суспільства є громадські організації. Вони — не лише «хребет» громадянського суспільства, а й вагомий чинник демократизації суспільних відносин.

       Відомі випадки, коли інститути громадянського суспільства перетворювалися на органи державної влади. Так відбулося, наприклад, з парламентом, який з інституту громадянського суспільства перетворився на орган державної влади.

      Важливою умовою існування громадянського суспільства є наявність громадянської культури, тобто культури участі та підтримки, довіри й толерантності, здатності до компромісів.

      Для повноцінного виконання своїх функцій громадянське суспільство має мати такі найголовніші умови:

   Ø наявність засобів і центрів комунікації (мас-медіа, місць публічних зібрань), наслідком чого є формування сфери громадського життя й громадської думки;

   Ø громадське життя вільних і рівних особистостей, чиї права захищені конституцією та законами;

   Ø незалежні від держави добровільні об’єднання, асоціації, спілки та політичні партії;

   Ø діяльність, зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику, наслідками якої є співпраця та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри.

      Функціонування громадянського суспільства залежить від рівня активності громадян, від перетворення їх на економічно й політично вільних особистостей. Формування громадянського суспільства тісно пов’язане зі становленням людини як активного члена громадянського суспільства з власними потребами, інтересами, цінностями та можливістю їх реалізації.

   Правова держава — форма організації та діяльності політичної влади, яка діє на принципах верховенства права, на основі визначених правових норм.

      Така держава не втручається у сферу громадянського суспільства. Отже, громадянське суспільство та правова держава тісно взаємопов’язані між собою. Розвинене громадянське суспільство можливе лише у правовій державі, а правова держава можлива лише за наявності громадянського суспільства.

   
   

   Тема «Поняття громади. Роль громади в житті людини, суспільства, держави»

   
   

      Люди об’єднуються у громади, ідентифікуючи себе зі своєю «малою батьківщиною», територіальною громадою.

   Громада — це об’єднання людей, які проживають в одній географічній місцевості, мають спільні інтереси та завдання.

   Громада скріплена взаємозв’язками й має власну структуру, що забезпечує її стабільність, стійкість і розвиток. Громаду характеризують також соціальні дії, соціальні відносини, соціальні цінності та норми.

       Територіальна громада є добровільним об’єднанням, до якого належать усі мешканці, незалежно від віку чи інших ознак. Членом територіальної громади людина стає за народженням у відповідному населеному пункті або в разі прибуття до нього на проживання. При цьому не може бути жодних обмежень за ознаками громадянства, національності, соціального стану тощо. Водночас брати участь у вирішенні справ громади в повному обсязі можуть лише громадяни України, які досягли 18 років. Саме вони набувають права обирати представницькі органи місцевого самоврядування (відповідні ради) і сільського, селищного або міського голову, мають право голосу на місцевих референдумах і на зборах громадян за місцем проживання. Місцеве самоврядування є одним з головних елементів розвитку демократії. Воно має форму реалізації публічної влади, відмінну від державної, і втілює місцеві інтереси територіальних громад. Місцеве самоврядування відрізняється від інших форм здійснення публічної влади своїми інститутами, формами діяльності, повноваженнями, правовим захистом і відповідальністю. Найважливіше джерело права про місцеве самоврядування для країн Європи — Європейська хартія місцевого самоврядування, ухвалена Радою Європи в 1985 р. Цей міжнародний документ запроваджує міжнародні стандарти для регулювання та гарантування прав органів місцевої влади, утверджує єдині принципи місцевого самоврядування. Вступивши до Ради Європи в листопаді 1995 р., Україна визнала положення Хартії як міжнародноправовий стандарт розвитку місцевого самоврядування на своїй території.

   Характерні риси місцевого самоврядування такі:

   Ø місцеве самоврядування діє в порядку і межах, встановлених законодавством України;

   Ø для здійснення своїх завдань самоврядні органи мають самостійні джерела фінансування;

   Ø самоврядні органи формуються на виборній основі;

   Ø акти, ухвалені місцевим самоврядуванням, обов’язкові для виконання всіма установами, підприємствами, організаціями та громадянами, розташованими на його території;

   Ø населення має право брати участь у здійсненні місцевого самоврядування в будь-яких формах, що не суперечать Конституції та законодавству України.

   Місцеве самоврядування має свою фінансово-економічну основу, його функціонування носить соціально-економічний характер.

   Місцеве самоврядування є одним із ключових компонентів взаємовідносин між громадянином, суспільством та державою.

   Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

   ·        народовладдя;

   ·        законності;

   ·       гласності;

   ·        колегіальності;

   ·        поєднання місцевих і державних інтересів;

   ·        виборності;

   ·        правової;

   ·        організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах визначених повноважень;

   ·        підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

   ·       державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

   ·        судового захисту прав місцевого самоврядування.

   Перевагами місцевого самоврядування є знання першочергових проблем, що потребують вирішення, розпорядження спільним бюджетом. Завдяки громаді людина входить у життя суспільства й виконує в ньому певні соціальні ролі та функції, забезпечує реалізацію своїх інтересів. Людина може належати до декількох громад.

     У громаді людина формує систему цінностей і ставлень до питань соціального життя, вчиться їх вирішувати разом з іншими членами громади. Саме у громаді людина формує громадську ідентичність і почуття відповідальності за спільну справу. Громада розв’язує конкретні проблеми, такі як транспортні, екологічні, проблеми дозвілля, освіти тощо. Вона забезпечує здійснення демократії на місцевому рівні. Лише коли людина може організувати співжиття у своєму будинку, на своїй вулиці, у своєму районі, селі чи місті на принципах рівності, свободи, участі, відповідальності та інших, може йти мова про демократизацію всього суспільства.

   Тема «Яку роль відіграє громада у житті людини, суспільства і держави?»

   Територіальна громада самостійно та незалежно вирішує питання місцевого значення. Вона має право вирішувати питання, віднесені до її компетенції, через громадські слухання, місцеві референдуми, загальні збори, місцеві ініціативи тощо. У рамках громади за ініціативою жителів мають право створюватися будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення, які наділяються частиною власної компетенції, фінансів, майна. До повноважень громади входить вирішення таких проблем: прокладання доріг, водопроводів, будівництво мостів, вирубка дерев, створення зеленої зони, збереження навколишнього середовища, облаштування та покращення роботи шкіл, закладів охорони здоров’я, організація зон відпочинку, дитячих і спортивних майданчиків, допомога людям похилого віку, організація дозвілля, спортивних і культурних заходів тощо. Виконавчими органами громади є сільські, селищні та міські ради, які мають виконавчий комітет, відділи, управління. Виконавчі органи очолюються головою, який є головною посадовою особою. У межах громади активну участь заохочують і підтримують Центри місцевої активності. Вони оперативно вивчають і потреби та інтереси громади; інформують населення та діляться історіями успіху громади; сприяють розвитку освіти, культури спілкування та створенню неформальних об’єднань і громадських організацій; підвищують авторитет людей, які беруть активну участь у вирішенні місцевих проблем.

      Реалізація й захист громадою своїх прав і законних інтересів та участь у місцевому самоврядуванні закріплені в статті 40 Конституції України. Громадяни мають право направляти індивідуальні та колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Звернення є самостійною формою здійснення громадянами права на участь у місцевому самоврядуванні.

       Громадська участь — це безперервний двонапрямний процес взаємодії між громадянами та органами місцевого самоврядування, що відповідають за прийняття рішення та включають заходи, які сприяють участі громадян у прийнятті рішень. Громадяни мають право брати участь у визначенні пріоритетних завдань і напрямів роботи органів місцевого самоврядування, у розробці проектів їх рішень, у контролі за їх діяльністю.

   Прозорий процес прийняття рішень при залученні всіх членів громади називається врядуванням. Ефективне врядування полягає у відкритості та прозорості прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування, підзвітності громадянам, оскільки вони є джерелом влади, та широкому залученні громадян до прийняття рішень.

   Програмою розвитку Організації Об’єднаних Націй:

   Ø участь: усі чоловіки та жінки повинні мати право голосу при прийнятті рішень безпосередньо або через легітимно представлені посередницькі структури, що представляють їхні інтереси. Місцева демократія та децентралізація є необхідною умовою для участі;

   Ø стратегічне бачення: лідери та громадськість повинні виробляти широкі й довгострокові перспективи щодо доброго врядування, людського розвитку та розвитку їхнього міста;

   Ø верховенство права: правові рамки мають бути чіткими, безособовими та забезпечені владними повноваженнями, особливо ті, що стосуються прав людини;

   Ø прозорість: процес, у якому інституції та інформація мають бути загальнодоступними для тих, кого вони стосуються. Також має бути надано достатньо інформації для розуміння та можливості моніторингу;

   Ø відповідальність:інституції та процеси намагаються служити всім зацікавленим сторонам;

   Ø орієнтація на консенсус: різні інтереси узгоджуються з метою досягнення широкого консенсусу, поєднуючи найкраще в інтересі кожної групи, у політиці та процедурі;

   Ø забезпечення безособовості: всі чоловіки та жінки мають можливості до покращання та забезпечення власного існування;

   Ø ефективність і результативність: процес, у якому інституції продукують результати, що відповідають потребам при найкращому використанні ресурсів;

   Ø підзвітність: керівники в уряді, приватний сектор та організації громадянського суспільства підзвітні громадськості так само, як інституціонально зацікавленим сторонам процесу.

   Останнім часом в українському суспільстві значного поширення набуває електронне врядування та електронна демократія. Зокрема, широкого застосування набула система публічних закупівель і проведення тендерів, використання відкритих даних, що стосуються різних сфер суспільного життя та прийняття рішень, відкриття електронних сервісів, подання електронних петицій, прозорі бюджети участі із залученням громадськості.

    Тема «Різновиди медіа та їх розвиток.

   Вплив мас-медіа на формування громадської думки»

   Завдання:

   1. Опрацювати параграф 30

   2. Записати опорний конспект.

   3. Виписати поняття.

   4.  Переглянути відео

   5. Підготуватися до онлайн конференції.

    

   Матеріал до теми

       Медіатексти передаються через різні численні медіа. Різновиди медіа — це періодичні друковані видання та інші засоби поширення інформації, спрямовані на охоплення необмеженого кола осіб з метою їх оперативного інформування про події та явища у світі, окремій країні, певному регіоні, а також на виконання певних соціальних функцій.

    Медіа поділяють на друковані та електронні.

   Першу групу складають періодичні видання (газети, журнали, бюлетені) та книжки, а другу — аудіовізуальні засоби: радіо, телебачення, Інтернет.

   Методи поширення масової інформації удосконалювались упродовж розвитку людства та технічного прогресу.

   Інформація спочатку поширювалась усно, а з розвитком писемності — письмово: на папірусі, камені, папері. З виникненням друкарства з’явилися друковані засоби масової інформації. Газети, які дещо нагадували сучасні, виникли після винаходу Йоганном Гутенбергом у 1450 р. друкарського станка, який дозволив швидко

   копіювати велику кількість примірників та істотно знизити вартість газети.

   Історія розвитку комунікацій зазнала три комунікаційні революції:

   1) винахід писемності;

   2) виготовлення друкарського верстата;

   3) впровадження електронних мас-медіа.

   Інтернет започаткував нову еру в розвитку комунікації, нині Всесвітня інформаційна мережа не має жодних кордонів, що дозволяє донести до широкого загалу будь-яку інформацію.

   Реклама — спеціальна інформація про осіб чи продукцію, що розповсюджується в будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою прямого чи опосередкованого одержання прибутку, або звернення уваги на соціальні проблеми.

      Залежно від джерела реклама може мати різні форми: усну, письмову, аудіовізуальну, графічну.

    Реклама існує у вигляді рекламного повідомлення, ролика

   чи замовного фільму. Реклама є системою заходів цілеспрямованого впливу на споживачів, що формує та регулює рух товару на ринку. Реклама з’являється там, де є обмін товарами, де є конкуренція і де кожний товаровиробник бореться за свого покупця й шукає свою нішу на ринку.

   Реклама поділяється за жанрами на:

   Ø соціальну — як вид взаємодії, що має на меті привернути увагу населення до найважливіших суспільних проблем і морально-етичних цінностей;

   Ø політичну, яка має на меті ефективно донести інформацію

   до виборця про певну політичну силу і спонукати його на прийняття потрібного вибору;

   Ø  комерційну, або споживчу, головна мета якої — спонукати споживача зробити покупку, тобто перетворити потенційного покупця на реального.

   Методи рекламного впливу

   • Ствердні висловлювання, які подаються як факт, що не потребує доказів. (Мільйони українців люблять та обирають смачні та якісні соки «Садочок»! «Садочок» — улюблений сік України!)

   • Вибірковий підбір інформації, використання тільки тих фактів, які є вигідними для інформаційно-психологічного впливу реклами. (Сухарики «Флінт» дають тобі наснагу та енергію творити!)

   • Використання слоганів, девізів і лозунгів, що асоціюються з маркою продукту. (Не гальмуй — снікерсуй! «Мезим» — шлунку добре з ним!)

   • Концентрація на декількох рисах або особливостях: якість, піклування, швидкість, статус, гарантія, настрій тощо. (Масло «Джонсонс бебі» утримує в 10 разів більше вологи!..)

   • Додаткові свідчення, посилання на фахівців, авторитетів. (Стоматологи рекомендують, клінічно доведено…)

   • Антирекламна реклама висміює іншу рекламу, а потім акцентує увагу на своїй продукції. (Реклама «Спрайт» висміює рекламу прального порошку, а потім пропонує свій напій: “Спрайт” байдужий до плям, але нещадний до спраги!»)

   • Інтригуюча реклама містить елементи загадки, створення образу без указування на товар, марку. (Реклама «Рібок» — ролик про те, як стати людиною, а в кінці — лише емблема марки.)

   • Несемантичне маніпулювання, що впливає на підсвідомість: темп мови, наголоси, інтонація, гучність, жести, міміка тощо.

   Телевізійна реклама може бути прямою, тобто транслювати розміщені в ефірі відеоролики, які рекламують певну продукцію, або спонсорською — у вигляді заставки перед програмою чи оголошення спонсора програми або заходу.

   Ще один вид реклами — прихована реклама, якою користуються переважно підприємці, компанії, публічні особи й політики. Така реклама транслюється різними медіа заради збагачення, але вона нівелює журналістські стандарти й дає викривлену картинку дійсності.

      Громадською думкою називають колективне ставлення певної спільноти або нації в цілому до певної суспільної проблеми та шляхів її розв’язання.

      Мас-медіа, виконуючи свою функцію контролю за діями влади, інформують громадян про відповідну проблему, подають аргументи «за» та «проти». Таким чином вони схиляють громадську думку на користь певних рішень або, у разі виявлення помилок, мобілізують її на боротьбу з порушеннями. Відгук громадськості на повідомлення мас-медіа залежить від переконливості, доказовості позицій журналістів, їх незаангажованості.

   
   

   
   

   Тема «Маніпулятивний вплив медіа. Пропаганда.»

   
   

   Маніпуляція в медіа — це техніка цілеспрямованого викривлення інформації заради формування певного погляду, ставлення до тієї або іншої проблеми / особи / явища. Маніпулювання здійснюється

   для того, щоб управляти масами, керувати поведінкою людини через вплив на свідомість, інстинкти та ідеологію людини. За допомогою маніпуляцій людині нав’язуються певні ідеологічні кліше, штампи сприйняття дійсності й реакції на події. Під впливом маніпуляцій можна послабити існуючі ставлення й уявлення до подій або змінити їх.

   Новина — оперативне інформаційне повідомлення, яке містить суспільно важливу та актуальну інформацію, що стосується певної сфери життя суспільства чи окремих його груп. У журналістиці — це окремий інформаційний жанр, що характеризується стислим викладом ключової інформації щодо певної події, яка сталася нещодавно.

   Основні характеристики новини: оперативність, актуальність, суспільна значущість або інтерес, об’єктивність, достовірність, специфічність побудови інформаційного повідомлення. Новини повинні бути сформульовані стисло, чітко та без коментарів і відповідати на п’ять основних питань — хто? що? коли? де? як?

   Для того щоб убезпечити себе від маніпуляцій, можна поставити собі такі запитання щодо отриманої інформації:

   1. Чи є факти в інформації? Це є факт, оцінка чи точка зору?

   2. Чи представлені в інформації різні раціональні пропозиції чи варіанти?

   3. Чи не надто сенсаційною або емоційною є інформація? Чи можна їй довіряти?

   4. Наскільки достовірним є джерело? Чи зможу я перевірити інформацію з інших джерел?

   5.Що саме «підтверджує» картинка,фото чи відео?Що доводить те, що зображено?

   6. На кого розрахована ця інформація? Чи закладено в ній програму сприйняття, очікування, упередженості?

   Фейк —навмисно зманіпульована новина. Іноді фейки — це абсолютна вигадка, фікція. Якщо раніше треба було перевіряти об’єктивність факту, то зараз варто з’ясовувати, чи був він взагалі. Фейки створюються для того, щоб досягати бажаного ефекту, наприклад, формування відношення, реакції до певного явища, події, людини чи групи. У нинішньому інформаційно-комунікаційному просторі дедалі

   частіше трапляється фейкова інформація, спрямована на дискредитацію як окремої особистості, так і цілого етносу, народу чи нації.

    Яскравий приклад, із чим зіткнулася Україна, — поширення неправдивої, принизливої інформації російськими мас-медіа щодо українців з метою завоювати більше прихильників не так серед українців, як серед власного російського народу.

     Що більше фейкових новин людина споживає, то більше вона стає дезорієнтованою. Тому кожну інформацію необхідно перевіряти на достовірність, знаходити першоджерела інформації, авторів і причини створення. Щонайперше, потрібно скористатися офіційними авторитетними джерелами. Лише таким чином

   ми можемо убезпечити себе від маніпуляційних впливів. Фейками можуть бути фотографії, зроблені у фотошопі або постановочні, спеціально створені відеороліки.

   Пропаганда — форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції. Пропаганда є цілеспрямованою, її тактика має на меті зміну системи цінностей і поведінки. Пропаганда впливає на ставлення до певних явищ або груп людей. Це ставлення емоційно підвищене й завжди контрастне, як, наприклад, ворожість, захоплення. Пропаганда може мати різні форми й використовувати різні засоби, але її сила — у простоті запропонованих готових відповідей на складні життєві запитання. Спеціалісти, які

   займаються ідеологією і пропагандою, пристосовують настрої медійної аудиторії до своїх цілей, а аудиторія за браком часу сприймає спрощену інформацію швидше, ніж інформацію в деталях, яку потрібно переосмислювати. Пропаганда може ґрунтуватися частково на правдивій інформації. Пропаганда спирається на авторитет, до якого звертаються, він може бути релігійним або політичним діячем, діячем науки, також він може бути вигаданим. Для створення ілюзії правдивості пропаганди використовують документи, оцінки експертів.

   стин і явної брехні».

   Пропаганда є засобом інформаційної війни, яка ведеться з метою послаблення моральних сил суперника й посилення власних. Вона має масовий вплив на населення. Засобами інформаційної війни можна маніпулювати настроями населення та формувати масову свідомість, так об’єднуючи людей навколо спільної ідеї чи боротьби зі спільним ворогом з метою відволікання від інших назрілих проблем. Пропаганда є потужною зброєю інформаційної війни; використовується для дегуманізації та створення ненависті до відповідного ворога — як зовнішнього, так і внутрішнього. Пропаганда передбачає спотворення інформаційних потоків, створенням хибного образу у свідомості. Це може відбуватися з використанням принизливих зображень і термінології. Український медіапростір є вразливим до інформаційної війни з боку Росії. Тому мас-медіа мають більш активно працювати на відновлення іміджу України в межах своєї території та світу взагалі, а також правдиво інформувати суспільство. Мас-медіа засобами пропаганди сприяє провокуванню конфліктних ситуацій у суспільстві та поширенню стереотипів. Медіа можуть формувати ставлення суспільства до сторін конфлікту, розпалювати його або сприяти примиренню.

      Мова ворожнечі — це будь-які вислови, контекст чи візуальне зображення, що призводить до створення або ж поглиблення вже існуючої ворожнечі між відмінними за певними ознаками групами суспільства. Найчастіше ці групи різняться за територіальним походженням, політичними чи соціальними поглядами. Ознаками мови ворожнечі є: негативні вислови, починаючи від підбурювання й закінчуючи упередженням, ненавистю, зловживанням, дискредитацією, образливими словами та епітетами, спрямовані проти особи або групи осіб, що належать до інших національностей, етнічних груп, конфесій, партій, орієнтацій тощо. Такі форми висловлювань провокують, стимулюють або виправдовують расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм або інші форми ненависті, засновані на нетолерантності, у тому числі ворожості щодо меншин і мігрантів.

    Мова ворожнечі поділяється на жорстку, середню та слабку. Жорстка: прямі й завуальовані заклики до насилля, заклики до дискримінації, заклики не дати групі можливості закріпитися в регіоні. Середня: виправдання випадків насилля та дискримінації, звинувачення певної групи в негативному впливі на суспільство чи державу, твердження про кримінальність певної територіальної чи етнічної групи, ствердження про її неповноцінність. Слабка: створення негативного іміджу певної групи суспільства, ствердження про моральні недоліки такої групи, протиставлення однієї групи іншій, згадування групи чи окремих її представників у принизливому чи образливому контексті, пряме або завуальоване ствердження того, що одна група створює незручності в існуванні іншої.

   
   

   Тема «Інтернет»

      Інтернет — це невід’ємна частина нашого життя. Він є глобальною системою взаємозалежних комп’ютерних мереж. Інтернет є мережею мереж, що дає можливість створення кіберпростору, де відбувається онлайнова комунікація. Кіберпростір ще називають віртуальною реальністю. Віртуальна реальність — це ілюзія дійсності, створена за допомогою комп’ютерних систем, які забезпечують зорові, звукові та інші органи чуття. Інтернет має як переваги, так і недоліки. Однією з переваг є те, що Інтернет є найбільшою бібліотекою у світі та архівом інформації, це засіб глобалізації інформації з можливістю обміну досвідом. Інтернет — це колосальний крок уперед у розвитку наукових досягнень, він є потужним засобом соціалізації людини, що перебуває в Мережі.

     В епоху масового Інтернету ми все частіше стикаємося з термінами «віртуальна особистість», «цифрова особа». Така особистість у віртуальному світі намагається втілити свої фантазії та мрії, створити віртуальний образ, змінити свою ідентичність. Занурення людини в мережу Інтернет сприяє появі цифрової ідентичності.

      Цифрова ідентичність — це інтернет-ідентичність людини, групи людей, організації та цифрове уявлення про набір їх унікальних якостей як мережевого суб’єкта. Цифрову ідентичність можна представити як набір електронних записів по цифровому сліду, що зберігає сукупність інформації про відвідання та дії користувача під час перебування в мережі. Людина залишає свій відбиток в інформаційному полі, наприклад, електронні листи, записи та фотографії в соціальних мережах продовжують своє існування. У світі цифрової ідентичності людину визначає контент, який розміщений нею в Інтернеті через форуми, блоги та соціальні мережі. Інформація, яка накопичується там, складає великі бази особистих даних, а також поведінкові, непрямі відомості про користувачів, за якими також можна встановити реальну людину.

     Цифрова ідентичність використовується для ідентифікації при з’єднаннях з різними сторінками мережі Інтернет. Зокрема, вона міститься в цифровій ідентифікації та автентифікації даних, що підтверджують дійсного користувача комп’ютерних систем. Така інформація включає ім’я користувача та пароль, дату народження, номер соціального страхування, медичні дані, фінансові історії, відомості про податки та професійний досвід, операції в режимі онлайн, такі як електронні транзакції (операції з використанням банківського рахунку), покупки тощо. Уся ця інформація зберігається в Інтернеті й формує цифрову ідентичність.

      Соціальна мережа — це вебсервіс, віртуальна спільнота, що складається з людей з однаковими інтересами, нахилами, діяльністю.   Соціальні мережі спеціалізуються на різних потребах та інтересах людей, і в більшості користувачів є акаунти у двох-трьох соціальних мережах. Найпопулярніші соціальні мережі: це Facebook , Instagram , Twitter , LinkedIn Усі ці та інші соціальні мережі націлені на обслуговування інтересів і потреб людини та впливають на розвиток її ідентичності.

       У віртуальному світі Інтернету ми постійно стикаємося з проблемою забезпечення приватності. Згідно зі статтею 8 Європейської конвенції з прав людини, приватність закріплюється як окремий аспект приватного життя. Ніхто не має права Розділ збирати та поширювати інформацію про наше приватне життя. Особиста інформація, якою ми не хочемо ділитися, має залишатися конфіденційною, не підлягати розголосові. Питання збереження приватності в мережі Інтернет є актуальним, оскільки віртуальне спілкування практично ніколи не буває приватним. Інформація, що поширюється в режимі онлайн електронною поштою, соцмережами тощо легко може бути доступна іншим. Від неї також неможливо повністю позбутися. Недостатня захищеність інформації та своїх профілів створює ризик доступу до неї інших людей і її використання без дозволу. Користувачі Інтернету самі несуть відповідальність за захист відомостей про своє життя. В Інтернеті існує безліч небезпек. Зокрема, відсутні засоби впізнання особи, з якою спілкуєшся, і є багато випадків, коли себе видають за інших.

   Правила безпечної поведінки в Інтернеті

   1. Нікому не надавати особисту інформацію: домашню адресу, номери телефонів, робочу адресу батьків, адресу школи тощо.

   2. Не погоджуватися на зустріч з людиною, з якою ви познайомилися в Інтернеті.

    3. Не посилати свої фотографії чи іншу інформацію незнайомим людям.

    4. Не відповідати на грубі листи.

    5. Не давати нікому свої паролі.

    6. Не робити протизаконних вчинків і речей в Інтернеті.

   7. Не шкодити і не заважати іншим користувачам.

   Кіберзлочинами є онлайн-шахрайства — несправжні інтернет-магазини та інтернет-аукціони; доступ до перегляду супутникового чи кабельного телебачення (кард-шарінг), створення та розповсюдження вірусів і шкідливого програмного забезпечення (мльваре); соціальна інженерія — технологія управління людьми в інтернет-просторі. Ще один вид кіберзлочинів — протиправний контент, що містить заклики до екстремізму, тероризму, пропагує наркоманію та насильство, використовує мову ненависті. До кіберзлочинів можна віднести доведення особи до самогубства шляхом кіберзалякування (кібербуллінгу) через будь-які форми електронної комунікації. Кіберзалякування є однією з форм насильства й характеризується образливими діями, знущаннями, що повторюються впродовж певного відрізку часу.

   В Україні здійснення кібербезпеки регулюється Законом України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» від 2017 р., правовою основою якої є «Конвенція про кіберзлочинність» — міжнародний документ із протидії кіберзлочинності. У разі якщо виявлено факт вчинення злочину за допомогою Інтернету, необхідно повідомити про цю подію, заповнивши форму зворотного зв’язку на сайті Управління боротьби з кіберзлочинністю Міністерства внутрішніх справ України http://www.cybercrime.gov.ua/ feedback-ua та написати відповідну заяву в найближчий відділ міліції.

     Окремим актуальним питанням сьогодення є дотримання прав людини онлайн. Інтернет є віртуальним середовищем, у якому реалізуються та можуть порушуватися права людини. ООН та Рада Європи визначають, що існуючі права людини та основні свободи однаковою мірою належать як до офлайн, так і до онлайн-простору.

   Тема «Економіка як сфера життя людей»

   Економіка — це господарська діяльність суспільства, що включає стосунки виробництва, споживання, обміну та розподілу.

   Сучасна економіка складається з різних галузей, таких як промисловість, сільське господарство, енергетика, будівництво тощо, до яких входять безліч різних підприємств та організацій. Усі вони створюють певні блага та послуги, необхідні для задоволення наших потреб, які називаються споживчими товарами, а також засоби виробництва, без яких було б неможливим виготовлення споживчих товарів. Це устаткування для заводів і фабрик, а також сировина, з якої виготовляють різні речі.

     Будь-яка сфера економічного життя передбачає наявність певних ресурсів. Таким чином, у сучасній економіці й виробникам, і споживачам доводиться весь час приймати рішення в умовах обмежених ресурсів. Основна функція економіки полягає в задоволенні потреб людини, створенні таких благ, без яких неможливий розвиток суспільства, за умови обмеженості ресурсів.

     Потреби людей задовольняються благами. Благо— це те, що здатне приносити нам користь або задоволення, що може задовольнити потреби. Повітря, яким ми дихаємо, гриби та ягоди в лісі, вода в річці — це безкоштовні блага, які дає нам сама природа. Проте є блага, які є результатом свідомої діяльності людей, виробництва, проходять через обмін — такі блага називають економічними. Економіка вивчає саме економічні блага.

    Економічні блага можна розділити на матеріальні, що створюються в результаті матеріального виробництва (їжа, ліки, транспортні засоби тощо), і нематеріальні, які існують у формі послуг або певного виду діяльності й створюються в невиробничій сфері (освіта, мистецтво тощо).

   Також блага поділяють на приватні (індивідуального споживання) та суспільні (громадського споживання).

   Приватне благо споживається окремою особою або групою, його можна придбати в постачальника або виробника, сплативши певну суму, а споживання здійснюється на виключній основі. Споживання однією особою або групою осіб робить неможливим споживання іншими. Наприклад, якщо ви придбали квиток на концерт, то тільки ви маєте виключне право зайняти місце, зазначене в цьому квитку.

   Суспільні блага зазвичай не виробляються ринковою системою, складаються з надто великих одиниць, щоб їх міг придбати окремий споживач, та надаються усім без винятку. Такі блага зазвичай надаються державою безкоштовно, і не існує ефективного способу виключити людину зі споживання цих благ. Прикладом такого блага є освітлення вулиць, національна оборона, маяк. Існують також квазісуспільні блага, які є безоплатними для певних категорій громадян, наприклад, це музеї або медичні послуги, проїзд у громадському транспорті.

   Основними об’єктами економіки є виробництво, обмін, розподіл та споживання. Виробництво — це процес створення економічних благ. Прикладом є робота заводу, фабрики, ресторан, перукарня. Кінцевим результатом процесу виробництва є продукт.

   Споживання виробленого продукту стає можливим завдяки стосункам обміну та розподілу. Обмін — це процес просування продукту від виробника до споживача. Наприклад, коли ми купуємо товар у магазині, сплачуємо за нього кошти, ми вступаємо в процес обміну. Оскільки сучасна економічна система є складною та розгалуженою, обмін у більшості випадків відбувається не безпосередньо між виробником і споживачем, а через різноманітних посередників: торговельні кампанії, фізичні й віртуальні магазини роздрібної та гуртової торгівлі тощо. Налагоджені відносини обміну сприяють більшій ефективності виробництва, а отже, кращому задоволенню потреб суспільства.

   Розподіл — це процес отримання доходів економічними суб’єктами. Наприклад, працівник отримує зарплату, акціонери-дивіденди, підприємець прибуток.

   Споживання— це використання вироблених благ у процесі задоволення потреб. Усі ті, хто бере участь у відносинах виробництва, обміну, розподілу та споживання, є суб’єктами економічних відносин. До них належать: 1) домогосподарство — це одна особа чи багато людей, які мешкають разом, разом витрачають кошти; 2) держава; 3) підприємство (фірма); 4) закордонний сектор — іноземні фірми та інші держави.

   Споживачі формують попит на товари й послуги, а потім споживають уже вироблений продукт на ринку товарів і послуг. Виробники отримують доходи від спожитих продуктів, які потім витрачаються на ресурси для виробництва. Будь-які економічні стосунки регулюються державою, яка також стає учасником цих відносин. Саме держава встановлює «правила гри», запроваджуючи законодавство в економічній сфері. Вона відіграє важливу функцію в розподілі благ, збираючи податки й потім розподіляючи державний бюджет, надаючи трансферти (беззворотну допомогу) громадянам, які цього потребують. Держава виробляє різноманітні товари й послуги, які не може надати ринок.

   Таким чином, економічна сфера тісно пов’язана із суспільною сферою життя людини. У сучасних умовах важливо, щоб економіка працювала на підвищення загального добробуту населення. Економіка має бути соціально спрямованою, тобто враховувати інтереси всіх верств населення.

   Тема «Раціональне й ефективне використання ресурсів»

      Індустріальна модель минулого століття не дає відповіді на запитання, як зберегти ресурси й забезпечити людство. Ми бачимо, що вона призводила до хижацького винищення природи, вирубки лісів, зменшення озонового шару та глобального потепління. Зростання нерівності, поширення бідності у світі змушують людство шукати нові моделі розвитку, які б дозволили йому гармонійно розвиватися, отримуючи необхідні блага, але не за рахунок прийдешніх поколінь.

       З розвитком людства потреби людей зростали кількісно і якісно, збільшувався обсяг споживання, вимагаючи використовувати все більше й більше ресурсів. Водночас, через ілюзію невичерпності природних ресурсів, збільшення обсягу, а не ефективності виробництва, запаси природних ресурсів швидко вичерпувалися.

      Протягом своєї історії людство змінювало простір навколо себе, створюючи техносферу. До техносфери належать усі різноманітні засоби, якими користувалася людина у своєму історичному розвитку: від сокир первісної людини до космічних кораблів і лазерної техніки. Створена людиною техносфера поступово розширюється, витісняючи собою біосферу та руйнуючи її. Водночас, природа, господарська діяльність людини та суспільство є тісно взаємопов’язаними. Цей зв’язок має глобальний характер, і тому значні порушення в одній сфері можуть викликати раптові швидкі зміни в інших. В історії відомі випадки, коли такі зміни природних умов призводили до зникнення цілих видів живих істот або навіть екосистем.      Такі події, що призводять до тяжких наслідків, називаються катастрофами. Залежно від причин катастроф їх поділяють на природні й техногенні. Серед природних катастроф можна назвати падіння на Землю великих метеоритів, урагани, повені, цунамі, пожежі й сильні засухи, виверження вулканів. У результаті найбільших катастроф відбувались кліматичні зміни, вимирання та виникнення нових видів живих організмів.

   Природні явища, такі як цунамі, тайфуни або землетруси, називають стихійними лихами. Вони мають локальний характер і не можуть змінити клімат. Проте вони викликають руйнації та знищення цілих міст і навіть регіонів, загибель людей, значні матеріальні втрати.

      Швидке й неконтрольоване зростання населення земної кулі, величезна кількість відходів людської діяльності, що забруднюють повітря, воду й ґрунти, виснаження природних ресурсів призвели до глибокої екологічної кризи глобального масштабу, основними проявами якої є кислотні атмосферні опади, зникнення окремих видів тварин, а також кліматичні зміни.

      Таким чином, хижацьки використовуючи природні ресурси, засмічуючи планету, людство знищує біосферу землі та залишає своїх нащадків без необхідних та незамінних ресурсів. Знищуючи природу, людство таким чином самознищується. Усвідомлення цього змушує нас шукати альтернативні шляхи розвитку, які б дозволили нам гармонійно розвиватися, не руйнуючи майбутнє.

   Тема «Сталий розвиток як спосіб збереження довкілля»

        Відповіддю на виклик збереження довкілля для майбутніх поколінь є концепція сталого розвитку, тобто такого економічного розвитку, за якого добробут теперішніх поколінь досягається не за рахунок добробуту поколінь прийдешніх. Цю  концепцію прийнято у 1992 р. на Всесвітній конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро.

   З Декларації Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку, 1992 р.:

   Принцип 1: Турбота про людей займає центральне місце в зусиллях із забезпечення стійкого розвитку. Вони мають право на здорове і плідне життя в гармонії з природою.

    Принцип 2: …держави мають суверенне право розробляти свої власні ресурси відповідно до політики у галузі довкілля й розвитку та несуть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність у рамках їх юрисдикції або контролю не шкодила довкіллю інших держав….

   Принцип 3: Право на розвиток має бути реалізовано, щоб забезпечити справедливе задоволення потреб нинішнього й майбутніх поколінь у галузях розвитку та довкілля.

   Принцип 4: Для досягнення стійкого розвитку захист довкілля повинен становити невід’ємну частину процесу розвитку і не може розглядатися окремо від нього.

     Заходи, які вживають для розв’язання цієї проблеми, виявляються недостатньо ефективними, потребуючи нових, інноваційних підходів. Через загострення глобальної екологічної кризи на сучасному етапі виникає гостра необхідність об’єднання зусиль світового співтовариства для боротьби з наслідками глобальної екологічної кризи.

   Головні напрямки такої співпраці включають:

    • створення міждержавних банків екологічної інформації;

   • створення міжнародних фінансових фондів охорони довкілля;

    • співпрацю у справі ліквідації наслідків екологічних і техногенних катастроф;

   • координацію національних природоохоронних заходів з урахуванням екологічної взаємозалежності держав;

    • об’єднання фінансових можливостей міжнародних організацій для розв’язання глобальних проблем охорони екосистем;

   • співпрацю у справі експлуатації природних ресурсів, що належать до категорії спільної спадщини людства (Світовий океан, повітряний та космічний простір).

   У 1999 р. Україна приєдналася до Кіотського протоколу, який вимагає не перевищувати рівня викидів 1990 р. протягом періоду 2008–2012 рр.

      Іншим прикладом міжнародної співпраці стала зустріч глав держав у Йоганнесбурзі у 2002 р., де було ухвалено основний документ — «Порядок денний ХХІ ст.» Цей документ проголосив необхідність якнайшвидшого досягнення сталого розвитку всіх країн і народів у гармонії з природою. Країни — учасниці саміту зобов’язалися за можливості сповільнити темпи зникнення окремих біологічних видів на Землі, а також максимально скоротити кількість людей, що не мають доступу до нормальної питної води й каналізації.

   25 вересня 2015 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію «Перетворення нашого світу: Порядок денний у галузі сталого розвитку на період до 2030 року», в якій визначила 17 цілей сталого розвитку.

   Україна, як й інші країни-члени ООН, приєдналася до глобального процесу забезпечення сталого розвитку. Протягом 2016 р. шляхом консультацій із громадянським суспільством були визначені завдання з досягнення цілей сталого розвитку для України за чотирма напрямами:

   Ø справедливий соціальний розвиток;

   Ø  стале економічне зростання та зайнятість;

   Ø ефективне управління; екологічна рівновага та розбудова стійкості.

      Суспільне бачення розвитку України до 2030 р. охоплює такі

   орієнтири для досягнення, як добробут та здоров’я населення, що забезпечуватимуться інноваційним розвитком економіки, побудованим на сталому використанні природних ресурсів.

   Угода мерів та заходи з енергоефективності Угода мерів — провідна ініціатива, започаткована Європейським Союзом, котра охоплює місцеві та регіональні органи влади, які беруть на себе добровільні зобов’язання підвищувати енергоефективність та нарощувати використання відновлювальних джерел енергії на своїх територіях.

      Якщо кожна людина долучиться до збереження природних ресурсів і зменшення викидів CO2, ми можемо змінити світ.

    • Зменшуй викиди двоокису вуглецю, купуючи енергоефективну техніку.

    • Для пересування користуйся велосипедом, ходи або використовуй громадський транспорт, коли тільки можливо.

    • Бережи дерева: використовуй лише вироби з переробленого паперу або не використовуй папір взагалі.

    • Якщо можеш, посади дерево.

    • Бери участь у проектах збереження дерев.

    • Завжди вимикай побутову техніку, коли ти нею не користуєшся.

   • Бережи електроенергію.

   • Ремонтуй крани, що течуть, та використовуй вже використану воду, щоб злити туалет.

   • Не засмічуй океан.

    • Коли можеш, збирай дощову воду. Її можна використати для прибирання або поливу рослин.

   
   

   Тема «Що таке ринкова економіка і як вона працює?»

      У найпростішому розумінні, на ринку відбувається обмін товарів й послуг на гроші, тобто ринок — це механізм взаємодії споживачів та виробників товарів як суб’єктів економічної діяльності. 

     Ринковою системою можна назвати сукупність зв’язків, що виникає між виробниками та споживачами різноманітних благ.

     Ринкова економіка — це економічна система, де рішення щодо виробництва та розподілу продуктів приймаються на основі існуючого попиту та пропозиції, які й визначають ціни на товари та послуги. Існування ринкової системи вимагає, щоб у суспільстві виконувалися деякі умови взаємодії між учасниками (суб’єктами) економічної діяльності.

       Однією з умов ринкової економіки є економічна свобода. Це означає, що учасники економічних відносин самі приймають рішення на основі власної вигоди й несуть відповідальність за свої дії. Підприємства самі обирають галузь своєї діяльності, вирішують, яку продукцію випускати, як працювати й коли припиняти діяльність. Для споживачів економічна свобода визначає можливість на свій розсуд і в межах своїх грошових ресурсів обирати, де, як, що і в якій кількості купувати.

      Приватна власність дозволяє людині залучати та використовувати різноманітні ресурси, відстоювати власні інтереси, отримувати користь і прибуток, сприяє економічному зростанню. Ринкова економіка неможлива без конкуренції — економічного змагання між виробниками з метою отримання доходу. Щоб конкуренція була можливою, потрібно, щоб на ринку існувала велика кількість продавців, жоден з яких окремо не міг би істотно вплинути на пропозицію товару. Так само має бути багато покупців, щоб не було можливості окремого впливу на попит на ринку. На вільному ринку підприємці не контролюють ціни, а споживачі та підприємці вибирають продукт на основі повної інформації про нього. Конкуренція забезпечує ефективний розподіл ресурсів, сприяє інноваціям і розвитку ефективних підприємств та виходу з ринку неефективних, а також дозволяє задовольнити різноманітні потреби й забезпечити високу якість товарів і послуг. У разі відсутності конкуренції створюється монополія, коли в певній галузі існує єдиний виробник. Цей виробник може необґрунтовано підвищувати ціну на свою продукцію або зменшувати обсяги виробництва, щоб збільшити власні прибутки. Такі дії можуть бути шкідливими для суспільного добробуту.

      Статя 9 Кодексу України визначає такі державні податки та збори:

    • податок на прибуток підприємств — сплачується юридичними особами, підприємствами з доходу від прибутку;

    • податок на доходи фізичних осіб — сплачується фізичними особами — найманими працівниками, підприємцями, іншими громадянами — з отриманих ними доходів;

    • податок на додану вартість (ПДВ) — входить у ціну товарів (робіт, послуг) і сплачується покупцем, а до державного бюджету його перераховує продавець, тому часто на ціннику або чеку ми можемо побачити дві цифри: ціну товару з ПДВ та окремо суму ПДВ, що стягується;

   • акцизний податок — це податок на споживання окремих, так званих підакцизних, товарів (продукції), що включається до їх ціни. Зазвичай акциз установлюють на предмети розкоші, тютюн, алкоголь, коштовні метали;

   • екологічний податок — справляється з фактичних обсягів викидів в атмосферне повітря, скидів у водні об’єкти забруднюючих речовин, розміщення відходів тощо;

   • рентна плата — справляється за користування надрами для видобування корисних копалин та в інших цілях, за користування радіочастотним ресурсом України, за спеціальне використання води та лісових ресурсів тощо;

   • мито — податок на товари, що перетинають кордон, на їх ввіз, вивіз і транзит.

   Тема «Економіка домогосподарства»

      Домогосподарства виступають на ринку і як споживачі, і як власники різноманітних ресурсів, якими користуються підприємства. У Законі України «Про Всеукраїнський перепис населення» зазначається, що домогосподарство — це сукупність осіб, які спільно проживають, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об’єднують і витрачають кошти.

    Ці особи можуть перебувати або не перебувати в родинних стосунках. Домогосподарство може складатися з однієї і більше осіб. Це поняття ширше, ніж сім’я, тут визначальним є спільне проживання та ведення спільного господарства, наприклад: військові строкової служби, вихованці будинків дитини тощо.

      Для домогосподарства характерною є домашня праця, що включає різноманітні види діяльності, спрямовані на обслуговування дорослих членів, піклування за дітьми та літніми членами домогосподарства тощо. Така праця може містити й виробничу складову, як-от вирощування городини на своїй присадибній ділянці.

     Домашнє господарство може виробляти певну продукцію як для власного вжитку, так і для реалізації на ринку. У першому випадку воно виступає як суб’єкт домашньої економіки, в останньому — як форма малого товарного виробництва. Домогосподарство виконує на ринку функцію споживання. Саме задоволення потреб домогосподарств є метою виробництва.     Домогосподарствам належать ресурси, які вони постачають підприємствам для здійснення підприємницької діяльності. Ресурси ще називають факторами виробництва.

      Домогосподарствам належать такі основні три типи ресурсів: земля, капітал і праця, причому земля й капітал належать до матеріальних факторів, а праця — до нематеріальних.

    До цих трьох «класичних» факторів виробництва додають ще підприємливість й інформацію.

    Підприємливість — кмітливість, здатність активно діяти, вирішувати поставлені завдання оптимальним чином. Це здатність до ініціативи, ризику, координації та пошуку нових можливостей, що дають змогу отримати прибуток з мінімальними затратами. Підприємливість дозволяє поєднати всі інші фактори виробництва для створення різноманітних благ та задоволення потреб.

    Щодо інформації, то вона лежить в основі нових технологій, дає змогу приймати ефективніші рішення та знаходити кращі можливості для ведення бізнесу.

   Отже, друга функція, яку виконують домогосподарства, — постачання ресурсів виробникам.

   Третя функція домогосподарств у ринковій економіці — заощадження доходів.

   Заощадження — це частина доходу, яка залишається після сплати податків, інших обов’язкових платежів, витрат на споживання. Заощаджені кошти зазвичай зберігають на банківських рахунках або витрачають на придбання акцій, страхових полісів тощо. Люди заощаджують, щоб відчувати фінансову захищеність, на випадок виходу на пенсію, для освіти дітей або для непередбачуваних потреб, наприклад, нещасного випадку чи захворювання. Водночас в житті є ситуації, коли витрати перевищують доходи домогосподарства, тобто його заощадження стають від’ємними. Це відбувається, наприклад, коли сім’я бере позику або витрачає кошти, накопичені в минулому. Деякі домогосподарства інвестують заощаджені кошти, купуючи на них цінні папери, нерухомість, валюту тощо. Такі інвестиції можуть стати потужним джерелом розвитку національної економіки.

   Тема «Поняття про раціональне споживання. Права споживачів»

       В умовах обмеженого бюджету домогосподарствам необхідне раціональне споживання. Придбання чогось одного означає відмову від чогось іншого. Домогосподарству доводиться весь час робити вибір: витратити певну суму на ремонт кухні чи на придбання зимового одягу для членів родини, або відкласти її «на чорний день»? Тому із придбанням певного товару або послуги пов’язана так звана вартість втрачених можливостей, тих, від яких довелось відмовитись, зробивши свій вибір. Цей вибір ґрунтується на корисності, яку ми пов’язуємо з тією річчю, яку купуємо. Таким чином, справжня цінність будь-якої речі — це недоотримана корисність усіх інших речей, які ми могли б купити за допомогою ресурсів, витрачених на придбання цієї речі. Розглядаючи можливі альтернативи, споживачі роблять власний вибір, який буде нести найбільшу користь при найменших затратах.

       У сучасному споживанні існує концепція так званого збалансованого, або сталого, споживання. У її основі лежить ідея споживання, що задовольняє потреби нашого і прийдешніх поколінь економічно, соціально та екологічно збалансованим шляхом. Таке збалансоване споживання передбачає зменшення обсягу споживання, а отже, і відходів; надання переваги екологічно чистій продукції; відмову від використання агресивних хімікатів тощо. Змінюється й загальна модель споживання: споживачі надають перевагу товарам місцевого виробництва, товарам довготривалого використання, вводиться «міра» у споживанні, тобто виважене ставлення до придбання нових речей та використання вже вживаних речей. Відбувається гуманізація споживацтва, коли ставлення до людини визначається її якостями, а не придбаними речами.

      Стосунки між споживачами й підприємствами — виробниками, постачальниками та продавцями — ніколи не були простими. Держава намагається регулювати ці стосунки, запроваджуючи відповідне законодавство, стандарти якості продукції. Захист прав споживачів має на меті надавати споживачам достовірну інформацію про якість товарів і послуг, що існують на ринку, та відновлювати права споживачів у разі їх порушення. Захист прав споживачів винесено на міжнародний рівень.   Гарантом захисту прав споживачів на міжнародному рівні є ООН.

       У 1985 р. Генеральною Асамблеєю ООН були прийняті «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», де визнано такі законні потреби споживачів: ПРАВА СПОЖИВАЧІВ: 1. Захист споживачів від шкоди їх здоров’ю та безпеці. 2. Сприяння економічним інтересам споживачів і захист цих інтересів. 3. Доступ споживачів до інформації, необхідної для компетентного вибору у відповідності з індивідуальними запитами та потребами. 4. Просвіта споживачів. 5. Наявність ефективних процедур розгляду скарг споживачів. 6. Свобода створювати споживчі та інші відповідні групи або організації, можливість для таких організацій висловлювати свою точку зору в процесі прийняття рішень, які стосуються їх інтересів.

      Найбільша спеціальна міжнародна організація, що захищає права споживачів, називається «Конс’юмерз інтернешенл» (Consumers International, скорочено СІ). До неї входять понад 200 організацій з понад 100 країн світу, включаючи Україну. Метою організації є захист і сприяння розвитку прав споживачів у всьому світі через сприяння діяльності національних споживчих груп і проведення кампаній на міжнародному рівні. Організація виражає інтереси міжнародного споживчого руху в питаннях безпеки товарів і продуктів харчування, охорони здоров’я та прав пацієнтів, екології та відповідального споживання, а також регулювання міжнародної торгівлі і суспільних послуг.

   Стаття 42 Конституції України: […] Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Стаття 50 Конституції України: […] Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Регламентує захист прав споживачів Закон України «Про захист прав споживачів» 1991 року. Стаття 4 закону визначає права та обов’язки споживачів.

    Мовою документів

   До прав споживачів належать: 1) право на захист своїх прав державою;

   2) право на належну якість продукції та обслуговування;

   3) право на безпеку продукції;

   4) право на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця);

    5) право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону;

   6) право на звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав;

   7) право на об’єднання в громадські організації (об’єднання) споживачів. 

   Водночас на споживача покладаються зобов’язання:

   1) перед початком експлуатації товару уважно ознайомитися з правилами експлуатації, викладеними в наданій виробником (продавцем, виконавцем) документації на товар;

   2) у разі необхідності роз’яснення умов та правил використання товару — до початку використання товару звернутися за роз’ясненнями до продавця (виробника, виконавця) або до іншої вказаної в експлуатаційній документації особи, що виконує їх функції;

   3) користуватися товаром згідно з його цільовим призначенням та дотримуватися умов (вимог, норм, правил), установлених виробником товару в експлуатаційній документації;

   4) з метою запобігання негативним для споживача наслідкам використання товару — застосовувати передбачені виробником засоби безпеки, спеціальні правила, а в разі відсутності таких правил дотримуватися звичайних розумних заходів безпеки, встановлених для товарів такого роду

     Українські споживачі можуть скористатися такими формами захисту прав: самозахист; захист прав споживачів державними організаціями; захист прав споживачів органами місцевого самоврядування; судовий захист прав споживачів; захист прав споживачів неурядовими організаціями.

   Тема « Підприємницька діяльність»

      Життя економічної систем забезпечує підприємництво, яке існує

   завжди, коли існує ринок. Метою підприємницької діяльності є отримання прибутку, проте це не єдина риса підприємництва. Традиційний бізнесмен також ставить перед собою за мету отримання прибутку, але поняття «підприємець» і «бізнесмен» не тотожні. Відрізняє їх творчість і інноваційність, притаманні підприємництву, пошук нових можливостей, або намагання вести старий традиційний бізнес по-новому.

   Поняття ж бізнесу є ширшим, воно включає будьяку ініціативну діяльність з метою отримання прибутку. Відповідно, і доходи підприємства можна умовно розділити на дві частини. Перша — дохід від «традиційної» ділової діяльності, другу ж частину підприємець отримує як винагороду за інноваційність, ризикованість, спроможність краще реалізувати виробничі фактори у своїй діяльності. Такий дохід можна назвати підприємницьким,

   і саме він становить сутність підприємницької діяльності.

        Обираючи шлях підприємницької діяльності, особа робить свій вибір, усвідомлюючи можливі ризики. Для того щоб втілювати свої ідеї, підприємець має поєднувати фактори виробництва, орієнтуватися в ринковій ситуації, а найголовніше — розуміти не лише сьогоднішні потреби споживачів, а й те, які товари та послуги знадобляться їм завтра. Для цього підприємець повинен шукати можливості використання новітніх ідей, технологій, способів задоволення потреб споживачів, виходу в нові сфери діяльності. Таким чином, сучасне підприємництво — це специфічна діяльність людей, спрямована на отримання прибутку, що здійснюється суб’єктами підприємницької діяльності вільно, за власною ініціативою.

      За визначенням Господарського кодексу України, підприємництво —

   це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

   Українське законодавство визначає такі принципи здійснення підприємницької діяльності:

   • вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;

   • самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється, встановлення цін на власну продукцію та послуги;

   • вільний найм підприємцем працівників;

   • комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

   • вільне розпорядження прибутком, що залишається в підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

   • самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності

      Підприємницьку діяльність в Україні можуть здійснювати і фізичні особи

   (підприємці), і юридичні особи, зареєстровані відповідно до законодавства.

      Попри величезну різноманітність форм і видів підприємницької діяльності,

   в цілому її можна згрупувати за деякими сферами. Це виробниче, комерційне, посередницьке, консультаційне, фінансове та страхове підприємництво.

       Основоположним для здійснення підприємницької діяльності є право власності. Таке право захищається спеціальними документами: свідоцтвом про власність, договорами купівлі продажу та договорами оренди. У випадку порушення його права власності підприємець має право звернутися до суду з вимогою відновлення цього права або позовом про компенсацію.

   «Робоча сила» — здатність людини до праці, сукупність

   фізичних і духовних здібностей, що людина використовує у своїй діяльності.

   Виникнення ринку робочої сили пов’язане з існуванням вільної конкуренції.

   Суб’єктами (учасниками) ринку праці виступають роботодавці, які винаймають робочу силу, та наймані працівники, які її продають. Роботодавцями виступають різноманітні підприємства, громадські організації, державні установи, окремі особи тощо, які мають потребу й використовують найману працю, а найманими працівниками — вільні громадяни, здатні виконувати суспільно корисну роботу, що пропонують власну робочу силу.

                

      Тема  «Ринок праці.»

   Людська праця — це свідома цілеспрямована діяльність людини, докладання нею певних зусиль, спрямованих на здобуття бажаного результату і задоволення певних потреб, перетворення природних ресурсів на блага. Праця допомагає розкритися потенціалу кожної людини, досягати цілей. Праця є одним з факторів виробництва, що забезпечує створення матеріальних і духовних благ.

   На ринку праці підприємці купують, а домогосподарства продають товар, який називається «робоча сила» — здатність людини до праці, сукупність фізичних і духовних здібностей, що людина використовує у своїй діяльності. Виникнення ринку робочої сили пов’язане з існуванням вільної конкуренції, а також вільної праці, коли людина може в будь-який момент звільнитися.

   На ринку робочої сили відбувається працевлаштування, він забезпечує ефективне використання трудових ресурсів. Суб’єктами (учасниками) ринку праці виступають роботодавці, які винаймають робочу силу, та наймані працівники, які її продають. Роботодавцями виступають різноманітні підприємства, громадські організації, державні установи, окремі особи тощо, які мають потребу й використовують найману працю, а найманими працівниками — вільні громадяни, здатні виконувати суспільно корисну роботу, що пропонують власну робочу силу.

    Важлива роль на ринку праці належить державі. По-перше, держава виступає як роботодавець, винаймаючи працівників для державних установ і підприємств. Так, у 2017 р. в Україні налічувалося понад 200 тис. державних службовців.

   Подруге, держава виконує на ринку такі функції:

   • регуляторну — встановлює правила гри для працівників і працедавців, визначаючи рівень мінімальної зарплати, забезпечуючи соціальні гарантії працівників, установлюючи тривалість робочого дня тощо;

   • забезпечення нормативно-правової бази функціонування ринку праці та контроль за дотриманням законодавства;

    • розвиток внутрішнього ринку, забезпечення платоспроможності населення;

   • формування системи соціального захисту;

   • підтримка розвитку професійних спілок.

   Як же на практиці відбувається процес працевлаштування? Зазвичай на достатньо великих підприємствах існує кадрова служба, яка відповідає за забезпечення підприємства робочою силою.

   Основними її функціями є визначення потреби в кадрах, прийом на роботу та звільнення, підготовка й перепідготовка тощо. У випадку маленьких підприємств ці функції може виконувати просто окрема особа, а іноді й сам підприємець. Прийом на роботу передбачає пошук відповідного кандидата та оформлення кандидата на роботу. Цей процес відбувається у двох напрямах: роботодавці вирішують, чи задовольняє кандидат їхні вимоги й чи запропонувати йому посаду, а кандидат вирішує, чи погодитись йому на дану роботу, якщо її запропонують. Між працівниками і працедавцями виникають як взаємні зобов’язання, так і взаємна відповідальність.

   Етапи процесу прийому на роботу

   Ø Підготовка резюме, заповнення форм

   Ø Інтерв’ю (співбесіда)

   Ø Тестування, кваліфікаційний іспит

   Ø Поглиблена співбесіда

   Ø  Пропозиція роботи

   Професія — це певний вид трудової діяльності, який потребує спеціальних теоретичних знань і практичних навичок, отриманих у процесі спеціальної підготовки. Перші професії виникають на певному етапі розвитку людства, коли людина вже не могла сама виробляти все необхідне для свого життя. Завдяки науково-технічному прогресу починають розвиватися професії сфери послуг, професії, пов’язані з поширенням масової інформації, тощо.

      З внутрішньо-професійним поділом праці пов’язана спеціальність (фах). Наприклад, професія вчителя включає такі спеціальності, як вчитель історії, вчитель математики тощо. Працюючи за спеціальністю, людина оволодіває новими знаннями й навичками, підвищує свою кваліфікацію. Кваліфікація — це сукупність професійних знань, умінь та практичних навичок. Що вищою є кваліфікація працівника, то кращими будуть умови, на які він може розраховувати при укладанні трудового договору. Вищу кваліфікацію можна здобути завдяки досвіду роботи на певній посаді, навчаючись на різноманітних курсах, семінарах, тренінгах чи майстер-класах. Часто підвищенням кваліфікації персоналу займається кадрова служба підприємства.

      Оцінкою праці є заробітна плата. Стаття 1 Закону України «Про оплату праці» дає таке визначення: заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

    Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. На конкурентному ринку праці заробітна плата визначається попитом і пропозицією робочої сили. Важливу роль у встановленні попиту на робочу силу визначає рівень технічної оснащеності підприємства: заробітна плата найманих працівників буде порівнюватися з витратами на придбання відповідного оснащення, і в деяких випадках підприємцю буде вигідніше модернізувати технічне оснащення, аніж приймати на роботу додаткових працівників.

     У цілому, на формування пропозиції робочої сили на ринку впливає багато чинників: демографічні чинники, тобто склад населення, переважання в ньому різних вікових груп, система підготовки й перепідготовки кадрів, доступ до професійно-технічної та вищої освіти, а також освіти впродовж життя. Таким чином, на конкурентному ринку робочої сили заробітна плата визначається співвідношенням попиту і пропозиції товару й робочої сили тощо. Держава встановлює та гарантує найманим працівникам мінімальний рівень заробітної плати. На умови оплати праці впливає також система оплати, яка застосовується — погодинна, коли працівник отримує платню залежно від відпрацьованих годин, або відрядна, коли до уваги береться вироблений продукт. На заробітну плату найманого працівника впливає досвід, кваліфікація, освіта, що визначають якість праці, яку він може виконувати.

   Стаття 24 Конституції України наголошує на рівноправності чоловіків і жінок, яка забезпечується: «наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей […] у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок […]; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством». Незважаючи на це, за даними Держстату, чоловіки в Україні заробляють набагато більше жінок.

       Згідно з класифікацією Міжнародної організації праці (МОП), усе населення поділяється на три групи: зайнятих, безробітних та незайнятих. Зайняті — це ті люди, що мають роботу, безробітні — ті, хто не має роботи, але активно її шукає, а незайняті — люди, які не мають роботи й не шукають її. У суспільстві завжди існує певний рівень безробіття, який вважається природнім. Безробіття також виникає через недостатню забезпеченість працездатного населення можливістю працювати й отримувати дохід. Це перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї. Це пов’язано з тим, що завжди існує певна кількість людей, які активно шукають роботу і яким потрібен певний час для переходу на нову роботу або отримання перепідготовки. Водночас, коли економіка не в стані забезпечити робочими місцями всіх, хто хоче й може працювати, суспільство недоотримує необхідний продукт. Це заважає розвитку суспільства, воно втрачає потенційні можливості. Безробіття має різні наслідки для різних груп населення. Зазвичай воно нижче серед керівних кадрів і вище серед некваліфікованих робітників. Це не дивно, адже підприємства намагаються утримати тих працівників, у підготовку яких було вкладено багато часу й ресурсів. Найвразливішими категоріями з огляду безробіття залишається молодь і люди з особливими потребами.

     Із цією метою в Україні працює Державна служба зайнятості — централізована система державних установ, діяльність якої спрямовується та координується Міністерством соціальної політики України. В Україні набули також поширення численні комерційні служби працевлаштування, а також різноманітні неурядові організації, які допомагають працевлаштуватися окремим категоріям громадян, наприклад, особам з особливими потребами тощо. Економічні наслідки безробіття включають недовироблену продукцію, зменшення податкових надходжень до бюджету, а також збільшення навантаження на державний бюджет через необхідність соціальної допомоги безробітним. Водночас безробіття несе і соціальні наслідки, зокрема зниження рівня споживання, доходу домогосподарства. Тривале безробіття й погіршення матеріального стану можуть призводити до депресії, стресу, підриву здоров’я, розпаду сімей. Неспроможність знайти легальні джерела прибутку штовхає деяких людей на шлях злочинності. Отже, державі необхідно знаходити шляхи пом’якшення наслідків безробіття, допомозі у працевлаштуванні та перепідготовці безробітних 

      Тема  «Поняття лобізму. Сутність корупції»

   Слово «лобі» походить від англійського lobby, кулуари. Лобіювання — це неофіційний вплив на законодавців, а лобісти — люди, які здійснюють такий вплив. Сьогодні слово «лобі» використовують і у більш широкому розумінні, як широкі неформальні групи, що захищають у законодавчому органі інтереси певних галузей або регіонів (наприклад, аграрне лобі). Лобісти мають достатньо широкий спектр методів здійснення впливу. Це і переконування, і надання рекомендацій, і інформування, і навіть безпосередня участь у розробці законопроектів. Інколи лобісти вдаються до підкупу впливових осіб, і тоді лобіювання перетворюється на корупцію. Залежно від того, на кого саме спрямовані зусилля лобістів, розрізняють парламентський, президентський та урядовий лобізм. Якщо тиск на органи влади здійснюється зі сторони, такий лобізм називають зовнішнім. Якщо ж лобіювання здійснюється самими депутатами, урядовцями, їх оточенням тощо, такий вплив називають внутрішнім. Нарешті, дуже часто сьогодні лобіюванням вважають будь-які форми захисту групових інтересів. У цьому розумінні можна говорити, що, наприклад, багато неурядових організацій займаються соціальним лобіюванням, а деякі політичні партії лобіюють економічні та політичні інтереси певних груп.

       Лобіювання в Україні є дуже поширеним явищем, але законодавчо його врегулювати поки не вдалося. Водночас, в Україні діють такі організації громадянського суспільства, як Інститут професійного лобіювання та адвокасі й Українська асоціація професіоналів у сфері GR і лобістів, які намагаються створити в суспільстві краще розуміння ролі та функцій лобіювання та адвокасі, сприяння встановленню інституту лобіювання в Україні. Дотичним до поняття лобіювання є діяльність, що називається адвокасі, або адвокація. Можна побачити такі її назви, як заступництво, поборництво або просування. Адвокасі називають діяльність із захисту інтересів певної групи, яка має право на певні блага, але не може це право реалізувати. На відміну від лобіювання, адвокасі завжди спрямоване на вразливі групи населення, і ним переважно займаються неурядові організації. Така діяльність спрямована на досягнення змін у законодавстві, державній політиці та практиках. Вона допомагає побудувати продуктивні й прозорі відносини між урядовцями та громадянами.

   Слово «корупція» походить від латинського corrumpere, тобто псувати. Корупція — це зловживання наданими повноваженнями заради наживи (грошей, пільг, переваг).

   Перелік корупційних проявів:

    • підкуп національних державних посадових осіб;

    • підкуп іноземних державних посадових осіб і посадових осіб міжурядових організацій;

   • розкрадання, неправомірне привласнення або інше нецільове використання майна державною посадовою особою;

   • зловживання впливом;

   • зловживання службовим становищем;

    • незаконне збагачення та відмивання доходів, здобутих злочинним шляхом.

   Форми корупції:

   Ø Хабарництво

   Ø Кумівство

   Ø Зловживання владою або посадовим становищем

      Міжнародна неурядова організація «Трансперенсі Інтернешнл» уже протягом багатьох років досліджує сприйняття корупції населенням різних державах світу. Держави оцінюють за 100-бальною шкалою, від 0 — високо корумповані, до 100 — дуже чисті. У 2016 р. середнім світовим показником було 43 бали, що говорить про небезпечну поширеність корупції у світі.

      Згідно з Індексом сприйняття корупції 2016 року, Україна займає 131 місце серед 176 країн, охоплених дослідженням, оцінкою 29 зі 100 можливих балів.

      Тема  «Причини та наслідки корупції в економіці та політиці. Шляхи подолання корупції»

      До корупціогенних чинників можна віднести:

   Ø культуру суспільства, що включає прихильність до корупції;

   Ø існуючі звичаї;

   Ø протиставлення родинного зв’язку офіційним правилам, передування родинних стосунків офіційним обов’язкам.

   На поширеність корупції впливає невиконання наявного антикорупційного законодавства, також важливим є економічний стан у державі. Що вищим є рівень економічного розвитку, то нижчі корупційні ризики. Корупція є результатом багатьох процесів, що відбуваються в суспільстві, тож побороти її можна, лише враховуючи національну специфіку та глибинний аналіз корупційних процесів в Україні.

   Причини корупції

   Ø Політичні- використання посадових можливостей для задоволення приватних інтересів, отримання особистої винагороди

   Ø Економічні- використання повноважень у сфері управління економікою задля наживи чи приватних інтересів

   Ø Правові- неефективна система антикорупційних засобів та недосконале законодавство у сфері протидії корупції

   Ø  Організаційноуправлінські- використання особистих зв’язків для заміщення посад державних службовців, прийняття посадовцями рішень на свій розсуд

   Ø Соціальнопсихологічні-низька громадянська свідомість, менталітет, низьке соціальне забезпечення

   Наслідки корупції:

   Ø Політичні:

    • загроза демократичному розвитку держави та стабільності й безпеці суспільства, підрив демократичних інститутів та цінностей; • підрив довіри громадян до органів держаної влади;

   • порушення принципу верховенства права;

   • підрив авторитету держави на міжнародній арені

   Ø Економічні:

    • загроза демократичному розвитку держави та стабільності й безпеці суспільства, підрив демократичних інститутів та цінностей; • підрив довіри громадян до органів держаної влади;

   • порушення принципу верховенства права;

   • підрив авторитету держави на міжнародній арені

     Сьогодні в Україні діє низка державних органів, покликаних боротися з проявами корупції. Серед них є як спеціалізовані, так й інші органи з більш широкою сферою повноважень, які включають, окрім іншого, й антикорупційну діяльність. Крім того, питаннями корупції в межах своїх повноважень займаються такі органи: Державне бюро розслідувань, Слідчі підрозділи прокуратури, Національна поліція, Служба безпеки України. Дуже важливими в подоланні корупції в Україні є різноманітні громадянські ініціативи.

      Тема  «Інтеграція й глобалізація. Витоки й процес європейської інтеграції»

   Глобалізація — це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції й уніфікації. У ширшому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, таке, що стосується всієї Землі.

   Ознаками сучасної глобалізації є такі:

    • Зростає взаємозалежність національних економік різних держав; утворення міжнародних виробничих комплексів, корпорацій, що перетинають міжнародні кордони; запровадження єдиних виробничих стандартів.

    • Інтенсифікація руху товарів, капіталів, робочої сили в міжнародному масштабі.

   • Зростання технологічної кооперації між різними компаніями;

    • Розвиток глобальних інформаційних мереж, що пов’язують увесь світ.

   • Єдність і взаємозалежність фінансових систем різних країн світу.

   • Створення міжнародних організацій, що опікуються глобальними проблемами.

   Позитивні наслідки глобалізації: вона збільшує можливості людства, допомагає досягнути гармонії та добробуту для всіх, підвищує ефективність економіки, використання обмежених ресурсів. Вона сприяє ефективному міжнародному поділу праці, зростанню конкуренції в міжнародному масштабі, прискоренню науково-технічного прогресу, розвитку та нанотехнологій. Завдяки об’єднанню зусиль людство може краще справлятися із загальними проблемами, такими як забруднення довкілля, бідність, голод тощо.

    Негативними наслідками глобалізації є нерівномірний розподіл благ, де виграють, у першу чергу, індустріальні країни, залишаючи країни, що розвиваються, далеко позаду. Замість того, щоб пом’якшувати існуючі у світі протиріччя, глобалізація може їх загострювати. Результатом стає ще більше зубожіння населення країн, що розвиваються, через знищення неконкурентоспроможних підприємств; погіршення довкілля в разі винесення найбільш «брудних» підприємств у бідніші країни тощо.

      Вплив глобалізації поширюється також на культуру. Завдяки глобалізації формуються спільні цінності, а культурний спадок і традиції різних народів стають надбанням усього людства. Національні культури є спільним ресурсом нації, формують її мислення та дії. А глобалізація через обмін і відкритість робить їх доступними для всього людства. Однак негативною тенденцією глобалізації залишається комерціалізація культури, поширення масової культури, що призводить до втрати високих культурних цінностей, формування споживацького ставлення до життя, різноманітних побутових стереотипів аж до руйнування чи навіть знищення національних культур.

       Сучасна освіта також зазнала впливу глобалізаційних процесів. У світі спостерігається зростання мобільності як викладачів, так і студентів та учнів шкіл. Виникає певна уніфікація освітніх вимог, змінюються методи викладання та навчання. Набувають поширення дистанційні формати навчання, які дають змогу, проживаючи в одній країні, здобувати освіту в іншій. Дедалі більшого розвитку набувають освітні платформи, які дозволяють проходити курси провідних університетів безкоштовно або за символічну плату. Водночас виникає певний ризик втрати національних особливостей і надбань в освітній галузі.

      Проти наслідків глобалізації виступає рух антиглобалістів. Він направлений на заперечення зростаючої нерівності в глобалізованому світі й ставить за мету досягнення соціальних цілей на основі гуманістичних ідеалів, уявлення про необхідність солідарності та прагненні до справедливості.

     Одна з найгостріших проблем, яка стоїть перед людством, — збереження екології, що можливо лише завдяки загальнолюдській солідарності, чому і сприяють глобалізація та інтеграція.

   Інтеграція — це згуртування, об’єднання політичних, економічних, державних і громадських структур у рамках регіону, країни, світу. Інтеграційні процеси стали новою віхою життя повоєнної Європи.

      Найбільш раннім європейським інтеграційним утворенням є Європейський Союз, який розвинувся від зони вільної торгівлі й митного союзу до економічного союзу, що має власні наднаціональні політичні органи. Він виник у 1957 р. шляхом об’єднання 6 країн і сьогодні об’єднує 27 країн Європи.

      Сучасний вигляд ЄС базується на основі Маастрихтського договору від 1992 р. Він визначав завершення формування єдиного внутрішнього ринку та перехід до реалізації економічного й валютного союзу.

      Договір про створення ЄС стосувався спільної зовнішньої політики й політики безпеки, створення «простору свободи, безпеки та правопорядку» й координації у сфері правосуддя, боротьби з тероризмом та організованою злочинністю. Останній значний перегляд конституційних принципів ЄС був затверджений у Лісабонській угоді 2007 р., яка фактично виконує роль конституції ЄС.

     Ще одним характерним показником є встановлення європейського громадянства. У 2012 р. Європейському Союзу було присуджено Нобелівську премію миру «За внесок упродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини в Європі».

      Тема  «Міграція. Європейська політика сусідства. Східне партнерство»

     У зв’язку з розширенням ЄС у 2004 р. було запроваджено європейську політику сусідства. Її метою стало створити навколо ЄС «кільце друзів» — зону стабільності, миру й добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин із сусідніми країнами. Вона спрямована на те, щоб запобігти створенню нових ліній розподілу в Європі, сприяти зростанню стабільності й процвітання в самому Союзі та за його новими зовнішніми кордонами.

   Європейську політику сусідства було запроваджено Комюніке Комісії Ради та Європейського Парламенту «Розширена Європа — Нові сусіди: Нова система стосунків з нашими східними та південними сусідами», опублікованим у березні 2003 р. Вона заснована на досвіді співпраці ЄС із країнами Середземномор’я в 1990-х роках й охоплює країни, з якими ЄС має спільні сухопутні або морські кордони.

   Механізм політики сусідства — це поглиблена співпраця з ЄС сусідніх держав. Він ґрунтується на визнанні спільних цінностей: верховенства права, справедливого управління, дотримання прав людини, зокрема прав меншин, а також принципів ринкової економіки та сталого розвитку. Європейська політика сусідства була значно переглянута у 2015 р. Одним з пріоритетів політики стало посилення співпраці з питань безпеки, а також більша участь у виробленні політики всіх партнерів.

   Нова політика зосередилась на чотирьох основних питаннях:

   1) належне урядування, демократія, верховенство права та права людини;

   2) економічний розвиток заради стабілізації;

   3) безпека;

   4) міграція та мобільність населення.

      ЄС надає підтримку своїм партнерам-сусідам через Інструмент Європейського Сусідства, фінансування якого на 2014–2020 роки становить 15 млрд євро. Окрім надання грантів, тобто безповоротної фінансової допомоги, через цей Інструмент ЄС сприяє отриманню додаткового фінансування країн-партнерів через співпрацю з міжнародними фінансовими організаціями через інвестиційні субсидії, що надаються Інвестиційним фондом сусідства ЄС.

     У 2009 р. за ініціативою Польщі та Швеції в рамках Європейської політики сусідства було започатковано політику східного партнерства. Це спільна ініціатива, що охоплює ЄС і шість східноєвропейських країн: Вірменію, Азербайджан, Білорусь, Грузію, Республіку Молдову та Україну. Метою Політики східного партнерства є побудова спільного простору демократії, процвітання, стабільності та посиленої співпраці. Крім того, зв’язки, що утворилися завдяки Східному партнерству, допомагають зміцненню держави й досягненню суспільної злагоди. Це робить ЄС і його партнерів сильнішими та дає змогу краще справлятися із зовнішніми й внутрішніми викликами. Угоди про асоціацію й Поглиблені та всебічні зони вільної торгівлі, що були укладені у 2014 році, перевели стосунки між ЄС та Україною, Грузією й Республікою Молдова на новий рівень. Вони націлені на зміцнення політичної асоціації та економічної інтеграції й передбачають істотні реформи, що мають наблизити країни-партнери до ЄС шляхом адаптації національного законодавства до європейського, а найголовніше — відчутно покращити життя своїх громадян. Прикладом цього є лібералізація візового режиму, що набрала чинності у 2014 р. для Республіки Молдова, а у 2017 — для України та Грузії.

     У 2015 р. у столиці Латвії, м. Ризі, пройшов Саміт Східного партнерства, де було узгоджено його пріоритети: зміцнення демократичних структур і співробітництва в державному будівництві; мобільність і міжособистісні контакти; подальше розширення ринкових можливостей на користь місцевих, регіональних і європейських підприємств малого та середнього бізнесу; всебічна й відкрита політика з енергетичної безпеки, транспортування та постачання.

      Відповідно до Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., кожна людина має право на вільне пересування та обрання собі місця проживання, право на громадянство, на володіння майном як одноособово, так і разом з іншими. Це право реалізується у глобалізованому світі, що пов’язано з міграційними процесами.

   Міграція населення означає процес переселення (переміщення) людей, що перетинають кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на тривалий термін.

   За визначенням ООН, міграцією вважається переміщення осіб на термін понад 6 місяців.

   Сучасні міграційні процеси визначають економічний і соціальний стан багатьох держав. З одного боку, міграція — це життєво необхідний і неминучий для нормальної життєдіяльності процес, який пов’язаний з перерозподілом робочої сили, адаптацією та навчанням у новому середовищі, відпочинком. З іншого боку, міграція несе в собі негативні прояви, зокрема: соціальну напруженість, породження проблеми забезпечення мігрантів житлом, роботою та засобами для нормального існування.

      Міграцію фізичних осіб, пов’язану з перетинанням державного кордону, називають міжнародною. Для виокремлення потоків мігрантів, які прямують з конкретної країни, застосовують поняття еміграція — масове переселення з батьківщини в іншу державу, тривале перебування за межами батьківщини внаслідок переселення; для потоків у країну — імміграція — в’їзд у державу іноземця чи особи без громадянства на тривале або постійне проживання.

      Тема  «Міжнародні відносини. Міжнародне право»

   Міжнародними відносинами називають політичні, економічні, дипломатичні, культурні та інші відносини, що виникають між державами або групами держав, їх світовими та регіональними організаціями.

   Через міжнародні відносини держави реалізовують власні національні інтереси: забезпечення вигідного міжнародного статусу держави, суверенітету, національної безпеки, суспільної стабільності та цивілізованих стандартів життя людей.

   Нині головними суб’єктами міжнародних відносин є національні держави, які можуть об’єднуватися в різноманітні всесвітні та регіональні міжнародні організації, що мають різні цілі, структуру та різні межі компетенції. Сучасні національні держави зазвичай беруть участь у роботі багатьох міжнародних організацій, підтримують дипломатичні стосунки з багатьма іншими державами й мають у них дипломатичні представництва, дотримуються певних норм і принципів міжнародного права.

   Міжнародні відносини за сферами діяльності:

   Ø Політичні

   Ø Дипломатичні

   Ø Правові

   Ø Культурно- гуманітарні

     В основі міжнародних відносин лежать два принципи: принцип сили і принцип права.

   Принцип сили означає здатність певної держави або групи держав нав’язати іншим свою волю, інтереси, поширити свій вплив, використовуючи переваги у військовій та економічній могутності, дипломатії, технологічному розвитку. Сила держави змінюється із часом через економічні, політичні, природні чинники; змінюється і вага, і пріоритетність різних складових сили держави.

   Принцип права передбачає пріоритетність правопорядку в міжнародних відносинах. Якою б сильною не була держава, вона повинна передусім керуватися різноманітними міжнародними угодами, конвенціями, правилами організацій, до яких вона приєдналась.

      Після проголошення незалежності Україна стала активним учасником міжнародних відносин. Основні засади зовнішньої політики України містяться в Конституції України, Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», Законі України «Про основи національної безпеки України».

       На міжнародній арені Україна зарекомендувала себе як миролюбна без’ядерна держава, що має чіткі євроінтеграційні орієнтири, бере участь у діяльності різноманітних міжнародних організацій.

   Міжнародне право — система юридичних приписів і норм, що регулює стосунки між державами та іншими суб’єктами міжнародних відносин у політичній, економічній, культурній та інших галузях. Вони створюються шляхом узгодження позицій учасників цих відносин у рамках переговорного процесу й забезпечуються в разі необхідності заходами примусу.

      Першим визначення міжнародного права запропонував Гуго Гроцій (1583–1645), який вважав, що для регулювання стосунків між різними народами і правителями, особливо стосовно війни та миру, необхідні відповідні документи.

      Міжнародне право має такі особливості:

    • Воно чинне в системі міжнародних відносин.

   • Його норми формуються шляхом узгодження позицій суб’єктів міжнародного права й фіксуються шляхом підписання відповідних міжнародних угод.

   • Воно слугує мірилом належної поведінки держав у міжнародних відносинах.

   • Зазвичай реалізація норм міжнародного законодавства вимагає їх ратифікацію відповідною державою, а отже, міжнародне право взаємодіє з національними правовими системами держав.

   Предметом міжнародно-правового регулювання є міжнародні економічні, культурні, соціальні, політичні, наукові, освітні відносини тощо.

    Об’єкт міжнародного права — це те, з приводу чого виникають правовідносини. Такими об’єктами можуть бути матеріальні й нематеріальні блага, а також дії або утримання від дій. Це може бути економічне співробітництво, мир, безпека, культурний і науковий розвиток тощо.

      Основні принципи міжнародного права закріплено в документах:

   • Статут ООН 1945 року;

   • Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1970 р.;

    • Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

   Це такі принципи міжнародного права:

    • незастосування сили чи погрози силою;

    • суверенна рівність держав;

   • рівноправність і самовизначення націй та народів;

   • мирне розв’язання міжнародних спорів;

   • невтручання у внутрішні справи держав;

   • мирного співробітництва;

   • сумлінного виконання договірних зобов’язань за міжнародним правом;

    • непорушності кордонів;

   • територіальної цілісності;

   • поваги й захисту прав людини.

      Тема  «Міжнародне гуманітарне право.»

   Особливим видом міжнародного права є міжнародне гуманітарне право — це система юридичних норм і приписів, що регламентують дії під час збройних конфліктів, забороняють або обмежують використання певних методів і засобів ведення бойових дій, забезпечують дотримання прав людини в цей час і встановлюють відповідальність за їх порушення.      

        Міжнародне гуманітарне право регулює поведінку сторін як під час міжнародних збройних конфліктів, так і під час громадянської війни або державного перевороту. Ці норми зазначено в Женевських конвенціях 1949 р., у додаткових документах до них, у багатосторонніх міжнародних угодах. У них ідеться про захист жертв війни, заборону певних видів зброї масово­го знищення, режим утримання військовополонених, про поводження із цивільним населенням під час війни, заборону використання найманців у збройних конфліктах, заборону залучення осіб, які не досягли 15-річного віку до бойових дій. Порушення цих норм вважається злочином і карається. Україна також підписала й ратифікувала Женевські конвенції та додаткові протоколи до них.

    Головні принципи міжнародного гуманітарного права включають:

    • гуманізацію збройних конфліктів;

   • обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни;

    • міжнародно-правовий захист жертв війни;

   • охорону цивільних об’єктів і культурних цінностей;

   • повагу до прав людини в діях військових з’єднань з підтримання громадського порядку.

   До суб’єктів міжнародного гуманітарного права належать:

   • держави, які перебувають у збройному конфлікті;

   • повстала або воююча сторона, яка бореться за національне чи соціальне визволення;

   • міжнародні організації;

   • нейтральні держави, які не є сторонами збройного конфлікту;

    • держави-гаранти, що забезпечують дотримання міжнародно-правових норм і захищають інтереси сторін, які перебувають у конфлікті.

   Безпосередні учасники збройного конфлікту поділяються на комбатантів, тобто тих, хто воює, і некомбатантів, тобто тих, хто не воює.

    Комбатанти — це особовий склад збройних сил держави, який бере безпосередню участь у бойових діях.

   Некомбатанти — це особовий склад, який перебуває у структурі збройних сил воюючої сторони, але не бере безпосередньої участі в бойових діях, — медичний персонал, духовенство тощо.

       Тимчасове захоплення території або частини території однієї держави збройними силами іншої без отримання суверенних прав на неї називають окупацією. Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 р., IV Женевської конвенції 1949 р. держава-окупант зобов’язана уживати всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення окупованої території зобов’язане підкорятися розпорядженням окупаційної влади, проте його забороняється примушувати до складання присяги на вірність державі.

     Стосовно цивільних осіб забороняється:

    • чинити будь-які акти насильства, залякування або образи;

   • застосовувати примусові заходи фізичного або морального порядку, зокрема, з метою одержання відомостей;

   • застосовувати катування, тілесні покарання, проводити медичні досліди тощо;

   • застосовувати колективні покарання;

    • захоплювати заручників;

    • депортувати цивільне населення з окупованої території.

    

   
   

   
   

   
   

            

   
   

   
   

   1. 
      
   2. 
      
   3. 
      
   4. 
      
   5.