Масниця 2021:
дата початку, історія свята та як прийнято відзначати

Масниця, або Колодій – широко відоме з давніх-давен свято. Асоціюється воно із завершенням холодів і настанням тепла.

   Свято Масниця не має сталої дати відзначання. Вона змінюється, залежно від початку Великого посту. Так, Масниця розпочинається за тиждень до нього й святкується впродовж усього тижня.

   Оскільки Великий піст цього року у православних християн стартує

15 березня, то перший день Масниці припадає на Міжнародний жіночий день. Отже, масничний тиждень триватиме з 8 березня по 14 березня.

Масниця: історія свята

   Масниця – давнє східнослов'янське свято, яке знаменує собою кінець зими і швидкий прихід весни. Від самого початку її святкування було пов'язано, за однією версією, з прославлянням бога сонця Ярила. Свято й дотепер зберігає в собі багато язичницьких обрядів і древніх традицій.

Це – чи не єдине нехристиянське свято, яке вписане до православного календаря. Хоча спочатку церква була проти таких гулянь і намагалася заборонити відзначання чужого для православ'я свята. Але викорінити стародавні традиції не вийшло, вдалося лише скоротити святкування до одного тижня, щоб Масниці не припадала на Великий піст. 
   У православному календарі Масниця називається Сирною седмицею, а весь тиждень прийнято присвячувати підготовці до Великого посту. Так, у цей період уже не можна їсти м'ясо, але ще дозволяються молочні продукти та страви із них.

Традиції святкування Масниці

  Масниця – одне із найулюбленіших, веселих і смачних свят. Воно має свій особливий, неповторний колорит і супроводжується народними гуляннями, катанням на санчатах, спалюванням опудала зими, що минає, та зустріччю весни.

  На свято прийнято робити опудало Масниці. Це велика лялька з соломи, яку вдягають у жіночий одяг, як стародавнє і священне божество. За традицією, наприкінці масничного тижня його спалювали як уособлення зими, прагнучи таким чином розбудити весняну природу й розтопити лід.

   Масничний тиждень у давнину ще називали Бабським або Колодієм. Упродовж нього чоловікам належало в усьому слухати жінку та виконувати

На останній день Бабського тижня припадав звичай в’язання колодки. Хлопцям, які не зіграли весілля до Великого посту, як осуду чіпляли до поясу або до руки немаленьку колодку, яку можна було зняти лише за могорич або викуп. У такий спосіб молодим чоловікам нагадували про створення сім'ї. А, вже після закінчення посту, колодка мінялася у нареченої на писанки.

Головна страва Масниці – млинці. Вони вважаються символом сонця, тому саме млинці є одним із основних атрибутів свята. Впродовж масничного тижня кожна господиня намагається хоча б раз спекти млинці і пригостити ними своїх рідних і друзів.

    Млинці випікають із пшеничного, кукурудзяного, житнього або вівсяного борошна. Присмачують їх найчастіше маслом, сметаною, медом, фруктами, сиром, ікрою. Перший млинець прийнято віддати бідній людині, щоб вона згадала всіх покійних родичів.

Прикмети та повір’я на Масницю

   У народі вважається, що святкувати Масляну потрібно багато і весело.

Чим більше на Масницю спечуть млинців, тим багатшим буде дім. Якщо ж господиня спече мало млинців, то не буде врожаю.

   Якщо млинці виходять дуже тонкими, товстими або безформними – до проблем і невдач.

   Якщо млинець пристав до сковорідки, то в найближчий рік дівчині заміжжя не бачити.

   Перший спечений дівчиною млинець рівний і золотий – до щасливого й швидкого заміжжя.

   Якщо на Масляну прийшли несподівані гості, то вони принесуть у дім щастя та удачу.

  Мороз на Масляну – до теплого літа і гарного врожаю.

Якщо перед Масляною вдарили морози – літо буде холодним і дощовим.

Джерело: https://www.unian.ua/lite/holidays/koli-maslyana-2021-tradiciji-istoriya-svyata-data-maslyanoji-v-2021-11311076.html

 

«Небесна Сотня»

«Небесна Сотня» — прийнята в Україні збірна назва загиблих протестувальників, які мали безпосередній стосунок до ідеї та акції Євромайдану (Революції Гідності) у грудні 2013 — лютому 2014 року.

21 лютого 2014 року офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Цього дня на Майдані Незалежності в Києві відбулося прощання із загиблими повстанцями, яких у жалобних промовах назвали «Небесною сотнею». Під час прощання з загиблими лунала жалобна пісня «Плине кача…» в обробці Піккардійської Терції. Список на виплату одноразової грошової допомоги родинам загиблих у розмірі 121 800 грн налічував 98 осіб.

День Героїв Небесної Сотні — пам'ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні.

Пам'ятний день встановлено указом Президента України Петра Порошенка 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Цього дня 2014 року під час Єврореволюції на Інститутській вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали протестувальників. Всього за день було до ста жертв, яких назвали «Небесною Сотнею». О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України», низка представників влади заявили про перехід на бік народу. День 20 лютого став переломним у ході подій Революції гідності.

Протистояння в Україні 18-21 лютого 2014 — силове протистояння між силовиками та протестувальниками, завершальний етап Революції гідності. Результатом подій стало відсторонення 22 лютого Верховною Радою від виконання обов'язків Президента України Віктора Януковича та призначення дострокових президентських виборів на 25 травня 2014 року^[2]. Під час протистояння за інформацією МОЗ України загинули 82 особи (71 демонстрант та 11 правоохоронців), постраждалими стали 622 людини.

У Вінниці відкрили пам’ятник Героям Небесної Сотні –

«Дерево Свободи».

Відкриття пам’ятника «Дерева Свободи» на однойменному майдані Небесної Сотні у Вінниці приурочили до 4-х роковин кривавих розстрілів на Майдані у столиці. Урочистості відбулися 23 лютого, позаяк саме цього дня з майдану проводжали в останню путь Героя Небесної Сотні вінничанина Максима Шимка. 

Пам’ять полеглих на Майдані вшанували військовим салютом, почесною вартою та хвилиною мовчання. Присутні поклали до пам’ятника білі троянди як символ чистоти громадянського подвигу майданівців.

Виготовлення пам’ятника та його встановлення відбулося за кошти, зібрані Благодійними фондами «Пам’яті Небесної Сотні» та «Подільська громада», а комплексний  благоустрій площі Небесної Сотні зобов’язалась виконати Вінницька міська рада. 

  «Всі, хто долучився до цього проекту, робили це з чистим серцем, світлими думками, а саме головне – з чистими руками. Вінниця продемонструвала всій країні дух єдності, а всім містам – як треба вшановувати пам’ять героїв і Небесної Сотні, і сучасної війни. Закликаю всіх мерів, всіх активістів,  - робіть пам’ятники. У нас великі люди, у нас величні подвиги, і ми маємо їх вшановувати, бо це наша історія», - зазначив голова  Благодійного фонду «Пам’яті Небесної Сотні» Андрій Павленко.

Бронзове «Дерево Свободи» постало у вигляді 5,5-метрової вишні. Воно ніби проростає з підніжжя композиції у вигляді карти України.  Поруч з ним – металеві стрижні, на яких розташовані 107 падаючих квіток, які символізують героїв, загиблих під час кривавих розстрілів на Майдані взимку 2014-го. А квіти, котрі залишаються на дереві, означають, що Україна продовжує свій розвиток. 

За словами автора пам’ятника - скульптора Бориса Данилюка, вишневе дерево як основу композиції обрано не випадково, адже воно в Україні вважається сакральним символом і оберегом, а його покручений стовбур – непросту долю та випробування, які доводиться проходити нашій країні. 

 "Повсякденне життя та побут населення Вінниччини в роки нацистської окупації 1941-1944 рр."

Роботу виконала учениця 11Г 

Кузнецова Варвара

Окупаційна влада строго регламентувала всі сфери життя населення. Для цього насамперед запроваджувалася комендантська година та обмеження вільного переміщення за межі населених пунктів.

Залежно від регіону та пори року комендантська година тривала з 20-ї або 21-ї години вечора до 4-ї або 5-ї години ранку. Хоча на території деяких гебітскомісаріатів, відповідно для рішення нацистської цивільної адміністрації рейхскомісаріату «Україна» та генерального округу «Житомир», комендантську годину могли скасовувати на період святкування Великодня, коли всю ніч тривали богослужіння.

Відповідно до розпорядження генерального комісара К. Клемма від 28 листопада 1941 р. в’їзд або виїзд з міста чи села був можливий лише з дозволу локальних гебітс- чи штадт- комісарів. На півдні генерального округу «Житомир» дозвіл на переміщення населення до румунської зони окупації та в зворотному напрямі видавало військове командування. 

Для контролю населення, його ефективної експлуатації (як і знищення за національною ознакою) уже від початку окупації проводили переписи; введено систему домових книг та обов’язкову прописку прибулих осіб, заборону ночівлі немісцевих без дозволу керівника допоміжного управління. В одному з пунктів постанови німецької польової комендатури та міського управління Вінниці від 22 жовтня 1941 р. зазначено на необхідності обов’язкової прописки в паспортно-реєстраційному відділі та домових книгах усіх прибулих до міста осіб для отримання дозволу на тимчасове чи постійне проживання.

 Хоча роботи у місті для всіх не вистачало, окупанти запровадили для вінничан трудову повинність. Її повинні були відбувати навіть 12-13-річні діти. Тих, хто не витримував непосильної шістнадцятигодинної праці, били й заганяли в концтабори. Працюючих годували юшкою з гнилих овочів, просяним супом.

Як і в інших містах України, гітлерівці відкрили у Вінниці біржу праці, де примусили зареєструватися все населення. На примусова роботи до Німеччини за три роки було насильно вивезено 13400 чоловік. Молодь, щоб уникнути німецької каторги, заподіювала сама собі шкоду: обливалась кислотою, викидалась з вікон, ламала собі руки та ноги, врешті, тікала до партизанів

Основним документом, що посвідчував особу, залишався радянський паспорт, у кому робили німецьку чи українську поліцейську відмітку або ж вклеювали спеціальну вкладку українською та німецькою мовами. У селах, які розміщувались у безпосередній близькості до ставки Гітлера «Вервольф», населенню видавали німецькі посвідчення особи.

Із квітня 1942 р. на Житомирщині та Вінниччині оголосили про обмін радянських паспортів на німецькі, хоча через певні труднощі в окремих місцях їх почали видавати лише наприкінці 1943 р.

У Вінниці ті особи, які до того не отримали паспорта (через втрату документа або досягнення 16-річного віку), могли його отримати з кінця жовтня 1941 р. Окрім того, на окупованих територіях передбачалися й інші додаткові документи: дозволи, перепустки, «аусвайси» тощо.

 

1 серпня 1941 року, з метою демонстрації лояльності німців до місцевого населення, була створена Вінницька міська управа. Головою самоврядування (потім старостою міста) став професор місцевого медичного інституту О.Савостьянов. Його замом  з політичної частини був Махулько-Горбацевич, з господарської частини – Бернард, замом справ охорони здоров’я – професор Ган, промисловим відділом інженер Морозов, продовольчим відділом – Ковальський, замом поліції – Павленко, кримінальним відділом – Мефедовський, а керуючим освітою став Серафімович. 

Місцева влада покликана була забезпечити роботою працездатне населення та налагодити в місті побутове життя його мешканців. Міська управа Вінниці займалася питанням відбудови зруйнованого міста, його комунального господарства, охорони порядку, відновлення роботи магазинів, ринків, лікарень, навчальних закладів, забезпечення населення продуктами харчування, паливом. 

Згідно з розпорядженням Рейхскомісара України від 1 квітня 1942 року у Вінниці був заснований господарський банк, який перейняв обов’язки місцевого сільгоспбанку та його 22 районних філій з усіма пасивами та активами. Банк приймав вклади та забезпечував грошовий обіг для задоволення кредитних потреб урядового та приватного господарства Вінницької області.

Також після зайняття нацистськими військами  м.Вінниці був організований суд, який розпочав свою роботу з вересня 1941 року. Головним завданням суду було мирне врегулювання майнових взаємовідносин між цивільними особами, що належали до місцевого населення, шляхом добровільної згоди сторін.

Місцеве населення обкладалося грошовими та натуральними податками та повинностями. Усі податки, які сплачувалися за радянської влади, залишалися, окрім того були введені нові. Постановою №3 Вінницької обласної управи від 30 вересня 1941 р. на підставі положення Рейхскомісаріата України були запроваджені національний і поземельний податки. Одноразовий національний податок сплачувався всіма особами віком:  чоловіки від 18 до 60 років, жінки від 18 до 55 років. 

Ті, хто жив у квартирах, повинні були сплачувати за помешкання з водогоном і каналізацією 1,1 крб за один квадратний метр, без водогону й каналізації – 1 крб, за прохідні помешкання або без вікон – 0,8 крб. Окрім цього, існувала плата за промислові приміщення на головних вулицях – 2 крб, на узбічних – 1,5 крб. Із заробітної платні кожного робітника й службовця вираховували податок на підтримання народного здоров’я та утримання гігієнічних уряджень, розміром 5 крб від 100 крб платні.

Захопивши місто, німецька влада ліквідовувала наочні ознаки існування радянської влади та встановлювала нову символіку, щити з плакатами агітаційного змісту.

Окупанти радо вітали українців через шпальти місцевої газети, давали надію на щасливе майбутнє, поруч із українським гербом розміщувалася свастика. Проводилася активне засудження попередньої влади на теренах Вінниччини, критикувався сталінський режим, висміювали самого вождя.

Також нова влада змінювала назви вулиць. Нові назви були пов’язані переважно з вітчизняною історією та українською культурою. Головна вулиця міста, яка нині називається Соборна, тоді отримала назву Ukrainischer Prospekt – Український проспект. Соборною називалась вулиця, яка нині носить ім’я Гната Михайличенка. Сучасні вулиця Козицького називалася вулицею Гірських стрільців, Інтернаціональна – Національною. Ім’я Тараса Шевченка носила вулиця під сучасною назвою Архітектора Артинова. Чимало вулиць було названо на честь керівників давньоруської держави та українських гетьманів. Не змінювали назв вулиць Пирогова, Рєпіна, Чайковського, Тімірязєва.