"Повсякденне життя та побут населення Вінниччини в роки нацистської окупації 1941-1944 рр."

Роботу виконала учениця 11Г 

Кузнецова Варвара

Окупаційна влада строго регламентувала всі сфери життя населення. Для цього насамперед запроваджувалася комендантська година та обмеження вільного переміщення за межі населених пунктів.

Залежно від регіону та пори року комендантська година тривала з 20-ї або 21-ї години вечора до 4-ї або 5-ї години ранку. Хоча на території деяких гебітскомісаріатів, відповідно для рішення нацистської цивільної адміністрації рейхскомісаріату «Україна» та генерального округу «Житомир», комендантську годину могли скасовувати на період святкування Великодня, коли всю ніч тривали богослужіння.

Відповідно до розпорядження генерального комісара К. Клемма від 28 листопада 1941 р. в’їзд або виїзд з міста чи села був можливий лише з дозволу локальних гебітс- чи штадт- комісарів. На півдні генерального округу «Житомир» дозвіл на переміщення населення до румунської зони окупації та в зворотному напрямі видавало військове командування. 

Для контролю населення, його ефективної експлуатації (як і знищення за національною ознакою) уже від початку окупації проводили переписи; введено систему домових книг та обов’язкову прописку прибулих осіб, заборону ночівлі немісцевих без дозволу керівника допоміжного управління. В одному з пунктів постанови німецької польової комендатури та міського управління Вінниці від 22 жовтня 1941 р. зазначено на необхідності обов’язкової прописки в паспортно-реєстраційному відділі та домових книгах усіх прибулих до міста осіб для отримання дозволу на тимчасове чи постійне проживання.

 Хоча роботи у місті для всіх не вистачало, окупанти запровадили для вінничан трудову повинність. Її повинні були відбувати навіть 12-13-річні діти. Тих, хто не витримував непосильної шістнадцятигодинної праці, били й заганяли в концтабори. Працюючих годували юшкою з гнилих овочів, просяним супом.

Як і в інших містах України, гітлерівці відкрили у Вінниці біржу праці, де примусили зареєструватися все населення. На примусова роботи до Німеччини за три роки було насильно вивезено 13400 чоловік. Молодь, щоб уникнути німецької каторги, заподіювала сама собі шкоду: обливалась кислотою, викидалась з вікон, ламала собі руки та ноги, врешті, тікала до партизанів

Основним документом, що посвідчував особу, залишався радянський паспорт, у кому робили німецьку чи українську поліцейську відмітку або ж вклеювали спеціальну вкладку українською та німецькою мовами. У селах, які розміщувались у безпосередній близькості до ставки Гітлера «Вервольф», населенню видавали німецькі посвідчення особи.

Із квітня 1942 р. на Житомирщині та Вінниччині оголосили про обмін радянських паспортів на німецькі, хоча через певні труднощі в окремих місцях їх почали видавати лише наприкінці 1943 р.

У Вінниці ті особи, які до того не отримали паспорта (через втрату документа або досягнення 16-річного віку), могли його отримати з кінця жовтня 1941 р. Окрім того, на окупованих територіях передбачалися й інші додаткові документи: дозволи, перепустки, «аусвайси» тощо.

 

1 серпня 1941 року, з метою демонстрації лояльності німців до місцевого населення, була створена Вінницька міська управа. Головою самоврядування (потім старостою міста) став професор місцевого медичного інституту О.Савостьянов. Його замом  з політичної частини був Махулько-Горбацевич, з господарської частини – Бернард, замом справ охорони здоров’я – професор Ган, промисловим відділом інженер Морозов, продовольчим відділом – Ковальський, замом поліції – Павленко, кримінальним відділом – Мефедовський, а керуючим освітою став Серафімович. 

Місцева влада покликана була забезпечити роботою працездатне населення та налагодити в місті побутове життя його мешканців. Міська управа Вінниці займалася питанням відбудови зруйнованого міста, його комунального господарства, охорони порядку, відновлення роботи магазинів, ринків, лікарень, навчальних закладів, забезпечення населення продуктами харчування, паливом. 

Згідно з розпорядженням Рейхскомісара України від 1 квітня 1942 року у Вінниці був заснований господарський банк, який перейняв обов’язки місцевого сільгоспбанку та його 22 районних філій з усіма пасивами та активами. Банк приймав вклади та забезпечував грошовий обіг для задоволення кредитних потреб урядового та приватного господарства Вінницької області.

Також після зайняття нацистськими військами  м.Вінниці був організований суд, який розпочав свою роботу з вересня 1941 року. Головним завданням суду було мирне врегулювання майнових взаємовідносин між цивільними особами, що належали до місцевого населення, шляхом добровільної згоди сторін.

Місцеве населення обкладалося грошовими та натуральними податками та повинностями. Усі податки, які сплачувалися за радянської влади, залишалися, окрім того були введені нові. Постановою №3 Вінницької обласної управи від 30 вересня 1941 р. на підставі положення Рейхскомісаріата України були запроваджені національний і поземельний податки. Одноразовий національний податок сплачувався всіма особами віком:  чоловіки від 18 до 60 років, жінки від 18 до 55 років. 

Ті, хто жив у квартирах, повинні були сплачувати за помешкання з водогоном і каналізацією 1,1 крб за один квадратний метр, без водогону й каналізації – 1 крб, за прохідні помешкання або без вікон – 0,8 крб. Окрім цього, існувала плата за промислові приміщення на головних вулицях – 2 крб, на узбічних – 1,5 крб. Із заробітної платні кожного робітника й службовця вираховували податок на підтримання народного здоров’я та утримання гігієнічних уряджень, розміром 5 крб від 100 крб платні.

Захопивши місто, німецька влада ліквідовувала наочні ознаки існування радянської влади та встановлювала нову символіку, щити з плакатами агітаційного змісту.

Окупанти радо вітали українців через шпальти місцевої газети, давали надію на щасливе майбутнє, поруч із українським гербом розміщувалася свастика. Проводилася активне засудження попередньої влади на теренах Вінниччини, критикувався сталінський режим, висміювали самого вождя.

Також нова влада змінювала назви вулиць. Нові назви були пов’язані переважно з вітчизняною історією та українською культурою. Головна вулиця міста, яка нині називається Соборна, тоді отримала назву Ukrainischer Prospekt – Український проспект. Соборною називалась вулиця, яка нині носить ім’я Гната Михайличенка. Сучасні вулиця Козицького називалася вулицею Гірських стрільців, Інтернаціональна – Національною. Ім’я Тараса Шевченка носила вулиця під сучасною назвою Архітектора Артинова. Чимало вулиць було названо на честь керівників давньоруської держави та українських гетьманів. Не змінювали назв вулиць Пирогова, Рєпіна, Чайковського, Тімірязєва.