Цікаві факти про Європейську площу.

Водонапірна башта мала три місця під будівництво. На території Меморіалу Слави є понад 100 могил, частина з яких переселена сюди з інших цвинтарів. 

  Водонапірна вежа планувалася не тільки як акумулятор чистої води для водогону, а і як домінантна споруда міста, що мало амбіції стати центром губернії.  Водночас, те місце, де зараз стоїть Вежа є третім, адже місцева влада не змогла викупити ділянки, що кращі для спорудження водонапірної башти: — Найвище місце у середмісті — це ділянка, де нині школа-гімназія №2. Належала вона пані Габрилович. Розуміючи свій зиск, пані поставила ціну за землю у десять разів більшу, ніж її реальна ціна.   Подібна історія була й з другою ділянкою: місто відмовилося купувати ділянку у власників, які призначили космічну ціну. Тому обрали гіршу ділянку, але нею володіла міська управа.

    Цікаві факти щодо башти: — Ніхто не знає, якої висоти Вежа. Її ніхто ніколи не вимірював, Оригінальні креслення Артинова ще не знайдені, а під час реконструкції в 70-х, для виконання робіт не робили проект. Особливість форми башти: її «стрункість» з боку Соборної та «пишну» форму з вулиці Грушевського. Григорій Артинов був інженером сполучення. Він будував дороги, залізницю, вокзали та залізничні водонапірні вежі! Фактично, наша вежа є модифікованим проектом водонапірної вежі, якими заправляли паровози. Але нашій вежі було надано перший цокольний поверх та навершя з годинником, що робить її єдиною «коронованою» баштою в Україні. Після Другої світової війни у Вежі жили працівники «Водоканалу».

     Будинок Авраама Мар’янчика на Оводова, 22, де сьогодні знаходиться «Артинов». Він збудований за проектом архітектора Григорія Артинова на початку 20 століття під прибутковий будинок — місце, в якому надавалися в оренду квартири. Власником був Авраам Мар’янчик — купець першої гільдії, власник прибуткових будинків. По сучасному, його можна було б назвати «готельєром».  За кресленнями перший поверх відводився під магазин, другий поверх — книжкові крамниці та ресторан, третій поверх — мебльовані квартири чи апартаменти.

      З рестораном «Подолье» в цьому будинку, за часів Української революції 1917-1921, трапилася цікава історія: — Листопад, 1918 рік. Галицька армія у «чотирикутнику смерті». Військові у Вінниці помирають від тифу. Щоб здобути медикаменти, галичани вступають у сепаратний мир з армією Півдня Росії,. На Миколаївському проспекті (теперішня Соборна) відбувається спільний парад. А потім святкування: російські та галицькі офіцери у ресторані «Подолье» спільно з представниками британців, які є членами місії Антанти, співають спочатку «Боже царя храни», потім «Ще не вмерла України». Їхнє свято закінчилося казусом: російська делегація у повному складі покидає приміщення, а ображені галичани спалюють російський триколор — стяг висів поряд з українським і британським прапорами на вході у ресторан.

    Після Другої світової війни в цьому будинку розміщувався Палац піонерів, потім — телеграф. З 1997 року будинок Мар’янчика має статус пам’ятки місцевого значення.

    За 230-250 років свого існування Європейська площа неодноразово змінювала призначення: спочатку вона була межею міста, потім тут планували зробити новий ринок. А на початку 20 сторіччя тут зробили Олександрівський парк.

     З появою радянської влади, у 1921 році, на площі закладається місце пам’яті — Меморіал Слави. Місце пам'яті знаходиться само собою, бо в 1919 році в Олександрівському парку відбуваються стихійні поховання: невідомо, скільки прихильників влади рад тут поховано.

    Після завершення Другої світової війни Меморіал знов змінює призначення: він стає місцем поховання для червоноармійців. — Це цвинтар. Там більше ніж 100 могил. Серед них 78 рядових червоноармійців, які загинули під час звільнення міста від нацистів у березні 1944 року. Може це прозвучить цинічно, але влада «підсилювала» цей меморіал іншими могилами. Коли у Вінниці закривали православний цвинтар за Універмагом, то тіло Лялі Ратушної перенесли у сквер Козицького. Потім згадали про Петра Запорожця — соратника Леніна також поховали біля Вічного вогню. Меморіал стає всеохопним пантеоном героїв для радянської влади.   

    У 1970-х призначають нового головного архітектора міста — донеччанина Володимира Спусканюка. Однією з його цілей стає реконструкція Меморіалу Слави в центрі Вінниці, який влада міста хотіла відкрити до 60-річчя Радянського Союзу.

     Листопад 1977 року. Дуже поспішали, дуже старалися. Була купа скарг від вінничан, які жалілися на головного архітектора — що він вирубав дерева, знущається з пам'яті героїв революції та Великої Вітчизняної війни. Однак, «паровоз йшов на повних парах», робота кипіла, але зі скульптурами ніяк не встигали до відкриття. Тому зробили тимчасових «трьох солдат». Саме їх побачили партійні чиновники на відкритті оновленого матеріалу 7 листопада 1977 року.

   За різними спогадами сучасників, тимчасові «солдати» простояли близько двох місяців біля Меморіалу Слави. Потім їх перевезли на територію військової частини, де зараз діє музей Повітряних сил ЗСУ і де ці скульптури знаходяться дотепер. — На заміну їм привезли зі Львова «трьох солдат».  

    Однак, Меморіал Слави навіть після ще однієї реконструкції у 1990-х продовжує набувати нових змістів. У 2015-му тут відкривають меморіальний знак героям Небесної сотні та загиблим героям АТО — «Фенікс», що гине, але відроджується з попелу. Поряд розмістили інтерактивну стелу, де записані біографії та обличчя героїв війни на Сході України.   Меморіал з моменту заснування в 1921 році та по сьогодні змінюється — він реагує на все те, що відбувається. 

  Чотириметрових будьонівця, червоногвардійця та червоноармійця тепер немає на Європейської площі. Ця скульптурна композиція звеличувала борців за радянську владу, яка всіма силами намагалась знищити українську державність та національну ідентичність.

 Дирекція парків та дозвілля територіальної громади, на балансі якої перебували три фігури, передала їх на відповідальне зберігання Історико-меморіальному комплексу пам’яті жертв нацизму – філії Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Менше доби в центрі Вінниці простояла російська техніка, що була знищена українськими вояками у боях під Бучею та Ірпенем. Її, 5 травня, привезли на лафетах до центру міста.

У Вінницькій міськраді пояснили, що розбиту БМП і БМД поставили, щоб показати: 1) незламність нашого війська та народу; 2) свідчення путінських злочинів; 3) символ того, що українці борються за свій європейський вибір. Адже бронетехніку встановили на Європейській площі.

Техніку передали нацгвардійці з Калинівського 8-го полку оперативного призначення імені Івана Богуна. У подальшому вона стане частиною експозиції новоствореного Музею Мужніх, в якому зокрема і висвітлюватимуться події сучасної російсько-української війни від 2014 року.

Посилання на джерело: https://vn.20minut.ua/Podii/pereselennya-pamyatnikiv-mogil-ta-vezhi-artinova-tsikavi-fakti-pro-evr-11035166.html

 Василь Васильович Порик-легендарний герой Франції

(нар. 17 лютого 1920, Соломірка — пом. 22 липня 1944, Аррас, Франція), відомий під партизанськими псевдонімами «Базиль», «лейтенант Громовий» — активний учасник руху опору на теренах Франції упродовж Другої світової війни, командир партизанського загону, що боровся проти нацистських окупантів, лейтенант Червоної Армії, Герой Радянського Союзу (1964, посмертно). Українець за походженням.

Ранні роки

Народився 17 лютого 1920 року в селі Соломірка, нині село Порик Хмільницького району на Вінниччині, в українській селянській родині. Навчався у 7-літній школі. 1938 року закінчив Бобринецький сільськогосподарський технікум Кіровоградської області й став курсантом Одеського військового піхотного училища. Згодом переведений в Охтирське, а невдовзі — Харківське військове піхотне училище, котре завершив у званні лейтенанта. 1941 року став членом ВКП(б).

На початку війни з нацистською Німеччиною Василь Порик командував стрілецьким взводом у лавах Шостої армії Південно-Західного фронту, що вів тяжкі оборонні бої. Подібно іншим солдатам і командирам Василю Порику довелося стати бранцем «уманської ями». Військовослужбовці підрозділу, оточені переважними силами супротивника, боролися до останнього, а коли патрони скінчилися — пішли в рукопашний бій. Порик, зазнавши поранення, потрапив в полон.

Влітку 1942 року Порика, разом із сотнями інших військовополонених, відправлено в нацистський концтабір Бомон у провінції Артуа, департаменту Па-де-Кале (Франція). Тут йому довелося важко працювати на шахтах.

Життя у концтаборі Бомон

У таборі Василь Порик був старшим наглядачем. Користувався цілковитою довірою німецького командування та мав право вільно виходити до міста. Але одночасно він був одним із керівників підпільної групи «Комітет радянських патріотів» і груп з підготовки втечі. Завдяки можливості спілкуватися з місцевим населенням, був встановлений зв'язок з французькими комуністами, учасниками руху Опору. Разом з ними був організований Центральний Комітет Радянських Військовополонених, під керівництвом радянського офіцера Марка Слободзинського (хто ховався під цим ім'ям невідомо до цих пір) і члена ЦК французької компартії радянського емігранта Бориса Матліна, відомого під ім'ям полковник Лярош. Партизани під керівництвом Порика здійснювали нічні вилазки з табору, пошкоджували залізничні колії і пускали під укіс ешелони з награбованим вугіллям. Приклад бомонівців знаходив широкий відгук в інших таборах північних департаментів.

6 серпня 1943 року підпільний комітет табору Бомон звернувся до ув'язнених із закликом до збройної боротьби. У зверненні зазначалося: «Встановлюйте контакт із французькими патріотами…, тікайте з таборів і приєднуйтеся до загонів партизанів, разом із французькими товаришами боріться проти нашого спільного ворога — кривавого фашизму». Це звернення розповсюдили по всіх таборах департаментів Нор і Па-де-Кале, і воно сприяло піднесенню боротьби радянських людей у цій частині Франції. Саботаж набрав широкого розмаху. Псувалися шахтні транспортні засоби, інструменти, електроустаткування, повітряні насоси, завалювалися породою штреки. Комітет Бомона створив 11 диверсійних груп, які виводили з ладу вугільні шахти.

12 серпня 1943 року в містечку Бомон відбулася нарада представників багатьох підпільних організацій, де було створено міжтабірний комітет, головою якого став Василь Порик. На початок 1944 року у десяти таборах півночі діяли загони, які об'єднували понад 220 бійців. У березні 1944 року гестапо натрапило на слід Порика, але він утік із табору і став членом французького штабу фран-тірерів і партизанів на півночі Франції. Порик брав участь у розробці планів бойових операцій, а деякими з них керував сам. У ніч з 21 на 22 квітня 1944 року партизанський загін під його командуванням розгромив табір Бомон, а 23 квітня — маршову колону гітлерівців. Василь Порик був одним із 10 членів центрального комітету, що об'єднував близько 20 регіональних підпільних комітетів радянських військовополонених, які діяли на півночі та заході Франції і в Бельгії.

Партизанська діяльність у Франції

Перебуваючи у Франції В. Порик вивчав французьку мову, і згодом міг нею спілкуватися.

В. Порик мав приятельські стосунки з французьким подружжям Гастона та Емілії Оффр, у квартирі яких часто переховувався від переслідування^[2].

Після втечі з табору Василь Порик створив партизанський загін, що боровся з липня 1943 року проти німецьких окупантів у Північній Франції. На початку травня Порик із бойовими друзями Василем Доценком, Степаном Кондратюком і Василем Колесником виконували чергове завдання. У містечку Дрокур на явочній квартирі їх оточили фашисти. Доценко і Колесник загинули, пораненому Кондратюку Порик наказав вийти з бою і залишився сам. Закінчилися патрони, і після чотиригодинного бою пораненого в плече і ногу Порика взяли в полон. Гестапівці ув'язнили Порика в фортеці Сен-Нікез міста Арраса. Тяжко поранений, з кайданами на руках, він 4 травня здійснив фантастичну втечу з камери-одиночки через три мури, якими було огороджено двір фортеці. Могутня воля Порика виявилася сильнішою за тюремні мури. Ця втеча стала подвигом, про який складали легенди. Закривавленого Порика знайшла французька жінка, яка, нагодувавши В. Порика, допомогла йому повернутися до партизан^[2]. Василь Порик називав її «моя французька мама». За голову В. Порика обіцяли мільйон франків, але французькі патріоти допомогли йому дістатися до Андре Люше — головного хірурга міської лікарні який прооперував Василя Порика. Перед самим приходом гестапівців французькі друзі-партизани встигли відправити Василя на підпільну квартиру за 20 кілометрів від Арраса.

У першій половині квітня 1944 року партизани загону Василя Порика висадили два поїзди, знищили: колону гітлерівців — понад 200 солдатів і офіцерів, охорону табору Бомон, і звільнили всіх в'язнів.

З 1944 року В. Порик був членом Центрального комітету радянських військовополонених у Франції.

14 липня 1944 року, під час святкування національного французького свята В. Порик організував мітинг серед французьких комуністів. Одягнений у форму лейтенанта французької армії, він звернувся до патріотів Франції із словами: «Дорогі товариші, дозвольте мені передати вам дружній привіт від радянських патріотів. Пліч-о-пліч, разом з патріотами Франції ми ведемо боротьбу проти фашистів, і будемо боротися до кінця! Ми боремося за нашу радянську батьківщину та за свободу всіх народів світу. Ми просимо французький народ допомогти нам, щоб прискорити перемогу над фашизмом. Хай живе вільна Франція, хай живуть французькі і радянські патріоти!». Його промова була розтиражована та поширена серед французьких патріотів.

Загибель Василя Порика

22 липня 1944 року, під час виконання бойового завдання, Василь Порик разом з Василем Колесником потрапили у засідку в районі міста Аррас (Північно-Східна Франція) і їх розстріляли. Поховано Порика у французькому шахтарському селищі Енен-Льєтар (тепер не існує як адміністративна одиниця, бо 1971 року її об'єднано з Енен-Бомон).

Про загибель легендарного героя газета «Ліберте», яка вийшла у щойно звільненому місті Ліллі, в статті «Один з тих, хто загинув заради того, щоб жила Франція. Лейтенант Василь — Герой Червоної Армії!» писала: «Лейтенант Василь загинув. Василь — ім'я, яке було у всіх на вустах, ім'я, яке ми всі вимовляємо з повагою і захопленням… Василь боровся поруч із нашими партизанами і франтирерами… Він був прикладом самовідданості для франтирерів і партизанів, піонерів нашого безсмертного народного повстання».

Нагороди

За героїзм і мужність, виявлені в боротьбі проти німців у Франції в період Другої світової війни, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1964 року лейтенантові Радянської Армії Порику Василеві Васильовичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджено орденом Леніна. Вважається героєм Франції (з 1964 року). Слов'янський комітет Франції на честь представників слов'янських народів, що героїчно билися за визволення Франції, випустив поштову листівку, де поруч з Національним героєм французького народу Шарлем Дебаржем вміщені фото чеха Кунди, поляка Бурчинського, югослава Філіпіса і українця Порика.

Вшанування

Ім'я героя викарбувано на стіні Арраської фортеці серед інших імен борців французького Руху Опору; на його могилі в місті Енен-Бомон установлено пам'ятник. Виготовлено його було з глиби українського граніту вагою 7 тонн, скульптори В. Зноба і Г. Кальченко. Пам'ятник урочисто відкрито 18 лютого 1968 року. Від України представником був міністр освіти Юрій Даденков, очолював делегацію маршал Радянського Союзу Василь Соколовський. Надпис на пам'ятнику зробила наречена Василя Порика Галина Ткаченко: «Моєму нареченому Василю Борику, вродженому Порику, розстріляному в Аррасі 24 липня 1944 року». Також біля пам'ятника є таблички з надписом: «Нашому дорогому другу від товаришів». Пам'ятник отримав Гран-прі Паризької академії мистецтв.

На батьківщині В. В. Порика встановлено його погруддя і створено музей, в українських містах Києві, Вінниці, Хмельницькому ім'ям Героя Радянського Союзу Василя Порика названо вулиці, установлено меморіальні дошки.

Музей імені Василя Порика

Музей створений в жовтні 1972 року ініціативною групою, до якої входили представники обласного краєзнавчого музею, правління і парторганізація місцевого колгоспу «Україна», сільської Ради і школи. До липня 1978 року музей працював на громадських засадах. В липні 1978 року музей отримав статус державного. З грудня 1993 року він в підпорядкуванні Хмільницького районного відділу культури.

Основний фонд складає більше тисячі, науково-допоміжний фонд — 1320.

В музеї є експонати, що розповідають про національного Героя Польщі В. Тушевського, який народився в селі Порик.

У 2000 році музей було пограбовано, вкрадено ордени та медалі, посвідчення його побратимів-партизан, каска та інші експонати. Як виявилося, пограбування було здійснено місцевим жителем, не дивлячись на те що злодія було знайдено, дві нагороди поки так і не вдалося знайти.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%BA_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87