11 клас Історія України

 11 клас

Історія України

Історія України (1939-2003). 

Найважливіші дати, події

1939 р.

23 серпня. — Німецько-радянський пакт про ненапад і таємна угода про розподіл сфер впливу у Східній Європі.

17 вересня. — Початок походу Червоної армії в Західну Україну.

28 вересня. — Договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною.

26-27 листопада. — Народні Збори Західної України прийняли Декларацію про входження Західної України до складу УРСР.

1-2 листопада. — Верховна Рада СРСР ухвалила рішення про прийняття до складу СРСР Західної України і Західної Білорусії.

1940 р.

28 червня. — Червона армія зайняла Північну Буковину та Бессарабію; долучення їх до складу УРСР.

1941 р.

22 червня. — Напад Німеччини на СРСР.

23-29 червня. — Найбільша танкова битва початкового періоду війни в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно.

30 червня. — Проголошення у Львові ОУН (б) відновлення української державності та утворення Українського державного управління на чолі з Я. Стецьком.

5 липня — 19 вересня. — Оборона Києва.

4 серпня — 6 жовтня. — Героїчна оборона Одеси.

30 жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р. — Героїчна оборона Севастополя, що тривала 250 днів і ночей.

1942 р.

Травень. — Поразка Червоної армії під Харковом і в Криму.

Травень — червень. — Утворення Українського штабу партизанського руху.

22 липня. — Фашисти окупували всю територію України.

Жовтень. — Створення Української повстанської армії (УПА).

18 грудня. — Початок визволення території України. Визволення першого українського населеного пункту — с. Півнівки Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

1943 р.

29 січня — 18 лютого. — Ворошиловградська наступальна операція. Визволення від окупантів північної частини Донбасу.

17 липня — 22 вересня. — Наступальні дії радянських військ на Лівобережній Україні: Ізюм-Барвінківська, Міуська, Бєлгород-Харківська, Донбаська, Чернігівсько-Прип’ятська наступальні операції. Радянські війська вийшли до Дніпра.

23 серпня. — Вигнання німецьких військ із Харкова.

Вересень — листопад. — Битва за Дніпро.

3-13 листопада. — Київська наступальна операція.

б листопада. — Визволення Києва.

1944 р.

Січень — липень. — Формування Української головної визвольної ради (УГВР).

24 січня — 17 лютого. — Корсунь-Шевченківська наступальна операція радянських військ. В оточенні опинилося 10 німецьких дивізій.

22 березня — 16 квітня. — Наступ радянських військ на півдні, визволення Миколаєва, Одеси, Правобережної України. Війська увійшли до румунського кордону.

8 квітня —12 травня. — Наступ радянських військ у Криму. Остаточна ліквідація німецьких військ на південному фланзі фронту.

13 липня — 29 серпня. — Львівсько-Сандомирська наступальна операція німецьких військ. Радянські війська зайняли західні області України, увійшли в південні райони Польщі.

8 вересня — 28 жовтня. — Східно-карпатська наступальна операція.

28 жовтня. — Звільнення всієї території України від фашистів.

1945 р.

26 квітня. — На конференції в Сан-Франциско УРСР увійшла до ООН як член-засновник.

29 червня. — Чехословацький договір у Москві. Повернення Закарпатської України радянській Україні.

16 серпня.—Договір між СРСР і Польщею про кордони вздовж Бугу і на схід від Сяну.

1946 р.

8-10 березня. — Собор греко-католицької церкви у Львові скасував унію греко-католицької церкви з Римом і підпорядкував її Російській православній церкві.

Лютий. — Запущено перший експериментальний атомний реактор.

Березень. — Закритий процес у Києві проти греко-католицької ієрархії на чолі з митрополитом Й. Сліпим.

1946-1947 рр. — Голод в Україні.

1947 р.

Лютий. — Україна разом з іншими союзними державами підписала Паризькі мирні договори з Болгарією, Румунією, Фінляндією, Італією, Угорщиною.

Березень. — Л. Кагановича призначено першим секретарем ЦК КП(б)У.

Квітень — серпень. — Операція “Вісла”. Депортація українського населення Холмщини та Лемківщини до Західної Польщі.

4 червня. — Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ “Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна”.

Грудень.— Увільнення Л. Кагановича з посади першого секретаря ЦК КП(б)У.

1948 р.

Січень. — М. Хрущова призначено першим секретарем ЦК КП(б)У.

21 лютого. — Президія Верховної ради СРСР прийняла указ “Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя”.

1949 р.

Грудень. — Обрання Л. Мельникова першим секретарем ЦК КП(б)У.

1950 р.

5 березня. — Загибель головного командира УПА Тараса Чупринки (Романа Шухевича) у сутичці з загонами МВС поблизу м. Львова.

1951 р.

Червень. — Розгромна критика вірша В. Сосюри “Любіть Україну”.

6 листопада. — У Києві почав діяти перший в Україні телевізійний центр.

1953 р.

5 березня. — Помер Й. Сталін.

24 червня. — Пленум ЦК КП(б)У увільнив Л. Мельникова від обов’язків першого секретаря ЦК і призначив на його місце О. Кириченка.

Вересень. — Пленум ЦК ВКП(б) розглянув питання розвитку сільського господарства.

1953 р. — Запровадження обов’язкового семирічного навчання.

1954 р.

19 лютого. — Приєднання Кримської області до УРСР на основі рішення Президії Верховної ради СРСР.

Лютий. — Розпочалося освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, Алтаю та Сибіру.

1956 р.

14-25 лютого. — XX з’їзд КПРС, що накреслив заходи з десталінізації.

1958 р.

1958 р. — Рішення про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-технічні станції (PTC) та обов’язковий викуп колгоспниками техніки.

1960 р.

Лютий. — Введення в дію першого атомного реактора в Україні.

1961 р.

Січень. — Суд у Львові над членами Української робітничо-селянської спілки (Л. Лук’яненком, І. Кандибою та ін.).

Жовтень. — XXII з’їзд КПРС схвалив нову програму побудови комунізму й проголосив політику “злиття націй”.

1962 р.

11-15 серпня. — Політ навколо Землі українського космонавта П. Поповича.

1963 р.

Липень. — Увільнення М. Підгорного та обрання П. Шелеста першим секретарем ЦК КПУ.

1964 р.

Жовтень. — Усунення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і призначення на його місце Л. Брежнєва.

1965 р.

Літо — осінь. — Перша хвиля арештів серед передової української інтелігенції.

1965 р. — Спроба реформ у промисловості та сільському господарстві.

1972 р.

Січень — травень. — Друга хвиля репресій в Україні, жертвами яких стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус та ін.

25 травня. — Увільнення П. Шелеста від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ та обрання на цю посаду В. Щербицького.

1976 р.

Листопад. — У Києві створено українську групу сприяння виконанню Гельсинських угод на чолі з М. Руденком і за участю генерала П. Григоренка.

1978 р.

20 квітня. — Верховна рада УРСР схвалила нову Конституцію УРСР.

1980 р.

Січень. — Початок видання за кордоном “Вісника репресій в Україні”.

1982 р.

28 травня. — Відзначення в УРСР 1500-річчя заснування Києва.

1985 р.

11 березня. — М. Горбачова обрано генеральним секретарем ЦК КПРС. Початок процесу лібералізації та “перебудови”.

1986 р.

26 квітня. — Катастрофа на Чорнобильській АЕС.

1989 р.

Лютий. — Установчий з’їзд Товариства української мови імені Т. Шевченка.

Вересень. — Установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову.

28 жовтня. — Верховна рада УРСР ухвалила “Закон про мови”.

1990 р.

22 січня. — “Людський ланцюг” із нагоди річниці самостійності й соборності України.

16 липня. — Верховна рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

1991 р.

Лютий. — Верховна рада УРСР ухвалила постанову про відновлення автономії Криму.

19-21 серпня. — Спроба державного перевороту. Створення антиконституційного державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Перемога демократичних сил.

24 серпня. — Верховна рада УРСР прийняла Акт про державну незалежність України.

1 листопада. — Верховна Рада України прийняли “Декларацію прав національностей України”.

1 грудня. — Всенародний референдум на підтвердження Акта

про державну незалежність України. Обрання Л. Кравчука Президентом України.

7 грудня. — Біловезькі угоди керівників України, Росії, Білорусі про припинення існування СРСР і створення Співдружності незалежних держав (СНД).

1992 р.

16 січня. — Верховна Рада України затвердила мелодію гімну “Ще не вмерла Україна” як Державний гімн України.

28 січня. — Сесія Верховної Ради України прийняла постанову про Державний прапор України.

19 лютого. — Верховна Рада України затвердила тризуб як Малий герб України.

2 липня. — Схвалення Верховною Радою України “Основних напрямів зовнішньої політики України”.

1994 р.

10 липня. — Президентом України обрано Л. Кучму.

1995 р.

8 червня. — Президент України Л. Кучма і голова Верховної Ради України О. Мороз підписали Конституційну угоду про основні засади організації та функціонування державної влади, місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України.

Листопад. — Вступ України до Ради Європи.

1996 р.

28 червня. — Прийняття нової Конституції України.

Вересень. — Введення національної грошової одиниці — гривні.

1997 р.

30-31 травня.—Українсько-російський договір про співпрацю.

9 липня. — Підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО.

29 березня. — Вибори до Верховної Ради України.

1999 р.

13 травня. — Президент України Л. Кучма підписав закон “Про загальну середню освіту”.

Жовтень — листопад. — Вибори Президента України. Президентом України було обрано на другий строк Л. Кучму.

2000 р.

Квітень. — Всеукраїнський референдум щодо вдосконалення політичної системи в Україні.

2001 р.

Березень - квітень. — Криза влади.

26 жовтня. — Верховна Рада України прийняла Земельний кодекс України.

2002 р.

Березень. — Вибори до Верховної Ради України.

2003 р.

2003 р. — Участь українського хімічного батальйону в гуманітарній місії в Кувейті під час іракської війни. Російсько-український конфлікт навколо о. Тузли.

2004 р.

Жовтень - грудень. — Проведення в Україні президентських виборів. Президентом України обрано В. Ющенка.

Тема. Україна в повоєнні роки.

І. Міжнародні договори:

Чехословаччина.

26.10.1944р.-з′їзд делегатів народних комітетів Закарпаття схвалив Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР.

29.06.1945 р.- договір Чехословаччини і СРСР про возз’єднання Закарпатської України з УРСР.

Січень 1946 р.-утворення Закарпатської області. Центр-Ужгород.

Польща.

16.08.1945р.-договір між СРСР та Польщею про радянсько-польський кордон.

1951р.- остаточне розмежування кордону.

04.08 1947 р.- операція «Вісла».

Причина:1. Полонізація українських земель.

2. Приборкання УПА.

3. Ліквідувати підтримку українського населення боротьбі УПА.

Привід: вбивство в березні 1947 р. заступника міністра оборони Польщі Сверчевського.

Суть операції: депортація українських та змішенних сімей з українських етнічних земель  на західні та північні польські землі, так звані «повернуті землі» від Німеччини  з обов’язковим розпорошенням. Тих хто чинів опір відправляли в концтабір Явожно.

Румунія.

10.02.1947р.-радянсько-румунський договір.

ІІ. Зовнішньополітична діяльність УРСР.

Березень 1944р.-утворення Народного комісаріату закордонних справ УРСР. Очолив Мануїльський.

Травень 1945р.- Установча конференція ООН в Сан-Франциско.

ІІІ. Період відбудови.

 1946-1959 рр.- 4-а п’ятирічка відбудови.

Особливості:

-         Відмова від плану Маршалла

-         Лише внутрішні ресурси

-         Трудовий ентузіазм, соціалістичні змагання

-         Державні позики, податки

-         З евакуації повернулось лише 15 % промислових підприємств

-         Адміністративно-командна система

-         Відновлення довженної моделі н/г

-         80 % капіталовкладень на важку промисловість та військово-промисловий комплекс

-         13 % на легку промисловість

-         7 % на сільське господарство

-         1947 р- скасовані продовольчі картки

-         1947 р.- грошова реформа

-         1947р.- вибори до Верховної  Ради і до місцевих Рад.

1945-1947 р.-голод.

Причини:

-         Повоєнна розруха,

-         Посуха

-         Високі плани хлібозаготівлі

-         Експорт хліба за кордон.

Наслідки: загинуло близько 1 млн. населення України. Погіршення становища на селі.

Тема. Депортації українців. Національно-визвольний рух.

1. Обмін населенням між Польщею й УРСР. Масові депортації (1944–1946)

9 вересня 1944 р. в Любліні між прорадянським Польським комітетом національного визволення та урядом УРСР було підписано угоду про обмін населенням – українців з території Польщі й поляків з території УРСР. В урядових договорах проголошувалося, що це добровільне переселення. Спочатку переселення здійснювалося й справді на добровільних засадах. Обидві держави взяли на себе зобов’язання організаційно сприяти переселенцям і надавати їм матеріальну допомогу. Поляки, які мали право на виїзд до Польщі як громадяни Другої Речі Посполитої, переселялися охоче, щоб уникнути колгоспного рабства. Однак далеко не всі українці, які жили на своїй етнічній території впродовж багатьох поколінь, прагнули переселитися в Радянський Союз.

Небажання українців переселятися підважувало плани влади обох країн. Тому незабаром розпочалися силові акції, що мали на меті примусове виселення.

2. Акція «Вісла»

Було запропоновано план виселення українців і членів змішаних українсько-польських родин на західні землі, приєднані до Польщі за рішенням Потсдамської конференції. На цих землях українці мали асимілюватися з поляками. Операція «Вісла» розпочалася 28 квітня 1947 р.

У західні та північні воєводства з теренів Закерзоння (Надсяння, Лемківщини, Холмщини й Підляшшя) було виселено до кінця 1947 р. вивезли ще понад 10 тис. осіб.

У квітні 1947 р. політбюро ЦК Польської партії робітничої ухвалило створити для застрашення непокірних українців концтабір у Явожно (Сілезьке воєводство) – на місці колишнього філіалу нацистського концентраційного табору «Аушвіц» (Освенцим). Тут було ув’язнено майже 4000 осіб. За час функціонування концтабору (травень 1947 р. – січень 1949 р.) загинуло близько 200 в’язнів.

3.Український визвольний рух у західних областях

  Після закінчення радянсько-німецької вій ни діяльність збройного підпілля ОУН та УПА за активної підтримки населення була спрямована на те, щоб не допустити встановлення в західних областях України сталінського тоталітарного режиму. Боротьба українських на ціона лі стів тривала близько десяти років.

 Перші два роки протистояння (1944–1945) були найкривавішими. За цей час підпілля ОУН та УПА здійснило 6600 акцій, яким радянські органи безпеки протиставили 39 773 каральні операції.

На початку 1945 р. відбулася нарада членів головного прово у ОУН(б), на якій постало питання про перспекти  боротьби. Учасники наради ухвалили продовжувати боротьбу, сподіваючись на допомогу кра їн Заходу.

 Після війни ОУН і УПА відмовилися від відкритих боїв. Великі підрозділи повстанців були переформовані на менші з дислокацією в лісових масивах, де розгорнулося будівництво підземних сховищ (бункерів, криївок). Повстанці перейшли до тактики партизанської війни «малими групами», спрямовуючи свої акції проти непопулярних заходів радянської влади: проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення, насильницької колективізації. Основні методи боротьби в повоєнні роки – антирадянська пропаганда, терористичні акти проти співробітників каральних органів, партійно-радянських працівників, колгоспної адміністрації, фахівців з інших областей УРСР. Підпільники псували колгоспне майно, руйнували МТС.

    Черговий етап протистояння повстанців і влади був пов’язаний з виборами до Верховної Ради СРСР у лютому 1946 р., які мали легалізувати радянську окупацію. УПА у відповідь поширювала серед населення заклики до бойкоту виборів.

Кремль розгорнув у західних областях України безпрецедентну за масштабами і залученими силами акцію, що одержала назву «Великої блокади». На території захід их областей у січні – квітні 1946 р. було розміщено понад 3500 гарнізонів регулярних. Владі вдалося заблокувати всі села й перекрити доступ до них повстанців.

    21–26 жовтня 1947 р. було здійснено операцію з депортації цивільного населення Західної України з метою знищення соціальної бази українського визвольного руху, тепер уже з теренів УРСР. Цю одну з наймасовіших каральних акцій сталінського режиму, співмірну з депортацією кримських татар у 1944 р. чи акцією «Вісла», назвали операцією «Захід». Із західних областей України було депортовано понад 77 тис. українців (близько 26 тис. сімей). До регіону депортації входили Волинська, Дрогобицька, Станіславська, Львівська, Ровенська, Тернопільська й Чернівецька області. Вихідці із західних областей направлялися за тисячі кілометрів від України на спецпоселення в Казахську РСР, Красноярський край, Іркутську, Омську, Читинську та інші області РРФСР.

    Виселенню підлягали «родини учасників банд ОУН, пособники учасникам ОУН та члени їхніх родин, куркулі-націоналісти та їхні родини

    У вересні 1949 р. голова Генерального секретаріату УГВР, головнокомандувач УПА Роман Шухевич видав наказ, згідно з яким підрозділи і штаби УПА припиняли свою діяльність як бойові одиниці та органи управління. Зусилля загонів УПА та підпілля ОУН спрямовувалися на пропагандистську роботу й саботаж. У бepeзні 1950 p. в с. Білогорща неподалік Львoва, зaхищaючись y влaснiй криївці, зaгинув Р. Шухевич.

  У травні 1954 р. був заарештований єдиний на той час член Проводу ОУН в Україні, голова Генерального секретаріату УГВР і головний командир УПА Василь Кук

Тема. Україна в умовах десталінізації

    По смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) в СРСР розпочинається епоха змін у політичному житті. Початок 50 - перша половина 60-х років XX ст. - період післясталінської «хрущовської відлиги», основним змістом суспільно-політичного життя в УРСР, як і в СРСР в цілому, стали процеси десталінізації та лібералізації.

Десталінізація — це процес звільнення радянського суспільства від характерних рис тоталітаризму сталінського періоду, що охопив ключові його елементи: режиму особистої влади, застосування масового терору, потужного репресивного апарату, гіпертрофованого ідеологічного контролю. У вузькому розумінні десталінізація - це критика «культу особи Й. Сталіна».

У процесі десталінізації виділяють три етапи.

Перший етап (березень 1953 р. — лютий 1956 р.) відзначений:

першими амністіями засуджених до 5 років за посадові та господарські злочини, неповнолітніх, жінок, що мали дітей до 18 років;

ліквідацією позасудових органів, що були інструментами репресій (воєнних трибуналів військ МВС, Особливої наради МВС), змінами в системі ГУЛАГу (скасовувались номери на одязі, дозволялися побачення ув’язнених з рідними);

Другий етап (1956—1961) проходив під знаком XX з’їзду КПРС (лютий, 1956 р.) і характеризувався:

реабілітацією репресованих народів (у 1957 р. з місць заслань дозволено було повернутись на батьківщину чеченцям, інгушам, балкарцям, карачаївцям, калмикам, але офіційно не було реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, турків-месхетинців (офіційне засудження депортації цих народів радянським керівництвом було здійснено лише 1989 р.);

звільненням з ув’язнення осіб, членів їхніх родин, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі»;

реабілітацією партійних і радянських керівників УРСР - В. Чубаря, В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинського);

реорганізацією системи таборів (перейменовано на виправно-трудові табори), поверненням спецпоселенців;

зміною керівництва органів державної безпеки; затвердженням Верховною Радою СРСР нових «Основ кримінального законодавства» (за якими вік настання кримінальної відповідальності встановлювався у 14-16 років; заборонялось застосовувати засоби морального, фізичного тиску на затриманого, дозволялось ознайомлюватися з матеріалами слідства підсудному та його адвокатові, підсудному надавалося право захисту на судовому процесі; судові засідання стали відкритими (за деяким винятком));

реабілітацією українських письменників: Е. Блакитного, В. Чумака, І. Микитенка, драматурга М. Куліша, припиненням звинувачень в «українському буржуазному націоналізмі» кінорежисера О. Довженка, поета В. Сосюри.

Третій етап (осінь 1961 — осінь 1964 рр.) проявився в:

 

демонтажу пам’ятників Й. Сталіну, перейменуванні установ, підприємств, вулиць та населених пунктів, названих на честь вождя (Сталінську область перейменовано в Донецьку, а місто Сталіно - в Донецьк);

про поступову реабілітацію Й. Сталіна, про позитивну його роль в історії компартії та радянської держави стали заявляти в офіційних виступах, а постанови за часів «ждановщини» були розцінені як «правильні у принципі».

З усуненням М. Хрущова від влади (жовтень, 1964 р.) десталінізацію було остаточно згорнуто.

Ознаками лібералізації періоду «хрущовської відлиги» були: припинення масових репресій та ідеологічних кампаній проти українського буржуазного націоналізму; часткова реабілітація жертв репресій; критика культу особи Сталіна; уповільнення процесу русифікації; послаблення ідеологічного контролю в мистецько-літературній сфері.

Період «хрущовської відлиги» характеризувався реформуванням СРСР і УРСР, зокрема сфер державно-партійного управління, економіки, соціального захисту та забезпечення.

У сфері ідеології та партійного будівництва

 (XXI з’їзд КПРС, жовтень 1961 р.):

прийнято нову програму КПРС, за якою планувалося побудувати комуністичне суспільство в СРСР (бездержавне) за 20 років (тобто на 1980 р.);

«найважливішим» принципом КПРС проголошено: «Все в ім’я людини, все для блага людини»;

передбачалось з кожними виборами оновлювати партійне керівництва не менше як на перебування керівників партійних комітетів на посадах обмежувалося трьома термінами, секретарів первинних парторганізацій - двома;

партійне управління поділено за галузевим принципом на промислові та сільсько-господарські ланки (створювались промислові та сільськогосподарські партійні органи в областях, районах).

Тема Стан економіки України наприкінці 50- на початку 60-х років.

Мета економічних реформ, проведених М. С. Хрущовим

1. Вивести промисловість і сільське господарство з кризи.

2. Розширити права республік.

3. Розширити права трудових колективів, зацікавити їх у результатах своєї праці.

4. Прискорити науково-технічний прогрес.

5. Послабити негативні наслідки командно-адміністративної системи.

6. Скоротити розрив в економічному розвитку від західних країн.

7. Повніше використовувати природні умови праці та ресурси.

8. Сприяти поліпшенню кооперації та поділу праці в рамках економічного регіону.

Реформи М. С. Хрущова

1. Створено територіальні органи управління-РАДНАРГОСПИ, замість галузевих міністерств, щоби наблизити управління до виробництва.

Територія країни переділялася на економічні райони. Усі підприємства даного регіону становили один господарський комплекс. Управляти ним мала Рада народного господарства (раднаргосп).

Місцеві раднаргоспи підпорядковувалися спеціально створеній Вищій раді народного господарства СРСР.

2. Розширено компетенцію місцевих рад у питаннях планування.

3. Здійснено поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові й сільські обкоми та райкоми).

4. У партії, згідно з положенням нового статуту, передбачалося оновлення на чверть складу ЦК і його президії на кожних чергових виборах та обрання керівників парторганів лише на три строки поспіль, а секретарів первинних організацій — не більш як на два скликання. Це викликало невдоволення партійних чиновників, а згодом і опозиційність політиці М. С. Хрущова.

Реформування в соціальній сфері

1. Скорочено робочий день і запроваджено п’ятиденний робочий тиждень.

2. Запроваджено щомісячне авансування колгоспників, ліквідовано натуроплату, списано заборгованість із податку і поставок за попередні роки.

3. Ліквідовано практику державних позик (1957 р.), які забирали 10% заробітків трудящих і примусово розповсюджувалися серед населення, будучи прихованою формою додаткового оподаткування населення.

4. Почалося масове житлове будівництво. Якщо у 1918—1940 рр. у республіці було введено в дію 78,5 тис. кв. м загальної площі, то в 1956—1960 рр. — 183 тис. кв. м. Одержали або збудували собі житло майже 18 млн осіб.

5. У побут багатьох людей ввійшла нова техніка — телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.

6. Селяни нарешті отримали паспорти.

Позитивні наслідки реформ

1. Система раднаргоспів дала позитивні наслідки. Підприємства почали працювати в інтересах тих територій, де були розташовані, між ними налагоджувалися взаємовигідні зв’язки.

2. Відбулася децентралізація управління народним господарством, було надано обмежену господарську самостійність регіонам.

3. Повніше використовувалися природні ресурси і кадри.

Негативнінаслідки реформування

1. Збережено монополію компартії на політичну владу.

2. Реформи обмежилися реорганізацією управління.

3. Реформування суспільства відбувалося непослідовно, хвилеподібно, а інколи навіть авантюрно.

4. Реформи мали командно-адміністративний характер і не змінювали тоталітарну систему.

5. Фактично зберігалося централізоване управління.

6. Підприємства, як і перше, не мали господарської самостійності, не могли самі планувати виробництво й витрачати державні кошти.

7. Послабли господарські зв’язки між різними регіонами країни.

8. Легка і харчова промисловість, як і перше, істотно відставала від важкої. Постійно зберігався дефіцит необхідних товарів.

9. Продуктивність праці значно відставала від розвинених капіталістичних країн.

10. Низька якость продукції.

11. Економіка розвивалася екстенсивно, що вимагало залучення до виробництва додаткових робочих рук.

XXI з’їзд КПРС (позачерговий) 1959 р.

1. Було схвалено семирічний план розвитку народного господарства СРСР на 1959-1965 рр., складений з урахуванням нової системи управління промисловістю.

2. Значна увага в семирічному плані відводилася піднесенню і дальшому розвиткові оборонної промисловості.

Становище у сільському господарстві

У період правління М. С. Хрущова у сільському господарстві спершу відбулося різке піднесення, а потім почався помітний спад.

У вересні 1953 р пленум ЦК КПРС прийняв постанову “Про заходи подальшого розвитку сільського господарства СРСР”.

Причини піднесення сільськогосподарського виробництва

1. Зміцніла матеріально-технічна база колгоспів.

За період 1951-1960 рр. капіталовкладення держави у сільське господарство республіки зросли в 6 разів проти четвертої п’ятирічки.

2. Посилилася матеріальна зацікавленість колгоспників у суспільному виробництві.

Протягом 1952-1958 рр. закупівельні ціни на зерно збільшились у 7, на картоплю — у 8 разів, на продукти тваринництва — у 5,5 рази.

3. Було здійснено перехід від жорсткого планування до поєднання централізованого планування з господарською самостійністю колгоспів і радгоспів. Вони отримали право самостійно визначати розміри посівних площ, кількість худоби тощо.

4. На село прибуло 40 тис. спеціалістів.

5. З 1956 р. вводилося щомісячне чи щоквартальне фінансування колгоспників.

Причини різкого спаду сільськогосподарського виробництва З 1958 р.

1. Якщо з 1950 р. по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1958 р. по 1964 р. — лише на 3%.

Посилення командно-адміністративного тиску на колгоспи.

2. Проведення політики екстенсивного розвитку сільського господарства.

Більший ефект мало б вкладення коштів в інтенсивний розвиток сільського господарства України (в покращення техніки й. технології виробництва, родючості земель та матеріальної зацікавленості колгоспників у результатах їхньої праці).

3. Непродумані рішення. Наприклад, примусові викупи колгоспами техніки МТС внаслідок ліквідації МТС у 1958 р. Колгоспи України були змушені придбати понад 100 тис. тракторів, 43 тис. комбайнів та іншу техніку на 4,2 млрд крб.

4. Непослідовність проведення реформ у сільському господарстві.

5. Селянство, як і перше, не було зацікавлене працювати в колгоспах.

6. Держава і надалі розпоряджалася результатами праці колгоспників.

7. Хрущовські програми реформування сільського господарства призвели до значних втрат.

Програма освоєння цілини

У лютому — березні 1954 р. відбувся пленум ЦК КПРС про освоєння цілинних і перелогових земель Сибіру та Казахстану. Намічалося освоїти 13 млн га земель (згодом цю цифру збільшили до 28-30 млн га):

Велику частку людських і матеріальних ресурсів давала Україна, що значно послабило її сільське господарство.

До Казахстану і на Алтай виїхало з України 100 тис. осіб, переважно молоді. Туди направлялася техніка. Лише 1955 р. з України було відправлено 11,4 тис. тракторів, 8,5 тис. комбайнів.

Програма розширення посівних площ кукурудзи

У червні 1954 р. відбувся пленум ЦК КПРС, на якому М. С. Хрущов звернувся до працівників сільського господарства СРСР із закликом розширювати площі посівів кукурудзи. М. Хрущов вбачав у цьому головний чинник, що допоможе вирішити продовольчу проблему.

1953 р. — посіви кукурудзи займали в Україні 2,2 млн га,

1955 р. — 5 млн га,

1961 р. — 20% посівної площі.

Врожайність кукурудзи фактично не збільшилася, бажаного ефекту не було досягнуто.

Програма наздогнати і перегнати США за виробництвом м’яса, масла і молока була черговою утопією. На початку 60-х рр. через нестачу кормів зменшилося поголів’я великої рогатої худоби — з 20,5 млн до 19,8 млн, овець і кіз — з 10,7 до 9,2 млн голів, свиней — з 21,6 до 12,3 млн голів.

Ці програми призвели до:

·        втрати ритмічного розвитку економіки України;

·        нераціонального використання матеріальних і людських ресурсів;

·        екстенсивних форм господарювання, а не інтенсивних;

·        погіршення продовольчої ситуації в Україні;

·        зниження життєвого рівня працівників сільського господарства;

·        зниження життєвого рівня всього населення України.

Висновок

Більший ефект мало б вкладення коштів у покращення, техніки й технології виробництва, родючості земель та матеріальної зацікавленості колгоспників у результатах своєї праці, що сприяло б інтенсивному розвиткові сільського господарства України.

 Середницька https://history.vn.ua/compendium/11klas/102.html

https://history.vn.ua/compendium/11klas/

Тема Опозиційний рух.

Дисидент — інакодумець, розуміється як «людина яка протестує», не згодна з панівною релігією, ідеологією, яка виступає за свої права вільно обирати ідеологію, віру.

Це опозиційний рух проти панівного державного ладу, протистояння інтелігенції офіційній ідеології та політиці.

Правозахисник (синонім до слова «дисидент») — людина, яка бореться за громадські, релігійні й національні права.

Дисидентський рух виник у середині 50-х років як форма протесту проти дії партійно-державного режиму, проти порушення ним Конституції

Характеристика дисидентського руху кінця 50-х — початку 60-х років

1. Він був нечисленним і неорганізованим.

2. Коло його було обмеженим і вузьким.

3. Дисиденти закликали не до збройної боротьби, а до інтелектуальної.

4. Сподівався на «поліпшення», «вдосконалення», демократизацію чинної системи.

5. Критично ставився до комуністичного режиму.

6. Рух поширювався по всій території України, був загальноукраїнським.

7. Охопив різні верстви та прошарки населення (інтелігенцію, частину робітників, інженерів, частину студентської молоді, деяких релігійних діячів).

8. Йому було притаманне зростання інтересу до культури українського народу, до його минулого, до культури країн Заходу.

9. Мав національно-демократичне забарвлення.

Причини появи опозиційного (дисидентського) руху

Внутрішні передумови

1. Поліпшення внутрішньополітичного клімату, лібералізація режиму та часткова його демократизація за часів «відлиги», що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби.

2. Проведення десталінізації у країні.

3. Пом’якшення цензури та поява багатьох творів, які раніше було заборонено.

4. Хрущовська «відлига» не зачепила основ радянської тоталітарної системи, що спричинило супротив опозиції.

5. Посилилися контакти української інтелігенції з закордонними культурними та науковими центрами.

Внутрішні причини

1. Бездержавний статус України.

2. Панування партійно-радянської тоталітарної системи та монопольної влади партійної верхівки СРСР.

3. Постійні утиски та обмеження національного й культурно-духовного життя.

4. Нищення пам’яток історії та культури українського народу.

5. Політика русифікації всіх сфер життя в Україні.

6. Підкорення інтересів особи інтересам колективу, інтересам тоталітарної держави.

7. Національно-культурна діяльність «шістдесятників».

8. Активізація духовного життя суспільства.

9. Ігнорування комуністичним режимом прав і свобод людини.

Зовнішні фактори, що сприяли формуванню опозиційних настроїв

1. Прийняття Декларації прав людини (1948 р.) спричинило розвиток правозахисного руху в світі.

2. Посилення правозахисного руху в Україні.

3. Антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині).

4. Розпад світової колоніальної системи.

Мета дисидентського руху

• Боротьба проти колоніальної політики центру та проти імперського диктату.

• Демократизація суспільно-політичного життя.

• Захист прав людини.

• Вільний розвиток української мови, культури, правдиве зображення історії.

• Боротьба проти русифікації всіх сфер життя.

• Забезпечення вільного розвитку українських звичаїв, традицій, розкриття справжнього минулого свого народу без всяких перекручень і неправди.

Основні течії опозиційного руху 60-х років

1. Самостійницька (національно-визвольний рух підпільних груп).

2. Національно-культурницька (рух «шістдесятників»). Обґрунтовували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, його мови, традицій, правдивого висвітлення історичного минулого. Виступали проти нищення пам’яток історії та культури, проти переслідування за переконання, чинили опір русифікації).

3. Правозахисна.

Вимагали дотримання конституції та законів, обстоювали ідеї гуманізму й демократії, особистої та національної свободи, прав людини.

4. Релігійна (за свободу совісті).

Виступали проти релігійних утисків, переслідувань за релігійні переконання, проти нищення церковних храмів.

Основні акції опозиції

1. Розпочалося видання книг, журналів, брошур, у яких пропагувалася ідея незалежності України.

2. У Київському університеті відбулася конференція з питань культури, вживання української мови, що перетворилася на масову антирусифікаторську акцію (11-15 лютого 1963 р.).

3. Відбувалися зібрання інтелігенції в Києві біля пам’ятника Т. Г.Шевченка.

Вшанування пам’яті Великого Кобзаря в день перенесення

його праху в Україні було започатковано 22 травня 1961 р.

4. Формою поширення ідей представників опозиційного руху став «самвидав».

Спочатку прихильники ідеї відродження України розмножували на друкарських машинках поетичні твори Ліни Костенко, Василя Симоненка та інших, а згодом «самвидавом» почали друкувати суспільно-політичні та філософські статті й матеріали, повідомлення про репресії. Влада переслідувала такі видання, а людей, причетних до їх видання, карала.

5. Створення клубів творчої молоді («Супутник» у Києві, «Пролісок» у Львові тощо), які організовували вечори творчої інтелігенції, де пропагували українську мову, українську пісню, відроджували звичаї та традиції.

Дисидентські організації в Україні

1. Об’єднана партія визволення України (1953-1958 рр.)

Діяла в Івано-Франківську. До суду в 1959 р. було притягнуто 10 осіб, головно молодих робітників (Богдана Германюка, Ярему Ткачука, Богдана Тимкіна, Івана Струтинського, Миколу Юрчика та інших). Їх було засуджено до 7-10 років тюрми.

2. Реалістичний демократичний гурток демократів (1956 р.) Заснований на Донбасі на чолі з Є. Доніченком. Члени гуртка планували створити мережу нелегальних осередків, що згодом об’єднаються в демократичну партію, яка повинна була стати альтернативою КПРС. Виступали за проведення в майбутньому вільних виборів, які сприятимуть зміні суспільного ладу в СРСР. Члени гуртка розповсюджували у містах Донбасу листівки з пропагандою своїх ідей, випускали часопис «Свободне слово».

3. Український національний комітет (УНК)

Діяв у 1957-1962 рр. у Львові на чолі з Богданом Грициною. У програмі організації передбачалося готувати свідомих людей — пропагандистів, посилати їх у Велику Україну і відроджувати українську націю.

У лісі під Львовом почали будувати таємну друкарню. Богдана Грицину та Івана Коваля було засуджено до розстрілу, інші одержали від 5 до 15 років таборів.

4. Український національний фронт (УНФ) (1964-1967 рр.)

У складі організації було понад 150 осіб із Львівської, Івано-Франківської, Кіровоградської та деяких інших областей України. Методом боротьби було визначено агітацію за вихід України зі складу СРСР.

5. Створення у Львові 1959 р. Української робітничо-селянської спілки, проект програми якої написав Левко Лук’яненко (існувала у 1958-1961рр.).

У складі Спілки були: партійний працівник С. Вірун, завідувач юридичної консультації І. Кандиба, завідувач сільського клубу В.Луцьків та інші. Спілка об’єднувача близько 30 членів.

6 листопада 1960 р. на зборах п’яти членів спілки було розглянуто проект програми та завдання організації.

Наступне засідання призначено на 22 січня 1961 р. Спілка мала намір перетворитися на партію, але перед її другим засіданням 20 січня 1961 року було заарештовано керівників, а організацію розгромлено.

У проекті програми Спілки піддавалися критиці політики партії та уряду часів голодомору 1932-1933 рр., засуджувалися репресії 30-х років у східних областях України, вказувалося на тяжкий соціальний, політичний і культурний гніт селян, на обмеження прав профспілок, обмеження суверенітету України. Критиці піддавалася національна політика в Україні, політика русифікації.

Завдання Спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною демократичною державою.

Влада переслідувала дисидентські організації.

У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Л. Лук’яненка було засуджено до страти, згодом заміненої 15-річним ув’язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук’яненком були засуджені В. Луцьків, І.Кандиба та інші.

У 1961-1965 рр. проведено судові процеси проти активних членів дисидентських організацій.

   Відповіддю на арешти стала стаття І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», написана 1965 р., в якій автор проаналізував основні причини, що зумовили акції протесту української інтелігенції, засудив політику ігнорування національних прав українського народу, піддав критиці національну політику КПРС.

Тема: «Початок «перебудови»

«Перебудова» – політичний курс реформаторської частини радянського керівництва, який реалізувався в СРСР у 1985–1991 рр. Його суть полягала у спробі через «революцію згори» системно модернізувати суспільство.

  На черговому пленумі ЦК КПРС у квітні 1985 р. новий генсек проголосив

курс реформ, названий перебудовою.   Термін «перебудова» генеральний секретар ЦК ужив, говорячи про проблеми вдосконалення управління господарським механізмом. Пропагандистський апарат підхопив ужите визначення й почав використовувати для характеристики політичного курсу нового керівника партії та держави. Відтоді під ним розуміють реформування усіх сторін радянського життя, здійснюване під керівництвом КПРС.

Першим елементом «перебудови» стала гласність.

Гласність – послаблення цензури, часткова свобода слова, усунення багатьох  інформаційних бар’єрів, що існували в СРСР до запровадження політики «пере будови». З часом гласність-це перехід до свободи слова.

огічних догм, що закладалися у свідомість з дитинства.

Основним об’єктом гласності стали так звані білі плями в історії КПРС. По

суті, М. Горбачов відновив розпочатий М. Хрущовим процес десталінізації, але в радикальнішій формі. На вістря гласності потрапили злочини сталінської доби, переважно здійснені партією та її керівниками.

    Україна ж у перші роки «перебудови» залишалася під цілковитим

контролем консервативних сил, очолюваних В. Щербицьким. Повсякчас виголошуючи «ритуальні» перебудовні гасла, на ділі перший секретар ЦК КПУ чинив опір радикальним змінам. Республіка була, як її охрестили журналісти, справжнім «заповідником застою». Тільки у вересні 1989 р. В. Щербицького усунули від влади, республіканську партійну організацію очолив Володимир Івашко.

«Нове мислення» – політичний курс на припинення «холодної війни» й відмову від гонки озброєнь, обґрунтування пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими у внутрішній та зовнішній політиці, відмова

від провідної в марксизмі-ленінізмі тези про класову боротьбу як рушійну силу історичного процесу.

 На початку 1985 р. з ініціативи радянської сторони розпочалися переговори із США.

   Після трьох зустрічей між Рейганом і Горбачовим у 1985–1987 рр. було

укладено угоду про знищення ядерних ракет середньої та малої дальності.

   СРСР зобов’язався за три роки демонтувати й знищити цілий клас таких ракет – 1752. США мали ліквідувати 869 наявних у них ракет. Це радикальне рішення істотно послабило конфронтацію на найважливішій ділянці радянськоамериканських відносин.

  Виявом «нового мислення» стало рішення М. Горбачова покінчити з непопулярною і безперспективною війною в Афганістані. У травні 1988 р. розпочалося виведення радянських військ.

  У березні 1990 р. відбулися перші вільні вибори до Народної палати НДР. Новий уряд пристав на пропозицію канцлера Гельмута Коля про

об’єднання двох частин Німеччини на підставі Конституції ФРН. У жовтні 1990 р. Народна палата НДР ухвалила рішення про об’єднання східнонімецьких земель із землями ФРН. Розв’язання німецького питання

поклало кінець «холодній війні».

У лютому 1990 р. військова частина Організації Варшавського договору була ліквідована. У червні 1991 р. припинила існування Рада економічної взаємодопомоги, а в липні того самого року – політична частина ОВД.

Тема Соціально-економічне становище періоду "перебудови"

Політика «прискорення»

Першим гаслом перебудовної доби було «прискорення». Йшлося про прискорення темпів економічного зростання. У самому звучанні терміна «прискорення» відчувався оптимізм. Мовляв, розвиваємося загалом задовільно, але треба пришвидшити темп.

Свою економічну програму М. Горбачов оприлюднив 1985 р. Основну увагу

він приділив розвиткові машинобудування. Висувалися пропозиції децентралізації управління економічним життям, запровадження глибокого госпрозрахунку, розширення прав підприємств, посилення матеріальної зацікавленості трудових колективів.

У квітні 1985 р. М. Горбачов поставив на розгляд політбюро ЦК КПРС питання «Про боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом».

Один із наслідків економічної кризи – поширення тіньової економіки.

У травні 1986 р. стартувала кампанія боротьби з нетрудовими доходами. «Трудящі» економічно залежали від держави, а доходи тих, хто прагнув заробляти на життя поза сферою командної економіки, вважали нетрудовими.

У листопаді 1986 р., Верховна Рада СРСР проголосувала за закон протилежного змісту – «Про індивідуальну трудову діяльність».

30 червня 1987 р. Верховна Рада СРСР ухвалила «Закон про державне підприємство», у якому розвивалися основні ідеї цієї реформи. Було затверджено постанови про перебудову планування, матеріально-технічного постачання, ціноутворення тощо. Підприємства отримали можливість самостійно планувати виробничу діяльність у визначених межах. Вони здобули право укладати контракти зі своїми постачальниками й споживачами, встановлювати прямі, без посередництва Держплану, зв’язки з іншими підприємствами. У деяких галузях їм навіть дозволялося вступати у прямий контакт з іноземними фірмами.

  У травні 1988 р. ухвалено Закон «Про кооперацію в СРСР». Людям, які

об’єднувалися в зареєстровані державними установами кооперативи, дозволялася підприємницька діяльність, здебільшого у сфері громадського харчування та послуг. Новий закон сприяв виявленню ініціативи багатьох підприємливих людей. Це був перший крок входження Радянського Союзу в ринкову економіку. Межі легального приватного сектора охоплювали виробництво трьох десятків видів товарів і послуг. Доходи тих, хто бажав мати свій бізнес, обкладалися 65-відсотковим податком, але це не ставало на перешкоді.

Спроба вдосконалити функціонування колгоспно-радгоспної системи, свідченням чого стала партійно-урядова постанова «Про подальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни».

У березні 1988 р. було прийнято нове положення про колгоспи, яке допускало можливість існування орендних відносин.

 ладі на селі. Тому вони всіляко гальмували поширення орендних відносин.

  Улітку 1989 р., коли виявилося, що реформа стала каталізатором економічної кризи, при союзному уряді створили комісію з економічної реформи на чолі з академіком Л. Абалкіним, яка вперше підважила радянський господарський механізм. Зокрема, було висунуто ідеї роздержавлення економіки, плюралізму форм власності, переходу до ринку.

Програму ринкових реформ опублікували у травні 1990 р., але Верховна

Рада СРСР відхилила її. Тоді уряд відмовився від реформ і почав розробляти

випробуваними методами п’ятирічний план на 1991–1995 рр.

   З кінця 1980-х рр. дефіцитом стало майже все. З осені 1990 р. в Україні

запровадили продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами.

В умовах стрімкого знецінення рубля поширився натуральний, так званий

бартерний обмін. Підприємства відмовлялися одержувати за свою продукцію «дерев’яні» рублі.

3 серпня 1990 р. ухвалила Закон «Про економічну самостійність». Цей документ проголошував самостійність України у визначенні економічного статусу та стратегії соціально-економічного розвитку, форм і методів господарювання й управління суспільним виробництвом.

Тема «Зростання суспільно-політичної активності громадян»

1.     Поява неформальних організацій

Роки «перебудови» відзначалися чимдалі більшим зростанням політичної активності суспільства. Вона виявлялася в діяльності так званих неформальних груп і об’єднань. Неформальними їх назвали на відміну від формальних, які створювалися до «перебудови» під контролем парткомів і підрозділів КДБ. Вони не були протизаконними, оскільки громадяни за всіма радянськими конституціями мали право на заснування об’єднань, союзів і спілок.

Найбільшою неформальною організацією був Народний рух України. Утворення його у вересні 1989 р. надало потужного імпульсу суспільно-політичному життю України.

 У квітні – травні 1989 р. було започатковано громадсько-політичну Організацію кримськотатарського національного руху.

  Ініціатива у створенні перших неформальних організацій належала колишнім політв’язням і не ув’язненим владою дисидентам та шістдесятникам. У серпні 1987 р. вони спільно зі студентською молоддю створили в Києві Український культурологічний клуб (УКК). Проблеми, що їх обговорювали на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, але членів цієї організації цікавили «білі плями» радянської історії. Через це вони неминуче ставали в опозицію до радянської влади.

У жовтні 1987 р. у Львові заявило про початок діяльності Товариство Лева. Воно об’єднувало національно свідому молодь, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени Міжнародного ПЕН-клубу І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші створили Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції. Реакцією на катастрофічні наслідки Чорнобильської катастрофи стало заснування в грудні 1987 р. екологічної асоціації «Зелений світ». Фундаторами об’єднання були Спілка письменників і Спілка кінематографістів України. У березні 1988 р. на республіканському екологічному семінарі в київському Будинку кіно головою «Зеленого світу» обрали письменника Юрія Щербака.

На основі Української Гельсінської групи (УГГ) у березні 1988 р. сформувалася організація республіканського масштабу – Українська Гельсінська спілка (УГС). Її лідером став Л. Лук’яненко, звільнений тільки в грудні того року.

У 1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник», що нелегально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В. Чорновола, який знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікації раніше приховуваних історичних документів. «Український вісник» висвітлював також боротьбу з режимом в’язнів сумління (деякі з них ще перебували в таборах), друкував твори письменників, які раніше через цензуру не могли пробитися до читача. Після оформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним друкованим органом.

У лютому 1989 р. відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка.

В жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР». Цей документ юридично закріплював державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, що мешкали на території України, і створено умови для розширення сфери функціо нування української мови як мови корінного населення. Відповідно до закону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в державних установах.

З осені 1988 р. «перебудовний» процес почав вислизати з рук його керманичів. У Львові, Києві, Вінниці й Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об’єднань. Центром політичної активності в Україні, безперечно, був Львів. 13 червня 1988 р. після заборони місцевою владою проведення установчих зборів Товариства української мови ім. Т. Шевченка львів’яни розпочали численні акції протесту. Вони протестували проти закриття шкіл з українською мовою навчання, витіснення рідної мови зі сфери державного управління, судочинства, книговидання, засобів масової інформації.

Перший масовий мітинг у Києві відбувся 13 листопада 1989 р. біля Республіканського стадіону. Його організатор «Зелений світ». Питання про аварію на ЧАЄС

Улітку 1989 р. у Радянському Союзі спалахнув масовий шахтарський страйк. Уперше за роки радянської влади роботу припинили одночасно багато підприємств. Страйк розпочався в Кузбасі. На знак солідарності із кузбасівцями 15 липня припинили роботу працівники однієї з дільниць шахти «Ясинівська Глибока» в Макіївці. Страйк швидко поширювався, і 21 липня в Україні припинили працю майже півмільйона шахтарів у Донецькому та Львівсько-Волинському вугільних басейнах. Найбільше робітників не задовольняли навіть не умови праці (зокрема, її небезпека через переважно застарілі засоби виробництва), а дефіцит продовольчих і промислових товарів, низька заробітна плата.

2.     Народний рух України за перебудову

   У листопаді 1988 р. компартійний комітет Спілки письменників України створив ініціативну групу сприяння перебудові на чолі з І. Драчем. Вона розпочала роботу з формування непартійної масової організації.

8– 10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України. Головою НРУ делегати з’їзду обрали поета І. Драча, керівником секретаріату – М. Гориня.

28 вересня 1989 р. у «Літературній Україні» була оприлюднена програма НРУ, що її ухвалив установчий з’їзд. Вона не містила вимог негайного здобуття незалежності України й орієнтувала на підтримку тих реформаторських сил у КПРС, які розпочали перебудовну політику.

   Найпотужнішою та найзначнішою виявилася акція «Українська хвиля», організована на відзначення річниці возз’єднання двох українських народних республік 21 січня 1919 р. У неділю, 21 січня 1990 р., на відзначення річниці Акту Злуки УНР і ЗУНР 1919 р. Рух спромігся вивести на автомобільну трасу Київ – Житомир – Рівне – Тернопіль – Львів – Івано-Франківськ сотні тисяч людей (за вочевидь применшеними даними МВС УРСР – 450 тис.). У зазначений момент вони взялися за руки й утворили «живий ланцюг», який символізував єдність українців Заходу і Сходу. Так було вперше відзначено День соборності України.

3.     Відродження релігійного та церковного життя

У середині 1980-х рр. майже всі легальні церковні громади представляли Російську православну церкву (РПЦ).

Передусім улітку 1987 р. розпочався рух за легалізацію Української греко-католицької церкви. УГКЦ оголосила про вихід з підпілля й утворила Комітет захисту, який розгорнув петиційну кампанію. Домовленість між М. Горбачовим і верховним главою УГКЦ Іваном Павлом II про розв’язання назрілих проблем, а також нова політична ситуація, що виникла в західних областях унаслідок перемоги Демократичного блоку на виборах до Верховної Ради УРСР, сприяли реалізації вимог УГКЦ, зокрема переданню греко-католикам Львівського собору Св. Юра. У березні 1991 р. з еміграції повернувся Мирослав Любачівський. Боротьба за легалізацію

Української автокефальноїправославної церкви (УАПЦ).

5–6 червня 1990 р. у Києві відбувся Всеукраїнський православний собор. Він затвердив відродження УАПЦ і обрав патріархом Київським митрополита Мстислава (Скрипника). Патріарх Мстислав об’єднав УАПЦ в Україні з УАПЦ у США та діаспорі.

Собор РПЦ, який зібрався в Москві наприкінці січня 1990 р., пішов на певні поступки православним ієрархам України. Єпархії, громади й монастирі на території УРСР були виділені в окрему адміністративну одиницю – екзархат. Екзархат набув самостійності в управлінні й почав іменуватися Українською православною церквою (УПЦ).

4.     Створення Організації кримськотатарського національного руху.

У квітні – травні 1989 р. було створено громадсько-політичну Організацію кримськотатарського національного руху (ОКНР). Її головою став М. Джемілєв.

Під тиском численних акцій влада була змушена дозволити кримським татарам повернутися на історичну батьківщину.

 Кримська обласна рада в листопаді 1990 р. ухвалила декларацію про державний і правовий статус Криму, в якій призначила на 20 січня 1991 р. референдум серед кримчан щодо відновлення Кримської АРСР.

Загальнонаціональний Курултай відкрився у Сімферополі 26 червня 1991 р.

28 червня 1991 р. Курултай опублікував Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу, проголосив утворення Меджлісу – вищого повноважного представницького органу. Меджліс мав діяти згідно з волею народу, висловленою Курултаєм.

Тема: «Проголошення незалежності України»

Завдання:

1.  Опрацювати параграфи 20 та 21.

2.  Переглянути відеоурок за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=MqbM87jnbgI&list=PLFVSJgZgf7h-qJBQG9cs8SUSNKxKdqt0k&index=17&t=0s

3.    Опрацювати матеріал до уроку.

4.    Скласти короткий конспект.

5.    Готуємось до ZOOM-конференції 

6.    Результати роботи НЕ ВІДПРАВЛЯЄМО. Готуємось до підсумкового тесту з теми «Україна у період  незалежності»

Матеріал до уроку:

   Незважаючи на прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися в складі СРСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливіше, менше озираючись на Москву. Упродовж короткого часу (з літа 1990 по літо 1991 ) ВР УРСР ухвалила низку законів і постанов із важливих проблем економічної політики, державотворчого життя: закон «Про економічну самостійність», «Про заснування посади Президента УРСР», «Про вибори Президента УРСР» та інші.

 Позачергова сесія ВРУ 24 серпня 1991 р. прийняла важливий документ – Акт проголошення незалежності України.

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з’явилась нова суверенна держава – Україна.  В атмосфері національного піднесення 4 вересня 1991 р. було прийнято історичне рішення про підняття над будинком ВР України національного синьо-жовтого прапора, який 28 січня 1992 р. був затверджений як Державний Прапор України.

  Однак, згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції ВР УРСР і мало вирішуватись виключно всеукраїнським референдумом Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. на підтвердження Акта проголошення незалежності України  не залишив жодних сумнівів – 90% громадян України, що брали участь у референдумі відповіли «Так, підтверджую». Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалась хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. жителі України обирали першого Президента своєї самостійної держави. До виборчого бюлетеня було включено 6 кандидатів – В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук’яненко, Л.Табурянський, В. Чорновіл, І.Юхновський.

Уже в першому турі виборів, набравши 61,6% голосів, переміг Голова ВРУ Леонід Кравчук (1991-1994).

8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, неподалік від Мінська, президенти України, Росії, Білорусії констатували, що вихід республік зі складу СРСР став реальним фактом і що СРСР припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення СНД – Співдружності Незалежних Держав. Україна увійшла до складу СНД на правах асоційованого члена.

Причини розпаду СРСР:

·        унітарний характер СРСР, що обмежував права союзних республік, хоча за Конституцією СРСР – федерація:

·        недоліки і помилки національної політики:

·        нездатність союзного керівництва подолати економічну кризу:

·        процес демократизації і гласності сприяв зростанню національної свідомості й активізації національно-визвольних рухів:

·        ослаблення в процесі перебудови ролі союзного центру і КПРС:

·        ідеологічна криза КПРС:

·        втрата авторитету влади.

Тема «Економічний розвиток України в 1992—2005 рр.»

Завдання:

1.Опрацювати параграф 23 (с.188-193).

2.Опрацювати матеріал до теми.

3. Готуємось до онлайн конференції за темою.

4. Переглянути відео.

Матеріал до теми:

1.     Прорахунки й успіхи економічної політики

   Розпад Радянського Союзу негативно вплинув на економічне становище кожної з колишніх союзних республік. Україна успадкувала економічну кризу від радянських часів. Однак тяжкий стан економіки спричинили і власні невдачі молодої держави.

 По-перше, українська управлінська елiта була недосвідченою. Вона несміливо ухвалювала рішення, бо раніше її привчали тільки виконувати вказівки союзного центру.

По-друге, навіть вдалі рішення важко втілювалися в життя. Виконавча вертикаль радянських часів була зруйнована, а створення нової постійно натрапляло на перешкоди, що їх чинили одне одному політичні супротивники.

По-третє, після зруйнування попередньої системи управління економіка вже перестала бути командною, але ще не стала ринковою. Вона перебувала в хаотичному стані. Надто тісно пов’язане з російською економікою, українське господарство змушене було пасти задніх, прокладаючи курс за межами нової держави. Це був найгірший з усіх можливих варіантів трансформації командної економіки в ринкову

  На початку 1992 р. були введені купонокарбованці багаторазового використання як попередники повноцінної національної валюти – гривні. У середині року Україна вийшла з рублевої зони. Гривневі купюри були видрукувані й зберігалися у сховищах Національного банку. Однак погіршення ситуації в економіці унеможливило грошову реформу. За рік купонокарбованці знецінилися у 21 раз, за 1993 р. – у 103 рази. Такої гіперінфляції не спостерігалося у ті часи в жодній країні світу. У 1994 р. Національний банк України започаткував дефляційну політику.

Але приборкання інфляції досягалося через штучне затримання виплат зарплатні, пенсій, інших соціальних видатків, зростання неплатежів за товари й послуги.

Прагнучи знайти ресурси для бюджету, уряд почав збільшувати податки. В Україні було встановлено найвищу у світі ставку податку з громадян – 90 відсотків від одержаного прибутку. Будь-яка легальна комерційна діяльність ставала невигідною.

У вересні 1996 р. в обіг була запроваджена гривня, що поліпшило умови для подолання доларизації економіки й припинення «втечі» вітчизняних капіталів за межі країни.

2.     Приватизаційні процеси

За 1991-й і першу половину 1992 р. Верховна Рада України ухвалила низку законів і постанов, які полегшували процеси роздержавлення та приватизації. Протягом наступних років законодавча база поповнювалася новими законами. У 1995–1998 рр.здійснювалася сертифікатна приватизація. 19 млн громадян України одержали приватизаційні майнові сертифікати (ваучери), тобто формально стали акціонерами приватних компаній.

   Завдяки приватизації досить швидко був подоланий товарний дефіцит і з’явилися передумови для формування середнього класу. Унаслідок сертифікатної приватизації в країні з’явилися фондові біржі й позабіржовий фондовий ринок торговельних систем. Утворився вторинний ринок цінних паперів, стала можливою вже не паперова (сертифікатна, ваучерна), а грошова приватизація. Почалася концентрація власності на засоби виробництва в руках невеликої групи людей, здатних скуповувати цінні папери найперспективніших підприємств.

    Грошова приватизація почалася в Україні з 1999 р. Вона мала істотні переваги перед сертифікатною, проте в українських умовах негайно обросла тіньовими схемами, у яких брали участь представники владної верхівки. Потенційні власники, зазвичай фінансово-промислові групи олігархічного походження, часто-густо використовували механізм штучного банкрутства, щоб придбати приватизаційні об’єкти без конкурентів і фінансових зобов’язань перед кредиторами. Приватизацію за участю олігархічного капіталу в народі назвали «прихватизацією».

3.     Зміни в сільському господарстві

 Сільське господарство реформувалося значно повільніше.

 У березні 1991 р. землю оголосили об’єктом реформи, але лише через рік почалося перетворення колгоспів на асоціації та колективні сільськогосподарські підприємства (КСП). Майже всі вони здійснили паювання майна – надання права власності на частку майна (пай) членам колгоспів. Селяни могли використати земельний пай для заснування фермерського господарства або здавати в оренду КСП.

   Наприкінці грудня 1999 р. вийшов указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Його реалізація забезпечила остаточну ліквідацію колгоспно-радгоспного ладу й зростання виробництва валової сільськогосподарської продукції: у 2000 р. – на 9 %, у 2001 р. – на 10 %.

4.     Соціальні наслідки економічної кризи

   Погіршення матеріального становища населення виявлялося у зниженні реальної заробітної плати й неможливості одержати зароблені гроші через багатомісячні затримки виплат. Інфляція цілком знецінила заробітну плату. Власне, й купувати щось у магазинах стало проблемою. Населення різко обмежило купівлю товарів тривалого користування й витрачало кошти переважно на продовольчі товари.

  Тільки в першій половині 2000-х, коли інфляцію було майже приборкано, зарплата почала зростати. Чимдалі більше зубожіння основної маси населення й водночас колосальна концентрація коштів та майна в руках нечисленних скоробагатьків засвідчували явну неспроможність державних інститутів регулювати здійснення ринкових реформ. Соціальна поляризація стимулювала економічну стагнацію, гальмувала демократичні перетворення й нагромаджувала в суспільстві небезпечний протестний потенціал. Системна криза початку 1990-х рр. містила й демографічну кризу. На початку 1993 р. в Україні чисельність населення становила 52,2 млн осіб. Перепис 2001 р. зареєстрував 48 млн 457 тис., а на початок 2011 р. у країні проживало 45 млн 779 тис. осіб. Скорочення чисельності населення спричинювалося депопуляцією, тобто перевищенням смертності над народжуваністю. Вікова структура народонаселення в Україні була особливо несприятливою у сільській місцевості. Злиденність негативно впливала на стан здоров’я та фізичний розвиток людей. Показник смертності погіршувався й через кризовий стан системи охорони здоров’я. Доступ до високоякісних медичних послуг став обмеженим, ліки багаторазово подорожчали.

Тема «Міжнародні відносини України. Помаранчева революція»

Дати:

Ø Грудень 1994 р. Підписання в Будапешті вищими керівниками України, США, Великої Британії та Російської Федерації Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Дого во ру про нерозповсюдження ядерної зброї.

Ø 1995 р. Вступ України до Ради Європи

Ø Травень 1997 р. Підписання Договору про дружбу, спів ро бітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією

Ø 22 листопада – 3 грудня 2004 р. Помаранчева революція

Ø Грудень 2004 р. Обрання В. Ющенка Президентом України

1.     Відносини України із США, НАТО та ЄС

   Найбільш плідних результатів у перші десятиліття незалежності Україна досягла на міжнародній арені. На початок 2004 р. Україну визнали й установили з нею дипломатичні відносини 173 країни. Визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні.

30 січня 1992 р. Україна стала членом Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (з 1995 р. – Організації з безпеки та співробітництва в Європі, скорочено ОБСЄ).

   Ще напередодні Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Верховна Рада зробила урочисту заяву про без’ядерний статус України. У травні 1992 р. у Лісабоні Україна разом з делегаціями Росії, Білорусі та Казахстану – нових держав, які стали власниками успадкованої від СРСР ядерної зброї, – підписала протокол до договору між СРСР і США від 31 липня 1991 р. про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Коли президентську посаду обійняв

Л. Кучма, він переконав народних депутатів поставити останню крапку в перетворенні України на неядерну державу: приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. парламент ухвалив Закон України «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р.».

5 грудня 1994 р. у Будапешті відбувалася зустріч глав держав і урядів – учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Президенти США і Російської Федерації, прем’єр-міністр Великої Британії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов’язалися поважати незалежність і суверенітет та чинні кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, й у такий спосіб отримати будь-які переваги.

 У липні 1997 р. під час саміту країн – членів НАТО в Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору.

   Першим важливим етапом співпраці України з Європейським Союзом став вступ України до Ради Європи 9 листопада 1995 р. Він зробив можливим прагнення наступної мети – про асоціацію з Євросоюзом і далі – про повноцінне членство в ньому.

   Договором про партнерство і співробітництво між Україною і Євросоюзом, підписаним у червні 1994 р. в Люксембурзі (набув чинності 1 березня 1998 р.).

Вересень 2008 р.-Угода про асоціацію України з ЄС.

2.     Відносини України з Росією

Найвагомішим для України було визнання її незалежності Росією. Водночас визнання України не перешкоджало Російській Федерації заявляти про свої територіальні претензії. У травні 1992 р. Верховна Рада РФ заявила, що документи про передання в 1954 р. Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття.

28 травня 1997 р. Цього дня голови урядів України й Росії підписали угоду про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, про параметри розподілу флоту і взаєморозрахунки, пов’язані з перебуванням російського флоту на території України. Зокрема, було домовлено, що Севастополь залишиться базою тимчасового перебування Чорноморського флоту РФ до 2017 р. на правах оренди.

  30–31 травня 1997 р-Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, у якому було зафіксовано територіальну цілісність України і російсько-український кордон, який склався історично.

  23 лютого 2003 р. у Москві відбулася неформальна зустріч чотирьох президентів: В. Путіна (Росія), Л. Кучми (Україна), Н. Назарбаєва (Казахстан) і О. Лукашенка (Білорусь). Президенти підписали заяву «Про новий етап економічної інтеграції та про початок переговорного процесу щодо формування Єдиного економічного простору і створення єдиної регуляційної міждержавної комісії з торгівлі і тарифів». Так у повсякденне життя увійшло поняття Єдиного економічного простору (ЄЕП)

Єдиний економічний простір (ЄЕП) – проект створення спільного ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили для Білорусі, Казахстану, РФ та України.

3.     Президентські вибори 2004 р. Помаранчева революція

Президентські вибори відбулися 31 жовтня 2004 р. У західних і центральних областях перевага була за В. Ющенком, у південних і східних – за В. Януковичем: Ющенко набрав 39,87 % голосів, Янукович – 39,32 %, тобто на 0,55 % менше. Від початку було зрозуміло, що другий тур голосування неминучий. У другому турі 21 листопада Захід і Центр проголосував переважно за В. Ющенка, а Південь і Схід – за Януковича. Загалом по Україні Ющенко вигравав вибори в другому турі, якби не високий рівень фальсифікацій в окремих регіонах.

  На Майдані Незалежності в Києві почали збиратися прихильники В. Ющенка. У ніч на 23 листопада на Майдані Незалежності й на Хрещатику перебувало до 10 тис. громадян. Одразу після оголошення ЦВК фальсифікованих результатів другого туру В. Ющенко звернувся через довірену особу до Верховного Суду України з вимогою визнати недійсними результати голосування в Донецькій і Луганській областях через масові порушення законодавства, що спотворювали результати народного волевиявлення.

   Увечері 25 листопада Верховний Суд України заборонив ЦВК оприлюднювати результати виборів. Після багатьох днів протистояння Верховний Суд України визнав за необхідне відновити права суб’єкта виборчого процесу шляхом проведення повторного голосування за правилами, визначеними законом про вибори Президента України. Повторне голосування другого туру було призначене на 26 грудня.

  8 грудня 2004 р. Верховна Рада України законодавчо започаткувала конституційну реформу.

Ø Кабінет Міністрів ставав вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Ø  Уряд призначався парламентом за поданням Президента України.

Ø Кандидатуру для призначення на посаду прем’єр-міністра Президент України вносив за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, яка становила більшість у парламенті.

Ø  Верховна Рада мала працювати не 4, а 5 років.

Ø Вибори до парламенту відбувалися на пропорційній основі.

Ø Президент здобував право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом одного місяця вона не змогла сформувати парламентську більшість.

Ø Повторне голосування другого туру відбулося 26 грудня 2004 р. Його загальні підсумки, за даними ЦВК, були такі:

Ø за В. Ющенка проголосували 15 млн 116 тис. осіб (51,99 % кількості виборців, які взяли участь у голосуванні);

Ø за В. Януковича проголосували 12 млн 849 тис. осіб (44,2 %). Президентом став В. Ющенко.

Тема «Суспільно-політичне життя України у 2005–2013 рр.»

1.      Політичне життя за президентства В. Ющенка

  З обранням Президентом України В. Ющенка всі очікували реформ, які змінять обличчя країни. Реформи, однак, не відбулися. Свою каденцію В. Ющенко розпочав з кадрових перестановок на державній службі. Діючи згідно з коаліційними домовленостями, В. Ющенко в січні 2005 р. підписав указ про призначення Юлії Тимошенко на пост виконувачки обов’язків прем’єр-міністра.

  Перші кроки Ю. Тимошенко на чолі уряду були успішними. Вона усунула чимало бюрократичних перепон у підприємницькій діяльності, запроваджених за часів Л. Кучми. Уряд енергійно взявся за боротьбу з контрабандою, що дало змогу збільшити митні надходження. Були істотно обмежені махінації, пов’язані з поверненням податку на додану вартість у державний бюджет.

  Від січня 2006 р. набула чинності конституційна реформа, затверджена парламентом під час Помаранчевої революції.

Ø Вона істотно підвищила роль партій у політичному житті. Тепер вибори до Верховної Ради мали відбуватися тільки за партійними списками.

Ø Владні повноваження Президента України суттєво скорочувалися, а повноваження прем’єр-міністра відповідно розширювалися.

Ø Усі 450 місць у Верховній Раді України заповнювалися кандидатами в народні депутати, які здобули перемогу в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі.

Ø Поріг проходження в парламент знижувався з 4 до 3 % набраних голосів.

   Під час виборів 26 березня 2006 р. тривідсотковий бар’єр подолали п’ять політичних сил: Партія регіонів з 32,14 % голосів; «Блок Юлії Тимошенко» (БЮТ) з 22,29 %; «Наша Україна» з 13,95 %; соціалісти з 5,69 % та комуністи – з 3,66 % голосів. Помаранчева коаліція здобула в сумі 41,93 % голосів, а Партія регіонів з комуністами – 35,8 %. Отже, коаліція мала запропонувати президентові кандидатуру прем’єр-міністра.

  Внутрішньофракційні суперечності позначилися на роботі парламенту. Блокування трибуни різними політичними силами стало нормою в діяльності вищого законодавчого органу. А. Яценюк подав у вересні 2008 р. письмову заяву про відставку з посади голови парламенту, але й далі виконував обов’язки голови, оскільки парламент не розглядав заяву. 9 грудня до коаліції БЮТ і НУ-НС приєднався Блок Литвина. В. Литвина цього ж дня обрали головою парламенту. Чергові президентські вибори було призначено на 17 січня 2010 р.

28 листопада 2006 р. ухвалено Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні».

2.     Загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні за президентства В. Януковича

  Президентські вибори 17 січня 2010 р. У другий тур з істотним розривом вийшли В. Янукович та Ю. Тимошенко. Ю. Тимошенко вдалося скоротити відставання, але вона все-таки залишилася позаду з 45,47 % голосів (11 млн 593 тис.). В. Янукович набрав 48,95 % (12 млн 481 тис.). Інавгурація нового президента відбулася 25 лютого.

У Верховній Раді сформувалася нова більшість «Стабільність і реформи», яку журналісти назвали «коаліцією тушок». Парламент висловив недовіру уряду Ю. Тимошенко і 11 березня 2010 р. голосами 237 депутатів відправив його у відставку. Прем’єр-міністром став М. Азаров.

Звичними методами регіонали здобули контроль над Конституційним Судом, після чого той наважився у вересні 2010 р. на закритому засіданні безпідставно скасувати політичну реформу 2004 р. Україна знову перетворилася з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку.

  Парламентські вибори за новими правилами відбулися в жовтні 2012 р. На першому місці опинилася Партія регіонів (30 % голосів), далі йшли «Батьківщина» на чолі з Ю. Тимошенко (25,5 %), «Удар» В. Кличка (14 %), Компартія України (13,3 %) і «Свобода» (10,4 %). Маючи в сумі 49,9 % голосів, три опозиційні політсили («Батьківщина», «Удар», «Свобода») одержували в парламенті більшість завдяки голосам, поданим за партії, які не подолали встановленого прохідного бар’єра. Але більша частина депутатів-мажоритарників, чиї бізнесові інтереси залежали від влади, приєдналися до провладної коаліції. Використання адміністративного ресурсу допомогло Партії регіонів сформувати пропрезидентську більшість і в облрадах (крім трьох областей).

3.     Дискусії навколо геополітичного вибору України

 Перші візити новообраного Президента України В. Ющенка в Європу і США були тріумфальними. Захід вітав героя Помаранчевого майдану.

Перед президентськими виборами 2004 р. Л. Кучма скасував у Воєнній доктрині України положення про стратегічну мету, яка полягала у вступі до Євросоюзу і НАТО. У квітні 2005 р. В. Ющенко відновив цей пункт і запровадив План дій Україна – НАТО на 2005 р. деякі заходи, спрямовані на інтеграцію Збройних Сил України з військами НАТО.

   У січні 2008 р. за підписом Президента В. Ющенка, Голови Верховної Ради А. Яценюка та прем’єр-міністра Ю. Тимошенко в НАТО було надіслано заяву про готовність приєднатися до Плану дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі (ПДЧ). У відповідь на це Партія регіонів заблокувала роботу парламенту, організувала масові акції протесту і провела у Сєвєродонецьку ІІ Всеукраїнський з’їзд депутатів рад усіх рівнів з метою показати, що південні та східні регіони країни проти поглиблення відносин з НАТО.

   Доволі оптимістичною видавалася перспектива членства в Європейському Союзі. Єврооптимісти вважали, що за десять років Україна подолає всі етапи інтеграції з Європою: Митний союз, безвізовий режим, вільний рух товарів, капіталів, послуг, робочої сили. Проте інтеграція України в НАТО і ЄС залежала не тільки від бажання цих двох сторін.

 Існувала й третя сторона – Росія. У Москві від України чекали вступу в Єдиний економічний простір разом з Білоруссю і Казахстаном. За президентства В. Ющенка почалося загострення українсько-російських відносин, пов’язане з розподілом азовсько-керченської акваторії. Окрім суперечок про лінію розмежування в морі, українська сторона вимагала збільшити символічну ціну за оренду баз Чорноморського флоту Російської Федерації у 5–10 разів, що було неприйнятним для Росії.

4.     Про наміри останньої тримати Україну в полі свого геополітичного впливу свідчила і «газова атака».

  Термін дії укладеного 2004 р. контракту на постачання газу та його прокачування через територію України в Європу завершу вався у 2009 р. Російська сторона хотіла змінити умови нового контракту на 2009– 2019 рр. таким чином, щоб якомога надійніше закріпити енергетичну залежність України. Партія регіонів ще з весни 2006 р. розгорнула масштабну інформаційну кампанію з дискредитації НАТО, а В. Янукович, ставши прем’єр-міністром, повідомив, що Україна відкладає приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО, допоки не підвищиться рівень інформованості населення про цю організацію.

  На посаді Президента України В. Янукович пішов на стратегічні поступки в питанні присутності в Криму Чорноморського флоту Російської Федерації. Укладені В. Януковичем 21 квітня 2010 р. так звані Харківські угоди подовжували термін оренди на 25 років – до 2042 р. Угода підлягала ратифікації парламентарями. Верховна Рада ратифікувала угоду, укладену президентом, без будь-яких консультацій із громадськістю.

Тема «Євромайдан. Революція Гідності»

Дати:

21 листопада 2013 р. Виступ протестувальників у Києві із закликами не відмовлятися від євроінтеграційного курсу – початок Євромайдану

30 листопада 2013 р. Перший силовий розгін «Беркутом» мирних протестувальників Євромайдану, побиття студентів

8 грудня 2013 р. «Марш мільйона» – найчисельніше віче на Майдані Незалежності у Києві

 16 січня 2014 р. Ухвалення пропрезидентською більшістю Верховної Ради законів, які обмежували громадянські права («диктаторські закони»)

 20 лютого 2014 р. «Кривавий четвер» – трагічна загибель десятків протестувальників у Києві

18–20 лютого 2014 р. Штурм («зачистка») Майдану силовиками

22 лютого 2014 р. Ухвалення Верховною Радою України постанови «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»

25 травня 2014 р. Позачергові вибори. Обрання П. Порошенка Президентом України

Реакція українського громадянського суспільства на загрозу втрати державного суверенітету внаслідок утягування країни до Митного та Євразійського союзів – об’єднань, у яких домінувала Росія, започаткувала знакові події у новітній історії не лише України, а і Європи та світу. Революція Гідності, у яку переріс Євромайдан, стала можливою завдяки героїзму й самопожертві десятків тисяч українських громадян. Організовані в сот ні загони самооборони успішно протистояли озброєному до зубів напівкримінальному режиму Януковича. Загалом на центральних вулицях Києва у грудні 2013 р. – лютому 2014 р. загинуло 107 протестувальників, названих Небесною Сотнею. Небесна Сотня – українські патріоти, які віддали своє життя, обстоюючи права і свободи вільної людини, гідне майбутнє своєї країни.

1.     Євромайдан

  Подією, яка спричинила соціальний вибух, стала неочікувана відмова Президента України В. Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом. У зв’язку з цим протестні акції почали називати Євромайданом.

   Перемовини щодо асоціації з Євросоюзом тривали ще з часів президентства В. Ющенка і продовжилися за каденції В. Януковича – з 2007 по 2012 рр. 30 березня 2012 р. глави делегацій України й усіх країн Євросоюзу парафували (попередньо підписали) угоду. Підписання її мало відбутися в листопаді 2013 р. на зустрічі голів урядів Євросоюзу у Вільнюсі. За лічені тижні до саміту у Вільнюсі ситуація докорінно змінилася. Влада змінила своє рішення й оголосила про припинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Ця сенсаційна новина збурила українське суспільство.

    21 листопада 2013 р. кілька журналістів вийшли на Майдан Незалежності в Києві та поширили в соціальних мережах заклик до всіх небайдужих приєднатися. На Майдані того дня зібралося півтори тисячі осіб, здебільшого журналісти і молодь. Першими до Євромайдану долучилися студенти. Тоді ж у соціальних мережах уперше з’явився термін «Євромайдан».

   22 листопада почалися акції протесту в Донецьку, Івано-Франківську, Луцьку, Ужгороді, Львові. 24 листопада в Києві відбулася найбільша за період президентства Януковича маніфестація – до 150 тис. учасників. Колони маніфестантів розтягнулися від бульвару Шевченка до Європейської площі. Мітинг на Майдані Незалежності затвердив документ під назвою «Вимоги Євромайдану», який складався з трьох пунктів: відставка прем’єр-міністра М. Азарова, скликання позачергової сесії Верховної Ради для ухвалення євроінтеграційних законів, яких бракувало, і підписання В. Януковичем у Вільнюсі Угоди про асоціацію з Євросоюзом. На Майдані Незалежності було встановлено 15 армійських брезентових наметів, комендантом наметового містечка обрано Андрія Парубія.

Саміт у Вільнюсі відбувся 28 і 29 листопада 2013 р. Янукович поїхав на нього, але на зустрічі з європейськими партнерами заявив, що підписання угоди Україною не на часі. Тоді протестувальники вирішили залишитися на Майдані Незалежності. Тепер вони вимагали від парламентської опозиції розпочати процедуру імпічменту президента.

   У ніч на 30 листопада Майдан оточили 2 тис. бійців загону особливого призначення МВС «Беркута». У цей час у наметах перебувало до 400 протестувальників, переважно студентів. Міліція знищила намети і жорстоко побила всіх, хто потрапляв під руку. Зафіксовані на мобільні телефони кадри обійшли всю планету.

1 грудня на майдани та вулиці Києва вийшло від 500 тис. до 1 млн громадян. Цього дня було створено Штаб національного спротиву, який розмістився в Будинку профспілок. До столиці почали з’їжджатися тисячі протестувальників з усіх міст України.

   8 грудня було повалено пам’ятник Леніну на Бессарабській площі. Ця подія започаткувала «ленінопад» на всій території України. Країна прощалася з матеріалізованими залишками радянської епохи.

   У ніч на 11 грудня влада зробила нову спробу розігнати Євромайдан. Бійцям «Беркута» вдалося підійти впритул до Будинку профспілок. З Михайлівського Золотоверхого собору вдарив набат, підхоплений дзвіницями інших церков. Тисячі киян кинулися на допомогу протестувальникам, «Беркут» відступив. За кілька годин на Майдані вже стояли нові намети й довкола них – барикади 2–3 метри заввишки. На вічі 14 грудня Євромайдан висунув нову вимогу: повернутися до легітимної Конституції від 8 грудня 2004 р., тобто перетворити Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку.       16 січня 2014 р. пропрезидентська більшість у Верховній Раді з порушенням установленої процедури голосування ухвалила пакет із 10 законів, що суттєво звужували конституційні права та свободи громадян. Тепер уже вимога підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом відійшла на другий план. Євромайдан почав переростати в Революцію Гідності. Основною вимогою протестувальників стало скасування прийнятого 16 січня диктаторського законодавства.

2.     Революція Гідності

  Ухвалені Верховною Радою України диктаторські закони блискавично радикалізували політичну ситуацію. Десятки тисяч протестувальників, які користувалися своїм конституційним правом на проведення мітингів, вуличних походів і демонстрацій, раптом опинилися перед загрозою кримінального переслідування. Йшли трьома колонами – від Маріїнського парку, вулицями Інститутською і Грушевського. Колони одразу наштовхнулися на міліційний кордон, вишикуваний по периметру урядового кварталу. Намагаючись прокласти шлях до парламенту, протестувальники використовували в сутичках з бійцями внутрішніх військ і загонами «Беркута» палки й розібрану бруківку. Уперше на вулиці Грушевського мітингувальники почали кидати пляшки з бензином – «коктейлі Молотова».   У відповідь «Беркут» застосував терміново доставлені з Росії світло-шумові гранати, гумові кулі та сльозогінний газ. Надвечір пішов у хід заборонений за мінусової температури засіб – водомет. Протистояння із застосуванням цих видів зброї безрезультатно тривало наступні два дні. Хаотичний спершу наступ став організованим. На вул. Грушевського почали формуватися нові сотні самооборони, з’явилися свої польові командири.

   22 січня 2014 р., у День соборності України, снайпери «Беркута» застрелили на вулиці Грушевського п’ятьох активістів Євромайдану. Пішов відлік жертв режиму В. Януковича, пізніше названих Небесною Сотнею.

  Вранці 18 лютого колони протестувальників почали просуватися вулицями Інститутською і Шовковичною до Верховної Ради.

    До обіду силовики витіснили євромайданівців з урядового кварталу і приступили до «зачистки» Майдану Незалежності. Силовики підпалили наметове містечко та Будинок профспілок. Ситуація в останньому склалася катастрофічна: люди рятувалися, вистрибуючи з верхніх поверхів охопленої полум’ям будівлі. Будинок профспілок горів цілу ніч.

  «Кривавий четвер» 20 лютого на вулиці Інститутській додав до жертв режиму 53 людини, з них чотирьох силовиків.

   20 лютого Верховна Рада України затвердила постанову «Про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі мирних громадян України». Наступного дня В. Янукович на зустрічі з лідерами опозиції та європейськими міністрами погодився на позачергові президентські вибори не пізніше ніж у грудні. Обидві сторони вирішили повернутися до легітимної конституції в редакції від 8 грудня 2004 р., після чого Верховна Рада схвалила відповідну постанову. Парламент зобов’язав Кабінет Міністрів, СБУ, МВС і Міноборони припинити застосування сили, заборонив використання будь-яких видів зброї та спецзасобів проти громадян України і наказав усім силовим підрозділам повернутися в місця постійного базування. 22 лютого міліційна охорона Адміністрації Президента України поклала свої щити на землю і почала сідати в автобуси. Побачивши це, Янукович залишив

будівлю адміністрації й подався до своєї резиденції в Межигір’ї, після чого покинув Україну. О 15-й годині цього дня Верховна Рада констатувала, що В. Янукович самоусунувся від виконання президентських обов’язків, і постановила провести позачергові вибори Президента України 25 травня 2014 р. Виконання обов’язків Президента України було покладено на Голову Верховної Ради України О. Турчинова.

3.     Відновлення владної вертикалі

  У лютому 2014 р. Україна опинилася без глави держави. Верховна Рада функціонувала, але була неспроможна ухвалювати закони, які могли б змінити обличчя країни. Більшість народних депутатів або належала до Партії регіонів, або була перекупленими нею «тушками». Тож найпершою умовою для здійснення економічних і соціальних реформ було відновлення владної вертикалі. Уся виборча кампанія укладалася в три місяці. Переможцем позачергових президентських виборів став Петро Порошенко. 26 жовтня 2014 р., відбулися позачергові вибори до парламенту. Найчисленнішою фракцією парламенту став Блок П. Порошенка (146 депутатів). На другому місці перебувала фракція «Народний фронт» (83 депутати). Далі йшли «Опозиційний блок» (40 депутатів), об’єднання «Самопоміч» (32 депутати), Радикальна партія (22 депутати), «Батьківщина» (19 депутатів). 27 листопада 2014 р. новообраний Голова Верховної Ради Володимир Гройсман оголосив у сесійній залі ВР про створення парламентської коаліції «Європейська Україна».

Наслідками Революції Гідності стали:

Ø збереження державного суверенітету України;

Ø ліквідація диктатури в результаті скасування «диктаторських законів», відновлення основних демократичних свобод;

Ø ліквідація корумпованого режиму В. Януковича;

Ø Угода про асоціацію з Європейським Союзом;

Ø зміцнення зв’язків з Північноатлантичним альянсом;

Ø зростання ідей патріотизму та солідарності серед громадян України;

Ø прискорене сформування вертикалі влади;

Ø створення передумов для назрілих суспільно-політичних і соціально-економічних реформ;

Ø прискорення процесу формування громадянського суспільства.

Тема «Збройна агресія Російської Федерації проти України»

«Гібридну війну» агресор веде без прямого застосування власних військ і навіть може заперечувати ворожі наміри щодо країни-жертви. У такій війні застосовують приховані операції (диверсії, акти терору, кібервтручання, інформаційний терор) з метою посіяти в суспільстві страх і хаос. Агресор надає організаційну, фінансову і збройну підтримку найманцям, засилає на територію країни-жертви «відпускників» з метою обслуговування складної зброї в руках у найманців. Важливим самостійним елементом «гібридної війни» є встановлення контролю за свідомістю людей з допомогою засобів масової інформації.

Дати:

20 лютого – 14 березня 2014 р. Окупація Криму РФ

Квітень 2014 р. Захоплення терористами Донецька та Луганська. Встановлення ними контролю над значною частиною Донбасу

14 квітня 2014 р. Початок антитерористичної операції (АТО)

13 червня 2014 р. Звільнення Маріуполя

5 липня 2014 р. Звільнення Слов’янська, Краматорська, Костянтинівки

Серпень 2014 р. Бої за Іловайськ. Іловайський котел

5 вересня 2014 р. Підписання в Мінську представниками ОБСЄ, України та РФ угоди про тимчасове перемир’я у війні на сході України

26 травня 2014 р. – 22 січня 2015 р. Оборона Донецького аеропорту

11 лютого 2015 р. Переговори «нормандської четвірки» в Мінську щодо деескалації збройного конфлікту на сході України

1.     Окупація Російською Федерацією АР Крим

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ РФ ПРОТИ УКРАЇНИ

Початковий період (20 лютого – початок квітня 2014 р.) Окупація РФ АР Крим. Дестабілізація обстановки у східних та південних областях України.

І період збройної агресії на сході України (початок квітня – 5 вересня 2014 р.) Боротьба з «гібридною агресією» РФ. Звільнення силами АТО території Донецької та Луганської областей від терористів. Відбиття вторгнення військ РФ.

ІІ період збройної агресії на сході України (5 вересня 2014 – 30 квітня 2018 р.) Локалізація конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей.

ІІІ період збройної агресії на сході України (з 30 квітня 2018 р.) Проведення Операції об’єднаних сил.

2.     Російська агресія на сході України

6 квітня 2014р., коли приміщення Донецької облдержадміністрації було атаковане двотисячним натовпом. Керованість дій цього натовпу забезпечували люди, які намагалися не потрапляти в об’єктиви телекамер. Над приміщенням ОДА підняли російський прапор, хтось зачитав резолюцію мітингу з вимогою негайно скликати позачергову сесію обласної ради і винести на порядок денний референдум про входження Донецької області до складу РФ. Наступного дня мітинг ухвалив розпустити раду. Тут же було обрано її новий склад, який затвердив резолюцію про створення Донецької республіки та її входження до складу Російської Федерації.

7 квітня 2014р. керовані російськими спецслужбами колаборанти проголосили створення «Донецької народної республіки» і «Харківської народної республіки». Того самого дня СБУ ухвалила рішення про проведення антитерористичної операції (АТО). Результативними були дії підрозділів спецпризначення МВС України у Харкові, де до 8 квітня вдалося звільнити адміністративні приміщення та затримати правопорушників. Однак у Донецькій і Луганській областях ситуація загострювалася. 12 квітня поблизу Слов’янська потрапила в засідку група офіцерів СБУ та підрозділу «Альфа». Це стало першим боєм українських військовослужбовців з російською диверсійною групою.

Тема «АТО і гібридна війна Росії проти України.»

1.     Антитерористична операція

 14 квітня 2014 р. виконувач обов’язків Президента України О. Турчинов увів у дію рішення РНБО, після чого розпочалася широкомасштабна антитерористична операція. До АТО були залучені сили СБУ, ЗСУ, МВС, Нацгвардія, інші військові формування та правоохоронні органи, а також добровольчі формування, відомі як добровольчі батальйони. До кінця квітня 2014 р. на території багатьох населених пунктів Донецької та Луганської областей бойовики захопили десятки об’єктів державної інфраструктури, вчинили збройні напади на підрозділи і частини українських силових структур. 27 квітня було проголошено «Луганську народну республіку»

   З 12 квітня 2014 р.тривали бої під Слов’янськом. 2 травня сили АТО здійснили штурм міста й захопили телевежу на горі Карачун. У ніч на 5 липня сили АТО вибили терористів зі Слов’янська, їхні угруповання відступили до Горлівки і Донецька. Услід за Слов’янськом від терористів було звільнено Краматорськ, Дружківку, Артемівськ і Костянтинівку. Просуваючись у напрямку українсько-російського кордону, сили АТО були обстріляні артилерією та системами залпового вогню з території РФ. Утім, їм вдалося зменшити окуповану територію втричі порівняно із захопленою терористами навесні. Постала реальна можливість звільнення сходу України від російських окупаційних сил.

  18 серпня ударні частини добровольчого батальйону «Донбас» увірвалися в Іловайськ. Під Іловайськом сконцентрувалося шість батальйонів МВС («Донбас», «Дніпро», «Світязь», «Миротворець», «Херсон», «Івано-Франківськ») і 14 підрозділів ВСУ загальною чисельністю до 1000 бійців. Звільнення Іловайська забезпечувало блокаду Донецька, але операція зупинилася, тому що добровольчі батальйони не мали важкого озброєння. У ніч на 25 серпня РФ ввела на територію України вісім батальйонів тактичних груп чисельністю до 4000 військовослужбовців. Стратегічна ситуація одразу змінилася. Підрозділи ВСУ та добровольчі батальйони опинилися в оточенні під Іловайськом. Під Іловайськом сили АТО зазнали найбільших втрат за всю війну. Загинуло, за неповними даними, 366 бійців, 128 потрапило в полон, 158 зникли безвісти, 429 зазнали поранень. Бої під Іловайськом стали одним із переламних моментів війни на сході України: сили АТО віднині мали справу не лише з терористами, а й із регулярними військами РФ та вимушені були перейти до оборони, аби не допустити подальшого просування окупаційних військ.

  У 2018 р. стало зрозуміло, що АТО вийшла за межі свого призначення і набула чітко вираженого військово-оборонного характеру. Створювалися нові механізми, спрямовані на забезпечення національної безпеки та оборони. 30 квітня 2018 р. було розпочато Операцію об’єднаних сил (ООС).

242 дні (від 26 травня 2014 р. до 22 січня 2015 р.) тривала оборона Донецького аеропорту. Бої за Донецький аеропорт, що стали символом мужності і героїзму наших бійців, були одними з найзапекліших у війні на сході України. Українських вояків, що обороняли аеропорт, за мужність і непереможність назвали «кіборгами».

2.     Мінські домовленості

   5 вересня 2014 р. у Мінську представники ОБСЄ, України та РФ підписали першу угоду про припинення вогню на Донбасі. Однак бойові зіткнення різної інтенсивності на лінії розмежування не припинялися ні на день. Підписаний протокол складався з 12 пунктів і передбачав, зокрема, обмін військовополоненими, забезпечення гуманітарної допомоги й моніторинг режиму припинення вогню на кордоні. У протоколі згадувалося зобов’язання України законодавчим шляхом забезпечити «особливий статус» окремих районів Донецької і Луганської областей. Утім, це поняття було розмитим. Моніторинг режиму припинення вогню з боку ОБСЄ теж не конкретизовано. Незважаючи на низку неузгодженостей щодо проведення на місцевості лінії розмежування сторін протистояння, сили АТО в цей період активних наступальних дій не здійснювали. Натомість російські окупаційні війська постійно вчиняли провокації, спрямовані на ескалацію збройного конфлікту. Так, з 5 вересня 2014 р. по 15 січня 2015 р. було вчинено понад 20 тис. обстрілів наших військ. Прагнучи забезпечити виконання Мінських угод, західні союзники України запровадили чергові санкції проти Російської Федерації, проте це не змінило ситуацію на сході України.

   11 лютого 2015 р. у Мінському палаці незалежності зустрілися лідери Німеччини, Франції, Росії та України (формат «нормандської четвірки»), щоб обговорити план урегулювання конфлікту на сході України. У результаті тривалих переговорів лідери «четвірки» домовилися про негайне і всеосяжне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей, починаючи з 15 лютого, а також про моніторинг і верифікацію ОБСЄ режиму припинення вогню й відведення важкого озброєння із застосуванням усіх потрібних технічних систем, зокрема супутників та радіолокаційних систем

Тема «Соціально-економічний розвиток України 2014-2021рр..»

           Становище України після п’яти років «гібридної війни»

  Після Революції Гідності прискорилася дерадянізація країни.

 У квітні 2015 р. Верховна Рада України схвалила ініційований Українським інститутом національної пам’яті Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». У країні розгорнулася масштабна декомунізація. До кінця 2016 р. було перейменовано понад 50 тис. назв вулиць і населених пунктів. Зокрема, Дніпропетровськ став Дніпром, а Кіровоград – Кропивницьким. Верховна Рада перетворилася на проєвропейську, а проросійські сили парламенту втратили свій вплив. Україна повернулася до парламентсько-президентської моделі влади, коли повноваження глави держави обмежуються національною безпекою, зовнішньою політикою й балансувальними функціями щодо інших органів влади. Отже, Президент України П. Порошенко зосередився на зовнішньополітичній діяльності. Тим більше, що Україні в умовах «гібридної війни» потрібна була консолідована допомога з боку цивілізованого світу. Натомість прем’єр-міністр А. Яценюк опікувався внутрішньополітичною діяльністю. За 777 днів перебування на посаді прем’єр-міністрові А. Яценюку вдалося досягти певних успіхів. Швидкими темпами здійснювалася модернізація Збройних Сил, створено Національну гвардію і Національну поліцію. Реструктуризація зовнішнього боргу зупинила загрозу дефолту. Припинився спад промислового виробництва.

   Україна вперше пережила зиму 2015–2016 рр.без постачання газу російським монополістом «Газпромом». Попри спротив Росії, було введено в дію Угоду про асоціацію з Євросоюзом включно з Угодою про зону вільної торгівлі. Запроваджено систему електронних закупівель ProZorro. Однак усі ці досягнення знецінювалися різким падінням добробуту населення. Прем’єр-міністр швидко втратив суспільну підтримку.

  У квітні 2016 р. прем’єр-міністром став голова парламенту Володимир Гройсман, а Верховну Раду очолив Андрій Парубій. Першочергового реформування потребувала судова система, однак низка ухвалених законів, зокрема «Про відновлення довіри до судової влади» (квітень 2014 р.), «Про судоустрій і статус суддів» (червень 2016 р.), не повернули довіри суспільства до судів і суддів.

   Деструктивна роль урядів України за десятиліття перед Євромайданом, агресія Російської Федерації спричинилися до істотного погіршення економічного становища України. Валовий внутрішній продукт (ВВП) за 2013–2015 рр. скоротився з 183,3 до 90,6 млрд доларів США. Лише у 2016–2018 рр. почалося незначне зростання ВВП. В умовах війни різко загострилася небезпека антидержавної діяльності широко представленого в українській економіці російського капіталу. Після падіння режиму Януковича в державній скарбниці майже не залишалося коштів на покриття витратної частини бюджету. На допомогу прийшов Міжнародний валютний фонд. Запозичення валюти з його ресурсів дало змогу відновити загальні золотовалютні резерви на рівні, який забезпечував відносну стабільність гривні. Загальні золотовалютні резерви скоротилися за 2014 р. з 20,4 до 7,5 млрд доларів, але в березні 2019 р. зросли до 20,6 млрд.

   Особливістю економічного життя сучасної України є вкрай важке матеріальне становище працівників бюджетної сфери: науковців, викладачів загальноосвітньої та вищої шкіл, працівників охорони здоров’я і пенсіонерів. Основною причиною цього є неприпустимо квола дерадянізація сфер, у яких залучені мільйони працівників.

   Після тривалих дебатів Верховна Рада України 19 жовтня 2017 р. дала старт медичній реформі, ухваливши Закон «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів». Майже одночасно Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій». Він санкціонував осучаснення пенсій, тобто врахування інфляції останніх років для громадян, які давно вийшли на пенсію, з одночасним збільшенням питомої ваги відрахувань у Пенсійний фонд для громадян, що працюють.

    За умов «гібридної війни» набуває особливої гостроти дерадянізація систем оборони та національної безпеки. У червні 2017 р. Верховна Рада України ухвалила закон, що передбачає поглиблену співпрацю з НАТО для набуття в перспективі членства в цій організації. 21 лютого 2019 р. набув чинності закон, яким закріплено в Конституції України курс на членство в ЄС і НАТО.

Тема «Євроінтеграційні процеси в Україні після 2014 року.»

Дати:

Ø Березень 2014 р. Підписання в Брюсселі Президентом П. Порошенком політичної частини Угоди про асоціацію з Євросоюзом. У червні підписано її економічні розділи.

Ø Жовтень 2014 р. Ухвалення пакета антикорупційних законів

Ø Квітень 2015 р. Ухвалення законів про декомунізацію

Ø Червень 2017 р. Запровадження безвізового режиму між Україною та Євросоюзом

Ø 15 грудня 2018 р. Об’єднавчий собор українських православних церков. Створення єдиної помісної церкви – Православної церкви України

Ø 5 січня 2019 р. Підписання Вселенським патріархом Варфоломієм Томосу про автокефалію Православної церкви України

У березні 2014 р. Президент України П. Порошенко підписав у Брюсселі політичну частину Угоди про асоціацію з Євросоюзом, а у червні – її економічні розділи.

Із червня 2017 р. між Україною та Євросоюзом запрацював безвізовий режим. Він, зокрема, дав змогу громадянам України, які мають біометричні паспорти, приїжджати до країн ЄС з діловою чи туристичною метою або в сімейних справах терміном до 90 днів упродовж 180-денного періоду протягом року без попереднього оформлення візових документів. Щоб безвізовий режим став здійсненним, Україні довелося три роки поспіль істотно реформувати своє законодавство, наближаючи його до норм Євросоюзу.

   У жовтні 2014 р. Верховна Рада затвердила пакет антикорупційних законів: «Про Національне антикорупційне бюро України», «Про засади державної антикорупційної політики в Україні», «Про запобігання корупції». Закони зобов’язують осіб, які виконують державні функції, і осіб, які посідають відповідальні посади в органах місцевого самоврядування, подавати електронні декларації про доходи і статки на офіційному сайті Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК). За недостовірні відомості в е-декларації передбачено адміністративну або кримінальну відповідальність.