10 клас Всесвітня історія

ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ

Тема 1. Перша світова війна (1914-1918 pp.)
1914 p., 28 червня	Вбивство в м. Сараєво австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда.
1914 p., 23 липня	Ультиматум Австро-Угорщини Сербії.
1914 p., 28 липня	Оголошення Австро-Угорщиною війни Сербії.
1914 p., 1 серпня	Оголошення Німеччиною війни Росії. Початок Першої світової війни.
1914 p., 3 серпня	Вступ у війну Франції.
1914 p., 4 серпня	Вступ у війну Великої Британії.
1914 p., 6 серпня	Оголошення Австро-Угорщиною війни Росії.
1914 p., 23 серпня	Оголошення Японією війни Німеччині.
1914 р., серпень - вересень	Східно-прусська операція. Поразка російської армії у Східній Пруссії.
1914 p., вересень	Битва на р. Марні.
1914 р., 29 жовтня	Вступ у війну Туреччини на боці Німеччини.
1915 p., лютий - березень	Поразка російської армії у битві неподалік від Мазурських озер.
1915 р., травень	Застосування німецькою армією отруйних газів у битвах на р. Іпр.
1915 p., 23 травня	Вступ у війну Італії на боці Антанти.
1915 p., внесень	Перехід до позиційної війни на Східному фронті.
1915 p., 14 жовтня	Вступ у війну Болгарії на боці Німеччини.
1916 р., лютий - грудень	Бої під Верденом.
1916 p., 4 червня - 1 серпня	Наступ російських військ на Південно-Західному фронті (Брусиловський прорив).
1916 р., липень- листопад	Битва на р. Соммі.
1916 p., 27 серпня	Вступ у війну Румунії на боці Антанти.
1917 p., 11 лютого	Проголошення Німеччиною підводної війни.
1917 p., 6 квітня	Вступ у війну СІНА.
1917 p., жовтень	Поразка італійської армії в районі Капоретто.
1918 p., 3 березня	Підписання в Брест-Литовську мирного договору між Росією та країнами Четверного союзу.
1918 р., березень- липень	Наступ німецьких військ на Західному фронті.
1918 p., 30-31 жовтня	Капітуляція Туреччини.
1918 p., 3 листопада	Капітуляція Австро-Угорщини.
1918 p., 11 листопада	Підписання перемир’я в Комп’єнському лісі. Закінчення Першої світової війни.
Тема 2. Облаштування повоєнного світу
1919 p., 18 січня	Відкриття Паризької мирної конференції.
1919 p., 28 червня	Підписання Версальського мирного договору.
1919 p., 10 вересня	Підписання Сен-Жерменського мирного договору між країнами Антанти й Австрією.
1919 р., 27 листопада	Підписання Нейїського мирного договору з Болгарією.
1919-1946 pp.	Період існування Ліги Націй.
1920 р., 21 січня	Завершення Паризької мирної конференції.
1920 р., 4 червня	Підписання Тріанонського мирного договору з Угорщиною.
1920ф., 10 серпня	Підписання Севрського мирного договору з Туреччиною.
1921 p., 12 листопада	Відкриття Вашингтонської конференції.
1922 р., 6 лютого	Закінчення роботи Вашингтонської конференції.
1922 р., 10 квітня - 13 травня	Генуезька конференція.
1922 p., 16 квітня	Договір у Рапалло між РРФСР і Німеччиною.
1922 р., червень - липень	Гаазька конференція.
1923 p., січень	Окупація військами Франції та Бельгії Рурської області Німеччини.
1923 p., липень	Лозаннський мирний договір з Туреччиною.
1924 p., серпень	Прийняття плану Дауеса.
1925 p., 5-16 жовтня	Локарнська конференція.
1925 p., 12 жовтня	Підписання торговельної угоди між Німеччиною та СРСР.
1928 p., 27 серпня	Прийняття пакту Бріана-Келлога.
1929 р.	Прийняття другого репараційного плану для Німеччини — плану Юнга.
Тема 3. Західні демократії
1918 р.	Сформовано коаліційний уряд Д. Ллойд-Джорджа у Великій Британії.
1918 p., 8 січня	Розроблення В. Вільсоном програми повоєнного облаштування світу — “14 пунктів”, яку надіслано до Конгресу.
1919 р.	Прийняття 19-ї поправки до Конституції США, якою були надані виборчі права жінкам.
1919 р., листопад	Перемога на виборах у Франції Національного блоку.
1924 р.	Встановлення дипломатичних відносин СРСР з Францією, Великою Британією, Китаєм та ін.
1924 р., 23 січня	Сформований перший британський лейбористський уряд.
1924 p., травень	Прихід до влади у Франції лівого блоку.
1926 p., травень - листопад	Загальнобританський страйк шахтарів.
1927 р.	Розрив дипломатичних відносин між СРСР і Великою Британією.
1929-1933 pp.	Глибока світова економічна криза індустріального суспільства.
1932 р.	Обрання президентом США Ф. Рузвельта.
1933 p., 4 березня	Вступ Ф. Рузвельта на посаду президента США. Початок “нового курсу”.
1933 p., листопад	Встановлення дипломатичних відносин між СРСР і США.
1934 p., лютий	Провал фашистського заколоту у Франції.
1935 p.	Прийняття закону Вагнера у США.
1935 p., 2 травня	Договір про взаємодопомогу між СРСР і Францією.
1936 p., 3 травня	Перемога Народного фронту на парламентських виборах у Франції.
1936 p., червень	Створення уряду Народного фронту у Франції.
1938 p., листопад	Припинення діяльності Народного фронту у Франції.
1939 p., 5 березня	Заява уряду США про нейтралітет.
1939 p., квітень - травень	Англо-франко-радянські переговори.
Тема 4. Тоталітарні та диктаторські режими
1917 p., 27 лютого	Демократична революція в Росії.
1917 p., 2 березня	Утворення Тимчасового уряду.
1917 p., 18 квітня	Нога П. Мілюкова. Демонстрація в Петрограді.
1917 p., 3-5 липня	Розстріл Тимчасовим урядом робітничої демонстрації у Петрограді.
1917 p., 25-31 серпня	Заколот генерала Л. Корнілова.
1917 p., 24-25 жовтня	Більшовицький переворот у Росії. II Всеросійський з’їзд рад.
1917 p., 25-26 жовтня
1917 p., 25-30 жовтня	Наступ військ генерала Краснова на Петроград.
1918 p., березень	Висадка англійських військ у Мурманську. Початок іноземної інтервенції.
1918 p., травень	Збройний виступ чехо-словацького корпусу.
1918 p., 3 листопада	Початок революції в Німеччині.
1918 p., 9 листопада	Повалення монархії та проголошення республіки в Німеччині.
1919 p., березень	Початок боротьби проти Денікіна.
1919 p., квітень	Початок розгрому Червоною армією військ адмірала Колчака.
1919 p., 31 липня	Прийняття Національними зборам конституції Німецької республіки (Веймарська конституція).
1919 p., листопад	Розгром Червоною армією військ генерала Юденича.
1920 p., січень	Завершення розгрому військ Денікіна.
1920 p., лютий	Завершення розгрому військ адмірала Колчака Червоною армією.
1920 p., квітень - жовтень	Війна проти Польщі.
1920 p., листопад	Поразка армії Врангеля в Криму.
1921 р.	Створення в Італії фашистської партії на чолі з Муссоліні.
1921 p., 28 лютого - 7 березня	Повстання моряків у Кронштадті проти більшовицької диктатури.
1921 p., березень	Запровадження нової економічної політики (непу) в СРСР.
1922 р.	Встановлення фашистської диктатури в Італії.
1922 p., 30 грудня	Проголошення СРСР.
1923 p., серпень - 1930 p., січень	Військово-монархічна диктатура М. Прімо де Рівери в Іспанії.
1924 p., січень	Прийняття Конституції СРСР.
1925 p., грудень	Рішення ХIV з’їзду ВКП(б) про індустріалізацію в Радянському Союзі.
1927 p., грудень	Рішення XV з’їзду ВКП(б) про колективізацію в СРСР.
1929 р.	Початок суцільної колективізації. “Рік великого перелому”.
1929 р.	Утворення держави Ватикан.
1930 р.	Початок широкомасштабних політичних судових процесів у СРСР. Сфабрикований процес “СВУ”.
1931 p., 12 квітня	Перемога республіканців на муніципальних виборах в Іспанії.
1932-1933 pp.	Голодомор в Україні, на Кубані, Волзі й Дону.
1933 p., січень	Встановлення фашистської диктатури в Німеччині
1934 р., січень	Німецько-польський договір про взаємодопомогу
1934 р., вересень	Прийняття СРСР до Ліги Націй.
1934 р., 1 грудня	Вбивство С. Кірова. Початок широкомасштабних репресій у СРСР.
1936 р.	Прихід до влади Народного фронту в Іспанії.
1936 p., березень	Захоплення Німеччиною Рейнської демілітаризованої зони.
1936 р., липень	Початок громадянської війни в Іспанії.
1936 p., 5 грудня	Запровадження нової конституції СРСР.
1936-1939 pp.	Громадянська війна в Іспанії.
1937-1938 pp.	Масові репресії в СРСР.
1939 p., березень	Встановлення диктатури генерала Франко в Іспанії
1939 р., 19 серпня	Радянсько-німецький торговельний договір.
Тема 5. Країни Центральної та Східної Європи
1918 р., 28 жовтня	Проголошення Чехо-Словацької держави.
1918 р., 30 жовтня	Відокремлення Словаччини від Угорщини та приєднання її до Чеських земель.
1918 p., 6 листопада	Створення першого незалежного уряду Польщі на чолі з Пілсудським.
1918 p., 16 листопада	Проголошення Угорської республіки.
1918 р., листопад	Приєднання Буковини до складу Румунії.
1918 p., 1 грудня	Створення Королівства сербів, хорватів і словенців.
1919 p., 21 березня	Початок революції в Угорщині. Проголошення Угорської радянської республіки.
1919 р., 21 березня - 1 серпня	Існування Угорської радянської республіки.
1919 p., 16 червня - 7 липня	Існування Словацької радянської республіки.
1919 p., 29 жовтня	Проголошення Держави словенців, хорватів і сербів.
1920 p., лютий	Прийняття конституції Чехо-Словаччини.
1920 р, 21 -23 квітня	Варшавський договір між Польщею і УНР.
1920 p., серпень	Поразка Червоної армії під Варшавою.
1921 p., 18 березня	Підписання Ризького мирного договору.
1921 p., березень	Прийняття конституції Польської республіки.
1921 p., 28 червня	Прийняття Видовданської конституції Королівства сербів, хорватів і словенців.
1926 р., 12 травня	Початок походу Пілсудського на Варшаву.
1926 p., 12—13 травня	Державний переворот у Польщі. Встановлення режиму “санації”.
1929 p., жовтень	Перейменування Королівства сербів* хорватів і словенців в Югославію.
1930-1940 pp.	Правління короля Кароля II в Румунії.
1935 p., 16 травня	Радянсько-чехо-словацький договір про взаємодопомогу.
1935 р.	Встановлення тоталітарного режиму в Болгарії.
1938 p., 10 лютого	Встановлення режиму “королівської диктатури” в Румунії.
1940 p., 6 вересня	Встановлення диктатури Й. Антонеску в Румунії.
Тема 6. Країни Азії, Африки та Латинської Америки
1918 p., серпень- жовтень	“Рисові бунти” в Японії.
1919 р., 4 травня	Початок демократичного руху в Китаї проти передання провінції Шаньдун Японії.
1920-1921 pp.	Перша кампанія громадянської непокори в Індії.
1922 р.	Визнання Великою Британією незалежності Єгипту.
1922 p., 1 листопада	Прийняття Закону про ліквідацію султанату в Туреччині.
1923 p., жовтень	Проголошення Туреччини республікою.
1924 p., 30 квітня	Прийняття конституції Турецької республіки.
1924 р.	Обрання Кемаля Ататюрка Президентом Туреччини.
1925 р.	Прихід до влади в Ірані Реза-шаха Пехлеві.
1925-1927 pp.	Національна революція в Китаї.
1926 p., березень	Військовий переворот Чан Кайші в Китаї.
1927 р.	Повстання китайських комуністів у Кантоні.
1929 р.	Ухвала сесії Індійського національного конгресу про боротьбу за незалежність Індії.
1929 р.	Меморандум генерала Танаки в Японії.
1930-1931 pp.	Початок “соляного походу” в Індії. Друга кампанія громадянської непокори в Індії.
1932 р.	Третя кампанія громадянської непокори в Індії.
1935 р.	Акт про управління Індією, прийнятий британським парламентом.
1936 р., грудень	Утворення Об’єднаного фронту Комуністичної партії Китаю з Гомінданом.
1937 р., квітень	Угода про співробітництво КПК і Гоміндану.
1937 р., серпень	Укладення пакту про ненапад між Китаєм і СРСР.
Тема 8. Міжнародні відносини
1931 р., 18 вересня	Вторгнення японських військ у Маньчжурію. Виникнення вогнища війни на Далекому Сході.
1932 р., липень	Укладення пакту про ненапад між Польщею і СРСР.
1935 р., 6 червня	Укладення англо-німецької морської угоди.
1935 р., жовтень - 1936 р., травень	Італо-ефіопська війна. Захоплення Італією Ефіопії.
1936 р., березень	Окупація Німеччиною Рейнської демілітаризованої зони.
1936 р., 25 жовтня	Підписання договору про співробітництво між Німеччиною та Італією (“вісь Берлін-Рим”).
1936 р., листопад	Підписання Антикомінтернівського пакту між Німеччиною та Японією.
1937 р., листопад	Приєднання Італії до Антикомінтернівського пакту.
1937 р., липень	Вторгнення Японії в Китай.
1938 р., березень	“Аншлюс” Австрії.
1938 р.	Збройний конфлікт між СРСР і Японією неподалік від озера Хасан.
1938 р., 30 вересня	Мюнхенські угоди між Великою Британією, Францією, Німеччиною й Італією.
1939 р., березень	Захоплення Німеччиною Чехо-Словаччини.
1939 р., 15 березня	Ліквідація державної незалежності Чехії.
1939 р., березень	Окупація Карпатської України Угорщиною.
1939 р., 22 березня	Передання порту Клайпеда Німеччині.
1939 р., 31 березня	Англо-французькі гарантії Польщі.
1939 р., 23 серпня	Договір про дружбу та ненапад між СРСР і Німеччиною. Таємний протокол про поділ сфер впливу в Східній Європі.
1939 р., 1 вересня	Напад нацистської Німеччини на Польщу. Початок Другої світової війни.

Словник основних понять 

Автори тарний режим — форма антидемократичного політичного режиму, який характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї (монарх, диктатор) або групи осіб, які правлять за допомогою репресивного апарату і соціальної демагогії, встановлюють пріоритет держави над особистістю, обмежують політичні права і свободи громадян та унеможливлюють існування опозиції.

Антивоєнний рух — рух проти підготовки, розв’язання й ведення війни як засобу вирішення суперечностей між державами, проти мілітаризму та розпалювання шовінізму.

Більшовицька диктатура—нічим не обмежена політична, економічна та ідеологічна влада більшовиків, яка характеризується ліквідацією політичних свобод громадян і терором.

Велика депресія — світова економічна криза перевиробництва 1929-1933 рр, яка охопила всі галузі економіки США і мала світовий, найбільш руйнівний, глобальний характер. Її прояви: різке падіння виробництва, зменшеній обсягу торгівлі, зниження життєвого рівня населення, безробіття, соціальна напруженість

Відродження — це період позитивних змін у національному і культурному житті України 20-х pp. XX ст. Завдяки політиці українізації бурхливо розвивалася творчість українських митців, яка мала велике значення для піднесення національної свідомості українського народу; вдалося подолати масову неписьменність серед дорослого населення, значно зросла кількість шкіл.

Воєнний комунізм — це соціально-економічна політика СРСР, що була спробою реорганізувати державну економіку під час громадянської війни 1918-1921 pp. на комуністичних засадах примусовими, політичними, військовими, економічними, соціальними методами. Його характерні риси: встановлення продовольчої диктатури на селі, повний державний контроль над управлінням промисловістю, здійснення мілітаризації праці, введення безгрошових розрахунків, відміна торгівлі, введення прямого продуктообміну, створення централізованої системи органів управління на чолі з главками та Вищою радою народного господарства.

Громадянське суспільство — суспільство з розвиненими відносинами між його членами, яке не залежить від держави, а лише взаємодіє з нею, в якому держава гарантує індивідам надійний захист їхніх прав і свобод, зокрема рівні можливості щодо підприємництва, участі в політичній та інших сферах життєдіяльності суспільства.

Демократія — форма державного устрою, політичний лад, за якого верховна влада належить народу, забезпечується його участь в управлінні державними справами, свободи і рівноправність громадян, закріплені в законах, створюються рівні можливості для діяльності різних політичних сил та існують найвищі виборні органи влади.

Ідеологія — система політичних, правових, релігійних, естетичних, філософських, мистецьких, моральних поглядів та ідей, що характеризують суспільство, соціальну групу, політичну партію, за допомогою яких відбувається усвідомлення й оцінка ставлення людей до навколишнього природного і соціального середовища, один до одного.

Індустріалізація — процес створення великої машинної індустрії і перехід на цій основі до корінної реорганізації всіх галузей народного господарства, насамперед промисловості, що сприяло переходу від аграрного до індустріального суспільства, перетворенню СРСР з аграрної країни на високорозвинену промислову державу.

Інтегральний націоналізм — ідеологія інтегрального або чинного націоналізму —націоналістична концепція Д. Донцова, який вважав, що національна ідея має базуватися не на розумі, а на волі — інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування, на необхідності виховання в народі прагнення до боротьби, надання національним почуттям релігійного змісту, на необхідності насильства для досягнення своїх ідей. Він стверджував перевагу національних інтересів над індивідуальними, пропагував необхідність формування національної ініціативної меншості, яка організовує і мобілізовує маси на боротьбу за національні ідеї. Вважав, що національна держава є найвищою цінністю.

Колгосп — це колективне господарство на селі з підпорядкуванням його державі, яке створювалося примусово під час колективізації і характеризувалося усуспільненням основних засобів виробництва, відчуженням селянина від землі.

Колективізація — примусове запровадження колективної власності з відчуженням засобів виробництва з метою залучення селянських господарств до системи командно-адміністративної економіки методами репресій, терору і свавілля, щоб полегшити викачування селянських ресурсів до державного бюджету та перетворення селян у кріпаків тоталітарного режиму.

Комуністичний рух — міжнародний рух прихильників революційних метолів боротьби, що базувався на утопічних ідеях “інтернаціональної солідарності трудящих” і “світлого комуністичного майбутнього”, де не буде приватної власності та класової нерівності. Основою комуністичної ідеології є пролетарський інтернаціоналізм, об’єднання людей за класовими ознаками, встановлення диктатури пролетаріату.

Коренізація — це політика більшовиків, проголошена XII з’їздом РКП(б), яка проводилася з 1923 р. в національних окраїнах Росії, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формування партійного й державного органів, застосування національних мов у партійній, державній, господарській, освітянській, видавничій сфері з метою мати підтримку корінного (місцевого) населення, щоб утвердитися в національних республіках.

Культурна революція — одне із завдань плану побудови соціалізму, метою якого є створення більшовицької “робітничо-селянської інтелігенції”, виховання мас у дусі комуністичної ідеології, формування в суспільній свідомості засобами масової агітації певних стереотипів, які б зробили поведінку широких мас населення прогнозованою.

Мілітаризація — це перенесення форм і методів воєнної організації в галузь цивільних відносин; воєнізація промисловості; здійснення реакційної політики озброєння і підготовки до війни: розширення воєнної промисловості і скорочення цивільного виробництва, створення воєнно-промислових комплексів і нарощування воєнної могутності, підпорядкування економічного, політичного і громадського життя воєнним цілям з метою підготовки до загарбницької війни.

Націонал-соціалізм (нацизм)—ідеологія тоталітарного режиму гітлерівської Німеччини, яку проповідували члени Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (1919-1945 pp.) і яка була носієм фашистських ідей. їй притаманні: антидемократизм, шовінізм, реваншизм, антисемітизм, расизм, масове насильство.

Національна демократична революція — глибокі соціально-політичні зміни в житті колоніальних і залежних країн, спрямовані на здобуття національної незалежності, проведення демократичних перетворень і утворення національної демократичної держави.

Національно-визвольний рух — боротьба колоніальних і залежних народів за національну незалежність, економічну самостійність, духовне звільнення та соціальний прогрес.

Нова економічна політика — це тимчасова політика радянської держави, заснована на ринкових відносинах, різноманітних формах власності й економічних засобах управління народним господарством при збереженні більшовиками всієї повноти влади. Це певна система заходів в аграрній, промисловій, торговельній, фінансовій сферах, що привели до розширення можливостей для функціонування приватного капіталу.

Новітня історія — це історія останнього періоду — періоду XX ст. (подій після Першої світової війни) і до сучасності, основних процесів і тенденцій політичного та соціально-економічного розвитку окремих країн і глибоких змін, що відбувалися у світі в цей період.

Олімпійський рух — відновлення найдавніших і найпопулярніших в Стародавній Греції спортивних змагань, що стали найбільшими міжнародними спортивними змаганнями сучасності і відіграють вагому роль у зближенні народів різних країн.

Політична криза — загострення політичного становища в країні, що спричиняє зростання невдоволення різних верств населення політикою влади і недовірою до неї, що призводить до зіткнення її прихильників і противників.

Радгосп — соціалістичне державне сільськогосподарське підприємство, в якому всі засоби виробництва, а також вироблена продукція є державною власністю.

Радянська влада — форма політичної влади більшовиків; державна форма диктатури пролетаріату, що грунтується на об'єднанні місцевих і найвищих органів влади в єдину державну організацію — ради, економічною основою яких є неподільне панування суспільної власності на засоби виробництва.

Репресії — каральні заходи державної влади, спрямовані проти прав людини.

Робітничий рух — масова боротьба трудящих проти експлуатації, за поліпшення економічного становища, життєвого рівня й умов праці, за збереження та розширення соціальних прав.

Розкуркулення — насильницьке знищення заможного селянства як “бунтівного класу” та “класу ворогів” у період проведення суцільної колективізації в СРСР, відкритий терор проти заможних селян; засіб політичного тиску і боротьби з усім селянством і селянськими господарствами, які чинили опір колективізації.

Розстріляне відродження — умовна назва літературно-мистецької генерації 20-х — початку 30-х pp. XX ст., репресованої більшовицьким режимом. Це придушення сталінізмом культурного відродження 20-х pp., жорстокі репресії і терор проти видатних діячів науки і культури, тотальний наступ на духовну спадщину українського народу, винищення кращих національних кадрів.

Світова війна — війна, в яку втягнуто багато держав і вона певною мірою впливає на становище всіх країн світу, в тому числі й нейтральних, ставить під загрозу долю багатьох держав і народів і воєнні дії ведуться на значній території світу.

Світова революція — спроба ліво-радикальних політичних сил світу, інспірована Комінтерном, прийти до влади і встановити диктатуру пролетаріату за зразком СРСР з метою докорінних політичних, економічних і соціальних змін.

Сталінізм — різновид тоталітаризму, необмежена влада Й. Сталіна, яка підтримувалася командно-адміністративною системою, органами політичного контролю всіх сфер життя радянського суспільства — економіки, політики, ідеології, культури та ін. Йому притаманні: відчуження людини від власності і влади, зневажання демократичних прав і свобод особистості, свавілля і репресії.

Терор — політика залякування, насильства, розправа з політичною опозицією аж до її фізичного знищення.

Тоталітаризм — різновид антидемократичного політичного режиму, що характеризується повним пануванням держави над усіма сторонами життя суспільства. Державна влада здійснюється насильницькими засобами, відсутністю, обмеженням або порушенням демократичних прав і свобод людини, усуненням легальних можливостей для вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення, тотальним контролем над усіма сферами суспільного життя, зосередженням неконтрольованої населенням державної влади в руках однієї політичної партії, яка перебуває під повним контролем свого лідера.

Українізація — впровадження української культури, мови, звичаїв, виховання кадрів із представників української національності; це український варіант політики коренізації, спрямований на розширення соціальної бази більшовиків за рахунок місцевого українського населення і тим самим посилення своїх позицій в Україні.

Український монархізм — це політичний напрям українського консерватизму, прихильники якого обстоювали монархію як єдину форму державної влади. Він ґрунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи, монархічної форми державного правління, непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішальної ролі моральних, релігійних чинників у суспільному розвитку.

Фашизм — це реакційна суспільно-політична течія, що виникла у 20-х pp. XX ст., яка пропагує відкриту терористичну диктатуру крайніх правих сил, спрямовану на придушення демократичних свобод, а також расизм, шовінізм, кульг особи, тотальний контроль над особистістю, мілітаризацію, насильство, політику терористичних загарбань у прагненні світового панування.

  Опорні конспекти

Тема 1. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (1914-1918  pp.) 

ПОЧАТОК ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

ПРИЧИНИ ВІЙНИ

1. Нерівномірність розвитку країн і намагання провідних держав світу поділити уже поділений світ.

2. Посилення боротьби між провідними державами світу за сфери впливу, ринки збуту, джерела сировини, колонії, світове панування.

3. Модернізація систем озброєння, гонка озброєнь, поява новітніх засобів винищення людей, які приносили надприбутки власникам військово-промислового комплексу.

4. Поглиблення внутрішньополітичної кризи в провідних країнах світу, яка підривала їх могутність, прагнення подолати наростання революційного та національно-визвольного рухів, знешкодити опозиційні політичні сили, перенести увагу народів із внутрішніх проблем на зовнішню загрозу.

Характер війни: загарбницька, несправедлива з боку всіх воюючих держав як Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, 1882 р.), так і Антанти (Велика Британія, Франція та Росія, 1904-1907 pp.).

Привід до війни: вбивство 28 червня 1914 р. в м. Сараєво сербським студентом-націоналістом, членом таємної організації “Молода Боснія” Гаврилом Принципом спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружини.

23 липня 1914 р. Австро-Угорщина, маючи підтримку з боку Німеччини, висунула Сербії ультиматум, вимоги якого порушували суверенітет Сербії.

ПОЧАТОК ВІЙНИ

28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, незважаючи на те, що майже всі пункти ультиматуму були прийняті.

Наприкінці липня 1914 р. австро-угорські війська вторглися на територію Сербії, бомбардували Белград. У відповідь Росія оголосила мобілізацію.

1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії.

З серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Франції.

4 серпня 1914 р. У відповідь Велика Британія оголосила війну Німеччині.

Так почалася Перша світова війна, в яку було втягнуто 38 країн світу з населенням понад 1 млрд чол., що становило 87% населення планети. У збройні сили цих країн було мобілізовано понад 70 млн чол. Війна стала світовою.

Іспанія, Швейцарія, Нідерланди і скандинавські країни (Швеція, Норвегія, Фінляндія) зберегли нейтралітет до кінця війни.

Серпень 1914 р. Японія оголосила війну Німеччині.

29 жовтня 1914 р. Османська імперія виступила проти Росії та інших країн Антанти.

СТРАТЕГІЧНІ ПЛАНИ ВОЮЮЧИХ ДЕРЖАВ Німеччина

1. Створити Великонімецьку імперію.

2. Розширити територію Німецької імперії в Європі за рахунок земель Франції та Росії.

3. Встановити політичну та економічну гегемонію в Європі.

4. Створити під своєю зверхністю Пангерманський союз.

5. Переділити уже поділений світ у своїх інтересах, захопити нові колонії.

6. Перетворити загарбані території на сировинну базу Великонімецької імперії.

Австро-Угорщина

1. Посилити свої позиції на Балканському півострові.

2. Захопити Сербію.

3. Навічно зберегти своє панування в Галичині, Північній Буковині та Закарпатті.

4. Захопити Волинь і Поділля.

5. Придушити національно-визвольний рух слов’янських народів імперії.

Італія

Посилити свій вплив на Балканському півострові.

Туреччина

1. Посилити свій вплив на Балканському півострові.

2. Захопити Північне Причорномор’я.

3. Встановити свій контроль над акваторією всього Чорного моря.

Велика Британія

1. Розгромити основного суперника в Європі — Німеччину.

2. Зберегти свої колонії.

3. Зберегти своє панування на морях.

4. Захопити нові нафтові володіння у Месопотамії і на Аравійському півострові.

Франція

1. Повернути Ельзас і Лотарингію, які були захоплені Німеччиною у франко-прусській війні 1870 р.

2. Захопити Саарський вугільний басейн.

3. Зберегти свої колонії.

Росія

1. Розширити свою територію до Карпатських гір, захопити під прикриттям ідеї “об’єднання всіх руських земель” Східну Галичину, Північну Буковину, Закарпаття.

2. Посилити свій вплив на Балканському півострові.

3. Встановити свій вплив над чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли.

Японія

1. Прагнула завоювати німецькі володіння на Тихому океані.

2. Підкорити Китай.

ПЛАН ШЛІФФЕНА За планом “блискавичної війни” німецького генерала Шліффена, за яким почала діяти Німеччина, передбачалося:

1. Зосередити свої основні зусилля проти Франції, наступаючи через Бельгію і Люксембург.

2. Війну проти Франції планувалося закінчити через 6-8 тижнів.

3. Після цього перекинути армію на Східний фронт для розгрому Росії.

Шліффен (1833-1913) — один із провідних теоретиків німецької воєнної доктрини. Був начальником німецького генерального штабу з 1891 по 1905 р.

ПІДГОТОВКА КРАЇН ДО ВІЙНИ

Німеччина

Добре підготувалася до війни:

1. До 1914 р. збільшила чисельність армії.

2. Значно збільшила кошти на воєнні витрати. На 1914 р. вони становили половину всіх бюджетних витрат.

3. Досередини 1914 р. закінчилося углубления Кільського каналу, що дозволило швидко перекидати великі воєнні кораблі із Балтійського моря у Північне.

4. Нова німецька артилерія не мала рівних у світі.

5. Були підготовлені всі необхідні запаси для ведення короткої війни, на яку розраховувала Німеччина.

6. За допомогою Німеччини була значно посилена армія Австро-Угорщини.

7. Турецька армія була під повним контролем Німеччини.

Країни Антанти

1. Озброєння сухопутних військ було гіршим, ніж німецьких.

2. Промисловість країн Антанти не була підготовлена до переходу на випуск воєнної продукції.

3. Франція не побудувала укріплень на кордоні з Бельгією.

4. Тільки морські сили Антанти значно- переважали німецько-австрійські.

Фронти, які сформувалися у 1914 p.:

Західний (тут німецькій армії протистояли французькі, бельгійські, англійські війська);

Східний (тут об’єднаним силам австро-угорської армії протистояли російські війська).

Німеччина почала воєнні дії на Західному фронті. Німецькі війська увійшли в Бельгію, порушивши Договір про нейтралітет Бельгії, який німецький канцлер назвав “клаптиком паперу”, на який не слід зважати.

БОЙОВІ ДІЇ У 1914 р.

Західний фронт

21 серпня 1914 р. Німецькі війська через Бельгію, обминувши французькі укріплення (лінію Мажино), вторглися у Францію. Французькі війська та англійський експедиційний корпус, що висадився на північному узбережжі Франції, змушені були відступити. Німецькі війська п’ятьма арміями рушили на Париж.

Кінець серпня 1914 р. Німецькі війська опинилися за 17 км від Парижа.

2 вересня 1914 р. Президент і уряд Франції змушені були покинути Париж. Через відправлення частини німецьких військ на Схід проти наступу російських армій у Східній Пруссії, у німців не вистачило сил для оточення Парижа. Німецькі війська вийшли до річки Марни.

5-12 вересня 1914 р. Битва на Марні, в якій брали участь з обох сторін понад 1,5 млн чол. Війська Антанти (французька, англійська й індійська піхота, кавалерія англійців) перейшли в наступ і витіснили противника до річки Ен.

Наприкінці 1914 р. Війна на Заході стає позиційною.

Позиційна війна:

• солдати обох воюючих сторін заривалися в окопи;

• будувалися бетонні й земляні укріплення;

• перед окопами встановлювалися мінні поля й ряди колючого дроту.

Східний фронт

17 серпня 1914 р. Російські війська силами двох армій під командуванням генералів П. Ренненкампфа і А. Самсонова перейшли в наступ у Східній Пруссії.

20 серпня 1914 р. Російські війська завдали поразки німецькій армії у Східній Пруссії. Німецьке командування спішно перекинуло на Східний фронт два стрілецькі корпуси й кавалерійську дивізію. Німці оточили два корпусу армії Самсонова (30 тис. чол. і 200 гармат).

Вересень 1914 р. Німецькі війська повністю витіснили російську армію зі Східної Пруссії.

Серпень — вересень 1914 р. Галицька битва, в якій російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Російські війська зайняли м. Львів (3 вересня 1914 p.), взяли в облогу фортецю Перемишль. Втрати австрійців — 400 тис. чол.

Кінець 1914 р. Активні бойові дії не велися на Східному фронті. Війна стає позиційною.

Висновки:

1. Наприкінці 1914 р. фронт стабілізувався від Північного моря до швейцарського кордону.

2. Маневрена війна наприкінці 1914 р. перетворилася на позиційну.

3. Німецька та австрійська армії зазнали поразки.

4. Події 1914 р. свідчили про крах плану “блискавичної війни” Шліффена.

5. Воєнна кампанія 1914 р. закінчилася на користь країн Антанти.

6. Воєнні дії затягувалися.

7. Німеччині не вдалося завдати поразки Франції.

8. Німеччина була змушена вести війну на два фронти.

КАМПАНІЇ 1915-1916  pp.

ПОДІЇ 1915 p.

Мета:

1. Спрямувати основний удар проти Росії.

2. Завдати їй остаточної поразки.

3. Вивести Росію з війни.

4. Після поразки Росії всі сили зосередити проти Франції і Великої Британії на Західному фронті.

Лютий 1915 р. Австро-німецький наступ на Східному фронті. У боях біля Мазурських озер німці витіснили російську армію зі Східної Пруссії.

Травень 1915 р. Німецькі й австрійські війська перейшли в наступ і прорвали російську оборону (Горліцький прорив). Бойові дії велись від Ризької затоки до кордонів Румунії. Російські армії мали невеликий запас боєприпасів, обмундирування, медикаментів і тому змушені були відступати. За п’ять місяців боїв австро-німецькі війська захопили: Галичину, Північну Буковину, частину Волині, землі Польщі, Литву, частину Латвії і Білорусі.

Втрати росіян:

150 тис. убитими,

700 тис. пораненими,

900 тис. полонених.

Кінець 1915 р. Бойові дії обох сторін набули позиційного характеру.

Висновки:

1. Німеччина й Австро-Угорщина 54% своїх збройних сил використали проти Росії, але укласти сепаратний мир з Росією не вдалося.

2. Втрати Росії у воєнній кампанії 1915 р. становили 2 млн чол.

3. В Росії загострилася внутрішньополітична ситуація.

ЗАХІДНИЙ ФРОНТ

22 квітня 1915 р, Німці в районі р. Іпр вперше застосували отруйні гази проти англо-французьких військ.

Наслідки: 1. Загинуло 5 тис. англійських і французьких солдат.

2. 10 тис. солдат було отруєно.

3. Це було перше в історії воєн застосування хімічної зброї.

ВСТУП У ВІЙНУ ІТАЛІЇ

(23 травня 1915 р.)

Італія мала претензії:

• на деякі території, які належали Австро-Угорщині, Туреччині й Албанії;

• на західну частину Балканського півострова.

Квітень 1915 р. Італія підписала з країнами Антанти секретну Лондонську угоду, за якою:

1. Італія зобов’язувалася вступити у війну проти Німеччини.

2. За це їй обіцяли:

• Трієст та інші австрійські області з італійським населенням;

• Албанію під протекторатом Італії.

23 травня 1915 р. Італія оголосила війну Австро-Угорщині. Так був відкритий Італійський фронт.

Наслідки кампанії 1915 p.:

1. Після тривалих переговорів у вересні 1915 р. Болгарія стала союзником Німеччини, а 14 жовтня 1915 р. вступила у війну на боці Німеччини. Так утворився Четверний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина).

2. У 1915 р. вирішальних перемог не здобула жодна з коаліцій.

3. Зосередження головних німецьких військ на Східному фронті дало можливість союзникам на Заході укріпити свої позиції, накопичити матеріальні запаси і створити резерви, перегрупувати сили для нанесення головного удару.

4. Війська союзників Німеччини були розпорошені на різних фронтах і не вели активних наступальних операцій.

5. Країни Антанти налагодили велике військове виробництво.

6. Економічне становище Німеччини значно погіршилося.

ВЕРДЕНСЬКА БИТВА

(лютий — грудень 1916 р.)

Початок 1916 р. Головні сили німецька армія зосередила на Західному фронті.

21 лютого 1916 р. Німецькі війська перейшли в наступ поблизу Вердена, який прикривав шлях на Париж. У бій проти англо-французьких військ Німеччина кинула 12 дивізій. Ця битва увійшла в історію як “верденська м’ясорубка”. Верденська фортеця мала потужну оборону:

• 4 оборонних позиції (частина бетонних), які були обладнані окопами, траншеями, ходами сполучення з дротяними загородженнями;

• оборону тримали 11 французьких дивізій з 632 гарматами.

21 лютого — червень 1916 р. Німцям вдалося подолати 4 оборонних лінії англо-французьких військ, але просунутися вглиб лише на 7 км. Прорвати фронт їм не вдалося. В ході битви масово використовувалися артилерія, авіація, кавалерія, піхота.

Під Верденом німці використали: 1200 гармат, 202 міномети, 160 бойових літаків, 14 аеростатів.

У ході битви загинуло 120 дивізій (69 французьких і 50 німецьких).

КОНТРНАСТУП ВІЙСЬК АНТАНТИ НА p. СОММІ

(червень - листопад 1916 р.)

Червень — липень 1916 р. Англійські і французькі війська перейшли в наступ на р. Соммі, намагаючись прорвати німецький фронт. Вони використали 39 дивізій, 1700 важких гармат, 200 бойових літаків. Союзники вперше використали танки.

Листопад 1916 р. Завершення битви на р. Соммі.

Величезні втрати у цій битві:

французів — 341 тис.,

англійців — 453 тис.,

німців — 450 тис.

Висновки:

1. Битва на р. Соммі знаменує перелом у ході Першої світової війни на користь країн Антанти.

2. Технічна перевага і стратегічна ініціатива перейшла до країн Антанти.

3. До кінця війни Велика Британія і Франція мали на озброєнні понад 7 тис. танків.

4. Німеччина тільки з 1917 р. почала виробляти танки і мала до кінця війни лише 70 машин.

БРУСИЛОВСЬКИЙ ПРОРИВ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ (червень - жовтень 1916 р.)

Весна 1916 р. Війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова знову захопили частину Буковини і Південну Галичину.

Червень 1916 р. Російські війська під командуванням О. Брусилова провели успішний наступ на позиції противника. Ця операція одержала назву “Брусиловський прорив”. Російські війська прорвали фронт австрійців і німців завдовжки 350 км і просунулися на 80-120 км.

Російські війська знову захопили:

Східну Галичину, всю Буковину, Волинь.

Німецьке командування було змушене припинити воєнні дії під Верденом і перекинути на Схід шість дивізій, що дало змогу зупинити наступ російських військ.

Висновки:

1. Це була остання успішна операція російських військ у ході Першої світової війни.

2. У російського командування не було резервів, щоб закріпити успіх, тому російські війська були змушені знову перейти до оборони.

3. Війна знову стала позиційною.

4. Лінія Східного фронту залишалася незмінною до літа 1917 р.

Підсумки кампанії 1916 р.

1. Кампанії 1916 р. характеризуються великими людськими жертвами обох сторін.

2. У 1916 р. становище країн Четверного союзу стало критичним.

3. Німецьке командування змушене було перейти на всіх фронтах до оборони через нестачу сил.

4. Німеччина опинилася в економічній і військовій блокадах.

5. Стратегічна ініціатива перейшла до країн Антанти.

ПІДВОДНА ВІЙНА

1915 р. Німеччина вперше широко використала підводні човни і почала “підводну війну”, наносячи удари навіть по кораблях нейтральних країн, щоб перешкодити ввезенню до країн Антанти в Європу озброєння, необхідної сировини та продовольства. Потоплення пасажирських кораблів викликало протести нейтральних країн. Це змусило Німеччину не топити пасажирські кораблі без попередження.

Країни Антанти проти підводних човнів використовували сотні міноносців і тисячі допоміжних суден, у тому числі й судна-пастки (звичайні торгові судна, на яких були замасковані гармати), літаки, дирижаблі. На морі було встановлено десятки тисяч протичовнових мін.

Для виявлення підводних човнів було винайдено гідроакустичні прилади, а для їх знищення — глибинні бомби. Із 400 підводних човнів, які діяли на морських театрах воєнних дій, було потоплено 185.

У Першій світовій війні німецькі підводні човни потопили:

6 тис. торгових суден,

200 бойових кораблів загальною тоннажністю понад 30 млн т.

1917 р. Німеччина проголосила необмежену підводну війну. Німецькі підводні човни активізували військові дії на морі (їх було 300). За 1917 р. вони потопили 2734 судна різних країн.

ПОДІЇ 1917-1918  pp.

ВИХІД РОСІЇ З ВІЙНИ Становище Росії в роки війни було критичним:

• в російській армії під час війни опинилося майже половина працездатних чоловіків;

• погіршилося становище народних мас;

• зменшилося споживання необхідних продуктів харчування:

1914 р. — на 25%,

1915 р. —на 43%,

1916 р. —на 52%.

Населення вдалося до страйків, які в лютому 1917 р. переросли в революцію.

Лютий 1917 р. В Росії відбулася демократична революція, наслідком якої стало повалення царського уряду. До влади прийшов Тимчасовий уряд, який не змінив зовнішньої політики Росії.

Літо 1917 р. Тимчасовий уряд намагався провести наступ на Західному та Південно-Західному фронтах. Ця спроба закінчилася безрезультатно. Російські війська залишили Галичину, Буковину і західні райони Росії.

Жовтень 1917 р. Більшовицький переворот у Росії.

В Росії встановилася влада більшовиків, які, намагаючись припинити участь Росії у світовій війні, починають переговори з Четверним союзом у Бресті.

3 березня 1918 р. Радянська Росія підписує з Німеччиною та її союзниками сепаратний Брестський мир, за яким частина території колишньої Росії була окупована австро-угорськими та німецькими військами. Згідно з договором:

• армія Росії демобілізовувалася;

• військово-морський флот роззброювався;

• війська виводилися з України і Фінляндії.

Сепаратний мир — мир, укладений однією державою з противником окремо від своїх союзників під час війни.

ВСТУП У ВІЙНУ США (1917 р.)

На початку Першої світової війни Сполучені Штати були нейтральною державою, але підтримували країни Антанти.

Жовтень 1914 р. Американський уряд дозволив продавати воюючим країнам будь-які товари (включаючи озброєння).

Осінь 1914 — весна 1917 р. Із США в Європу було відправлено товарів більш як на 10,5 млрд доларів.

Причини вступу США у війну на боці Антанти:

1. Сполучені Штати продавали країнам Антанти сировину, продовольство, що приносило їм величезні прибутки.

2. США не хотіли посилення ролі Німеччини в Європі та світі, яка б стала головним конкурентом США.

3. Американський уряд прагнув послаблення Японії, свого головного суперника на Далекому Сході.

4. Намагання покарати Німеччину за розбійницькі дії її підводного флоту, який топив торгові судна нейтральних країн.

5. Перешкодити зближенню Німеччини і Мексики (така спроба робилася з боку Німеччини).

6 квітня 1917 р. Вступ у війну США на боці Антанти.

Літо 1917 р. Початок відправлення американських військ у Європу.

ВОЄННІ ДІЇ НА ЗАХІДНОМУ ТА ІТАЛІЙСЬКОМУ ФРОНТАХ

ПОДІЇ 1917 р.

Квітень 1917 р. Армія Антанти безуспішно намагалася прорвати німецький фронт силами:

110 дивізій,

11 тис. гармат,

200 танків,

1000 літаків.

Втрати становили 200 тис. осіб.

Жовтень 1917 р. Сильного удару завдали австро-німецькі війська італійським під Капоретто. Італійці втратили 130 тис. убитими і 300 тис. полоненими. Антанта змушена була відправити сюди свої підкріплення (12 французьких і одну англійську дивізію).

Підсумки кампанії 1917 р.

1. Кампанія 1917 р. не привела до суттєвих змін лінії фронтів, за винятком Італійського.

2. Становище держав Четверного союзу ще більше погіршилося.

3. Німеччину охопила економічна криза:

• не вистачало сировини;

• знизилося виробництво продукції;

• населення голодувало.

ПОДІЇ 1918 р.

Березень 1918 р. Німеччина прагнула розгромити війська Антанти до зосередження в Європі американських військ, яких на 1 березня 1918 р. було вже 300 тис. і щодня прибувало 7 тис. вояків. Німецькі війська завдали сильного удару військам Антанти в Пекардії (Франція). Ситуація була складною. Англійські війська готувалися евакуюватися до Великої Британії, а французький уряд мав намір переїхати в Бордо. Проте вчасно прибули резерви, які врятували становище.

21 березня 1918 р. Спроба німців розгорнути наступ у напрямку Марни. Здійснити свої плани німцям не вдалося.

Наступ німецьких військ був задуманий німецьким воєнним командуванням авантюристично, бо не було достатньо сил для генерального бою.

18 липня 1918 р. Французькі війська перейшли в контрнаступ в районі р. Марни.

8 серпня 1918 р. Союзні війська під командуванням маршала Фоша розгромили впродовж дня 16 німецьких дивізій. Це був “найчорніший день в історії німецької армії”.

Вересень 1918 р. Англо-франко-американські війська розпочали наступ по всьому фронту. Війська Німеччини зазнали поразки.

Становище Німеччини та її союзників було безнадійним.

29 вересня 1918 р. капітулювала Болгарія,

30-31 жовтня 1918 р. — Туреччина,

З листопада 1918 р. — Австро-Угорщина.

В Німеччині почалася революція.

ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ

КОМП’ЄНСЬКЕ ПЕРЕМИР’Я

11 листопада 1918 р. В Комп’єнському лісі у штабі маршала Ф. Фоша представники Антанти і німецького генералітету підписали перемир’я на 36 днів.

Умови перемир’я:

1. Евакуація німецьких військ з Бельгії, Франції, Люксембургу, Ельзасу, Лотарингії протягом 15 днів.

2. Передати переможцям усе озброєння:

5 тис. гармат, 25 тис. кулеметів, 3 тис. мінометів, 1700 літаків, усі підводні човни.

3. Відмова від Брест-Литовського договору між країнами Четверного союзу і радянською Росією.

4. Німеччині передати переможцям:

150 тис. вагонів, 10 тис. вантажних автомобілів та іншу техніку.

Перша світова війна закінчилася.

Причини поразки Німеччини та її союзників:

1. Боротьба на двох основних фронтах (Західному та Східному) була не під силу Німеччині.

2. Антанта, слабко підготовлена до війни на її початку, в кінці війни стала сильнішою Четверного союзу.

3. Вступ США, які мали великий виробничий потенціал, у війну на боці Антанти.

4. Перевага країн Антанти в людських і матеріальних ресурсах.

5. Крах державного ладу в Німецькій, Австро-Угорській і Османській імперіях та їх політичний розпад.

ФРОНТИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Крім Західного (боротьба німецьких військ проти французьких, англійських, бельгійських та інших військ союзників) та Східного (боротьба німецьких і австро-угорських військ проти російських) були ще інші фронти.

Роки	Воєнні дії
Балканський фронт
1914 р.	Серпень 1914 р. Австро-угорські війська вторглися у Сербію. Бойові дії велись між Австро-Угорщиною, Сербією і Чорногорією, які невеликими силами самостійно захищали свої території. 3 грудня 1914 р. Війська Сербії і Чорногорії отримали від союзників боєприпаси і продовольство. 15 грудня 1914 р. Сербські війська звільнили Белград. Протягом 1914 р. австро-угорські війська втратили понад 7 тис. офіцерів і 274 тис. солдат.
1915 р.	Осінь 1915 р. У війну вступила Болгарія. Утворився Четверний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія). Жовтень 1915 р. Наступ німецьких, австро-угорських і болгарських військ проти Сербії. Вони розгромили сербську армію, захопили Белград і окупували всю Сербію. Залишки сербської армії були евакуйовані на грецький о. Корфу. Болгарські та турецькі війська зазнали невдач у Греції.
1916 р.	Перемінні бої велись між англо-французькими та австро-німецькими військами у Північній Греції. Австрійці окупували Чорногорію та Албанію.
1917 р.	Особливих воєнних дій не відбувалося.
1918 р.	Наступ англо-французьких і сербських армій. Серпень 1918 р. Звільнено Сербію. 15 вересня 1918 р. Союзні, війська завдали удару болгарським і австро-угорським військам на Салонікському фронті. Болгарію було розгромлено і вона капітулювала 29 вересня 1918 р. Війська Антанти розпочали наступ через: Албанію в Чорногорію, Сербію на Будапешт, Болгарію на Румунію. 29 жовтня 1918 р. Австро-Угорщина попросила перемир’я.
Італійський фронт
1914 р.	Італія зберігала нейтралітет, про який офіційно заявила 3 серпня 1914 р.
1915 р.	23 травня 1915 р. Італія вступила у війну на боці країн Антанти. Проти Італії воювало 20 австрійських дивізій. Італія зосередила проти них чотири армії у складі 35 дивізій. Згодом на Італійський фронт було перекинуто австрійські дивізії з Сербії та Галичини. Німеччина відправила одну дивізію (альпійську) та важку артилерію. Успіхи італійської армії були скромними і не могли вплинути на перебіг подій на інших фронтах. Війна на кінець року стала позиційною.
1916 р.	Березень — травень 1916 р. Невдалий наступ італійської армії біля р. Асонзо. Відступ під натиском австро-угорських військ.
1917 р.	Сутички італійської армії з австрійською біля р. Асонзо, в яких австрійські війська повністю блокували італійську армію. Втрати італійців — 725 тис., що значно перевищувало австрійські. Жовтень 1917 р. Австро-німецькі війська атакували італійців у гірському районі Капоретто. Італійська армія була розгромлена. Італійці втратили 130 тис. вбитими і 300 тис. полоненими. Союзники, щоб врятувати Італію від капітуляції, перекинули через Альпи 12 французьких і одну англійську дивізії. Вони стримали наступ австро-німецьких військ в Італії.
1918 р.	Італійські війська атакували австрійську армію. Успіхи незначні.
Палестино-Сирійський фронт
1914 р.	Зі вступом у війну Туреччини (29 жовтня 1914 р.) активізувалися воєнні дії англо-французьких військ у Сирії та Палестині проти турецьких.
1915 р.	Війська Великої Британії, Австралії, Нової Зеландії зазнали невдач у боях проти турків у Галіполі.
1916 р.	Французькі війська закріпилися в Лівані. Наступ англійських військ з британської бази в Єгипті на Єрусалим.
1917 р.	Грудень 1917 р. Англо-французькі війська вступили в Єрусалим.
1918 р.	Вересень 1918 р. Розпочався рішучий наступ англійських і французьких військ, які розгромили турецьку армію в Палестині та Сирії. 30 жовтня 1918 р. Османська імперія капітулювала.
Іранський фронт
1914 р.	Зі вступом у війну Османської імперії (29 жовтня 1914 р.) утворився Іранський фронт (англо-турецький).
1915 р.	Російські війська були введені в північну частину Ірану, щоб унеможливити посилення впливу Туреччини та Німеччини.
Роки	Воєнні дії
1916 р.	Травень 1916 р. Російські війська вийшли до турецько-іранського кордону внаслідок воєнних операцій в Закавказзі.
1917 р.	Активні бойові дії не велися.
1918 р.	Активні бойові дії не велися.
Кавказький фронт
1914 р.	29 жовтня 1914 р. Туреччина почала воєнні дії Праги Росії. 22 грудня 1914 р. Початок Саракамиської операції.
1915 р.	7 січня 1915 р. Завершення Саракамиської операції перемогою російських військ. Втрати Туреччини — 78 тис. чол.
1916 р.	Травень 1916 р. Успішний наступ російських військ. Бої російських і турецьких військ за гірський прикордонний регіон у Вірменії.
1917 р.	Активні бойові дії не велися.
1918 р.	Активні бойові дії не велися.
Месопотамський фронт
1914 р.	В гирлі річок Тигр і Євфрат висадився британський експедиційний корпус.
1915 р.	Англійські війська міцно укріпилися в Південній Месопотамії.
1916 р.	Наступ англійських військ у Месопотамії.
1917 р.	У війні настав перелом на користь військ союзників. Англійські війська рушили на Багдад і захопили його.
1918 р.	Особливих воєнних дій не велося.
Далекосхідний фронт
1914 р.	23 серпня 1914 р. Японія оголосила війну Німеччині, захопила німецькі володіння в Китаї (півострів Шаньдун).
1915 р.	Японія захопила значну частину тихоокеанських островів, які належали Німеччині.
1916 р.	Активні воєнні дії не велися.
1917 р.	Активні воєнні дії не велися.
1918 р.	Активні воєнні дії не велися.
Африканський фронт
1914 р.	Англо-французькі війська намагалися захопити німецькі колонії Того, Камерун і Східну Африку.
1915 р.	Англо-індійські війська зупинили турецьку армію, що намагалася оволодіти Суецьким каналом.
1916 р.	Липень 1916 р. Німецька Південно-Західна Африка (нині Намібія) капітулювала перед південно-африканськими військами. Лютий 1916 р. Припинив опір Камерун.
1917 р.	Англійські війська вигнали німецькі армії з колоній Східної Африки.
1918 р.	Усі колонії, за винятком Танганьїки, припинили опір і оголосили про вихід з війни на третій день після підписання Німеччиною перемир’я.

НАСЛІДКИ ВІЙНИ

Військові втрати (вбиті в бою або померли від ран): Росія — 2 млн 300 тис. осіб,

Німеччина — понад 2 млн,

Австро-Угорщина — 1 млн 440 тис.,

Франція — 1 млн 358 тис.,

Британська імперія (всього з колоніями) — 909 тис., у тому числі Велика Британія — 743 тис.,

Італія — 650 тис.,

Румунія — 326 тис.,

Туреччина — 325 тис.,

Болгарія — 87,5 тис.,

Сербія — 70 тис.,

США —53 тис.,

Бельгія — 14 тис.,

Португалія — 7 тис.,

Греція — 5 тис.,

Чорногорія — 3 тис.

Жертви хвороб і голоду. Цивільні втрати у Європі під час Першої світової війни — 5 млн чол. (від голоду, хвороб, епідемії "іспанки" тощо).

Економічна криза. Війна спричинила економічну кризу в більшості воюючих держав:

• промисловість європейських країн була переведена на випуск воєнної продукції;

• війна призвела до розорення промисловості, сільського господарства, фінансів багатьох європейських держав;

• занепало сільське господарство, скоротилися посівні площі.

Військові видатки. Прямі військові видатки воюючих держав у 10 разів перевищили вартість усіх воєн за попередні 120 років.

Матеріальні втрати:

• На тій території, де велись воєнні дії (Франції, Бельгії, Росії та ін.), в руїнах лежали міста, села, дороги, мости, залізниці.

• Країни втратили значний процент національного багатства:

Росія — 60%,

Австро-Угорщина — 41%,

Німеччина —33%,

Франція — 31%,

Велика Британія — 15%.

• Загальні збитки сторін становили 180,5 млрд доларів.

• Лише Японія і США примножили свої прибутки, бо не брали активної участі у війні і на їхній території не велись бойові дії.

Зміна розстановки сил на міжнародній арені:

• Зросла роль Сполучених Штатів, які з боржника європейських країн перетворилися на її кредитора.

• Значно зросла економічна могутність США. Національне багатство США у 1914 р. становило 192 млрд доларів, а в 1920 р. — 489 млрд доларів.

• США створили могутню армію і флот.

• Посилився вплив Японії на Далекому Сході.

• Послабились позиції Великої Британії та Франції внаслідок зростання впливу США та Японії.

• Почала занепадати колоніальна могутність європейських держав.

Політичні наслідки:

1. Розпалися Німецька, Австро-Угорська, Османська, Російська імперії.

2. Утворилися нові держави:

Польща, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, Чехо-Словаччина, Австрія, Угорщина, Королівство сербів, хорватів і словенців (Югославія).

3. На початку війни у Європі було 19 монархій і три республіки, а наприкінці — 14 монархій і 16 республік.

4. Після війни у Європі до влади приходили диктатори: комуністи, фашисти, радикали, реакціонери, ліві авторитарне (Пілсудський), антимонархісти, праві мілітаристи (Франко), клерикали (отець Тісо в Словаччині). Усі вони виступали проти демократії.

Відбулося загострення внутрішньополітичної ситуації:

1. Загострилася ситуація в багатьох воюючих країнах, особливо в Німеччині та Росії.

2. У лютому 1915 р. в Німеччині було введено карткову систему.

3. У багатьох країнах вводилася обов’язкова трудова повинність.

4. В Німеччині влада примушувала селян здавати весь урожай.

5. У всіх воюючих країнах скоротився випуск продукції першої необхідності.

Зросли соціальні конфлікти:

1. В роки війни населення вдалося до страйків, вони охопили Францію, Велику Британію, Італію, США та ін.

2. Революції відбулися в Росії, Німеччині, Угорщині, Фінляндії.

3. Революції вплинули на ситуацію у світі.

4. Активізувався національно-визвольний рух в Китаї, Індії, Туреччині, Афганістані, Трані та ін.

5. Утворилися масові політичні партії, громадські організації (профспілкові, релігійні та ін.).

Тема 2. ОБЛАШТУВАННЯ ПОВОЄННОГО СВІТУ

ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ (18 січня 1919 р. — 21 січня 1920 р.)

18 січня 1919 р. Почала свою роботу конференція в Парижі, яка була скликана для узгодження умов мирних договорів. В роботі конференції взяли участь представники 32 держав. На конференцію не були запрошені:

• представники переможених країн;

• радянська Росія, бо країни Антанти не визнавали її існування і хотіли поділити на сфери впливу.

Усі питання узгодження текстів мирних договорів вирішувалися в:

“Раді десятьох” — входили глави держав і міністри закордонних справ США, Франції, Великої Британії, Японії, Італії; “Раді чотирьох” (почала діяти з 3 березня 1919 р.) — входили глави урядів США, Великої Британії, Франції, Італії.

“Рада чотирьох”:

Велика Британія — прем’єр-міністр Д. Ллойд-Джордж;

США — президент В. Вільсон;

Франція — прем’єр Ж. Клемансо;

іноді радилися з прем’єр-міністром Італії В. Орландо.

Відкрив Паризьку мирну конференцію президент Франції Р. Пуанкаре.

Головою Паризької конференції був французький прем’єр Ж. Клемансо.

НАМІРИ ГОЛОВНИХ ДЕРЖАВ-ПЕРЕМОЖНИЦЬ НА КОНФЕРЕНЦІЇ

США. 1. Мали претензії на світову гегемонію.

2. Були зацікавлені в реалізації принципу вільної торгівлі та мореплавства.

3. Прагнули встановити свій політичний вплив у Європі. Велика Британія.

1. Намагалася закріпити досягнуте:

• першість на морях;

• контроль над більшістю німецьких колоній.

2. Хотіла перешкодити Франції стати лідером у Європі.

3. Була зацікавлена у збереженні Німецької держави для забезпечення рівноваги сил у Європі.

4. Прагнула відновити свою колишню могутність.

Франція. 1. Прагнула ослабити Німеччину, розчленувати її на малі держави.

2. Приєднати Саарський вугільний басейн.

3. Повернути Ельзас і Лотарингію.

4. Захопити значну частину турецьких і німецьких колоній.

5. Встановити своє панівне становище у Європі. Італія. Домагалася територій на Балканах, що входили до складу Австро-Угорщини.

Японія. 1. Прагнула захопити німецькі колонії на Далекому Сході.

2. Вимагала передати їй Шаньдун.

“14 ПУНКТІВ” В. ВІЛЬСОНА — АМЕРИКАНСЬКА ПРОГРАМА МИРНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ

Те, якими повинні бути принципи міжнародних відносин, американський президент В. Вільсон висловив у “14 пунктах”, які були оприлюднені ще 8 січня 1918 р.

“14 пунктів” В. Вільсона визначали хід Паризької конференції і були спрямовані на встановлення миру в Європі;

1. Відмова від таємної дипломатії.

2. Мир без анексій.

3. Свобода мореплавства і торгівлі.

4. Необхідність скорочення озброєнь і встановлення гарантій для забезпечення роззброєння.

5. Справедливе врегулювання колоніальних проблем.

6. Визнання прав людей на самовизначення.

7. Визволення і відновлення Бельгії.

8. Повернення Франції Ельзасу і Лотарингії, відновлення окупованих районів Франції.

9. Встановлення кордонів Італії.

10. Автономія народів Австро-Угорщини.

11. Визволення від німецької окупації територій Румунії, Сербії, Чорногорії.

12. Автономія для народів, що входили до складу Османської імперії.

13. Створення незалежної Польщі.

14. Створення Ліги Націй.

Висновок: “14 пунктів” В. Вільсона були спрямовані на:

• запобігання світовій війні;

• створення вільного демократичного ладу.

НАСЛІДКИ ПАРИЗЬКОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

1. Були остаточно підбиті підсумки Першої світової війни.

2. Підписано п’ять договорів (з Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Туреччиною, Болгарією).

3. Докорінних змін зазнали кордони європейських держав.

4. Десять нових держав отримали міжнародне визнання.

ВЕРСАЛЬСЬКИЙ ДОГОВІР З НІМЕЧЧИНОЮ (28 червня 1919 р.)

Набув чинності 10 січня 1920 р. після ратифікації його Німеччиною й чотирма союзними державами — Великою Британією, Францією, Італією, Японією.

Складався з 440 статей і одного протоколу.

В договорі узгоджувалися такі питання.

1. Територіальні.

• Ельзас і Лотарингія поверталися Франції.

• Саарський вугільний басейн передавався Франції під контролем Ліги Націй.

• Польщі поверталися частина Верхньої Сілезії (Познань), райони Західної і Східної Пруссії та Померанії.

• Місто Гданськ проголошувалося “вільним містом” під управлінням Ліги Націй.

• Німеччина позбавлялася своїх колоній, які пізніше були поділені між державами-переможцями.

• Частина німецьких територій відходила до Бельгії (Ейпен, Мальмеді), Данії та Литви (північна Морене, частина Шлезвігу).

2. Військові.

• Німеччині заборонялося мати армію, яка перевищувала б 100 тис. чол. (4 тис. офіцерів).

• Німеччині заборонялося мати важку артилерію, танки, військову авіацію, підводний флот, великі надводні кораблі.

• Генеральний штаб німецької армії підлягав розпуску.

• Відмінено загальну військову повинність, армія мала комплектуватися на добровільних засадах. v

• Рейнська зона — територія, що належала Німеччині на лівому березі Рейну, і смуга завширшки 50 км на його правому березі — оголошувалася демілітаризованою.

3. Фінансово-економічні.

• Німеччина повинна була передати союзникам золото і коштовності, які вона отримала в ході війни від інших держав (у тому числі від Росії).

• Державам-переможцям Німеччина повинна була виплачувати значну суму репарацій. Не вдалося встановити суму репарацій. Лише у 1921 р. на Лондонській конференції була встановлена сума репарацій у 132 млрд золотих марок. Франція мала отримати 52%, Велика Британія — 22%, Італія — 10% загальної суми.

Репарації — вид матеріальної відповідальності держави-агресора, що полягав у відшкодуванні за мирним договором збитків, завданих державам, що зазнали нападу.

4. Утворення міжнародних організацій.

Було вирішено створити Лігу Націй і Міжнародне бюро праці.

Підсумки:

• Версальський договір не ратифікував сенат США, щоб не зв’язувати себе участю в Лізі Націй;

• у серпні 1921 р. США уклали з Німеччиною особливий договір, без статей про Лігу Націй;

• Китай не підписав Версальський договір, бо він передбачав передання Японії провінції Шаньдун.

Висновки:

1. Версальський мир юридично закріпив закінчення Першої світової війни.

2. Створені Паризькою конференцією положення стали основою Версальської системи післявоєнних міжнародних відносин.

3. Договір зафіксував зміну кордонів Німеччини з Францією, Бельгією, Люксембургом, Швейцарією, Австрією, Чехо-Словаччиною за рахунок німецьких земель.

4. Договір закріпив післявоєнний порядок сил у світі, став головним документом післявоєнного мирного врегулювання проблем Західної Європи, а також інтересів провідних держав в Африці й на Близькому Сході.

5. Версальський мир не зміг запобігти новим конфліктам на міжнародній арені.

6. Умови Версальського договору принижували національну гідність німців.

7. Німеччина була поставлена у складне становище, а тому Версальський договір не міг стати основою міцного і тривалого миру.

СЕН-ЖЕРМЕНСЬКИЙ ДОГОВІР З АВСТРІЄЮ

(10 вересня 1919 р.)

Сен-Жермен — передмістя Парижа.

1. У договорі було зазначено, що Австро-Угорщина припинила своє існування.

2. Частина Південного Тіролю передавалася Італії.

3. Австрія визнала незалежність Чехо-Словаччини, до складу якої входили її колишні провінції Богемія і Моравія.

4. Буковина переходила до Румунії.

5. Чисельність австрійської армії обмежувалася 30 тис. чол.

6. Територія Австрії становила 30 тис. кв. км, а населення — 6 млн осіб.

7. Військову повинність відмінено.

8. Флот передавався союзникам.

НЕЙЇСЬКИЙ ДОГОВІР З БОЛГАРІЄЮ (27 листопада 1919 р.)

1. Частина болгарської території передавалася Румунії (Південна Добруджа).

2. Частина болгарської території відійшла до Греції (Західна Фракія), що позбавляло Болгарію виходу до Егейського моря.

3. Частина Македонії була передана Королівству сербів, хорватів і словенців.

4. Армія не повинна була перевищувати 20 тис. чол.

5. Суму репарацій — 2,25 млрд золотих франків потрібно було сплатити протягом 37 років.

ТРІАНОНСЬКИЙ ДОГОВІР З УГОРЩИНОЮ (4 червня 1920 р.)

Договір було укладено у Тріанонському палаці у Версалі.

1. Територія Угорщини зменшувалася втричі, а населення — в 2,5 рази.

2. Словаччина і Закарпаття передавалися Чехо-Словаччині.

3. Частина території — Хорватія, західна частина Баната, Воєводина передавалися Королівству сербів, хорватів і словенців (Югославії).

4. Армія не повинна була перевищувати 35 тис. чол.

5. Заборонялася загальна військова повинність.

6. Угорщина позбавлялася права мати авіацію, танки, важку артилерію.

7. Румунія отримала Трансільванію і східну частину Баната.

СЕВРСЬКИЙ ДОГОВІР З ТУРЕЧЧИНОЮ (10 серпня 1920 р.)

Укладено у м. Севр у Франції.

1. Договір зафіксував розподіл Османської імперії.

2. Туреччина втратила 80% своєї території (Палестину, Ірак, Сирію, Ліван та ін).

3. Над чорноморськими протоками було встановлено міжнародний контроль.

4. Частина території Туреччини передавалася Греції.

5. Чисельність армії не повинна була перевищувати 50 тис. чол.

6. Туреччина втратила свої володіння на Аравійському півострові та в Європі.

УТВОРЕННЯ ЛІГИ НАЦІЙ

Версальський договір передбачав створення Ліги Націй — міжнародної, міжурядової організації, яка повинна була гарантувати мир, безпеку, міжнародне співробітництво.

10 січня 1920 р. вважається днем створення Ліги Націй, коли набрав чинності Версальський договір.

Складовою частиною Версальського договору був Статут Ліги Націй (у перших 26 статтях).

Мета створення Ліги Націй:

1. Забезпечити мирне співробітництво між державами.

2. Гарантувати мир і безпеку у світі.

3. Обмежити озброєння.

4. Не вдаватися до зброї у міжнародних конфліктах.

5. Застосовувати колективні економічні та військові санкції проти країн-агресорів.

США не ввійшли до складу Ліги Націй, бо не ратифікували Версальський мирний договір. Лідерство в Лізі Націй потрапило до рук Великої Британії та Франції.

Лігу Націй було використано для розподілу німецьких колоній та володінь Туреччини, які передавалися під опіку “передовим” націям.

Мандати отримали:

Велика Британія — на Ірак, Палестину, Німецьку Східну Африку, частину Того і Камеруну;

Франція — на Сирію, Ліван, частину Того і Камеруну;

Японія — на Каролінські, Маріанські, Маршаллові острови в Тихому океані та права на Шаньдун в Китаї.

Квітень 1946 р. Спеціально скликана Асамблея Ліги Націй ухвалила рішення про розпуск цієї організації.

Структура Ліги Націй

Висновки:

1. Ліга Націй була першою міжнародною організацією, яка вела боротьбу за збереження миру.

2. Вона намагалася налагодити міжнародне співробітництво:

• в галузі охорони здоров’я;

• в організації боротьби проти наркоманії;

• у вирішенні проблем біженців;

• в розробці міжнародного робітничого законодавства.

3. Мандатна система несла в собі нові суперечності з народами колоніальних і залежних країн.

4. Проте Ліга Націй не спромоглася стати гарантом миру у світі, зупинити агресію окремих держав у 30-х pp. і захоплення ними низки держав:

• Японією Маньчжурії в 1931 p.;

• Італією Ефіопії в 1935-1936 pp.;

• Німеччиною Австрії в 1938 p.;

• Німеччиною Чехо-Словаччини в 1938-1939 pp.

5. Ліга Націй не змогла перешкодити підготовці і розв’язанню Другої світової війни.

ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРОБЛЕМИ РЕПАРАЦІЙ

ОКУПАЦІЯ ФРАНЦІЄЮ ТА БЕЛЬГІЄЮ НІМЕЦЬКОГО РУРУ

11 січня 1923 р. Німеччина була не в змозі виплачувати державам-переможцям репарації. Це призвело до Рурського конфлікту. Стотисячна франко-бельгійська армія окупувала Рурську область, де була зосереджена важка промисловість Німеччини (вугільні шахти, сталеливарні заводи) і проживало 10% населення Німеччини. Такими діями Франція прагнула змусити Німеччину платити репарації, які становили 132 млрд марок (таку суму було встановлено у 1921 p.). Почався Рурський конфлікт.

Велика Британія і США не підтримували дії Франції щодо окупації Руру.

Франція була змушена вивести свої війська і погодитися на перегляд репараційних зобов’язань Німеччини.

Висновок: спроба Франції шляхом прямого воєнного тиску домогтися регулярного виконання Німеччиною її репараційних зобов’язань закінчилася крахом.

ПЛАН ДАУЕСА (1924 р.)

Було створено міжнародний комітет експертів на чолі з американським банкіром Ч. Дауесом для розроблення пропозицій по репараціях. Рекомендації комітету експертів увійшли в історію як план Дауеса.

Серпень 1924 р. План Дауеса був затверджений спеціальною конференцією в Лондоні.

План Дауеса передбачав:

1. Негайне надання Німеччині позики в розмірі 800 млн золотих марок.

2. Ці кошти, надані американськими й англійськими банками, повинні були сприяти відновленню економіки Німеччини та стабілізації її фінансової системи.

3. На декілька років до завершення процесу відновлення економіки репараційні платежі повинні бути знижені: перші 4 роки — до 1 млрд марок, а з 1928-1929 pp. повинні зрости до 2,5 млрд марок на рік.

4. Загальна сума репарацій, встановлена у 1921 р. в розмірі 132 млрд марок, залишалася без змін.

5. Основні джерела репараційних платежів Німеччини:

• з коштів державного бюджету, який поповнювався з відрахунків від прибутків німецьких залізниць і промислових компаній;

• високих податків на товари широкого вжитку: цукор, тютюн, пиво, тканини, взуття тощо.

6. Фінансова система Німеччини перебувала під контролем союзних держав.

Висновки:

1. Внаслідок здійснення плану Дауеса економіка Німеччини потрапила в залежність від іноземного капіталу.

2. Великі іноземні позики дали змогу Німеччині розпочати швидке відновлення економічного потенціалу, що уможливило зміцнення її зовнішньополітичних позицій.

ПЛАН ЮНГА (1929 p.)

Серпень 1929 p. На міжнародній конференції в Гаазі було прийнято новий репараційний план, розроблений комітетом експертів на чолі з американським підприємцем О. Юнгом.

За планом Юнга:

1. Була знижена загальна сума репарацій до 113,9 млрд золотих марок.

2. Встановлені щорічні платежі Німеччини в розмірі 2 млрд марок.

3. Репарації повинні були виплачуватися за рахунок державного бюджету і прибутків залізниць.

4. Всі види іноземного контролю над економікою Німеччини були відмінені.

5. Для отримання й розподілу репарацій було створено Банк міжнародних розрахунків, який фінансував важку та військову промисловість Німеччини.

Висновки:

1. План Юнга ще більше сприяв відновленню воєнно-економічного потенціалу Німеччини.

2. Цей план сприяв зміцненню позицій американського капіталу в Європі.

ПОВОЄННІ ДОГОВОРИ 20-х  pp. XX ст.

ВАШИНГТОНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1921-1922 pp.

(12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.)

На конференцію було запрошено дев’ять держав: США, Велику Британію, Францію, Японію, Італію, Бельгію, Голландію, Португалію, Китай.

“Договір чотирьох держав”

13 грудня 1921 р. представники США, Великої Британії, Франції, Японії підписали трактат чотирьох держав.

1. Він гарантував острівні володіння його учасників в басейні Тихого океану.

2. Були надані взаємні гарантії недоторканності цих володінь строком на 10 років.

3. Англо-японський союз 1902 р. був розірваний.

4. У випадку загрози якійсь державі сторони вдавалися до взаємних консультацій для прийняття “найрішучіших заходів” з метою захисту своїх інтересів.

Трактат — у міжнародному праві одна з назв міжнародних договорів.

“Договір п’яти держав”

6 лютого 1922 р. був підписаний трактат п’яти держав — США, Великої Британії, Франції, Італії, Японії про обмеження військово-морських озброєнь.

1. Він забороняв створювати нові морські бази і посилювати берегову охорону.

2. США одержали право укріплювати острови, які захищали наближення до її територіальних вод.

3. Була встановлена квота водотоннажності лінійного флоту:

США і Великої Британії — по 525 тис. т,

Японії — 315 тис. т,

Франції та Італії — 175 тис. т.

4. Заборонялося будівництво лінкорів водотоннажністю понад 35 тис. тон.

5. Обмежувалася тоннажність і для крейсерів.

6. США вдалося змусити Велику Британію відмовитися від давнього правила, згідно з яким її флот повинен бути рівним флотам двох найсильніших після неї морських держав.

“Договір дев’яти держав”

6 лютого 1922 р. був підписаний трактат дев’яти держав — усіх учасників конференції (США, Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Португалії, Голландії, Китаю).

1. Він проголосив принцип суверенітету і територіальної цілісності Китаю.

2. Держави взяли на себе зобов’язання відмовитися від поділу Китаю на сфери впливу.

3. Японія відмовилася від монопольного становища в Китаї.

4. Японія повертала Китаю його колишні німецькі володіння.

5. Були визнані принципи “відчинених дверей” і “рівних можливостей”, що створило загрозу закабалення Китаю великими державами.

Висновки:

1. США вдалося досягти визнання принципу “вільних морів”:

• ослабити Велику Британію як велику державу;

• потіснити Японію в Китаї;

• утвердити принципи “рівних можливостей” і “відчинених дверей”.

2. Японія зберегла досить сильні позиції на Далекому Сході.

Усі договори, укладені після Першої світової війни, утворили систему післявоєнного устрою світу, так звану Версальсько-Вашингтонську систему.

ПОЗИТИВНІ НАСЛІДКИ ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКОЇ СИСТЕМИ

1. Ця система завершила процес післявоєнного мирного врегулювання.

2. Підготувала умови для тимчасової стабілізації у сфері міжнародних відносин.

3. Послабила суперечності у 20-х pp. між провідними державами світу.

4. Провідні держави світу відмовилися від війни як засобу вирішення конфліктів.

5. Було визнано право націй на самовизначення.

6. Створено Лігу Націй.

7. Було визнано незалежність багатьох європейських держав.

НЕГАТИВНІ НАСЛІДКИ ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКОЇ СИСТЕМИ

1. Посилилася боротьба в таборі переможців, бо вона закріпила провідну роль:

Франції — у Європі,

Великої Британії — на Близькому Сході,

США — у світі.

2. Вона не створила міцних мирних відносин.

3. Поглибила суперечності між переможеними і переможцями, бо:

• весь тягар післявоєнних змін був покладений на переможені народи, що стало основою нових конфліктів;

• встановила високі репарації, не враховуючи реальних можливостей переможених країн.

4. Закріпила принципи колоніалізму, запровадивши мандатну систему.

5. Поза Версальсько-Вашингтонською системою залишилася радянська Росія, яка не визнала системи післявоєнних договорів.

ГЕНУЕЗЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ

(10 квітня — 19 травня 1922 р.)

10 квітня 1922 р. Відкрилася міжнародна конференція в Генуї (Італія) з фінансово-економічних питань. У ній брали участь представники 29 держав.

1. Обговорювалися економічні й фінансові питання відновлення Центральної та Східної Європи.

2. Головним питанням було російське.

Держави вимагали від радянської Росії:

• виконання всіх фінансових зобов’язань царського і Тимчасового урядів;

• повернення вартості націоналізованих підприємств їхнім колишнім власникам;

• відміну державної монополії на зовнішню торгівлю.

3. Радянська делегація погодилася виплатити царські борги, якщо західні країни:

• відшкодують збитки за інтервенцію, які за підрахунками були значно більшими, ніж царські борги;

• нададуть довгострокові кредити;

• підпишуть торговельні угоди.

4. Радянській делегації не вдалося домогтися:

• анулювання боргів;

• одержання кредитів;

• визнання радянської Росії.

ДОГОВІР У РАППАЛО (16 квітня 1922 р.)

Під час Генуезької конференції радянській делегації вдалося підписати в м. Раппало (неподалік Генуї) договір з Німеччиною, який мав діяти до 1932 р.

1. Це був перший договір радянської держави з великою європейською країною.

2. Обидві держави відмовлялися від відшкодування воєнних і невоєнних збитків і взаємних боргів.

3. Німеччина відмовлялася від претензій на відшкодування вартості націоналізованих підприємств німецьких громадян і від повернення їх попереднім власникам.

4. Договір відновлював дипломатичні та консульські відносини.

5. Він передбачав інтенсивні економічні зв’язки.

ГААЗЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ

(червень — липень 1922 р.)

Червень 1922 р. Була скликана міжнародна конференція з фінансово-економічних питань в Гаазі (Голландія).

1. Конференція продовжувала обговорення фінансово-економічних питань, що розглядалися в Генуї.

2. Обговорювалися фінансово-економічні претензії західних держав до радянської Росії.

3. Радянська делегація, як і в Генуї, висувала зустрічні претензії.

4. Досягти домовленості не вдалося.

5. Конференція закінчилася безрезультатно.

ЛОЗАННСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ (листопад 1922 р. — липень 1923 р.)

20 листопада 1922 р. У м. Лозанна (Швейцарія) розпочала роботу конференція, основним питанням якої було підписання нового договору з Туреччиною.

Після національно-визвольної революції в Туреччині Севрський договір не діяв.

1. Було підписано договори країн-переможниць із Туреччиною.

2. Туреччина домоглася визнання її незалежності.

3. Юридично закріплювався розпад Османської імперії і були визначені нові кордони Туреччини.

4. Було ліквідовано режим капітуляції і встановлено міжнародний фінансовий контроль за Туреччиною.

5. Туреччина зобов’язувалася виплатити частину боргів Османської імперії.

6. Прийнято конвенцію про чорноморські протоки Босфор і Дарданелли, за якою передбачалося у випадку нейтралітету Туреччини вільний прохід через Босфор і Дарданелли військових кораблів будь-яких країн як у мирний, так і воєнний час.

7. Конвенція про чорноморські протоки суперечила національним інтересам Туреччини і всіх чорноморських держав.

ПЕРШІ КРОКИ ДО СТВОРЕННЯ СИСТЕМИ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ

ЛОКАРНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ (5-16 жовтня 1925 р.)

5 жовтня 1925 р. Розпочала свою роботу міжнародна конференція в Локарно (Швейцарія). У ні» брали участь делегації Великої Британії, Франції, Бельгії, Німеччини, Італії, Польщі, Чехо-Словаччини. Було підписано низку угод.

1. Було укладено Рейнський гарантійний пакт.

Німеччина, Франція і Бельгія брали на себе зобов’язання зберігати в недоторканності:

• західні кордони Німеччини (німецько-бельгійські та німецько-французькі), які були встановлені Версальським мирним договором;

• статус демілітаризованої Рейнської зони.

Роль гарантів Рейнського пакту взяли на себе Велика Британія й Італія.

2. Німеччина, Франція і Бельгія підписали арбітражну угоду про врегулювання всіх спірних питань.

3. Франція підписала договори з Польщею і Чехо-Словаччиною та зобов’язувалася допомагати їм у випадку нападу Німеччини.

Проте дії Франції ставилися в залежність від Ліги Націй.

4. Арбітражні угоди було підписано між Німеччиною — з одного боку, Польщею і Чехо-Словаччиною — з другого.

Арбітражна угода — міжнародна угода для мирного розв’язання міжнародних спорів, продовження яких могло б загрожувати підтриманню миру і безпеки.

Висновки:

1. Визнання Німеччиною існуючих кордонів дало їй право вступити в Лігу Націй (1926 p.).

2. Питання про східні кордони Німеччини не обговорювалися.

3. У випадку загрози агресії чи спроби розв’язання війни конференція поставила дії європейських держав у залежність від рішень Ліги Націй.

4. Локарнська конференція визнала Німеччину повноправним учасником міжнародних відносин.

5. Німеччина одержала статус великої держави.

6. Конференція створила систему європейської безпеки, яка базувалася не на військово-політичних союзах, а на гарантійних і арбітражних судах.

ПАКТ БРІАНА-КЕЛЛОГА (серпень 1928 p.)

Це договір про відмову від війни як знаряддя національної політики та мирне вирішення всіх міжнародних суперечок і конфліктів.

Квітень 1927 р. Міністр закордонних справ Франції А. Бріан звернувся до державного секретаря США Ф. Келлога з пропозицією про укладення двостороннього франко-американського договору “про вічну дружбу і оголошення війни поза законом”.

США, які вклали великі капітали в європейську економіку і були зацікавлені в стабільності політичного становища в Європі, дали згоду на французькі пропозиції, пропонуючи максимально розширити коло учасників. Було складено текст договору.

Серпень 1928 р. Договір Бріана-Келлога був підписаний у Парижі представниками 15 держав.

Згодом цей договір підписали 65 країн.

Значення пакту:

1. Він проголошував відмову від війни як засобу врегулювання спірних питань.

2. Доводив необхідність розв’язання будь-яких суперечок і конфліктів мирними засобами.

3. Він засуджував агресивні війни і накладав певну моральну відповідальність держав, які його підписали, перед світовою громадською думкою.

4. Проте цей пакт не зміг усунути тих суперечностей, які існували в світі і які призвели до зростання напруженості в міжнародних відносинах.

Тема 3. ЗАХІДНІ ДЕМОКРАТІЇ

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ

ЗМІНА СТАТУСУ США ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Перша світова війна дала сильний поштовх розвитку США.

Причини:

1. Сполучені Штати не зазнали воєнної розрухи.

2. Людські жертви в ході війни порівняно з іншими країнами невеликі (53 тис. осіб убитими і 230 тис. пораненими).

3. США одержали великі прибутки від воєнних поставок.

Прибутки монополій протягом 1914-1919 pp. становили 33,6 млрд доларів.

4. Зросли капіталовкладення в американську економіку.

5. З випуску промислової продукції СІЛА випереджали Велику Британію, Францію, Німеччину, Італію, Японію разом узяті.

6. Значно зріс американський промисловий потенціал.

До 1925 р. США забезпечували майже половину світового видобутку кам’яного вугілля,

3/5 видобутку чавуну і сталі,

2/3 видобутку нафти,

85% випуску автомобілів.

7. Зросло промислове і сільськогосподарське виробництво, зменшилося безробіття, зросла заробітна плата.

8. Запроваджувалася раціоналізація виробництва.

Багато підприємств перейшло на масовий випуск стандартних виробів.

9. Значно посилився інтелектуальний потенціал країни за рахунок еміграції.

У 1900-1920 pp. до США прибуло 14 млн осіб.

10. Змінився міжнародний фінансовий статус США.

Із боржника європейських країн вони перетворилися на могутнього кредитора. До Першої світової війни борг США європейським країнам становив 4,5 млрд доларів, а після Першої світової війни європейські країни були винні США 10 млрд доларів.

11. Головною формою експорту капіталу стали воєнні позики, їхня загальна сума досягла у 1920 p. 11 млрд доларів.

12. Зросли і приватні американські інвестиції за кордоном, які становили на той час 7 млрд доларів.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ КУРС США ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

В цей період президентом США був Вудро Вільсон — 28-й президент від Демократичної партії (1913-1921 pp.)

1. Уряд Вільсона керувався у своїй політиці ідеологією неолібералізму, який виник на початку століття і передбачав:

• активне втручання держави в економіку;

• здійснення часткових ліберальних реформ;

• поєднання вільної конкуренції з певними формами державного регулювання економіки.

2. Проводячи курс ліберальних реформ, намагався закріпити за робітниками право на:

• створення організацій;

• проведення страйків;

• укладення колективного договору;

• встановлення співробітництва між працею і капіталом.

3. 1918 р. Конгрес США, де після виборів більшість належала республіканцям, вимагав:

• ліквідувати державне регулювання економікою;

• відмовитися від спроби ліберальних реформ.

4. Прикладом ліберального законодавства стало проведення через Конгрес 19-ї поправки до Конституції США про надання виборчих прав жінкам (вступила в силу в серпні 1920 p.).

5. 1921 р. Президентом США став республіканець У. Гардінг (1921-1923 pp.), який зібрав понад 16 млн голосів.

Він здійснив такі заходи:

• податковим законом 1921 р. скасував податок на прибутки корпорацій;

• знизив податок на осіб, що мають високі доходи;

• новим тарифним законом 1922 р. підвищив мито на ввіз у країну промислових товарів, що призвело до зростання цін на внутрішньому ринку і прибутків монополій;

• проводив курс “твердого індивідуалізму”, виступаючи проти регулювання економіки.

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ КУРС США ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Зростання питомої ваги США в міжнародній економіці створило умови для активного впливу США на світову політику.

1. 1917 р. Уряд В. Вільсона взяв курс на встановлення “світового Лідерства” США.

2. 8 січня 1918 р. В. Вільсон виступив з програмою експансії США, яка була викладена в “14 пунктах”.

Це була програма післявоєнного устрою світу:

• США намагалися укласти вигідні для неї договори про переділ світу;

• прагнули міжнародного визнання принципів “відчинених дверей” і “рівних можливостей” з метою ослаблення позицій європейських держав;

• намагалися посилити свій вплив у країнах Азії, Африки, Латинської Америки.

3. Здійснити ці завдання американська делегація намагалася на

Паризькій мирній конференції 1919 р. Однак Англія і Франція не хотіли йти на поступки і США уступили своїм європейським партнерам:

• за чисельністю армії і флоту;

• за міцністю воєнно-політичних зв’язків з іншими країнами.

Це була дипломатична поразка В. Вільсона.

4. Опозиційна група на чолі з видатним діячем Республіканської партії Генрі Кеботом Лоджем виступила проти ратифікації Версальського договору і вступу США у Лігу Націй. Вони висунули лозунг “свободи рук”, щоб домогтися воєнно-політичної переваги США над їхніми європейськими партнерами.

5. 1920 р. Сенат не ратифікував Версальський договір і положення про Лігу Націй. Це свідчило про поразку зовнішньополітичного курсу В. Вільсона. Поразкою закінчилася і спроба досягти успіхів у боротьбі проти радянської Росії.

6. Уряд республіканця Г. Гардінга (29-го президента США, 1921-1923 pp.), на противагу лозунгу В. Вільсона про “міжнародне співробітництво в рамках Ліги Націй”, висунув лозунг “відмови від воєнно-політичних союзів з європейськими країнами” і програму активної зовнішньополітичної діяльності.

1921 р. Був підписаний окремий мирний договір між США і Німеччиною.

7. Американський капітал впроваджувався в економіку країн Центральної і Південної Америки, а також країн Далекого Сходу. Все це загострило суперечності США з Великою Британию і Японією.

8. На Вашингтонській конференції (1921-1922 pp.) США досягли таких поступок зі сторони своїх суперників:

• була прийнята доктрина “відчинених дверей” стосовно Китаю;

• підписані договори про обмеження морських озброєнь;

• прийнято рішення про недоторканність острівних володінь держав-учасниць у Тихому океані.

Доктрина (від лат. — вчення) — провідний політичний принцип у діяльності держави.

Це свідчило про зростання ролі США в системі міжнародних відносин.

9. Щодо радянської Росії США провадили курс на встановлення її економічної блокади та дипломатичної ізоляції.

ПЕРІОД “ПРОСПЕРИТІ”

Проспериті (від англ.) — процвітання.

Особливості економічного розвитку США:

1. У Сполучених Штатах раніше, ніж в інших країнах, почався період стабілізації (з 1922 p.).

Причини:

• велика місткість внутрішнього ринку;

• зростання експорту товарів у зарубіжні країни, особливо в Європу, Латинську Америку.

2. Стабілізація в США характеризувалася найбільшою відносною міцністю.

3. Промислове піднесення, яке почалося у 1922 p., було досить значним і стабільним.

У 1929 р. обсяг промислового виробництва зріс на 78% порівняно з 1921 р.

4. Здійснення технічного переоснащення промисловості і використання нових методів конвеєрного виробництва сприяло швидкому зростанню продуктивності праці і створило матеріальну базу для збільшення випуску продукції.

5. Швидкими темпами розвивалися нові галузі промисловості

(автомобільна, електротехнічна, хімічна, виробництво синтетичних матеріалів), які ґрунтувалися на новітніх досягненнях науки і техніки.

6. Зросла питома вага США у світовій економіці.

Наприкінці 20-х pp. на американських заводах і фабриках вироблялося 48% продукції світу.

7. Довготривале промислове піднесення супроводжувалося колосальним зростанням вартості акцій.

За 1924-1929 pp. акції на Нью-Йоркській біржі зросли з 27 млрд до 90 млрд доларів (більше ніж утричі).

8. Значно зріс національний дохід США:

із 74,3 Млрд у 1923 р. до 86,8 млрд доларів у 1929 р.

9. Зросла роль гігантських монополій.

10. Не всі галузі економіки мали промислове піднесення. Суднобудівництво, вугільна промисловість, текстильна, виробництво залізничного обладнання перебували в стані застою.

11. Глибока криза характеризувала сільське господарство.

12. Після смерті Гардінга у 1923 р. президентом США став віце-президент Кальвін Кулідж, який виступав проти державного регулювання і проголошував принципи:

• “індивідуальної відповідальності” кожного американця за свої дії;

• “справа кожного — у його руках”;

• “справа Америки — бізнес”.

Висновки:

1. Завдяки високим темпам розвитку економіки, сприятливим умовам для підприємництва США досяглий панівного становища у світовому виробництві.

2. У соціальній сфері:

• створювалися нові робочі місця;

• підвищувалася зарплата;

• зменшувався робочий день;

• запроваджувалося соціальне страхування;

• вводився 8-годинний робочий день.

Це сприяло зменшенню соціальної напруженості.

“ВЕЛИКА ДЕПРЕСІЯ” (1929-1933 pp.)

24 жовтня 1929 р. Значне падіння курсу акцій на Нью-Йоркській біржі. Це один із зовнішніх проявів початку економічної кризи.

Причини економічної кризи:

1. Надмонополізація капіталу та засобів виробництва. У США значна частина фінансів зосереджувалася в руках фінансових груп Моргана, Дюпона, Рокфеллера, Мелена та ін.

2. Відсутність регулювання виробництва з боку держави.

3. Розрив між індустріальною могутністю і ємкістю внутрішнього ринку (тобто можливістю купувати цю продукцію на внутрішньому ринку), між зростанням обсягів виробництва і рівнем доходів значної частини населення.

4. Низька платоспроможність населення.

Криза виявилася в:

1. Падінні виробництва.

• У 1932 р. загальний обсяг продукції промисловості становив лише 54% докризового періоду.

• Різко скоротилося виробництво у важкій промисловості: з 285 доменних печей улітку 1932 р. працювало лише 46.

• За обсягом виробництва США повернулися до рівня 1908 р.

2. Зменшенні доходів: у 10 разів скоротилися доходи великих корпорацій.

3. Зменшенні обсягу торгівлі.

4. Кризі всієї фінансової системи країни.

За чотири роки кризи припинили діяльність 5,5 тис. банків (1/5 частина всіх банків країни).

5. Розоренні бізнесменів (понад 100 тис. осіб).

6. Зростанні безробіття.

Армія безробітних досягла у 1933 р. 16,9 млн чол. Кожен третій робітник не мав роботи.

7. Погіршенні матеріального становища робітників.

Реальна заробітна платня робітників до 1932 р. знизилася на 35-40%.

8. Погіршенні становища фермерів, які внаслідок падіння цін на сільськогосподарську продукцію і високих податків розорилися.

Розорилося 14% фермерських господарств.

З 1929 по 1932 р. за несплату боргів і податків було примусово розпродано 897 тис. ферм.

У період економічної кризи президентом США був республіканець Герберт Гувер, який вважав, що причиною кризи є розлад повоєнного світового господарства і що США швидко її подолають. Але ці прогнози не справдилися.

1. Г. Гувер стояв на позиціях “твердого індивідуалізму” і рішуче виступав проти регулювання економіки державою.

2. Соціальні функції в державі він покладав на приватну доброчинність.

3. Організовував громадські роботи.

4. Невдало проводив аграрну політику.

У 1929 р. було створено федеральне фермерське управління, яке почало скуповувати сільськогосподарську продукцію, щоб не допустити падіння цін.

На складах нагромаджувалися великі запаси сільськогосподарської продукції, які почали розпродувати у 1931 p., що погіршило становище фермерів.

Вивести країну з економічної кризи Г. Гуверу не вдалося. Це призвело до втрати його популярності на президентських виборах у 1932 р.

“НОВИЙ КУРС” Ф. РУЗВЕЛЬТА

ОБРАННЯ Ф. РУЗВЕЛЬТА ПРЕЗИДЕНТОМ США

Листопад 1932 р. Вибори президента США.

Республіканці зазнали поразки.

Президентом США було обрано кандидата Демократичної партії Ф. Рузвельта.

Франклін Рузвельт

(1882-1945)

Один із талановитих і визначних американських політичних діячів.

Народився у 1882 р. в родині великого підприємця і землевласника. Успішно закінчив Гарвардський університет. У 1913-1920 pp. працював помічником морського міністра. У 1921 р. Ф. Рузвельт важко захворів, довго лікувався, але залишився з паралізованими ногами на все життя. Незважаючи на життєві незгоди, продовжував займатися активною політичною діяльністю.

У 1928-1932 pp. двічі обирався губернатором штату Нью-Йорк. На цій посаді здобув велику популярність і виявив себе рішучим, наполегливим, далекоглядним політиком. Йому характерний новаторський підхід до вирішення важливих державних проблем.

Ф. Рузвельт — єдиний за всю історію США президент, який чотири рази підряд обирався главою держави.

Після приходу до влади внаслідок виборів 1932 р. Ф. Рузвельт почав здійснювати реформи в економічній і соціально-політичній галузях на основі програми “нового курсу”.

9 березня 1933 р. було скликано надзвичайну комісію Конгресу. За три місяці роботи було схвалено низку законів. Протягом “перших ста днів” президентства Ф. Рузвельта були закладені правові основи “нового курсу”.

СУТЬ “НОВОГО КУРСУ”

"Новий курс” — це система державного регулювання ринкової економіки та соціально-економічних процесів із здійсненням ефективних заходів захисту соціально незахищених верств населення.

Мета:

1. Активне втручання держави в економічне життя, приватне підприємництво, щоб подолати економічну кризу.

2. Забезпечити стабільність економічного розвитку.

3. Перетворити США в державу процвітання.

Втілення “нового курсу”

ЗМІЦНЕННЯ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ

1. У зв’язку з кризою в банківській системі, банкрутством американських банків, були закриті всі банки країни.

2. Дозвіл на відкриття і одержання в державі позики мали тільки великі банки, позиції яких зміцніли. Вони одержали від держави 3 млрд доларів. 3 тис. дрібних банків розорилися.

3. Для заспокоєння дрібних акціонерів і вкладників:

• були обмежені біржові операції;

• встановлювався державний контроль за ринком акцій;

• була створена корпорація по страхуванню банківських вкладів.

4. Було встановлено державний контроль над федеральною резервною системою, розширено її повноваження і перетворено на Національний банк США.

5. Під контроль держави було взято весь золотий запас країни.

6. Було відмінено золотий стандарт.

7. Золото заборонялося вивозити за кордон.

8. Долар девальвували.

Девальвація (від франц. — знецінення) — один із видів грошової реформи, який полягає у зниженні офіційного курсу долара відносно золота.

9. Було реформовано систему оподаткування.

Підвищено ставки податків на: надприбуток, спадщину, дарчі.

Висновок: всі ці заходи сприяли збільшенню фінансових ресурсів і посиленню їх регулюючої функції.

У ПРОМИСЛОВОСТІ:

1. Був прийнятий Закон про відновлення національної економіки (набрав чинності 16 червня 1933 p.).

2. Для всіх галузей промисловості, поділених на 17 груп, розроблено “кодекси чесної конкуренції”, які встановлювали:

• обсяги виробництва;

• ціни на продукцію, нижче якої не можна було продавати;

• розміри заробітної плати;

• регулювали ринки збуту.

3. Була створена Національна адміністрація відродження, яка здійснювала заходи з метою забезпечення корпораціям виходу з кризи з найменшими втратами.

4. Держава:

• надавала кредити великим корпораціям;

• робила вигідні замовлення;

• підтримувала ті підприємства, які могли витримати міжнародну конкуренцію і забезпечити експорт товарів.

Висновки:

1. “Кодекси чесної конкуренції” сприяли:

• витісненню з ринку малих підприємств;

• посиленню концентрації виробництва.

2. Зміцнювалася власність великих компаній.

У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ:

1. Був прийнятий Закон про допомогу фермерам (1933 p.).

2. Конгрес США заснував Адміністрацію регулювання сільського господарства, яка займалася примусовим скороченням посівних площ під бавовну, пшеницю, кукурудзу, тютюн тощо.

Тільки за один рік посіви пшениці й кукурудзи зменшилися на 7 млн га.

3. Грошові винагороди надавалися тим фермерам, які скорочували посіви й поголів’я худоби.

4. Запроваджувалися “молочні кодекси”, що визначали умови виробництва молока і його ціну.

5. Держава закупила у виробників мільйони свиней та іншої худоби, яку згодом знищили, щоб утримати стабільні ціни на ринку.

Було закуплено і знищено 23 млн голів великої рогатої худоби і 6 млн свиней.

6. Фермерам надавалися кредити на пільгових умовах.

Висновок: діяльність Адміністрації регулювання сільського господарства принесла користь лише великим сільськогосподарським компаніям і багатим фермерам.

У СОЦІАЛЬНІЙ СФЕРІ:

1. Для боротьби з безробіттям була створена Адміністрація громадських робіт.

2. Щоб скоротити безробіття, уряд здійснив програму громадських робіт (на громадських роботах було зайнято 2,5-3 млн осіб).

3. Безробітну молодь направляли в трудові табори (вони будували мости, дороги, саджали ліси, здійснювали меліорацію тощо).

4. На програму допомоги безробітним держава асигнувала понад 3,3 млрд доларів.

5. Надавалася фінансова допомога окремим центрам зайнятості.

6. У 1935 р. було прийнято робітниче законодавство.

Конгрес затвердив Закон про трудові відносини (Закон Вагнера), що закріпив за робітниками право:

• організовувати профспілки;

• укладати колективні договори з підприємцями.

7. Уперше в США було прийнято Закон про соціальне забезпечення, який передбачав:

• допомогу безробітним;

• пенсії по старості.

8. Був прийнятий Закон про допомогу вдовам, сиротам, інвалідам.

9. Було заборонено дитячу працю.

10. Спеціальним законом встановлювалися:

• мінімум заробітної плати;

• максимум тривалості робочого тижня.

Було передбачено поступовий перехід до 40-годинного робочого тижня.

Висновки:

1. Вперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта соціальної захищеності населення.

2. Значно поліпшилися умови життя і праці робітників.

Наслідки:

1. Активне державне регулювання економіки, реформи “нового курсу” Ф. Рузвельта зупинили кризові явища в США.

2. Значно розширилися функції держави.

3. “Новий курс” Ф. Рузвельта сприяв поступовому піднесенню економіки.

4. Було зроблено важливий крок перетворення США на державу економічного процвітання.

5. В основних галузях промисловості робітники почали створювати виробничі профспілки.

6. Досвід США у реформуванні суспільства пізніше використовувало багато країн світу (Франція, країни Латинської Америки та ін.).

7. Досвід “нового курсу” державного регулювання економіки — це важливий зразок для реформування економіки України.

8. Реформи “нового курсу” розширили рамки демократії.

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ

СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. Велика Британія за підсумками війни:

• досягла мети — усунула свого конкурента в Європі — Німеччину;

• одержала велику частину німецьких репарацій (22%);

• захопила значну частину колишніх колоніальних володінь Німеччини.

2. Однак з Першої світової війни Велика Британія вийшла ослабленою:

• вона втратила третину національного багатства;

• військові втрати — 750 тис. убитими і 1,7 млн пораненими;

• вона втратила 40% торгового флоту;

• випуск промислової продукції знизився на 20%;

• повністю припинилося житлове будівництво;

• погіршилося становище зовнішньої торгівлі: збільшився імпорт сировини і продовольства, імпорт британських товарів зменшився на 50%;

• великих збитків зазнали англійські фінанси;

• податки в країні зросли в 6 разів;

• зросли державні позики:

внутрішні — у 10 разів, з 645 млн фунтів стерлінгів у 1913 р. до 6,5 млрд фунтів стерлінгів у 1919 p.; зовнішній борг у кінці війни становив 1 млрд 150 млн фунтів стерлінгів, із яких США були винні 850 млн фунтів стерлінгів;

• із кредитора американських банків Велика Британія перетворилася на їхнього боржника.

Тільки на погашення процентів Британія щорічно витрачала 40% державного бюджету.

3. Зростала національно-визвольна боротьба в британських колоніях.

4. Післявоєнне піднесення економіки було недовготривалим:

• восени 1920 р. почалася перша післявоєнна економічна криза;

• навесні 1921 р. обсяг промислової продукції становив 2/3 довоєнного рівня, експорт скоротився наполовину, імпорт — на 40%.

5. До кінця 1921 р. криза була подолана, але нового промислового піднесення не відбулося.

6. У 1922-1923 pp. в економіці Британії спостерігався застій.

Висновок: Великій Британії не вдалося досягти своєї колишньої могутності.

Внутрішня політика консервативних і лейбористських урядів у 20-х pp.

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У Великій Британії діяли три політичні партії:

1. Консервативна партія. Заснована у 1867 р.

Виражала інтереси промислових і фінансових підприємців, вищих урядовців, бюрократії та великих землевласників.

Виступала за посилення позицій приватного капіталу, свободу підприємництва.

Проводила політику “раціоналізму”.

Зберігала прихильність до традиційних порядків.

2. Ліберальна партія. Заснована у 1832 p., остаточно оформилася у 1877 р.

Виражала інтереси дрібних і середніх власників, чиновників, частини інтелігенції.

Виступала за демократичні свободи, поєднання інтересів держави і власників, за розвиток вільного підприємництва. Після Першої світової війни втратила свій вплив і почала виступати з більш поміркованих позицій.

3. Лейбористська партія. Заснована в 1900 р. (до 1906 р. називалася Комітетом робітничого представництва). Виступала за демократичні реформи, широке національне законодавство.

До 1918 р. не мала програмних документів.

Лютий 1918 р. Прийнято Статут Лейбористської партії. Вперше було введено, поряд із колективним, індивідуальне членство.

КОАЛІЦІЙНИЙ УРЯД Д. ЛЛОЙД-ДЖОРДЖА (коаліція консерваторів і лібералів)

Кінець 1918 р. Відбулися парламентські вибори.

Лейбористська партія брала участь у виборах самостійно.

Перемогла коаліція консерваторів і лібералів — прихильників прем’єр-міністра Д. Ллойд-Джорджа.

Д. Ллойд-Джордж знову очолив уряд, ключові пости в якому одержали лідери консерваторів Е. Бонар Лоу, лорд Керзон, а також ліберал В. Черчилль,

Уряд Ллойд-Джорджа здійснив низку реформ:

1. Сприяв розвитку економіки, переходу економіки на випуск мирної продукції.

2. Були ліквідовані всі державні контрольні органи, створені в роки війни, з метою стимуляції вільної підприємницької діяльності.

3. Сприяв розширенню соціальної функції держави:

• була підвищена заробітна плата, скорочено робочий день;

• здійснювалася програма допомоги безробітним;

• допомога в житловому будівництві;

• встановлювалася матеріальна допомога демобілізованим солдатам, які поверталися до мирної праці;

• була прийнята програма розвитку народної освіти;

• запроваджувалася обов’язкова шкільна освіта для дітей до 14 років.

4. Лютий 1918 р. Було проведено реформу виборчого права, згідно з якою:

• вперше виборчі права одержали жінки віком після 30 років;

• ліквідовувався майновий ценз.

5. 1921 р. Уряд Ллойд-Джорджа надав статус домініону своїй колонії — Ірландії (26 графств). Проте шість графств Північної Ірландії, в яких проживали протестанти, залишалися в складі Великої Британії.

Велика Британія зберегла за собою право тримати в Ірландії військово-морські бази і сухопутні війська.

Домініон (від лат. — володіння) — назва самоврядних частин і деяких колоній Великої Британії.

КОНСЕРВАТОРИ ПРИ ВЛАДІ

(1922-1923 pp. — уряд Е. Бонар Лоу, 1923-1924 pp. — уряд Стенлі Болдуїна)

Жовтень 1922 р. Консерватори розірвали коаліцію з лібералами і перемогли на парламентських виборах.

Вони сформували уряд Е. Бонар Лоу, якого у травні 1923 р. змінив Стенлі Болдуїн після позачергових парламентських виборів, у яких жодна з трьох головних політичних партій Британії (консервативна, ліберальна, лейбористська) не змогли одержати значної переваги.

За підсумками виборів консерватори одержали 258 місць, лейбористи — 191, ліберали — 158.

Така розстановка сил не давала переваги жодній партії.

Виникла така ситуація, при якій будь-який однопартійний уряд міг одержати вотум недовіри. Так і сталося.

ПЕРШИЙ ЛЕЙБОРИСТСЬКИЙ УРЯД

(січень - жовтень 1924 р.)

(Уряд очолив Рамсей Макдональд)

Січень 1924 р. Консервативний уряд С. Болдуїна одержав вотум недовіри в палаті общин.

Був сформований перший в історії країни лейбористський уряд. Його очолив лідер правого крила лейбористської партії Р. Макдональд, який залишив за собою посаду міністра закордонних справ. Усі ключові посади в уряді зайняли представники лейбористської партії.

Р. Макдональд здійснив низку реформ:

1. Сприяв розвитку приватної ініціативи.

2. Зменшив мито на деякі продовольчі товари.

3. Були знижені деякі податки, в тому числі на прибутки монополістичних компаній.

4. Були знижені акцизні збори на чай, цукор тощо.

5. Деяким категоріям безробітних збільшив розміри допомоги по безробіттю.

6. Покращив систему страхування по безробіттю.

7. Збільшив пенсії по старості та інвалідам.

8. Збільшив субсидії держави на житлове будівництво.

9. Визнав Радянський Союз і встановив з ним дипломатичні відносини.

Субсидія (від лат. — допомога, підтримка) — це допомога в грошовій або натуральній формах, яка надається державою за рахунок коштів бюджету місцевим органам влади, організаціям, громадянам. На відміну від позики, субсидія не повертається.

КОНСЕРВАТОРИ ПРИ ВЛАДІ

(1924-1929 pp. — уряд Стенлі Болдуїна)

Жовтень 1924 р. Уряд розпустив парламент і призначив нові вибори.

Перемогу на виборах здобули консерватори. Уряд очолив С. Болдуїн.

Було здійснено такі заходи:

1. Відновлено золотий стандарт фунта стерлінга на рівні довоєнного паритету з доларом (1 фунт стерлінгів дорівнював 4,86 долара).

2. Уряд підтримував підприємців у їхніх діях, спрямованих на зниження собівартості продукції і підвищення конкурентноздатності англійських товарів на зовнішніх ринках.

3. Підприємці прагнули домогтися цього не шляхом заміни застарілого обладнання, а шляхом зниження заробітної плати робітникам.

4. Було здійснено зниження заробітної плати робітників, збільшено тривалість робочого дня, що викликало незадоволення шахтарів, транспортників, залізничників, машинобудівників.

У країні назрівав загальний страйк.

31 липня 1925 р. Уряд оголосив про надання власникам шахт строком на 9 місяців державних субсидій, щоб не допустити зниження заробітної плати шахтарям. Цей день робітники назвали “червоною п’ятницею”.

30 квітня 1926 р. Власники шахт оголосили про звільнення всіх гірників, не згодних на зменшення заробітної плати.

У відповідь шахтарі почали страйк.

Уряд ввів надзвичайний стан.

4 травня 1926 р. Почався перший в історії англійського робітничого руху загальний страйк.

У ньому брало участь близько 4 млн осіб.

Страйком керували, страйкові комітети і Ради дії.

12 травня 1926 р. Генеральна рада тред-юніонів почала переговори з урядом і закликала робітників припинити страйк. Лише Федерація гірників відмовилася припинити страйк, який вони продовжили до грудня 1926 р.

1927 р. Парламент затвердив Закон про промислові конфлікти і тред-юніони, який:

• заборонив загальні страйки і страйки солідарності;

• службовцям державних установ заборонив вступати до профспілок.

Травень 1927 р. Уряд оголосив про припинення дипломатичних відносин з СРСР.

ДРУГИЙ ЛЕЙБОРИСТСЬКИЙ УРЯД (1929-1931 pp.)

1929 р. На парламентських виборах консерватори зазнали поразки. Перемогу здобули лейбористи.

Другий лейбористський уряд сформував Р. Макдональд. Другий прихід лейбористів до влади збігся з початком економічної кризи:

• скорочувалося виробництво: у суднобудуванні — на 88%, у машинобудуванні — на третину;

• удвічі зменшився обсяг зовнішньої торгівлі;

• кількість безробітних досягла 3 млн осіб;

• зростав дефіцит платіжного балансу.

Заходи уряду Р. Макдональда

Для боротьби з безробіттям було створено Міністерство по боротьбі з безробіттям, яке:

• сприяло переселенню робітників із районів кризи в сільську місцевість або в промислові райони, які менше охоплені кризою;

• організовувало громадські роботи.

1930 р. Парламент прийняв Закон про страхування від безробіття.

Недоліки діяльності уряду

Незадоволення викликали антикризові заходи уряду:

• зниження заробітної плати;

• зменшення допомоги по безробіттю;

• не було відновлено 7-годинний робочий день на шахтах;

• зберігалися антипрофспілкові закони.

НАЦІОНАЛЬНИЙ УРЯД (1931-1935 pp.)

В уряді Р. Макдональда не було єдиного погляду на шляхи виходу країни з кризи, тому стався розкол.

1931 р. Р. Макдональд і деякі інші міністри погодились на союз з консерваторами і лібералами. Був сформований Національний уряд, очолюваний Р. Макдональдом, який перебував при владі до 1935 р.

Уряд втілював у життя такі антикризові заходи:

1. Була зменшена допомога по безробіттю на 10%.

2. Проведено зниження зарплати службовцям, перш за все вчителям і військовим морякам.

3. У 1931 р. відмінено золотий стандарт фунта стерлінга, що призвело до падіння його курсу.

4. Було створено стерлінгову зону, що об’єднувала країни, які використовували фунт стерлінга для взаеморозрахунків.

5. Усі товари, які ввозилися в Англію, були обкладені митами в розмірі 10%.

6. Велика Британія відмовилася від вільної торгівлі.

7. Були введені протекціоністські закони, що сприяли розвитку власної промисловості.

Вжиті заходи дали змогу в 1934 р. вийти з важкої економічної кризи.

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ В 30-х pp.

1935-1937 pp. При владі консервативний уряд, який очолив Стенлі Болдуїн. Було досягнуто деяке економічне відновлення країни.

1937 р. Уряд консерваторів очолив Невілл Чемберлен.

1. Внутрішня політика була спрямована на збереження існуючих порядків.

2. Були дещо скорочені витрати на соціальні потреби.

3. Почалося промислове піднесення, особливо в автомобільній, авіаційній, електротехнічній і хімічній галузях промисловості.

4. Швидко зростала військова промисловість.

5. Значно зросли державні асигнування на військові потреби.

6. У квітні 1939 р. було запроваджено загальну військову повинність.

7. У зовнішній політиці провадилася політика “вмиротворення”.

ФРАНЦІЯ

НАСЛІДКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ДЛЯ ФРАНЦІЇ

1. Франція після Першої світової війни стала провідною країною Західної Європи.

2. Вона повернула високорозвинені індустріальні райони Ельзас і Лотарингію.

3. До складу французької колоніальної імперії ввійшли німецькі і турецькі володіння:

• частина Того і Камеруну в Африці;

• Сирія і Ліван на Близькому Сході.

4. Війна принесла Франції значні людські жертви:

• 1 млн 300 тис. солдат загинуло,

• 2 млн 800 тис. було поранено,

• майже 5 млн чол. залишилося без житла і роботи.

5. Франція зазнала значних матеріальних втрат:

• були спустошені північно-східні департаменти Франції, з найрозвиненішою промисловістю;

• зруйновано близько 10 тис. фабрик і заводів;

• загинула половина французького торгового флоту;

• загальні втрати Франції становили 134 млрд золотих фрайків.

6. Із країни-кредитора Франція перетворилася на боржника.

Борг союзникам дорівнював 60 млрд франків, у тому числі США — 40 млрд франків.

Соціально-економічний розвиток країни у 20-30-х  pp.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ФРАНЦІЇ У 1918-1921 pp.

Після закінчення Першої світової війни у Франції почалася економічна криза, яка тривала з 1918 по 1921 p.:

1. Промислове виробництво становило 55% рівня 1913 р.

2. Виробництво сільськогосподарської продукції — 77%.

3. Ціни на продукти харчування і товари першої необхідності зросли в 5-7 разів.

4. Податки зросли в 4 рази.

5. Різко впав курс франка, виникла інфляція.

6. Важливу роль відігравав заснований урядом банк “Національний кредит”, через який розподілялися субсидії на відновлення зруйнованих війною районів.

7. Після виходу із кризи в економіці Франції спостерігався застій.

ЧАСТКОВА СТАБІЛІЗАЦІЯ (1924-1930 pp.)

Причини високих темпів промислового розвитку:

1. Надходження репарацій із Німеччини.

Незважаючи на їхнє постійне скорочення, Франція одержала понад 8 млрд марок у вигляді натуральних поставок: вугілля, лісу, цементу тощо. Це значно покращило її економічне становище. .

2. Повернення Ельзасу і Лотарингії.

3. Використання саарського вугілля.

4. Технічна реконструкція важкої індустрії, що сприяло високим темпам її розвитку.

5. Відбудова економіки зруйнованих війною районів.

6. Дешева робоча сила в колоніях.

Економічне зростання в роки стабілізації:

• промислове виробництво значно випереджало довоєнний рівень;

• промислове виробництво зросло в 1,5 рази;

• щорічний приріст промислової продукції становив у середньому 5%;

• зросла питома вага важкої промисловості, особливо металургії і машинобудування; .

• на підприємствах здійснювалася раціоналізація виробництва, запроваджувалися конвеєри, нова техніка;

• за темпами економічного розвитку Франція випереджала Англію і Німеччину;

• швидкими темпами розвивалися нові галузі промисловості — автомобільна, хімічна, електротехнічна, авіаційна, радіотехнічна;

• значно зросла концентрація виробництва і капіталу. На великих підприємствах працювало до 60% робітників;

• зросли прибутки великих компаній (“Рено”, “Пежо”, “Шнейдер” та ін.), які контролювали економіку та фінанси країни;

• дрібні і середні підприємства чисельно переважали великі підприємства;

• Франція значно збільшила виробництво озброєнь, зростали прибутки військово-промислових компаній;

• помітно зросло виробництво предметів розкоші;

• Франція перетворилася на розвинену індустріально- аграрну країну;

• текстильна й деякі інші галузі промисловості перебували в стані застою і не досягли довоєнного рівня;

• сільське господарство в 1924-1930 pp. трималося на рівні 1913 р.;

• поряд із великими підприємствами у Франції була велика кількість ремісничих підприємств;

• Франція залишалася державою-рантьє:

давала капітали в борг, одержуючи прибутки від великих відсотків, а також від цінних паперів численних іноземних компаній. Прибутки від цінних паперів утричі перевищували прибутки від промисловості.

Світова економічна криза

Франція у світову економічну кризу вступила пізніше, ніж інші країни (у 1930 p.), але сама криза тривала довше (до 1935 p.). Причини пізнішого вступу Франції у світову економічну кризу:

1. Відновлення зруйнованих під час війни районів, на які уряд виділив 100 млрд франків.

2. Одержання німецьких репарацій.

3. Будівництво воєнних укріплень на франко-німецькому кордоні (“лінії Мажино”).

Прояви економічної кризи:

• До 1932 р. промислове виробництво скоротилося на 44% порівняно з 1930 р.

• Імпорт і експорт скоротилися на 65%.

• Криза завдала значного удару сільському господарству.

• Величезні запаси продовольства не мали збуту, хоча ціни на Нього впали до низького рівня.

• Кількість безробітних перевищила 2 млн осіб.

• Розорилося понад 100 тис. дрібних підприємств.

• Політична нестабільність.

З листопада 1929 р. по травень 1932 р. при владі змінилося вісім урядів. У середньому кожен із них був при владі чотири місяці. Проте в цілому економічна криза у Франції це була такою глибокою, як у США і Німеччині.

ФРАНЦІЯ У 1935-1939 pp.

1. Посилився вплив держави на економіку країни (державне регулювання).

2. Уряд створив “захищений сектор”, у який ввійшли великі банки, крупні залізничні компанії, металургійні, хімічні об’єднання, які одержували державні замовлення. Їхні прибутки зростали.

3. Тільки в 1937 р. промисловість і зовнішня торгівля повернулися до довоєнного рівня.

4. У 1938 р. намітився новий спад, який не було повністю подолано аж до Другої світової війни.

ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА ЛІВИХ І ПРАВИХ СИЛ

Для політичного життя Франції характерна багатопартійність. У 20-х pp. Францією управляли дві коаліції партій, між якими велася боротьба за владу:

1. “Лівий блок” — союз соціалістів і радикалів.

2. “Національний блок” — союз правих партій.

Із представників партій цих блоків формувалися уряди Франції.

Уряд Ж. Клемансо (1917-1919 pp.)

Жорж Клемансо — лідер радикалів, який провів низку заходів для послаблення післявоєнної напруженості та припинення страйків робітників:

1. Встановив 8-годинний робочий день.

2. Профспілки отримали право на укладення колективного договору.

3. Намагався посилити патріотичні настрої серед населення.

4. Зумів змінити невдоволення людей станом очікування кращих часів, які настануть для Франції.

Уряд “Національного блоку”

Перший уряд “Національного блоку” очолив А. Мільєран (1919-1922), який:

1. Проголосив курс “твердої руки”.

2. Намагався придушити страйкову боротьбу.

3. Подолати кризу.

4. Відродити економіку.

5. Домогтися від Німеччини повної сплати репарацій.

6. Зменшити втручання держави в економічне життя.

У 1922-1924 pp. уряд “Національного блоку” очолив Р. Пуанкаре.

В країні посилилися незадоволення провалом рурської акції 1923 p., коли франко-бельгійські війська були змушені залишити німецький Рур.

Проти уряду виступило духовенство і масові релігійні організації.

Уряд “Лівого блоку” (“картель лівих” —1924-1926 pp.) Уряд очолив Едуард Ерріо.

У передвиборній програмі уряд обіцяв:

1. Амністію політичним в’язням.

2. Відновлення на роботі звільнених страйкарів.

3. Створення системи соціального страхування.

4. Введення прогресивно-прибуткового податку.

5. Дотримання закону про 8-годинний робочий день.

Проте всі ці демократичні заходи уряд не впроваджував у життя, що спричинило його кризу.

Уряд “Національного блоку” — союзу правих партій і частини радикалів (1926-1928 pp.)

Уряд очолив лідер правих, екс-президент Франції Р. Пуанкаре.

Заходи уряду Р. Пуанкаре:

1. Вів боротьбу проти інфляції, за стабілізацію франка.

2. Скоротив витрати за рахунок зменшення чисельності державних службовців.

3. Було введено нові податки.

4. У 1926 р. вперше була введена державна допомога по безробіттю.

5. Були введені пенсії по старості, допомога по хворобі та інвалідності.

1928-1929 pp. — внаслідок нового виборчого закону 1928 р. до влади прийшов “Союз правих партій” без радикалів.

1929 р. Р. Пуанкаре подав у відставку.

Листопад 1929 р. — травень 1932 р. При владі була коаліція правоцентристських партій. Змінилося 8 урядів. Це роки політичної нестабільності.

Уряд “Лівого блоку” та центристських сил (1932 р.)

Уряд знову сформував Е. Ерріо, який був при владі до кінця року:

1. Ніяких реформ не провів.

2. Уклав пакт про ненапад із СРСР (1932 p.).

3. Відмовився від репарацій з Німеччини.

4. Визнав право німців на озброєння.

1932-1934 pp. — часта зміна урядів “Лівого блоку”.

30-ті pp. Активізація діяльності крайніх правих і фашистських організацій і партій, у яких нараховувалося до 2 млн чол. Озброєні фашистські загони мали у своїх рядах до 7-8 тис. чол.

Причини активізації фашистських організацій:

1. Економічна криза.

2. Падіння рівня життя населення.

3. Встановлення фашистських режимів у Німеччині й Італії.

Висновок: для Франції характерна політична нестабільність, часта зміна урядів, боротьба правих і лівих сил за свій вплив у країні.

НАРОДНИЙ ФРОНТ

Народний фронт Франції — це широка антифашистська політична коаліція демократичних сил у боротьбі проти загрози фашизму.

Особливості французького фашизму:

1. Французький фашизм, на відміну від німецького та італійського, почав набирати силу пізніше.

2. Він не був єдиною політичною течією.

3. Не мав масової бази, як фашисти в Німеччині та Італії.

4. Був тісно пов’язаний з правими партіями й католицькою церквою.

5. Був загрозою демократії.

6 лютого 1934 р. Понад 20 тис. озброєних фашистів вийшли на вулиці Парижа і зробили спробу захопити приміщення парламенту та інші урядові будинки. Поліція відкрила вогонь. Спроба фашистського заколоту сколихнула всю Францію.

9 лютого 1934 р. В Парижі відбулася 50-тисячна демонстрація під лозунгом “Геть фашизм!”.

18 лютого 1934 р. В країні відбувся загальнополітичний страйк, який супроводжувався масовими антифашистськими маніфестаціями. Почалося створення Народного фронту — об’єднання широких верств населення проти фашизму.

Січень 1936 р. Була опублікована програма Народного фронту.

Весна 1936 р. Відбулися вибори до палати депутатів. Народний фронт одержав перемогу (56% голосів).

Був сформований демократичний коаліційний уряд, який очолив соціаліст Леон Блюм. У діяльності уряду знайшла відображення програма Народного фронту.

Протягом літа 1936 р. парламент прийняв понад 100 законів, які відповідали програмі Народного фронту.

Втілення в життя програми Народного фронту:

1. Були прийняті закони про заборону воєнізованих фашистських організацій, 40-годинний робочий тиждень, двотижневі оплачувані відпустки, колективні договори між власниками підприємств і робітниками.

2. Було підвищено заробітну плату службовцям.

3. Збільшено пенсії бувшим фронтовикам.

4. Допомога по безробіттю звільнялася від податків.

5. Для безробітних організовували громадські роботи.

6. Уряд надав відстрочку для погашення боргів підприємств у промисловості, торгівлі, сільському господарстві.

7. Середнім верствам населення надавалися пільгові кредити.

8. Урядом було створено зернове бюро, що закуповувало у селян зерно за цінами, які перевищували низькі кризові ціни у 2-3 рази.

9. Податки з малих підприємств були зменшені, а з великих — збільшені.

10. Французький банк був поставлений під контроль держави.

11. Уряд оголосив про націоналізацію декількох воєнних заводів.

12. У 1937 р. був заснований Національний союз залізниць, під управління якого перейшли всі залізниці.

13. Здійснювалося “оздоровлення” фінансової системи країни.

14. Вдалося стабілізувати грошову одиницю — франк.

15. Був встановлений державний контроль над усіма фінансовими операціями.

Початок 1937 р. Уряд Л. Блюма, посилаючись на важке фінансове становище Франції, оголосив “перепочинок” у здійсненні програми Народного фронту.

Червень 1937 р. Уряд Л. Блюма пішов у відставку.

Квітень 1938 р. Був сформований новий уряд, який очолив правий радикал Едуард Даладьє.

Листопад 1938 р. Партія радикалів вийшла з Народного фронту. Це привело до розпаду Народного фронту. Він припинив існування.

ПРИЧИНИ ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НАРОДНОГО ФРОНТУ

1. Між партіями Народного фронту були суперечності й розбіжності:

• перші розбіжності між партіями Народного фронту виникли у 1936 р. у зв’язку з подіями в Іспанії (коли іспанські фашисти підняли заколот проти уряду Народного фронту в Іспанії, уряд Л. Блюма заявив про політику “невтручання” в іспанські справи, яку різко критикували комуністи);

• серйозні протиріччя в Народному фронті спричинили відношення до користування демократичними свободами фашистськими угрупованнями. Згідно з Законом були

заборонені лише воєнізовані фашистські організації, а інші продовжували існувати. За повну заборону фашистських організацій виступили ліві сили;

• розбіжності між партіями стосувалися здійснення соціально-економічної політики.

2. В реалізації заходів Народного фронту брали участь комуністи, які вважали Народний фронт перехідним етапом для встановлення “диктатури пролетаріату”.

3. Відсутність фінансової підтримки з боку великих підприємців і фінансистів:

• велика буржуазія боялася поглиблення соціальних перетворень;

• банкіри почали переводити свої капітали за кордон, що призвело до знецінення франка і зростання цін.

ЗНАЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НАРОДНОГО ФРОНТУ

1. Народний фронт вів успішну боротьбу проти фашизму.

2. Він перешкодив фашистам прийти до влади у Франції.

3. Забезпечив збереження і розширення демократичних свобод.

4. Франція стала першою європейською країною, в якій ідеї Народного фронту реально втілилися в життя.

5. Зросла політична свідомість різних верств населення, які переконалися в необхідності єднання в боротьбі проти загрози фашизму.

6. Досягнення Народного фронту переконливо показали, що союз демократичних сил має величезні можливості для здійснення важливих соціально-економічних перетворень.

7. Проводилася відносно результативна соціально-економічна політика.

8. Народний фронт приніс реальне покращення рівня життя французького народу.

9. Велике значення мало соціальне законодавство Народного фронту, яке було найкращим порівняно з іншими країнами.

10. Досвід Народного фронту довів можливість об’єднання демократичних сил у боротьбі проти фашизму.

Тема 4. ТОТАЛІТАРНІ  ТА ДИКТАТОРСЬКІ РЕЖИМИ

ТОТАЛІТАРИЗМ

Тоталітаризм (від лат. — цілісність, повнота) — одна з форм політичного правління, яка характеризується зосередженням державної влади в руках певної групи людей (найчастіше політичної партії на чолі з лідером), які підпорядковують усі сфери життя суспільства своїм інтересам, встановлюють тотальний (загальний) контроль над ним; знищенням демократичних свобод і конституційних прав, репресіями опозиції, здійсненням політичного і духовного закабалення.

Передумови виникнення тоталітаризму:

1. Перша світова війна принесла руйнування і розорення країн, які потерпали від економічних, політичних і соціальних конфліктів.

Почали поширюватися ідеї шовінізму і расизму (Німеччина), сильної держави, в якій інтереси нації і держави будуть вищими від інтересів окремої людини (Італія).

Шовінізм {франц. — від прізвища солдата наполеонівської армії Шовена, прихильника завойовницької політики Наполеона) — один із різновидів націоналізму, проповідь винятковості та вищості однієї нації над іншими, розпалювання ворожнечі між народами.

Націоналам — психологія, ідеологія і політика в національному питанні, що ґрунтується на звеличенні своєї нації, визнанні пріоритету національного чинника в суспільному розвитку.

Расизм — сукупність антинаукових поглядів і тверджень про існування “вищих рас”, які творять культуру, і “нищих рас”, які не здатні до культурного прогресу. Служить обґрунтуванням агресивних воєн, масового винищення людей (наприклад, в гітлерівській Німеччині).

Опозиція (від лат. — протистояння) — протиставлення однієї політики, одних поглядів іншим, активна протидія їм. Носіями цих поглядів є партії, окремі групи, які виступають проти більшості.

2. Світова економічна криза, з якої деякі країни виходили не шляхом проведення реформ і демократизації суспільно-політичного життя, а шляхом встановлення тоталітарних режимів.

3. Тоталітаризм зароджується з особливостей внутрішнього розвитку країн:

• в СРСР — спирався на марксистсько-ленінське вчення про неминучість класової боротьби і необхідність встановлення “диктатури пролетаріату”, сильної влади, здатної подолати будь-яких ворогів;

• в Німеччині — спирався на ідеологічні підвалини національної винятковості (“Нація понад усе”), що призвело до поширення реваншистських настроїв (“Нам нині належить Німеччина, а завтра — цілий світ”);

• в Італії — на основі поширення ідей відновлення держави . на зразок Римської імперії, в якій інтереси нації і держави будуть вищими, ніж інтереси окремої людини (“Все для держави, нічого поза державою і нікого проти держави”);

• в Іспанії — внаслідок економічної відсталості, розгортання національних протиріч, прагнення сильної влади.

Прояви тоталітаризму — фашизм і сталінізм, які заперечують свободу і гідність особистості.

ОЗНАКИ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ

Між тоталітарними режимами є відмінності і свої особливості, але для всіх характерні загальні ознаки:

1. Тоталітарні режими — це радикальні рухи, які сформували свої ідеології, що є офіційними і обов’язковими для всіх. Здійснюється ідеологізація всіх сфер державного, політичного, суспільного і особистого життя.

Ідеологія — система політичних, економічних, правових, моральних, естетичних, філософських і релігійних поглядів, теорій, принципів, які виражають інтереси певних соціальних верств населення.

2. Тоталітарні режими ставлять своєю метою побудову нового ладу, очищеного від вад попередніх періодів:

більшовики — безкласове комуністичне суспільство;

націонал-соціалісти (нацисти) Німеччини — расистський, вільний від євреїв, арійський рай;

фашисти Італії —відновлена Римська імперія, сильна, могутня, вплив якої поширюється на цілі народи.

3. Існування в країні єдиної масової партії, як носія їхньої ідеології, але монопольної структури, що стоїть над державою і всіма сферами суспільного життя. Державні структури виконують партійні замовлення.

4. Створення культу партійного лідера, “культу особи” (фюрер, вождь, дуче, “великий керманич” тощо), його обожнювання, концентрація всієї влади в його руках. Перетворення населення у натовп, слухняний волі вождя.

5. Ліквідація демократичних інститутів держави, прав і свобод громадян.

6. Заборона політичної або іншої опозиції.

7. Визнання репресій, насильства над громадянами ефективним способом керівництва державою і засобом досягнення своєї мети.

8. Повна монополія на інформацію. Абсолютний контроль усіх джерел інформації, наступальна пропаганда.

9. Насадження монополії в мистецтві, яке прославляє керівну роль партії, звеличує роль вождя і зв’язок партії з народом. Для всіх тоталітарних режимів характерні:

• зображення величних портретів вождя,

• велетенські скульптурні постаті вождя,

• грандіозні громадські будівлі тощо.

10. Кожен тоталітарний режим вигадував “ворогів”, з якими треба боротися.

11. Поширюється психологія ненависті, виховується ненависть до внутрішніх і зовнішніх “ворогів”: у фашистів — “ворогами” були євреї і комуністи; у комуністів — куркулі та вигадані саботажники, контрреволюціонери, “вороги народу” та ін.

12. Зловживання владою, політичне насильство, злочини і репресії (масові арешти та розстріли, концентраційні табори, окремі вбивства).

13. Створення апарату масового терору і підвищення ролі та значення в суспільстві репресивних органів.

14. Громадські інтереси вищі від інтересів особистих. Організація різнобічної діяльності, щоб зміцнити колективні зв’язки і ослабити роль родини, знищити індивідуальність.

15. Зневага до ліберальної демократії, яка сповідує гуманізм, віру в компроміс, прихильність до права, до виконання закону тощо.

16. Всебічний вплив на особистість через дошкільні заклади, школу, засоби масової інформації, державні і громадські організації, заклади культури, які перебувають під повним контролем партії і держави.

17. Дотримувалися принципу “мета виправдовує засоби”.

18. Абсолютна регламентація всієї життєдіяльності суспільства.

19. Повний контроль над економікою, одержавлення економіки, централізація управління економікою.

20. Нав’язування своєї ідеології іншим народам, зовнішня експансія, прагнення до світового панування.

Експансія (від лат. — поширення) — поширення свого впливу на інші країни і народи економічними методами (вивіз капіталу, валютна політика) шляхом дипломатичного тиску або збройної інтервенції.

21. Проголошення найвищою цінністю служіння ідеї: у СРСР — комуністичне суспільство,

у Німеччині — “тисячолітній рейх”, “нація понад усе”, в Італії — “великий Рим”.

Ідея — це сутність, сенс, значення; форма осмислення реальності.

22. Засилля бюрократизму, що характеризує відокремлення влади та її апарату від суспільства.

ФАШИЗМ

Одним із різновидів тоталітарних режимів є фашизм (фашизм в Італії, націонал-соціалізм (нацизм) у Німеччині).

Фашизм (від іт. — пучок, зв’язка, об’єднання) — це форма репресивно-терористичної диктатури, в основі якої лежить реакція, жорстокий терор, насильство, політика терористичних загарбань у прагненні світового панування.

Основні риси фашизму:

1. В управлінні здійснювався “фюрер-принцип” — безумовне підкорення нищих керівних органів вищим, централізація влади.

2. Ліквідація парламентсько-демократичних порядків, демократичних інститутів держави.

3. В основі ідеології лежали расизм, войовничий націоналізм, шовінізм, мілітаризм.

4. Расизм нацистів полягав у звеличенні власної нації й знищенні “неповноцінних народів”.

5. Проповідування “культу грубої сили”.

6. Культ особи “вождя”, наділеного рисами провидця, проводиря, за яким потрібно слідувати.

7. Крайня агресивність у зовнішній політиці. Прагнення домогтися світового панування, “життєвого простору”, пограбування і знищення інших народів.

8. Головна ставка робилася на силу, війну і агресію.

9. Вищість інтересів нації і держави за інтереси окремої особистості або групи людей, підкорення особистості державним структурам.

10. Впровадження фашистської ідеології в усі сфери державного. громадського, культурно-освітнього життя.

11. Дискредитація демократії, створення міфу про її неефективність, пропаганда необхідності “твердої руки”, яка здатна навести порядок у країні Мілітаризм — нарощування озброєнь, воєнної могутності з метою підготовки до війни.

Дискредитація — підрив довіри до кого-небудь, приниження гідності, авторитету.

НАСЛІДКИ ПОШИРЕННЯ ІДЕОЛОГІЇ ФАШИЗМУ

1. Було ліквідовано парламентську систему.

2. Були встановлені фашистські диктатури:

в Італії — Муссоліні, 1922 p.;

в Німеччині — Гітлера, 1933 p.;

в Іспанії — Франко, 1936-1939 pp.

3. Велася шалена гонка озброєнь.

4. Фізично було винищено мільйони людей.

5. Проводився геноцид щодо різних народів (євреїв, циган та ін).

6. Гинули ідеали честі, добра, совісті, заохочувалися негідницькі діяння.

7. Була розв’язана Друга світова війна.

СТАЛІНІЗМ

Сталінський тоталітарний режим утвердився наприкінці 20-х — у 30-х pp. XX ст.

Передумови появи сталінізму:

1. Встановлення політичної диктатури Комуністичної партії.

2. Ліквідація політичного плюралізму.

3. Однопартійна система і ліквідація будь-якої опозиції. Відсутні інститути громадянського суспільства. Перетворення рад і громадських організацій у придатки владних структур.

4. Зрощення Комуністичної партії з державою, ліквідовано принцип верховенства права. Відсутній поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Фактично, він існує лише формально.

5. Позбавлення громадян прав і реальної участі у суспільно-політичному житті.

ОСНОВНІ РИСИ СТАЛІНІЗМУ

1. Культ особи Й. Сталіна. Зміцнення режиму абсолютної влади, який підтримувався системою бюрократії та органами політичного контролю.

2. Підпорядкування режиму і централізованому партійно-бюрократичному апарату всіх сфер суспільного життя.

3. Засилля бюрократизму, що характеризує відокремлення влади та її апарату від суспільства.

4. Заборона діяльності опозиційних партій і громадських організацій.

5. Зміцнення монополії Комуністичної партії на владу.

6. Панування партійно-державної еліти, яка користується недосяжними для інших благами і привілеями, перетворення її в особливу силу, що піднялася над суспільством і державою.

7. Наявність лише одній офіційної ідеології для суспільства — марксизму-ленінізму, основним носієм якої є Комуністична партія.

8. Абсолютна підпорядкованість громадян і всіх організацій і спілок, у тому числі й церкви, правлячій партії.

9. Повна монополія Комуністичної партії на засоби масової інформації.

10. Найвищою цінністю оголошувалося служіння ідеї комуністичного будівництва, укорінення якої у свідомості людей покладалося на пропаганду.

11. Повна відсутність прав і свобод громадян.

12. Відчуження людини від власності, влади, держави, духовно-культурних цінностей. Незахищеність, безсилля громадян перед політичною владою.

13. Пошуки внутрішніх ворогів.

14. Всевладдя каральних органів (ДПУ, НКВС), застосування політичних переслідувань, насилля, терору, репресій.

15. Природним станом сталінського режиму була агресивність (внутрішня і зовнішня), жертвами якої ставали цілі народи.

16. Надумана зовнішня небезпека і необхідність ізоляції країни.

17. Існування концентраційних таборів, які базувалися на рабській праці для втілення грандіозних проектів комуністичного будівництва.

18. Основні методи регулювання суспільних відносин — проведення надзвичайних заходів, адміністративний тиск, насилля і репресії.

19. Наявність різноманітних надзвичайних органів (надзвичайні комісії, політвідділи МТС тощо).

20. Владу не можна замінити демократичним шляхом, волевиявленням народу, бо вся виборча процедура контролюється владою і репресивними органами, а самі вибори перетворені у фарс.

21. Знищення приватної власності, одержавлення економіки.

22. Активна каральна діяльність позасудових органів (Особлива Нарада при НКВС СРСР, “двійки”, “трійки” тощо).

23. Нагнітання в країні атмосфери страху, пошуку “ворогів народу”.

НАСЛІДКИ СТАЛІНІЗМУ

1. Відбувся прискорений розвиток важкої індустрії як основи гонки озброєнь.

2. Головний економічний пріоритет — збройні сили, які знаходилися під контролем партії.

3. Фізично винищено мільйони людей.

Загальна кількість жертв репресій часів сталінізму становить майже 40-55 млн чол.

4. Відбувалися не просто репресії, а геноцид щодо окремих народів (наприклад, голодомор в Україні в 1932- 1933 рр.)

5. У селянина було відібрано землю, знищено в ньому почуття власника і перетворено на кріпака. Проти селян була розв’язана громадянська війна.

6. У суспільстві склався не просто “культ вождя”, а обожнювання тирана, авторитарний спосіб мислення, який базувався на вірі в правоту Й. Сталіна.

7. Цілі покоління людей, чимало з яких живуть і сьогодні, є носіями тоталітарної свідомості, що проявляється в:

• обмеженні потреб;

• нетерпимості до іншої думки;

• постійному зверненні до минулого, де “було краще”;

• прихильності до сильної влади, диктатури тощо.

Знищення населення радянської Росії і СРСР протягом 1917-1953 pp.

(крім військових втрат 1939-1945 pp.)

(за Р. Медведевым)

1. Громадянська війна і голод у Поволжі 1918 - 1922 pp. — до 5 млн чол.

2. Політичні репресії 20-х років — десятки тисяч.

3. Примусова колективізація та розкуркулення після 1929 р. — 10-14 млн чол.

4. Український голодомор — 6-7 млн чол.

5. Великий терор 1934-1939 pp. — 10 млн чол.

6. Розстріли і страти 1937-1939 pp. — 1 млн чол.

7. Депортації із Західної України, прибалтійських держав — 2 млн осіб.

8. Іноземні військовополонені: поляки, фіни, німці, румуни, японці — 1 млн чол.

9. Депортації до ГУЛАГів у 1930-1945 pp. — 7 млн чол.

10. Депортації народів: поволзьких німців, чеченців, інгушів, кримських татар та ін. — 1 млн чол.

11. Післявоєнна перевірка репатрійованих і жителів окупованих німцями територій — 5-6 млн чол.

Отже, знищено майже 50-55 млн осіб.

У 30-х pp. фашистські та профашистські режими прийшли до влади в 17 із 27 європейських держав.

Диктатори післявоєнної Європи

(1917-1939 pp.)

Країни	Час існування	Диктатор	Головні риси
1	2	3	4
Радянська Росія (СРСР)	25.10(7.11) 1917-1953 р.	В. І. Ленін (до 1924 р.), Й. Сталін (до 1953 р.)	Більшовицький переворот. Сталінізм. Терор.
Угорщина	1919-1944 pp.	Адмірал Хорті	Авторитарний режим.
Італія	1922-1943 pp.	Беніто Муссоліні	Фашистський переворот. Диктатура.
Болгарія	1923-1944 pp.	О. Цанков	Військовий переворот. Авторитарний режим. 3 1934 р.- диктатура царя Бориса II.
Іспанія	1936-1975 pp.	Генерал Ф. Франко	Військовий фашизм, тоталітарний режим, терор.
Туреччина	1923-1938 pp.	Мустафа Кемаль-паша (Ататюрк)	Особиста диктатура. Однопартійна національна держава.
Португалія	1926-1975 pp.	А. Салазар	Авторитарний режим. Воєнна диктатура.
Югославія	1929-1941 pp.	Король Олександр	Монархічна диктатура.
Румунія	1930-1941 pp.	Король Кароль П	Монархічна диктатура.
Німеччина	1933-1945 pp.	Адольф Гітлер	Фашистська диктатура. Терор.
Австрія	1933-1945 pp.	Дольфус	Диктатура напівфашистського Вітчизняного фронту.
Естонія	1934-1940 pp.	Константин Пец	Авторитарний режим.
Латвія	1934-1940 pp.	Карл Ульманіс	Авторитарний режим.
Греція	1935-1941 pp.	Генерал Й. Кондиліс Генерал Метаксас	Авторитарний військово-монархічний режим.
Албанія	1925-1940 pp.	Ахмед Зогу (з 1928 р. король)	Авторитарний режим — спочатку президентський, а потім монархічний.
Литва	1929-1940 pp.	А. Сметана	Націоналістична однопартійна держава.
Польща	1926-1939 pp.	Юзеф Пілсудський	Диктаторський режим “санації”.

РОСІЯ - СРСР. РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 р.

Причини революції:

1. Аграрне питання продовжувало залишатися гострим і невирішеним: існувало поміщицьке землеволодіння, малоземелля і безземелля значної частини селян.

2. Погіршення життя народу внаслідок економічної розрухи, викликаної Першою світовою війною, яка загострила всі суперечності в Російській імперії.

3. Важкі умови життя і праці робітників, відсутність робітничого законодавства.

4. Суперечності між потребами соціально-економічного розвитку Росії та дуже застарілою суспільно-політичною системою (самодержавством).

5. Продовжував існувати тяжкий національний гніт, жорстоке визискування населення національних окраїн.

6. Обмеженість політичних прав і свобод громадян.

7. Незадоволення існуючим режимом різних верств населення (робітників, селян, частини буржуазії і дворянства, інтелігенції).

8. Втрата авторитету й послаблення царизму у зв’язку з Першою світовою війною, незадоволення політикою царя Миколи II.

В Росії склалася загальнонаціональна криза: невдоволена інтелігенція, розчаровані конституціалісти, розгублені урядовці, безправні робітники, пригноблені безземельні селяни, солдати без надії “ні на життя, ні на перемогу”.

Характер революції: демократична.

Завдання революції:

1. Повалення царської монархії і перехід до парламентської демократії, встановлення демократичної республіки.

2. Ліквідація поміщицького землеволодіння і перерозподіл землі, докорінна зміна умов життя селян.

3. Демократизація суспільно-політичного життя.

4. Проголошення політичних прав і свобод громадян.

5. Вирішення національного питання.

6. Встановлення 8-годинного робочого дня, мінімальних розмірів зарплат, пенсій, необхідного соціального захисту.

Особливості революції:

1. Головним питанням революції 1905-1907 pp. було аграрне, а революції 1917 р. — політичні: влада і війна.

2. В ході революції виникло двовладдя — Тимчасовий уряд і ради.

Рушійні сили революції: робітники, селяни, інтелігенція.

ПАДІННЯ МОНАРХІЇ

Для Росії Перша світова війна стала важливим чинником Лютневої революції 1917 р. Військові поразки, великі втрати в армії, розвал народного господарства, голод у промислових центрах — все це загострило соціально-економічні і політичні відносини в Росії. Весь тягар війни ліг на плечі робітників і селян, що привело до антивоєнних настроїв серед селян, солдатів і матросів.

23 лютого (8 березня) 1917 р. Робітники Петрограда почали страйк проти нестачі продуктів, який супроводжувався масовими мітингами і демонстраціями. Страйкувало 50 підприємств (130 тис. робітників).

24 лютого 1917 р. В Петербурзі припинили роботу і вийшли на вулицю 200 тис. чоловік.

25 лютого 1917 р. Страйк охоплював 306 тис. учасників. Страйки і демонстрації переросли в загальнополітичний страйк під гаслами: “Хліба!”, “Геть війну!”, “Геть царизм!”. Страйкарі вимагали миру, хліба, землі і свободи.

27 лютого 1917 р. Збройне повстання в Петрограді. На бік революції перейшли солдати Петроградського гарнізону (60 тис. військовослужбовців). Мітинги протесту, демонстрації поширилися в ці дні по всій країні.

Цар розпустив Державну думу, але депутати створили Тимчасовий комітет на чолі з Родзянком (голова 4-ї Державної думи, октябрист).

В ході революції створювалися ради.

27 лютого 1917 р. Відбулося засідання Петроградської ради робітничих депутатів (більшість у виконкомі ради належала меншовикам і есерам), на якому:

1. Було створено комісію з постачання столиці продовольством.

2. Вирішено на підприємствах створювати міліцію.

3. Заборонено видання чорносотенних газет.

4. Видано наказ по Петроградському військовому округу, в якому пропонувалося:

• створити у військових частинах виборні комітети з солдатських представників;

• проголошувалася рівність громадянських прав усіх військовослужбовців;

• пропонувалося в усіх частинах створити солдатські комітети з правом контролю за діями командування.

Подібні ради виникали і в інших містах (у березні 1917 р. їх було вже понад 500).

2 березня 1917 р. За згодою виконкому Петроградської ради було сформовано Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим (цей уряд мав діяти до скликання Установчих зборів). Микола II зрікся престолу.

В країні утворилося двовладдя:

Тимчасовий уряд Мав офіційну державну владу.

Ради робітничих і солдатських депутатів

Неофіційний уряд, який не мав у своїх руках органів державної влади, але спирався на підтримку й силу озброєних робітників і солдатів.

Склад Тимчасового уряду:

Голова і міністр внутрішніх справ — князь Г. Львов.

Міністр закордонних справ — кадет П. Мілюков.

Військовий і морський міністр — октябрист О. Гучков.

Міністр фінансів — підприємець і поміщик М. Терещенко.

Міністр юстиції — есер О. Керенський.

Причини двовладдя:

1. Стихійність початку революції.

2. Слабкість і неорганізованість політичних партій, які не були готові взяти владу в свої руки.

3. Рівновага сил — Тимчасового уряду та рад робітничих і солдатських депутатів, нездатність жодної зі сторін встановити свою владу.

Висновок: ці дві влади лише заважали одна одній і посилювали хаос і безладдя, що набували все більшого поширення в Росії.

РОЗСТАНОВКА ПОЛІТИЧНИХ СИЛ, ПАРТІЙ І ОРГАНІЗАЦІЙ, ЯКІ МАЛИ ВПЛИВ НА ХІД ПОДІЙ

Після Лютневої революції в політичному житті Росії діяло понад 50 партій, серед яких найвпливовішими були:

1. Конституційно-демократична партія (кадети).

Захищала інтереси фінансово-промислових кіл Росії.

Її лідером був П. Мілюков.

У березні - квітні 1917 р. діяло 380 кадетських організацій, які об’єднували понад 70 тис. чол. В нових умовах вони:

• обстоювали демократичну парламентську республіку;

• прагнули вести війну до переможного кінця;

• у національному питанні залишалися прихильниками “єдиної і неподільної Росії”.

2. Партія октябристів.

Захищала інтереси обуржуазнених поміщицьких кіл та великої буржуазії. Лідер партії — московський промисловець О. Гучков.

3. Партія соціалістів-революціонерів (есерів).

Захищала інтереси селян.

Була найчисленнішою і в 1917 р. налічувала близько мільйона чоловік.

Представники есерів входили до Тимчасового уряду. Вони прагнули захопити більшість в Установчих зборах і мирним демократичним шляхом втілити в життя свою програму — ліквідувати приватну власність на землю і передати її в загальнонародне користування без викупу.

4. Меншовики.

Захищали інтереси робітників, дрібних власників, інтелігенції. Виступали за:

• загальний демократичний мир;

• помірковане реформаторство, яке наближало Росію до європейських країн;

• широке об’єднання всіх демократичних сил.

5. Більшовики.

Захищали інтереси, як вони вважали, пролетаріату і біднішого селянства.

Перший місяць після Лютневої революції необхідність створення коаліції демократичних сил підтримувало більшовицьке керівництво (Л. Каменев, Й. Сталін).

Все змінилося після повернення в Росію у квітні 1917 р. лідера більшовиків Володимира Ілліча Ульянова (Леніна), який запропонував курс на здійснення соціалістичної революції, взяття влади в свої руки і встановлення нового порядку “диктатури пролетаріату”.

Значення Лютневої революції:

1. Поваливши царизм, Лютнева революція відкрила перед країною можливість розвитку її реформаторським шляхом, шляхом переходу до парламентської форми правління.

2. Вона відкрила нову сторінку в історії народів Росії, які піднялися на національно-визвольну боротьбу.

3. Революція принесла народам Колишньої імперії сподівання на свободу і демократію.

НАСЛІДКИ ЛЮТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Позитивні наслідки:

1. Росія стала однією з найдемократичніших країн світу.

2. В країні почали здійснюватися демократичні перетворення:

• було ліквідовано царську жандармерію;

• проголошено політичні права і свободи;

• заборонені раніше політичні партії могли діяти легально;

• жінки були урівнені в правах із чоловіками.

3. Проводилася робота з організації та проведення прямих, рівних, таємних, загальних виборів до Установчих зборів.

Негативні наслідки:

1. Було збережено старий державний апарат з незначними змінами:

• місце губернаторів посіли комісари Тимчасового уряду;

• поліцію замінили міліцією.

2. Підтримувалася політика війни.

3. Як і раніше:

• продовжувалася політика “єдиної і неподільної Росії”;

• діяло царське законодавство.

4. Не було проголошено республіки.

5. Питання про землю відкладалося.

6. Ігнорувалося національне питання.

РОСІЯ ЗА ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ

Тимчасовий уряд став на шлях поміркованих реформ:

1. Проголосив громадянські свободи.

2. Видав наказ про ліквідацію жандармерії; поліції, охранки.

3. Санкціонував арешт найвищих царських чиновників і генералів.

4. Оголосив амністію політичних в’язнів (партії, що переслідувалися за царизму, стали легальними).

5. Поширив громадянські свободи на військовослужбовців.

6. Оновив старий судовий апарат.

7. Одночасно уряд заявив про намір воювати до перемоги і про вірність царським договорам із країнами Антанти.

Розруха в народному господарстві посилювалася:

• закривалися промислові підприємства;

• тисячі людей втрачали роботу;

• в країні загострилася продовольча криза;

• міста постачалися з перебоями;

• не вирішувалося питання про землю.

КРИЗИ ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ

(незадоволення населення внутрішньою і зовнішньою політикою Тимчасового уряду)

1. Квітнева криза.

Була пов’язана з нотою міністра закордонних справ Мілюкова до союзників про продовження Росією війни до переможного кінця.

21 квітня 1917 р. В Петрограді відбулася 100-тисячна демонстрація протесту під гаслами “Геть війну!”, “Геть Тимчасовий уряд!”. Міністри Тимчасового уряду (Мілюков, Гучков), які відкрито підтримували курс “війни до переможного кінця”, були змушені піти у відставку.

Було утворено коаліційний уряд з представників буржуазії (10 міністрів) і соціалістичних партій (6 міністрів). Але суть уряду не змінилася.

Новим військовим міністром став есер О. Керенський (1881-1970). Він був центральною постаттю в ході Лютневої революції. Соціаліст і адвокат, О. Керенський був одночасно членом Тимчасового уряду і депутатом Петроградської ради.

2. Червнева криза.

Була пов’язана з незадоволенням мас внутрішньою політикою Тимчасового уряду. В Петрограді відбувся І Всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів, де більшість мали меншовики і есери.

Вперше лідер більшовиків В. І. Ленін відкрито заявив про наміри більшовиків взяти владу в свої руки. З’їзд прийняв резолюцію довіри до Тимчасового уряду.

У дні з’їзду почався наступ російських військ на Південно-Західному фронті, який був погано підготовлений, не вистачало снарядів, продовольства. Російська армія, втративши понад 60 тис. солдатів убитими й пораненими, відступила з Галичини до російського державного кордону. Це був повний провал наступальної операції.

Це загострило боротьбу між більшовиками (радикальним крилом революції) і контрреволюціонерами (очолювали генерали), які звинуватили у провалі наступу більшовиків, вимагаючи скасування армійських комітетів, розгону рад, оголошення більшовиків поза законом.

Більшовики на чолі з В. Леніним виступили за переростання революції в соціалістичну під гаслами: “Владу — радам!”, “Землю — селянам!”, “Фабрики — робітникам!”, “Мир — усьому народу!”.

Ці гасла зустрічали все більшу підтримку серед різних верств населення. Через ради більшовики мали намір прийти до влади. Ситуація в країні погіршувалася, створивши сприятливий ґрунт для більшовиків.

3. Липнева криза.

3-5 липня 1917 р. В Петрограді пройшли демонстрації (майже 550 тис. осіб), учасники яких вимагали:

• передати владу радам;

• проведення політичних і економічних реформ;

• вирішення питання про мир.

Тимчасовий уряд перейшов у наступ:

• демонстрація трудящих була зупинена (50 осіб вбито, 650 — поранено);

• революційні частини гарнізону були роззброєні і виведені з Петрограда на фронт;

• створювалися спеціальні офіцерські загони для боротьби з революцією;

• заарештували лідерів більшовиків (Л. Каменева, Л. Троцького, А. Луначарського та ін.);

• більшовики пішли в підпілля;

• оголосили в розшук В. Леніна.

В. Ленін переходить на нелегальне становище, переховується на станції Розлив.

Двовладдя закінчилося.

Вся влада опинилася в руках Тимчасового уряду.

Був сформований новий коаліційний уряд на чолі з О. Керенським.

Висновок: такий поворот подій не влаштовував ні крайніх правих (прихильників військової диктатури), ні крайніх лівих (більшовиків, які виступали за встановлення диктатури пролетаріату).

ЗАКОЛОТ КОРНІЛОВА

(25-30 серпня 1917 р.)

Контрреволюційні сили прагнули встановити військову диктатуру. Почав готуватися військовий переворот. Його центром стала ставка Верховного командування в Могильові, а главою — генерал Л. Корнілов, який був призначений у липні 1917 р. головнокомандуючим.

25 серпня 1917 р. Під командуванням Л. Корнілова військові сили рушили на Петроград:

• 3-й кінний корпус генерала О. Кримова;

• кавказька “дика дивізія”;

• англійські танки.

Л. Корнілов запропонував О. Корейському піти у відставку.

О. Керенський був змушений виступити проти Л. Корнілова, зняв його з посади Верховного головнокомандуючого й оголосив заколотником.

Заходи проти Л. Корнілова підтримали робітники.

В ті дні активно діяли більшовики. Створено загони Червоної гвардії (до 60 тис. чол.), залізничники не пропускали ешелони з корніловцями (не було пропущено 45 ешелонів).

30 серпня 1917 р. Заколот провалився. Головні організатори заколоту були заарештовані.

Висновки:

1. Спроба встановити військову диктатуру не вдалася.

2. Почалося різке розмежування політичних сил.

3. Відбувся процес більшовизації рад (здобуття більшовиками більшості в радах).

4. Спираючись на ради, більшовики стали на шлях підготовки повстання проти Тимчасового уряду.

РОЗПАД РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Лютнева демократична революція в Росії мала величезний вплив на розгортання національно-визвольної боротьби у Фінляндії, Прибалтиці, Україні, Білорусі, Закавказзі, Середній Азії, Казахстані.

Демократичні перетворення сприяли зростанню самосвідомості. Намагання відродити “єдину і неподільну” Росію відвертало від Тимчасового уряду народи, які виборювали свою незалежність.

Україна

В Україні ситуація була складною. Поряд з органами Тимчасового уряду та радами робітників і солдат, виникла Центральна Рада, яка була створена українськими національно-демократичними силами.

Центральна Рада спочатку намагалася позбутися імперської залежності і ставила питання про національно-територіальну автономію України у демократичній Російській федеративній республіці. Така політика Центральної Ради спричинила незадоволення Тимчасового уряду. Відносини між Україною і Росією загострилися.

Центральна Рада дійшла висновку про необхідність боротьби за національне і соціальне визволення України та створення власної соборної самостійної держави.

Білорусь

У Білорусі в березні 1917 р. був скликаний Національний з’їзд, який висловився за автономію Білорусі у демократичній федеративній Росії.

Така позиція білоруських національних сил прозвучала на з’їзді народів Росії, що відбувся у вересні 1917 р. в Києві. Представники Білорусі ввійшли до Ради народів, яка виступала, щоб Росія стала рівноправною федерацією.

Закавказзя

У Закавказзі був створений Закавказький комісаріат — уряд, який проводив політику відокремлення Закавказзя від Росії. 22 квітня 1918 р. Закавказький сейм проголосив незалежну Закавказьку федеративну республіку, але вона проіснувала лише місяць через протиріччя національно-релігійного характеру.

У травні 1918 р. були проголошені Грузинська, Вірменська і Азербайджанська демократичні республіки. У Грузії до влади прийшла соціал-демократична партія меншовиків. В Азербайджані владу захопила націоналістична партія “Мусават” (рівність), яка намагалася створити Азербайджанську незалежну державу.

У Вірменії до влади прийшла революційна партія, яка виступала за створення національної держави і ведення боротьби проти Туреччини. За період з 1915 по 1918 р. в боротьбі з турками загинуло майже 2 млн чол. Проте через декілька тижнів Вірменська і Азербайджанська республіки були окуповані турецькими військами. Грузія ще зберегла свою незалежність за допомогою Німеччини. У справи Грузії постійно втручалися Туреччина, Німеччина, країни Антанти, пропонуючи свою допомогу.

Фінляндія

Після лютневих подій 1917 р. в Петрограді виборювала свою незалежність й Фінляндія. Фінський сейм вимагав автономії.

У березні 1917 р. Тимчасовий уряд видав акт про відновлення Конституції Великого Князівства Фінляндського, а питання про автономію відкладалося до скликання Установчих зборів.

Прибалтика

У Прибалтиці після лютневих подій у Росії були утворені Національні Ради, які спочатку ставили питання автономії, а потім незалежності.

Після приходу до влади більшовиків двічі встановлювалася радянська влада в Латвії, Литві й Естонії. Проте, спираючись на допомогу західних країн, передусім Англії, прибалтійські народи відстояли свою незалежність.

Татари і башкири

Після лютневих подій у Росії були створені Національні Ради, проголошені автономні уряди татар і башкирів.

На початку 1918 р. більшовики розпустили татарську і башкирську Національні Ради, заарештували керівників татар і башкирів і встановили радянську владу.

Середня Азія

Ситуація в Середній Азії була складнішою, ніж у центрі. Відстале, неписьменне селянське населення перебувало під впливом місцевих феодалів і мусульманського духівництва. Діяли різні групи під національними і релігійними гаслами. Центром революційних подій був Ташкент.

У листопаді 1917 р. був скликаний крайовий з’їзд рад, на якому було створено Раднарком Туркестанського краю.

В Середній Азії існували незалежні ханства:

Хіва — правитель Джунаїд-хан;

Бухара — вся влада в руках еміра Сейїд-Алім-хана.

Ці ханства були ліквідовані більшовиками у 1920 р.

Висновок: таким чином, Лютнева революція започаткувала процес розпаду Російської імперії.

ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

ПРИХІД ДО ВЛАДИ БІЛЬШОВИКІВ

Осінь 1917 р. В Росії почалася політична криза.

Політична криза — це втрата довіри до уряду зі сторони народу, В країні загальнонаціональна криза. Її прояви:

• не вистачало продуктів;

• росла дорожнеча;

• насувався голод;

• закривалися підприємства;

• солдати не хотіли більше воювати;

• розгорталася страйкова боротьба робітників;

• ширився селянський рух, який охопив 9/10 повітів європейської частини Росії;

• зростав національно-визвольний рух народів колишньої імперії.

Причини загальнонаціональної кризи:

1. Продовження участі Росії у Першій світовій війні.

2. В країні посилилася боротьба за владу.

3. Тимчасовий уряд був нездатним забезпечити справедливий і демократичний мир.

4. Тимчасовий уряд був недієздатним і неспроможним вирішити соціальні проблеми:

• зберігалося поміщицьке землеволодіння;

• вирішення аграрного питання відкладалося до скликання Установчих зборів;

• робочий день тривав 11-13 годин;

• зросли ціни і спекуляція;

• зросло безробіття.

5. Суспільно-політичний лад 1917 р. був далекий від демократії. Лише 1 жовтня 1917 р. Росія була оголошена республікою.

6. Національне питання не було вирішене.

7. Російські демократичні сили були слабкими.

8. Активну позицію займали більшовики, їх лідери, особливо В. Ленін.

В цих умовах зростав вплив більшовиків серед народних мас:

• На відміну від інших партій, вона являла собою дисципліновану, централізовану організацію.

• Більшовицька партія зростала чисельно. На початку 1917 р. вона налічувала 24 тис. осіб, до осені її лави зросли до 350 тис.

• Після розгрому заколоту Корнілова відбулася більшовизація рад, тобто більшовики здобули більшість в радах.

• Програма більшовиків стала популярною серед народу.

Підготовка більшовиками збройного повстання

“Криза назріла”, — писав В. І. Ленін в кінці вересня 1917 р. В таких політичних умовах з’явився ленінський план збройного повстання, викладений у листах лідера більшовиків В. І. Леніна петроградському та московському комітетам РСДРП “Більшовики повинні взяти владу” та “Марксизм і повстання”.

Проти проведення повстання виступили Г. Зінов’єв і Л. Каменев, які вважали, що відсутні умови для переможного завершення повстання. Боротьба за диктатуру пролетаріату, на їхню думку, була передчасною.

Серед прихильників повстання був Л. Троцький, який був головою Петроградської ради і проявляв велику активність у підготовці повстання.

10 жовтня 1917 р. Відбулося засідання РСДРП(б), де була прийнята резолюція про підготовку повстання більшістю голосів. Проти виступили Л. Каменев і Г. Зінов’єв. Свою незгоду з рішенням збройного захоплення влади більшовиками вони висловили у газеті “Новая жизнь”. При Петроградській раді було створено штаб повстання — Військово-революційний комітет (ВРК).

16 жовтня 1917 р. Відбулося розширене засідання РСДРП(б), на якому був затверджений ленінський план збройного повстання й обрано Військово-революційний центр для керівництва повстанням. Збройні формування більшовиків (Червона гвардія) були в бойовій готовності.

Жовтень 1917 р. У 62 містах Росії налічувалося до 200 тис. червоногвардійців.

БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ

24 жовтня 1917 р. Тимчасовий уряд спробував перейти в наступ. За наказом В. Леніна революційні війська зайняли важливі пункти й установи Петрограда (центральний телеграф, продовольчі склади, мости, вокзали, центральну електростанцію). Ленін прибув у Смольний і очолив збройне повстання.

25 жовтня 1917 р. Військово-революційний комітет сповістив усю країну про вирішальну перемогу більшовиків у Петрограді в зверненні “До громадян Росії”, переданому в ефір через радіостанцію крейсера “Аврора”, а також опублікованому в більшовицькій пресі.

Ніч з 25 на 26 жовтня 1917 р. Штурмом Зимового палацу і арештом Тимчасового уряду завершився акт збройного повстання.

II Всеросійський з’їзд

25 жовтня 1917 р. Відкрився II Всеросійський з’їзд рад.

Склад з’їзду:

390 делегатів — більшовики (члени більшовицької партії),

179 — ліві есери,

104 — праві есери і меншовики.

Це дало можливість більшовикам прийняти свої рішення. Обурені тим, що більшовики здійснили насильницький переворот, помірковані соціалісти і меншовики залишили з’їзд. На з’їзді була прийнята відозва “Робітникам, солдатам і селянам”, у якій було проголошено про перехід влади до рад.

З’їзд прийняв такі документи:

1. Декрет про мир:

• пропонувалося всім воюючим народам та їх урядам негайно розпочати переговори про справедливий, демократичний мир;

• укласти мир без анексій і контрибуцій.

Анексія — загарбання чужої території насильницьким приєднанням до великої або сильної держави малих і слабких народностей.

Контрибуція — грошові суми, які переможена держава за умовами мирного договору сплачує державі-переможниці. Декрет (від лат. — постанова, указ) — акт, що видається найвищим органом державної влади чи державного управління з найважливіших питань державного життя.

2. Декрет про землю:

• поміщицька власність на землю скасовується без усякого викупу;

• скасовувалося право приватної власності на землю;

• націоналізація землі та передання їх радам селянських депутатів для розподілу селянам;

• розподіл землі між селянами на зрівняльних засадах (за кількістю їдців або працездатних);

• було скасовано селянський борг на суму 3 млрд крб.

3. На з’їзді було обрано Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК), який був найвищим органом державної влади в період між з’їздами, і сформовано перший радянський уряд — Раду народних комісарів (Раднарком) на чолі з В. Леніним.

4. Головою ВЦВК було обрано Л. Каменєва (був усунений з цієї посади 8 листопада 1917 p., бо обстоював створення коаліційного уряду і включення до його складу правих есерів і меншовиків).

5. До складу ВЦВК було обрано 101 чол. Серед них:

62 більшовики, 29 лівих есерів та ін.

8 листопада 1917 р. Головою ВЦВК обрано Я. Свердлова.

Висновки:

1. У 1917 р. відбувся більшовицький переворот, в ході якого було встановлено владу більшовиків.

2. Радянський уряд був сформований тільки з більшовиків.

3. Більшість забезпечили собі більшовики й ВЦВК.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В РОСІЇ

Громадянська війна — організована збройна боротьба за державну владу між різними суспільними верствами населення в країні; форма боротьби за демократичні перетворення.

В ході громадянської війни в Росії склалися два непримиренні табори:

1. “Білі”;

• російські офіцери;

• прихильники монархії;

• ліберальні групи і партії, які відстоювали демократичний шлях розвитку;

• чиновництво;

• поміщики;

• велика буржуазія;

• селяни, незадоволені продрозкладкою;

• робітники, незадоволені диктатурою більшовиків;

• частина інтелігенції;

• російське козацтво.

2. “Червоні”:

• ліворадикальні політичні сили (більшовики);

• пролетаріат;

• найбідніше селянство;

• частина інтелігенції;

• частина колишніх солдат, матросів і офіцерів;

• згодом на бік більшовиків перейшло середнє селянство, коли більшовики висунули лозунг: “Перейти від політики нейтралізації середняка до союзу з середняком”.

Причини громадянської війни:

1. Боротьба за владу між окремими соціальними групами, партіями і різними політичними силами, які діяли в Росії.

2. Прагнення колишніх правлячих кіл зберегти свою власність і владу, свій привілейований стан (перш за все поміщики і великі підприємці).

3. Незадоволення економічною політикою більшовиків:

• політикою “воєнного комунізму”;

• продовольчою диктатурою;

• діями продзагонів.

4. Незадоволення різних верств населення військово-комуністичними методами керівництва країною:

• їхнім ігноруванням законності;

• розгоном Установчих зборів у січні 1918 p.;

• укладенням сепаратного миру з Німеччиною у березні 1918 р.

5. Прагнення іноземних держав:

• повернути борги царського і Тимчасового урядів;

• не втратити великі прибутки, які одержували з Росії.

6. Прагнення Великої Британії і Франції повернути Росію до складу Антанти і змусити її продовжити війну.

Особливості громадянської війни:

1. Її тісний зв’язок з іноземною інтервенцією.

2. Боротьба проти іноземної інтервенції надавала громадянській війні національно-визвольного характеру.

3. Громадянська війна в Росії означала:

• війну між різними верствами населення;

• національно-визвольну війну народів Росії;

• збройну інтервенцію;

• селянську війну проти надзвичайних заходів політики “воєнного комунізму”;

• боротьбу проти білогвардійських урядів;

• боротьбу між прихильниками різних ідей і поглядів щодо подальшого розвитку Росії;

• боротьбу між різними партіями, які відстоювали різні шляхи розвитку Росії.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

Існують різні точки зору сучасних істориків щодо періодизації громадянської війни в Росії. Одна з них подана нижче.

Перший період (листопад 1917 р. — березень 1918 p.):

• боротьба між більшовиками і їхніми противниками;

• розпуск Установчих зборів;

• збройна боротьба за встановлення радянської влади;

• боротьба більшовиків з національно-визвольними рухами.

Другий період (березень 1918 р. — березень 1919 p.):

• початок і посилення іноземної інтервенції;

• повстання чехословацького корпусу, навколо якого об’єдналися антирадянські сили Поволжя, Сибіру, Далекого Сходу;

• розгром козачої армії Краснова на Дону;

• формування збройних сил “білих” на Північному Кавказі (армія Денікіна).

Третій період (березень 1919 р. — березень 1920 p.):

• період найсильнішого протистояння і вирішальних битв;

• розгром більшовицькими арміями Колчака, Денікіна, Юденича;

• боротьба за встановлення радянської влади в Україні, Білорусі, Прибалтиці.

Четвертий період (квітень 1920 р. — листопад 1920 p.):

• радянсько-польська війна;

• боротьба на Півдні України та в Криму проти білогвардійських армій генерала Врангеля;

• завершальний етап громадянської війни.

П’ятий період (листопад 1920 р. — жовтень 1922 p.):

• завершення війни на окраїнах колишньої Російської імперії;

• ліквідація останніх вогнищ громадянської війни;

• придушення національно-визвольних рухів і селянських повстань.

ПЕРШИЙ ПЕРІОД

(листопад 1917 р. — березень 1918 р.)

26-30 жовтня 1917 р. Похід на Петроград козачих частин генерала Краснова, організований О. Керенським. Війська генерала Краснова були розгромлені.

Листопад 1917 р. Більшовики розгромили в Могильові ставку верховного командування на чолі з генералом Духоніним.

Грудень 1917 р. Створено Всеросійську надзвичайну комісію (ВНК) для боротьби з контрреволюцією.

5 січня 1918 р. Початок роботи Установчих зборів. Під час виборів до Установчих зборів, які відбулися 12 листопада 1917 p., більшовики отримали лише 22,5% голосів, а тому вирішили розпустити Установчі збори. Більшовики запропонували Установчим зборам визнати владу рад і ратифікувати декрети, видані більшовицьким урядом. Більшість депутатів відмовилася визнати владу рад, що стало причиною розпуску Установчих зборів.

Наслідки розпуску Установчих зборів:

1. Знищено ілюзії про можливість демократичного шляху розвитку.

2. Позбавлено країну останнього шансу мирно вирішити питання про владу конституційним шляхом.

3. Загострення громадянської війни.

15 січня 1918 р. був прийнятий декрет про створення робітничо-селянської армії. До цього часу збройною опорою більшовиків була Червона гвардія, в якій налічувалося понад 150 тис. солдатів і матросів.

До червня 1918 р. Червона армія комплектувалася на добровільних засадах. Жорстокою і затяжною була громадянська війна на Дону, Кубані, Північному Кавказі, Південному Уралі.

Новостворені частини Червоної армії розгромили козачі частини на Дону й армію генерала Корнілова на Кубані.

9 березня 1918 р. Початок іноземної інтервенції.

Британські експедиційні сили висадилися в Мурманську. Англійські і французькі війська захопили Архангельськ. Американці та японці контролювали Владивосток і Далекий Схід.

Союзники відправляли експедиції, щоб зберегти військове спорядження, яке вони привезли до російських портів для Тимчасового уряду.

З березня 1918 р. Більшовики підписали Брестський мирний договір з Німеччиною, щоб припинити участь Росії у Першій світовій війні. Згідно з договором, Німеччина захопила Польщу, Прибалтику, Україну. Раднарком погодився виплатити Німеччині велику контрибуцію (6 млрд золотих марок).

ДРУГИЙ ПЕРІОД

(березень 1918 р. — березень 1919 р.)

25 травня 1918 р. Початок повстання чехословацького корпусу, який був сформований з військовополонених австро-угорської армії проти радянської влади. Вони поверталися додому з Росії через Владивосток. До чехословацького корпусу приєдналися антибільшовицькі сили Поволжя, Сибіру, Далекого Сходу. Ними було захоплено велику територію вздовж Сибірської залізниці. Влада більшовиків була ліквідована.

Середина 1918 р. У Єкатеринбурзі більшовики вбили колишнього російського царя Миколу Романова та його сім’ю.

Кінець літа 1918 р. В руках контрреволюції опинився весь Сибір, Урал, Поволжя.

Листопад 1918 р. У зв’язку з революцією Брестський мир з Німеччиною було анульовано. Війська Червоної армії зайняли значні території України, Білорусі, Прибалтики, проігнорувавши гасло більшовиків про право націй на самовизначення.

Кінець літа 1918 р. В Батумі і Новоросійську висадилися англійські війська, в Одесі і Севастополі — французькі.

До березня 1919 р. Головним для радянської Росії був Південний фронт. Радянські війська розгромили козачу армію Краснова.

ТРЕТІЙ ПЕРІОД

(березень 1919 р. — березень 1920 р.)

Весна 1919 р. Основні сили контрреволюції зосередились на Сході. “Верховний правитель Росії” адмірал О. Колчак, отримавши велику допомогу від країн Антанти (600 тис. гвинтівок, 3 тис. кулеметів, 600 гармат), перейшов у наступ.

Березень 1919 р. Армія Колчака (130 тис. чол.) перейшла в наступ і захопила Уфу, Актюбінськ та ін.

Більшовики визнали Східний фронт головним і кинули сюди свої головні сили.

Кінець квітня 1919 р. Червона армія під командуванням М. Фрунзе перейшла в контрнаступ. У боях особливо відзначилася 25-та стрілецька дивізія, якою командував В. Чапаев.

Січень 1920 р. Червона армія розгромила війська Колчака й звільнила територію від Волги до Байкалу. За вироком Іркутського ревкому О. Колчака розстріляли.

Літо 1919 р. Почав наступ з Півдня генерал Денікін, отримавши від країн Антанти 300 тис. гвинтівок, 550 гармат, 30 танків, 160 млн набоїв, 250 тис. комплектів обмундирування. Денікін мав на озброєнні бронепоїзди й літаки. Війська Денікіна захопили Північний Кавказ, Кубань, Донбас, Курськ, Орел, загрожували Тулі.

Тепер головним для більшовиків стає Південний фронт.

Літо 1919 р. Було розгромлено армію генерала Юденича, яка в той час намагалася захопити Петроград.

Жовтень 1919 р. Червона армія переходить у контрнаступ і завдає поразки військам Денікіна.

Січень 1920 р. Червона армія захопила Царицин і Ростов.

До весни 1920 р. Війська Червоної армії вигнали війська Денікіна з України.

27 березня 1920 р. Червоноармійські і партизанські загони звільнили Новоросійськ, що означало завершення боротьби з Денікіним.

ЧЕТВЕРТИЙ ПЕРІОД (квітень 1920 р. — листопад 1920 р.)

25 квітня 1920 р. 150-тисячна польська армія розпочала воєнні дії проти більшовицької Росії. Поляки захопили Київ і витіснили радянські війська на лівий берег Дніпра. Червона армія, поповнивши свої сили, почала наступ силами Західного фронту на Львів, а Південно-Західного — на Варшаву.

Похід на Варшаву був невдалим, бо війська відірвалися від своїх резервів і тилів, опинилися під загрозою оточення і були змушені відступити. Польський уряд згодився підписати мирний договір (березень 1921 p.), за яким Польща захопила Західну Україну.

Квітень — жовтень 1920 р. Наступ на Півдні розпочав генерал Врангель, проти якого був створений Південний фронт (командуючий М. Фрунзе). Війська Червоної армії відбили спробу дивізій Врангеля прорватися на Правобережну Україну. Війська Врангеля були розгромлені в Південній Україні та на підступах до Криму.

Війська Врангеля відступили в Крим і зайняли укріплення на Перекопському перешийку та біля переправ через протоку Сиваш. Головна лінія оборони проходила по старовинному Турецькому валу висотою 8 м, перед яким був глибокий і широкий рів і дві лінії окопів із дротяними загородженнями.

У ніч на 8 листопада 1920 р. Червона армія форсувала Сиваш. Одночасно частини 51-ї дивізії на чолі з Блюхером атакували Турецький вал. Рештки врангелівських військ на кораблях покинули Крим.

Із ліквідацією військ Врангеля громадянська війна була в основному завершена.

П’ЯТИЙ ПЕРІОД

(листопад 1920 р. — жовтень 1922 р.)

1921-1922 pp. Громадянська війна продовжувалася в Закавказзі, Середній Азії, на Далекому Сході.

Лютий 1922 р. Вирішальні бої Червоної армії проти білогвардійців і японських інтервентів під Волочаївкою.

25 жовтня 1922 р. Частини Червоної армії захопили Владивосток.

Це було остаточне завершення громадянської війни.

НАСЛІДКИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

1. За різними даними загинуло від 8 до 15 млн осіб, 2 млн людей опинилися в еміграції (переважно інтелігенція).

2. Війна призвела до голоду, епідемій, руйнації народного господарства.

3. Значно занепала економіка.

Промислове виробництво у 1920 р. скоротилося у 7 разів (порівняно з 1913 p.), сільськогосподарське — майже на 50%. Економічні збитки становили 50 млрд золотих крб.

4. У громадянській війні переміг більшовизм.

5. Радянська країна опинилася в міжнародній ізоляції і не могла сподіватися на підтримку із-за кордону.

Громадянська війна — це велика трагедія, що призвела до великих людських втрат. Це насильство й жорстокість, терор, море ненависті й гніву. Це знецінення людського життя, знехтування загальнолюдськими цінностями: нормами гуманізму, милосердя, моральності, добра, справедливості.

ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ АНТИБІЛЬШОВИЦЬКИХ СИЛ У ГРОМАДЯНСЬКІЙ ВІЙНІ

1. Політичні прорахунки антибільшовицьких сил щодо селян, невирішеність ними земельного питання, ліквідація поміщицького землеволодіння тощо.

2. Монархічні гасла лідерів “білого руху” спричинили незадоволення різних верств населення, які не хотіли відновлення попередніх порядків.

3. Відмова антибільшовицьких сил у підтримці національних рухів.

4. Намагання відродити “єдину і неподільну” Росію відвертало від “білого руху” народи, які прагнули незалежності.

5. Розкол сил опозиції, які виступали під різними гаслами.

6. Більшовики зуміли краще організувати свої сили.

7. Терор проти населення спричинив різку негативну реакцію різних верств населення.

8. Широка більшовицька пропаганда серед населення своєї програми радикальних перетворень у суспільстві, в якій було багато обіцянок для різних верств населення.

9. Вузькість соціальної бази антибільшовицьких сил.

10. Держави були зайняті в Першій світовій війні і не змогли надати ефективної підтримки опозиції.

11. Міжнародні сили не вірили в життєву силу влади більшовиків.

СРСР у 20-30-х  pp. XX ст.

ДОБА “ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ”

(1918-1920 pp.)

“Воєнний комунізм” — це проведення більшовиками надзвичайних заходів у галузі економіки, насильницьке руйнування існуючої в Росії економічної системи, що базувалася на товарно-грошових відносинах.

Причини введення політики “воєнного комунізму”:

1. Величезні труднощі, породжені громадянською війною.

2. Політика більшовиків з мобілізації всіх ресурсів країни.

3. Необхідність запровадження терору стосовно всіх, кого не влаштовував новий режим більшовиків.

Суть політики “воєнного комунізму”:

1. Запровадження продовольчої розкладки.

Селян зобов’язали здавати всі надлишки продуктів сільського господарства державі. З використанням сили (продзагонів, які посилалися на село, комбідів — комітетів бідноти, які були створені на селі і були опорою більшовиків) продовольчі ресурси вилучалися із села.

Норми особистого споживання визначалися державою.

2. Скасування вільної торгівлі.

Всі приватні магазини і торговельні склади були націоналізовані. Торгівля була замінена організованим державним розподілом.

3. Натуралізація в оплаті праці, зрівняльний її розподіл. Заробітну плату робітникам видавали продовольчими пайками. Існувала зрівнялівка в оплаті праці.

4. Націоналізація всієї промисловості, транспорту, фінансів, системи зв’язку.

На 1920 р. радянська держава мала 4500 фабрик і заводів, де працювало майже 1 млн чол.

5. Запровадження замість товарно-грошових відносин прямого товарообміну між містом і селом, здійснення якого покладалося на державних чиновників.

6. Мілітаризація праці:

• вводилася обов’язкова трудова повинність;

• ухилення від трудової повинності розглядалося як дезертирство і переслідувалося за законами воєнного часу;

• на промислових підприємствах і в цілих галузях вводився воєнний стан. Робітникам цих підприємств заборонялося самостійно залишати підприємства, міняти місце роботи, відмовлятися від тієї роботи, яка їм пропонувалася.

7. Оголошувалася державна монополія на найважливіші продовольчі товари — хліб, цукор, чай, сіль. Усіма продуктами розпоряджалися лише державні органи.

8. Створення комун, артілей, тсозів, радгоспів.

9. “Революційне насильство” проти буржуазії, яке на практиці набрало форм терору стосовно всіх, кого не влаштовував новий режим.

10. Повний централізм.

Головний метод здійснення політики “воєнного комунізму” — “червоний” терор.

Націоналізація — насильницьке (примусове) відчуження приватної власності (землі, її надр, банків, підприємств) окремих осіб у промисловості та в інших галузях господарства у власність держави.

Тсоз — товариство спільного обробітку землі; колективізувалися лише посіви.

Артіль — це форма колективного господарства для спільної праці на основі усуспільнення засобів виробництва. Колективізувалися посіви і майно, у селян залишалася присадибна ділянка та необхідний для обробітку інвентар.

Комуна — форма сільськогосподарського кооперування, за якої усуспільнюються всі засоби виробництва. Сільські господарства повністю розчинялися в колективних.

Радгосп — державне сільськогосподарське підприємство, в якому всі засоби виробництва і вироблена продукція є державною власністю.

НАСЛІДКИ ПОЛІТИКИ “ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ”

1. В країні виникла глибока економічна і політична криза.

2. Зменшилося сільськогосподарське виробництво і почалося його руйнування.

3. Скоротилися посівні площі.

4. Ігнорувалися економічні важелі регулювання та управління економікою.

5. Виникла величезна інфляція.

6. Селяни були змушені повертатися до натурального господарства.

7. Все це спричинило голод 1921-1922 pp., який охопив територію Поволжя, Південної Росії та України і забрав життя 1,5 млн осіб.

8. Запровадження політики “воєнного комунізму” спричинило великий опір у суспільстві, для придушення якого розпочато “червоний” терор.

НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА (НЕП) (1921-1928 pp.)

Неп — це політика, спрямована на подолання масового незадоволення політикою “воєнного комунізму”. Вона передбачала відмову радянської влади від спроб створити економіку, цілком позбавлену товарно-грошових відносин, економічних методів господарювання; тимчасові поступки приватному капіталу при переході до соціалістичного будівництва.

Причини непу:

1. Політика “воєнного комунізму” спричинила соціально-економічну кризу в країні і зазнала краху.

2. Політична криза в країні внаслідок несприйняття широкими верствами населення політики “воєнного комунізму”.

3. Масовий опір політиці комуністичного будівництва.

В країні поширились заворушення, страйки робітників, виступи селян, повстання. Зокрема повстання відбулися:

• в Тамбовській губернії під керівництвом О. Антонова;

• в Сибіру;

• на Поволжі;

• на Дону;

• в Україні селянський рух очолив Н. Махно;

• повстання матросів у Кронштадті (1921 p.).

Завдання непу: .

1. Подолати економічні труднощі та політичну кризу в суспільстві.

2. Забезпечити досягнення більшовиками кінцевої мети — побудови соціалізму.

Березень 1921 р. Відбувся X з’їзд РКП(б). Взято курс на проведення нової економічної політики.

Суть непу:

1. Продовольча розкладка замінювалася продовольчим податком, який мав бути меншим, ніж розкладка.

Після сплати податку селянин отримав право вільно розпоряджатися результатами своєї праці, продавати їх. Це створювало економічні стимули для розвитку сільського господарства. Продподаток мав такі розміри:

• заможні селяни сплачували 5-6% прибутку,

• середні — 3-5%,

• бідняки — 1-2% або зовсім не сплачували.

2. Було відроджено знищену свого часу фінансову систему:

• відновлено грошовий обіг, банки, кредитні установи, податкову політику;

• з’явилася велика кількість нових банків, які обслуговували державні установи, підприємства, кооперативи;

• було проведено грошову реформу в 1922-1924 pp., введено стабільну валюту, зупинено величезну інфляцію.

3. Було відроджено товарно-грошові відносини.

4. Допускалася оренда землі та застосування сільськогосподарської праці в селянських господарствах, промислових і торговельних закладах.

5. Була ліквідована заборона на приватні підприємства і торгівлю.

6. Частина націоналізованих підприємств передавалася в оренду.

Дозволялося передавати дрібні і середні державні підприємства в оренду приватним особам і кооперативним об’єднанням.

Вже у 1921 р. орендувалося понад 5200 підприємств.

7. Великі підприємства залишалися в руках держави.

8. Замість зрівнялівки в оплаті праці встановлювалася виплата заробітної плати в грошовій формі залежно від кількості і якості, а отже, відновлювалися матеріальні стимули виробництва.

9. Розвивалися різні форми кооперації: сільська, кредитна, збутова, продовольча та ін.

10. Була відмінена загальна трудова повинність.

Відбувалося забезпечення промисловості робочою силою через біржі праці.

11. Було проведено реорганізацію апарату державного управління господарством країни. Система главків була ліквідована, державні підприємства об’єднувалися у трести, які працювали на господарсько-розрахункових засадах, але госпрозрахунок був обмежений.

12. Відбувалося залучення іноземного капіталу для відродження промисловості та передання на певних умовах окремих фабрик і заводів у концесію іноземним власникам, при утриманні головних важелів управління економікою в руках держави.

У 30-х pp. всі концесійні договори в СРСР було анульовано.

13. Розширювалася торгівля з зарубіжними країнами, але лише на основі державної монополії на неї.

Концесія (від лат. — допущення, дозвіл) — договір, на підставі якого передаються в користування на певних умовах громадянам, іншим державам природні багатства, підприємства та інші господарські об’єкти, що належать державі.

Вже у 1923-1924 pp. в Росії склалися такі економічні уклади у валовій продукції народного господарства:

патріархальне господарство — 0,6%,

дрібнотоварне виробництво — 51%,

приватний капіталізм — 8,9%,

державний капіталізм — 1%,

державна власність (соціалізм) — 38,5%.

ПОЗИТИВНІ НАСЛІДКИ НЕПУ

1. Правлячим режимом більшовиків досягнуто політичної стабілізації в суспільстві.

2. Нова економічна політика дала змогу швидко подолати економічну кризу і відбудувати зруйноване громадянською війною господарство.

3. Відроджувалася економіка Росії.

4. Введення продподатку стимулювало зростання виробництва сільськогосподарської продукції:

• розширилися посівні площі;

• збільшилося поголів’я худоби.

5. Успішно відбудовувалася промисловість. У 1927 р. промислове виробництво перевищило рівень 1913 р.

6. У 1922-1924 pp. була здійснена грошова реформа.

Була введена в обіг нова грошова одиниця — червонець (один червонець дорівнював 10 золотим карбованцям).

7. Державі вдалося залучити іноземний капітал.

8. Значного поширення набули товарно-грошові відносини.

9. Формувався збалансований бюджет.

10. Покращилися умови життя та праці робітників і селян.

Бюджет — виражені у грошах і затверджені в законодавчому порядку доходи і видатки держави на певний строк (на рік).

НЕГАТИВНІ НАСЛІДКИ НЕПУ

1. Залишалася надмірна централізація управління.

2. Зберігався державний контроль над економікою.

3. Існував жорсткий однопартійний більшовицький режим у політико-ідеологічній сфері.

4. Склалася адміністративно-ринкова система в економіці, яка довго існувати не могла.

Протягом 1928-1929 pp. відбулося згортання ринкових відносин і перехід до командно-адміністративної системи управління економікою.

Неп був призупинений сталінською політикою індустріалізації.

УТВОРЕННЯ СРСР

ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ СРСР

1. Спільне політичне керівництво всіх радянських республік, однаковість політичної системи.

2. Правлячою була більшовицька партія.

3. Місцеві республіканські організації більшовицької партії не мали автономії.

4. Керівництво радянських республік було абсолютно залежним від центру.

5. Для всіх республік існувала єдина армія, єдине військове керівництво.

В роки громадянської війни утворився військово-політичний союз радянських республік.

6. Існувала єдина транспортна система.

7. Зберігалися традиційні економічні зв’язки і регіональна спеціалізація в межах загальноросійської економіки.

8. У 1920 р. утворилася договірна федерація радянських республік внаслідок підписання двосторонніх договорів між РРФСР і республіками.

На практиці центральні органи перестали рахуватися з республіками як незалежними державами, що спричинило незадоволення місцевих республіканських керівників.

Було взято курс на утворення єдиної соціалістичної держави.

ПЛАНИ ОБ’ЄДНАННЯ РАДЯНСЬКИХ РЕСПУБЛІК

1. План автономізації.

Розроблений Й. Сталіним.

Передбачав входження республік у Російську федерацію на правах автономії. Це означало ліквідацію самостійності республік.

2. План конфедерації.

Утворення союзу суверенних держав, які повністю зберігають свою незалежність і створюють об’єднані органи для координації дій.

Цей план підтримали X. Раковський і М. Скрипник (Українська СРР), Компартія Грузії.

У 1923 р. це стало підставою для звільнення X. Раковського з посади голови уряду УРСР.

3. План федерації.

З ним виступив В. Ленін.

Суть плану полягала в тому, що всі радянські республіки, серед них і Російська федерація, мали входити на рівних правах у нове державне об’єднання — Союз Радянських Соціалістичних Республік.

УТВОРЕННЯ СРСР

Жовтень 1922 р. Відбувся пленум ЦК РКП(б). Затверджено план утворення єдиної держави, запропонований В. Леніним. Утворено Конституційну комісію у складі Й. Сталіна, М. Калініна, Г. П’ятакова, X. Раковського, Г. Чичеріна. Комісія мала виробити конституційні засади єдиної держави.

23-27 грудня 1922 p. X Всеросійський з’їзд рад.

У його роботі брали участь делегації республік. На з’їзді було запропоновано назву нової держави — Союз Радянських Соціалістичних Республік (уперше цю назву запропонував Г. Чичерін).

30 грудня 1922 p. І з’їзд рад СРСР.

З доповіддю про Декларацію і Договір про утворення СРСР виступив Й. Сталін. Ці документи були прийняті делегатами з’їзду. Остаточні тексти цих документів із урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити наступний з’їзд рад. Було утворено комісію для підготовки остаточних документів.

Було обрано:

1. ВЦВК у складі 371 члена і 138 кандидатів (від республік пропорційно до кількості населення в них).

2. Президію ВЦВК у складі 19 членів і 13 кандидатів.

3. Чотири Голови Президії ВЦВК, які мали почергово головувати на засіданнях:

• від РРФСР — М. Калініна,

• від УРСР — Г. Петровського,

• від БСРР — А. Черв’якова,

• від ЗСФРР — Н. Наріманова.

До складу СРСР увійшли:

1. Російська Федерація.

2. Українська СРР.

3. Білоруська СРР.

4. Закавказька Федерація (створена у березні 1922 р. в складі закавказьких республік: Грузії, Вірменії, Азербайджану).

ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ СРСР

Січень 1923 р. ЦВК СРСР створив Конституційну комісію, яку очолив М. Калінін.

Протягом 1923 р. Відбувався процес доопрацювання союзного договору. Союзні держави домагалися більшої самостійності. Й. Сталін вирішив замість союзного договору прийняти Конституцію СРСР.

Січень 1924 p. II з’їзд рад СРСР затвердив першу Конституцію СРСР.

В компетенції СРСР були:

• зовнішньополітичні відносини, оборона;

• транспорт, зв’язок;

• фінанси;

• планування, торгівля.

За республіками залишилися:

• внутрішня політика,

• земельні справи,

• юстиція,

• охорона здоров’я,

• соціальне забезпечення тощо.

Союзними органами були:

1. З’їзд рад СРСР, що збирався один раз на два роки, вибори до якого здійснювалися на основі виборчого права, обмеженого для “соціально ворожих елементів”.

2. ЦВК (Центральний виконавчий комітет), який складався з двох палат — Ради союзу і Ради національностей.

3. Ради народних комісарів (Раднарком) — виконавча влада. Головою Раднаркому до 1924 р. був В. Ленін, а після його смерті — О. Риков.

Висновки:

1. СРСР став унітарною тоталітарною державою.

2. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але цього ніколи не було.

ПЕРЕМОГА Й. СТАЛІНА В БОРОТЬБІ ЗА ВЛАДУ

Після смерті В. І. Леніна (січень 1924 р.) в партійно-державному керівництві загострилася боротьба навколо питань подальшого розвитку країни. Прагнення встановити контроль над партією і державою, захопити всю повноту влади було характерним для 20-х pp.

Основними суперниками в боротьбі за політичне лідерство були Й. Сталін і Л. Троцький.

В партії Л. Троцький очолив “ліву опозицію”, що виступила з критикою бюрократичного партійного апарату та спроби Й. Сталіна зосередити владу в своїх руках.

Січень 1925 р. Пленум ЦК ВКП(б) засудив позицію Л. Троцького, якого було усунено з посад члена Політбюро і голови Реввійськради.

Після ХIV з’їзду партії (грудень 1925 р.) Г. Зінов’єв і Л. Каменев, які до цього виступали проти Троцького, об’єдналися. Вони розкритикували зростаючу бюрократизацію партійного і державного апарату, виступили за прискорення темпів капітального будівництва у промисловості, за індустріалізацію, яка повинна була здійснюватися за рахунок селянства. Жовтень 1927 р. Було опубліковано тези ЦК ВКП(б) до XIV з’їзду партії з критикою Л. Троцького та його прибічників. Грудень 1927 р. На XV з’їзді ВКП(б) Л. Троцького та всіх його прибічників було виключено з партії;

Також виключено з партії 75 активних діячів опозиції, в тому числі Г. П’ятакова, К. Радека, X. Раковського.

1928 p. Л. Троцького було вислано за межі СРСР.

Так звана “права опозиція” (М. Бухарін, О. Риков, М. Томський) звинувачувала Й. Сталіна у “воєнно-феодальних методах експлуатації селян” у роки “воєнного комунізму”, наполягала на збереженні й розширенні ринкових відносин, збалансованому розвитку всіх галузей народного господарства, розумних темпах індустріалізації тощо.

М. Бухаріна та його прихильників звинувачено в капітуляції перед куркульством, намірі реставрувати капіталізм і розколоти більшовицьку партію.

Листопад 1929 р. Пленум ЦК ВКП(б) вивів М. Бухаріна зі складу Політбюро.

30-ті роки. Всіх активних учасників опозиції 20-х років за наказом Й. Сталіна було заарештовано і фізично знищено. Вони стали “ворогами народу” та “іноземними шпигунами”.

1988 р. Вироки над колишніми учасниками опозиційних блоків було відмінено як безпідставні.

Висновки:

1. Політичні дискусії 20-х pp. відобразили складний процес соціалістичного будівництва і гостру боротьбу за владу.

2. Політичні опоненти Й. Сталіна були позбавлені влади.

3. Й. Сталін здобув диктаторську владу в партії та державі.

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ

Індустріалізація — це процес створення важкої промисловості, необхідної для перебудови всього народного господарства на базі передової машинної техніки; прискорений розвиток промисловості з метою забезпечення обороноздатності країни.

Причини індустріалізації:

1. Значне економічне відставання СРСР від країн світу.

2. Необхідність технічного переозброєння основних галузей народного господарства країни.

3. Необхідність створити потужний військово-промисловий комплекс.

4. Потреба необхідної техніки (машин, тракторів тощо) для проведення колективізації.

5. Намагання сталінського керівництва перейти до побудови соціалізму, складовими якого були:

індустріалізація,

колективізація,

культурна революція.

Особливості проведення індустріалізації:

1. Країна могла розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування.

2. Бракувало кваліфікованих спеціалістів.

3. Почалася не з легкої промисловості, щоб накопичити кошти, а з важкої промисловості.

4. Проводилася форсовано, завищеними темпами.

Грудень 1925 p. XIV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на прискорення індустріалізації.

Джерела фінансування індустріалізації:

1. Перерозподіл коштів із легкої та харчової промисловості у важку.

2. Вилучення коштів із сільського господарства, пограбування і поневолення села.

3. Податки з населення.

4. Внутрішні позики “під контролем громадських організацій”, тобто примусові.

Протягом 1927-1929 pp. було випущено три державні позики індустріалізації.

У 1930-1932 pp. — ще три державні позики першої п’ятирічки:

1930 р. — позика “п’ятирічки за чотири роки”;

1931 р. — позика “третього вирішального року п’ятирічки”;

1932 р. — позика “четвертого завершального року п’ятирічки”.

5. Держава здійснювала випуск паперових грошей, Тільки за першу п’ятирічку інфляційні покриття державних потреб становили 4 млрд крб.

6. Держава збільшувала випуск спиртних напоїв.

У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500 млн крб., 1930 р. — 2,6 млрд крб., 1934 р. — 6,8 млрд крб.

7. Збільшувався вивіз за кордон за низькими цінами нафти, лісу, хліба, хутра.

8. Держава продавала за кордон твори мистецтва.

9. Використовувалася безкоштовна праця у вихідні (суботники, недільники).

10. Здійснювалася експлуатація селян, робітників, інших верств населення, яка досягла небаченого рівня.

11. Експлуатувалися мільйони в’язнів ГУЛАГу.

12. Був запроваджений суворий режим економії.

13. Використання народного ентузіазму, ініціативи трудящих і масової ударної праці (стаханівський рух, різні види соціалістичного змагання).

Метод індустріалізації — військово-більшовицький штурм надвисоких темпів зростання важкої промисловості.

Здійснення індустріалізації почалося з перших п’ятирічок. 1928-1932 pp. — перший п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР.

1929 р. Було здійснено перехід до форсованої індустріалізації.

Й. Сталін у статті “Рік великого перелому” обнародував темпи приросту промислової продукції другого року п’ятирічки — 32%.

Ця цифра не підкріплювалася відповідними матеріальними ресурсами.

1930 р. Й. Сталін на XVI з’їзді ВКП(б) виступив з пропозицією досягти темпів приросту промислової продукції на третьому році п’ятирічки 45%.

Видобуток вугілля мав зрости до 150 млн т (фактично було видобуто лише 60 млн т), виплавлення чавуну мало досягти 20 млн т, а фактично становило 6,2 млн т.

Політика форсованого розвитку зазнала провалу. Плани першої п’ятирічки не були виконані. Середньорічний приріст промислової продукції не перевищив 10%.

Політбюро ЦК ВКП(б) заборонило всім відомствам друкувати будь-які цифрові дані про виконання першої п’ятирічки. Країні було оголошено, що п’ятирічний план виконано за 4 роки і 3 місяці.

1933-1937 pp. — другий п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР, який теж не був виконаний.

Позитивні наслідки індустріалізації:

1. Було збудовано багато нових підприємств:

• тракторні заводи в Сталінграді, Харкові, Челябінську;

• автомобільні заводи в Москві, Нижньому Новгороді;

• металургійні комбінати в Кузнецьку і Магнітогорську.

2. Створювалися нові галузі промисловості.

3. Було створено потужну індустріальну базу.

4. СРСР з країни аграрної перетворився на індустріальну державу.

5. У 1937 р. за обсягом промислової продукції СРСР вийшов на друге місце у світі після США.

6. Була забезпечена техніко-економічна незалежність СРСР від західних держав.

7. Зміцнилася обороноздатність країни.

8. Було ліквідовано безробіття.

Негативні наслідки індустріалізації:

1. Ігнорувалися економічні закони розвитку економіки.

2. Посилилася централізація управління промисловістю.

3. Адміністративно-директивні методи управління стали головними у розвитку радянської економіки.

4. Індустріалізація призвела до підриву розвитку легкої і харчової промисловості, сільського господарства, що суттєво вплинуло на добробут населення.

5. Нераціонально і непродуктивно розміщувалися продуктивні сили.

6. Надвисокі темпи індустріалізації призводили до безладдя, аварій, бракоробства.

7. Політика індустріалізації супроводжувалася волюнтаризмом, політичним свавіллям сталінського керівництва.

8. Було взято курс на мілітаризацію промисловості.

9. Відбувалася ізоляція радянської економіки від світової.

10. Індустріалізація призвела до зростання міст, де загострилися житлова і продовольча проблеми.

11. Був відсутній матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами, головним чином розгортанням "соціалістичного змагання"

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

Колективізація — перебудова сільського господарства шляхом об’єднання дрібних одноосібних селянських господарств у колективні господарства.

Причини колективізації:

1. Нестача коштів для індустріалізації.

2. Потреба в товарних ресурсах (у тому числі зерна), щоб придбати на Заході машини, обладнання, технології для розвитку важкої промисловості.

3. Хлібна криза 1927-1928 pp., коли селяни відмовилися здавати хліб за низькими цінами.

4. Колективними господарствами було легше управляти, ніж мільйонами розрізнених селянських одноосібних господарств.

5. Необхідність ліквідації заможного селянства — головного ворога радянської влади.

Метод колективізації — терор проти селянства.

Грудень 1927 p. XV з’їзд ВКП(б). Взято курс на колективізацію сільського господарства.

1929 р. Партійне керівництво перейшло у сільському господарстві до суцільної колективізації. По відношенню до тих селян, які не хотіли вступати до колгоспів, проводилася політика “розкуркулення” і “ліквідації куркульства як класу”.

Розкуркулення — це позбавлення селян власності.

Суцільна колективізація — насильницьке насадження “згори” колгоспної системи.

Визначали три категорії куркулів.

До першої категорії належали:

• активні “вороги” радянської влади;

• учасники й організатори антирадянських виступів;

• учасники терористичних актів.

Міра покарання — розстріл або заслання до Сибіру.

До другої категорії належали:

• активні саботажники колгоспного будівництва;

• ті, хто чинив менш активний опір.

Методи покарання — конфіскація всього майна, заслання сімей у найвіддаленіші райони — на Північ, Сибір, Урал, Казахстан.

До третьої категорії належали менш активні саботажники колгоспного будівництва.

Міра покарання:

• часткова конфіскація майна;

• розселення в спеціальних поселеннях в інших районах за місцем проживання під контролем каральних органів і залучення їх до праці.

“Розкуркулення” здійснювали “трійки”, до складу яких входили: секретар партійного комітету, голова виконкому, керівник місцевого ДПУ.

Майно куркулів (будинки, сільськогосподарський реманент, особисте майно) передавали колгоспам, а також сільським активістам.

За сучасними дослідженнями, за роки колективізації “розкуркулених” в СРСР було 10 млн осіб.

1930 р. Відбулася форсована колективізація.

Ті селяни, які не хотіли вступати в колгоспи, обкладалися непосильними податками. Селяни чинили опір.

Формами боротьби селян проти колективізації були:

1. Терористичні ;акти проти представників органів влади.

2. Окремі селянські виступи.

3. Підпалювання колгоспних будинків.

4. Повернення вилученого зерна.

5. Приховування зерна.

6. Масовий забій власної худоби.

За період з 1928 по 1932 р. в окремих районах було винищено близько половини поголів’я худоби.

Особливо сильний опір колективізації й “розкуркуленню” чинили селяни в основних зернових районах — на Кубані, Волзі й Дону, в Україні.

1932-1933 pp. Голод в СРСР, який охопив Поволжя, Північний Кавказ, степові райони Дону й Кубані, особливо Україну. Голод був штучним, бо нереальними були плани хлібозаготівель і в селян забирали все. В період голоду держава продавала зерно за кордон.

7 серпня 1932 р. Був прийнятий Закон про охорону соціалістичної власності (названий в народі “законом про п’ять колосків”). За розкрадання колгоспного майна запроваджувалася найвища міра покарання — розстріл з конфіскацією майна.

1937 р. Колгоспи об’єднували 93% селянських господарств.

НАСЛІДКИ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

1. Голодомор 1932-1933 pp. і страшні людські втрати.

2. Була фізично знищена найкваліфікованіша і найпрацьовитіша частина сільських працівників, справжніх господарів, проводилося грубе насильство.

3. Було встановлено економічний і політичний контроль радянської влади над селянством.

4. Сільське господарство було цілковито підпорядковане командно-адміністративній системі управління.

5. Насильницька колективізація спричинила глибоку кризу в сільському господарстві, почався його розвал.

6. Було порушено баланс у розвитку промисловості і сільського господарства.

7. З часу проведення колективізації тривало постійне відставання сільськогосподарського виробництва.

8. Відбулося державне закріпачення селян.

9. Селяни втрачали споконвічні національні риси: хазяйновитість, працелюбність, ініціативність.

10. Нормами життя стали зрівнялівка, безгосподарність, повна незацікавленість селян в ефективній продуктивній праці, відсутність економічних стимулів до праці.

11. Відбулося масове зубожіння села.

МАСОВІ РЕПРЕСІЇ

Мета терору 30-х pp.:

1. Не допустити формування міцної опозиції режиму.

2. Посилити комуністичну диктатуру, яка проявлялася у:

• забороні фракцій у більшовицькій партії;

• чистках партійних лав;

• знищенні “ворогів народу”, “шпигунів” іноземних держав.

3. Формування тоталітарного режиму — режиму особистої влади Й. Сталіна.

1928 р. Було сфабриковано “шахтинську справу” — так звану “шкідницьку” організацію спеціалістів вугільної промисловості Донбасу.

Інженерно-технічних працівників звинуватили у шкідництвах, в організації вибухів на шахтах, злочинних зв’язках з колишніми власниками шахт. Й. Сталін використав цю справу для обґрунтування необхідності боротьби з “ворогами”, що, на його думку, перешкоджало будівництву соціалізму в СРСР.

1930 р. Було сфабриковано низку політичних процесів над “ворогами народу”:

• над “право-лівацьким блоком”;

• справа “Промпартії” над інженерами і науковцями. їх звинуватили у зв’язках з іноземними розвідками, в організації диверсій тощо. Після жорстоких тортур засуджені “визнавали” себе винними;

• справа “підпільної трудової селянської партії” на чолі з відомими економістами А. Чаяновим і М. Кондратьєвим.

1 грудня 1934 р. Вбивство у Смольному лідера ленінградських більшовиків, відомого діяча більшовицької партії С. Кірова. Й. Сталін використав вбивство С. Кірова для розправи над “ворогами народу”, нагнітання в країні атмосфери страху і посилення своєї влади.

1 грудня 1934 р. Президія ЦВК СРСР прийняла постанову про порядок розгляду звинувачень у підготовці чи здійсненні терористичних актів, яка відводила слідству в цих справах не більше 10 діб. Справи розглядалися без прокурорів і адвокатів. Оскарження чи помилування не допускалося. Найвищу міру покарання виконували відразу після винесення вироку.

Серпень 1936 р. Відкрито процес над “антирадянським об’єднаним троцькістсько-зінов’євським центром”. Судили 16 чоловік, серед них — Л. Каменева і Г. Зінов’єва. Всі були засуджені до розстрілу.

Січень 1937 р. Московський процес над “паралельним антирадянським троцькістським центром”. Судили 17 осіб. Серед них — Ю. П’ятакова, Г. Сокольникова, К. Радека. Більшість засудили до смертної кари.

Березень 1938 р. Процес над “антирадянським правоцентристським центром”. Судили 21 чол. Серед них — М. Бухаріна, О. Рикова, X. Раковського.

Політичні процеси поклали початок масовим репресіям проти радянських людей.

1937-1938 pp. Терор став всеохоплюючим. Масові репресії застосовувалися до всіх категорій населення:

• представників партійного і державного апарату (були знищені 98 із 139 членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б); 1108 із 1966 делегатів XVII з’їзду партії);

• військових (репресовано: 11 заступників наркому оборони,

75 із 80 членів Вищої військової ради,

14 із 16 генералів армії,

90% командирів корпусів,

35 тис. із 80 тис. офіцерів);

• працівників органів безпеки;

• інтелігенції;

• працівників освіти, науки, культури;

• робітників;

• селян;

• духовенства та ін.

В такій ситуації у грудні 1936 р. була прийнята Конституція СРСР, яка не гарантувала здійснення прав і свобод громадян, які вона декларувала, але вони перекреслювалися реальною політикою репресій сталінізму.

Висновки:

1. В СРСР остаточно утвердився тоталітарний режим, що базувався на однопартійній диктатурі й авторитарній владі Й. Сталіна.

Авторитарна влада — необмежена влада однієї особи, що зневажає закони і вимагає безумовної покори з боку різних суспільних сил.

2. Тоталітарний режим 30-х pp. базувався на системі насильства, ліквідації демократичних прав і свобод.

3. Масові репресії 30-х pp. — це жахливий злочин сталінського керівництва проти власного народу.

4. За даними сучасних дослідників, загальна кількість репресій сталінізму становить близько 40 млн чол.

ІТАЛІЯ

НАСЛІДКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. Італія після Першої світової війни опинилася у військово-політичній і фінансовій залежності від своїх союзників.

2. Вона не одержала від своїх союзників обіцяних територій (східного узбережжя Адріатичного моря та інших територій), а отримала лише Південний Тіроль і Трієст.

3. Італія втратила у війні 650 тис. загиблих і понад 1 млн поранених, 1,5 млн потрапили в полон.

4. За роки війни Італія втратила третину свого національного багатства.

5. В країні не вистачало предметів першої необхідності, палива, продовольства.

6. Сільське господарство було підірване мобілізацією в армію працюючої частини селянства.

7. Якщо до війни Італія була експортером продовольства, то після війни вона була змушена купувати продовольство за кордоном.

8. Внутрішній державний борг Італії з 1915 по 1919 р. зріс з 15,3 млрд лір до 49,9 млрд лір.

9. Італія була винна своїм союзникам 19,2 млрд лір.

10. Національна грошова одиниця — ліра знецінилася і її вартість впала в 5 разів.

11. Значно зросли ціни на продукти харчування й товари першої необхідності.

12. У 1919-1920 pp. в Італії відбувалися антиурядові виступи робітників, унаслідок яких:

• робітники захоплювали заводи;

• створювалися фабрично-заводські ради;

• уряд був змушений піти на деякі поступки: був встановлений 8-годинний робочий день, робітники добилися деяких надбавок до заробітної плати.

13. Перебудова економіки на військовий лад зумовила значне зростання важкої промисловості.

14. Італія з країни аграрної перетворилася на аграрно-індустріальну.

ПРИЧИНИ ПРИХОДУ ФАШИСТІВ ДО ВЛАДИ

1. Погіршення соціально-економічної ситуації в Італії у 1918-1922 pp., різке погіршення матеріального становища різних верств населення.

2. Зростання соціальних суперечностей під час економічної кризи.

3. Слабкість політичної системи, відсутність політичної стабільності, криза буржуазно-ліберальної держави, слабкість італійського парламентаризму та влади короля Віктора-Еммануїла. Часто змінювалися італійські уряди.

4. Зростання впливу лівих партій спричинило занепокоєння підприємців і дрібних власників; їх прагнення встановити сильну владу, здатну навести лад у країні.

5. Після Першої світової війни Італія була ослаблена, її інтереси не були враховані на Паризькій мирній конференції, хоча з 1915 р. вона воювала на боці Антанти.

Італійці почували себе приниженими як нація і прагнули повернути славу великої і сильної держави.

ВСТАНОВЛЕННЯ ФАШИСТСЬКОЇ ДИКТАТУРИ Соціальна опора фашистів:

1. Дрібна і середня буржуазія.

2. Частина робітників і селян.

3. Націоналістично налаштована інтелігенція і студентство.

1919 р. Виникнення перших фашистських організацій.

Гасла, які висунули фашисти, були зрозумілі різним верствам населення і отримали підтримку:

1. Робітничий контроль на виробництві.

2. Відродження “величі нації”, “величі Італії”.

3. 40-годинний робочий день.

4. Прогресивний податок на капітал.

5. Зниження пенсійного віку.

6. Боротьба з комуністичним і соціалістичним рухами.

7. Проведення аграрної реформи.

8. Конфіскація 85% військових прибутків.

Фашисти створювали озброєні загони “чорносорочечників”, які називали себе “бойовими союзами”.

24 жовтня 1922 р. З’їзд фашистських партій у Неаполі, на якому уряду було висунено ультиматум з вимогою надати шість міністерських портфелів.

28 жовтня 1922 р. “Похід на Рим”, організований фашистською партією, щоб примусити уряд виконувати їх ультиматум. Король Віктор-Еммануїл запропонував Б. Муссоліні очолити уряд.

Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури.

Грудень 1922 р. Була створена Велика фашистська рада під головуванням Б. Муссоліні, яка розглядала всі декрети і закони перед внесенням їх на розгляд у парламент.

1923 р. Озброєні загони фашистів були реорганізовані в “добровільну міліцію національної безпеки”. Вони виконували функції охорони порядку і підкорялися Б. Муссоліні.

Посадові особи адміністративного апарату були поставлені під нагляд фашистських політичних радників.

1924 р. На виборах фашисти отримали більшість голосів, що дозволило їм сформувати уряд виключно з членів фашистської партії.

Наприкінці 1925 р. Спеціальним законом Б. Муссоліні звільнився від відповідальності перед парламентом.

1926 р. Уряд видав низку “надзвичайних” законів:

• про заборону всіх політичних партій, крім фашистської;

• депутати опозиційних партій повинні були залишити парламент;

• відновлювалася смертна кара;

• було засновано “особливий трибунал” для розправи над антифашистами.

Висновок;

Остаточне оформлення фашистської диктатури відбулося в 1925-192(5 pp., коли було покінчено із зовнішніми ознаками парламентської форми правління і ліквідовано залишки демократичних прав і, свобод.

БЕНІТО МУССОЛІНІ (1883-1945)

Фашистський диктатор у 1922-1943 pp. Син коваля, Б. Муссоліні зумів одержати освіту. Деякий час був сільським учителем. Захоплювався ідеями Маккіавелі і Ніцше, його кумиром був Наполеон. Він навіть написав драму про Наполеона “Сто днів”.

Політичну кар’єру розпочав у соціалістичній партії, видавав соціалістичну газету “Вперед”. За агітацію щодо вступу Італії у війну на боці Антанти був виключений із соціалістичної партії у 1914 р.

Мав репутацію вуличного забіяки і марнотратника з великою жадобою влади.

У 1919 р. Б. Муссоліні заснував фашистську організацію.

Не мав твердих політичних Переконань і сталих принципів. Ніякої ідеологічної послідовності в його діях не було. Він умів пристосовуватися. Ось приклади:

• він використав свої загони для допомоги націоналістам, які у 1920 р. самочинно захопили Рієку;

• потім підтримав ліберальний блок Дволітті на загальних виборах 1921 р. і проголосив себе прихильником конституційної монархії;

• згодом для вбивства лідера соціалістів використав свої загони;

• у жовтні 1922 р. сам легко захопив владу.

А. Гітлер про Б. Муссоліні висловився так: “Саме дуне показав нам, що можливе все ".

Б. Муссоліні постійно підтримував культ своєї особи, фактично правив Італією одноосібно, вважав, що італійці повинні бути керовані в усіх сферах життя, присвоїв собі титул “дуче” (вождь). Його улюблений вислів — “Немає нічого істинного, все дозволене” (Ніцше).

Герб фашистів став гербом фашистської Італії. Він зображував сокиру посередині в’язанки різок. Цю символіку фашисти запозичили зі Стародавнього Риму. Тоді в’язанка різок і сокира були атрибутами влади посадових осіб.

Фашисти так тлумачили свій герб: “В’язанка різок символізує єдність нації, а сокира падає на голову тим, хто посягає на цю єдність”.

У 1939 р. Б. Муссоліні уклав з А. Гітлером так званий “сталевий пакт” і в 1940 р. Італія вступила в Другу світову війну на боці Німеччини.

Фашистський режим Б. Муссоліні проіснував понад 20 років. Це “чорне двадцятиліття” було найжорстокішим періодом у житті італійського народу.

У 1945 р. Б. Муссоліні був схоплений італійськими партизанами і за вироком військового трибуналу Комітету національного визволення Північної Італії страчений.

КОРПОРАТИВНА СИСТЕМА

Ідеологи фашизму заявляли, що в Італії створюється особлива корпоративна держава, в якій буде досягнута гармонія інтересів різних верств населення.

1927 р. Була прийнята “Хартія праці”, в якій були проголошені основні принципи фашистського корпоративізму:

1. Створити виробничі корпорації в різних галузях виробництва, які являтимуть собою об’єднання підприємців і робітників для співробітництва на засадах “загальних національних інтересів” і “класового миру”.

2. Професійні спілки було підпорядковано державним органам під контролем фашистів.

3. Передбачалося втручання держави у сферу виробництва у випадку “недостатньої приватної ініціативи” або коли зачіпалися політичні інтереси держави.

4. Нація проголошувалася “моральною, політичною й економічною сутністю”, що повністю реалізує себе у фашистській державі.

5. Корпорації ставали основою фашистської держави і тільки вони могли висувати кандидатів до парламенту.

Під час економічної кризи 1929-1933 pp. італійський фашизм розпочав реалізацію своєї соціальної програми — створення корпоративної системи.

У 1930-1934 pp.:

• Професійні спілки було підпорядковано державним органам під контролем фашистів і включено до галузевих корпорацій.

• Було створено 22 галузеві корпорації, до кожної з яких входило підприємницьке об’єднання і фашистська профспілка.

• Було створено Національну раду корпорацій.

Урядовим декретом представники роботодавців і працюючих за наймом включалися в Національну раду корпорацій з міністрами і їхніми замісниками, представниками фашистської партії і різними експертами. Практично всі італійці стали членами корпорацій.

• Було створено Міністерство корпорацій, яке було наділене функціями Міністерства економіки.

Висновок: створення корпоративної системи було одним із важелів фашистського державного регулювання економіки.

ФАШИЗАЦІЯ КРАЇНИ

Друга половина 20-х pp. Фашизм Італії характеризувався як відкрита терористична форма політичної влади, яка принципово відрізнялася від ліберальної демократії.

Відбувалася фашизація країни:

1. У 1929 р. виборна палата парламенту була ліквідована. Замість неї створено Палату “фаші” і корпорацій, до складу якої ввійшли члени Національної ради фашистської партії і Національної ради корпорацій.

2. Фактично відбулося злиття фашистської партії з фашистською державою.

3. Було встановлено масовий контроль над органами влади. Державний апарат піддано чистці від “підозрілих елементів”.

4. Були ліквідовані всі громадські організації, залишилися лише фашистські профспілки, керівництво яких не вибиралося, а призначалося керівниками фашистської партії.

5. У 1927 р. були створені важливі репресивні органи — Особливий трибунал і таємна політична поліція для розправи над антифашистами.

6. Вводилося адміністративне заслання осіб, які підозрювалися в антифашистських діях.

7. Підростаюче покоління охоплювалося дитячими і юнацькими фашистськими організаціями. Діяльність організацій мала воєнізований характер.

8. Студентська молодь була організована в університетські фашистські групи.

9. Викладачі навчальних закладів повинні були присягати на вірність фашистському режиму.

10. Культивувався дух самовідречення в ім’я фашистських “ідеалів”.

11. Після захоплення Ефіопії Італія була проголошена імперією (фашистська пропаганда розглядала це як відродження Римської імперії).

12. Почав поширюватися расизм.

Італійці були проголошені однією з арійських рас.

13. У 1938 р. було прийнято низку расових законів:

• почалося переслідування євреїв;

• їм заборонялося одружуватися з представниками, “чистої італійської раси”;

• не дозволялося викладати у вищих навчальних закладах і займати вчені посади;

• заборонялося працювати в державних установах;

• євреїв не призивали в армію;

• їхні діти повинні були навчатися в окремих класах тощо.

Висновки:

1. Протягом кількох років фашистського панування в Італії було ліквідовано конституційні органи влади, запроваджені демократичним шляхом, знищено права і свободи громадян, встановлено диктатуру фашистської партії, культ особи Б. Муссоліні.

2. Діяльність усіх сфер суспільно-політичного та соціально-економічного життя було спрямовано на зміцнення позицій фашистської диктатури та особистих позицій Б. Муссоліні, на підготовку до нової світової війни.

НІМЕЧЧИНА

ЛИСТОПАДОВА РЕВОЛЮЦІЯ 1918 р.

Причини революції:

1. Господарська розруха, інфляція, дорожнеча, голод, безробіття внаслідок Першої світової війни.

2. Поразка Німеччини у Першій світовій війні.

3. Вплив революції 1917 р. в Росії.

3 листопада 1918 р. Повстання моряків у Кілі, які відмовилися виконувати наказ командування вийти в море і вступити в бій з переважаючими силами британців.

Так почалася демократична революція в країні, яка проходила під гаслами:

• відміна військового стану в країні;

• відновлення демократичних свобод;

• 8-годинний робочий день тощо.

Повстання моряків підтримали в інших містах і регіонах Німеччини.

9 листопада 1918 р. Повстання в Берліні. Імператор Вільгельм II утік в Нідерланди. Було сформовано уряд — Раду народних уповноважених (РНУ) на чолі з правим соціал-демократом Ф. Ебертом.

До складу уряду ввійшли представники таких партій:

• Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН);

• Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини (центристська партія) (НСДПН).

Уряд здійснив низку заходів:

1. Скасував облоговий стан.

2. Відновив свободу слова, зборів, спілок.

3. Оголосив амністію політичним в’язням.

4. Скасував деякі реакційні закони.

5. Ввів 8-годинний робочий день.

6. Обіцяв надати допомогу безробітним.

Але були залишені в недоторканності:

• старий офіцерський корпус;

• чиновництво.

16-21 грудня 1918 р. Відбувся І загальнонімецький з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів, який підтримав Раду народних уповноважених і призначив на 19 січня 1919 р. вибори в Установчі (Національні) збори.

Цим були незадоволені ліві сили.

Кінець грудня 1918 р. Ліві сили об’єдналися в Комуністичну партію Німеччини (КПН), яка проголосила своєю метою боротьбу за встановлення диктатури пролетаріату.

Ліві сили вирішили бойкотувати скликання Установчих зборів.

5 січня 1919 р. В Берліні відбулися масові демонстрації, в яких взяли участь 150 тис. осіб. Було створено військово-революційний комітет, який намагався вести переговори з урядом.

11 січня 1919 р. Урядові війська розгромили повстання. Відомі революційні діячі Карл Лібкнехт і Роза Люксембург були вбиті.

19 січня 1919 р. Відбулися вибори до Установчих (Національних) зборів. Буржуазні партії одержали 54,5% голосів, СДПН і НСДПН — 45,5%.

11 лютого 1919 р. Установчі (Національні) збори обрали Ф. Еберта президентом країни.

Було створено коаліційний уряд на чолі з Ф. Шейдеманом.

Значні позиції в уряді займали:

Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), Незалежна соціал-демократична партія Німеччини (НСДПН), Німецька демократична партія (НДП).

Вони створили так звану “веймарську коаліцію”.

Ці події свідчать про завершення демократичної революції в Німеччині

Наслідки Листопадової революції:

1. Було повалено напівабсолютистську монархію.

2. Проголошено республіку.

3. В ході революції були повернені важливі права і свободи:

• загальне виборче право;

• свобода об’єднань, зборів і друку.

4. Було введено закон про 8-годинний робочий день.

5. На селі були ліквідовані закони проти сільськогосподарських робітників.

БАВАРІЯ

7 квітня 1919 р. Проголошено Баварську радянську республіку, яка проіснувала до 1 травня 1919 р. Було здійснено такі заходи:

1. Введено робітничий контроль на виробництві.

2. Націоналізовано банки і залізниці.

3. Почалося формування армії.

4. Відбувалася конфіскація матеріальних цінностей у підприємців.

Проти Баварської республіки центральний німецький уряд відправив 100-тисячну армію, яка придушила республіку. Баварська радянська республіка проіснувала лише два тижні і зазнала поразки.

Причини поразки:

1. Більшість населення не підтримала дії комуністів.

2. Проголошена республіка перебувала в ізоляції.

КОНСТИТУЦІЯ НІМЕЧЧИНИ

31 липня 1919 р. Установчі (Національні) збори у м. Веймарі схвалили Конституцію (ввійшла в історію як Веймарська).

Політичний устрій

Веймарська республіка

(проіснувала з 31 липня 1919 р. до 1933 р.)

За час існування Веймарської республіки часто змінювалися уряди.

Роки	Назва уряду	Склад уряду	Діяльність уряду
Липень 1919-червень 1920 р.	Уряд на чолі з Ф. Шейдеманом, одним із лідерів СДПН	Коаліційний уряд. Веймарська коаліція. Значні позиції в уряді займали СДПН, НСДПН, НДП.	1. Проводив політику лояльного виконання Версальського договору. 2. Намагався зміцнити республіканські органи влади. 12-13 березня 1920 p.- спроба державного перевороту для відновлення “старих порядків”. Загальнонімецький страйк (12 млн чол.) зірвав наміри путчистів.
Червень 1920- травень 1921 р.	Уряд Ференбаха	Коаліційний уряд з представників буржуазних партій і центру.	Коли країни-переможці оголосиш ультиматум про сплату Німеччиною репарацій, уряд відмовився прийняти цей ультиматум і подав у відставку.
Травень 1921-листопад 1922 р.	Уряд І. Вірта	Веймарська коаліція на чолі з лідером центру.	Був прихильником “політики виконання” репараційних зобов’язань. Був скинений противниками цієї політики.
Листопад 1921- серпень 1923 р.	Уряд Куна	Представники буржуазних партій.	1. Взяв курс на саботаж репараційних платежів. 2. Ця політика у січні 1923 р. привела до франко-бельгійської окупації Руру. Окупація позбавила Німеччину 70% видобутку вугілля і понад 50% виплавлення чавуну. Уряд Куна розгорнув націоналістичну компанію під лозунгом “вітчизна в небезпеці” і оголосив “пасивний” опір окупації. Рурський конфлікт поставив економіку Німеччини перед загрозою повного краху.
Серпень - листопад 1923 р.	Уряд Густава Шгреземана	Уряд “великої коаліції” партій. 2 листопада 1923 р. СДПН заявила про свій вихід з уряду.	Придушив революційні рухи в Саксонії і Тюрінгії.

Висновки:

1. В період з 1918 по 1923 р. (в роки післявоєнного революційного піднесення) кермо Німецької держави переходило поперемінно від “веймарської коаліції” до буржуазних урядів.

2. Праві сили не втрачали надії на відновлення старих порядків (монархії).

3. “Веймарська коаліція” намагалася зміцнити республіканські інститути, спираючись на активну роль держави.

4. Крайні праві, мілітаристські сили намагалися використати незадоволення Версальським договором, важким економічним становищем. У цій атмосфері зміцнювала свої позиції фашистська партія, створена у 1921 р.

Період економічної і політичної стабілізації

Роки	Назва уряду	Склад уряду	Діяльність уряду
Кінець 1923 - 1924р.	Уряд О. Маркса	Буржуазний уряд. До складу уряду ввійшли представники великого капіталу і земельної аристократії. СДПН перейшла в опозицію до уряду.	Відкрив період буржуазних урядів.
Травень 1924 р.	Уряд Г. Лютера	Управляли державою праві сили	Націоналісти демонстрували свої промонархістські симпатії і антипатії до Веймарської республіки.
Травень 1928-1930р.	Уряд Г. Мюллера	Уряд очолив лідер СДПН	Була створена велика коаліція партій за участю СДПН.

Висновки:

1. У 1925 р. після смерті президента Ф. Еберта президентом республіки було обрано кайзерівського фельдмаршала, монархіста П. Гінденбурга.

2. В Німеччині існувала багатопартійна система, уряди часто змінювалися, між партіями велась боротьба за владу.

3. Загострилася боротьба між монархічними і республіканськими угрупованнями.

4. 1925-1927 pp. — період організаційної консолідації націонал-соціалізму.

5. Часткова стабілізація була часом зміцнення міжнародних позицій Німеччини:

• план Дауеса (1924 р.) сприяв відновленню промислового потенціалу Німеччини і заклав підвалини зміни співвідношення сил у світі;

• Локарнські договори гарантували західні кордони Німеччини, зберігаючи можливість німецької агресії на схід;

• вступ Німеччини до Ліги Націй (1926 р.) і зняття з неї воєнного контролю свідчив про значне зростання ролі Німеччини в європейській і світовій політиці.

6. Економічний розвиток Німеччини у 1924-1929 pp. не був стабільним. Лише в 1926 р. в країні почалося промислове піднесення, яке продовжувалося до 1929 р. Темпи економічного розвитку Німеччини були повільнішими, ніж до війни, і нижчими, ніж у США і Франції.

7. 20-ті роки стали важливою віхою раціоналізації німецького виробництва. Було здійснено переведення залізничного транспорту на електричну тягу.

8. Відбулося відродження Німецької держави, що підривало гарантії Версальського договору, плану Дауеса і Локарнських договорів щодо “вмиротворення” Європи.

Період економічної кризи

Роки	Назва уряду	Склад уряду	Діяльність уряду
1930-1932 pp.	Уряд Брюнінга	Уряд очолив лідер правого крила партії Центру (НДСПН).	1. Уряд не мав більшості у рейхстазі, існувала лише “довіра президента”, він управляв за допомогою надзвичайних декретів Гінденбурга. 2. У 1930 р. було видано таких декретів 5, у 1931 р. - 44, у 1932p. - 66. 3. Законодавчі функції рейхстагу були незначними: у 1932 р. він прийняв лише 5 законів. 4. Уряд поступово відходив від політики ліберального реформізму. 5. Звужувалася партійно-політична база Веймарської республіки.
Червень -листопад 1932 р.	Уряд Франсуа фон Палена	Лідер військових і юнкерських сил, непримиренний до лівих партій. Уряд мав підтримку профашистських сил.	1. У рейхстазі уряд не мав більшості і правив за допомогою декретів. 2. Прихід уряду Папена до влади свідчив про відмову буржуазних партій від політики реформізму.
Листопад 1932 р. - січень 1933 р.	Уряд Шлейхера	Буржуазний уряд, який очолив генерал.	1. Це був останній уряд Веймарської республіки. 2. Уряд не мав опори у рейхстазі. 3. Представники великих банків, монополій і генералітету остаточно переходили на профашистські позиції.
Кінець січня 1933 р.	П. Гінденбург призначив А. Гітлера рейхсканцлером	Встановилася фашистська диктатура.	Фашисти виступили: 1. За придушення робітничого руху. 2. За регулювання економіки. 3. За ревізію Версальської системи.

Висновки:

1. Економічна криза 1929-1933 pp. стала і кризою Веймарської республіки, ослабивши її політичний фундамент, бо значна частина середніх верств населення перейшла в опозицію до її режиму.

2. Соціал-демократичний реформізм, ліберально-парламентська демократія і збереження “веймарської коаліції” не відповідали інтересам великого капіталу, дрібних і великих власників, які бачили вихід з кризи, а також необхідність ревізії Версальської системи у встановленні сильної влади, “твердої руки”.

3. Привчаючи країну до антипарламентських методів управління, кабінети Брюнінга, Палена, Шлейхера розчищали шлях до встановлення фашистської диктатури.

НАЦИСТСЬКА ДИКТАТУРА

ПРИЧИНИ ВСТАНОВЛЕННЯ ФАШИСТСЬКОЇ ДИКТАТУРИ

1. Економічна криза:

• промислове виробництво скоротилося на 44%;

• кількість безробітних досягла 4,5 млн чол.;

• реальна заробітна плата знизилася на 25-40%;

• декілька тисяч дрібних підприємств розорилися.

2. Зростали соціальні суперечності під час економічної кризи, а тому посилилися прагнення до сильної влади, здатної навести порядок у країні.

3. Неспроможність правлячих кіл Німеччини керувати країною парламентськими методами.

4. Слабкість Веймарської республіки.

5. Відсутність єдності серед партій “веймарської коаліції”.

6. Більшість населення була не задоволена умовами Версальського миру і мала антиреспубліканські настрої.

ВСТАНОВЛЕННЯ НАЦИСТСЬКОЇ ДИКТАТУРИ

Дедалі більшої популярності набувала Націонал-соціалістична партія на чолі з А. Гітлером, створена у 1919 р. як Робітнича партія і у 1920 р. перейменована у Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини.

Нацистська партія була побудована на принципах “фюрерства”, тобто беззаперечної покори “фюреру” — вождю. Нацистська партія висунула програму, яку підтримали широкі верстви населення:

• об’єднання всіх німців у “Велику Німеччину”;

• ліквідація умов Версальського миру;

• боротьба за нові території;

• позбавлення політичних прав і громадянства осіб “неарійського походження”;

• звільнення трудівників від “свавілля монополій”;

• націоналізація трестів;

• участь робітників у прибутках підприємств;

• спільне користування поміщицькими землями;

• поліпшення системи освіти;

• забезпечення людей у похилому віці;

• захист інтересів матері та дитини тощо.

Опора фашизму:

1. Дрібна і середня буржуазія.

2. Значна частина робітників і селян.

А. Гітлером були створені:

штурмові загони (СА) — особиста армія А. Гітлера під командуванням Ернста Рема, яка у 1933 р. нараховувала майже 500 тис. чол.;

охоронні загони (СС) — до 52 тис. чол. під керівництвом Генріха Гімлера.

30 січня 1933 р. Президент П. Гіндербург призначив А. Гітлера рейхсканцлером.

Отримавши владу, фашисти почали запроваджувати “новий порядок”.

АДОЛЬФ ГІТЛЕР (Шікльгрубер)

(1889-1945)

Австрієць. Народився в м. Брандау на баварському кордоні в родині митного службовця.

З дитинства у нього проявилися художні здібності, але освіти в цьому напрямку не одержав, деякий час працював декоратором і художником поштових листівок.

Змалку був замкненим, самотнім, вищої освіти не одержав.

Воював на фронтах Першої світової війни, двічі був нагороджений хрестом другого і першого ступенів.

Успішна кар’єра А. Гітлера почалася після Першої світової війни зі вступом його до Німецької робітничої партії. Згодом став її лідером і перейменував на Націонал-соціалістичну робітничу партію.

Багато працював над собою, над своїм голосом, удосконалюючи ораторські здібності. Навчився моделювати глибину свого голосу, темп мовлення, його виразність, чіткість, уміння жестикулювати, щоб посилити сказане, надаючи своєму обличчю то милу усмішку, то нищівний гнів. Згодом свої промови посилював технічними засобами: використовував прожектори, гучномовці, музику тощо.

У листопаді 1923 р. організував “пивний” путч у Баварії, який провалився. Проте судовий процес над А. Гітлером зробив його національним героєм. Два роки провів у Ландсберзькій тюрмі, де написав “Майн кампф” (“Моя боротьба”, 1925-1926 pp.) Він висунув гасло: “Один народ, одна держава, один фюрер”. Обіцяв Німеччині повернути її велич, а “третій рейх” мав існувати тисячу років.

У січні 1933 р. став рейхканцлером німецької фашистської держави. У 1934 р. об’єднав посаду рейхсканцлера з посадою президента після смерті Гінденбурга. У Німеччині був встановлений режим кривавого фашистського терору.

А. Гітлер був ініціатором розв’язання Другої світової війни, одним із організаторів масового винищення військовополонених і мирного населення на окупованих територіях.

Зі вступом радянських військ у Берлін покінчив життя самогубством.

Міжнародний Нюрнберзький трибунал за злочини проти людства визнав А. Гітлера головним воєнним злочинцем.

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА РЕЖИМУ

1. Уряду були надані надзвичайні повноваження. Він міг видавати закони, розпускати політичні партії.

2. 23 березня 1933 р. був виданий фашистський закон про виведення фашистського уряду з-під контролю парламенту.

3. Загони СС (охоронні загони) були оголошені частиною державного апарату і наділені правами допоміжної поліції.

4. Створено державну таємну поліцію — гестапо, яке стало організатором численних концтаборів.

5. Знаряддям насильства і терору були також штурмові загони (СА), служба безпеки (СД).

6. Був виданий спеціальний указ “Про охорону порядку і держави”, який надавав необмежені повноваження каральним органам.

7. Була проведена чистка державного апарату від демократів і євреїв.

8. Повновладними господарями німецьких земель стали імператорські намісники, яких призначав А. Гітлер, а земельні парламенти та органи місцевого самоврядування ліквідовувалися.

9. 27 лютого 1933 р. фашисти підпалили будинок рейхстагу, звинувативши Комуністичну партію Німеччини. Було заарештовано близько 20 тис. комуністів.

10. Підпал рейхстагу став приводом, щоб видати надзвичайні закони, які скасовували статті Веймарської конституції про права і свободи громадян.

11. У ніч з 29 на 30 червня 1933 р. була вчинена розправа над опозицією всередині нацистської партії. Ці події ввійшли в історію як “ніч довгих ножів”. А. Гітлер знищив майже 2 тис. своїх противників.

12. Були розпущені партії, а їхнє майно конфісковано.

13. У червні 1933 р. був виданий закон про заборону створення нових політичних партій.

14. В управлінні здійснювався “фюрер-принцип” — беззаперечне підкорення нищих керівників вищим.

15. У 1934 р. після смерті президента Гінденбурга його повноваження були передані А. Гітлеру довічно.

16. Були розпущені профспілки, замість них був створений “Німецький трудовий конгрес”, до якого в обов’язковому порядку включалися робітники, службовці і підприємці, він об’єднував близько 22 млн робітників.

17. У лютому 1933 р. були заборонені антиурядові демонстрації і мітинги.

Висновки:

1. У Німеччині було реорганізовано політичну, юридичну й адміністративну структуру Веймарської республіки.

2. Було ліквідовано Веймарську конституцію і А. Гітлеру надано необмежені повноваження.

3. Було ліквідовано посаду президента.

4. Рейхстаг перестав бути законодавчим органом. Було ліквідовано демократичні інститути, права і свободи громадян.

5. В країні встановлено режим фашистської диктатури.

ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ФАШИСТІВ

1. Уряд здійснював контроль над усіма галузями економіки, зовнішньою торгівлею, валютними фондами.

2. Здійснювалася централізація управління.

Було створено Генеральну раду німецьких господарств на чолі з керівниками 18 найбільших монополій і банків.

3. Розвиток економіки здійснювався на основі чотирирічного плану, який був проголошений у 1936 р. і повинен був підготувати до війни економіку й армію.

4. Генеральним уповноваженим по чотирирічному плану був Г. Герінг, який одержав диктаторські права в економіці: його розпорядження мали силу закону і були обов’язковими для всіх державних і партійних органів.

5. Було запроваджено державне регулювання економіки.

6. Швидкими темпами розвивалася важка промисловість, яка була основою розвитку військової промисловості.

7. 80% усіх інвестицій направлялося у важку промисловість.

8. При збереженні приватної власності була обмежена свобода підприємництва.

9. Уся економіка Німеччини була поставлена на військові рейки:

• у 1939 р. військове виробництво Німеччини в 12,5 рази перевищило рівень 1933 p.;

• у 1938-1939 pp. витрати на військові цілі становили 58% бюджету.

Висновок: економічна політика Німеччини була спрямована на підготовку до війни.

АГРАРНА ПОЛІТИКА

1. Фашисти підтримували велике поміщицьке землеволодіння.

2. Заохочували розвиток господарств поміщиків і заможних селян, яким видавали позики і виплачували премії за здану продукцію.

3. Закон про “спадкові двори” заборонив продаж або дроблення середніх і великих поміщицьких і селянських господарств. Вони могли переходити у спадщину лише до старшого сина.

4. Безземельним селянам фашисти обіцяли землю, коли завоюють “життєвий простір”.

5. Практикувалося примусове вилучення сільськогосподарської продукції.

6. Був створений центральний орган по заготівлі продовольства і державно-монополістичного регулювання сільського господарства.

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА

1. Було ліквідовано систему колективних договорів.

2. Фашисти розігнали фабрично-заводські комітети.

3. Робітникам заборонялося міняти місце роботи.

4. Підприємці одержали право продовжити робочий день до 14 годин.

5. Із зростанням військового виробництва зменшувалося безробіття.

6. Частині “вірних” робітників видавали нагороди, додаткові відпустки, організовували екскурсії.

7. Кожній німецькій сім’ї гітлерівці пообіцяли автомобіль.

8. У 1935 р. для молоді віком від 18 до 25 років було запроваджено дворічну трудову повинність. Відбували її у воєнізованих таборах.

9. Із 1938 р. примусова трудова повинність поширилася на все населення Німеччини.

Висновки:

• повністю було знищено соціальні завоювання трудящих;

• встановлено систему примусової праці.

ІДЕОЛОГІЧНА РОБОТА

1. Великого розмаху набула “виховна” робота в дусі нацизму.

2. Було створено спеціальне міністерство пропаганди на чолі з И. Геббельсом.

3. Молодь виховували в мілітаристсько-расистському дусі в нацистських організаціях: “Молода нація”, “Гітлерюгенд”, “Союз німецьких дівчат” та ін.

4. Молоді віком від 10 до 18 років нав’язували теорії фашизму:

• про безглуздість моралі і совісті;

• про допустимість будь-якого насильства в інтересах “великого рейху”.

5. У школах і університетах більше годин відводилося на вивчення військової справи.

6. У Німеччині мільйони книг прогресивних авторів усіх епох і народів були спалені на вогнищах.

7. Уся преса опинилася під контролем фашистської партії.

8. Нацисти пропагували расизм, жорстокість і насильство. Вони носили чорну форму з емблемою, на якій зображувалися череп і схрещені кістки.

Висновок: система фашистського виховання дозволила виховати ціле покоління молодих людей, які були прихильниками фашистського режиму.

АНТИСЕМІТСЬКА ПОЛІТИКА

Антисемітизм — одна із форм національної нетерпимості, яка виражалася у ворожому ставленні до євреїв.

1. Антисемітизм став державною політикою фашистської Німеччини.

2. А. Гітлер у книзі “Майн кампф” (“Моя боротьба”) твердив, що німці являють собою єдину, вільну, “обрану арійську расу”.

3. Нацисти оголосили боротьбу за створення “нового порядку”, за якого внаслідок винищення одних народів і підкорення інших буде встановлено панування “чистокровних арійців”, які керуватимуть усім світом.

4. Збереження “чистоти” арійської крові вважалося основною національною метою.

5. Було розроблено расову теорію, в якій розглядалися всі народи світу. В нижній частині расової таблиці знаходилися євреї, цигани, негри, які в першу чергу підлягали винищенню.

6. Євреї в Німеччині були позбавлені громадянських прав.

Їх виганяли з державних установ, наукових закладів і університетів.

У наукових установах звільнено 2 тис. вчених, у тому числі 8 лауреатів Нобелівської премії.

7. Гітлерівці провели “чистку” всіх картинних галерей і забрали з них картини “неарійців”, у першу чергу євреїв.

8. Людство А. Гітлер поділив на:

“засновників культури”, “носіїв культури”, “руйнівників культури”. “Носіями культури” були арійці, а “руйнівниками культури” — євреї.

9. У концтаборах нацисти знищували противників фашистського режиму, насамперед євреїв.

У Німеччині було винищено понад 500 тис. євреїв.

10. У Німеччині відбувалися масові єврейські погроми, особливо у 1938-1939 pp.:

• 9-10 листопада 1938 р. — єврейський погром — “кришталева ніч”. Було пограбовано єврейські магазини, синагоги, цвинтарі. Сотні євреїв загинули, а 30 тис. було відправлено в концтабори.

• За 12 років фашизму через концтабори, які називали “фабриками смерті”, пройшло близько 18 млн чол. в Німеччині й окупованих країнах , із яких 11 млн було вбито (серед них 6 млн євреїв).

11. Власність осіб єврейського походження конфісковувалася.

Висновок: щодо євреїв проводилася політика геноциду.

Геноцид — один із найбільших злочинів проти людства, це винищення окремих груп населення або цілих народів за расовими, національними та релігійними ознаками.

1948 р. Була прийнята міжнародна конвенція “Про попередження злочину геноциду і покарання за нього”. Встановлювалася міжнародна карна відповідальність осіб, що винні у здійсненні геноциду.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

1. Зовнішня політика Німеччини була спрямована на ліквідацію договорів Версальсько-Вашингтонської системи з метою захоплення нових колоній.

2. 1933 р. Німеччина вийшла з Ліги Націй.

3. 1935 р. У Німеччині було введено загальну військову повинність.

4. 1936 р. Гітлерівський уряд відмовився від Локарнських договорів, заявив про встановлення повного контролю над Рейнською демілітаризованою зоною і ввів туди свої війська.

5. 1936-1937 pp. Було створено блок фашистських держав під керівництвом Німеччини, який поклав початок розколу держав світу на дві ворожі коаліції.

6. 1938 р. Було здійснено “аншлюс” (насильницьке приєднання) Австрії.

7. 1938 р. На конференції в Мюнхені А. Гітлер домігся приєднання до Німеччини Судетської області.

8. 1939 р. Німеччина захопила Клайпеду і зміцнила свої позиції на Балтійському морі.

9. Вся економіка Німеччини була поставлена на воєнні рейки.

10. 1935-1939 pp. В Німеччині було підготовлено близько 5,5 млн солдат. Її сухопутна армія нараховувала понад 2,5 млн чол. Розширено програму будівництва військово-морського флоту.

Висновки:

1. У 1938-1939 pp. відбулися суттєві зміни співвідношення сил у Європі на користь фашистської Німеччини та її союзників.

2. Внаслідок загарбання Австрії, Судетської області, а згодом усієї Чехо-Словаччини, значно укріпилося військово-стратегічне становище фашистської Німеччини.

3. Німеччина створила могутній військово-економічний потенціал, значно розширила свої фінансові та сировинні ресурси.

4. Війна розглядалася нацистською верхівкою як єдиний шлях завоювання “життєвого простору” і зміцнення фашистського режиму.

5. Фашистська Німеччина перетворилася на головне вогнище війни, загрозу існуванню всіх народів Європи.

ІСПАНІЯ

СИТУАЦІЯ В ІСПАНІЇ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. Нейтралітет Іспанії в Першій світовій війні привів до піднесення промислового виробництва в країні. Цьому сприяла активна торгівля з обома воюючими блоками.

2. Значно збільшилася питома вага промисловості в економіці:

• виникло близько 500 нових підприємств;

• на 67% підвищився видобуток вугілля;

• значно зросло металургійне виробництво, особливо виплавлення сталі.

3. Іспанія була аграрно-промисловою країною, яка значно відставала за рівнем розвитку від провідних країн світу.

4. Вона залишилася ще відсталою країною з пережитками феодалізму в сільському господарстві і слаборозвиненою промисловістю.

5. 57% населення країни було зайнято в сільському господарстві.

6. 150 тис. поміщиків володіли 121 млн га землі, в той час як 1 млн селян — лише 6 млн га землі; 2,5 млн селян були безземельними, вони працювали за наймом.

7. В промисловості і транспорті Іспанії було зайнято 2 млн чол. (22% населення).

8. Для промислового розвитку характерна територіальна нерівномірність:

• на Північному Сході (в Каталонії, Астурії, Басконії) знаходилися великі підприємства;

• на решті території переважали дрібні підприємства переробної промисловості.

9. В Іспанії існував монархічний режим, який спирався на католицьку церкву й армію. Король Альфонс XIII був непопулярним серед народу.

10. Після закінчення Першої світової війни країну охопили масові страйки:

у 1918 р. відбулося 463 страйки,

у 1919 р. — 900,

1920 р. —1060.

11. Кількість страйкарів зросла з 109 тис. чол. у 1918 р. до 245 тис. у 1920 р. Робітники вимагали підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, протестували проти дорожнечі.

Висновки:

1. Невирішеність аграрного питання гальмувала розвиток країни, розширення її внутрішнього ринку і консервувала злидні, соціальну і культурну відсталість сільського населення.

2. Нестабільність у країні спричинили і численні виступи робітників.

3. В країні наростала політична криза, викликана поразкою іспанських військ у Марокко від повсталих племен.

4. 13 вересня 1923 р. за підтримки короля Альфонса ХІІІ і всіх реакційних сил генерал Прімо де Рівера здійснив державний переворот. В Іспанії була встановлена військово-монархічна диктатура.

ВІЙСЬКОВА ДИКТАТУРА ПРІМО ДЕ РІВЕРИ

(13 вересня 1923 р. — 28 січня 1930 р.)

13 вересня 1923 р. Генерал Мігель Прімо де Рівера здійснив державний переворот. Внаслідок цього було:

• встановлено військову диктатуру (хунту) — уряд;

• розпущено парламент — кортеси;

• оголошено надзвичайний стан;

• передано владу на місцях військовим губернаторам;

• обмежено конституційні права і свободи;

• проведено арешти серед профспілкових і радикальних діячів.

За період існування військової диктатури:

1. У 20-х роках значні позиції в Іспанії належали іноземному капіталу — англійському, французькому, американському.

2. У 1930 р. прямі іноземні інвестиції в економіку Італії становили 1 млрд доларів.

3. Значні позиції займала католицька церква, яка одержала від держави великі субсидії і володіла земельними ділянками, акціями підприємств і банків.

4. В країні діяло понад 60 тис. церков і 5 тис. монастирів, нараховувалося 200 тис. осіб духовенства.

5. В Іспанії існувала національна проблема.

Із 24 млн населення країни 7 млн становили національні меншини — каталонці, баски, галісійці, права яких ігнорувалися.

6. Незначне економічне піднесення в роки стабілізації не супроводжувалося покращенням життя і політичною стабілізацією.

28 січня 1930 р. Прімо де Рівера подав у відставку.

Причини:

• неспроможність диктатури вирішити численні економічні, соціальні, національні, релігійні проблеми, що постали перед Іспанією;

• незадоволення різних верств населення диктатурою;

• погіршення економічного становища;

• втрата підтримки командувачів військових округів;

• не було проведено обіцяних реформ.

РЕВОЛЮЦІЯ 1931 р.

Причини революції:

1. Панування монархії та військово-фашистської диктатури, які спиралися на панування олігархів та іноземного капіталу.

2. Обмеженість конституційних прав і свобод.

3. Низький рівень життя населення.

4. Панування поміщицького землеволодіння, залишків феодалізму на селі.

5. Існування привілеїв католицької церкви.

6. Невирішеність національного питання.

Характер революції: демократична.

Завдання революції:

1. Скинення монархії та встановлення республіки.

2. Ліквідація панування олігархів та іноземного капіталу.

3. Демократизація суспільно-політичного життя.

4. Знищення привілеїв католицької церкви.

5. Здійснення аграрної реформи.

6. Надання автономії національним меншинам (каталонцям, баскам, галісійцям).

7. Покращення життя народу.

Світова економічна криза прискорила назрівання революції.

В цей період в Іспанії великий вплив мали такі опозиційні партії і течії:

1. Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП), яка керувала профспілковим об’єднанням — “Загальною спілкою трудящих” (ЗСТ).

2. Анархістська течія, під контролем якої знаходилася Національна конфедерація праці. Її прихильники закликали до радикальних дій: страйків, заколотів, терористичних актів, ліквідації держави.

3. Іспанська комуністична партія (ІКП, створена у 1920 р.) перебувала під значним впливом Комінтерну і Москви.

12 квітня 1931 р. На виборах перемогли опозиційні партії. Народ вийшов на вулиці, вимагаючи встановлення республіки.

14 квітня 1931 р. Король втік за кордон. Революція перемогла. Іспанія була проголошена республікою.

ЕТАПИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В ІСПАНІЇ

ПЕРШИЙ ЕТАП

(14 квітня 1931 р. — листопад 1933 р.)

При владі був уряд блоку республіканців і соціалістів.

9 грудня 1931 р. Була прийнята конституція, згідно з якою:

1. Іспанію оголошено "демократичною країною для всіх класів".

2. Надано виборче право жінкам.

3. Введено 8-годинний робочий день.

4. Церкву було відокремлено від держави, але збережено її майно.

5. Проголошено автономію Каталонії. Тут було створено місцевий уряд. Країна басків і Галіція автономію не одержали.

6. Почала здійснюватися аграрна реформа, яка передбачала:

• взяти за викуп частину земель у великих латифундистів;

• передати її селянам і сільськогосподарським робітникам.

Висновки:

1. Реформа здійснювалася повільно і до кінця 1933 р. селянам було передано лише 100 тис. га землі.

2. Заходи республіканських урядів не зачіпали основні економічні позиції фінансово-поміщицької олігархії, яка зберегла свій вплив у центральній і місцевій адміністрації і в армії.

ДРУГИЙ ЕТАП

(листопад 1933 р. — лютий 1936 р.)

Листопад 1933 р. Вибори в кортеси. Перемогу здобули центристські партії (головна серед них — Республіканська) та профашистські партії, які об’єдналися в Іспанську конфедерацію правих автономних сил. При підтримці цих сил був сформований новий уряд, який став на шлях ліквідації здійснених реформ.

Період з листопада 1933 р. по лютий 1936 р. одержав назву “чорне дворіччя”.

Активізували свою діяльність фашистські партії:

Націонал-синдикалістська хунта наступу й Іспанська фаланга. Лютий 1934 р. Ці дві партії об’єдналися в одну організацію. Іспанський фашизм виражав інтереси найбільш реакційних сил і верхівки католицької церкви. Він взяв на озброєння ідеологію італійського й німецького фашизму.

Жовтень 1934 р. Повстання трудящих Іспанії проти загрози фашизму, яке було придушено.

Прогресивні сили країни почали виступати за створення Народного фронту.

Січень 1936 р. Був підписаний “Пакт про створення Народного фронту” у складі:

соціалістів, комуністів, лівореспубліканців, профспілки — “Загальної спілки трудящих”.

Народний фронт об’єднав:

селян, демократичну інтелігенцію, дрібну буржуазію, середню буржуазію.

УРЯД НАРОДНОГО ФРОНТУ

16 лютого 1936 р. На виборах у кортеси Народний фронт одержав перемогу (269 місць). Праві та центристські партії одержали 205 місць.

Перемога Народного фронту відкрила третій етап демократичної революції в Іспанії (1936-1939 pp.)

Програма Народного фронту:

1. Амністія політв’язням.

2. Покарання винуватців антиробітничих репресій.

3. Повне відновлення демократичних свобод.

4. Підвищення зарплати.

5. Розширення соціального законодавства.

6. Покращення становища ремісників, селян, дрібних торговців.

7. Зниження податків і орендної плати.

8. Відновлення аграрної реформи.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА 1936-1939 pp.

Внутрішня реакція організувала змову проти республіки.

Причини громадянської війни:

1. Нестабільність попереднього історичного розвитку Іспанії.

2. Поляризованість суспільства.

3. Помилки уряду Народного фронту:

• уряд не вжив заходів для роззброєння реакційних сил;

• на відповідальних військових посадах залишилися реакційні генерали, які користувалися підтримкою фінансових магнатів, земельної аристократії та вищого духовенства;

• погіршилося економічне становище, що спричинило антиурядові виступи робітників і селян.

17 липня 1936 р. В іспанському Марокко спалахнув військово-фашистський заколот, який очолив генерал Ф. Франко.

18 липня 1936 р. Фашистський заколот поширився по всій країні. На боці заколотників виступила основна частина сухопутної армії (80%).

19 липня 1936 р. Уряд Народного фронту на чолі з лівим республіканцем Хосе Хіралем почав роздавати зброю населенню для організації опору заколотникам. В Іспанії почалася громадянська війна.

Республіканців підтримав військово-морський флот і авіація.

Уряди Великої Британії, Франції, США проводили політику “невтручання” в іспанські справи.

Республіка була позбавлена можливості купувати зброю і військову техніку, а також брати кредити в США, Великої Британії, Франції.

Генералу Ф. Франко велику допомогу надавали Німеччина, Італія, Португалія:

Німеччина відправила 50 тисяч солдат,

Італія — понад 100 тисяч,

Португалія — 20 тисяч, а також надала свої військові бази і кредити.

Ф. Франко безперебійно одержував від цих країн пальне, зброю і боєприпаси.

Католицька церква визнала режим Ф. Франко, а його боротьбу проти республіканців трактувала як “хрестовий похід” на захист віри.

В ході громадянської війни уряд Народного фронту здійснив низку заходів:

1. 2 серпня 1936 р. Було видано декрет про націоналізацію підприємств, які належали заколотникам.

2. 3 жовтня 1936 р. Прийнято декрет про націоналізацію земельних володінь учасників заколоту і передання їх селянам.

До 1938 р. селяни одержали понад 5 млн га землі.

3. Держава надала селянам кредити, добрива, насіння, техніку. Це дало можливість республіканцям одержати підтримку в селян і регулярно постачати армію і міста продуктами харчування.

4. Було встановлено державний контроль над банками і діяльністю іноземних компаній.

5. Країні басків було надано автономію.

Галіції не було надано автономію, бо вона знаходилася в руках заколотників.

На першому етапі війни головні зусилля республіканців спрямовувалися на:

• створення боєздатної армії;

• організацію оборони Мадрида.

Фашистські війська були зупинені на околиці столиці. Героїчна боротьба іспанських республіканців проти фашистських заколотників, німецько-італійських і португальських інтервентів сприяла розгортанню широкого руху солідарності народів інших країн.

Жовтень 1936 р. Іспанській республіці почав надавати військову допомогу СРСР — танками, літаками, артилерією та іншою військовою технікою, а також продовольством. В Іспанію прибули радники Р. Малиновський, К.Марецков, Н. Кузнецов, П. Потапов та ін.

Загалом в Іспанію приїхало 3 тисі радянських добровольців. До них приєдналися добровольці і з інших країн. Створювалися інтернаціональні бригади, в лавах яких воювало 35 тис. добровольців з 54 країн. Понад 5 тис. інтернаціоналістів віддали своє життя за свободу Іспанії.

Березень 1937 р. Республіканці здобули перемогу під Гвадалахарою, де було розгромлено кілька італійських дивізій.

Березень 1938 р. Фашисти прорвали Арагонський фронт.

Квітень 1938 р. Фашисти вийшли до Середземного моря, розірвавши територію країни на дві частини.

Літо й осінь 1938 р. Республіканці героїчно билися на р. Ебро, стримуючи протягом чотирьох місяців 13 добре озброєних ворожих дивізій.

Початок лютого 1939 р. Франкісти зайняли Каталонію.

27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко.

Березень 1939 р. Генеральний наступ фашистів на всіх фронтах. Фашисти наступали на Мадрид чотирма колонами, а “п’ята колона” знаходилася в самій столиці (агенти Ф. Франко).

5 березня 1939 р. “П’ята колона” організувала антиреспубліканську змову і підняла повстання. Вона створила так звану “хунту оборони”, яка відкрила фашистським військам шлях до столиці.

28 березня 1939 р. Капітулював Мадрид.

1 квітня 1939 р. Уся територія країни опинилася під владою фашистської диктатури. Генерал Ф. Франко оголосив: “Війну закінчено!”

Героїчна боротьба іспанських республіканців тривала 32 місяці.

ВСТАНОВЛЕННЯ ДИКТАТУРИ Ф. ФРАНКО

На території, захопленій заколотниками, було встановлено терористичний режим фашистської диктатури.

Жовтень 1936 р. Генерал Ф. Франко був оголошений генералісимусом і главою держави.

Лютий 1937 р. Ф. Франко видав декрет про призначення військових керівниками територіальних цивільних органів.

Квітень 1937 р. Генерал очолив єдину фашистську партію. Йому було присвоєно титул “каудильйо” — вождь іспанської фашизму.

Березень 1938 р. На захопленій фашистами території було створено примусову корпоративну профспілкову організацію робітників і підприємців. Усі учасники демократичного і антифашистського руху оголошувалися ворогами держави і їхні справи розглядав суд надзвичайних трибуналів.

1939 р. В Іспанії остаточно встановився фашистський диктаторський режим, який спирався на реакційні кола підприємців, поміщиків, армію, церкву і фашистську партію. Ф. Франко отримав необмежені повноваження. Цей режим проіснував до смерті Ф. Франко у 1975 р.

Причини поразки республіканців:

1. Несприятлива міжнародна ситуація.

2. Інтервенція Німеччини, Італії і Португалії.

3. Політика “невтручання” урядів Великої Британії, Франції та США.

4. Недостатня єдність Народного фронту.

5. Негативні наслідки проявів анархізму і комунізму.

6. Зрадницькі дії капітулянтських елементів.

Наслідки громадянської війни в Іспанії:

1. В країні була встановлена фашистська диктатура.

2. Після завершення війни запанував жорстокий терор. Противників режиму страчували, ув’язнювали, катували в концтаборах.

Сотні тисяч республіканців було кинуто в тюрми, майже 40 тисяч страчено.

3. На війну було витрачено великі кошти, що дорівнювали майже всьому річному національному продукту.

4. За різними даними кількість загиблих у цій війні становила від 400 тис. до 1 млн осіб.

5. Близько 500 тис. чол. залишило країну.

6. Внаслідок братовбивчої війни країна лежала в руїнах.

7. Поразка Іспанської республіки сприяла розв’язанню Другої світової війни.

Значення громадянської війни:

1. Вона майже на три роки зосередила сили міжнародної реакції.

2. Була важливим етапом у розвитку міжнародної антифашистської солідарності

3. Був нагромаджений великий досвід боротьби проти фашизму.

Тема 5. КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ

ПОЛЬЩА

ПЕРЕДУМОВИ ВІДНОВЛЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1. Споконвічні прагнення польського народу відновити державність, втрачену внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 р.).

2. Розгортання національно-визвольного руху.

3. Вплив революцій в Росії, Австро-Угорщині, Німеччині на піднесення національно-визвольного руху на польських землях, що входили до складу Росії, а з 1915 р. були окуповані австро-німецькими військами.

4. Поразка держав у Першій світовій війні, під владою яких перебували польські землі.

5. Крах австро-німецької окупації.

6. Країни Антанти і США підтримали польський народ, його право на незалежність і створення державності, бо вбачали в Польщі своєрідний бар’єр проти поширення більшовизму в Європі.

7. 8 січня 1918 р. У “14 пунктах” В. Вільсона було схвалено ідею створення незалежної Польської держави.

ПОЛІТИЧНІ ТАБОРИ, ЩО УТВОРИЛИСЯ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ І МАЛИ НА МЕТІ ВІДНОВЛЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Перший — сили, що згуртувалися навколо Партії народної демократії (ендеки), їх очолив Роман Дмовський. Вони спиралися на підтримку країн Антанти. У Парижі було створено Польський національний комітет і на території Франції формувалися польські військові частини.

Другий — сили, що виступали за співробітництво з Центральними державами. їх очолював Ю. Пілсудський, який на чолі створеного ним польського військового легіону воював проти російської армії. Але в липні 1917 р.Ю. Пілсудський відмовився воювати на боці Німеччини. Це було причиною його ув’язнення у Магдебурзі.

ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПОЛЬЩІ

23 жовтня 1916 р. Маніфест імператора Німеччини та Австро-Угорщини про “відновлення” Польської держави на землях Королівства Польського, щоб встановити свій контроль над цими землями.

Вересень 1917 р. Створення Регентської ради як перший крок до відновлення Польщі.

Літо 1918 р. Радянський уряд офіційно відмовився від попередніх угод царизму щодо Польщі й визнав право польського народу на створення власної держави.

Листопад 1918 р. Із польських земель були виведені австро-угорські та німецькі війська.

Революція в Німеччині, яка прискорила утворення Польської держави.

В ніч на 7 листопада 1918 р. Представники лівих партій — Польської соціалістичної партії (ПСП), Галицької соціал-демократичної партії та партії Людової (селянської) створили в Люблені Тимчасовий уряд, який очолив І. Дашинський.

Уряд проголосив Польщу Народною Республікою.

10 листопада 1918 р. До Варшави повернувся звільнений з ув’язнення в Магдебурзі (Німеччина) Юзеф Пілсудський.

11 листопада 1918 р. Регентська рада, створена окупантами у Варшаві, передала Ю. Пілсудському владу. Уряд І. Дашинського пішов у відставку.

Був створений новий уряд на чолі з правим соціалістом Є. Морачевським.

Ю. Пілсудський був проголошений “начальником” (диктатором) держави до скликання Установчого сейму.

26 січня 1919 р. Відбулися вибори до Установчого сейму.

Новостворений сейм прийняв закон (“малу” конституцію), за яким законодавча влада належала сейму, а “начальник” держави і сейм були підзвітні парламенту.

Лютий 1919 р. Польща почала називатися Польською республікою — Річчю Посполитою, до якої входили:

1. Королівство Польське.

2. Мала Польща.

3. Велика Польща.

Королівство Польське — землі, які за рішенням Віденського конгресу 1814-1815 pp. входили до складу Росії.

Мала Польща — Західна Галичина, яка перебувала під владою Австро-Угорщини.

Велика Польща — західна частина польських земель (Сілезія, Познань, Померанія), що перебували під владою Німеччини.

ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ

(1867-1935)

Видатний діяч Польської держави, маршал. Очолював революційну, націоналістичну фракцію Польської соціалістичної партії.

Під час Першої світової війни сформував польські національні легіони в складі австрійської армії, які воювали на Східному фронті. Пізніше встановив стосунки з країнами Антанти. Це було причиною його арешту й ув’язнення.

Авторитет Ю. Пілсудського значно зріс, коли він повернувся з ув’язнення у Варшаву (10 листопада 1918 р.). Його урочисто зустріли і передали всю повноту влади до скликання Установчого сейму. У 1920 р. він як верховний головнокомандувач польських військ керував воєнними діями проти радянської Росії.

У 1918-1922 pp. був “начальником” Польської держави, пізніше добровільно склав із себе повноваження.

Ю. Пілсудський став фактичним диктатором Польщі після організованого ним у травні 1926 р. перевороту. Він був главою “санаційного” режиму до 1935 р. (до своєї смерті).

Ю. Пілсудський — людина сильного характеру, національний лідер. Йому характерні почуття відповідальності і велике прагнення створити сильну, незалежну, розвинену Польську державу. Намагався свою владу поставити над партіями і парламентською владою.

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ

Під час становлення Польської держави в Галичині посилилось протистояння поляків і українців. Причина цього полягала у тому, що Східна Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії і після її розпаду галичани прагнули відновлення незалежності. А поляки намагалися включити Східну Галичину до складу Польської держави.

Вересень 1918 р. Молоді українські офіцери створюють Центральний військовий комітет у Львові.

28 жовтня 1918 р. У Кракові було створено польську Ліквідаційну комісію, яка заявила про намір взяти владу в усій Галичині в свої руки.

30 жовтня 1918 р. Центральний військовий комітет почав працювати як штаб підготовки повстання, його очолив сотник українських січових стрільців Дмитро Вітовський.

Ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. Українські військові сили взяли під контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею замайорів блакитно-жовтий національний прапор.

1 листопада 1918 р. У Львові відбулися збройні сутички між українськими і польськими військами, які переросли у збройну боротьбу.

11 листопада 1918 р. Поляки захопили Перемишль. Тут сформовані польські війська переправляються у Східну Галичину.

13 листопада 1918 р. Була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

21 листопада 1918 р. Поляки захопили Львів.

Листопад - грудень 1918 р. Польські війська оволоділи 10 з 59 повітів, у яких була проголошена ЗУНР.

Квітень 1919 р. Польський уряд кинув на боротьбу проти Галицької армії війська, які прибули з Франції під командуванням генерала Йозефа Галлера (69 тис. чол.), сформовані з польських військовополонених, які воювали на Західному фронті в складі німецької армії.

28 червня 1918 р. Контрнаступ польських військ.

16-18 липня 1919 р. Польські війська окупували Східну Галичину, Західну Волинь.

Висновки:

1. Польсько-українське протистояння завершилося загарбанням Польщею Східної Галичини і Західної Волині.

2. Воно забрало життя 15 тис. українців і 10 тис. поляків.

ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ НА ПАРИЗЬКІЙ МИРНІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ

Франція. Була зацікавлена у зміцненні Польщі як противаги Німеччини на Сході.

Велика Британія і США. Виступали за зменшення територіальних претензій Польщі, підтримували Німеччину як противагу Франції.

Паризька мирна конференція визначила західні кордони Польщі.

До її складу входили:

Познань, невелика частина Помор’я,

Данцигський коридор, частина Сілезії.

Східні кордони Польщі поки що не були визначені.

1920 р. Конференція у м. Спа. Було визначено східні кордони Польщі — “лінію Керзона” (названа на честь міністра закордонних справ Великої Британії Дж. Керзона).

1923 р. Рада послів Антанти визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Українські землі було віддано у безпосереднє володіння Польщі.

ПОЛЬСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКА ВІЙНА 1920 р.

Польща прагнула відновити Річ Посполиту в її колишніх кордонах. Передбачалося до її складу включити Литву, Білорусь і Україну.

25 квітня 1920 р. Збройні сили Польщі почали воєнні дії проти радянської Росії. До польського війська приєдналася 15-тисячна армія С. Петлюри (згідно з укладеним договором між Польщею і С. Петлюрою від 21 квітня 1920 p.). Було захоплено значну територію України.

6 травня 1920 р. Поляки ввійшли до Києва і відтіснили радянські війська на східний берег Дніпра.

Більшовики створили проти Польщі два фронти:

Західний (командуючий М. Тухачевський), Південно-Західний (командуючий О. Єгоров).

12 червня 1920 р. Війська більшовиків захопили Київ. Армія Ю. Пілсудського була змушена відступити.

Радянські війська Західного фронту ввійшли на територію Польщі і почали наступ на Варшаву. Вони пройшли з боями майже 500 км, відірвавшись від своїх резервів і тилів. Зайняті позиції не були закріплені. Незабаром більшовицькі війська під загрозою оточення були змушені поспіхом відступати з Варшави і з території Західної України та Західної Білорусі з великими втратами.

Причини невдалого наступу на Варшаву:

1. Червона армія не врахувала сили ворога.

2. Через швидке просування військ не змогла забезпечити їх поповнення.

3. Тилові служби відстали від передових частин і тому не могли забезпечити їх достатньою кількістю боєприпасів.

4. Була порушена взаємодія Західного і Південно-Західного фронтів.

5. Відсутня підтримка місцевого населення.

15-17 серпня 1920 р. Польська армія перейшла в контрнаступ. Були розгромлені війська М. Тухачевского.

12 жовтня 1920 р. Польський уряд погодився на перемир’я, за умовами якого Західна Україна і Західна Білорусь залишилися в межах Польської держави.

18 березня 1921 р. Ризький мирний договір між радянською Росією і Польщею, за яким Західна Україна і Західна Білорусь увійшли до складу Польської держави.

СИТУАЦІЯ В КРАЇНІ НАПЕРЕДОДНІ ДЕРЖАВНОГО ПЕРЕВОРОТУ

17 березня 1921 р. В Польщі була прийнята конституція, за якою повноваження глави держави були обмежені. Ю. Пілсудський вирішив поки що не висувати свою кандидатуру на посаду президента.

Грудень 1922 р. Першим президентом Польської держави було обрано Г. Нарутовича, а Ю. Пілсудський формально відійшов від керівництва державою. Через тиждень першого президента було вбито. Був обраний новий президент — Станіслав Войцеховський.

В країні почалося безладдя:

• міжпартійні суперечки;

• протистояння президента і сейму;

• часто змінювалися уряди (за 8 років незалежної Польщі їх змінилося 13);

• погіршення економічної ситуації;

• зросли безробіття, ціни, інфляція;

• активізувалися виступи робітників і селян (страйки, демонстрації).

Значна частина поляків прагнула сильної влади, яка змогла б навести в країні порядок. Такою людиною вони бачили Ю. Пілсудського.

ПРИЧИНИ ВСТАНОВЛЕННЯ АВТОРИТАРНОГО РЕЖИМУ “САНАЦІЇ” Ю. ПІЛСУДСЬКОГО

1. Невирішеність економічних проблем після встановлення в Польщі державності.

2. Загострення соціальних суперечностей.

3. Внутрішньополітична нестабільність, часта зміна урядів.

4. Неспроможність урядів, які часто змінювалися, розв’язати комплекс політичних, соціальних, економічних і національних суперечностей.

5. Політика полонізації етнічних народностей внаслідок включення їх до Польської держави і виникнення у зв’язку з цим національних проблем (національні меншини в Польщі становили 40% населення).

6. Вплив на Польщу диктатур і авторитарних режимів у європейських країнах (Італії, Угорщині, Болгарії та ін.).

7. Боязнь більшовицького впливу.

РЕЖИМ “САНАЦІЇ”

12 травня 1926 р. В Польщі відбувся державний переворот. Була встановлена диктатура Ю. Пілсудського. Вона отримала назву режиму “санації”, тобто “оздоровлення” політичної системи й економічного життя країни.

Причини успіху перевороту 1926 p.:

1. Ю. Пілсудського підтримали офіцери, робітники, ліві сили.

2. Популярність у народі лозунгу “санації” економічного і політичного життя країни.

3. Різні верстви населення Польщі прагнули мати “сильну владу” для наведення порядку в країні.

Конституція 1935 р. закріпила режим особистої влади.

СУТЬ РЕЖИМУ “САНАЦІЇ”

Політична влада в країні:

1. Ю. Пілсудський відмовився від посади президента і зосередив у своїх руках усю повноту влади, встановивши в країні одноособову владу.

2. Уряд, сейм, сенат, суди, армія підкорялися Ю. Пілсудському.

3. Уряд став незалежним від парламенту.

4. Обмежено роль сейму.

5. Зберігалися незначні залишки парламентської демократії.

6. Обмежено дії політичних партій.

7. Заборонено офіцерам вступати в будь-які партії.

8. Проводилася тверда національна політика, зневажалися права національних меншин, хоча й робилися спроби знайти з ними порозуміння.

9. Обмежено свободу слова і друку.

10. Проводилися репресії проти опозиції.

11. Велася рішуча боротьба проти будь-яких проявів незадоволення. Було скасовано низку громадянських прав.

12. У випадку загострення протиріч у державі стало можливим запровадження воєнного стану.

В галузі економіки:

1. Відсутність централізованого управління.

2. Країну було поділено на економічні райони.

3. Ю. Пілсудський підтримав панування різних форм власності.

4. Держава сприяла розвитку підприємницької діяльності, надавала державні субсидії.

5. Уряд сприяв розвитку промислового виробництва.

6. Було зміцнено курс власної валюти — злотого.

7. Надавалася підтримка великим землевласникам.

Наслідки панування режиму “санації”:

1. Зміцнилися позиції правлячих кіл Польщі.

2. Було досягнуто стабілізації економіки завдяки активній допомозі країн Антанти і США.

3. Залишилося невирішеним аграрне питання.

4. Економічна криза в Польщі 1929-1933 pp. звела нанівець усі успіхи проведення політики “оздоровлення” економіки.

ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНА

ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНИ

До Першої світової війни Чехія і Словакія входили до складу Австро-Угорщини.

1. Національно-визвольна боротьба чехів і словаків і їх прагнення створити власну державу.

2. Поразка країн Четверного союзу в Першій світовій війні.

3. Розпад Австро-Угорської імперії.

УТВОРЕННЯ ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНИ

Початок 1918 р. Чеські депутати австрійського парламенту прийняли декларацію з вимогою створити суверенну державу.

У Парижі діяв Національний чеський комітет, який ставив метою здобути незалежність. Очолював цей комітет видатний діяч чеського національно-визвольного руху Томаш Масарик. Липень 1918 р. У Празі було створено Національний комітет, який об’єднав усі політичні партії. Він встановив зв’язок із закордонним Національним комітетом у Парижі.

Кінець вересня 1918 р. Національний комітет був створений і в Словаччині.

17 жовтня 1918 р. Імператор Австро-Угорщини оголосив маніфест про створення на основі Габсбургської монархії союзної держави. Це була спроба зберегти Австро-Угорську імперію, що доживала останні дні. Маніфест імператора передбачав також створення національних рад. Цей документ використали чеські патріоти, які вели боротьбу за створення Чеської держави. Празький Національний комітет вони перетворили на Національну раду.

28 жовтня 1918 р. Празька Національна рада оголосила про створення Чеської держави.

30 жовтня 1918 р. Національна рада Словаччини оголосила про відокремлення Словаччини від Угорщини і приєднання її до Чехії.

14 листопада 1918 р. Були скликані тимчасові Національні збори за участю представників різних політичних партій. Країна була оголошена республікою. Першим президентом став Томаш Масарик.

Був створений коаліційний уряд з чеських і словацьких партій. Перший уряд республіки обіцяв:

• 8-годинний робочий день;

• громадянські права і свободи;

• проведення аграрної реформи.

Висновок: єдина держава чехів і словаків утворилася мирним шляхом.

1919 р. Спроба створити Словацьку радянську республіку на території Словаччини. Але республіка проіснувала недовго, бо широкі народні маси її не підтримали.

ВИЗНАЧЕННЯ КОРДОНІВ ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНИ

Кордони держави було визначено на Паризькій мирній конференції (1919 р.) й уточнено умовами таких договорів: Версальського (1919 p.),

Сен-Жерменського (1919 p.),

Тріанонського (1920 p.).

До складу Чехо-Словаччини ввійшли:

Словаччина, Чехія,

Закарпатська Україна,

частина Сілезії, Моравія.

Її територія становила 140 тис. кв. км.

Чехо-Словаччина стала багатонаціональною державою, в якій окремі національності становили таку кількість населення: чехи — 7 млн осіб, німці — 3 млн, словаки — 2 млн, угорці — 750 тис., українці — 450 тис., поляки — 100 тис. та ін.

Національні меншини не отримали автономії, що загострило національні суперечності.

КОНСТИТУЦІЯ 1920 p.

20 лютого 1920 р. Національні збори прийняли Конституцію Чехо-Словаччини.

Державна влада Чехо-Словаччини за Конституцією 1920 р.

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА Т. МАСАРИКА

Томаш Масарик

(1850-1937)

Видатний державний і політичний діяч, вчений, філософ, теоретик і борець за самостійну державу. Був прихильником демократичного розвитку країни.

У 1900-1920 pp. — керівник ліберальної Чеської народної партії, перейменованої 1905 р. на Прогресивну партію, яка виступала за автономію Чехії в складі Австро-Угорської імперії, а згодом за самостійну Чеську державу.

Голова Чеської Національної ради. Один із організаторів антибільшовицького заколоту чехословацького корпусу у 1918 р.

Президент Чехо-Словаччини у 1918-1935 pp.

Т. Масарик з часу обрання його президентом здійснив низку заходів, що сприяли соціально-економічному розвитку країни, її подальшій демократизації.

1. У 1920-1922 pp. провів низку реформ:

• дворяни були позбавлені політичних привілеїв;

• було введено 8-годинний робочий день;

• була введена допомога по безробіттю;

• розширено медичне страхування;

• почалася аграрна реформа.

Було встановлено межі земельного володіння до 250 га, або 150 га ріллі;

• встановлена монополія на деякі предмети виробництва, яка контролювалася системою ліцензій;

• здійснена стабілізація грошової одиниці — крони;

• військова промисловість і залізничний транспорт були поставлені під контроль держави.

2. Т. Масарик дбав про те, щоб провідні позиції в економіці займали чеські підприємці.

3. Він сприяв розвитку середнього класу, який становив 13% працездатного населення.

4. Одночасно залучалися іноземні інвестиції. 1/3 акцій промислових і торговельних підприємств належала іноземним власникам.

5. Значна увага зверталася на розвиток важкої промисловості.

6. Т. Масарик підтримував існування багатопартійної системи.

7. З метою стабілізації політичного життя і подальшої демократизації країни сприяв утворенню урядових коаліцій різних партій.

8. Він ужив рішучих заходів, щоб вивести країну з економічної кризи 1929-1933 pp.:

• уряду були надані надзвичайні повноваження;

• під державний контроль було взято 75% промислових підприємств;

• було встановлено державну монополію на експорт цукру за кордон і торгівлю хлібом.

9. На міжнародній арені орієнтувався на Францію:

• під егідою Франції був створений військово-політичний блок, до якого входили Чехо-Словаччина, Румунія, Югославія (Мала Антанта);

• 1934 р. Чехо-Словаччина уклала договір з Францією про взаємодопомогу;

• 1935 р. таку саму угоду було підписано з СРСР.

У 1935 р. Т. Масарик склав із себе повноваження президента.

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА Е. БЕНЕША

Едуард Бенеш

(1884-1948)

Видатний державний і політичний діяч Чехо-Словаччини.

У 1915-1918 pp. — член Чеської Національної ради.

Під час президентства Т. Масарика постійно займав посади в уряді — спочатку був міністром закордонних справ, а в 1921-1922 pp. став главою уряду. Тісно співпрацював з Т. Масариком.

У 1935-1938 pp. займав посаду президента Чехо-Словаччини.

1. Продовжив політику поглиблення демократизації країни, розпочату Т. Масариком.

2. У зв’язку з наростанням у 30-х роках загрози з боку Німеччини майже половину державного бюджету спрямував на зміцнення збройних сил країни.

3. Велику увагу приділяв технічному переозброєнню військ.

4. Намагався владнати національні проблеми.

5. Проводив централізаторську політику.

6. Було досягнуто “оздоровлення” економіки.

7. Вів боротьбу проти профашистських і націоналістичних сил, їх сепаратистських ідей.

8. Виявився неспроможним вирішити судетську проблему.

У роки Другої світової війни емігрував за кордон (у 1940 p.). Повернувся до Чехо-Словаччини після Другої світової війни і займав посаду президента. Після лютневих подій 1948 р. пішов у відставку.

СУДЕТСЬКА ПРОБЛЕМА

1935 р. Була створена Судето-німецька партія К. Генлейна, яка встановила тісні зв’язки з фашистською Німеччиною. 1936-1938 pp. Посилилася активність Судето-німецької партії, яка взяла курс на включення Судетської області до складу Німеччини. Партія Генлейна була “п’ятою колоною” в Чехо-Словаччині.

Березень 1938 р. А. Гітлер затвердив план нападу на Чехо-Словаччину.

Квітень 1938 р. Генлейнівці висунули вимогу автономії Судетської області, де проживало більшість німців, надання німцям кількох міністерських посад.

Середина травня 1938 р. Німецькі війська (10 дивізій) були зосереджені на чехо-словацькому кордоні.

13 вересня 1938 р. Фашисти почали заколот у Судетській області, який придушили чехо-словацькі війська. Над Чехо-Словаччиною виникла загроза німецького вторгнення.

Уряди Великої Британії і Франції потурали агресору, вони згодилися передати Судетську область Німеччині.

За таких умов 29-30 вересня 1938 р. почала роботу Мюнхенська конференція глав урядів Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії.

РОЗЧЛЕНУВАННЯ ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНИ

29 вересня 1938 р. Була підписана угода про розчленування Чехо-Словаччини.

Правлячі кола Чехо-Словаччини під тиском Великої Британії, Франції капітулювали і прийняли пропозиції Німеччини. Угоду було укладено без участі Чехо-Словаччини.

Її підписали глави урядів:

Великої Британії — Н. Чемберлен, Франції — Е. Даладьє, Німеччини — А. Гітлер, Італії — Б. Муссоліні.

Наслідки Мюнхенської угоди:

1. Судетську область і прикордонні з Австрією райони було передано Німеччині.

2. Чехо-Словаччина втратила 1/3 своєї території з населенням 5 млн чол.

3. Країна втратила 50% важкої промисловості.

4. Кордон із Німеччиною тепер мав проходити за 40 км від Праги.

5. Чехо-Словаччина була змушена задовольнити територіальні . вимоги Польщі й Угорщини:

• Польща отримала район Тешинської Сілезії;

• Угорщина — частину південної Словаччини і Закарпаття. .

6. Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і українців (русинів).

Жовтень 1938 р. Німецькі війська окупували Судетську область і прикордонні з Австрією райони.

14-15 березня 1938 р. Закарпатська Україна проголосила свою незалежність.

14 березня 1938 р. Словаччину було проголошено незалежною державою. Головою уряду став Й. Тисо.

15-18 березня 1938 р. Угорська армія окупувала Закарпаття.

15 березня 1938 р. Німеччина змусила президента Чехо-Словаччини підписати акт про ліквідацію Чехо-Словацької республіки і перехід чеського народу “під опіку” Німеччини.

Уряди західних держав не звертали уваги на порушення Мюнхенської угоди.

Висновки:

1. Дії Німеччини — порушення Мюнхенської угоди.

2. Ця угода дала змогу А. Гітлеру і Й. Сталіну здійснювати агресію мирними методами.

3. В. Черчилль про Мюнхенський договір (зговір) заявив: “Ми зазнали поразки без війни", а пізніше додав: "Британія мала вибір між ганьбою і війною. Ми вибрали ганьбу і отримали війну”.

4. Мюнхенська угода сприяла загарбанню Німеччиною всієї Чехо-Словаччини. Через півроку німецькі війська ввійшли до Праги (березень 1939 p.).

5. Окупація Праги призвела до швидкої зміни балансу економічних і політичних сил на сході Центральної Європи.

6. Ця угода стала одним із етапів підготовки Другої світової війни і сприяла її розв’язанню.

7. Мюнхенська угода — це ганебна сторінка західної дипломатії.

УГОРЩИНА

РЕВОЛЮЦІЯ 1918 р.

Передумови революції:

1. Панування Габсбургської монархії.

2. Відсутність власної національної держави.

3. Відсутність демократичних прав і свобод.

4. Важкий національний і соціальний гніт.

Причини революції:

1. Глибока економічна криза, спричинена Першою світовою війною.

2. Загострення соціальних конфліктів і піднесення національного руху.

3. Активна дія опозиційних сил.

4. Поразка країн Четверного союзу у війні.

5. Розпад Австро-Угорської імперії.

Завдання революції:

1. Відокремитися від Австрії.

2. Проголосити Угорську республіку.

3. Здійснити заходи по демократизації суспільства.

4. Вирішити аграрне питання.

Характер революції: демократична.

Рушійні сили революції:

робітники,

мешканці міст,

інтелігенція,

селянство.

Угорщина входила до складу Австро-Угорської імперії на принципах політичної рівноправності з Австрією.

30 жовтня 1918 р. У Будапешті почалося повстання проти династії Габсбургів. На вулиці вийшли робітники і студенти, які вимагали відокремлення від Австрії і проголошення Угорської республіки.

У ніч на 31 жовтня 1918 р. Повстанці захопили всі важливі стратегічні пункти столиці.

16 листопада 1918 р. Влада перейшла до Національної ради, яка проголосила Угорську республіку. Був створений коаліційний уряд, до складу якого ввійшли представники незалежних і радикальних партій, у тому числі праві соціал-демократи. Уряд очолив М. Карої, який походив із впливової дворянської родини.

Почалася демократизація суспільства:

1. Запроваджувалося загальне виборче право.

2. Проголошено свободу зібрань і союзів, політичних організацій.

3. Запроваджувався 8-годинний робочий день.

4. Проголошувалася рівноправність націй.

5. З метою зменшення поміщицького землеволодіння планувалося провести аграрну реформу.

Наслідки Листопадової революції:

1. Було скинено монархію Габсбургів.

2. Угорщина була відокремлена від Австрії.

3. Було проголошено самостійну державу — Угорську республіку.

4. Відбувалися становлення і розвиток нової держави.

Одначе в Угорщині виникли великі труднощі:

1. Сусідні країни, за підтримки Антанти, висували Угорщині територіальні претензії.

2. Закривалося багато промислових підприємств.

3. Зростало безробіття.

4. Зросли ціни, інфляція.

5. Уряд не проводив ніяких соціальних реформ.

Все це спричинило велике незадоволення населення.

ДОБА УГОРСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Листопад 1918 р. В Угорщині утворилася Комуністична партія з колишніх військовополонених, що повернулися з радянської Росії, її очолив Бела Кун.

Труднощами, які виникли в країні, скористалася Комуністична партія, вона почала підготовку до здійснення державного перевороту.

Комуністи брали активну участь у роботі профспілок, займалися політичною пропагандою серед солдатів, демобілізованих з армії, і фабрично-заводської молоді. Вони дестабілізували ситуацію в країні, закликали народ до революції.

19 березня 1919 р. Країни Антанти запропонували угорському уряду ввести в країну свої війська. Цю пропозицію негативно зустріло населення Угорщини.

Уряд Карої не наважився взяти на себе відповідальність за прийняття пропозицій Антанти і добровільно передав владу соціал-демократам.

21 березня 1919 р. Лідери соціал-демократів уклали угоду з комуністами. Була створена об’єднана Соціалістична партія Угорщини (СПУ), яка проголосила, що бере владу в свої руки.

Загони робітників і солдатів зайняли урядові установи, вокзали, мости через Дунай, пошту, телеграф і роззброїли міліцію. Було створено новий уряд — Революційну урядову раду, яка проголосила про створення Угорської республіки.

Квітень 1919 р. Відбулися вибори до верховних і місцевих органів влади.

В країні почалися зміни за взірцем радянської Росії:

1. Було скасовано чини і звання.

2. Ліквідовувалися існуючі органи влади і створювалися нові.

3. Було створено Червону армію і Червону охорону.

4. Церкву було відокремлено від держави.

5. Було скасовано суди й утворено революційні трибунали.

6. Уряд націоналізував промислові підприємства, банки, залізниці.

7. Було проголошено право на працю.

8. Запроваджено 8-годинний робочий день.

9. Підвищено заробітну плату.

10. Скасовано поміщицьке землеволодіння.

11. Введено загальне страхування від нещасних випадків.

12. Видано декрет про ліквідацію національного гноблення.

13. Проводилися примусова реквізиція майна заможних громадян, виселення їх з помешкань і переселення туди бідноти.

Реквізиція (від лат. — вимога) — примусове вилучення державою майна у власника з виплатою йому вартості майна.

14. Введено обов’язкове навчання дітей до 14 років.

Певну допомогу радянській Угорщині надала радянська Росія, яка передала 2500 кулеметів, 60 гармат.

16 квітня 1919 р. Проти Угорської радянської республіки були кинуті румунські, а згодом, і чехо-словацькі війська, які наступали зі Східного і Північно-Східного фронтів. Угорська Червона армія спочатку відбила наступ і вступила на територію Східної Словаччини.

16 червня 1919 р. Була проголошена Словацька радянська республіка.

7 липня 1919 р. Словацька радянська республіка перестала існувати, розгромлена урядовими військами Чехо-Словаччини.

Липень 1919 р. У Будапешті та інших містах країни відбулися антирадянські повстання, які були жорстоко придушені загонами Червоної армії.

1 серпня 1919 р. Комуністичний режим в Угорській республіці впав, проіснувавши 133 дні.

В країні була встановлена диктатура адмірала М. Хорті.

Причини поразки Угорської радянської республіки:

1. Дії радянського уряду спричинили незадоволення різних верств населення:

• застосування терору і репресій проти опозиції;

• поміщицьку землю передали не селянам, а сільськогосподарським кооперативам;

• націоналізація власності дрібних виробників, ремісників.

2. Відсутність достатньої соціальної бази.

3. Утопічність соціальних програм радянського уряду.

4. Ідея диктатури пролетаріату не одержала підтримки більшості населення.

5. Суперечності між комуністами і соціал-демократами щодо шляху розвитку країни.

6. Несприятлива міжнародна ситуація.

7. Неможливість одержати збройну допомогу від радянської Росії.

8. Іноземна інтервенція — наступ румунських і чехо-словацьких військ, які придушили революцію.

УГОРЩИНА ЗА РЕЖИМУ М. ХОРТІ

Міклош Хорті (1868-1957) — колишній віце-адмірал австро-угорського флоту — почав формувати збройні сили проти революції.

14 листопада 1919 р. До Будапешта ввійшла угорська армія адмірала М. Хорті.

Почалося формування авторитарного режиму.

Січень 1920 р. Проведено вибори до парламенту — Національних зборів.

1 березня 1920 р. Національні збори прийняли рішення про відновлення в країні монархії. Проти такого рішення виступили країни Антанти, а також Румунія, Чехо-Словаччина, Югославія.

М. Хорті скористався ситуацією і проголосив себе регентом (правителем) з широкими повноваженнями:

• отримав право розпускати Національні збори;

• зберіг за собою посаду головнокомандувача армії.

Червень 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, за яким втрачала значні території (77%) з населенням 59%.

На Угорщину були покладені обов’язки виплачувати репарації.

1921 р. Прихильники монархії двічі робили спробу підняти заколот, щоб відновити в країні монархію і повернути на престол короля.

Національні збори прийняли закон, що позбавляв колишнього короля права на престол. Цим рішенням було встановлено авторитарний режим М. Хорті, який проіснував з 1920 по 1944 р.

Особливості авторитарного режиму М. Хорті:

1. При необмеженій владі глави держави було збережено парламент і деякі елементи парламентської демократії:

• загальне виборче право;

• наявність опозиційних партій.

2. Авторитарний режим не мав власної масової партії та масової соціальної опори.

3. Він спирався на цілу систему легальних і таємних союзів і товариств, які контролював.

4. Монархічна, націоналістична демагогія.

За правління М. Хорті:

1. Були значно обмежені демократичні права і свободи.

2. Угорщина значно збільшила свій військовий потенціал.

3. В галузі економіки спиралися на позики, які отримували спочатку від Ліги Націй, а потім від США, Великої Британії та ін.

4. В сільському господарстві залишалося велике поміщицьке землеволодіння, майже половина селян не мала землі.

5. Авторитарний режим спирався на фінансову олігархію і земельний магнатів.

6. З 1927 р. були встановлені тісні зв’язки з Італією.

7. Напередодні Другої світової війни Угорщина стала близьким партнером Німеччини.

8. У 1939 р. Угорщина приєдналася до Антикомінтернівського пакту, в 1940 р. — до Пакту трьох держав (Німеччини, Італії, Японії).

9. Союз з Німеччиною дав змогу Угорщині протягом 1939-1940 pp. окупувати:

• українські землі (частину Закарпаття);

• південні райони Словаччини;

• частину Північної Трансільванії.

10. Квітень 1941 р. Угорщина брала участь у нападі Німеччини на Югославію, а згодом і на СРСР.

Висновок: намагання скасувати умови Тріанонського мирного договору і об’єднати всіх угорців у межах однієї держави призвело до зближення Угорщини з гітлерівською Німеччиною і до участі у Другій світовій війні на боці Німеччини.

РУМУНІЯ

СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Румунія напередодні Першої світової війни була незалежною конституційною монархією.

Серпень 1916 р. Румунія вступила у війну на боці Антанти. Румунські війська були розгромлені.

Значну частину території, включаючи нафтові родовища, окупували австро-угорські війська.

Окупанти грабували країну, вивозили нафту, продовольство, сировину.

6 грудня 1916 р. Австро-угорські війська захопили столицю Бухарест.

Росія була змушена перекинути на Румунський фронт свої війська, що допомогло зупинити австро-німецькі війська.

Війна принесла Румунії:

1. Величезні збитки, що становили 31 млрд золотих лей.

2. Людські втрати у війні становили 326 тис. чол. (за підрахунками англійського історика Нормана Дейвіса).

3. В країні почалася економічна криза.

4. Безробіття.

5. Нестача продовольства, голод.

6. Загострилася внутрішньополітична ситуація, розгорнувся революційний рух:

• робітники виступали за 8-годинний робочий день, введення мінімуму заробітної плати;

• селяни — за проведення аграрної реформи.

Румунський уряд був змушений шукати шляхи виходу країни з важкого становища, в якому вона опинилася.

7 травня 1918 р. Румунський уряд підписав Бухарестський сепаратний (односторонній) мир з Німеччиною.

В Румунії залишилися окупаційні війська, які грабували країну.

10 листопада 1918 р. Румунський уряд розірвав Бухарестський мир. Румунія знову повернулася до Антанти і опинилася в стані переможців. Австро-німецькі війська були виведені з Румунії.

ОКУПАЦІЯ РУМУНІЄЮ ТЕРИТОРІЙ

На останньому етапі війни Румунія захоплює ряд територій.

Січень 1918 р. Румунські війська окупували територію Бессарабії, щоб “об’єднати всіх румунів у єдину державу”.

Березень 1918 р. Поразка України у першій українсько-радянській війні змусила Румунію укласти з радянською Росією угоду про виведення своїх військ з Бессарабії протягом двох місяців.

Квітень 1918 р. Після підписання Брестського мирного договору між радянською Росією і Німеччиною та окупації України німецькими військами Румунія анулювала договір з радянською Росією і оголосила про анексію Бессарабії.

Листопад 1918 р. До складу Румунії була включена Північна Буковина.

Грудень 1918 р. Румунські війська зайняли територію Трансільванії, що входила до складу Австро-Угорщини.

ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ ПІСЛЯВОЄННОЇ РУМУНІЇ

Розпад Австро-Угорщини привів до розгортання руху за об’єднання всіх земель, заселених румунами.

Румунія, за підтримки Антанти, допомогла придушити радянську владу в Угорщині. За це вона отримала всі окуповані нею землі, які були закріплені міжнародними договорами:

1. За умовами Сен-Жерменського мирного договору з Австрією від 10 вересня 1919 р. Північна Буковина передавалася Румунії.

2. За Нейїським мирним договором з Болгарією від 27 листопада 1919 р. Південна Добруджа залишалася в складі Румунії.

3. За Тріанонським мирним договором з Угорщиною від 4 червня 1920 р. Трансільванія та східна частина Баната передавалася Румунії.

1920 р. Парламент Румунії оголосив про завершення процесу національного об’єднання румунів у складі єдиної держави.

Висновки:

1. Внаслідок укладених договорів територія і населення Румунії збільшилися майже вдвічі.

2. Румунія отримала повний контроль над гирлом Дунаю.

3. Посилилося національне гноблення угорців, українців та інших національностей, які проживали на приєднаних територіях (національні меншини становили 30% населення Румунії).

4. Приєднані силою народи були позбавлені національних і політичних прав, на їх території проводилася насильницька румунізація.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ В КРАЇНІ

Румунія — слаборозвинена, аграрна країна, 80% населення якої було зайнято в сільському господарстві.

1. Румунія у своєму економічному розвитку значно відставала від держав Західної Європи.

2. Промисловість була розвинена слабко, переважали видобувна і переробна галузі.

3. Більшість підприємств легкої промисловості були дрібними.

4. В експорті країни переважала сировина і сільськогосподарська продукція.

5. Румунія отримувала іноземні позики.

Посилилась позиція англійського, французького капіталів, які витіснили австрійський, німецький. У власності іноземного капіталу перебувало до 80% промислових підприємств, він контролював 49% нафтодобувної промисловості.

6. Вирішальну роль у країні відігравало сільське господарство, що давало 2/3 національного доходу.

7. Сільське господарство було відсталим: землю обробляли примітивними знаряддями праці, мінеральні добрива майже не застосовувалися, врожайність сільськогосподарських культур була низькою.

8. 1920-1921 pp. Почалося проведення аграрної реформи, яка встановлювала максимальні розміри земельних володінь: 100 га — для Бессарабії, 200-500 га — для решти території. Надлишки понад максимум держава відчужувала за викуп і продавала селянам.

Аграрна реформа була завершена до 1927 р. Селянам було передано 3 млн га землі.

9. 30-ті pp. 30-40% оброблюваних земель залишалося в руках землевласників, більшість селян були малоземельними (мали до 5 га землі).

10. Значні позиції в країні займали:

• Національно-ліберальна партія, яка перебувала при владі у 1922-1928 pp. і відстоювала інтереси великих землевласників і промисловців;

• Селянська партія, яка вела боротьбу за проведення аграрної реформи, щоб обмежити велике землеволодіння й наділити селян землею.

11. Уряд проводив шовіністичну політику щодо національних меншин.

12. Існувала напруженість на ґрунті національних відносин, наприклад у Трансільванії між угорцями і румунами.

13. 1924 р. У Південній Бессарабії під керівництвом комуністів відбулося Татарбунарське повстання. Мета повстання:

• встановлення радянської влади;

• відокремлення Бессарабії від Румунії.

Повстання зазнало поразки.

14. Економічна криза 1929-1934 pp. тривала значно довше, ніж в інших країнах. Вона спричинила:

• масове безробіття (понад 600 тис. безробітних);

• банкрутство середніх і дрібних підприємств;

• падіння цін на сільськогосподарську продукцію, що призвело до руйнування багатьох селянських господарств;

• відбувався розпродаж десятків тисяч селянських господарств за борги;

• паралізована діяльність великих монополій;

• загострення соціально-економічної ситуації.

Доведені до відчаю селяни захоплювали і ділили між собою запаси зерна та кукурудзи, що зберігалися в коморах поміщиків і заможних селян; відмовлялися сплачувати податки.

31 травня 1936 р. в столиці Румунії зібралося близько 120 тис. селян з багатьох повітів країни. До них приєдналися робітники і разом вийшли на демонстрацію.

15. У 1931 р. виникла правоекстремістська (фашистська) організація “Залізна гвардія”, яка отримала після приходу до влади в Німеччині А. Гітлера значну матеріальну допомогу. Її авторитет зростав, бо вона обіцяла “залізною рукою” навести порядок у країні.

16. У 30-х роках особливих змін у соціально-економічному розвитку Румунії не сталося.

17. В країні часто відбувалися урядові кризи:

• з листопада 1918 р. по січень 1922 р. змінилося 7 прем’єр-міністрів;

• під час економічної кризи 1929-1933 pp. змінилося 10 урядів.

18. 10 лютого 1938 р. король Кароль II здійснив переворот, захопивши всю повноту влади у свої руки. Він прийняв нову конституцію, яка закріпила перетворення парламенту на дорадчий орган при королі.

РУМУНІЯ — КОНСТИТУЦІЙНА МОНАРХІЯ

Органи державної влади за Конституцією 1923 р.

До 1926 р. депутати обиралися на основі загальних і пропорційних виборів, із 1926 р. — за новим виборчим законом.

Тепер депутати обиралися за мажоритарною системою. Враховувався ценз осілості.

Не мали виборчих прав:

• жінки;

• деякі національні меншини (цигани);

• особи без постійних занять;

• службовці.

Режим особистої влади Кароля II весь час посилюється. Цей режим він законодавчо закріпив у конституції 1938 р.

Ним була встановлена королівська диктатура фашистського типу.

Органи державної влади за Конституцією 1938 р.

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

1. У 20-х — на початку 30-х pp. Румунія орієнтувалася на країни Антанти, в першу чергу на Францію:

• 1920-1921 pp. Був створений військово-політичний блок — Мала Антанта (Чехо-Словаччина, Румунія, Югославія) під егідою Франції.

Мета цього союзу:

закріпити створення Версальською системою кордонів;

зберегти здобуті території.

• 1934 р. В Афінах був створений союз Румунії, Греції, Туреччини і Югославії — Балканська Антанта під егідою Франції.

Ці союзи виявилися нетривалими і суперечливими.

2. Наприкінці 30-х pp. Румунія пішла на зближення з Німеччиною, щоб мати підтримку в протидії Угорщині, яка зазіхала на Трансільванію. Але Німеччина в цьому питанні підтримала Угорщину. За рішенням “віденського арбітражу” Румунія повинна була передати Північну Трансільванію Угорщині.

3. 1939 р. Румунія і Німеччина підписали договір про зміцнення економічних відносин.

4. Серпень 1939 р. За радянсько-німецьким договором Німеччина визнала права СРСР на Бессарабію.

5. Червень 1940 р. Уряд вимагав від Румунії виведення військ із Бессарабії, а також із тієї частини Північної Буковини, де проживало українське населення. Не маючи підтримки Німеччини, уряд Румунії віддав наказ своїм військам залишити вказані в ультиматумі території.

РЕЖИМ Й. АНТОНЕСКУ (1882-1946)

Воєнно-фашистський диктатор Румунії у 1940-1944 pp., професійний військовий, маршал. Учасник придушення селянського повстання 1907 p., інтервенції проти Угорської радянської республіки у 1919 р.

1933 р. — начальник генерального штабу румунської армії.

1937-1938 pp. — міністр оборони.

1940 р. В Румунії виникло загальне незадоволення внутрішньою і зовнішньою політикою Кароля II. Щоб якось придушити народний рух і зміцнити монархію, король доручив генералу Йону Антонеску формувати новий уряд. Й. Антонеску поставив вимогу королю — зректися престолу, що був змушений зробити Кароль ІІ, виїхавши за кордон.

Й. Антонеску встановив у країні профашистську військову диктатуру. Він надав представникам “Залізної гвардії” важливі посади в уряді.

Скасував конституцію, всі громадянські права і свободи, розпочав терор проти опозиції.

Причини встановлення диктатури Й. Антонеску:

1. Незадоволення річних верств населення територіальними втратами Румунії.

2. Прагнення “сильної влади”, яка була б здатна навести порядок у країні.

Й. Антонеску встановив тісні зв’язки з Німеччиною.

Жовтень 1940 р. Німецькі війська були введені в Румунію. Німеччина встановила контроль над румунською промисловістю.

Значні військові сили знаходилися в районі нафтових промислів.

24 листопада 1940 р. Румунія приєдналася до Троїстого пакту (Німеччина, Італія, Японія). Економіка Румунії була підпорядкована стратегічним інтересам Німеччини. Румунія постачала Німеччині продовольство, нафту, сировину. Почалася мілітаризація економіки.

6 квітня 1941 р. Румунія вступила у Другу світову війну на боці Німеччини.

22 червня 1941 р. Напад Німеччини на СРСР.

Румунія захопила Бессарабію й Одесу.

Серпень 1944 р. Повалено уряд Й. Антонеску антифашистськими силами країни. У 1946 р. Й. Антонеску був страчений за вироком народного трибуналу.

Висновки:

1. За правління Й. Антонеску в країні проводився масовий терор. Румунію було перетворено на величезну в’язницю. У вересні 1940 р. в Румунії налічувалося 35 концтаборів.

2. Країна перетворилася на плацдарм гітлерівської агресії на Балканах і проти СРСР.

3. Економіку Румунії було повністю підпорядковано стратегічним інтересам Німеччини. Румунія постачала Німеччині продукти харчування, сировину і нафту.

БОЛГАРІЯ

СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

З 1915 р. Болгарія воювала на боці Центральних держав.

1. Болгарія за Нейїським мирним договором 1919 р. втратила значну кількість своїх територій на користь Румунії, Югославії, Греції (всього 11 тис. кв. км).

2. Перша світова війна завдала великих втрат економіці Болгарії.

3. Військові втрати Болгарії становили 87 тис. 500 осіб. Загалом у роки війни загинуло майже 150 тис. болгар.

4. Великі руйнування в країні.

5. Скоротилися посівні площі на 25-30%, значно знизилося сільськогосподарське виробництво, що призвело до падіння життєвого рівня людей.

6. Зростали податки, бо зросли затрати на ведення війни.

7. Зросли ціни на товари першої необхідності та спекуляція товарами.

8. В країні почалася економічна криза, інфляція.

9. Болгарія відстала як аграрна країна:

• вона відстала в індустріальному розвитку;

• сільське господарство традиційно залишалося важливою галуззю економіки Болгарії; воно характеризувалося низьким рівнем технічного оснащення, використанням примітивних знарядь праці, низькими урожаями;

• більшість селян Болгарії були малоземельними.

10. Занепали такі галузі промисловості, як видобуток вугілля, руд, залізничний і морський транспорт, засоби зв’язку.

11. Посилилася економічна залежність Болгарії від високорозвинених держав Європи.

12. Великий вплив у країні мав іноземний капітал.

13. Великі економічні труднощі спричинили соціальну напруженість у Болгарії.

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ БОЛГАРІЇ у 20-30-х pp.

1. На виборах до Народних зборів у серпні 1919 р. переміг Болгарський хліборобський народний союз (БХНС) і його керівник Олександр Стамболійський очолив новий уряд Болгарії. Були здійснені спроби провести соціально-економічні реформи:

• прийнято Закон про загальну трудову повинність для всіх громадян з метою ліквідації господарської розрухи в країні;

• запроваджено монополію держави на торгівлю зерном;

• зменшено поземельний податок;

• розпочалася аграрна реформа, яка мала на меті обмежити максимум землеволодіння в 30 га, а решту земель віддати в державну власність і розподілити між малоземельними і безземельними селянами, плату за яку можна було вносити протягом 20 років;

• було зменшено податки на зерно і худобу;

• планувалося ввести прогресивно-прибуткове оподаткування;

• обмежити спекуляцію;

• ввести податки на прибутки товариств (торговельні і промислові підприємства, банки тощо).

Висновки:

1) не всі реформи О. Стамболійського було втілено в життя;

2) до 1923 р. землю отримало 75 тис. селянських господарств.

2. У 1924-1925 pp. в Болгарії відбулася стабілізація економіки:

• збільшилися посівні площі;

• зросло технічне оснащення сільського господарства;

• уряд О. Цанкова проводив політику протекціонізму, що стимулювало промислове виробництво.

Протекціонізм (від лат, — захист) — система економічних заходів держави, спрямованих на захист національної промисловості й сільського господарства від іноземної конкуренції.

Розвивалася лише легка і харчова промисловість (тютюнова, текстильна, шкіряно-взуттєва);

• Франція, США, Велика Британія надавали значні позики, що посилило залежність болгарської економіки від іноземного капіталу;

• ремісники одержали значні податкові пільги, що сприяло пожвавленню розвитку дрібного підприємництва.

3. Світова економічна криза 1929-1933 pp. призвела до тяжких потрясінь у всіх сферах життя:

• згорталося промислове виробництво;

• зростало масове безробіття;

• погіршилися грошові та кредитні відносини;

• відбувалося розорення селянських господарств.

Не маючи коштів, щоб сплачувати численні податки і борги, селяни були змушені продавати свої ділянки землі:

• значно зросла інфляція;

• різко знизився життєвий рівень населення;

• дрібні банки розорялися, а новостворений банк “Болгарський кредит” фінансував лише великі банки, рятуючи їх від банкрутства.

4. Напередодні Другої світової війни:

• економіка Болгарії потрапила під вплив німецьких монополій;

• здійснювалася мілітаризація економіки;

• Болгарія мала великі зовнішні борги.

Висновок: економічна відсталість, гострі соціальні та національні суперечності спричинили слабкість Болгарії і хиткість її позицій на міжнародній арені.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ БОЛГАРІЇ у 20-30-х pp.

Під час Першої світової війни Болгарія входила до Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) і воювала на боці Німеччини (з 1915 p.).

29 вересня 1918 р. Болгарія підписала в Салоніках перемир’я з країнами Антанти і була окупована військами держав-переможниць.

Післявоєнні кордони Болгарії, що склалися за Нейїським мирним договором від 27 листопада 1919 p.:

• Болгарія втратила Західну Фракію, яку передала Греції;

• позбавлялася виходу до Егейського моря;

• Південна Добруджа залишалася в складі Румунії;

• частину Македонії було передано Королівству сербів, хорватів і словенців.

Згідно з цим договором Болгарії заборонялося мати армію чисельністю понад 20 тис. чол.; протягом 37 років Болгарія повинна була сплачувати країнам-переможцям репарації на суму 2,25 млрд золотих франків.

Болгарія — конституційна монархія, в якій у 20-30-х pp. склався монархо-фашистський режим.

Царем Болгарії з 1918 по 1943 р. був Борис 111(1894-1943).

Провідними партіями в Болгарії були:

Соціал-демократична партія,

Болгарський хліборобський народний союз (БХНС),

Прогресивно-ліберальна партія,

Болгарська комуністична партія (БКП),

Народна партія та ін.

Серпень 1919 р. Перші післявоєнні парламентські вибори в Болгарії. Був створений коаліційний уряд, очолений О. Стамболійським (лідером БХНС).

Внаслідок важкого соціально-економічного становища, яке склалося після Першої світової війни, в країні спостерігалася політична нестабільність, розгорнулися страйки, демонстрації протесту. Щоб стабілізувати ситуацію в країні, уряд О. Стамболійського:

• запровадив надзвичайний стан;

• здійснив низку соціально-економічних реформ;

• у березні 1920 р. було проведено дострокові вибори до Народних зборів. Було сформовано однопартійний уряд з хліборобського народного союзу, який отримав велику підтримку селян.

ОПОЗИЦІЯ ДО УРЯДУ О. СТАМБОЛІЙСЬКОГО

Опозиція була лівого і правого спрямування:

1. 1922 р. виникла опозиція з правих партій, які об’єдналися в “Конституційний блок”. Вони прагнули відновити “зневажені конституційні права і свободи”.

2. Опозиція з профашистських організацій (найвпливовіша — “Народна змова”), які прагнули встановити авторитарний режим. Завдяки зусиллям “Народної змови” праві партії і створили “Конституційний блок”.

3. Із лівих радикальних (комуністичних) прихильників, які найбільше дестабілізували ситуацію в країні (організовували страйки і демонстрації протесту, закликали до збройного повстання).

4. Із частини офіцерів, які утворили Військову лігу (1919 p.).

У ніч з 8 на 9-те червня 1923 р. Військовий переворот.

Уряд О. Стамболійського було заарештовано.

До влади прийшли профашистські сили на чолі з лідером “Народної змови” Олександром Цанковим. Головні посади в уряді отримали військові.

Фашистському військовому перевороту сприяв цар Борис III.

ОЛЕКСАНДР ЦАНКОВ

(1879-1959)

Організатор фашистського перевороту 1923 р.

У 1923-1926 pp. — прем’єр-міністр Болгарії.

У 1932 р. заснував фашистську партію. Проводив пронімецьку політику. В 1944 р. втік за кордон.

Вересень 1923 р. Невдала спроба комуністів Болгарії підняти народ на збройне повстання проти військової диктатури. Повстання було придушено внаслідок відсутності єдності в партійних рядах і підтримки народу. В країні почалися репресії і терор, жертвами якого стало близько 20 тис. осіб.

1926 р. Уряд О. Цанкова згодом втратив соціальну опору і популярність серед народу і був змушений піти у відставку.

1926 р. При владі новий уряд “Демократичної змови”, який очолив А. Ляпчев. Його дії:

• проголосив програму відновлення спокою в країні;

• затвердив програму відновлення демократичних прав і свобод;

• оголосив амністію;

• дозволив діяльність різних суспільно-політичних організацій.

Червень 1931 р. На виборах до Народних зборів перемогу над “Демократичною змовою” отримала опозиція. Був сформований уряд Народного блоку (діяв у 1931-1934 pp.).

Проте уряд діяв нерішуче, не здійснив обіцяної напередодні виборів демократизації країни. Почалися суперечності між партіями Народного блоку. В країні набирала силу фашистська партія О. Цанкова “Національно-соціальний рух” (НСР).

19 травня 1934 р. В країні здійснено державний переворот.

Був створений військово-фашистський уряд К. Георгієва. Його дії:

• скасував конституцію;

• розпустив Народні збори;

• заборонив усі політичні партії і профспілки;

• нормалізував відносини з Югославією та почав зближуватися з Великою Британією і Францією, що викликало протидію профашистських сил;

• прагнув обмежити вплив царя Бориса III.

Цар Борис ІІІ згуртував своїх прихильників, спираючись на монархічно налаштованих офіцерів, домігся повалення уряду К. Георгієва (1935 р.) і наприкінці 30-х років зосередив усю повноту влади у своїх руках. В країні встановилася монархо-фашистська диктатура царя Бориса ІІІ, яка почала орієнтуватися на Німеччину.

Висновки:

1. Внутрішня політична нестабільність спричинила хиткість позиції Болгарії на міжнародній арені.

2. Правлячі кола Болгарії виявилися нездатними стабілізувати ситуацію в країні, яка призвела до військових переворотів (1923, 1934 р.) і встановлення монархо-фашистського режиму.

3. Болгарія напередодні Другої світової війни пішла на зближення і співробітництво з фашистською Німеччиною.

ЮГОСЛАВІЯ

УТВОРЕННЯ КОРОЛІВСТВА СЕРБІВ, ХОРВАТІВ І СЛОВЕНЦІВ

Напередодні Першої світової війни:

• Сербія і Чорногорія були незалежними державами і воювали на боці Антанти;

• Хорватія, Боснія і Герцеговина, Словенія та ін. входили до складу Австро-Угорщини.

Серпень 1918 р. Партії Словенії створили Народну раду.

5 жовтня 1918 р. Було утворено Народне віче Хорватії, яке представляло інтереси всіх південнослов’янських земель.

6 жовтня 1918 р. Це віче було перейменовано на Народне віче словенців, хорватів і сербів і мало на меті проголосити незалежність південних слов’ян. До його складу ввійшли представники всіх провідних партій.

29 жовтня 1918 р. У Загребі було скликано Народне віче словенців, хорватів і сербів, яке оголосило про вихід з Австро-Угорщини й утворення незалежної Держави словенців, хорватів і сербів.

Причини слабкості Держави словенців, хорватів і сербів:

1. Не отримала офіційного міжнародного визнання.

2. Важке становище у зв’язку з воєнними діями.

3. Були територіальні претензії з боку Італії.

4. Нова держава була нездатна:

• організувати керівництво державою;

• провести соціально-економічні перетворення;

• здійснити аграрну реформу.

5. Змушена була піти на союз із Сербією.

Сербія прагнула під своєю зверхністю об’єднати всі південнослов’янські народи, тому представники радикальних партій Сербії, королівського двору активно пропагували цю ідею.

1 грудня 1918 р. Між Державою словенців, хорватів і сербів та Сербією була підписана угода про створення єдиної держави — Королівства сербів, хорватів і словенців, до складу якого ввійшли:

Сербія, Словенія,

Хорватія, Боснія, Герцеговина,

Далмація, Чорногорія, частина Македонії.

Королівство сербів, хорватів і словенців — конституційна монархія на чолі з сербською династією Карагеоргієвичів. Це унітарна держава.

Унітарна держава — держава, що не має у своєму складі самостійних державних утворень.

ВИЗНАЧЕННЯ КОРДОНІВ КОРОЛІВСТВА СЕРБІВ, ХОРВАТІВ І СЛОВЕНЦІВ

Кордони королівства були визначені системою міжнародних договорів:

1. За Нейїським договором з Болгарією (27 листопада 1919 р.) частина території Болгарії відійшла до Королівства сербів, хорватів і словенців:

• македонський район Струмилиці;

• декілька міст.

2. За Тріанонським договором з Угорщиною (4 червня 1920 р.) королівству передавалися:

• королівство хорватів і словенців;

• західна частина Банату.

3. За Сен-Жерменським договором з Австрією (10 вересня 1919 р.) королівство одержало:

• Боснію і Герцеговину;

• частину герцогства Корніольського;

• Південну Штирію.

4. За Раппальським договором з Італією (1920 р.) до Італії відійшли:

• вся Істрія;

• острови поблизу Далмації;

• деякі інші території.

Після Другої світової війни ці території (крім Трієсти) знову відійшли до Югославії (так називалося Королівство сербів, хорватів і словенців з 1929 p.).

Югославія погодилася визнати незалежність м. Фіуме (Рієка), але у 1924 р. Італія завоювала це вільне місто, що значно послабило зовнішньополітичні позиції Югославії.

Лютий 1919 р. У Королівстві сербів, хорватів і словенців розпочалася аграрна реформа:

• було обмежено поміщицьке землеволодіння;

• поміщикам виплачувалася компенсація за відібрані землі протягом 20 років;

• створено великий прошарок середнього селянства.

1921 р. Королівство сербів, хорватів і словенців увійшло до Малої Антанти (Югославія, Румунія, Чехо-Словаччина), що діяла під егідою Франції.

1927 р. Югославія уклала союзний договір з Францією.

Висновки:

1. Королівство сербів, хорватів і словенців не зняло напруженості на Балканах.

2. Балкани залишалися одним із найнебезпечніших районів у Європі, “пороховою бочкою Європи”.

3. Югославська держава не мала ні спільної історії, ні спільної мови, ні спільної релігії.

4. Об’єднані землі не були на однаковому економічному етапі розвитку:

• економічно розвинені райони — Словенія і Хорватія;

• дещо відставала від них Сербія;

• інші регіони — економічно відсталі.

КОНСТИТУЦІЯ КОРОЛІВСТВА СЕРБІВ, ХОРВАТІВ І СЛОВЕНЦЮ

28 червня 1921 р. Було затверджено Видовданську конституцію (прийнята в день св. Вида, у річницю битви на Косовому Полі).

Органи державного управління за Конституцією 1921 р.

Загальне виборче право мали чоловіки з 21 року, що належали до “сербо-хорвато-словенської національності”. Особи, що не належали до цієї “національності”, мали право обирати до органів влади, якщо прожили в королівстві не менше 10 років.

НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ

Конституція 1921 р. узаконила унітарну державу з дискримінацією національних меншин. Вона надала перевагу сербам.

Територія Королівства сербів, хорватів і словенців становила 248 тис. кв. км.

Населення — 12 млн осіб. 39% населення становили серби, які стали панівною нацією в королівстві. Урядом проводилася великосербська політика:

• в державному апараті, армії, поліції переважали серби;

• ігнорувалися національні інтереси інших народів;

• на територіях національних меншин не організовувалися органи місцевого самоврядування;

• проти національних меншин велись репресії.

Найчисленнішими національними меншинами в Королівстві сербів, хорватів і словенців на 1918 р. були: німці, угорці, албанці, румуни, турки, південні слов’яни (словенці, македонці, хорвати, чорногорці).

Проти унітарної держави виступали:

• хорватські федералісти,

• чорногорські автономісти.

В країні поглибилася політична криза.

Проти політики сербізації активно боролася Хорватія.

Видатним діячем хорватського національного руху був С. Радич.

Степан Радич (1871-1928)

Лідер Хорватської республіканської селянської партії (ХРСП), що була ініціатором створення Хорватського блоку партій (1921 p.), які вимагали федеративного устрою Королівства сербів, хорватів і словенців. Розвивав теорію “селянського права” (єдність інтересів селянства, його гегемонія в політичному житті). Був смертельно поранений великосербським націоналістом.

Висновки:

1. Королівство сербів, хорватів і словенців — багатонаціональна держава з різними релігіями:

• православ’ям — серби, чорногорці, македонці;

• католицизмом — хорвати, словенці;

• ісламом — жителі Боснії, Герцеговини і Косово.

2. Національне питання було головним у різні періоди суспільно-політичного життя в країні.

3. Надзвичайно напруженими були сербо-хорватські суперечності.

4. Основу міжнаціональних суперечностей було закладено у 20-х pp., що призвело наприкінці 80-х pp. до розпаду Югославії та до жорстоких міжнаціональних і релігійних воєн.

ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ 1929 р.

Причини перевороту:

1. Внутрішньополітична нестабільність:

• часта зміна урядів;

• парламентська криза внаслідок виходу з Народної Скупщини селянсько-демократичної коаліції;

• релігійні суперечності;

• антисербські виступи у Хорватії та Словенії;

• діяльність великосербських терористичних груп;

• гострі протиріччя різних частин королівства.

2. Різна зовнішньополітична орієнтація окремих регіонів Югославії:

• Хорватія орієнтувалася на Німеччину;

• Словенія — на Австрію;

• Сербія — на Росію;

• Боснія — на мусульманські країни.

6 січня 1929 р. Державний переворот.

В країні встановилася військово-монархічна диктатура.

Всю повноту влади перебрав на себе король Александр, який:

• розпустив парламент — Народну Скупщину;

• скасував конституцію 1921 p.;

• розпустив політичні партії;

• для придушення опозиції створив Державний суд захисту держави.

Жовтень 1929 р. Королівство сербів, хорватів і словенців стало називатися Югославією. Було змінено кордони адміністративних одиниць. Всю країну було поділено на 9 провінцій (“банів”) і один столичний округ. Поділ було здійснено так, щоб у кожній адміністративній одиниці (бані) більшість становили серби. На чолі банів — бани, які призначалися королем і підпорядковувалися тільки йому.

1931 р. Була прийнята нова конституція. Югославія була проголошена конституційною монархією. Законодавча влада здійснювалася королем і двопалатним парламентом. До виборів допускалися лише ті партії, які виступали за єдність держави.

1934 р. Югославія ввійшла до Балканської Антанти (Греція, Румунія, Туреччина, Югославія) під егідою Франції. Пізніше позиції Франції на Балканах були підірвані фашистськими Німеччиною та Італією.

Короля Александра (прихильника союзу з Францією) було вбито хорватськими фашистами. Королем став старший син Александра Петро II (йому було 11 років). Регентську раду очолив принц Павло, прибічник фашистської Німеччини.

1935 р. Прем’єр-міністром і міністром закордонних справ Югославії в 1935-1939 pp. був Мілан Стоядинович (1888-1961), який проводив фашизацію країни. Щоб позбавити хорватських сепаратистів-католиків підтримки ззовні, він уклав конкордат із Ватиканом, за яким католицька церква отримала значні привілеї, що спричинило незадоволення православного населення Югославії.

Конкордат — договір між папою римським як главою католицької. церкви і державою, який регулює правове становище католицької церкви в певній державі й відношення держави з папським престолом.

1935-1941 pp. В Югославії діяла профашистська партія Югославії “Радикальний союз”, засновником і керівником якої був М. Стоядинович.

1937 p. М. Стоядинович уклав договори з Італією “Про нейтральність” та з Болгарією “Про вічну дружбу”.

Югославія визнала окупацію Ефіопії Італією.

1938 р. Югославія визнала приєднання до Німеччини Австрії (“аншлюс” Австрії).

Югославія була ініціатором припинення діяльності Малої Антанти після розчленування Чехо-Словаччини.

ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ 1941 р.

1939-1941 pp. Прем’єр-міністром Югославії був Д. Цвєткович.

25 березня 1941 р. Уряд Д. Цвєтковича приєднався до Троїстого пакту (Німеччина, Італія, Японія). Це спричинило значний протест населення. Сили Югославії, орієнтовані на західну демократію, почали підготовку до державного перевороту.

27 березня 1941 р. Профашистський уряд Д. Цвєтковича був повалений внаслідок державного перевороту антифашистських сил на чолі з генералом Д. Симовичем (1882-1962).

У 1943 р. Д. Цвєткович емігрував з країни.

Березень - квітень 1941 р. Прем’єр-міністром Югославії був Душан Симович. Це був проанглійський уряд, який орієнтувався на антифашистські держави Заходу.

5 квітня 1941 р. Було підписано договір про дружбу і ненапад між СРСР і Югославією.

Прихід до влади антифашистських сил спричинив занепокоєння Німеччини.

6 квітня 1941 р. Нехтуючії нормами міжнародного права, на Югославію напали фашистські війська.

Король Петр ІІ Карагеоргієвич емігрував за кордон. Емігрував і югославський уряд.

Д. Симович став міністром югославського емігрантського уряду в 1941-1942 pp. Після звільнення Югославії від фашистів у 1945 р. Д. Симович повернувся на батьківщину.

17 квітня 1941 р. Югославія була окупована фашистською Німеччиною.

Територію країни розділили на сфери впливу такі країни:

Італія,

Австро-Угорщина,

Болгарія,

Німеччина.

Висновки:

1. Політика компромісів і узгоджених дій з Німеччиною завершилася для Югославії трагедією.

2. Після одинадцяти днів боїв німці окупували величезну територію країни. Югославський уряд опинився у вигнанні.

Тема 6. КРАЇНИ АЗІЇ,  АФРИКИ ТА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

ЯПОНІЯ

НАСЛІДКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ДЛЯ ЯПОНІЇ

У Першій світовій війні Японія виступила на боці Антанти.

1. У роки війни Японія здійснила низку територіальних загарбань у Китаї і Тихому океані.

2. Вашингтонська мирна конференція 1921-1922 pp. проголосила політику “відчинених дверей” і “рівних можливостей” для всіх країн у Китаї, що значно послабило позиції Японії.

3. Під час війни Японія значно потіснила своїх конкурентів на світовому ринку:

• з 1915 по 1918 р. експорт Японії в Європу зріс на 60%,

в Азію — на 125%,

Південну Америку на 60%,

Африку — на 102%;

• перевага експорту над імпортом за роки війни становила 1400 млн ієн;

• золотий запас країни зріс з 350 млн ієн у 1914 р. до 2 млрд ієн у 1919 p.;

• Японія надала позики Англії, Франції, Росії (до жовтня 1917 р.) на суму 500 млн ієн.

4. У перші роки війни економіка Японії розвивалася досить динамічно:

• збільшився валовий національний продукт;

• зріс експорт промислової продукції в країни Південно-Східної Азії;

• зміцніли позиції японського капіталу в Китаї, Кореї та інших країнах;

• в банківській справі домінувала “велика п’ятірка” — концерни “Ясуца”, “Міцуї”, “Міцубісі”, “Сумтгомо”, “Дайпі”.

5. Проте повільно Японія починає втрачати свої позиції на зовнішніх ринках у зв’язку з проникненням на Схід європейських і американських товарів.

6. Перша світова війна призвела до погіршення становища, бідності народних мас:

• зросли податки;

• виросли ціни на предмети першої необхідності;

• погіршилися умови праці.

7. Ускладнилося внутрішньополітичне становище Японії:

• серпень - вересень 1918 р. Відбулися “рисові бунти” — стихійні виступи населення Японії проти зростання цін на основні продукти харчування, що охопили понад 100 млн осіб;

• 1919 р. Відбулися багатотисячні страйки робітників. Робітники почали створювати профспілки (їх нараховувалося понад 100);

• 1919 р. В Кореї (колонії Японії) вибухнуло антияпонське повстання;

• посилилася боротьба селянства, більшість якого була малоземельна і безземельна.

У 1917 р. селянських заворушень було 6, у 1922 р. — З тисячі.

8. 1920-1921 pp. Японію не обійшла світова економічна криза:

• відбулося значне падіння виробництва:

у суднобудуванні — на 88,2%,

у рудній промисловості — на 48%,

машинобудуванні — на 55,9%;

експорт знизився на 40%,

імпорт — на 30%;

• масове безробіття (на кінець 1921 р. армія безробітних нараховувала 1 млн 263 тис. осіб);

• різке падіння цін, особливо на шовк-сирець — основний японський експортний товар;

• криза охопила банківську сферу, що призвело до банкрутства багатьох банків;

• знизився життєвий рівень народних мас;

• посилився робітничий рух (відбувалися страйки робітників металургійних, суднобудівних заводів).

9. Уряд Харі зробив спроби вивести країну з економічних і політичних труднощів шляхом проведення поверхових реформ:

• 1919 р. прийняв Закон про зниження майнового виборчого цензу з 10 до 3 ієн річного прибуткового податку, що призвело до збільшення числа виборців з 1 до 3 млн осіб;

• було проведено реорганізацію колоніальної адміністрації в Кореї і на Тайвані;

• намагався позбавити впливу олігархів і зміцнити роль політичних партій у суспільному житті.

Висновки:

1. Після Першої світової війни посилилися політичні позиції японської буржуазії, про що свідчить прихід до влади уряду Харі (був при владі у 1918-1921 pp.), який був тісно пов’язаний з монополіями.

2. Незважаючи на несприятливу внутрішньополітичну і зовнішньополітичну ситуацію, уряду Харі вдалося стабілізувати економіку, дещо демократизувати суспільство.

3. 1 вересня 1923 р. в Японії відбувся сильний землетрус, який забрав життя 150 тис. осіб. Матеріальні збитки від землетрусу становили 5,5 млрд золотих ієн.

Уряд використав важке становище в країні для посилення репресій проти революційних організацій. Після землетрусу в Японії був запроваджений надзвичайний стан.

4. У 20-х pp. активізували свою діяльність промілітаристські, націоналістичні сили.

МІЛІТАРИЗАЦІЯ КРАЇНИ

1. Після Першої світової війни Японія утвердила за собою статус провідної держави Тихоокеанського регіону.

2. Японія мала значну військово-морську перевагу на Далекому Сході і проводила агресивну зовнішню політику:

• у 4918-1922 pp. вона брала участь в інтервенції проти радянської Росії на Далекому Сході;

• активізувала експансію в Китай;

• намагалася поставити під свій вплив Монголію.

3. В Японії великий вплив мали радикально-шовіністичні кола, які виступали:

• за відродження “духу самурайства”;

• за повернення до агресивної зовнішньої політики;

• проти рішень Вашингтонської конференції 1921- 1922 pp., згідно з якими Японія повернула Китаю захоплені нею у 1914 р. території, трактуючи ці рішення як приниження національної гідності японців.

4. Угруповання “Молоді офіцери”, сформоване з представників радикально налаштованих військових, робило ставку на силу, війну і агресію:

• у 1927 р. вони сприяли приходу до влади генерала Танаки;

• організували серію змов і політичних переворотів;

• домоглися, що зовнішня політика Японії набирала все більш агресивного характеру.

5. 1927 р. Прем’єр-міністр генерал Танака надіслав імператорові Японії меморандум, у якому були розроблені агресивні загарбницькі плани:

• захоплення Північно-Східного і Північного Китаю, Монголії;

• панування Японії в Південно-Східній Азії і в басейні Тихого океану.

Меморандум (від лат. — те, що слід пам’ятати) — один із видів дипломатичного листування з викладенням поглядів уряду в якому-небудь питанні.

6. У 30-х роках економіка Японії була переведена на мілітаристські рейки:

• воєнні витрати забирали 70-80% бюджетних коштів;

• удосконалювалося озброєння;

• посилився ідеологічний вплив на військовослужбовців у націоналістичному дусі, в дусі відданості імператору;

• протягом 1930-1935 pp. збройні сили Японії збільшилися з 250 до 400 тис. чол., у тому числі військово-морський флот із 75 до 100 тис. чол.;

• швидко розвивалася військова промисловість;

• проводилася мобілізація в армію;

• у зв’язку з мілітаризацією країни зростали податки;

• понад 2 тис. фабрик і заводів виконували замовлення військового і військово-морського міністерств;

• до 1936 р. військові замовлення зросли в декілька разів;

• з 1932 по 1936 р. військова промисловість удвічі збільшила свої прибутки;

• у 1931 р. Японія почала серійний випуск важких бомбардувальників.

7. Значно зріс американський експорт в Японію важливих стратегічних матеріалів і стратегічної сировини (у 1937 р. порівняно з 1936 p.):

• нафти — у 1,5 рази,

• залізного лому, міді — у 2,5 рази,

• чавуну і сталі — у 16 разів.

8. Японія почала здійснювати свої загарбницькі плани:

• 1931-1932 pp. Японія окупувала Маньчжурію і створила маріонеткову державу — Маньчжоу-го на чолі з бувшим імператором Китаю Пу, якого скинули під час революції 1911р. Ліга Націй не визнала нової держави;

• 1933 р. Японія на знак протесту вийшла з Ліги Націй, що розв’язало їй руки для нових загарбань;

• 1935 р. Японія направила свої війська в Монголію;

• 1932-1936 pp. Японія окупувала низку китайських провінцій;

• 1936 р. Прихід до влади в Японії правого уряду К. Хірото, що призвело до зближення з фашистською Німеччиною. Уряд висунув свою програму подальшої експансії Японії “Основні принципи національної політики”;

• 1936 р. Японія підписала з Німеччиною Антикомінтернівський пакт;

• 1937 р. Японія почала агресію проти Китаю. Вона захопила Пекін, Таньцзянь та інші великі центри північної частини країни і спрямувала свої війська до центральних провінцій;

• 1938-1939 pp. Зіткнення японської армії з радянськими військами поблизу озера Хасан і в районі Халхін-Гола. Японські війська зазнали поразки.

Висновки:

1. У 30-х роках посилилася мілітаризація держави.

2. Японські монополії збагачувалися на воєнних поставках, їхні прибутки сягали 200-300%.

3. У 30-х роках Японія почала реалізовувати свої загарбницькі плани, здійснюючи агресію проти окремих держав на Далекому Сході.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ РУХ

Після Першої світової війни в Японії виникають політичні партії, профспілки, незалежна демократична преса.

1920 р. Виникла Об’єднана ліга профспілок, навколо якої згуртувалося багато профспілкових організацій.

1920-1922 pp. Загальнодемократичне піднесення в країні. Велику роль почали відігравати соціалісти.

1920 р. Організації соціал-демократичного спрямування об’єдналися в Соціалістичну лігу.

1921 р. Уряд розпустив Соціалістичну лігу.

Була створена Японська федерація праці, в якій великий вплив мали ліві сили.

Була створена Партія пробудження народу — перша революційна організація японського робітничого класу.

Видатні японські діячі Сен Катаяма, Токуда, Кіото відвідали Москву.

1922 р. В Японії на базі різноманітних соціалістичних груп виникла Комуністична партія. Вона була заборонена у 1923 р.

1 вересня 1923 р. Японія пережила сильний землетрус, який забрав життя 150 тис. людей. Уряд використав важку ситуацію, яка склалася в країні, для посилення репресій проти революційних організацій. Почалися масові арешти діячів робітничого і селянського руху.

1925 р. Прийнято Закон про загальні вибори. В країні було введено загальне виборче право (тільки для чоловіків) віком від 30-ти років. У законі зберігався ценз осілості (1 рік) та грошова застава 2 тис. ієн за кожного кандидата, що позбавляло робітників і селян можливості голосувати. Також було введено Закон про охорону громадського порядку, який передбачав до 10 років каторги за будь-які антимонархічні або антидержавні дії та ідеї.

30-ті роки. Згортання демократії в Японії.

1936-1937 pp. Вибори до парламенту, які завершилися перемогою демократичних сил. Але опозиційний парламент був розпущений. Були ліквідовані парламентська система і багатопартійність. Почався наступ на демократичні завоювання трудящих.

1940 р. Були розпущені ліберальні партії.

Заборонено діяльність профспілок і демократичних організацій. Створено “Асоціацію допомоги трону”.

Висновки:

1. У післявоєнний час в Японії у складній внутрішньополітичній боротьбі зароджувалися багатопартійність і парламентська система.

2. Учасники демократичного руху були розрізненими і не мали загальнонаціональних центрів,

3. Демократичний рух в Японії перебував у надзвичайно складних умовах, оскільки він переслідувався владою.

4. Наступ на демократію в Японії посилився у 30-х роках, що призвело до ліквідації парламентаризму і багатопартійності.

КИТАЙ

СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. На початку XX ст. Китай — аграрна, напівфеодальна, напівколоніальна країна.

2. Лише з другої половини XIX ст. в Китаї почала зароджуватися промисловість.

Її розвиток особливо прискорився в роки Першої світової війни. За період з 1913 по 1919 р. кількість підприємств зросла вдвічі.

Із розвитком промисловості формувався китайський робітничий клас, який у 1919 р. нараховував 3 млн чол. Умови праці й побуту робітників були важкими, не існувало ніякого робітничого законодавства.

3. Із розвитком промисловості зміцніли позиції національної буржуазії.

4. Подальшому розвитку національного капіталу в Китаї перешкоджав іноземний капітал:

• існували низькі митні збори на іноземні товари, що ввозилися;

• процвітала нічим не обмежена для іноземців торгівля.

5. На селі панували феодальні відносини.

У сільському господарстві — феодальні утиски, безземелля, лихварство.

6. Існувала політична роздробленість країни. Пекінський уряд був слабким, вся влада в провінціях знаходилася у феодальних диктаторів, які ворогували між собою.

“РУХ 4 ТРАВНЯ” 1919 р. В КИТАЇ

Причини:

1. Політична роздробленість Китаю, слабкість центральної влади, що полегшувало іноземцям експлуатувати Китай.

2. Внутрішня нестабільність, що створювала сприятливий ґрунт для втручання іноземних держав у внутрішні справи Китаю.

3. Незадоволення різних верств населення привілеями, якими користувалися іноземці в Китаї.

Приводом для протесту стали рішення Паризької мирної конференції передати Японії німецькі володіння в китайській провінції Шаньдун, Ціндао з територією, що межувала з ними.

3 травня 1919 р. Студенти організували в, Пекіні 15-тисячну демонстрацію протесту проте рішень Паризької Мирної конференції щодо Китаю.

Демонстрацію розігнали, багатьох учасників арештували.

У відповідь студенти оголосили страйк-бойкот.

До руху приєдналися інтелігенція, робітники, ремісники, середні міські верстви населення та національна буржуазія:

• в країні бойкотувалися японські товари;

• демонстранти вимагали відставки міністрів прояпонської орієнтації;

• загалом відбулося 66 великих страйків, багато з яких мали політичний характер.

Організатором подій 4 травня 1919 р. був М. Да-чжао — професор політичної економії Пекінського університету.

Наслідки “Руху 4 травня”:

1. Китайська делегація в Парижі відмовилася підписати Версальський мирний договір.

2. Уряд змушений був піти на деякі поступки:

• було звільнено заарештованих;

• знято з посад деяких міністрів.

Значення “Руху 4 травня”:

1. Це був перший у Китаї загальнонаціональний антиімперіалістичний виступ народних мас.

2. Він сприяв зростанню політичної свідомості національної буржуазії, прогресивної інтелігенції та народних мас.

3. Цей рух справив неабиякий вплив на згуртування національно-патріотичних сил, розвиток революційної активності інтелігенції та студентства.

4. Сприяв консолідації політичних партій.

5. Розгорнув боротьбу за “нову культуру” — введення в літературу побутової мови, що полегшило оволодіння грамотою широких кіл молоді.

РЕВОЛЮЦІЯ 1925-1927 pp.

Характер революції: національна, демократична, антиімперіалістична, антифеодальна.

Передумови революції

Політичні:

1. Роздробленість Китаю:

• слабкість пекінської влади;

• панування в різних частинах Китаю феодально-мілітаристських режимів.

2. Залежність Китаю від іноземних держав:

• панування у великих містах колоніальних адміністрацій;

• контроль іноземних держав над провідними галузями економіки, зовнішньою торгівлею, фінансами;

• існування колоніальних порядків.

Економічні:

1. Відсталість економіки Китаю.

2. Панування феодального землеволодіння і феодальних пережитків:

• більше половини орної землі знаходилося в руках поміщиків;

• 75% міського населення було безземельним;

• безземельні селяни були змушені орендувати землю в поміщиків на кабальних умовах.

3. Важкі умови життя і праці робітників.

Причини революції:

1. Незадоволення широких народних мас продовженням політики іноземних держав щодо поділу Китаю на сфери впливу.

2. Міжусобна боротьба між різними феодальними угрупованнями і прагнення національного об’єднання Китаю.

3. Незадоволення селянства феодальними порядками в країні.

Завдання революції:

1. Ліквідувати іноземне засилля в Китаї.

2. Ліквідувати нерівноправні договори Китаю з іноземними державами.

3. Знищити північні феодально-диктаторські режими.

4. Здійснити національне об’єднання Китаю, відновлення його суверенітету і створення єдиної демократичної держави.

5. Провести демократизацію країни та важливі соціально-економічні перетворення.

Рушійні сили революції: робітники, ремісники, селяни, міська дрібна буржуазія, національна буржуазія, інтелігенція.

Керівник революції: національна буржуазія.

Особливості революції:

1. Вона проходила в напівколоніальній, напівфеодальній країні.

2. Антиімперіалістичний характер революції сприяв участі в ній національної буржуазії.

3. В Китаї переплелися різні види боротьби:

• боротьба з іноземними державами;

• боротьба різних верств населення за свої права;

• селянська боротьба;

• боротьба різних політичних сил за владу.

4. Був створений єдиний революційний фронт.

Наслідки революції:

1. Революція зазнала поразки.

2. Вона не розв’язала завдань, які стояли перед нею.

3. Зростало протиборство між Гомінданом (Національною партією) і Комуністичною партією Китаю (КПК), відбувся розкол єдиного революційного фронту.

4. Почалася громадянська війна між прихильниками Гоміндану і прихильниками комуністів.

Причини поразки революції:

1. Несприятлива розстановка сил у революції, недостатній рівень і розмах революційного руху народних мас.

2. Відсутність єдності в рядах Гоміндану і КПК.

3. Постійна боротьба за владу між прихильниками Гоміндану і КПК.

4. Допомога іноземних держав у придушенні революції.

5. Виступ проти революції об’єднаних сил іноземних держав, феодалів і великої (компрадорської) буржуазії.

Компрадорська буржуазія — частина буржуазії, діяльність якої була пов’язана з іноземним капіталом.

Гоміндан (Національна партія) представляв інтереси національної буржуазії, був заснований Сунь Ятсеном у 1912 р.

Мета діяльності партії — проголосити республіку і перетворити Китай у могутню національну державу.

У 1919 р. діяльність цієї партії була відновлена Сунь Ятсеном у Шанхаї і вона була перейменована на Національну партію Китаю.

УТВОРЕННЯ ЄДИНОГО РЕВОЛЮЦІЙНОГО ФРОНТУ

Зближення Гоміндану і Комуністичної партії Китаю призвело до утворення єдиного революційного фронту.

1921 р. На нелегальному з’їзді представників марксистських груп і гуртків у Шанхаї було засновано Комуністичну партію Китаю (КПК).

1923 р. Сунь Ятсен очолив революційний уряд, створений на півдні країни у м. Гуанчжоу (Кантоні). Південний Китай став центром масового революційного руху. Сунь Ятсен розпочав створення власної армії.

На прохання революційного уряду на південь Китаю були направлені радянські спеціалісти і техніка. СРСР надавав економічну та військову допомогу: нафтопродукти, гвинтівки, кулемети, боєприпаси тощо. Головним політичним радником Сунь Ятсена став більшовик М. Бородін, а головним військовим радником — видатний радянський воєначальник В. Блюхер, за його допомогою почалося формування Національно-революційної армії(HPА).

Січень 1925 р. Відбувся І Всекитайський з’їзд Гоміндану, на якому було вирішено прийняти комуністів до Гоміндану.

1925 р. Помер Сунь Ятсен і лідером Гоміндану став молодий воєначальник Чан Кайші.

ЧАН КАЙШІ

(1887-1975)

Активний учасник національно-визвольного руху в Китаї. Після смерті Сунь Ятсена (1925 р.) поступово захопив керівництво в Гоміндані і став головнокомандувачем НРА. Він рішуче відмежувався від комуністів, витіснив їх з відповідальних посад в армії, уряді і здійснив державний переворот (квітень 1927 p.).

Спочатку позиції Чан Кайші були слабкі. Реально Гоміндан управляв лише п’ятьма провінціями. Решта території була в руках місцевих генералів, а комуністи під керівництвом Мао Цзедуна розгорнули свої бази в Центральному Китаї.

Чан Кайші зумів домовитися з провінційними лідерами. На кінець 1928 р. було повністю визнано владу Чан Кайші.

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ 1925-1927 pp.

Весна 1925 р. По всій країні розгорнувся могутній страйковий рух. Поліція жорстоко розправилася зі страйкарями. У відповідь шанхайські студенти вийшли масовою демонстрацією протесту. Вдавшись до зброї, їх зупинили англійські поліцейські.

Це поклало початок “руху 30 травня”.

30 травня 1925 р. В Шанхаї на знак протесту спалахнуло повстання, яке підтримали робітники, ремісники, дрібна буржуазія, інтелігенція.

Революційний рух переріс у всекитайську революцію.

1 липня 1925 р. Уряд у Гуаньчжоу проголосив себе Національним урядом Китайської республіки.

Весна 1926 р. Лідер правого крила Гоміндану Чан Кайші створив гомінданівський уряд, став головою ЦВК Гоміндану і головнокомандувачем збройних сил.

Позиції комуністів у Гоміндані були послаблені.

Липень 1926 р. Гомінданівські війська (НРА) виступили в похід на північ, щоб об’єднати Китай під владою Національного уряду. План походу розробили радянські спеціалісти на чолі з В. Блюхером.

Кінець 1926 р. Під контролем Національного уряду Китаю перебувало вже 7 провінцій, населення яких становило понад 159 млн осіб.

Лютий - березень 1927 р. НРА зайняла Нанкін і Шанхай.

12 квітня 1927 р. Чан Кайші здійснив у Шанхаї переворот. Він сформував свій Національний уряд, встановив свою владу, влаштував масові розстріли комуністів.

Унаслідок переслідування комуністів їх число зменшилося з 58 до 10 тис. чол.

Відбувся розкол єдиного революційного фронту, зростало протистояння між Гомінданом і комуністами.

ПРОТИБОРСТВО МІЖ ГОМІНДАНОМ І КОМУНІСТАМИ

1 серпня 1927 р. У м. Наньчані 30 тис. солдатів — учасників Північного походу разом з озброєними загонами робітників і селян виступили проти гомінданівських військ. Повстанці зазнали поразки.

Це повстання поклало початок боротьби проти Гоміндану.

Із повсталих частин почалося створення Червоної армії.

КПК взяла курс на збройну боротьбу проти гомінданівського уряду, в країні почалася громадянська війна.

Опорою для комуністів стало селянство. Комуністи обрали тактику партизанської боротьби і створення радянських районів.

До кінця 30-х pp. КПК стала в основному селянською.

1930 р. В 11 провінціях Південного і Центрального Китаю було створено 15 радянських районів.

Листопад 1931 р. Був проголошений центральний робітничо-селянський уряд, головою якого став Мао Цзедун. Чан Кайші активно боровся з комуністами.

1930-1934 pp. Гомінданівські збройні сили здійснили 5 походів у радянські райони, внаслідок яких було розгромлено основні сили Червоної армії та ліквідовано радянські райони.

1934-1936 pp. Партизанські армії під керівництвом Мао Цзедуна перебазувалися до Північного Китаю, де на перетині трьох провінцій — Шеньсі, Ганьсу і Нінся було утворено Особливий прикордонний район, який став базою комуністичного руху.

1937 р. Дві найвпливовіші сили Китаю на деякий час припинили війну між собою і об’єдналися проти спільного ворога — Японії.

МАО ЦЗЕДУН

(1893-1976)

Син сільського багатія. Здобув середню освіту, працював учителем початкової школи. Великий вплив на формування його поглядів мала китайська філософія, особливо конфуціанство, ідеї соціалізму й анархізму.

Йому вдалося захопити керівництво в КПК, зміцнити свій вплив у військових частинах. Займав ворожу позицію щодо Гоміндану та його лідера Чан Кайші.

АГРЕСІЯ ЯПОНІЇ В КИТАЇ

1931 р. Японія окупувала Маньчжурію і створила маріонеткову державу Маньчжоу-го.

Січень 1932 р. Японія зробила спробу захопити Шанхай. Активні дії військ і населення, а також протести США, Великої Британії і Франції примусили японську армію відступити.

1935 р. Японія оволоділа новими районами в Північному Китаї.

1937 р. Японія почала наступ з метою загарбання всього Китаю. Японська агресія зачіпала інтереси не тільки дрібної і національної буржуазії, а й інтелігенції, представників різних буржуазно-поміщицьких угруповань, широких верств населення.

1937 р. Гомінданівське керівництво пішло на припинення громадянської війни та укладення угоди про співробітництво з КПК. Вони об’єдналися проти спільного ворога — Японії.

Висновки:

1. В Китаї був створений Єдиний національний антияпонський фронт.

2. Почалася національно-визвольна боротьба китайського народу проти японських агресорів, що тривала понад 8 років.

ІНДІЯ

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. У роки Першої світової війни Велика Британія використовувала матеріальний і людський потенціал Індії. Індійські війська брали участь у боях на Західному фронті, у Месопотамії, Палестині, Єгипті.

2. Зросли прибутки національної буржуазії, яка виконувала воєнні замовлення.

3. Колоніальні власті не сприяли підприємницькій діяльності індійських національних компаній, що спричинило їх незадоволення.

4. Індія залишалася відсталою аграрною країною, в сільському господарстві якої було зайнято 3А» дорослого населення, а в промисловості — лише 1% населення країни. Переважала легка, головним чином текстильна промисловість.

Нелегке життя селян: безземелля, феодальні утиски, кабальні умови оренди, лихварство. Землю обробляли найпримітивнішими знаряддями праці.

В країні часто були неврожайні роки, велика смертність населення від голоду й епідемій. Тільки у 1918 р. загинуло 13 млн осіб.

5. Найвпливовішими партіями Індії були Індійський національний конгрес (ІНК, заснований у 1885 p.), Мусульманська ліга (заснована у 1906 p.), які домагалися самоврядування в межах Британської імперії.

Очолювали боротьбу індійська інтелігенція, національна буржуазія.

6. Індійський національний рух мав дві течії — ліберальну і радикально-націоналістичну.

7. 1919-1922 pp. В Індії відбулися стихійні селянські заворушення, масові страйки охопили Калькутту, Бомбеї, Мадрасаті та інші промислові центри.

Тільки у 1919 р. відбулося близько 100 великих страйків.

8. Британські власті провели реформу управління країною, що дістала назву “індійська конституція” — Закон про управління Індією. При віце-королі Індії створювалися дорадчі органи — Державна та Законодавча ради. їх склад частково призначався колоніальною адміністрацією, частково обирався. У виборах могли брати участь лише представники індійської аристократії і верхівка національної буржуазії (від 1 до 3% індійського населення). Віце-король Індії міг накласти вето на будь-яке рішення. Колоніальні власті мали право заарештовувати й висилати без суду будь-кого, хто підозрювався в антиурядовій діяльності (закон Роулетта).

9. Керівництво революційною боротьбою здійснювала партія національної буржуазії — Індійський національний конгрес (ІНК), лідером якого в той час був видатний діяч Мохандас Ганді. Він закликав народ до протесту проти закону Роулетта.

10. Квітень 1919 р. На заклик ІНК у різних містах Індії робітники і службовці не вийшли на роботу, майстерні закрили, у школах припинилося навчання.

11. Квітень 1919 р. Англійська влада намагалася припинити національно-визвольний рух. У м. Амрітсарі (Північно-Західна Індія) на багатотисячному мітингу було вбито майже 1 тис. осіб, серед них багато жінок і дітей.

12. 1920 р. Індійський національний конгрес проголосив масову кампанію громадянської непокори, яка була організовано припинена у 1921 р.

13. Англійські колоніальні власті скористалися відсутністю єдності серед страйкарів і придушили національно-визвольний рух з великою жорстокістю, використовуючи суди й каральні експедиції проти учасників руху.

14. У період стабілізації (1922-1929 pp.) почався тимчасовий спад загальноіндійського національного руху.

МОХАНДАС КАРАМЧАНД ГАНДІ

(1869-1948)

М. Ганді — найвпливовіший і найавторитетніший політичний лідер народів Індостану, лідер Індійського національного конгресу. За освітою — юрист. У 1893-1914 pp. жив у Південній Африці, а в 1915 р. повернувся до Індії.

Він вважав, що національно-визвольний рух може перемогти ненасильницькими методами: мирними демонстраціями, припиненням роботи в установах адміністрації і англійських підприємствах, припиненням занять у навчальних закладах, відмовою від посад, ухилянням від виборів, бойкотуванням англійських товарів, а пізніше — відмовою від сплати податків.

М. Ганді закликав до бойкотування англійських фабричних тканин, повернутися до ручних прядок і ткацьких верстатів. Домотканий костюм і біла “шапочка Ганді” стали одягом патріотів.

М. Ганді був надзвичайно популярним в Індії, його називали людиною “великої душі”, визнали “святим”. Він був великим патріотом своєї країни, скромним і простим у поводженні, вірним національним звичаям. Проповідував індусько-мусульманську єдність. Був засновником гандизму — вчення, основою якого була “стійкість в істині” і яке стало програмою національно-визвольної боротьби. Гнівно і сміливо викривав жорстокість і свавілля колонізаторів.

Політик, релігійний мислитель, відстоював гуманістичні ідеали, ідеалізував старовину, апелював до релігійних почуттів народних мас. Боровся за суспільство загального благоденства—сарводайю, яке досягається шляхом ненасильницької боротьби.

Під час економічної кризи М. Ганді оголосив програму з 11 пунктів, основні з них такі:

• зменшення поземельного податку на 50%;

• ліквідація урядової соляної монополії;

• ліквідація податку на сіль;

• скасування протекційних тарифів на іноземні текстильні товари;

• звільнення політичних в’язнів;

• скасування таємної поліції.

Уряд відхилив цю програму, але Ганді продовжував боротьбу проти колонізаторів.

КАМПАНІЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ НЕПОКОРИ

1.1920-1921 pp. Перша кампанія громадянської непокори, проголошена Індійським національним конгресом.

2. Світова економічна криза (1929-1933 pp.) негативно позначилася на економіці Індії:

• у роки кризи індійські селяни продавали пшеницю вдвічі, а джут — удвічі-втричі дешевше, ніж раніше;

• населення платило великі податки англійським властям і велику орендну плату поміщикам;

• селяни масово розорялися, втрачали землю, ставали злидарями;

• відбувалося масове звільнення робітників і зниження заробітної плати на 30-40%;

• збанкрутіли дрібні й середні підприємства і торговельні фірми, які поглиналися англійським капіталом та іноземними монополіями;

• робітники страйкували.

У 1928 р. відбувся великий страйк бомбейських текстильників, що тривав півроку. У 1929 р. почалися масові арешти, що викликало незадоволення індійського народу.

3. Початок 1928 р. В Індію прибула комісія британських політичних діячів на чолі з Саймоном для створення проекту нової конституції. Усі індійські політичні організації, крім найбільш реакційних, бойкотували комісію Саймона.

4. 1930 р. За рішенням Індійського національного конгресу було оголошено проведення нової кампанії громадянської непокори під керівництвом М. Ганді.

По всій країні проходили мітинги, збори, демонстрації, на яких народ присягався боротися за незалежність країни. Сигналом до початку кампанії громадянської непокори стало демонстративне порушення в Індії монополії колоніальних властей на добування і продаж солі. Сіль була дуже дорогою і малодоступною для бідняків.

5. 26 січня 1930 р. Проголошено День незалежності Індії. Цей день став національним святом Республіки Індії.

6. Березень 1930 р. М. Ганді в супроводі кількох десятків послідовників вирушив у тритижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоб випарити сіль з морської води. “Соляний похід” широко висвітлювався патріотичною пресою. Він сприяв залученню всіх верств населення до участі в боротьбі проти колонізаторів і зростанню популярності М. Ганді. Колоніальна влада оголосили ІНК поза законом. Майже 60 тис. учасників кампанії непокори було ув’язнено. По всій країні посилилася національно-визвольна боротьба. Розмах і сила руху змусила колоніальну адміністрацію розпочати переговори з лідерами ІНК, які перебували у в’язниці.

7. Березень 1931 р. Була укладена угода, за якою британська влада зобов’язувалася припинити репресії і звільнити політв’язнів, а ІНК оголосив про припинення кампанії громадянської непокори і погодився взяти участь у переговорах у Лондоні. Британський парламент прийняв так званий Вестмінстерський статут про надання британським домініонам суверенітету і створення Британської співдружності. Це надихало ІНК на продовження боротьби.

8.1932 р. Нова кампанія громадянської непокори. ГНК був оголошений поза законом. М. Ганді знову потрапив до в’язниці.

9. 1935 р. Британський парламент затвердив нову конституцію Індії, яка зберігала всю повноту влади в руках колонізаторів, хоча дещо розширювалися права провінцій і зросло число виборців до 12%. Виборчі курії створювалися за релігійною ознакою, що призводило до розпалювання ворожнечі між індусами і мусульманами.

10. 1937 р. В Індії проведено вибори, на яких ІНК здобув більшість у 8 з 10 провінцій і сформував місцеві провінційні уряди.

11. Серед членів ІНК з’явилася група свараджистів — прибічників самоврядування і незалежності Індії.

Висновки:

1. У період між двома світовими війнами посилилася національно-визвольна боротьба індійського народу за свої права. Очолив цю боротьбу Індійський національний конгрес, визнаним лідером якого з 1920 р. був М.Ганді.

Ідеологією національно-визвольного руху став гандизм.

2. Під час кампаній громадянської непокори до національно-визвольної боротьби залучалися мільйони людей.

3. Національно-визвольний рух набирав сили і змушував англійську владу маневрувати, перейти до тактики поступок, поєднувати репресії з конституційними реформами.

КРАЇНИ БЛИЗЬКОГО ТА СЕРЕДНЬОГО СХОДУ

ІРАН У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У роки Першої світової війни Іран окупували Росія та Велика Британія.

Після Першої світової війни Іран залишався відсталою аграрною країною, напівколонією Великої Британії та царської Росії.

1. Криза економічна і фінансова.

2. Скоротилася внутрішня і зовнішня торгівля.

3. Зменшилися посівні площі та поголів’я худоби.

4. Процвітала спекуляція.

5. Лютував голод, епідемії тифу та інших хвороб.

6. Під впливом революційних подій у Росії та внаслідок внутрішніх труднощів зростала національно-визвольна боротьба.

7. Земля і зрошувальні системи перебували у власності шаха, феодалів, духівництва. Рівень життя населення був низьким.

8. Селяни — безземельні або малоземельні — обробляли землю поміщиків на умовах здольщини.

9. Створювалися численні торговельні, нафтові, шляхові, промислові, рибні компанії.

10. Ринкові відносини розвивалися повільно, національна промисловість не витримувала конкуренції з іноземними товарами.

Форма правління Ірану — обмежена конституційна монархія на чолі з династією Каджарів.

Державна влада перебувала в руках феодальних ханів і компрадорської буржуазії.

1918 р. Велика Британія окупувала весь Іран.

В Тегерані було створено проанглійський уряд на чолі з Восугом-ед-Доулем, який підписав британсько-іранську угоду, що віддавала під контроль британських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, транспортне будівництво, зовнішню торгівлю.

Була підписана британсько-іранська митна конвенція, яка передбачала:

• низькі тарифи для англійських товарів;

• забороняла торгівлю з радянською Росією.

Із країни вивозився хліб, що призвело до зростання цін на продовольство. В окремих провінціях Ірану почався голод.

АНТИБРИТАНСЬКИЙ РУХ В ІРАНІ

Окупація Ірану Великою Британією спричинила загальний спротив народу.

7 квітня 1920 р. В Тебрізі (іранський Азербайджан) відбулося повстання проти шахської влади й англійців, яке очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Повстанці вимагали:

• скасувати кабальну британсько-іранську угоду;

• зміцнити національну незалежність;

• проголосити Іран республікою;

• провести демократичні реформи;

• надати Азербайджану автономію.

Вересень 1920 р. Повстання було придушено англійськими і шахськими військами.

5 червня 1920 р. В північній провінції Ірану Гіляні була проголошена Гілянська республіка і тимчасовий уряд на чолі з Кучек-ханом. Через суперечності в уряді республіка припинила своє існування. Проанглійський уряд Восуга-ед-Доуле був змушений піти у відставку.

ПРИХІД ДО ВЛАДИ РЕЗА-ХАНА

21 лютого 1921 р. Військовий державний переворот, очолений командиром кавалерії персидських козаків Реза-ханом, який здійснив похід двохтисячного козацького загону на столицю Ірану Тегеран. Був створений новий уряд, Реза-хан отримав посаду військового міністра, а через три місяці вся влада опинилася в його руках.

Політика Реза-хана:

1. Була ліквідована політична залежність Ірану від Великої Британії.

2. Велика Британія була змушена вивести свої війська з Ірану.

3. Реза-хан налагодив відносини з радянською Росією.

У 1921 р. була підписана ірано-російська угода.

4. Реза-хан почав вести боротьбу за централізацію країни.

5. Було вчинено жорстоку розправу з повстанським рухом.

6. Реза-хан значно послабив владу шаха і зміцнив свою владу, одержавши посаду прем’єр-міністра.

7. 1922 р. Було створено Національний блок, який став опорою Реза-шаха.

8. 1925 р. Меджліс під тиском військ призначив Реза-хана верховним головнокомандувачем з необмеженими повноваженнями, а шах зрікся престолу.

9. 12 грудня 1925 р. Установчі збори, де було більшість прихильників Реза-хана, проголосили його спадкоємним шахом Ірану під іменем Реза-шаха Пехлеві. В Ірані утвердилася нова династія.

ОЦІНКА ПОДІЙ 1919-1922 pp.

Події в Ірані 1919-1922 pp. — це національна революція. Завдання революції:

1. Ліквідувати напівколоніальну залежність від іноземних держав.

2. Зберегти єдність країни.

3. Провести необхідні реформи з метою модернізації країни.

Реформи Реза-шаха Пехлеві

Реформи	Їх зміст
Реформа адміністративного управління	1. Країну було поділено на 25 провінцій. 2. Названо Іраном (до 1935 р. країна називалася Персіею),
Правова	1. Прийнято цивільний і карний кодекси. 2. Скасовано титули і звання.
Економічна	1. Сприяння розвитку індустрії. 2. За кошти держави будувалися нові промислові підприємства, залізниці. 3. Встановлено повний контроль над економікою країни. 4. Проводилася політика опори на власні сили без залучення іноземних капіталовкладень. 5. Було запроваджено деяке обмеження економічних пільг і привілеїв британців в Ірані. 6. Запроваджено державну монополію на зовнішню торгівлю.
Фінансова	1. Створено Національний банк Ірану (1928 p.). 2. Проведено реформу оподаткування.
Земельна	1. Дозволявся продаж землі, яку скуповували за низькими цінами у збіднілих селян великі землевласники. 2. Прийнято низку законів: • про реєстрацію земельних володінь; • про здачу землі в оренду поміщикам; • про продаж державних земель; • проти самовільного захоплення земель.
Релігійна	Обмежено вплив духівництва у суспільно-політичному житті.
В галузі освіти	1. Прийнято закон про обов’язкову початкову освіту. 2. Відкрито світські школи. 3. Засновано невелику кількість жіночих шкіл. 4. Засновано середні навчальні заклади. 5. Відкрито Тегеранський університет (1934 p.), сільськогосподарський інститут у Кереджі.
В побуті	1. Видано декрет про обов’язкове зняття чадри (1935 p.). 2. Було запроваджено перехід на європейський одяг. 3. Замінено пишні феодальні титули і звання прізвищами. 4. Проведено реформу календаря — офіційним літочисленням стало сонячне замість місячного.

ІРАН У 30-х pp.

Внутрішня політика:

1. Переслідувалися виступи опозиції.

2. Придушувалися селянські виступи, демократичні рухи.

3. Була встановлена державна цензура в літературі, пресі.

4. Ігнорувалися інтереси національних меншин.

5. Провадилася політика релігійної нетерпимості до інших релігій.

6. Єдиною релігією в країні запроваджувався іслам.

Зовнішня політика:

1. Реза-шах вороже ставився до Великої Британії і СРСР.

2. Він пішов на зближення з Німеччиною.

3. Було припинено радянсько-іранську торгівлю.

4. Швидко розвивалася торгівля з Німеччиною, на яку припадало 40-45% усієї зовнішньої торгівлі Ірану.

5. Німеччина будувала в Ірані аеродроми, постачала озброєння, контролювала військові заводи та інші підприємства.

У зв’язку з тим, що Іран став військовою базою Німеччини, радянський уряд 25 серпня 1941 p., посилаючись на радянсько-іранську угоду 1921 p., ввів на територію Північного Ірану свої війська. Одночасно Велика Британія ввела свої війська у Південний Іран.

Німецька агентура продовжувала діяти в Ірані, що викликало демонстрації протесту. Реза-шах зрікся престолу і виїхав з Ірану. Шахом був оголошений його син Мохамед Реза, який пішов на зближення з країнами антигітлерівської коаліції.

20 січня 1942 р. В Тегерані підписано угоду про союз між СРСР, Великою Британією й Іраном, за якою:

• союзники зобов’язувалися поважати територіальну цілісність Ірану;

• захищати Іран від агресії Німеччини та її союзників;

• Велика Британія і СРСР отримали право тримати в Ірані свої збройні сили ще 6 місяців після закінчення війни.

Висновки:

1. За правління Реза-шаха Пехлеві було зроблено важливі кроки подальшого економічного розвитку Ірану й створення сильної централізованої держави.

2. Хоча реформи були непослідовними і незавершеними, але вони сприяли розвитку ринкових відносин, розбудові освіченого суспільства.

3. Шиїтське духовенство чинило значний опір реформам, у яких воно вбачало відхід іранського суспільства від попередніх національних, релігійних традицій і звичаїв. Провадилася політика нетерпимості до інших релігій, крім ісламу.

4. Диктаторський режим Реза-шаха, переборюючи опір опозиції, виводив Іран у число розвинених країн Сходу.

5. На початку Другої світової війни, в 1941 р. радянські і британські війська окупували деякі райони Ірану для захисту нафтових родовищ від Німеччини.

РЕВОЛЮЦІЯ В ТУРЕЧЧИНІ

СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ теля ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Після Першої світової війни Туреччина воювала на боці Німеччини.

1. Жовтень 1918 р. Капітуляція Туреччини. Османська імперія втратила свої володіння на Близькому Сході.

2. Економіка Туреччини переживала велику кризу.

3. Населення країни періодично голодувало.

4. Англійські, французькі, італійські, грецькі війська висадилися в Малій Азії. Туреччина опинилася перед загрозою розчленування між державами-переможницями.

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ В ТУРЕЧЧИНІ (1919-1922 pp.)

1919 р. В Туреччині розгорнувся рух за національне визволення з метою створення національної держави, який очолив генерал Мустафа Кемаль.

10 січня 1920 р. Султанський уряд уклав з країнами Антанта Севрський мирний договір, за яким Туреччина втратила всі європейські володіння і володіння на Близькому Сході.

1920 р. Парламент (меджліс) проголосив Декларацію незалежності Туреччини, яка містила заклики до знищення всіх перешкод для розвитку країни.

Березень 1920 р. У відповідь війська Антанти окупували Стамбул і розігнали парламент.

Квітень 1920 р. В Анкарі кемалісти (прихильники Мустафи Кемаля) обрали новий парламент (меджліс) — Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), які проголосили себе єдиною законодавчою владою і сформували уряд. Почалося формування армії.

Уряд М. Кемаля не визнав Севрський договір. Тоді грецькі війська, одержавши підтримку Великої Британії, почали наступ.

Радянська Росія підтримала М. Кемаля, надала йому матеріальну допомогу.

1921 р. Радянська Росія уклала з Туреччиною договір про дружбу і братерство.

1921-1922 pp. Внаслідок бойових дій грецькі війська були вигнані з Туреччини. Війна за незалежність закінчилася перемогою турків, що сприяло анулюванню Севрського договору-

Кінець 1922 р. Було скасовано владу султана. Султан Мохаммед VI втік з країни.

29 жовтня 1923 р. Туреччину було проголошено республікою. Мустафа Кемаль став першим президентом.

1923 р. Згідно з Лозаннським договором Туреччину визнали незалежною державою. Зберігалася територіальна цілісність країни як національної держави.

30 квітня 1924 р. Була прийнята конституція, яка закріпила панування національної буржуазії і поміщиків.

Висновки:

1. Після Першої світової війни Туреччина змогла відстояти свою незалежність.

2. Революція 1919-1922 pp. в Туреччині за своїм характером була національно-буржуазною.

3. Було прийнято першу республіканську конституцію, яка проголосила демократичні права і свободи.

4. Почалося реформування всього суспільно-політичного життя країни, її модернізація.

Вищі органи влади за конституцією 30 квітня 1924 р.

Вибори до парламенту були двохступеневими, за мажоритарною системою. Жінки одержали виборчі права з 1930 р. Вони мали право обирати й бути обраними до муніципальних органів влади, а з 1934 р. — також і до меджлісу.

АТАТЮРК МУСТАФА КЕМАЛЬ

(1881-1938)

Народився в Греції. Ще з дитинства мав блискучі здібності до наук. Закінчив Стамбульську воєнну академію, а пізніше академію генерального штабу. Перебував на військовій службі в Сирії (1905-1907 pp.) і Македонії (1907-1909 pp.). Брав участь у молодотурецькому русі, а пізніше відійшов від нього.

Учасник італо-турецької війни (1911-1912 pp.) та Балканської війни (1912-1913 pp.). У роки Першої світової війни — один із талановитих воєначальників.

Прихильник створення незалежної, вільної, сильної, національної держави. Президент Турецької республіки з 1923 по 1938 р. У 1923 р. створив Народно-республіканську партію (НРП), яка здійснила низку радикальних перетворень в країні. Мустафа Кемаль за видатні заслуги перед нацією отримав прізвище Ататюрк — “батько турків”.

В період правління М. Кемаля в країні відбулися величезні зміни. Туреччина пішла капіталістичним шляхом розвитку.

Після його смерті у 1938 р. президент Республіки Ісмет Іненю призначив на керівні посади діячів, що були в опозиції до Ататюрка. Відтоді почався поступовий відхід від реформ М. Кемаля.

Реформи Мустафи Кемаля (1923-1934 pp.)

Реформи	Їх зміст
Демократизація країни	1. Проголошено демократичні права і свободи. 2. Жінки одержали рівні права з чоловіками, за винятком державної служби. 3. Жінкам було надано виборчі права: з 1930 р. — до муніципальних органів влади, з 1934 р. — до меджлісу. 4. Заборонено багатошлюбність.
Адміністративна	Замість губерній запроваджувалися округи (вілаєти).
Правова	1. Мусульманське законодавство замінено цивільними кодексами за європейським зразком. 2. Створювалося світське судочинство за європейським зразком. .
Економічна	1. Було запроваджено державне регулювання економіки. 2. Уряд сприяв розвитку імпортозамінних галузей промисловості. 3. Він здійснював будівництво залізниць, промислових підприємств, портів тощо. 4. Уряд надавав підтримку розвитку національної промисловості. 5. Створювалися умови для приватної підприємницької діяльності. 6. Були встановлені більш високі митні тарифи, що захищали національну промисловість від іноземної конкуренції. 7. Скасовувалися пільги іноземному капіталові. Висновок: в економіці використовувався етатизм — вкладання державних засобів у промисловість, залізничний транспорт і заохочення розвитку приватної власності.
Релігійна	1. Іслам перестав бути державною релігією. 2. Було ліквідовано халіфат (1924 p.). 3. Були закриті мусульманські школи. 4. Іслам відокремлювався від держави і школи. 5. Із повноважень духівництва вилучалося судочинство.
Фінансова	1. Створено Центральний республіканський банк. 2. Проведено податкову реформу, якою створено умови для підвищення товарності сільськогосподарської продукції, перш за все тютюну і бавовни.
В галузі освіти	1. Була запроваджена світська освіта. 2. Відмова від арабської абетки і повернення до латинської. 3. Відкривалися середні і вищі навчальні заклади.
В побуті	1. Запроваджено європейське літочислення і календар. 2. Запроваджено європейський стиль одягу і заохочувалося його носіння. 3. Жінки могли з’являтися на вулицях без паранджі. 4. Було відмінено родові титули (“паша”, “бей”, “ефенді”), вводилися прізвища.

Висновки:

1. Реформи Ататюрка привели до значних політичних і соціальних перетворень.

2. Туреччина зміцнила свої позиції в ісламському світі, швидкими темпами здійснювалися в ній прогресивні перетворення.

3. Одначе реформи не змінили країну на західний манер, практично мало торкнулися її внутрішньої суті, проводилися всякі обмеження:

• був запроваджений жорсткий режим у сфері праці, зокрема точна регламентація праці на державних підприємствах;

• були заборонені вільні профспілки, а замість них запроваджені державні;

• була заборонена вільна діяльність опозиційних партій;

• переслідувалася діяльність комуністичної партії, а виступи селян і робітників придушувалися.

ПАЛЕСТИНСЬКА ПРОБЛЕМА

1. З 1516 р. Палестина знаходилася під владою Османської імперії.

2. Друга половина XIX— початок XX ст. Палестина була заселена переважно арабами.

3. Ідею створення єврейської держави висунув австрійський журналіст Теодор Герцль у середині XIX ст.

4. Друга половина XIX ст. Європою прокотилася хвиля кривавих єврейських погромів.

5. 1882 р. Євреї організували першу хвилю переселення до Палестини.

6. 1897 р. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) було вирішено створити єврейську державу на території Палестини.

7. 1904-1914 pp. Друга хвиля єврейської-еміграції.

8. 1916 р. Арабське повстання проти турецького панування. Повстанці своїми діями змусили Туреччину кинути проти них значні сили, що дало змогу британським військам вступити до Сирії і Палестини.

9. 1917 р. Третя хвиля еміграції євреїв до Палестини.

10. 1917-1918 pp. Британські війська витіснили турків із Палестини. Арабське населення підтримало британців, за що їм була обіцяна незалежність. Одночасно британці обіцяли лідерам світового сіонізму сприяти в створенні єврейської держави на території Палестини в обмін на фінансову допомогу.

11. Британці управляли Палестиною з 1920 по 1947 р. і намагалися виконати обидві взаємозаперечні обіцянки. Ситуація постійно виходила з-під контролю.

12. Потік єврейської еміграції був дуже інтенсивним, незадоволення арабського населення весь час росло і вибухнуло хвилею повстань 1920, 1921,1929 рр.

13. Особливо багато євреїв переїхало до Палестини у 30-ті pp., рятуючись від нацистської Німеччини.

14. Араби весь час виступали проти створення єврейської держави у Палестині.

15. Палестинська проблема стала не лише проблемою нестабільності на Близькому Сході, а й проблемою міжнародної нестабільності у світі. І донині проблема Палестини не вирішена і на шляху її мирного розв’язання є багато перешкод.

КРАЇНИ АФРИКИ

СТАНОВИЩЕ КРАЇН ПІВНІЧНОЇ АФРИКИ

1. Протягом багатьох століть країни Північної Африки перебували під владою різних держав. Після арабських завоювань на цій території утвердився іслам.

2. На початку XX ст. вся територія Північної Африки була поділена між європейськими державами.

Країни Північної Африки — Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет — це арабські країни, релігія — іслам.

3. Європейські держави почали захоплювати країни Північної Африки ще в першій половині XIX ст.:

• Алжир був захоплений Францією у 1830 р., став її колонією;

• проникнення Франції та Іспанії в Марокко відбулося в другій половині ХІХ ст.

У 1912 р. Франція нав’язала Марокко договір про протекторат. У березні 19.12 р. Марокко перейшло під протекторат Франції. За франко-іспанським договором (листопад 1912 р.) невелика його частина перейшла під владу Іспанії. Місто Танжер з прилеглою територією було оголошено міжнародною зоною. Марокко фактично перетворилося в напівколонію;

• Туніс окупували у 1881 р. французькі війська.

Із 1881 р. Туніс опинився під французьким протекторатом;

• Лівія протягом багатьох віків перебувала під іноземним гнітом.

Із XVI ст. по 1912 р. Лівія входила до складу Османської імперії; після італо-турецької війни 1911-1912 pp. більша частина Лівії стала колонією Італії;

• Єгипет після придушення національно-визвольного руху 1879-1882 pp. був окупований Великою Британією, яка у 1914 р. встановила над Єгиптом протекторат.

Внаслідок піднесення національно-визвольної боротьби у 1919-1921 pp. протекторат було скасовано і Єгипет формально проголошено незалежною державою (1922 р.) — незалежним королівством. Але в країні залишалися британські війська, економіка контролювалася Великою Британією.

4. Країни Північної Африки — аграрні, з великими запасами корисних копалин. Вони були перетворені на аграрно-сировинний придаток європейських держав. Економіка розвивалася однобічно, переважала аграрно-сировинна спеціалізація.

Країни Північної Африки вирощували арахіс, пшеницю, бавовну, цитрусові, маслини, тютюн, розводили велику рогату худобу, овець, кіз, верблюдів.

5. Іноземні держави сприяли розвитку гірничодобувної промисловості (Туніс, Алжир, Марокко), видобутку нафти (Туніс, Алжир, Єгипет), марганцевих руд (Марокко), свинцю (Туніс, Марокко) та інших корисних копалин (фосфоритів, міді, кобальту тощо).

6. На півночі Африки почалося будівництво доріг, залізниць, швидкими темпами розвивалася торгівля.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ У ПІВНІЧНІЙ АФРИЦІ

1. У період між двома світовими війнами активізувався національно-визвольний рух.

2. На території Марокко національно-визвольна боротьба завершилася проголошенням Республіки Ріф у 1921 р. Проте ця республіка була знищена об’єднаними силами Франції та Іспанії у 1926 р.

3. Алжир був єдиною країною Африки, у якій французи були не колонізаторами, а робітниками або відбували політичне заслання. Це вплинуло на характер боротьби з французькими колонізаторами. Тут виникли політичні організації, відбулися політичні маніфестації, які відображали європейські події. Виступи в Алжирі були більш політично зрілими, ніж в інших країнах Африки:

• у 1920 р. була заснована політична партія “Молодий алжирець”, яка очолила боротьбу за рівноправність алжирців і французів, знищення расової дискримінації;

• у 1926 р. була створена політична організація “Північно-африканська зірка”, що вела боротьбу за незалежність Алжиру;

• у 1927 р. була створена Федерація обраних мусульман, а також Союз алжирських улемів, які боролися за розвиток національної культури, традицій, звичаїв, мови.

4. У Тунісі в 1920 р. була заснована Комуністична партія як секція Французької комуністичної партії. Виступала за рішучі дії проти колоніалізму. В 1939 р. організація стала самостійною партією, але в цьому ж році була заборонена.

КРАЇНИ Й ТЕРИТОРІЇ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

СТАНОВИЩЕ НАРОДІВ ТРОПІЧНОЇ Й ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

1. Якщо в Африці до 1870 р. європейцями було захоплено 11% території, то на початку XX ст. — 90%, а напередодні Першої світової війни — 96,6%.

Найбільшими колоніальними державами були:

• Франція — володіла 35% колоній;

• Велика Британія — 30%;

• Німеччина — 8,5%.

Менші колоніальні володіння мали Бельгія, Португалія, Іспанія, Італія.

2. Після Першої світової війни колонії Німеччини згідно з рішенням Ліги Націй стали підмандатними територіями:

• Великої Британії — Німецька Східна Африка;

• Франції — Того, Камерун;

• Бельгії — Руанда, Бурунді та ін.

3. Лише дві країни — Ефіопія і Ліберія зберегли свою незалежність. Усі інші (близько 50 країн) були колоніями або протекторами.

У 50-х pp. XIX ст. в Ефіопії низка окремих князівств об’єдналися в централізовану монархію, яка змогла протистояти загарбницьким домаганням Великої Британії та Італії. Лише під час італо-ефіопської війни 1935-1936pp. Ефіопію загарбала фашистська Італія. У 1941 р. партизанська ефіопська армія і англійські війська вигнали з Ефіопії італійських загарбників.

Із 1821 р. на території Ліберії почали виникати поселення звільнених негрів — рабів із США. Вони об’єднали навколо себе численні народності. Незалежною республікою Ліберія була проголошена у 1847 р.

4. Країни поділили Африку на колонії, протектори, не беручи до уваги місцеві умови, етнічні та історичні традиції народів. Цілі етнічно однорідні групи були свавільно роз’єднані, а тому існували перешкоди для формування африканських народностей і націй.

5. У першій половині XX ст. в Тропічній і Південній Африці проживали різні племена: одні — на стадії первіснообщинного ладу, деякі стали централізованими феодальними монархіями, а в Південно-Африканській Республіці почався індустріальний розвиток.

6. Колоніальні країни сприяли монокультурному господарському розвитку африканських країн (дозволяли вирощування й експорт якоїсь однієї культури, яку потім за безцінок скуповували у селян). Із колоній Африки вивозили каву, какао, банани, каучук, рис, бавовну та інші культури.

7. Іноземні інвестиції вкладалися в розвиток гірничодобувної промисловості, яка була розрахована на експорт. Підприємництво зосереджувалося на,первинній обробці продуктів харчування, поставках у Європу екзотичних продуктів, видобуванні сировини.

8. На півдні Африки високого рівня досягла лише одна країна — Південно-Африканський Союз (ПАС), територію якого спочатку заселяли африканські народи — бушмени, банту, готтентоти. У 1652 р. голландська Ост-Індська компанія заснувала тут Капську колонію, панівне становище в якій зайняли африканери (бури). Після захоплення Капської області Великою Британією (остаточно у 1806 р.) більша частина африканерів залишила її і на загарбаних в африканців територіях заснувала республіки Наталь,

Трансваль і Оранжеву. В 1843 р. Велика Британія захопила Наталь, а внаслідок англо-бурської війни (1899- 1902 pp.) — інші бурські республіки.

У 1910 р. ці території були об’єднані в англійський домініон — Південно-Африканський Союз, який у період між двома світовими війнами домігся високого рівня розвитку, став індустріально розвиненою країною. Проте користувалося плодами прогресу лише біле населення. Корінне чорне населення виконувало малокваліфіковану низькооплачувану працю, не мало права проживати поруч з білими (система апартеїду). Апартеїд (роздільне проживання) — офіційна державна політика расової дискримінації і серегації — позбавлення та обмеження політичних, соціально-економічних і громадянських прав, що проводилася Південно-Африканським Союзом щодо населення неєвропейського походження.

Серегація (від лат. — відокремлюю) — вид расової дискримінації, що полягає у відокремленні кольорового населення від білого.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА НАРОДІВ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

1. Перша світова війна дала могутній поштовх розвитку національно-визвольного руху. Боротьбу народів Африки часто очолювали племінні вожді. Формами боротьби були:

• збройна боротьба;

• супротив захопленню земель;

• супротив колоніальній християнізації;

• виступи проти іноземних торговців;

• знищення іноземних товарів;

• відмова від сплати контрибуції;

• відмова від виконання трудових повинностей.

2. Наростали й пасивні форми боротьби:

• бойкотування іноземних товарів;

• організація власних незалежних торгових общин;

• створення національних шкіл тощо.

3. Масові повстання численних племен відбулися в Кенії й Уганді через масове захоплення земель британцями і підвищення податків. Повстанці вбивали англійських солдат і чиновників, руйнували залізниці й телеграфні лінії.

4. У 20-х pp. XX ст. в Південно-Африканському Союзі боротьбу вела індійська громада, яка використовувала тактику ненасильницьких дій.

5. Відбувалося становлення патріотичних сил і організацій. Так, у 1923 р. виник Африканський національний конгрес (АНК), який ненасильницькими методами вів боротьбу за расову рівність. Згодом він усе більше ставав на шлях рішучих дій, за розгортання політичної і збройної боротьби.

6. Одначе все-таки в цей період опір колонізаторам мав характер епізодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів і поки що не був великою загрозою для колоніальних держав.

7. Тривала і наполеглива боротьба народів Африки не була марною. У другій половині XX ст. країни Африки звільнилися від колоніальної залежності.

КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

Латинська Америка — загальна назва країн, що займають південну частину Північної Америки, Центральну і всю Південну Америку. Ця назва походить від латинської основи романських мов, якими розмовляє більша частина населення цієї частини континенту.

Латинська Америка займає 15% заселеної суші, на якій проживає 5% населення Земної кулі. На території Латинської Америки знаходиться 29 держав. Тут проживають європейські переселенці та їхні нащадки, а також метиси (нащадки білих та індіанців), мулати (нащадки білих і негрів), індіанці, негри та ін.

Офіційною мовою є:

у 18 країн — іспанська,

в Бразилії — португальська,

Гаїті — французька,

Сурінамі та деяких володіннях — голландська,

у решті країн — англійська.

Найбільшими державами були:

Бразилія, Мексика, Аргентина.

На долю цих трьох країн припадало 2/3 всієї території і майже 60% населення регіону.

Досить великими були також такі держави:

Колумбія, Венесуела, Перу, Чилі.

На відміну від Азії і Африки, кількість колоніальних володінь, які належали провідним країнам Європи (Великій Британії,

Франції, Нідерландам та ін.) і США та були зосереджені в районі Карибського басейну, було мало. Вони становили лише 2,5% території та 4,5% населення регіону.

У роки Першої світової війни країни Латинської Америки:

1. Оголосили війну Німеччині:

• у 1917 р. — Панама, Куба, Бразилія;

• у 1918 р. — Гаїті, Гватемала, Гондурас, Коста-Рика, Нікарагуа.

Участь цих країн у війні полягала у постачанні продовольства й сировини та патрулюванні у водах Південної Атлантики і в морських операціях Великої Британії.

2. Розірвали дипломатичні відносини з Німеччиною:

Болівія, Перу, Еквадор, Уругвай, Домініканська Республіка.

3. Решта країн були нейтральними до кінця війни.

ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ У РЕГІОНІ

1. У роки Першої світової війни посилили свою експансію в цей регіон СІЛА.

2. Перша світова війна ускладнила традиційні зв’язки Латинської Америки із Західною Європою. Різко скоротилося надходження європейських капіталів і товарів, що сприяло розвитку національних економік.

3. Після Першої світової війни латиноамериканські країни в рамках світової господарської системи відігравали роль аграрно-сировинної ланки. їх економіка мала аграрно-експортний характер, а також базувалася на гірничодобувній промисловості.

4. У сільському господарстві панували латифундії. Величезними земельними наділами володіли поміщики:

в Аргентині 500 великим поміщикам належало 20 млн га землі, в Бразилії — 27 млн га.

Основна маса селян була малоземельною і безземельною.

5. У сільському господарстві використовувалася наймана праця робітників, кабальні форми оренди і найму.

6. Сільське господарство мало монокультурний характер.

Так, Аргентина стала крупним постачальником на зовнішні ринки м’яса і зерна,

Бразилія і Колумбія — кави,

Куба — цукру,

Чилі — міді і селітри,

Болівія — олова,

республіки Центральної Америки й Еквадору — тропічних культур,

Венесуела — нафти.

7. На цій основі формувалася велика торгово-фінансова буржуазія, яка стала частиною поміщицько-буржуазної олігархії, яка разом з іноземним капіталом контролювала економічне, а в багатьох випадках і політичне життя в країнах регіону.

8. Надходження іноземних інвестицій зіграло важливу роль у розвитку ринкових відносин у Латинській Америці, будівництві залізниць, розвитку сільського господарства, гірничодобувної промисловості, торгівлі:

• у 1914 р. іноземні капітали в Латинській Америці становили 9 млрд дол., з них 5 млрд становили британські інвестиції, 60% яких припадало на Аргентину і Бразилію;

• у 1914 р. капіталовкладення США в країни Латинської Америки становили 1,2 млрд дол., 85% припадало на Мексику й Центральну Америку.

У Південній Америці вплив СІЛА на цей час був незначним.

У 1929 р. інвестиції США зросли в 4,5 рази і становили 5,5 млрд дол.;

• великі капіталовкладення в Латинській Америці мали Франція і Німеччина.

Латифундії (від лат. — великий маєток) — великі приватні земельні володіння.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ У РЕГІОНІ

1. Незалежні латиноамериканські держави утворилися на континенті ще на початку XIX ст.

2. США використовували збройну інтервенцію для встановлення свого впливу;

• 1915 р. — збройна інтервенція в Гаїті, де був встановлений окупаційний режим;

• 1915 р. — в Домініканській Республіці;

• 1916-1917 pp. — в Мексиці;

• 1917 p. — на Кубі, де американські війська залишились до 1922 р.

3. У 20-х pp. в одних країнах Латинської Америки (Аргентина, Уругвай, Перу) продовжували діяти буржуазно-реформістські уряди, в інших їх змінили революційні диктаторські режими (Куба, Чилі), в третіх — владу утримували консервативні сили, які виражали інтереси поміщицько-буржуазної олігархії (Бразилія, Колумбія), в четвертих — діяли диктатури (Венесуела).

Особливою залишалася ситуація в Мексиці, де існував режим “революційного каудильйо” (вождя).

4. В країнах Латинської Америки часто відбувалися військові перевороти й громадянські війни.

5. Партії не відігравали значної ролі в політичному житті країни.

6. Великим був вплив католицької церкви.

7. Основна маса населення не брала участі в політичному житті.

8. У багатьох країнах переважали авторитарні методи керівництва, влада належала різноманітним кланам латифундистів, які спиралися на армію. Військова верхівка часто здійснювала військові перевороти і ставила при владі того чи іншого каудильйо (вождя).

9. У 30-х pp. активізувалась економічна роль держави в Латинській Америці, що було пов’язано із зростанням впливу місцевої буржуазії та буржуазно-націоналістичних тенденцій.

10. Намагаючись зміцнити позиції США в Латинській Америці в ситуації загострення міжімперіалістичних протиріч і поширення антиамериканських настроїв у регіоні, Ф. Рузвельт у 1933 р. заявив про відмову США від інтервенції та інших форм прямого втручання у справи латиноамериканських держав і про перехід до політики “доброго сусіда”.

11. У 30-х pp. у багатьох країнах Латинської Америки розширилися функції державного апарату, репресивних служб, посилювався вплив чиновницької бюрократії, зростала роль армії.

ПРОТИБОРСТВО ДЕМОКРАТИЧНИХ СИЛ І ДИКТАТОРСЬКИХ РЕЖИМІВ

У багатьох країнах Латинської Америки були встановлені диктаторські режими.

Причини появи диктаторських режимів:

1. Криза реформістських форм правління, що вела до прагнень встановити сильну владу.

2. Невирішеність соціальних проблем і використання незадоволення населення.

3. Великий вплив військових, створення різних офіцерських угруповань, які здійснювали військові перевороти.

4. Вплив консервативних сил і католицьких угруповань.

5. Традиції підтримки особистої влади вождя (каудильйо).

6. Прагнення використати ідею незалежності країн в особистих цілях.

7. Намагання згуртувати національні сили окремих країн за допомогою сильної особистої влади.

На рубежі 30-х pp. у країнах Латинської Америки відбулися бурхливі соціально-політичні події.

Роки	Країна	Події	Наслідки
1930 р. 1935 р. Липень 1935 р.	Бразилія	Збройна боротьба на чолі з Ж. Варгасом. Боротьба за Народний фронт набула форми Національно-визвольного альянсу, який виник в умовах режиму Ж. Варгаса. Уряд Варгаса заборонив діяльність альянсу, який був змушений перейти на нелегальне становище.	Повалено консервативний режим, хоч і в конституційних формах, усунуто “кавову олігархію”. До влади прийшов блок ліберальної буржуазії і дрібнобуржуазних демократів. Військово-диктаторська форма правління дала змогу новому режимові укріпитися при владі. Національно-визвольний альянс вів боротьбу проти реакційних сил, за повалення диктаторського режиму і встановлення народної влади.
1935 р.		Альянс розпочав збройну боротьбу, яку було придушено.
1930 р. Лютий 1932 р. 1936 р.	Аргентина	Революційний військовий переворот під командуванням генерала Хосе Урібуру. Президентом став кандидат національно-демократичної партії Августин Хусто, який об’єднав консервативні сили країни. Активізувався демократичний рух, який одержав перемогу на виборах.	Внаслідок тиску широких демократичних сил було повалено ліберальний буржуазно-реформістський уряд. Урібуру оголосив себе тимчасовим президентом, мав диктаторські повноваження. Хоча формально конституційний режим було відновлено, новий уряд, виражаючи інтереси агроімпортної олігархії, провадив політику обмеження демократичних свобод і репресій. Було створено єдиний парламентський блок — Народний фронт (із радикалів, соціалістів і комуністів). Цей блок згодом розпався, але уряд був змушений піти на деякі поступки.
1930 р. 1 липня 1934 р.- 1940 р.	Мексика	Криза уряду “революційного каудильйо”. На президентських виборах перемогу здобув видатний діяч Національно-революційної партії генерал Л. Карденас.	Посилились позиції демократичних сил. Прихід до влади уряду Карденаса знаменував початок прогресивних перетворень у Мексиці, утвердження і розширення демократичних свобод. В країні почали здійснюватися реформи.
1924 р. 1931 - 1932рр.	Чилі	Військовий переворот. Піднесення народного руху.	Влада зосередилася в руках Ібаньєса дель Кампо, який у 1927 р. став президентом. Повалено диктаторський режим.
1936 р.		Було створено Народний фронт (ввійшли соціалісти, радикали, комуністи, демократи).	На президентських виборах 1938 р. Народний фронт одержав перемогу. Був сформований уряд Народного фронту, який був при владі у 1938-1941 pp. В країні почалися демократичні перетворення. Уряд сприяв розвитку національної промисловості та провадив соціальну політику в інтересах трудящих.
1932 р.	Сальвадор	Народне повстання проти олігархічного режиму.
19271933 рр.	Нікарагуа	Боротьба нікарагуанських патріотів на чолі з Сандіно проти американських інтервентів.	США були змушені вивести свої війська з Нікарагуа і відмовитися від прямої збройної інтервенції. Владу захопив генерал Сомоса, який встановив свою диктатуру.
1925 р.	Куба	Президентом обрано X. Моралеса, який встановив диктаторський режим і здійснював репресії проти демократичного руху.	Утвердилася буржуазно- націоналістична диктатура.
1933 р.		Піднесення народного руху.
1933-1935 pp.		Революційні події, в ході яких сформувався революційно-демократичний рух на чолі з Гітерасом.	Було повалено диктаторський режим, відновлено демократичні свободи, почали здійснюватися реформи.
14 січня 1934 р.		Генерал Батіста здійснив контрреволюційний переворот.	Був встановлений диктаторський режим.

Висновки:

1. Деякі уряди країн Латинської Америки вдавалися до силових методів вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем своїх держав, часто використовуючи армії, здійснюючи військові перевороти.

2. У 30-х pp. у багатьох країнах активізували свою діяльність фашистські організації, які мали певні особливості:

• в латиноамериканських країнах не було фашизму європейського зразка, існували різноманітні профашистські течії;

• загроза фашизму в деяких державах (Аргентина, Бразилія, Чилі) виникла ззовні — через проникнення в ці країни фашистських держав. Це проявилося:

в економічній і торговій експансії,

в активній діяльності дипломатів,

у військових зв’язках,

в активізації діяльності нацистської агентури.

Діяльність профашистських сил спільно з місцевими реакційними силами була великою загрозою для багатьох країн регіону.

3. У 30-х pp. у багатьох країнах Латинської Америки поширився рух за створення Народних фронтів для боротьби проти реакційних режимів і загрози фашизму (Аргентина, Бразилія, Чилі).

4. Чимало країн формували фронт демократичних сил на підтримку прогресивних ліберальних урядів і їхніх реформ (Колумбія та ін.).

Тема 7. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ

ОСВІТА. НАУКА. ТЕХНІКА

ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ОСВІТИ

1. Бурхливий розвиток промисловості сприяв поступовому розвитку освіти.

2. У XX ст. проведено чітку диференціацію та спеціалізацію освіти, навчальних закладів, запроваджено міжнародні дипломи:

• було створено привілейовані навчальні заклади;

• відкрито державні школи;

• засновано школи, що діяли під егідою церкви;

• розвивалася система професійного навчання;

• було відкрито багато технічних коледжів та інститутів;

• працювала низка університетів (Кембриджський, Оксфордський, Сарбонський, Лондонський та ін.), які стали центрами науки.

3. У ряді країн були прийняті закони про обов’язкове початкове навчання для дітей шкільного віку:

• в Англії — у 1918 р. (до 14 років);

• у США — у 1918 р.;

• у Франції — в 30-х pp. (до 14 років).

4. У державних школах деяких країн запроваджувалося безкоштовне навчання:

• у Франції — в 30-х pp.;

• у США — у 20-х pp.

5. Почався процес диференціації навчання.

У 20-х pp. в американських школах всіх учнів було поділено на “академічно здібних” і “практично мислячих”.

6. Шкільні програми були орієнтовані на практичні потреби людини.

7. В країнах Азії, Африки та Латинської Америки переважна більшість населення залишалася неписьменною.

Найважливіші досягнення науки

Наука	Ім’я вченого	Відкриття	Значення
Біологія	М. Вавілов (1887-1943). російський вчений, брат С. Вавілова.	Основоположник вчення про біологічні основи селекції	1. Організовував ботаніко- агрономічні експедиції в країни Середземномор’я, Північної і Південної Америки, Північної Африки. 2. Зібрав велику колекцію насіння культурних рослин.
	Т. X. Морган (1866-1945), американський біолог. У 1933 р. одержав Нобелівську премію.	Один із засновників генетики	Експериментально обґрунтував хромосомну теорію спадковості.
Медицина	Зігмунд Фрейд (1856-1939), австрійський лікар-психотерапевт, психолог.	1. Засновник психоаналізу. 2. Розвинув теорію психосексуального Розвитку індивіда. 3. Основні праці: “Тлумачення снів” (1900 р.), “Я і Воно” П923 о.).	1. Дослідження 3. Фрейда мали велике значення для становлення психології як науки. 2. Його вчення — це великий успіх у розвитку психіатрії, соціальної психології. 3. Його дослідження мали вагоме значення для створення психотерапевтичних методів лікування неврозів, відновлення душевної рівноваги хворих.
	К. Ландштайнер (1868-1943), австрійський вчений. 3 1922 р. проживав у США. У 1930 р. одержав Нобелівську премію.	1. Один із засновників імунології. 2. Відкрив групи крові людини. 3. Довів інфекційну природу поліомієліту.	1. З’явилася можливість здолати багато раніше невиліковних хвороб. 2. Були відкриті нові напрямки досліджень у бактеріології* імунології. 3. Досягнуто успіхів у практичній медицині.
Фізика	Макс Планк (1858-1947), німецький фізик. У 1918 р. одержав Нобелівську премію. Був членом багатьох іноземних Академій наук.	1. Основоположник квантової теорії. 2. Відкрив закон випромінювання, що був названий його ім’ям.'	1. Квантова теорія М. Планка — це справжній переворот у фізиці. 2. Вагоме місце в науці посідають його праці з термодинаміки, теорії відносності.
	Нільс Бор (1885-1962), датський фізик. У 1922 р. одержав Нобелівську премію.	1. Розробив теорії метанів і атомного ядра. 2. Створив квантово- планетарну модель атома.	1. Один із творців сучасної фізики. 2. У 1920 р. заснував Інститут теоретичної фізики в Копенгагені. 3. Розвинув нову галузь — квантову механіку.
	Петер Дебай (1884-1966). Народився в Нідерландах, учився і працював у Німеччині, з 1940 р. жив у США. У 1936 р. одержав Нобелівську премію.	1. Написав фундаментальні праці з квантової теорії. 2. Розробив рентгенівський метод дослідження дрібнокристалічних матеріалів.	Значно розширив знання про зв’язки між атомами й молекулами.
	Жоліо-Кюрі (подружжя — Фредерік та Іреп). Французькі фізики та громадські діячі. У 1935 р. одержали Нобелівську премію.	1. Відкрили штучну радіоактивність (1934 р.). 2. Розробили штучне перетворення одних елементів на інші.	1. їхні відкриття мали велике практичне значення для створення нових лікарських препаратів. 2. Учені поклали початок використання радіоактивних ізотопів не тільки у фізиці, а й у біології, медицині, техніці.
Фізика	Альберт Ейнштейн (1879-1955), німецький вчений, працював у США. У 1938 р. одержав Нобелівську премію.	1. Створив теорію відносності. 2. Один із засновників квантової теорії та статистичної фізики.	1. Його теорія відносності повністю змінила уявлення про простір і час. 2. Теорія дає більш точне, ніж класична механіка, відображення об’єктивних процесів реальної дійсності. 3. Відкрив закони фотоефекту.
	У. Ленгмюр (1881-1957), американський фізик і фізико-хімік. У 1932 р. одержав Нобелівську премію.	1. Створив праці про електричні розряди і гази. 2. Розробив вакуумну техніку, написав праці. 3. Винайшов насос, у 100 разів потужніший від тих, що використовувалися раніше. 4. Винайшов спосіб наповнення лампи азотом, що приводило до кращого горіння і потребувало значно менше енергії.	1. Спростив твердження про залежність світіння ламп лише від вакууму. 2. Його праці мали великий вплив на розвиток хімії, біології, фізики.
	Бнріко Фермі (1901-1954), італійський фізик. Працював у США. У 1938 р. одержав Нобелівську премію.	1. Довів існування нових радіоактивних елементів. 2. Відкрив ядерні реакції. 3. Вперше здійснив ядерну ланцюгову реакцію у збудованому ним ядерному реакторі.	1. Заснував першу в Італії школу сучасної фізики. 2. Новий хімічний елемент у таблиці Менделєєва названо на честь вченого фермієм. 3. Зробив вагомий внесок у розвиток сучасної теоретичної та експериментальної фізики. 4. Заклав основи нейронної фізики.

Висновки:

1. Період між двома світовими війнами ознаменувався новими відкриттями в галузі фізики, створенням основ генетики, становленням психології.

2. Розвивалася тенденція перетворення науки на безпосередню продуктивну силу.

3. Досягнення ядерної фізики мали вплив на інші науки: поняття і методи, вироблені під час вивчення мікросвіту, засвоювалися і використовувалися в астрономії, біології, хімії, медицині.

4. У кінці 30-х pp. атомна фізика стояла на порозі практичного одержання енергії поділом ядер урану.

5. Інтенсивні науково-технічні дослідження були складовими індустріального суспільства.

6. Значне місце посіли дослідження в галузі математики, зокрема розроблення математичної логіки, яка стала однією з провідних математичних наук.

7. З’явилися нові напрямки в дослідженні природи: хімічна фізика, біофізика, біохімія, геофізика, геохімія та ін.

8. Значні зрушення відбулися в економічній науці.

ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС

1. На початку XX ст. відбувався процес удосконалення техніки і технології, модернізації виробництва, зростало велике фабричне виробництво.

2. Стандартизація, спеціалізація і раціональна організація праці відкривали можливості широкого поширення конвеєра і масового виробництва.

3. Розвивалася тенденція перетворення науки на безпосередню продуктивну силу.

4. Багато відкриттів кінця XIX ст. — початку XX ст. одержали широке практичне застосування у міжвоєнний період: телеграф, телефон, радіо, кінематограф тощо.

5. Швидко зростало виробництво електроенергії, будували нові теплові електростанції, які становили 4/5 всього електроенергетичного виробництва, здійснювали широкомасштабні гідроенергетичні проекти (наприклад, у 1936 р. відкрито велику гідроелектростанцію Боулдер на р. Колорадо в США з висотою греблі 222 м).

6. Широко почали використовувати електроенергію, на її основі розробляли різні системи механізації й автоматизації

виробництва, а також застосовували механізовані й автоматизовані системи управління.

7. Вдосконалено двигун внутрішнього згоряння, розробляли проекти газових турбін і реактивних двигунів.

8. Удосконалювався транспорт. На залізницях і морських транспортних шляхах тепловози і теплоходи почали конкурувати з паровозами і пароплавами.

9. Почалася електрифікація залізничних магістралей.

До 1938 р. було електрифіковано 20% залізничних магістралей Швеції, майже 30% - Італії, 3/4 залізниць Швейцарії.

10. Розвивався автомобільний транспорт.

У 1938 р. в США, Канаді, Франції, Англії і Німеччині було зареєстровано 6 млн вантажних і понад 30 млн легкових автомобілів.

У 30-х pp. були побудовані перші швидкісні дороги — автостради.

11. Все більшу роль у пасажирських перевезеннях почала відігравати транспортна авіація, яка в 30-х pp. перетворилася на самостійну галузь і обслуговувала внутрішні й міжнародні лінії сполучення значної частини районів земної кулі.

12. Потреби розвитку авіаційної промисловості сприяли швидкому зростанню виробництва алюмінію. Його виробництво зросло більш ніж у 10 разів — з 66,5 тис. тонн у 1913 р. до 695 тис. тон у 1939 р.

13.У повоєнний час було розроблено й створено штучні матеріали, які знайшли широке застосування.

14. Змінилися місце і роль технічних засобів у повсякденному житті людей.

15. У 30-х роках широко поширилося електричне освітлення, з’явилися електропраска, тостер, трамвай, автомобіль, мотоцикли нових марок, ліфт, а також винаходи для домашнього вжитку: пилосос, холодильник, пральна машина, засоби звукозапису.

16. Особливою галуззю промисловості стало виробництво кінофільмів.

У 30-х pp. розвивалося звукове кіно, а пізніше й виробництво кольорових фільмів. З ’явилися перші телевізійні системи.

17. На початку 20-х pp. виникло радіомовлення. Запроваджувалися радіомовні передачі:

у США —у 1919-1920 pp.,

в Англії і Франції — у 1922 p.,

в Україні (Харкові) — у 1924 р.

18. Значно збільшилися тиражі газет і журналів.

ЛІТЕРАТУРА

ОСНОВНІ НАПРЯМИ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX ст.

На початку XX ст. посилюється вплив модернізму й авангардизму.

Авангардизм — загальна назва різних напрямів у мистецтві XX ст., представники яких заперечували існуючі норми, критикували традиційні форми і стилі. Авангардизм тісно пов’язаний з модернізмом.

Модернізм (від фр. — новітній, сучасний) — один із напрямів у мистецтві й літературі початку XX ст.

Найвпливовішими представниками авангардизму в літературі були:

Джеймс Джойс (1882-1941) — англійський письменник. У романі “Портрет юного художника” (1816 р.) реалістично показав світ обивателів. Роман “Улісс” (1922 р.) — хроніка одного дня з життя двох героїв;

Марсель Пруст (1871-1922) — французький письменник. Автор циклу романів “У пошуках втраченого часу”. Суб’єктивно відображав дійсність у сприйнятті героя. Внутрішнє життя людини описував як “потік свідомості”;

Франц Кафка (1883-1924) — австрійський письменник. У романах “Америка” (1914 p.), “Процес” (1915 p.), “Замок” (1922 р.) та низці оповідань показав трагічне безсилля людини перед абсурдністю суспільства. Досягнув особливої виразності в описах фантастичних перетворень (“Перетворення”, 1916 p.). Майстерно описав ситуації страху, відчаю. Близький до експресіоністів.

Експресіонізм (від лат. — вираження) — напрям у літературі початку XX ст., який проголосив єдиною реальністю духовний світ людини. Твори експресіоністів відірвані від реальної дійсності.

Інтерес до модернізму виявили й ті письменники і поети, які пізніше стали видатними майстрами реалізму:

Йоганес Бехер (1891-1958) — німецький письменник. Автор антивоєнного роману “Люізіт” (1926 p.). Вів антифашистську боротьбу. Великою популярністю користувалася його поетична збірка “Шукач щастя і сім тягот” (1938 p.);

Пабло Неруда (1904-1973) — чилійський поет, громадський діяч. Автор ліричної книги “Двадцять віршів про кохання і одна пісня відчаю” (1924 p.). Змалював антифашистську війну в Іспанії у книзі “Іспанія в серці” (1937p.);

Луї Арагон (1897-1972) — французький письменник і громадський діяч. Починав свою творчість як сюрреаліст. Автор циклу романів “Реальний світ” (1934-1954 pp.).

Сюрреалізм (від фр. — надреальне, надприродне) — модерністський напрям у мистецтві й літературі початку XX ст., який проголосив джерелом літератури і мистецтва сферу підсвідомого, інтуїтивного, а методом — розрив логічних зв’язків, заміну їх суб’єктивними асоціаціями.

До жанру антиутопії зверталися такі письменники:

Євген Замятін (1884-1937) — російський письменник. Сатирично змалював провінційне міщанство в повісті “Островітяни” (1918 p.). Автор антисоціалістичного роману “Ми”, який був опублікований англійською мовою за кордоном у 1924 р. У 1932 р. емігрував з СРСР;

Андрій Платонов (1899-1951) — російський письменник. Автор лірико-епічних, сатиричних творів, низки оповідань і повістей. Найвідоміші його твори: “Епіфанські шлюзи” (1927 p.), “Походження майстра” (1929 p.), “Річка Погудань” (1937 р);

Джордж Оруелл (1903-1950) — англійський письменник і публіцист. Стояв на позиціях реформізму. Автор сатиричних творів, романів. Змалював майбутній суспільний лад, який приходить на зміну буржуазному суспільству як тоталітарний, який знищує свободу і гідність особистості.

Письменники “втраченого покоління”

“Втрачене покоління ” (вперше вжила цей термін американська письменниця Г. Стайн) — напрям у літературі, що відображає протест проти воєн, настрої песимізму й зневіри в існуючій дійсності.

Еріх Ремарк (1898-1970) — німецький письменник. Стояв на абстрактно-гуманістичних позиціях, змалював прагнення “втраченого покоління”, яке намагалося знайти опору в житті — у любові, дружбі. Автор романів “На Західному фронті без змін” (1929 p.), “Три товариші” (1938 p.).

Річард Олдінгтон (1892-1962) — англійський письменник. Долям “втраченого покоління” присвятив роман “Смерть героя” (1929 p.), що має антивоєнний пафос. Автор біографічних романів про О. Бальзака, низки оповідань.

Ернест Хемінгуей (1899-1961) — американський письменник. У романі “Прощай, зброє” (1929 р.) висловив настрої “втраченого покоління”. У романі “За ким подзвін” (1940 р.) змалював громадянську війну в Іспанії у 1936-1939 pp. Його прозі характерна зовнішня простота, сувора об’єктивність, ліризм, філософська глибина, реалістичність, художня майстерність, що тісно пов’язані з пафосом антифашистської боротьби.

Реалістична література першої половини XX ст.

У своїй творчості письменники віддзеркалювали проблеми суспільства і сприяли його прогресивному розвитку, відображаючи правду життя.

Джон Голсуорсі (1867-1933) — англійський письменник. В трилогії “Сага про Форсайтів” (1906-1921 pp.), “Сучасна комедія” (1924-1928 pp.) і “Кінець глави” змалював картину буржуазної моралі Англії кінця XIX — початку XX ст. В . публіцистиці відстоював принципи реалізму. У 1932 р. одержав Нобелівську премію.

Рабіндранат Тагор (1851-1941) — індійський письменник-гуманіст і громадський діяч. Автор ліричних віршів, романсів, повістей, оповідань, п’єс, книг з філософії, літератури, релігії. Його публіцистика спрямована проти феодальних і релігійних пережитків, безправ’я жінок, дискримінації і кастової системи. Твори Тагора проникнуті ідеями патріотизму і національно-визвольної боротьби. Пісня “Душа народу” стала національним гімном Республіки Індії, а “Моя золота Бенгалія” — гімном Республіки Бангладеш.

У 1913 р. йому було присуджено Нобелівську премію. Бернард Шоу (1856-1950) — англійський письменник. Автор критичних статей про музику і театр. У своїй творчості відображав соціально-етичні проблеми (“Візок із яблуками”, 1929 p.), виступав проти догматизму (“Свята Іоанна”, 1923 p.).

Іван Бунін (1870-1953) —російський письменник. У своїх оповіданнях і повістях показав занепад дворянських господарств, важке життя села. У 1920 р. емігрував за кордон. У 1933 р. одержав Нобелівську премію.

Теодор Драйзер (1971-1945) — американський письменник. Реалістично змалював американську трагедію “процвітання”, де головним мірилом щастя й успіху є гроші (“Американська трагедія”, 1925 p.). Майстерно показав моральну загибель молодого хлопця, який будь-якою ціною прагнув соціального успіху. У своїй творчості поєднував реалізм з натуралістичними тенденціями.

Письменники, які вели боротьбу проти фашизму:

Ромен Роллан (1866-1944) — французький письменник, музикознавець, громадський діяч. Автор роману-епопеї “Зачарована душа” (1929-1933 pp.), художніх біографій великих людей (Бетховена, Мікеланджело, Л. Толстого). У 30-х роках вів антифашистську боротьбу;

Анна Зегерс (нар. 1900) — німецька письменниця, яка у 1933-1947 pp. перебувала в антифашистській еміграції. У романі “Великий хрест” (1942 р.) утверджує Моральну перемогу борців-антифашистів, віру в майбутнє німецького народу;

Томас Манн (1875-1955) — німецький письменник, який з 1933 р. перебував в антифашистській еміграції. В кращих традиціях критичного реалізму 20-х pp. показав інтелектуальні й моральні пошуки ліберальної інтелігенції. Автор філософського роману про німецьке суспільство наприкінці Першої світової війни “Чарівна гора” (1924 p.). Т, Манн протиставив фашизму гуманістичне осмислення німецької і світової культурної спадщини (статті про Гете, Ф. Міллера, Л. Толстого). В антифашистському філософському романі “Йосиф і його брати” показав війну в її нелюдському вигляді;

Генріх Манн (1871-1950) — брат Т. Манна, письменник і громадський діяч. Теж перебував в антифашистській еміграції. У романі “Юність і зрілість короля Генріха IV” (1935 -1958 pp.) стверджував, що носієм історичного прогресу є “гуманіст із мечем у руках”;

Клаус Манн (1906-1949) — син Т. Манна, письменник і журналіст. У романі “Мефістофель” (1936 р.) сатирично трактує тему “випадкових людей’, які не протистояли фашизму в самій Німеччині;

Ульріх Бехер — німецький письменник. У 1933-1945 pp. перебував в антифашистській еміграції. У своїх творах протиставив людяність фашизму. Писав філософські поеми;

Віллі Бред ель (1901-1964) — німецький письменник, який у 1933-1934 pp. перебував у концтаборі, а в 1934-1945 pp. — в антифашистській еміграції. Його роман “Випробування” (1935 p.), трилогія “Рідні і знайомі”(почав писати у 1941 р.) мали антифашистське спрямування.

Тема 8.  ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА (1939-1945 pp.)

ПОЧАТОК ВІЙНИ. ПОДІЇ 1939 — ЧЕРВНЯ 1941 pp.

Причини війни

1. Нерівномірність економічного й політичного розвитку країн, що призвело до різкого загострення суперечностей між провідними державами світу внаслідок світової економічної кризи 1929-1933 pp.

2. Загострення суперечностей між державами, що стали на шлях проведення економічних реформ при збереженні демократичних принципів і громадянського суспільства, з одного боку, і тими державами, де були встановлені тоталітарні режими, що проповідували расизм, мілітаризм, націоналізм, з другого боку.

3. Незадоволення Німеччини, Італії, Японії Версальською системою договорів, прихід у цих країнах до влади сил, які прагнули до нового переділу світу.

4. Політика фашистських держав на загарбання ринків збуту та джерел сировини, розширення сфер впливу, захоплення колоній, їх боротьба за черговий переділ світу.

5. Недалекоглядна політика “потурання” та поступок агресорам, яку проводили Велика Британія та Франція.

6. Політика нейтралітету та невтручання у справи європейських країн, яку проводили США.

7. Безпосередня підтримка агресорів з боку СРСР, що підписав із Німеччиною пакт про ненапад та таємний протокол до нього, які відкрили шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Характер війни

Характер війни змінювався в її перебігу.

На першому етапі (1939-1941 pp.) — загарбницький, несправедливий з боку Німеччини, Італії, Японії та їхніх союзників, а також з боку СРСР. Справедливий, національно-визвольний з боку жертв агресії та їхніх союзників.

Жертви агресії-Польща, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, Данія, Норвегія, Голландія, Бельгія, Люксембург, Франція, Югославія, Греція, частково Румунія.

На другому етапі з нападом Німеччини на СРСР (22 червня 1941 р.) характер війни змінюється. Вона стала національно-визвольною, справедливою з боку СРСР, з боку антигітлерівської коаліції та тих країн, що вели боротьбу дроти фашизму, і залишалася загарбницькою, несправедливою з боку Німеччини, Італії, Японії та їхніх союзників.

Привід до війни. Напад німців, переодягнених у польську форму, на німецьку радіостанцію Глейвіц. Це була провокація і привід до нападу на Польщу.

Періодизація Другої світової війни

Історики сучасності дають різну періодизацію Другої світової війни. Один із варіантів такий:

Перший період — 1 вересня 1939 р.-22 червня 1941 р. (від нападу гітлерівської Німеччини на Польщу і до початку агресії проти СРСР). Він характеризується наростанням агресії фашистських держав, їхніми військовими успіхами. Гітлерівці окупували всю Західну Європу до Ла-Маншу й увесь Балканський півострів.

Другий період — 22 червня 1941 р.-19 листопада 1942 р. (від нападу гітлерівської Німеччини та її союзників на СРСР і до контрнаступу радянських військ під Сталінградом). Він характеризується поширенням фашистської агресії, крахом плану Німеччини “блискавичної війни”, розширенням театру воєнних дій у Тихому океані, Африці.

Третій період — 19 листопада 1942 р.-6 червня 1944 р. (від контрнаступу радянських військ під Сталінградом до наступу на центральній ділянці фронту та відкриття другого фронту в Європі).

Це корінний перелом у перебігу Другої світової війни, перехід стратегічної ініціативи до країн антигітлерівської коаліції, суттєві перемоги цієї коаліції (під Сталінградом, Курськом, звільнення України і вихід на державний кордон СРСР, успішні операції англо-американських військ у Північній Африці, захоплення союзниками значної частини Італії).

Четвертий період — 6 червня 1944 р.-8 травня 1945 р. (від наступу на центральній ділянці фронту й відкриття Другого фронту у Франції до капітуляції Німеччини). Характеризується вступом Радянської Армії у Західну Європу та її визвольними операціями, успішними операціями англо-американських військ та остаточним розгромом фашизму в Європі.

П’ятий період — 8 травня-2 вересня 1945 р. (від капітуляції Німеччини до капітуляції Японії). Це було завершення Другої світової війни.

Фронти Другої світової війни: Західний, Східний, Балканський, Північноафриканський, Італійський, Тихоокеанський, Далекосхідний.

Союзники Німеччини в Європі: Італія, Угорщина, Болгарія, Румунія, Словаччина, Фінляндія, Хорватія.

Напад Німеччини на Польщу

11 квітня 1939 р. Було затверджено план “Вайс” загарбання Німеччиною Польщі.

31 серпня 1939 р. Гітлерівці вчинили провокацію своїм нападом на німецьку радіостанцію у прикордонному містечку Глейвіц (німці були переодягнені у польську форму). Подібні провокації було здійснено, й на інших ділянках польсько-німецького кордону.

Незабаром усі радіостанції Німеччини передали в ефір екстренне повідомлення, що Польща ніби-то не поважає німецьких кордонів, порушує їх, а тому проти неї потрібно застосувати силу.

1 вересня 1939 р. Німеччина без оголошення війни напала на Польщу. Німецька армія чисельністю близько 1,5 млн осіб вторглася в Польщу (62 дивізії, серед них 7 танкових, 200 літаків). Польська армія налічувала 1 млн 750 тис. осіб, але була погано озброєна, не мала достатньої кількості танків, літаків, гармат. На її озброєнні була техніка застарілих конструкцій. Німецькі війська, маючи значну перевагу в найновішій техніці, прорвали польську оборону і стрімко просувалися вглиб Польщі.

З вересня 1939 р. Велика Британія й Франція, як союзники Польщі, були змушені оголосити війну Німеччині, але активних воєнних дій не вели.

3 вересня 1939 р.-10 травня 1940 р. — “Дивна війна” на Заході, бо там панувала тиша, ніяких воєнних дій не велося. Перший англійський солдат загинув.

9 грудня 1939 p., тобто більш як через три місяці після початку війни. Начальник Німецького штабу оперативного керівництва генерал Йодель на Нюрнберзькому процесі заявив: “Під час польської кампанії близько 110 англо-французьких дивізій на Заході не почали жодних дій проти 23 німецьких дивізій”.

6 вересня 1939 р. Уряд Польщі залишив столицю.

18 вересня 1939 р. Уряд Польщі та головне командування армій переїхали до Румунії, віддавши накази відступати в бік румунського кордону й не вступати в бій з більшовиками.

До 28 вересня 1939 р. тривала героїчна оборона Варшави. Польські війська героїчно оборонялися, але сили були нерівними. Польську армію було розгромлено за три з лишнім тижні. Німці втратили 10 тис. убитими.

12 жовтня 1939 р. Декрет А. Гітлера про розподіл польських земель:

• частину польської території — Велика Польща, Сілезія — було приєднано до Німеччини;

• решта території перетворено в генерал-губернаторство, яке безпосередньо підпорядковувалося фюреру.

Висновки

1. Війна проти Польщі тривала всього 36 днів.

2. Польщу було поділено між двома тоталітарними режимами — націонал-соціалістичним (Німеччина) і комуністичним (СРСР).

3. Внаслідок поділу Польщі до СРСР відійшло 51, 4% її території з 37,1% населення (12 млн душ).

4. Німеччина дістала повну свободу дій у Європі.

Вступ Червоної Армії в Західну Україну та Західну Білорусь і приєднання їх до СРСР

17 вересня 1939 р. За умовами таємного протоколу Молотова — Ріббентропа на територію Польщі (Західна Україна і Західна Білорусь) вступила Червона Армія. СРСР офіційно виправдовував свою агресію необхідністю “надати допомогу українцям та білорусам перед навислою загрозою”.

22 вересня 1939 р. Червона Армія ввійшла до Львова.

28 вересня 1939 р. Між Німеччиною та СРСР було підписано договір “Про дружбу і кордони”. До договору додано карту та два додаткових секретних протоколів. Було остаточно визначено кордони між Німеччиною і СРСР. Польщу поділено між двома тоталітарними режимами. СРСР отримав 200 тис. кв. км території західноукраїнських і західнобілоруських земель з 12-мільйонним населенням. Німеччина приєднала польські північні й північно-західні райони загальною площею 90 тис. кв. км з населенням 10 млн чоловік (з них лише 2% становили німці). Коментуючи договір, нарком закордонних справ СРСР В. Молотов наголошував на необхідності примирення з ідеологією фашизму. Згодом В. Молотов і міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп підписали спільну заяву, в якій відповідальність за початок Другої світової війни поклали на Велику Британію і Францію.

До рук радянських властей потрапило багато полонених польських військовослужбовців, яких було відправлено в табори в Путивлі, Козельці та Старобільську на Україні, а також на територію Російської Федерації.

У квітні — травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше в Старобільську під Харковом та в інших місцях було розстріляно 21 857 вояків. Тепер установлено, що 3897 офіцерів було вбито в Катинському лісі під Смоленськом, 6295 — в Калінінській (Тверській) області, 4403 — у Старобільську під Харковом.

Місце поховання ще 7262 розстріляних польських офіцерів не відомо.

Населення Західної України і Західної Білорусі з надією зустрічало Червону Армію, сподіваючись на захист від окупації фашистської Німеччини й здійснення споконвічних прагнень про возз’єднання зі Східною Україною.

Наприкінці вересня 1939 р. у Бресті, Львові, Гродно, Ковелі і Пінську відбулися паради військ переможців — вермахту й Червоної Армії, що в світі було розцінено як посилення загрози миру в Європі з боку тоталітарних режимів.

22 жовтня 1939 р. проведено вибори до Народних зборів під ретельним контролем нових властей за безальтернативним списком кандидатів для узаконення радянського режиму в Західній Україні.

Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли Декларацію про возз’єднання Західної України з радянською Україною у складі СРСР.

У листопаді 1939 р. відбулися сесії Верховної ради СРСР та Української РСР, які ухвалили закони про долучення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з Українською РСР. На території Західної України було створено шість областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

Висновок

Об’єднання всіх українських та білоруських земель у складі УРСР і БРСР мало велике позитивне значення. Вперше за кілька століть своєї історії українці та білоруси опинилися в межах однієї держави, хоча це було здійснено в умовах протистояння двох систем (гітлерівської та сталінської) і насильницькими методами зі зневажанням національної гідності, застосуванням масових репресій.

Входження до складу Радянського Союзу Північної Буковини, Бессарабії, Латвії, Литви та Естонії

Червень 1940 р. Уряд СРСР зажадав від Румунії виведення її військ із Бессарабії, а також із тієї частини Північної Буковини, де проживало українське населення.

Не маючи підтримки з боку Німеччини, уряд Румунії віддав наказ своїм військам залишити зазначені в ультиматумі території. Законодавчо закріплення нових території у складі СРСР відбулося через створення нової союзної республіки-Молдавської РСР — та розподілу території Бессарабії між Молдавською та Українською РСР.

До складу Молдавської РСР увійшла також частина українських історичних земель Придністров’я, де ще 1924 р. у складі УРСР було створено Молдавську автономну радянську, республіку. У складі УРСР було створено дві нові області — Чернівецьку та Ізмаїльську.

1939 р. СРСР нав’язав урядам Естонії, Литви та Латвії пакти про взаємодопомогу, які були підписані: з Естонією — 28 вересня 1939 p., Латвією — 5 жовтня 1939 p., Литвою — 10 жовтня 1939 р.

За цими договорами на території прибалтійських держав передбачалося розміщення радянських збройних сил та створення військово-морських баз.

Через деякий час уряди прибалтійських держав були звинувачені в порушенні підписаних ними угод і на їхню територію було введено додаткові радянські війська. Радянське керівництво сприяло створенню в Прибалтиці маріонеткових народних фронтів і формуванню так званих “народно-демократичних урядів”, які проголосили радянську владу в цих країнах.

Серпень 1940 р. Сьома сесія Верховної Ради СРСР ухвалила постанову про входження Литви, Латвії та Естонії до складу СРСР.

Висновок

Приєднання Бессарабії, Північної Буковини, Литви, Латвії та Естонії до СРСР було здійснено примусовими засобами.

Радянсько-фінська війна (30 листопада 1939 р.-12 березня 1940 р.)

Війна СРСР з Фінляндією була безпосереднім наслідком пакту Молотова — Ріббентропа та умов секретного протоколу, за якими Фінляндія потрапила до сфери впливу СРСР.

Жовтень 1939 р. СРСР запропонував Фінляндії:

• здати йому в оренду порт Ханко терміном на 30 років;

• віддати півострів Рибачий, що контролює підходи до Мурманська;

• відсунути радянсько-фінський кордон від Ленінграда на кілька десятків кілометрів на обмін території в Карели. Фінляндія відкинула ці пропозиції.

30 листопада 1939 р. У відповідь СРСР починає військові дії проти Фінляндії (так звана “зимова війна”). У бойових діях з боку СРСР взяло участь 960 тис. бійців, з боку Фінляндії — 400 тис.

14 грудня І939 р. СРСР як країну-агресора було виключено з Ліги Націй.

Листопад 1939 р. — лютий 1940 р. Стратегічна ініціатива належала Фінляндії. Радянські війська зазнали поразки. Лютий 1940 р. Червона Армія ціною великих втрат, взявши штурмом “лінію Маннергейма”, примусила Фінляндію піти на підписання договору про мир.

12 березня1940р. Було підписано радянсько-фінську мирну угоду.

Умови мирної угоди

1. СРСР отримав півострів Ханко в оренду для створення військово-морської бази.

2. Встановлювалася нова лінія радянсько-фінського кордону: його було відсунуто на 150 км від Ленінграда.

3. До складу СРСР увійшли:

• Карельський перешийок з містом Виборгом, Виборзькою затокою й островами північніше і південніше Ладозького озера;

• частина Рибачого і Середнього півостровів на узбережжі Балтійського моря.

4. Сторони зобов’язувалися:

• утримуватися від нападу одна на одну;

• не укладати союзів;

• не вступати в коаліції проти однієї зі сторін.

Наслідки війни

1. Війна тривала 105 днів.

2. СРСР зазнав великих втрат: 70 тис. осіб загинуло, 17 тис. осіб пропало безвісти, 176 тис. поранених і обморожених.

3. Втрати були значно більшими від фінської сторони (Фінляндія втратила 23 тис. солдатів убитими і 44 тис. пораненими).

4. Фінляндія залишалася незалежною державою.

5. Війна підірвала міжнародний авторитет СРСР:

• СРСР було виключено з Ліги Націй як країну-агресора (грудень 1939 р.);

• СРСР продемонстрував слабкість своїх військових сил, незадовільну їх технічну оснащеність (у військах використовувалися фуфайки зразка Першої світової війни, гвинтівки — кінця XIX ст., ложки, казанки — часів Кримської війни). У Незадовільному стані були танки, літаки, артилерія тощо.

Загарбання Німеччиною Данії, Норвегії,

Бельгії, Голландії

9 квітня 1940 р. Німецькі війська без оголошення війни напали на Данію і Норвегію (операція “Везерюбунг”). Датський уряд відмовився від боротьби, звернувшись із закликом до народу не чинити опору німцям.

9 квітня — 10 червня 1940 р. Бої за Норвегію. Норвезька армія чинила опір, але сили були нерівними. Короля та уряд з залишками норвезької армії було вивезено до Великої Британії. Німецькі війська окупували Норвегію.

10 травня 1940 р. Німецькі війська почали вторгнення до Голландії, Бельгії, Люксембургу.

15 травня 1940 р. Голландська армія капітулювала.

17 травня 1940 р. Гітлерівці вступили до столиці Бельгії Брюсселя.

Висновки

1. Німецькі війська без особливих зусиль захопили Данію, Норвегію, Бельгію, Голландію, Люксембург.

2. Німецьке командування отримало можливість сконцентрувати свої збройні сили в боротьбі проти Франції.

Розгром Франції

10 травня 1940 р. Початок наступу Німеччини на Францію через Голландію та Бельгію (операція "Гельб").

23 травня 1940 р. Танковий корпус генерала Г. Гудеріана вийшов до французького порту Дюнкерк (узбережжя Ла-Маншу) й оточив англо-франко-бельгійські війська, які були прикуті до моря (40 англійських, французьких і бельгійських дивізій). Однак несподівано німецька армія припинила наступ і це дало змогу забезпечити евакуацію союзних військ в Англію (338 тис. осіб). На узбережжі залишилося багато техніки: 8 тис. кулеметів, 82 тис. автомашин, 2,4 тис. гармат, 90 тис. гвинтівок.

5 червня 1940 р. Гітлерівські війська розгорнули наступ на Париж, а через 9 днів без бою ввійшли до столиці Франції.

22 червця 1940 р. Новий голова французького уряду маршал Петен підписав у Комп’єнському лісі, в тому самому вагоні, де в листопаді 1918 р. маршал Фош запропонував умови перемир’я німецькій делегації, франко-німецьку угоду про перемир’я.

Умови перемир’я

1. Французькі військово-морські сили повинні були скласти зброю і передати її Німеччині.

2. Франція втрачала 2/3 частини своєї території, яка переходила під контроль окупаційних властей.

3. На півдні Франції в місті Віші німці дозволили сформувати пронімецький уряд на чолі з Петеном.

4. На Францію накладалася велика контрибуція.

5. 1,8 млн полонених французів повинні були перебувати в Німеччині до укладення миру.

6. Економіку Франції контролював німецький уряд.

Висновки

1. Франція зазнала поразки.

2. Втрати Німців у боях за Францію: 27 тис. убитими, 100 тис. поранено, 18,4 тис. пропало безвісти.

3. Швидка поразка Франції значно зміцнила Німеччину і поставила Велику Британію у скрутне становище.

4. Тепер настала реальна загроза німецького вторгнення на Британські острови.

5. Капітуляція Франції дала змогу А. Гітлеру зосередити зусилля свого генерального штабу на розробці плану війни проти СРСР.

16 липня 1940 р. А. Гітлер підписав план захоплення Великої Британії під назвою “Морський лев”.

Осінь 1940 р. А. Гітлер почав масові бомбардування Великої Британії й активну “підводну війну” проти її флоту. Однак операцію “Морський лев” не було здійснено. Причини:

• нестача морських транспортних засобів;

• сильна англійська авіація;

• труднощі зосередження великої морської армади у вузькому Ла-Манші;

• США надали Великій Британії фінансову допомогу згідно з законом від 11 березня 1941 р. про ленд-ліз, тобто про надання матеріальної допомоги на умовах довгострокового кредиту країнам, оборона яких має для США першочергове значення.

Висновки

1. Недалекоглядна політика Великої Британії і Франції в перші місяці війни призвела до окупації майже всієї Європи.

2. Дев’ять європейських держав було окуповано Німеччиною: Австрію (1938 p.), Чехо-Словаччину (1938-1939 pp.) — до початку Другої світової війни; Польщу, Данію, Норвегію, Бельгію, Голландію, Люксембург, Францію — після початку Другої світової війни;

3. Сім держав були її союзниками: Італія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словаччина, Хорватія, Фінляндія.

4. Лише три держави залишалися нейтральними: Швеція, Швейцарія, Ісландія.

АГРЕСІЯ НА БАЛКАНАХ

Причини початку воєнних дій на Балканах

У стратегічних планах Німеччини та Італії Балкани посідали важливе місце:

1. Балкани були вигідним плацдармом для нападу на СРСР.

2. Захоплення Балкан дало б змогу встановити свій контроль над протоками Босфор і Дарданелли.

3. Захоплення Босфору і Дарданелл сприяло б проникненню на Близький Схід і встановленню свого контролю над ним.

4. Тут були сильні позиції Великої Британії і захоплення Балкан значно ослабило б її позиції в цьому регіоні.

Квітень 1940 р. Італія окупувала Албанію.

28 жовтня 1940 р. Італія направила 200-тисячну армію проти Греції, але наштовхнулася там на стійкий опір. Наступ здійснювався з території Албанії. На допомогу грекам прийшли британські війська й наступ було зупинено.

6 квітня 1941 р. Німеччина вторглася в Югославію (операція “Маріта”).

17 квітня 1941 р. Німеччина підкорила Югославію, яку було розчленовано між Німеччиною, Італією, Болгарією та Угорщиною:

• утворено “незалежні” Сербію та Чорногорію;

• Македонія відійшла до Болгарії;

• Чорногорія приєдналася до Італії;

• Воєводина — віддана Угорщині;

• Словенію поділено між Німеччиною та Італією.

Кінець травня 1941 р. Спільний наступ італійсько-німецьких військ, внаслідок якого Грецію окупували фашисти. Травень 1941 р. Німецькі повітряно-десантні частини захопили о. Крит — важливу базу, що з півдня прикривала Ватіканський півострів (операція “Меркурій”).

Усі Балканські країни опинилися під контролем агресорів.

ВОЄННІ ДІЇ в 1941-1942 pp.

План “Барбаросса”

Грудень 1940 р. А. Гітлер затвердив секретний план “Барбаросса” (директива А. Гітлера №21), розроблений німецьким генеральним штабом.

Він передбачав:

1. “Блискавичну війну” — “бліцкриг”.

2. Три групи німецьких військ — “Північ”, “Центр”, “Південь” — за допомогою раптових комбінованих ударів танкових, механізованих військ та авіації повинні були швидко просуватися вглиб СРСР до Ленінграда, Москви, Києва, вийти на лінію Архангельськ — Астрахань.

3. Розгромити Радянський Союз протягом двох місяців. План “Барбаросса” було виготовлено лише у дев’яти примірниках:

• три вручили головнокомандувачам сухопутних військ, військово-повітряних та військово-морських сил;

• шість було сховано в сейфах командування вермахту.

Мета фашистської Німеччини

1. Усунення збройним шляхом СРСР як найбільшої перешкоди на шляху до світового панування.

2. Створення “Великої світової Німецької імперії”.

Напад Німеччини на СРСР

22 червня 1941 р. Гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. На боці Німеччини виступили: Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія.

Допомогу Німеччині надала франкістська Іспанія, яка послала на радянсько-німецький фронт так звану “блакитну дивізію”.

Як Німеччина була підготовлена до війни проти СРСР?

1. Німеччина вже підкорила багато країн Європи.

2. Фашистський блок (Німеччина, Італія, Японія) розширився за рахунок Румунії, Болгарії, Угорщини, Фінляндії.

3. Зросла воєнна економіка Німеччини.

• У розпорядженні Німеччини перебували людські ресурси, сировина та промисловість майже всієї Європи.

• Німеччина використовувала збройні й машинобудівні заводи Австрії, Бельгії, Чехо-Словаччини та інших країн для оснащення своєї армії.

• Важливу стратегічну сировину постачали Німеччині так звані “нейтральні країни” — Іспанія, Португалія, Туреччина.

• Німецькій армії був характерний високий ступінь технічної оснащеності, бойовий досвід.

• Був створений плацдарм для нападу на СРСР.

4. Генеральний штаб розробив план ведення війни проти СРСР — план “Барбаросса”.

5. Фашистська Німеччина та її союзники розгорнули війська вздовж границі СРСР від Баренцового моря до Чорного. Для нападу на СРСР виділялося 152 дивізії (в тому числі 19 танкових і 14 моторизованих), 2 бригади та 29 піхотних дивізій і 16 бригад союзників Німеччини, у складі яких було 5,5 млн солдатів і офіцерів, 47,2 тис. гармат і мінометів, 4,4 тис. танків, 4940 літаків.

Німецькі війська наступали у трьох напрямках:

Група армій “Північ” (командувач — генерал-фельдмаршал В. Леєб) наступала зі Східної Пруссії в напрямку на Ленінград. Основним завданням було захопити Прибалтику, важливі порти в Балтійському морі.

Група армій “Центр” (командувач — генерал-фельдмаршал Ф. Бок) наступала в центральних районах СРСР у напрямку на Мінськ і Москву.

Група армій “Південь” (командувач генерал — фельдмаршал Г. Рундштедг) вела наступ у південному напрямку, щоб вийти до Дніпра й продовжити наступ на Харків, Донбас, Крим.

Радянські війська, зосереджені на західних кордонах, становили 170 дивізій, 2,7 млн. солдатів і офіцерів.

Першого дня війни понад тисячу німецьких літаків бомбили на радянській території важливі стратегічні об’єкти. На головних напрямках німці мали значну перевагу в живій силі й техніці.

У перші місяці війни радянські війська змушені були відступати під натиском переважаючих сил противника.

Причини невдач Червоної Армії в початковий період війни

1. Воєнно-політичне керівництво країни, очолюване Й. Сталіним, своєю антинародною внутрішньою та авантюрною зовнішньою політикою поставило СРСР на межу катастрофи.

2. Кращі військові кадри було репресовано. Протягом 1937-1938 pp. було знищено близько 40 тис. командирів і політпрацівників, із них 1800 генералів. На 1941 р. лише в суходільних військах не вистачало за штатом 66,5 тис. командирів усіх рівнів, а в авіаційних підрозділах — третини.

3. Молоді командири не мали необхідних знань і досвіду ведення війни. До початку війни лише 7% командирів Збройних сил СРСР мали вищу військову освіту, а 37% не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військових навчальних закладах. Із 225 командирів полків жоден не мав вищої спеціальної освіти.

4. У військах панувала система жорсткої централізації управління і суворого підпорядкування, що сковувало ініціативу командирів, породжувало схильність до шаблонів, застарілих схем.

5. Червона Армія не мала достатнього досвіду ведення великих операцій в умовах сучасної війни.

6. Насильство, адміністрування не сприяли мобілізації внутрішніх духовних сил суспільства на відсіч ворогові.

7. Радянська військова техніка та озброєння поступалися німецьким. Переозброєння відбувалося вкрай повільно. З великим запізненням почали формуватися механізовані корпуси.

8. Більше половини запасів зброї, боєприпасів, техніки, пального було складовано поблизу кордонів, а тому захоплено або знищено противником у перші дні війни.

9. Було здійснено демонтаж інженерних оборонних споруд на старому радянсько-польському кордоні, але не збудовано нових.

10. Несподіваність, раптовість нападу і переваги першого удару.

11. Й. Сталін не вірив фактам, які свідчили про підготовку Німеччини до вторгнення. Під приводом небезпеки спровокувати війну Він заборонив привести прикордонні округи у стан бойової готовності.

12. Розпорошеність сил Червоної Армії на кордонах проти Німеччини, Туреччини та Японії. 40 дивізій СРСР був змушений тримати на східному кордоні, де стояла мільйонна Квантунська армія Японії.

13. Міжнародна ізоляція СРСР. Відсутність надійних союзників.

14. Неправильне твердження, що радянські війська вестимуть воєнні дії “на ворожій території” та “малою кров’ю”.

Висновки

1. Нападом Німеччини на СРСР Друга світова війна вступила у новий етап.

2. Головним фронтом для фашистських агресорів став Східний.

3. На Східному фронті вирішувалася доля багатьох народів світу.

4. Масштаби війни зростали.

СТВОРЕННЯ АНТИГІТЛЕРІВСЬКОЇ КОАЛІЦІЇ

Причини створення

1. Війна загрожувала інтересам США, Великої Британії та їхнім колоніям.

2. Небезпека всьому світові агресивних планів Німеччини та її союзників.

Коаліція (від лат. coalitio — союз) — політичний та воєнний союз держав для спільних дій.

Умови для створення антигітлерівської коаліції створив закон про ленд-ліз, прийнятий у США 11 березня 1941 p., про передачу в позику або в оренду зброї, боєприпасів, стратегічної сировини, продовольства союзникам, який припинив політику ізоляціонізму.

Етапи створення коаліції Перший етап

Червень-липень 1941 р. Після нападу Німеччини на СРСР керівники США та Великої Британії заявили про підтримку СРСР.

12 липня 1941 р. У Москві підписано Угоду про спільні дії у війні проти Німеччини між урядами СРСР і Великої Британії. Було досягнуто домовленості не укладати сепаратного миру з Німеччиною.

Серпень 1941 р. У Канаді відбулася зустріч В. Черчилля (Велика Британія) і Ф. Рузвельта (США), які узгодили план дій в умовах зміни розстановки сил у світі. Було підписано так звану “Атлантичну хартію”, згідно з якою:

• США і Велика Британія підтверджували про відсутність у них намірів до територіальних загарбань;

• підкреслювалося про право народів на самовизначення;

• обидві країни брали на себе зобов’язання відновити суверенні права підкорених народів; створити післявоєнний світ на основі відмови від застосування сили.

Листопад 1941 р. На СРСР поширювалася дія закону США про ленд-ліз.

19 вересня — 1 жовтня 1941 р. Московська конференція трьох держав — СРСР, США і Великої Британії.

Прийнято рішення;

• про англо-американське постачання зброї й стратегічних матеріалів на найближчі дев’ять місяців;

• СРСР узяв зобов’язання постачати своїм західним партнерам сировину для воєнного виробництва. Незабаром уряд США надав СРСР кредит на суму 1 млрд доларів.

Згідно з першим протоколом про поставки з жовтня по листопад 1941 р. вони повинні були поставити 1200 літаків (із них 300 бомбардувальників), 1500 танків ( близько 50 зенітних установок, а поставили 501 танк, 8 зенітних установок і 750 літаків (із них лише 5 бомбардувальників).

Висновок

У 1941 р. було закладено основи створення антигітлерівської коаліції.

Другий етап

1 січня 1942 р. У Вашингтоні 26 держав, у тому числі СРСР, США, Велика Британія, підписали Декларацію Об’єднаних Націй.

Вони зобов’язувалися:

1. Використовувати свої ресурси для боротьби проти агресорів.

2. Співпрацювати у війні.

3. Не укладати сепаратного миру.

26 травня 1942 р. В Лондоні було підписано договір між СРСР і Великою Британією “Про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її союзників у Європі та про співробітництво після війни”.

11 червня 1942 р. Радянсько-американські переговори у Вашингтоні, які завершилися підписанням угоди “Про принципи, застосовувані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії”.

Обидві сторони зобов’язувалися:

• розвивати торгівлю;

• розвивати економічне співробітництво;

• постачати одна одній оборонні матеріали та інформацію. Так було завершено створення антигітлерівської коаліції.

Суперечності в коаліції

1. З питання відкриття другого фронту в Європі.

2. Різний політичний характер держав.

3. Різні мета та наміри щодо повоєнного упорядкування світу.

4. Різні ідеології держав коаліції.

Висновки

1. Створення й зміцнення антигітлерівської коаліції відіграло важливу роль у розгромі фашистських держав.

2. Вона сприяла створенню бойової співдружності всіх народів світу, що боролися проти фашистського поневолення.

3. Сприяла консолідації всіх антифашистських сил у країнах Європи, Азії, Америки.

4. Вона закріплювала ізоляцію фашистських агресорів.

5. В умовах світової війни формувався досвід співробітництва країн з різним суспільним ладом та різними ідеологіями.

6. Утворення коаліції зірвало плани А. Гітлера внести розкол у ряди його противників.

Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті

22 червня 1941 р. Напад Німеччини на СРСР. Раптовість нападу забезпечила Німеччині значні успіхи в перші дні війни. Перші удари німецьких військ стримували радянські прикордонники, які виявляли масовий героїзм, хоча чисельна перевага була на боці німців.

Усім відомі подвиги прикордонників застави лейтенанта Лопатіна, Володимир-Волинського загону, фортеці Брест.

23-29 червня 1941 р. Найбільша танкова битва початкового періоду війни в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно.

З обох боків брало участь 2 тис. танків.

За три неповні тижні жорстоких боїв радянські війська змушені були здати Латвію, Литву, Білорусь, значну частину України та Молдови. Німці розгорнули наступ на Київ. Внаслідок глибокого прориву німцям удалося оточити значну кількість радянських військ під Києвом. Багато загинуло. В полон потрапило близько 650 тис. Проте героїчна оборона Києва (17 липня — 19 вересня 1941 p.), Одеси (5 серпня — 16 жовтня 1941 p.), Севастополя (30 жовтня 1941 — 4 липня 1942 pp.), Смоленська (10 липня — 10 вересня 1941 p.), Ленінграда (10 липня 1941 січень 1944 pp.) зірвала німецькі плани “блискавичної війни”. На жодному з трьох головних стратегічних напрямків наступу німецько-фашистська армія не досягла поставлених завдань.

Гітлерівське командування основні сили зосередило на головному, Московському напрямку.

Німецька група армій “Центр” вела бої проти радянських військ Західного фронту. Фашистські війська-захопили Смоленськ. Контрудари Червоної Армії під Оршею, Вітебськом, Великими Луками і Смоленськом змусили фашистів уперше в перебігу Другої світової війни перейти до оборони. Групу армій “Центр” було зупинено на підходах до Москви.

Висновки

1. Втрати радянських військ були величезні:

• Червень — грудень 1941 р. Радянські збройні сили втратили: 67% стрілецької зброї, 91% танків, 90% гармат і мінометів, 90% літаків; 3,8 млн радянських солдатів й офіцерів опинилися в полоні.

• Тільки в першій половині жовтня 1941 р. у районі Вязьми потрапили в оточення та трагічно загинули 5 армій і 12 дивізій народного ополчення.

2. Німеччина та її союзники за перші п’ять місяців війни окупували Прибалтику, Білорусь, Молдову, велику частину території України, західні області Росії.

3. Незважаючи на тимчасові поразки СРСР, гітлерівський . план “блискавичної війни” провалився.

Московська битва 30 вересня 1941 р. Початок битви за Москву (операція “Тайфун”). Ситуація під Москвою була загрозливою для СРСР. Для наступу на Москву гітлерівське керівництво зосередило понад 1 млн солдатів та офіцерів.

19 жовтня 1941 р. У Москві було запроваджено стан облоги.

Командувачем оборони Москви було призначено Г. Жукова.

15 листопада 1941 р. Новий наступ німців на Москву, внаслідок якого ворог наблизився за 25-30 тім до міста. Використавши свіжі резерви, у ніч з 5 на 6 грудня 1941 р. радянські війська перейшли в контрнаступ, внаслідок якого ворога було відкинуто на 100 — 250 км від Москви. Повністю визволено Московську та Тульську області, а Смоленську, Калінінську, Орловську і Курську — частково.

Значення розгрому німецьких військ під Москвою

1. Гітлерівський план “блискавичної” війни було зірвано.

2. Це була перша велика поразка німецької армії в Другій світовій війні.

3. Було розгромлено 38 дивізій противника.

4. Розвіяно міф про непереможність німецької армії.

5. Перемога Червоної Армії під Москвою мала велике стратегічне значення.

6. Вона сприяла остаточному оформленню антигітлерівської коаліції.

Весна 1942 р. Радянське командування припустилося помилок на Харківському напрямку, внаслідок яких німецькі війська захопили Північний Кавказ і вийшли до Сталінграда.

22 липня 1942 р. Уся територія України була окупована німецькими військами.

Напад Японії на Перл-Гарбор (Пірл-Харбор).

Початок бойових дій на Тихому океані

27 вересня 1940 р. Японія підписала Троїстий пакт (Німеччина, Японія, Італія), що дав їй змогу реалізувати свої інтереси в Східно-Азійському регіоні та на Тихому океані. Японія планувала спочатку загарбати економічні ресурси британських, американських і голландських володінь у Південно-Східній Азії й на Тихому океані.

Квітень 1941 р. У Москві між Японією і СРСР було підписано договір про нейтралітет.

Літо 1941 р. Японія окупувала Індокитай (французьку колонію), розгорнула підготовку до загарбання Індонезії (голландської колонії).

7 грудня 1941 р. Японська авіація (350 літаків, що базувалися на авіаносцях) завдала раптового масового удару по найбільшій військово-морській базі США — Перл-Гарбор на Гавайських островах у Тихому океані. З 8 лінкорів, що стояли на рейді, 4 було потоплено та 4 пошкоджено. З ладу вибуло 18 військових кораблів, знищено 272 літаки, загинуло 2345 американських вояків. Одночасно в Південно-Китайському морі японці потопили британський лінкор і крейсер.

8 грудня 1941 р. США, Велика Британія та її домініони оголосили війну Японії.

11 грудня 1941 р. У відповідь Німеччина й Італія оголосили війну США.

Висновки

1. До середини 1942 р. Японія мала значні успіхи.

2. Позиції США та Великої Британії в Тихому океані були ослаблені.

3. Японські агресори здійснили широкий наступ у Південно-Східній Азії.

4. До травня 1942 р. Японія захопила Малайю, Бірму, Індонезію, Філіппіни.

5. Японські війська оволоділи найбільшими британськими військово-морськими базами — Сінгапуром і Гонконгом.

6. Вони окупували численні острови в Тихому океані, що належали Великій Британії та США, вторглися в Південно-Західний Китай і Східну Індію.

7. Тільки за перші п’ять місяців війни Японія загарбала величезну територію — 3,8 млн кв. км з населенням більш як 150 млн осіб, причому зазнавши мінімальних втрат.

8. США почали вживати термінових заходів щодо посилення тихоокеанського флоту, розгорнулося масове будівництво кораблів різних типів.

Причини успіху Японії на першому етапі війни

1. Раптовість нападу.

2. Японія була добре підготовлена до війни, маючи значну авіацію й військово-морський флот.

3. Вміло використала перевагу в авіаносцях.

4. Вміло використовувала взаємодію сухопутних військ з флотом та авіацією.

5. Армія й флот Великої Британії брали участь у воєнних діях в Європі та Африці.

6. Привабливість для азійських народів гасла японців “Азія для азіатів”.

Другий період війни Травень 1942 р. Американські літаки, що базувалися на авіаносцях, завдали удару по японських кораблях у Кораловому морі.

Японія втратила авіаносець, крейсер і понад 70 літаків. Це була перша перемога США у війні з Японією.

4 червня 1942 р. Спроба Японії захопити американську базу на острові Мідуей (на північний захід від Гавайських островів) закінчилася невдачею. Японський флот втратив 4 авіаносці, близько 332 літаків, 2155 моряків та льотчиків.

З літа 1942 р. Японія перейшла до оборони.

Серпень 1942 р. Американські війська перейшли у наступ. Почалося визволення Алеутських островів. Жорстокі бої розгорнулися на морі, в повітрі, на суші. Вони продовжувалися до лютого 1943 р. і завершилися повною поразкою Японії.

Висновки

1. Могутність військово-морських сил Японії була підірвана.

2. Японія була змушена відмовитися від наступальних дій і перейти до стратегічної оборони.

3. Ініціативу в Тихоокеанському регіоні перехопили США.

Війна в Північній Африці

(Вересень 1940 — травень 1943 pp. — північно-африканська кампанія між італо-німецькими та англо-американськими військами)

Вересень 1940 р. Італійські війська почали наступ у Північній Африці. Вони просувалися у східному напрямку, щоб захопити Єгипет і встановити контроль над Суецьким каналом. Захопили Британське Сомалі, частину території Кенії й Судану.

Грудень 1940 р. Внаслідок наступу британських військ Італія втратила всі свої володіння в Східній Африці. На допомогу італійській армії прибули німецькі війська на чолі з генералом Е. Роммелем.

Весна 1941 р. Італо-німецькі війська початої наступ з Лівії на Єгипет. Проте їхнє просування в межі Єгипту було зупинено. Гітлерівці не мали резервів для наступальних операцій на Африканському континенті, бо зосереджували свої сили для війни проти СРСР.

Листопад 1941 р. Британські війська на чолі з генералом Б. Монтгомері перейшли в наступ і визволили всю Кіренаїку (операція “Крусейдер”).

Січень 1942 р. Фашисти знову почали наступ, у ході якого оволоділи Кіренаїкою. Італо-німецька авіація та флот контролювали шляхи сполучення в Середземному морі. Британські війська відступили в межі Єгипту.

23 жовтня 1942 р. Британські війська почали наступ у районі Ель-Аламейна (Єгипет). Італо-німецькі війська зазнали поразки й відступили в Лівію.

8 листопада 1942 р. Союзні війська (англо-американські) під командуванням Д. Ейзенхауера висадилися у Північно-Західній Африці, в портах Алжиру і Марокко. Поступово союзні війська розгромили німців і встановили свій контроль над цим регіоном.

12 травня 1943 р. Італо-німецькі війська капітулювали.

Висновки

1. Північну Африку було звільнено від італо-німецьких військ.

2. Уся Північна Африка опинилася під контролем Великої Британії та США. Після завершення бойових дій у Північній Африці союзники змогли контролювати південну частину Середземного моря та розпочати підготовку до вторгнення в Італію.

ПЕРЕБІГ ВІЙНИ у 1943 р.

Сталінградська битва, її наслідки та значення

1942 р. Ставка А. Гітлера вирішила основний удар здійснити на південних напрямках.

Травень 1942 р. Наступ фашистських військ у Криму.

4 липня 1942 р. Після тривалої героїчної оборони радянські війська залишили Севастополь. Німецькі війська зайняли Донбас, Ростов, почалися бої за Кавказ з метою виходу до бакинської нафти. Почався наступ гітлерівських військ на Сталінград.

17 липня — 18 листопада 1942 р. Оборонний період Сталінградської битви. 17 липня 1942 р. Шоста німецька армія почала наступ на Сталінград, маючи значну перевагу в людських ресурсах й озброєнні. Мужньо захищала місто 62-га армія під командуванням генерала В. Чуйкова та 64-та армія генерала М. Шумилова.

28 липня 1942 р. Й. Сталін видав наказ № 227 “Ні кроку назад!”. Заборонялося відступати без розпорядження командування. У тилу військ створювалися спеціальні загони, які розстрілювали тих, хто наважився відступати.

22 вересня 1942 р. Ворог захопив більшу частину міста. Бої велись у самому місті за кожну вулицю, квартал, за кожний будинок.

19 листопада 1942 р. — 2 лютого 1943 р. — наступальний період радянських військ під Сталінградом.

19 листопада 1942 р. Згідно з операцією “Уран” Червона Армія почала контрнаступ під Сталінградом силами трьох фронтів — Південно-Західного (командувач М. Ватутін), Сталінградського (О. Єременко) і Донського (К. Рокосовський).

23 листопада 1943 р. Поблизу м. Калача війська Південно-Західного та Сталінградського фронтів, якими командували генерали М. Ватутін і О. Єременко, замкнули кільце оточення.

У кільці оточення опинилися 22 німецькі дивізії чисельністю 330 тис. осіб на чолі з фельдмаршалом фон Паулюсом та багато військової техніки.

Грудень 1942 р. Було здійснено спробу прорвати оточення і допомогти армії Паулюса німецькою групою армій "Дон" (командуючий генерал-фельдмаршал Машитейн) у районі м. Котельниково.

Прорвати оточення не вдалося, вони були відкинуті радянськими військами.

10 січня 1943 р. Розпочався завершальний етап Сталінградської битви, після того як запропоновані радянським командуванням умови капітуляції було відкинуто А. Гітлером.

До 2 лютого 1943 р. Залишки оточеної в Сталінграді 6-ї армії Паулюса капітулювали. Генерал-фельдмаршал Паулюс із частиною свого штабу потрапив у полон.

Наслідки Сталінградської битви

1. У цій битві було розгромлено 5 армій — 2 німецькі, 2 румунські й 1 італійську.

2. Німеччина та її союзники втратили під Сталінградом 1.5 млн осіб, 3,5 тис. танків і штурмових гармат, 12 тис. гармат і мінометів, 3 тис. літаків.

3. У полон було взято понад 91 тис. вояків, у тому числі 2.5 тис. офіцерів і 24 генерали на чолі з фельдмаршалом Паулюсом.

4. Значно впав моральний дух німецької армії.

5. Вона вплинула на перебіг Другої світової війни.

6. Активізувався рух Опору в країнах Західної Європи.

Значення Сталінградської битви

1. Перемога під Сталінградом стала початком корінного перелому в перебігу Другої світової війті.

2. Сталінградська битва дала змогу Червоній Армії заволодіти стратегічною ініціативою й перейти в наступ по всьому фронту від Ленінграда до Кавказу.

3. Вона зірвала стратегічні плани гітлерівської армії, сприяла зміцненню антигітлерівської коаліції та перешкодила вступу Японії й Туреччини у війну на боці Німеччини.

4. Розгром значних сил під Сталінградом створив сприятливі умови для наступу англо-американських військ у Північній Африці.

5. Значно зріс міжнародний авторитет СРСР.

Розгром німецьких військ на Курській дузі (5 липня — 23 серпня 1943 р.)

Липень — серпень 1943 р. Розгорнулася одна з великих битв Другої світової війни — битва на Курській дузі. Гітлерівське командування розробило операцію “Цитадель”, обрало місце для її проведення — між Орлом і Харковом,

так званий Курський виступ, який утворився внаслідок зимових боїв.

Тут було зосереджено 900 тис. німецьких солдатів та офіцерів, 10 тис. гармат, 2700 танків і самохідних гармат (у тому числі й нові зразки зброї — танки “Тигр”, “Пантера”, самохідні гармати — “Фердинанд”).

Німцям протистояли три фронти — Воронезький, Центральний і в їхньому тилу — Резервний. Тільки на Воронезькому й Центральному фронтах було зосереджено 20 тис. гармат і мінометів, 2500 літаків, 3600 танків та самохідних артилерійських установок, було вирито 5 тис. км траншей та ходів з’єднання.

5 липня 1943 р. Почався наступ німецьких військ. Противник намагався ударами танкових армій, підтриманими значними силами піхоти, прорвати оборону радянських військ.

12 липня 1943 р. Найбільша за всю історію війни танкова битва в районі села Прохорівка, у якій з обох боків брало участь 1200 танків. Німці зазнали тяжкої поразки.

23 липня 1943 р. Німецький наступ було зупинено по всьому фронту. Радянські війська перейшли в наступ.

5 серпня 1943 р. Радянські війська визволили міста Орел та Бєлгород.

На честь перемоги в Москві було дано перший урочистий артилерійський салют.

23 серпня 1943 р. Звільнено Харків.

Наслідки розгрому німецьких військ під Курськом

1. Операція “Цитадель” була останньою великомасштабною наступальною операцією німецьких військ на Східному фронті.

2. Було розгромлено кращі дивізії гітлерівців.

3. Німеччина зазнала величезних втрат: загинуло 500 тис, вояків, знищено 1,5 тис. танків, 1,7 тис. літаків, 3 тис. гармат.

4. Німецькі війська змушені були оборонятися.

5. Стратегічна ініціатива повністю перейшла до радянських військ.

6. Почався загальний наступ радянських військ від м. Великі Луки до Чорного моря на лінії фронту 2000 км, у якому брали участь вісім фронтів.

Значення Курської битви

1. Курська битва — одна з головних воєнних подій Другої світової війни.

2. Вона показала, що в перебігу війни відбувся корінний перелом.

3. Розгром німецьких військ під Курськом означав повний крах наступальних планів ворога.

4. Стратегічна ініціатива повністю перейшла до Червоної Армії, почався загальний наступ радянських військ по всьому фронту.

5. Були створені умови для широких наступальних операцій Червоної Армії та масового вигнання фашистів із території СРСР.

6. Вона сприяла зміцненню антигітлерівської коаліції.

7. Ініціатива на всіх театрах воєнних дій перейшла до армій країн антигітлерівської коаліції.

8. Почалося бурхливе зростання військово-економічного потенціалу основних країн антигітлерівської коаліції.

9. У країнах Європи — могутнє піднесення руху Опору;

10. Розпочався розпад фашистського блоку.

Висадження англо-американських військ на Сицилії

Сили союзників дедалі міцніли в басейні Середземного моря, особливо після розгрому італо-німецьких військ у Північній Африці. Велика Британія та США готувалися до вторгнення в Італію.

Мета цього вторгнення:

• вивести Італію з війни;

• встановити повне панування англо-американського флоту на Середземному морі;

• домогтися сприятливих умов для вторгнення у країни Центральної та Південно-Східної Європи.

10 липня 1943 р. Початок наступу на Сицилію американських і британських військ, які одночасно висадилися на південному й східному узбережжях.

17 серпня 1943 р. Острів Сицилія було взято під повний контроль американських та британських військ.

Капітуляція Італії

В Італії назрівала політична криза.

25 липня 1943 р. Б4. Муссоліні було заарештовано.

Новий уряд сформував маршал П. Бадольйо. Повалення режиму Муссоліні стало сигналом для могутнього виступу антигітлерівських сил країни.

27 липня 1943 р. Уряд П. Бадольйо розпустив нацистську партію й розпочав переговори з Союзниками.

3 вересня 1943 р. Британські та американські війська висадилися на півдні Апеннінського півострова, не зустрівши опору. Уряд Бадольйо підписав перемир’я з союзниками, за яким італійські збройні сили припинили військові дії (було опубліковано 8 вересня 1943 p.).

13 вересня 1943 р. Уряд Бадольйо оголосив війну Німеччині. Німецькі війська окупували Північну й Центральну Італію, де встановили маріонеткову державу “Італійська соціальна республіка” (“Сало”) на чолі з визволеним з-під арешту Б. Муссоліні. (Б. Муссоліні було визволено загоном есесівців під командуванням О. Скорпені за спеціальною вказівкою А. Гітлера.) Влада Б. Муссоліні тепер трималася на силі німецької армії.

Висновки

1. Італію було розділено на дві частини: Північна й Центральна — під контролем Німеччини, Південна — під контролем союзних військ.

2. Виник новий фронт Другої світової війни — Італійський.

3. У Південній Італії фашизм зазнав краху, а в Північній і Центральній — тримався за допомоги Німеччини.

4. Вихід Італії з війни започаткував розпад нацистського блоку.

Тегеранська конференція, її рішення та значення (28 листопада — 1 грудня 1943 р.)

28 листопада 1943 р. Розпочала роботу конференція глав урядів трьох держав — США, Великої Британії, СРСР — у Тегерані (столиці Ірану). Вперше відбулася зустріч глав урядів трьох великих держав — Ф. Рузвельта, В.Черчилля, Й. Сталіна.

Мета скликання конференції

• Необхідність визначення загальної стратегії й політики держав антигітлерівської коаліції.

• Координація спільних зусиль у боротьбі проти фашизму.

• Врегулювання складних питань взаємовідносин між СРСР та союзниками.

Питання та рішення конференції

1. Про відкриття другого фронту в Європі (основне питання).

СРСР наполягав на якнайшвидшому відкритті другого фронту в Європі, щоб уникнути зайвих жертв і швидше закінчити війну. США підтримали радянську пропозицію. В. Черчилль доводив необхідність розширення бойових операцій у районі Середземного моря.

Після дискусій домовилися про вторгнення військ союзників у Францію у травні 1944 р. СРСР зобов’язувався в цей час розпочати наступ, щоб перешкодити перекиданню німецьких військ із Східного на Західний фронт.

2. Про майбутню долю Німеччини.

В. Черчилль пропонував після закінчення війни відокремити Пруссію від Німеччини, а південні райони приєднати до майбутньої Дунайської федерації.

Ф. Рузвельт вважав, що необхідно розділити Німеччину на п’ять частин, кожна з яких повинна стати незалежною державою. Й. Сталін виступав проти цих пропозицій. Узгоджених позицій не було досягнуто,

3. Про можливість вступу СРСР у війну проти Японії після закінчення військових дій у Європі.

4. Прийняли Заяву про збереження повної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності Ірану (Іран у вересні 1943 р. оголосив війну Німеччині).

5. Було досягнуто попередньої домовленості про відновлення Польської держави у кордонах по лінії Керзона (визнавалося приєднання до СРСР західноукраїнських та західнобілоруських земель).

6. Конференція завершилася підписанням Декларації про спільні дії у війні проти Німеччини та про післявоєнне співробітництво трьох держав.

Значення конференції

• Уперше за час війни було погоджено стратегію великих держав.

• Визначено масштаби та терміни операцій.

• Конференція окреслила перспективи розвитку післявоєнного світу, вселила народам упевненість у перемозі над спільним ворогом.

• Рішення конференції зміцнили антифашистську коаліцію та засвідчили наміри трьох великих держав до післявоєнного співробітництва.

• Підтверджено рішучість союзників продовжити боротьбу з нацизмом.

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ У ПОНЕВОЛЕНИХ КРАЇНАХ. 

РУХ ОПОРУ

Нацистський “новий порядок” у Європі

“Новий порядок” — режим нещадного терору, насильства, економічного пограбування та використання природних ресурсів для своїх потреб на території захоплених країн. Травень 1940 р. Розроблено генеральний план “Ост” — план поневолення народів Східної Європи. Передбачалося:

• знищити мільйони людей;

• заселити німцями територію Литви, Латвії, Естонії, України, Білорусі, європейської частини Російської Федерації;

• приєднати ці території до “Великої Німеччини”.

Західні країни нацисти хотіли перетворити на слухняні країни-сателіти, які повинні стати сировиною та виробничою базою Німеччини для здійснення планів світового панування.

Методи запровадження “нового порядку”

1. Проведення адміністративних реформ:

• Польщу було перетворено в німецьке генерал-губернаторство.

• Чехо-Словаччину розчленовано:

 — Судетські землі приєднано до Німеччини;

 — Чехію та Моравію перетворено на протекторат;

 — Словакію проголошено “незалежною державою”.

• Югославію розділено на окремі території:

 — Хорватія стала незалежною державою;

 — частину Воєводини Приєднали до Угорщини;

 — Македонію та прикордонні райони Сербії приєднали до Італії;

 — решту югославської території розділили на німецьку та італійську зони окупації.

• Грецію поділили на 3 зони окупації — німецьку, італійську та болгарську.

• У Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах поставили маріонеткові уряди. Люксембург було долучено до складу Німеччини.

• Францію розділили на частини:

 — Ельзас і частину Лотарингії було включено до складу Німеччини;

 — 2/3 її території окупували німецькі війська;

 — у південній частині Франції було створено уряд, який співпрацював з загарбниками.

• Україну німецькі власті розділили на чотири частини:

 — Чернівецьку та Ізмаїльську області було передано Румунії;

 — Одещину, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдови об’єднали у губернаторство “Трансніслрія” і також проголосили частиною Румунського королівства;

 — Західноукраїнські землі — Львівську, Дрогобицьку, Станіславську й Тернопільську області — на правах окремого дистрикту (округу) під назвою “Галичина” було долучено до складу генерал-губернаторства, яке охоплювало польські землі з центром у Кракові;

 — Чернігівщину, Сумщину, Харківщину й Донбас, як прифронтові області, підпорядкували військовому командуванню;

 — інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату “Україна” з центром у Рівному.

2. На окупованих територіях було заборонено будь-яку політичну діяльність і політичні партії.

3. Проводився масовий терор проти мирного населення, знищували всіх невдоволених “новим порядком”.

Уся загарбана територія була вкрита розгалуженою мережею концтаборів. .

У Німеччині та окупованих країнах Західної Європи їх було 50 — Бухенвальд, Освенцим, Дахау, Майданек та ін. Через німецькі концтабори пройшло 18 млн чоловік, з яких 11 млн загинуло. 180 концентраційних таборів, створених в Україні, стали страхітливими “фабриками смерті”. Українські в’язні утримувалися також у 26 таборах на території Європи.

4. Здійснювалися депортації працездатного населення до Німеччини. Близько 5 млн жителів окупованих областей СРСР було вивезено до Німеччини, в тому числі з України — 2,4 млн.

До Німеччини з окупованих країн вивозили сировину, метал, устаткування, продовольство, твори мистецтва та навіть родючі українські чорноземи.

5. Окупаційні власті прагнули налагодити роботу підприємств, електростанцій, залізниць. Запроваджувалася обов’язкова Трудова повинність з 14 до 65 років. Робочий день тривав 12-14 годин, заробітна платня була мізерною.

6. На окупованих землях розгорнула роботу нацистська пропаганда: друкувалися газети, працювали радіостанції, що пропагували “новий порядок”.

7. Насильство на окупованих землях здійснювалося Німеччиною за допомогою спецслужб — гестапо, військ СС, Служби безпеки (СД).

8. Нацисти намагалися залучити місцеве населення до співпраці: створювали допоміжні адміністрації, міські управи з представників місцевого населення. Колабораціоністами (так називали тих, хто співробітничав з фашистами) була незначна частина населення.

9. Винищували психічно хворих людей та приводили медичні експерименти в концтаборах на людях — не арійцях.

10. У всіх окупованих країнах відбувалося пограбування культурних цінностей (у СРСР, Франції, Голландії та ін.).

Голокост

Голокост — расовий геноцид, планомірне й систематичне знищення єврейського народу напередодні та в роки Другої світової війни.

На Нюрнберзькому процесі названо приблизну цифру загиблих євреїв — 5,85-6 млн осіб, у тому числі 3 млн євреїв Польщі, 2 млн євреїв СРСР (у тому числі 1,4 млн в Україні), близько 1 млн — інших країн Європи.

Відразу ж після загарбання Польщі всіх євреїв переселили в гетто — спеціальні поселення, відокремлені від зовнішнього світу, з жалюгідними умовами життя — для подальшого їх повного винищення. Всю власність євреїв конфісковували, а їх самих знищували у таборах смерті, обладнаних газовими камерами (Майданек, Освенцим та ін.). Тільки в Бабиному Яру в Києві було розстріляно 150 тис. євреїв. В Україні відомо 248 місць їх масового знищення: Янівський табір у Львові, Жандармська балка у Дніпропетровську, Дробицький яр у Харкові та ін.

Єврейське населення чинило опір. Відбувалися численні збройні повстання у гетто у Вільнюсі, Мінську, Каунасі, Луцьку, Бродах, Львові. Найбільше повстання у Варшавському гетто ( квітень — червень 1943 p.),внаслідок якого загинуло 76 тис. осіб.

Рух Опору, його політична орієнтація та форми боротьби

Рух Опору — національно-визвольна боротьба проти фашизму і запровадженого ним порядку, за відновлення незалежності держав. “Новий порядок”, який нав’язали народам Німеччина та Японія, спричинив національно-визвольний рух, що об’єднав людей різних політичних і релігійних поглядів, різних рас і національностей.

Мета руху Опору:

• звільнення окупованих країн від фашистів;

• відновлення національної незалежності;

• ліквідація реакційних порядків;

• демократичні перетворення в країні.

Основні риси руху Опору

1. Широка участь у ньому різних верств населення — робітників, селян, інтелігенції, студентів та молоді, дрібної и середньої буржуазії, заможних (буржуазних) кіл, духовенства.

2. Він об’єднував людей різних національностей, різного світогляду, різних релігій, соціального походження та політичної орієнтації.

Характер руху Опору: патріотичний, демократичний, прогресивний, інтернаціональний.

Політична орієнтація руху Опору Ведучи боротьбу проти нацизму, в русі Опору були такі дві основні політичні орієнтації:

1. Рух національний, демократичний — орієнтація на відродження національних держав, здійснення глибоких демократичних перетворень.

2. Рух комуністичний — орієнтація на здійснення соціалістичних революцій і встановлення диктатури пролетаріату за більшовицьким зразком.

У Західній Європі ці два напрямки співпрацювали, спільно вели боротьбу проти фашизму.

У Центральній і Південно-Східній Європі ворогували й боролися між собою:

• в Україні — радянські партизанські загони та бійці Червоної Армії, з одного боку, і вояки Української повстанської армії (УПА), з другого;

• у Польщі — Армія Крайова за підтримки польського емігрантського уряду та Армія Людова за підтримки СРСР;

• в Югославії — партизани і загони “четників”;

• у Греції — визвольна армія й національно-визвольний фронт.

Форми боротьби .

Активні форми боротьби:

• розвідка (збирання та передача союзникам важливої військово-політичної інформації);

• розповсюдження листівок;

• терористичні акти проти поневолювачів та колабораціоністів;

• диверсії;

• створення бойових груп і підпільних організацій, їхні активні дії;

• створення партизанських загонів, їхня боротьба проти фашизму;

• повстання:

 — 1943 р. — повстання у Варшавському гетто;

 — серпень 1944 р. — Варшавське повстання;

 — 1944 р. — збройне повстання в Парижі;

 — 1944 р. — Словацьке повстання;

 — весна 1945 р. — Празьке повстання.

Пасивні форми боротьби:

• слухали антифашистські передачі;

• читали антифашистську літературу;

• випускали неякісну і браковану продукцію;

• вели агітацію;

• намагалися ухилятися від роботи та відправлення до Німеччини;

• допомагали втікачам концтаборів;

• переховували євреїв.

Очолювали рух Опору партії різної орієнтації: соціалістичні, комуністичні, радикальні, націоналістичні.

ВЕЛИКОГО РОЗМАХУ НАБУВ РУХ ОПОРУ В БАГАТЬОХ КРАЇНАХ ЄВРОПИ

Польща

На території Польщі були створені:

Армія Крайова — воєнізована структура, яка підпорядковувалася емігрантському польському уряду в Лондоні. Армія Людова — створена польськими комуністами за сприяння СРСР. Рух Опору активізувався після Курської битви.

Квітень — червень 1943 р. Повстання у Варшавському гетто, яке було придушено. Загинуло й відправлено до таборів 76 тис. осіб.

1944 р. Армія Крайова зорганізувала повстання у Варшаві, яке було жорстоко придушено німцями.

Югославія

З 1941 р. в Югославії ведуться активні бойові дії проти фашистів.

1942 р. Було створено Народно-визвольну армію Югославії на чолі з Й. Броз Тито, яка вела активні бойові дії проти фашизму.

1943 р. Створено уряд нової Югославії — Антифашистське віче народного визволення Югославії на чолі з Й. Броз Тито. Протягом чотирьох років боротьби з окупантами югославські воїни й партизани знищили майже півмільйона фашистських солдатів та офіцерів.

Франція

Спочатку в Лондоні, а потім і на окупованій території. Франції активно діяла створена Шарлем де Голлем організація “Вільна Франція.

Червень 1943 р. В Алжирі утворено Французький комітет національного визволення на чолі з де Голлем, що був вищим керівним органом руху Опору. На місцях створювалися комітети визволення.

Серпень 1944 р. У Парижі вибухнуло повстання, що прискорило звільнення французької столиці.

Італія

На території Італії діяли партизанські бригади ім. Дж. Гарібальді. В їхніх рядах боролося 5 тис. радянських громадян, які втекли із таборів військовополонених.

З фашистами боролися комітети національного визволення, що складалися із шести партій.

Партизанські загони діяли в Албанії, Болгарії, Голландії, Данії, Норвегії, Чехо-Словаччині, Угорщині, Німеччині.

З осені 1941 р. у Греції розпочала активно діяти Визвольна армія, створена Національно-визвольним фронтом.

В Україні діяли радянське комуністичне підпілля та партизанський рух, а також самостійницький підпільний і партизанський рух.

СРСР був зацікавлений, щоб придушити національно-визвольний рух в Україні й Польщі, підступно й вміло використавши

для цього українсько-польський конфлікт. Рух Опору розгортався й у країнах, окупованих Японією.

У Бірмі, Малайзії, Філіппінах діяли партизанські армії.

Висновки

1. Рух Опору змінив характер Другої світової війни, яка стала національно-визвольною війною проти фашистських окупантів.

2. Він відволікав значні сили Німеччини та її союзників (до 10%).

3. Сприяв зміцненню антифашистської коаліції.

4. Допомагав зростанню свідомості народів, їхньому розумінню необхідності боротьби з фашизмом

ВОЄННІ ДІЇ в 1944 р.

Наступальні операції Червоної Армії, визволення території СРСР

Ставка Верховного Головнокомандування розробила наступальні операції Червоної Армії від Баренцового до Чорного морів, щоб завдати значних ударів по гітлерівській Німеччині й визволити територію СРСР.

Основними наступальними операціями були:

1. Битва за Ленінград (14-27 січня 1944 p.).

Наступ здійснювали: Ленінградський фронт (командувач — генерал Л. Говоров), Волховський фронт (командувач — генерал К. Марецков). Ворога було відкинуто на 220-280 км.

2. Визволення Правобережної України:

• Житомирсько-Бердичівська операція (24 грудня 1943 р. — 14 січня 1944 р.)

Війська Першого Українського фронту генерала М. Ватутіна визволили Житомирщину, більшу частину Київщини, частину Вінницької та Рівненської областей. Німці втратили 72 тис. солдатів та офіцерів.

• Корсунь-Шевченківська наступальна операція (24 січня — 17 лютого 1944 p.). Було оточено 10 німецьких дивізій. Противник втратив 55 тис. убитими й пораненими, понад 18 тис. потрапили в полон.

Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією силами правого крила Першого Українського фронту було проведено Рівненсько-Луцьку операцію. Визволено 200 населених пунктів, у полон захоплено 2 тис. солдатів та офіцерів противника.

• Нікопольсько-Криворізька наступальна операція (30 січня — 29 лютого 1944 р.)

Була здійснена військами Третього і Четвертого Українських фронтів.

Розгромлено 12 дивізій противника, в тому числі 3 танкові. Ліквідація Нікопольського плацдарму позбавила німецьке командування останньої надії на утримання Криму.

• Наступальні операції на півдні України (22 березня — 16 квітня 1944 р.) привели до визволення Харкова (13 березня), Миколаєва (28 березня), Одеси (10 квітня).

• Проскурівсько-Чериівецька наступальна операція (4 березня — 8 квітня 1944 p.). Було визволено Вінницю, Проскурів, Кам’янець-Подільський, Чернівці.

Війська Другого Українського фронту форсували спершу Південний Буг, а потім Дністер і вийшли на кордон СРСР з Румунією (26 березня 1944 p.).

• У цей час війська Першого Українського фронту вийшли на кордон із Чехо-Словаччиною.

3. Визволення Криму (8 квітня — 12 травня 1944 p.). Кримська наступальна операція була здійснена силами Четвертого Українського фронту й Окремої Приморської армії.

12 травня 1944 р. було повністю ліквідовано нацистське угруповання в Криму. Гітлерівці втратили 100 тис. солдатів та офіцерів.

4. Визволення Білорусі (операція “Багратіон”) (23 червня — 29 серпня 1944 р.)

У розгромі ворожого угруповання брали участь війська трьох Білоруських фронтів (під командуванням генералів К. Рокосовського, Г. Захарова, І. Черняхівського) і Першого Прибалтійського фронту (командувач — генерал І. Багрямян). У районі Вітебська і Бобруйська було оточено і знищено 10 ворожих дивізій.

3 липня 1944 р. Визволено Мінськ. Усього при визволенні Білорусі було розгромлено 30 гітлерівських дивізій. Перемога радянських військ у Білорусі відкрила шлях до Польщі, Прибалтики та Східної Пруссії.

17 серпня 1944 р. радянські війська вийшли на кордон з Німеччиною.

5. Визволення Карелії (10 червня — 9 серпня 1944 p.). Війська Ленінградського фронту перейшли в наступ, на

Карельському перешийку. Знову радянським військам довелося штурмом брати "лінію Маннергейма". Після кровопролитних боїв радянські війська оволоділи Виборгом. Війська Карельського фронту визволили Петрозаводськ і вийшли на державний кордон СРСР (9 серпня 1944 p.).

6. Визволення Західної України відбулося внаслідок таких наступальних операцій:

• Львівсько-Сандомирської (13 липня — 29 серпня 1944 p.). Червона Армія зайняла західні області України (27 липня було визволено м. Львів) і ввійшла на територію Польщі.

• Східно-Карпатської (8 вересня — 28 жовтня 1944 p.). Останній населений пункт У РСР (с. Лавочне Дрогобицької області) визволили від гітлерівців 8 жовтня 1944 р.

7. Визволення Закарпатської України (28 жовтня 1944 p.). Була визволена військами Четвертого Українського фронту.

8. Ясько-Кишннівська наступальна операція (20-29 серпня 1944 р.).

У районі Кишинева було оточено і знищено 22 дивізії групи фашистських армій “Південна Україна”. Було визволено Ізмаїльську область України та Молдову.

9. Визволення Прибалтики (червень — жовтень 1944 p.). В ході Білоруської операції війська трьох Прибалтійських фронтів почали наступ на Ригу, а війська Ленінградського фронту — на Таллінн.

Наприкінці вересня 1944 р. у взаємодії з Балтійським флотом війська Ленінградського фронту визволили всю Естонію.

10. Операції в Заполяр’ї (жовтень 1944 p.).

У Заполяр’ї наступав Карельський фронт. Було вигнано ворога з Мурманської області, визволено незамерзаючі порти в Баренцовому морі, район Печенги, звідки гітлерівці вивозили нікель і мідь для своєї військової промисловості. У процесі цієї операції радянські війська визволили північно-східні райони Норвегії.

Висновки

1. Внаслідок наступальних операцій 1944 р. гітлерівські загарбники були вигнані з радянської території.

2. У ході військових операцій 1944 р. було розгромлено головні угруповання ворога.

3. Великі перемоги військ 1944 р. сприяли успішним діям союзників антигітлерівської коаліції.

4. Розпочалося визволення народів Європи.

Відкриття другого фронту в Європі

6 червня 1944 р. Експедиційні сили союзників (20 американських дивізій, 14 англійських, 3 канадські, 1 французька, 1 польська) під командуванням американського генерала Дуайте Ейзенхауера висадились у Північно-Західній частині Франції (операція “Оверлорд”).

В операції брало участь 6483 кораблі, на борту яких було 156 тис. солдатів та офіцерів, 12 тис. літаків і планерів. Союзникам протистояло 59 німецьких дивізій. Війська прорвали оборону .німців і почали просуватися на Схід. Так було відкрито другий фронт у Європі. Союзники мали значну військово-технічну перевагу. їх успішному просуванню сприяла активізація руху Опору.

15 серпня 1944 р. Операція союзників “Енвіл” — висадка американських і французьких армій на півдні Франції.

19 серпня 1944 р. У Парижі почалося збройне повстання.

25 серпня 1944 р. Париж було звільнено від окупантів.

До кінця 1944 р. Союзні війська очистили всю територію Франції. Союзники вигнали гітлерівців також за Межі Бельгії та Центральної Італії.

16 грудня 1944 р. Німці вирішили перейти в контрнаступ у районі Арден, щоб завдати поразки військам союзників. Наступ німців провалився. Це був останній великий наступ гітлерівців у Другій світовій війні.

Висновки

1. Відкриття другого фронту в Європі стало початком завершальних битв Другої світової війни.

2. У результаті наступальних операцій союзників за активної підтримки руху Опору наприкінці 1944 — на початку 1945 pp. були звільнені від окупації Франція, Бельгія, Данія, Нідерланди.

3. Другий фронт наблизив завершення Другої світової війни.

4. Відкриття другого фронту прискорило звільнення Європи.

5. Війна на два фронти поставила Німеччину в надзвичайно скрутне становище.

ЗВІЛЬНЕННЯ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ

У 1944 р. розпочалось звільнення Європи.

Визволення Румунії

Радянська Армія, успішно здійснюючи Ясько-Кишинівську наступальну операцію, ввійшла в центральні райони Румунії.

23 серпня 1944 р. У Румунії розпочалось повстання, в ході якого було скинуто фашистську диктатуру Антонеску.

24 серпня 1944 р. Новий уряд країни оголосив війну фашистській Німеччині.

12 вересня 1944 р. Румунія з союзниками підписала перемир’я.

Визволення Болгарії

5 вересня 1944 р. Радянські війська вийшли на румуно-болгарський кордон. Профашистський уряд Болгарії продовжував допомогу гітлерівській Німеччині.

8 вересня 1944 р. Радянські війська вступили на територію Болгарії.

9 вересня 1944 р. У столиці Болгарії Софії перемогло антигітлерівське повстання. До влади прийшов уряд Вітчизняного фронту, який оголосив війну Німеччині.

15 вересня 1944 р. Радянські війська вступили в Софію.

Визволення Югославії

28 вересня 1944 р. Війська Третього Українського фронту відповідно до досягнутої раніше домовленості між Радянським урядом і Верховним Головнокомандувачем Народно-визвольної армії Й. Броз Тито вступили на територію Югославії.

20 жовтня 1944 р. Внаслідок спільних дій радянських і югославських військ було звільнено столицю Югославії Белград та північно-східні райони країни.

Звільнення Угорщини

Кінець вересня 1944 р. Єдиним союзником фашистської І Німеччини в Європі залишалася Угорщина. Німецьке командування вирішило будь-якою ціною втримати Угорщину і зосередило для її оборони значні сили.

Жовтень 1944 р. Дебреценська операція радянських військ, внаслідок якої було звільнено частину Угорщини. В Дебрецені був сформований Тимчасовий національний уряд,

який розірвав союз із гітлерівською Німеччиною й оголосив їй війну (28 грудня 1944 p.).

Три місяці тривала битва за столицю Угорщини — Будапешт (визволена 13 лютого 1945 p.).

Березень 1945 р. Намагаючись зупинити наступ Радянської Армії, гітлерівське командування силами танкових дивізій організувало контрнаступ у районі озера Балатон.

10 днів тривала кровопролитна битва. Радянська Армія розгромила противника.

4 квітня 1945 р. Угорщина була повністю звільнена від гітлерівців.

Визволення Австрії

16 березня 1945 р. Радянські війська розпочали наступ на Відень — столицю Австрії.

13 квітня 1945 р. Відень було звільнено.

Визволення Польщі

Середина 1944 р. Початок визволення Польщі внаслідок Білоруської та Львівсько-Сандомирської операцій.

21 липня 1944 р. На визволеній території, де проживало майже 5 млн чоловік, було створено Польський комітет національного визволення.

1 серпня 1944 р. Командування Армії Крайової організувало збройний виступ у Варшаві.

До початку жовтня 1944 р. Гітлерівці жорстоко придушили повстання, зруйнувавши дощенту Варшаву.

12 січня 1945 р. Початок Вісло-Одерської наступальної операції радянських військ, внаслідок якої було визволено Польщу.

17 січня 1945 р. Радянська Армія разом з частинами Війська Польського визволила Варшаву.

Лютий 1945 р. Більшу частину Польщі було визволено.

Визволення Чехо-Словаччини

Вирішальне значення для визволення Чехо-Словаччини мав наступ Радянської Армії взимку і навесні 1945 р.

Квітень 1945 р. Радянські війська визволили Моравію.

5 травня 1945 р. У Празі розпочалося повстання чеських патріотів.

6 травня 1945 р. На допомогу повсталим підійшли частини Російської визвольної Армії генерала Власова, які 7 травня вступили у місто.

9 травня 1945 р. Армія Власова залишила місто у зв’язку з підходом до Праги радянських військ. Частини Радянської Армії ввійшли до Праги.

Висновки

1. Під час визволення Європи від фашистів загинуло майже 1 млн радянських солдатів та офіцерів.

2. Радянські війська визволили повністю або частково території Румунії, Болгарії, Польщі, Югославії (східні райони), Чехо-Словаччини, Угорщини, Австрії, Німеччини (східні райони).

3. Радянська пропаганда про те, що СРСР надасть повну свободу у вирішенні питання про державний та соціально-політичний устрій визволених держав, виявилася облудною.

4. У визволених Радянською Армією країнах було встановлено прорадянські тоталітарні режими.

ЗАВЕРШЕННЯ ТА ПІДСУМКИ ВІЙНИ

Кримська (Ялтинська) конференція (4-11 лютого 1945 р.)

В Ялті відбулася зустріч глав урядів трьох союзних держав: СРСР (Й. Сталін), США (Ф. Рузвельт), Великої Британії (В. Черчилль).

Рішення конференції:

1. Погоджені плани остаточного розгрому фашистської Німеччини.

2. Узгоджені воєнні операції весни 1945 р. на Західному й Східному фронтах.

3. Досягнуто домовленості про те, що воєнні дії проти Німеччини будуть припинені після її капітуляції.

4. Після розгрому Німеччини її збройні сили підлягали роззброєнню та розпуску.

5. Німецький Генеральний штаб повинен був бути ліквідований.

6. Вирішено:

• демонтувати або взяти під контроль німецьку військову промисловість;

• ліквідувати націонал-соціалістичну партію й усі фашистські організації.

7. Затверджено договір про тимчасовий поділ Німеччини та Берліна на такі зони окупації: радянську, британську, американську та французьку.

8. У Декларації про визволену Європу союзні держави заявили про свою готовність допомогти народам Європи ‘‘створити демократичні установи за їхнім власним вибором

9. Союзники обговорювали питання про відшкодування Німеччиною збитків, які були завдані СРСР та іншим європейським країнам. Загальна сума репарацій визначена в 20 млрд доларів, 50% яких буде належати СРСР, що становитиме 10 млрд доларів. З цього питання відбулися гострі дискусії.

10. З метою укріплення післявоєнного миру було вирішено створити Організацію Об’єднаних Націй (ООН).

11. Було досягнуто домовленості про те, що СРСР вступить у війну проти Японії через 2-3 місяці після розгрому Німеччини.

12. Обговорено польське питання. Досягнуто домовленості щодо східного кордону Польщі “лінією Керзона”, але склад коаліційного уряду та західні кордони ще остаточно не були визначені.

13. Обговорено югославське питання. Югославії було рекомендовано зберегти монархію, створити об’єднаний коаліційний уряд, який складатиметься з емігрантів і діячів руху Опору.

Значення конференції

1. Досягнуто домовленості щодо:

• остаточного розгрому Німеччини;

• умов повоєнного впорядкування Європи.

2. Союзники зобов’язувалися проводити погоджену політику в країнах, визволених від нацизму, сприяти відновленню їх незалежності і демократичному розвиткові, надавати цим країнам економічну допомогу'.

3. Незважаючи на розбіжності, конференція продемонструвала консолідацію країн — учасниць антигітлерівської коаліції.

Воєнна поразка та капітуляція Німеччини

12 січня 1945 р. Радянські війська розпочали раніше від запланованого терміну Вісло-Одерську наступальну операцію, щоб допомогти союзникам в Арденах. Було визволено Польщу. Радянські війська ввійшли на територію Німеччини й зупинилися за 60 км від Берліна.

16 квітня 1945 р. Початок наступу радянських військ на Берлін військами 1-го Білоруського, 1-го Українського та 2-го Білоруського фронтів на чолі з воєначальниками-маршалами СРСР Г. Жуковим, І. Конєвим, К. Рокосовським.

У Берлінській операції брали участь війська 1-ї та 2-ї армій Війська Польського. В складі фронтів налічувалося: 2,5 млн вояків, 42 тис. гармат і мінометів, 7.5 тис. літаків, 6 тис. танків і самохідних установок.

Гітлерівське командування для оборони Берліна зосередило:

1 млн солдатів та офіцерів,

10 тис. гармат,

3,5 тис. літаків,

1.5 тис. танків.

Після могутньої артилерійської й авіаційної підготовки в атаку пішла радянська піхота. Одночасно засвітили 150 прожекторів, які засліпили ворога.

17 квітня 1945 р. Наступ англо-американських військ, під час якого було оточено німецьке угруповання в Рурі.

25 квітня 1945 р. Радянські війська замкнули кільце оточення берлінського гарнізону в районі Потсдама. Німецьке командування робило кілька спроб прорвати оточення Берліна. Цього самого дня відбулася зустріч радянських та американських військ на р. Ельбі біля м. Торгау.

2 травня 1945 р. Берлінський гарнізон капітулював.

У ніч з 8 на 9 травня 1945 р. У передмісті Берліна було підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Його підписали фельдмаршал В. Кейтель від німецької сторони та Г. Жуков від радянської.

Висновки

1. Війна в Європі закінчилася повним розгромом Німеччини.

2. Остаточно було визволено поневолені народи Європи.

3. Врятовано людство, його культурні надбання й цивілізацію від фашизму, від поневолення та геноциду.

Берлінська (Потсдамська) конференція та її рішення (17 липня — 2 серпня 1945 р.)

Зустріч глав урядів СРСР (Й. Сталіна), США ( Й. Трумена, який став президентом після смерті Ф. Рузвельта), Великої Британії (В. Черчилля, пізніше К. Еттлі, який після виборів став прем’єр-міністром).

Рішення конференції

1. Про повне роззброєння Німеччини:

• розпуск її збройних сил;

• ліквідацію її військової промисловості;

• пропозицією радянської делегації німецький військово-морський флот було порівну розділено між СРСР, США і Великою Британією;

• пропозицією Великої Британії більшу частину підводного флоту було потоплено.

2. Щодо майбутнього Німеччини.

Було вирішено залишити її як єдину державу, побудовану на демократичних принципах, провести в ній загальні вибори, підписати мирний договір. До цього часу в Німеччині повинна була діяти чотиристороння окупаціяСША, СРСР, Великою Британією, Францією (було остаточно узгоджено систему чотиристоронньої окупації). Функцію влади мала здійснювати окупаційна адміністрація.

3. Обговорено заходи щодо викорінення фашизму: знищення націонал-фашистської партії та її органів; заборона всякої нацистської й військової діяльності та їх пропаганди.

4. Про відшкодування збитків народам, які постраждали від агресії Німеччини. Щодо репарацій було вирішено, що кожний з її учасників задовольнятиме їх за рахунок своїх зон окупації, при цьому СРСР задовольнить зі своєї частки репараційні претензії Польщі.

5. Конференція визначила новий польсько-німецький кордон по річках Одер і Нейсе.

6. Підтвердила передання СРСР Кенігсберга (з 1946 р. Калінінград) і району, який прилягав до нього.

7. Головних воєнних злочинців вирішено передати, до суду Міжнародного військового трибуналу (відбувся у м. Нюрнберзі у 1945-1946 pp.).

8. Було створено спеціальний орган — Раду Міністрів закордонних справ у складі представників США, Великої Британії, СРСР, Франції і Китаю, який повинен був підготувати мирний договір з Німеччиною та її колишніми союзниками.

9. Досягнуто домовленості щодо мирного післявоєнного устрою у Європі, переселення на територію Німеччини етнічних німців із земель, що відходили до Польщі, Чехо-Словаччини або залишилися в складі Угорщини,

Висновки

1. Потсдамська конференція підбила підсумки війни в Європі.

2. Відкрито шлях для розвитку Німеччини як миролюбної демократичної держави.

3. Було встановлено основні принципи політики щодо Німеччини:

демілітаризація — роззброєння Німеччини;

демократизація — запровадження принципів демократії, перебудова Німеччини на демократичних засадах, установлення демократичного ладу;

денацифікація — система заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків панування фашистського режиму в державному, громадсько-політичному й економічному житті німецького народу.

4. Конференція доказала можливість співробітництва держав з різними поглядами, різним соціально-політичним ладом.

5. Було прийнято рішення в інтересах миру й безпеки народів.

6. Змінилося співвідношення сил у світі між найбільшими державами. Наймогутнішою державою стали США. Значно посилились позиції та вплив СРСР.

Розгром Японії

1943-1944 pp. Англо-американські війська завдали поразки японським.

23 жовтня 1944 р. Біля острова Лейте відбулася найбільша в історії Другої світової війни морська битва між японським та союзницьким флотами, у якій брали участь з обох боків 330 великих кораблів. Японський флот зазнав поразки. Японія втратила: 4 авіаносці, 3 лінкори, 10 крейсерів, 9 есмінців.

До літа 1945 р. Японські війська були вигнані з Філіппін, Індонезії, частини Індокитаю. Однак японці продовжували чинити опір. Японська авіація застосовувала льотчиків-смертників — “камікадзе”, внаслідок польотів яких було потоплено 45 американських кораблів і близько 300 пошкоджено. Японія успішно діяла в Китаї, захопивши всі приморські райони Центрального та Південного Китаю з населенням 100 млн чоловік.

Літо 1945 р. Японія мала 270 дивізій чисельністю 5 млн осіб.

9 серпня 1945 р. СРСР вступив у війну проти Японії. З Заходу на Далекий Схід було перекинуто три загальновійськові й один танковий фронти загальною кількістю 1,5 млн осіб. Разом з радянськими військами виступили війська Народно-революційної армії Монголії.

Наступ розпочався проти Квантунської армії, яка знаходилася в Маньчжурії, силами 1-го та 2-го Далекосхідних фронтів — зі сторони Примор’я й Приамур’я, а також Забайкальського фронту — з території Монгольської Народної Республіки.

6 і 9 серпня 1945 р. Правлячі кола США скинули на японські міста Хіросіму та Нагасакі атомні бомби. Загинули сотні тисяч мирних людей.

14 серпня 1945 р. Японський уряд повідомив, що готовий припинити опір. Радянські війська продовжували наступ і звільнили Північно-Східний Китай, Північну Корею, південний Сахалін та Курильські острови. У Південній Кореї висадилися американські війська.

2 вересня 1945 р. На борту американського крейсера “Міссурі”, що перебував у Токійській затоці, відбулося підписання акта про капітуляцію Японії.

Підсумок

Капітуляцією Японії завершилась Друга світова війна — найбільша в історії воєн.

Підсумки Другої світової війни

1. Друга світова війна тривала 6 років і завершилася перемогою країн антигітлерівської коаліції.

2. Народи світу були врятовані від фашистського поневолення та геноциду.

3. По закінченні війни змінилося співвідношення сил у світі й наймогутнішою державою стали США. СРСР значно посилив свої позиції.

4. У країнах Східної Європи утвердились прорадянські режими. Світ розколовся на дві протилежні суспільно-політичні системи, боротьба між якими продовжувалася понад 40 років.

5. Друга світова війна радикально змінила всю післявоєнну міжнародну обстановку, призвела до поступової поляризації міжнародних відносин, виникла “холодна війна”. Світ знову розколовся на ворожі блоки.

6. Розгорнувся могутній національно-визвольний рух при гноблених народів колоніальних і залежних країн. Криза колоніальної системи зумовила її розпад.

Уроки війни

1. Головний — недопущення нової війни.

2. Необхідність згуртованих, погоджених, активних дій усіх миролюбних сил світу проти загрози нової війни.

3. Необхідність підвищувати пильність народів світу, щоб, перешкодити силам, які несуть війну.

4. Переконаність багатьох людей світу в тому, що загальнолюдські цінності, щастя, здоров’я, добробут, свобода кожної людини є головними в житті, яке дається один раз, а тому мають зникнути агресивність, національна ворожнеча, насильство, нетерпимість, що спричинюють війни.

Наслідки війни

1. У Другій світовій війні була задіяна 61 держава світу (за даними історика Нормана Дейвіса з книги “Європа” — 72 держави), на території яких проживало 80% населення Земної кулі.

2. У країнах, що воювали, було мобілізовано 110 млн осіб.

3. Бойові дії велись в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн кв. км.

4. Разом з Великою Британією у війну вступили її домініони: Канада, Австралія, Нова Зеландія; Південно-Африканський Союз, а це означало, що у стані війни опинилися народи п’яти континентів, вона стала світовою.

5. Величезні масштаби фашистських злочинів. З 18 млн громадян Європи, що опинилися в концентраційних таборах, гітлерівці знищили понад 11 млн осіб.

6. Величезні руйнування в роки війни: в руїнах лежали міста і села, промислові підприємства, транспортна мережа, розпалася торговельно-економічна європейська система.

7. Загинуло у роки війни 66-67 млн осіб, половина загиблих — мирне населення.

8. Втрати у війні були величезні:

СРСР — 27 млн осіб;

Польща — 6 млн осіб;

Китай — 5 млн осіб;

Індонезія — 2 млн осіб;

Югославія — 1,7 млн осіб;

Філіппіни — 1 млн осіб;

Франція — 600 тис. осіб;

Велика Британія — 375 тис. Осіб;

США — 300 тис. осіб.

Загальні втрати Німеччини — 13,6 млн осіб;

Японії — 2,6 млн осіб

9. Поранено або покалічено 90 млн осіб.

10. Матеріальні втрати становили 4 трлн доларів.

11. Величезний був тягар боргів західноєвропейських держав, насамперед Великої Британії. Більшість європейських держав могли існувати лише завдяки американським позикам та продовольчій допомозі.

12. Хід і результати війни значно вплинули на дальший, світовий розвиток.

13. Друга світова війна дала могутній поштовх розвиткові науки й техніки (атомна бомба, ракети, радіолокація).

14. Відбувся розкол окремих народів і країн, що на довгі роки затримало процес їх об’єднання (В’єтнам, Корея, Німеччина. Китай).

Нюрнберзький процес (20 листопада 1945 р. — 1 жовтня 1946 р.)

Це Міжнародний військовий трибунал, який був створений урядами СРСР, США, Великої Британії, Франції. Відбулося 403 відкритих засідання. Сторони звинувачення (американська, британська, французька, радянська) додали: 4 тис. документів, 1809 письмових свідчень під присягою, привели 33 живих свідків.

Крім того, вони показали фільми й продемонстрували “експонати” (абажури з людей, сумки з людської шкіри, людські голови, прибиті до дерев’яних дощок тощо). Матеріали процесу були опубліковані в 1946 р. і займали 43 томи. Звинувачення складалися з чотирьох пунктів: злочинна змова, злочини проти миру, воєнні злочини, злочини проти людства.

Він засудив 12 підсудних (Герінга, Ріббентропа, Кейтеля та ін.) до смертної кари.

Трибунал визнав злочинними керівний склад нацистської партії, гестапо, СС, СД.

Агресія Німеччини проти багатьох країн світу була визнана “тяжким міжнародним злочином”.

Токійський міжнародний трибунал (травень 1946 р. — листопад 1948 р.)

До складу трибуналу ввійшли представники СРСР, США, Великої Британії, Китаю, Франції, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Голландії, а згодом до них приєдналися представники Індії та Філіппін.

Трибунал розглядав справи японських військових злочинців. Судовий розгляд тривав близько двох з половиною років. Вирок зайняв 1214 сторінок машинописного тексту.

На лаві підсудних було 25 військових злочинців, усі вони були визнані винними: 7 було страчено через повішення, 18 засуджено до різних строків ув’язнення:

один був засуджений до 20 років ув’язнення,

один — до 7 років,

16 — до довічного ув'язнення.

Висновки

1. Вироки Нюрнберзького та Токійського трибуналів світова громадськість сприйняла як необхідні, історично важливі та справедливі.

2. Вони продемонстрували незворотність покарання за важкі злочини перед людством.