9 клас Всесвітня історія

 9 клас Всесвітня історія 

Хронологічна таблиця

1789 p., 14 липня — взяття Бастилії. Початок Французької революції.

1789 p., 26 серпня — проголошення Декларації прав людини і громадянина.

1792 p., 10 серпня — повалення монархії.

1792, 22 вересня — проголошення республіки у Франції.

1793 p., 21 січня — страта короля Людовика XVI.

1793 p., 2 червня — прихід до влади якобінців.

1793 — 1794 pp. — диктатура якобінців.

1794 p., 27 липня — повалення якобінської диктатури. Термідоріанський переворот у Франції.

1795 — 1799 pp. — перебування при владі Директорії.

1796 — 1797 pp. — італійський похід Наполеона.

1798 —1799 pp. — єгипетський похід Наполеона.

1799 p., 9 листопада (18-те брюмера) — державний переворот Наполеона Бонапарта. Кінець революції.

1799 — 1804 pp. — Консульство у Франції.

1804 р. — набуває чинності Цивільний кодекс у Франції. 1799 — 1804,1804 — 1815 pp. — Наполеонівські війни.

1805 p., 2 грудня — армія Наполеона завдала поразки австро-російським військам під Аустерліцем.

1806 p., 21 листопада — Наполеон підписав декрет про організацію Континентальної блокади.

1807 p., 7 червня — підписано Тільзітський мир між Францією і Росією.

1812 р. 24 червня — початок вторгнення Наполеона в Росію.

1812 p., 26 серпня — Бородінська битва.

1813 p., жовтень — битва під Лейпцигом.

1804 — 1814 pp. — Перша імперія у Франції.

1814 р., квітень — перша реставрація Бурбонів у Франції.

1814 - 1815 pp. — Віденський конгрес.

1815 p., 20 березня — 22 червня — «сто днів» Наполеона.

1815 p., 18 червня — битва під Ватерлоо.

1815 p., 26 вересня — утворення Священного союзу.

1825 p., 14 грудня — повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі.

1825 р. — відкриття першої у Великій Британії залізниці Стоктон — Дарлінгтон.

1830 p., липень — Липнева революція у Франції..

1830 — 1848 pp. — Липнева монархія у Франції.

1832 р. — перша парламентська реформа у Великій Британії.

1834 р. — утворення Митного союзу 18 німецьких держав на чолі з Пруссією.

1836 -1848 pp. — чартистський рух у Великій Британії.

1844 р. - повстання сілезьких ткачів у Німеччині.

1848 р., лютий — революція у Франції. Проголошення республіки у Франції.

1848 — 1849 pp. — революції в Німеччині, Австрійській імперії та італійських державах.

1851 p., 2 грудня - державний переворот Луї Бонапарта у Франції.

1852 — 1870 pp. — Друга імперія у Франції.

1853 — 1856 pp. — Кримська війна.

1860 р. — експедиція «тисячі» Дж. Гарібальді.

1861 р. — утворення єдиного Італійського королівства.

1861 — 1865 pp. — громадянська війна у США.

1862 p., 20 травня — Акт про гомстеди у США.

1863 p., 1 січня — набрав чинності Закон про скасування рабства у США.

1864 p., вересень — створення І Інтернаціоналу.

1864 — 1871 pp. — об’єднання Німеччини. Створення німецької імперії.

1865 — 1877 pp. — реконструкція півдня США.

1867 р. — друга парламентська реформа у Великій Британії. Утворення Австро-Угорщини.

1867 — 1868 pp. — революція Мейдзі в Японії.

1870 -1871 pp. — війна Пруссії проти Франції.

1871 p., 18 січня — проголошення Німецької імперії.

1871 p., березень — Паризька комуна.

1873 р. — укладення „союзу трьох імператорів” — Німеччини, Росії та Австро-Угорщини.

1876 р. — розпуск І Інтернаціоналу.

1878 р. — підписання Сан-Стефанського мирного договору між Росією й Туреччиною.

1881 р. — вбивство народниками російського царя Олександра II.

1882 р. — укладення Троїстого союзу.

1889 р. — виникнення II Інтернаціоналу.

1891 — 1893 pp. — створення франко-російського союзу.

1894 — 1895 pp. — японо-китайська війна.

Перші особи провідних держав світу у XIX ст.

Імператори Росії

Олександр І (царював у 1801 — 1825 pp.)

Старший син Павла І. Вступив на престол у наслідок державного перевороту після вбивства свого батька Павла І. Відзначався нерішучістю, хворобливим самолюбством. Мав гарну освіту. Був обдарованим дипломатом. На початку царювання провів помірно-ліберальні реформи: надання купцям, міщанам і державним селянам права купувати вільні землі, видав указ про „вільних хліборобів”. Однак загальний проект реформ, які розробляв М. Сперанський, так і не було реалізовано. За його царювання до складу Росії ввійшли Грузія (1801 p.), Фінляндія (1809 p.), Бессарабія (1812 p.). Один із організаторів Священного союзу (1815 p.).

Під тиском реакційних сил перейшов до жорстокого консерватизму, зробивши своїм найближчим помічником графа О. Аракчеева, за якого було поновлено право поміщиків без суду засилати кріпаків у Сибір, впроваджено воєнні поселення, почалися переслідування передової науки, культури! Помер раптово у Таганрозі під час поїздки на південь Росії 1825 р.

„Велитель кволий і лукавий,

Плішивий красень, друг забав,

Пригрітий помилкою слави,

Тоді над нами царював”.

Микола І (царював у 1825 — 1855 pp.)

Російський імператор з 1825 р. Син Павла І. Зміцнював абсолютизм у Росії, придушив повстання декабристів, створив численний бюрократичний апарат, державну централізацію, збільшив армію, на утримання якої йшло 40% бюджету. Переслідував всяке вільнодумство, створивши жорстокий поліцейський режим у країні. Були поширені військова муштра і казармені порядки.

Придушив польське повстання 1830 — 1831 pp., революцію в Угорщині 1848 — 1849 pp. Період царювання Миколи І російський історик В. Ключевський назвав „ерою найбільшого бюрократизму”.

“...Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю. Треба миром,

Громадою обух сталить

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить”.

(Т. Шевченко)

Епіграма на Миколу І: „З ніг до голови — людина, а з голови до ніг — скотина. Недовго царював, накоїв же до біса: 125 в Сибір заслав, п’ятьох же він повісив”.

Олександр II (царював у 1855 — 1881 pp.).

Був старшим сином Миколи І. Час його царювання називали „епохою великих реформ”. Першим кроком до реформ стала ліквідація кріпосництва, а згодом було проведено цілу низку ліберальних перетворень для оновлення державного устрою Росії. З початком перетворень перед країною відкрився шлях нового, демократичнішого суспільства. Йшов на значні поступки: було реорганізовано уряд, до нього прийшли ліберали, був підписаний указ про введення в Росії представницького органу.

Однак епоха реформ не створила надійних умов для завершення перетворень. Росія залишалася самодержавной) монархією, зберігалася дворянська власність на землю, станові привілеї дворянства, майнові і громадянські обмеження селянських прав.

У 1879—1881 pp. на Олександра II було здійснено 7 замахів і 1 березня 1881 р. він був убитий бомбою, що її кинув народоволець І. Гриневецький.

Олександр III (царював у 1881 — 1894 pp.)

Російський імператор з 1881 р. Другий син Олександра II. Вбивство батька відкрило в країні смуту політичної реакції: розгромив народників, відправив у відставку ліберальних міністрів, надав значні права губернаторам і поліції, посиливши їх роль. У першій половині 80-х років скасував подушний податок, знизив викупні платежі. У 90-х роках було проведено так звані контрреформи: впроваджено посади земських начальників, втручання адміністративної влади у справи міського самоврядування, підвищення майнового цензу для виборців тощо. Завершив приєднання до Росії Середньої Азії (1885 p.). За умов зростання міжнародної напруженості Росія вела активний пошук союзників. Оформив у 1891 — 1893 pp. російсько-французький союз, що мав антинімецьке спрямування. Створення Союзу суттєво впливало на європейську міжнародну політику.

Микола II (царював у 1894 — 1917 pp.)

Останній російський імператор. Син Олександра III. У російсько-японській війні 1904 — 1905 pp. Росія зазнала поразки. Придушив демократичну революцію 1905 — 1907 pp. в Росії. У 1907 р. остаточно оформився союз Великої Британії, Франції та Росії — Антанту. Росія була втягнута в Першу світову війну. У лютому 1917 р. в Росії перемогла демократична революція, Микола II у березні цього самого року зрікся влади.

17 липня 1918 р. разом із сім’єю був розстріляний більшовиками.

Імператори Австрійської та Австро-Угорської імперій

Франц І — австрійський государ з 1792 р. (з 1804 р. мав титул імператора Австрії), із династії Габсбургів, один з ініціаторів коаліції європейських монархій проти революційної і наполеонівської Франції. За його володарювання Австрія програла в 1792 — 1809 pp. чотири війни.

На Віденському конгресі (вересень 1814 p.— травень 1815 р.) вирішення всіх проблем імперії поклав на свого канцлера Меттерніха. Відбулося створення Священного союзу (1815 p.), в якому головну роль відігравали Австрія, Росія та Пруссія, що перетворило монархію Габсбургів на один з оплотів реакції та феодалізму в Європі.

Фердинанд І (правив у 1835 — 1848 pp.)

Щоб укріпити режим імператорської влади і створити умови для боротьби проти революційної Угорщини, імператор Фердинанд І поступився троном (зрікся престолу) своєму 18-річному племіннику Францу Йосипу.

Франц Йосип І (правив у 1848 — 1916 pp.)

Імператор Австрії і король Угорщини з 1848 p., із династії Габсбургів. Його правління спиралося на поміщицько-клерикальні кола, велику буржуазію, вояччину і бюрократію. Основою внутрішньої політики була його боротьба проти робітничого та національно-визвольного руху.

Після поразки в австро-прусській війні, що продемонструвала економічну, військову та політичну відсталість Габсбурської імперії, Франц Йосип І був змушений піти на поступки Угорщині (1867 p.). Створено дуалістичну монархію, що було підтверджено конституцією. Один із організаторів Троїстого союзу 1882 р. Експансіоністська політика Франца Йосипа І сприяла розв’язанню Першої світової війни.

Королі Великої Британії

Георг III (1738 — 1820) — англійський король у 1760 — 1820 pp. із Ганноверської династії. Один із натхненників англійської колоніальної політики й боротьби з повсталими північноамериканськими колоніями. Брав участь в організації антифранцузької коаліції. У 1811 р. у зв’язку з психічним захворюванням при королі був призначений регент — принц Уельський, який згодом став королем.

Георг IV (1762 — 1830) — англійський король з 1820 р. У 1811 — 1820 pp. був регентом при королі Георгу III. Активний прихильник Священного союзу.

Вікторія (1819 — 1901) — правила з 1837 по 1901 р.

Час перебування цієї королеви на англійському престолі часто називають періодом розквіту країни, „вікторіанською добою” або „вікторіанським століттям”. Це був найстабільніший період в історії країни. Велика Британія стала „майстернею світу”, розширила свої володіння й перетворилася на величезну Британську імперію. Наполеглива, владна, високо ставила королівські права і нікому не дозволяла зазіхати на них. Вікторія зважала на роль парламенту, ніколи з ним не конфліктувала і не зазіхала на його повноваження. Її глибоко поважали, і прем’єр-міністри доповідали їй стоячи.

Імператори та королі Франції

Наполеон І Бонапарт — імператор Франції з 18 травня 1804 р. по 6 квітня 1814 р. та з 20 березня по 22 червня 1815 р.

Після коронації Наполеона імператором він за допомоги великої буржуазії, армії та церкви поступово ліквідував залишки республіканських установ і порядків. Намагався підкорити всю Європу і захопити величезні колоніальні володіння.

Здійснив низку реформ, запровадив Цивільний кодекс. Унаслідок воєн під владу Наполеона І потрапила значна частина Західної та Центральної Європи. Вирішальну роль у перемозі над Наполеонівською армією відіграли Вітчизняна війна народів Росії 1812 р., дії союзних армій 1813 — 1814 pp., а також могутній національно-визвольний рух в Іспанії та деяких інших поневолених Францією країнах. Величезне значення мала торговельна, промислова та морська перевага Великої Британії, подолати яку Наполеон так і не зміг.

Вступ у квітні 1814 р. військ антифранцузької коаліції до Парижа змусив Наполеона 1 зректися престолу. Засланий на о. Ельбу в Середземному морі, який йому було надано у довічне володіння. У 1815 р. він утік з о. Ельби, висадився на південному узбережжі Франції із загоном 1000 вояків і без бою захопив Париж, намагаючись відновити свою владу над країною, знову посів французький престол („сто днів”). Європейські держави відмовилися визнати відновлену імперію Наполеона І й оголосили його поза законом. Після поразки під Ватерлоо вдруге зрікся престолу (22 червня 1815 p.). Був у засланні на о. Св. Олени, де і помер 1821 р. ПрахНаполеона І 1840 р. було перевезено до Парижа.

Наполеон II (1811 — 1832) — син Наполеона І. У 1815 р. Наполеон І проголосив його французьким імператором після свого другого зречення престолу. Фактично престолу не посів. З 1818р. — герцог Рейхштадтський.

Людовик XVIII (1755-1824)

Король Франції з династії Бурбонів у 1814—1815 pp. та у

1815 — 1824 pp. Брат Людовика XVI. Він вважався ватажком французької контрреволюційної еміграції, але був людиною малоенергійною. Посів престол після повалення Наполеона І. Після повернення Наполеона І (так-звані „сто днів”) змушений був утекти за кордон і повернувся лише після остаточної його поразки.

Карл X (король Франції у 1824 — 1830 pp.)

Молодший брат Людовика XVIІІ, з династії Бурбонів.

Проводив реакційну внутрішню і зовнішню політику. Спирався на дворянську аристократію та вище духовенство. Режим Карла X було скинуто Липневою революцією 1830 р. і він утік за кордон.

Луї-Філіпп (король Франції у 1830 — 1848 pp.)

Представник молодшої Орлеанської гілки Бурбонів. Був одним із представників фінансової і земельної олігархії. Тому його політика спрямована на збагачення великої буржуазії. За період перебування його при владі посилилися економічні позиції промислового капіталу і водночас погіршилися умови життя робітників, ремісників, дрібних власників. Зубожіння народних мас викликало новий революційний вибух 1848 p., який примусив Луї-Філіппа втекти до Великої Британії.

Наполеон III — Шарль Луї Наполеон Бонапарт (1808 — 1873).

Французький імператор у 1852 — 1870 pp. Племінник Наполеона І. Проголошений імператором 2 грудня 1852 р. внаслідок бонапартистського державного перевороту. Було розпущено Законодавчі збори і вся повнота влади зосереджена в руках бонапартистської верхівки. Виражав інтереси великої буржуазії. Ліквідував усі демократичні завоювання республіки, в країні посилилася поліцейська сваволя.

Попри заяви Наполеона III „Імперія — це мир”, Франція в цей час вела численні війни: брала участь у Кримській війні 1853 — 1856 pp., у другій „опіумній війні” проти Китаю у 1856 — 1860 pp., у франко-прусській війні 1870 — 1871 pp. Під час франко-прусської війни здався у полон разом з армією під Седаном. Таким чином, гостра криза імперії завершилася її падінням.

Італія

Віктор Емануїл II (1820 — 1878) — король П’ємонту (Сардинського королівства) у 1849 — 1861 pp. і перший король об’єднаного Італійського королівства, яке проголошено 17 березня 1861р.

Було створено конституційно-монархічну державу.

Німеччина

Франц II (1768 — 1835) — останній імператор Священної Римської імперії в 1792 — 1806 pp., із династії Габсбургів, з 1792 р. був австрійським государем під іменем Франц І, а з 1804 р. носив титул імператора Австрії. Один з ініціаторів коаліції європейських монархій проти Франції. Його дочка, Марія Луїза, у 1810 р. вийшла замуж за Наполеона І. Був одним із організаторів Священного союзу.

1806 — 1813 р. — створення Наполеоном І конфедерації німецьких держав — Рейнського союзу, що означало ліквідацію Священної Римської імперії у 1806 р. Французький імператор вважався протектором Союзу. Спочатку до Союзу увійшло 16 держав, потім до них приєдналися ще 5. У Рейнському союзі впроваджувався Громадянський кодекс Наполеона. Рейнський союз розпався після поразки наполеонівських військ у Лейпцизькій битві.

1815 р. На Віденському конгресі створено Німецький союз. Передбачалося, що до складу Німецького союзу увійдуть 34 держави і 4 вільних міст. Німецький союз являв собою конфедерацію незалежних держав, що не мали єдиного законодавства, армії, фінансів, дипломатичного представництва. Постійним головою Німецького союзу був представник Австрії, що викликало незадоволення Пруссії.

60-ті роки XIX ст. Роль О. Бісмарка щодо об’єднання Німеччини під гегемонією мілітаристської Пруссії.

Вільгельм І Гогенцоллерн (1797 — 1888) — прусський король з 1861 р.

31871 р. — німецький імператор після проголошення Німецької імперії, але країною фактично керував О. Бісмарк, який посідав пост імперського канцлера. Створення опруссаченої, мілітаристської, агресивної Німеччини у центрі Європи мало тяжкі наслідки як для німецького, так і для інших народів.

Політичний курс Німецької імперії повністю визначав Бісмарк. Було закріплено буржуазно-юнкерську владу в країні, придушено революційний рух, встановлено німецьку гегемонію в Європі. 20 травня 1882 р. було створено воєнно-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії — Троїстий союз, який був першим із двох ворожих угруповань, що згодом зіткнулися у Першій світовій війні.

Вільгельм II Гогенцоллерн (1859— 1941)

Німецький імператор і прусський король з 1888 p., онук Вільгедьма І. Прагнув зосередити всю владу у своїх руках, у 1890 р. відправив у відставку О. Бісмарка. За його правління різко загострилися відносини з Францією, Великою Британією та Росією.

Був повалений Листопадовою революцією 1918 р. і втік до Голландії. За Версальським мирним договором мав бути засуджений як військовий злочинець, але уряд Голландії відмовився його видати. Після приходу А. Гітлера до влади неодноразово виявляв солідарність з нацистським режимом.

Президенти  США

Томас Джефферсон — президент США у 1801 - 1809 pp.

від Республіканської партії. Скасував реакційний закон „про чужоземців”, провів аграрну реформу, яка сприяла заселенню західних земель фермерами. Були скорочені державний апарат, армія і флот. Його політика на посту президента мала в основному помірний характер, заснований на компромісі між різними верствами населення.

Джеймс Медісон ((1751 — 1836)— президент США у 1809 -1817 pp.

Джеймс Монро (1758 — 1831) — президент США в 1817 - 1825 pp. У 1823 р. проголосив „доктрину Монро”, в якій задекларував принцип взаємного невтручання країн американського та європейського континентів у внутрішні справи одна одної. США її використали для обгрунтування політики „Америка для американців” і своєї гегемонії в країнах Латинської Америки.

Адамс Джон Квінсі (1767 — 1848) — президент США у 1825 - 1829 pp.

Ендрю Джексон — президент США у 1829 — 1837 pp. від Демократичної партії. Проводив політику компромісу між рабовласниками, великою буржуазією Півночі і рабовласницьким Півднем. За часів його президентства індіанців було відсунуто на захід від Міссісіпі та позбавлено їх 20 млн акрів земель. Водночас Джексон провів деякі демократичні реформи. В нових штатах Заходу були прийняті конституції, що запроваджували виборче право не тільки для чоловіків, а й для жінок. В період його правління поглиблюються суперечності між Північчю та Півднем США.

Мартин Ван Бурен (1782 — 1862) — президент США у 1837-1841 pp. від Демократичної партії.

Ульям Генрі Гаррісон (1773 — 1841) — президент США у 1841 р.

Джон Тайлер (1790 — 1862) — президент США у 1841 —1845 pp.

Джеймс Нокс Полк (1795 — 1849) — президент США у 1845-1849 pp. від Демократичної партії.

Закарія Тейлор (1784 — 1850) — президент США у 1849-1850  pp.

Мілард Філмор (1800 — 1874) — президент США у 1850-1853  pp.

Франклін Пірс (1804 — 1869) — американський президент у 1853 - 1857 pp. від Демократичної партії.

Джеймс Бьюкенен (1800 — 1874) — американський президенту 1857 — 1861 pp. від Демократичної партії.

Авраам Лінкольн (1809 — 1865) — президент США у 1861 — 1865 pp. Виражав інтереси торгово-промислової буржуазії Півночі. Видний державний діяч, один із організаторів Республіканської партії, національний герой американського народу. Видав Закон про гомстеди, скасував рабство на всій території США. Відзначався чесністю, особистою приязністю і веселою вдачею. Убитий агентом рабовласників.

Ендрю Джонсон ( 1808 — 1875 ) — американський президент у 1865 — 1869 pp. від Республіканської партії.

Улліс Грант (1822 — 1885) — 18-й президент США в 1869 — 1877 pp. від Республіканської партії, генерал. Під час громадянської війни у США був головнокомандувачем армії Півночі.

Рутерфорд Хейс ( 1822 — 1893) — президент США з 1877 р. від Республіканської партії. На виборах 1876 р. жоден із кандидатів не одержав необхідної більшості. Була укладена таємна угода з лідером Демократичної партії С. Тілденом і перемогу визнали за Хейсом. Домігшися цієї поступки від Демократичної партії, республіканці дали згоду на виведення федеральних військ із території трьох Південних штатів, що означало остаточну передачу влади на Півдні колишнім рабовласникам-плантаторам. Президент США у 1877 — 1881 pp.

Джеймс Гарфілд (1831 — 1881) — президент США у 1881 р. від Республіканської партії.

Честер Артур ( 1830 — 1886) — президент США у 1881 — 1885 pp. від Республіканської партії.

Стівен Клівленд (1837 — 1908) — президент США у 1885 — 1889 pp. від Демократичної партії.

Бенджамін Гаррісон (1833 — 1901) — президент США у 1889 -1893 pp. від Республіканської партії.

Стівен Клівлевд (1837 — 1908) — президент США у 1893 — 1897 pp. від Демократичної партії.

Вільям Мак-Кінлі (1843 — 1901) — президент США у 1897 -1901 pp.

Японія

Токугава —династія, що перебувала при владі з 1600 р. на чолі з єдиновласним правителем Японії — сьогуном. Аж до середини XIX ст. Японія була ізольована від усього капіталістичного світу.

На вимогу опозиції 9 листопада 1867 р. останній сьогун династії Токугава Йосінобу (Кейкі) підписав розпорядження про повернення верховної влади в Японії імператорові Муцухіто. При цьому сьогун заявив, що погодиться із цим рішенням за умов збереження у своїх руках усіх своїх величезних земельних володінь і забезпечить собі провідну роль у новому уряді.

З січня 1868 р. імператор Муцухіто видав указ про повалення сьогуна, позбавлення його всіх політичних прав і про передачу йому казни і всіх земельних володінь. Сьогун добровільно здати владу не захотів і організував збройний опір. 27 — 30 січня 1868 р. війська сьогуна зазнали нищівної поразки у битвах при Тобі і Фусимі. Сьогун Токугава Йосінобу був змушений капітулювати.

Муцухіто (1852 — 1912) — японський імператор з 1867 р. (став імператором у п’ятнадцятирічному віці). Період правління Муцухіто з 1868 р. називався мейдзі — епохою освіченого правління. Був першим імператором Японії після повалення сьогунату. Під час його правління були проведені ліберально-демократичні реформи та у 1889 р. була прийнята Конституція.

Китай

Даогуан — імператор у 1820 — 1850 pp.

Слабовільний державний діяч, який перебував під впливом найбільш консервативних і реакційних чиновників. У період Першої опіумної війни 1840 — 1842 pp. проявив капітулянтську позицію і підписав Нанкінський договір, який передбачав відкриття для англійської торгівлі п’яти китайських портів (Шанхай, Нінба, Фучжоу, Сяминь, Гуанчжоу), на вигідних для Великої Британії умовах. Було санкціоновано анексію Великою Британією о. Гонконгу. Крім того, Китай був змушений сплатити контрибуцію у розмірі 21 млн фунтів. У 1844 р. аналогічні кабальні договори були нав’язані Китаю США та Францією.

Ци Сі (1835 — 1908) — маньчжурська імператриця, яка правила з 1861 р. по 1908 р.

Спочатку вона була наложницею, а згодом дружиною імператора Сянь Фина. У 1861 - 1873 pp., 1875 — 1885 pp. — регенша.

Зосередила всю владу у своїх руках, була крайнє підозрілою, підступною і жорстокою. Безжалісно придушувала народні повстання, чинила опір реформаторському рухові. У відносинах з західними державами проводила капітулянтську політику. Найбільше в історії Китаю народне Тайпінське повстання було придушено об’єднаними силами внутрішньої та зовнішньої реакції.

У 60 — 70-х роках XIX ст. було придушено повстання мусульман у західних провінціях Китаю, у 90-х роках жорстоко розправилася зі спробою проведення помірних буржуазних реформ, прихильників яких було заарештовано і страчено

Кому належать слова

„Тільки в одній моїй особі перебуває королівська влада” — так висловлювався про свою владу Людовик XV (1710 — 1774).

„Після нас хоч потоп” — слова Людовика XV.

„Це законно, бо я цього хочу” — так висловився про свою необмежену владу Людовик XVI (1754 — 1793).

«У Франції монарх говорить, а народ слухається» — слова міністра Людовика XVI графа Вержена.

„Свобода — це права робити все, що дозволено законом” — таке визначення свободи дав Монтеск’є.

„Духовенство служить королю молитвами, дворянство — шпагою, третій стан — майном” — французька приказка.

„Якби Бога не було, то його слід було б вигадати” — слова французького письменника та філософа епохи Просвітництва Ф. Вольтера, який виступав проти католицької церкви, але вважав, що релігія потрібна для управління народом.

„Некоронований король республіки, наук і мистецтв” — так у багатьох країнах Європи називали Вольтера.

„Людина народжується вільною, а сьогодні вона в кайданах” — такими словами починає свою книгу Ж. Руссо „Про суспільний договір”.

„Насильство, на якому тримається деспотизм, може бути ліквідоване тільки за допомогою насильства” — слова Жан-Жака Руссо, який вважав, що народ має право на опір тиранам.

"Якщо не було б Руссо, то не було б і Великої французької революції" — так оцінював великого філософа Наполеон Бонапарт.

„Я не поділяю Ваших переконань. Але я готовий віддати життя, щоб Ви могли їх сповідувати” — слова визначного мислителя Вольтера.

„Наберіться відваги й мисліть самостійно” — заклик Вольтера, який не втрачає актуальності і в наші дні.

„Свобода! Рівність! Братерство!” — це гасло породили просвітники, а пізніше воно стало гаслом Французької революції.

„...З цього дня починається нова ера в історії світу” — так видатний німецький поет і письменник Гете сказав про перший день Великої французької революції.

„ Власність! Свобода! Рівність! ” — гасло Наполеона, який виражав інтереси великої буржуазії, захищав приватну власність, виступав за свободу підприємницької діяльності.

„Суспільство без релігії подібне до корабля без компаса” — ці слова належать Наполеону Бонапарту.

„Я запропонував заснувати цей Революційний трибунал. Тепер я прошу пробачення за це у Бога та у людей” — слова Дантона, який відіграв велику роль в організації захисту Вітчизни. За часів Якобінської диктатури з його ініціативи було створено Революційний трибунал, але згодом він сам був страчений цим трибуналом у період терору.

„Вірогідність нової війни між Росією та Францією виникла майже разом із Тільзітським миром. Сам по собі мир містив у собі майже всі елементи війни” — слова державного діяча Росії М. Сперанського.

„Політика гойдалок” — так називали політику Директорії, бо вона була не в змозі впоратися з прихильниками монархії і водночас побоювалася революційних виступів народу і тому хиталася від одних до інших.

„Моя істинна слава не в сорока битвах, виграних мною, Ватерлоо їх усі перекреслило. Але не буде і не може бути забутий Цивільний кодекс” — слова Наполеона Бонапарта, бо прийняття Цивільного кодексу юридично ліквідувало пережитки феодальних відносин і закріплювало основи буржуазних відносин та стало завершенням процесу формування цивільного права у буржуазному суспільстві. У ньому було закріплено:

• рівність громадян перед законом;

• свободу совісті;

• недоторканність особи;

• право приватної власності.

„Від великого до кумедного один крок” — слова Наполеона, які стосуються його загарбницького походу в Росію. Тікаючи з Росії у грудні 1812 р. під час переправи через річку Березіна, Наполеон мало не потрапив у полон. Цю фразу Наполеон сказав своїм воєначальникам, маючи на увазі ту безвихідь, в якій опинився він та його непереможна армія у Росії, і той жалюгідний вигляд його солдатів, які в паніці тікали від російських військ.

„Для того щоб управляти світом, немає інших секретів, крім того, щоб бути сильним; сила не знає ані помилок, ані ілюзій” — слова Наполеона.

„Жити працюючи, або вмерти б’ючись” — слова, вишиті на чорному прапорі відчаю, з яким у руках робітники Ліона у Франції піднялися на боротьбу за свої права, захопили місто і протягом десяти днів утримували його в своїх руках.

„Воля Росії почнеться з повстання кріпаків” — слова О. Герцена.

„Мої народи чужі один одному: тим краще. Вони не хворіють одночасно однаковими болячками... Я наставляю угорців на італійців, італійців на угорців. Вони не розуміють і ненавидять один одного. їхня прихильність породжує порядок, їхня ворожнеча — загальний мир” — слова австрійського імператора Франца-Йосипа І про політику в багатонаціональній Австро-Угорській імперії „поділяй і владарюй”.

„Італія врятує себе свободою” — слова видатного італійського державного діяча XIX ст. — прем’єр-міністра Сардинського королівства Кавура, який виступав за об’єднання Італії на чолі з Сардинською монархією.

„Італія впорається сама” — гасло боротьби відомого італійського діяча Джузеппе Мадзіні, який вів боротьбу за визволення Італії від австрійського панування і об’єднання Італії в єдину демократичну республіку.

„Я звик підпорядковувати кожне своє політичне переконання меті об’єднання Італії, як би це не відбулося» — слова Дж. Гарібальді.

„Не промовами і постановами більшості вирішуються великі справи сучасності, а залізом і кров’ю» — слова імперського канцлера Отто фон Бісмарка, який виступав за об’єднання Німеччини, спираючись на військову силу. Він використовував війну як знаряддя політики.

„Сила переважає право” — такий основний принцип прусської політики запровадив Отто фон Бісмарк.

„З багнетом можна вирішувати геть усе” — слова Отто фон Бісмарка, який вирішував міжнародні проблеми війною.

„Морські інтереси Німеччини зросли з утворенням імперії’ — слова німецького морського міністра Тірпіца.

„Він був тим, чим Бетховен у музиці, Данте — у поезії, Рафаель — у живопису, Христос — у філософії життя” — таку оцінку Аврааму Лінкольну, оцінюючи його заслуги, дав російський письменник Л. Толстой.

„Наріст на капіталізмі” — так вважав плантаційне рабство на Півдні США К. Маркс.

„Бавовник, рис, тютюн та морські припаси правлять світом" — слова сенатора з південних штатів, оцінюючи становище напередодні громадянської війни в США.

„Власність — це крадіжка” — вислів французького філософа, теоретика анархізму П’єра Прудона.

„Визволення робітничого класу може бути досягнуто лише самими робітниками” — слова К. Маркса, написані ним в „Установчому маніфесті” — програмному документі І Інтернаціоналу.

„Нещасні люди, нещасна Греція, я віддав їй мій час, мої гроші, моє здоров’я, а нині віддаю моє життя” — слова видатного англійського письменника Дж. Байрона, який брав активну участь у національно-визвольній боротьбі народу Греції і загинув від лихоманки.

„Володар дум” — так називали англійського поета Дж. Байрона.

„Родом з Варшави, серцем — поляк, талантом — громадянин світу” — так говорили про геніального польського піаніста та композитора Ф. Шопена.

„Я хочу, щоб усе було національним: сюжет, музика — настільки, щоб мої дорогі співвітчизники відчували себе вдома, а не за кордоном ” — слова великого композитора цього періоду М. Глінки.

„Визволившись з-під влади королів та імператорів, тричі оголосивши себе вільною, Франція підкорилася фінансовим товариствам, що розпоряджаються багатствами країни й скеровують громадську думку” — таку оцінку Франції кінця XIX cт. дав видатний французький письменник Анатоль Франс.

„Життя, побачене крізь темперамент художника” — так охарактеризував мистецький стиль Вінсента ван Гога Е. Золя.

Поняття і терміни згідно з програмою

Аболіціонізм — суспільний рух у США наприкінці

XVIII — на початку XIX ст. за скасування рабства негрів. Він об’єднував передову інтелігенцію, дрібну буржуазію, фермерів, робітників.

Антимонопольне законодавство — закони, спрямовані на обмеження влади великих монополій, які диктували ціни, розправлялися з конкурентами, підкуповували чиновників, чинили зловживання. За цими законами вводилося судове переслідування за заподіяну шкоду внаслідок незаконних дій монополій.

Афроамериканці — чорношкіре населення США — потомки вивезеного із територій Африки чорношкірого населення внаслідок работоргівлі, що тривала з середини XV до середини XIX ст.

„Весна народів” — революційні події 1848 — 1849 pp. в Європі, що були надією народів на національне і соціальне визволення, на широку демократизацію суспільства, утвердження громадянських свобод.

Гора і Жиронда — політичні угруповання (партії) у Національному конвенті періоду Великої французької революції. Гора — монтаньяри, які у залі засідань займали верхні лави, їхні лідери мали авторитет у Якобінському клубі, тому їх ще називали якобінцями. Виражали інтереси демократичної буржуазії, частини селянства та міських низів. Жиронда — угруповання, які згуртувалися навколо депутатів від департаменту Жиронди — представляли інтереси промислово- торгової буржуазії.

Громадянська війна — організована збройна боротьба за державну владу між соціальними групами усередині держави.

Двопартійна система — система, за якої дві найбільші партії періодично змінюють одна одну при владі. Одна з партій час від часу стає правлячою, інша — опозиційною. Двопартійна система не виключає існування інших партій, які, однак, з різних причин не беруть реальної участі в управлінні державою.

Декабристи — російські дворянські революціонери, які в грудні 1825 р. вперше в історії Росії очолили збройне повстання проти самодержавства і феодально-кріпосницьких порядків.

Демократія — народовладдя, політичний устрій, який базується на визнанні політичних свобод, громадянських прав особи, а також таких принципів: розподіл, влади, легальність опозиції, правління не осіб, а закону (правова держава), незалежність від влади засобів масової інформації, конституційне розв’язання конфліктів.

Директорія — уряд Французької республіки, створений на основі Конституції 1795 р. Складався з п’ятьох членів Законодавчого корпусу — Директорії, що обиралася Радою п’ятисот та Радою старійшин. Щороку один із членів Директорії вибував за жеребкуванням і змінювався шляхом, виборів. Головною особою в першому складі Директорії став Поль Баррас. Виражала інтереси «нової буржуазії», які нажилися на продовольчій і земельній спекуляції.

Директорія проіснувала з 4 листопада 1795 р. до 10 листопада 1799 р.

Доба Мейдзі — епоха освіченого правління імператора Муцухіто у 1868 — 1912 pp., коли було здійснено численні реформи (адміністративна, аграрна, фінансова, соціальна, військова, освітня), що сприяли індустріалізації країни.

Духовне життя — внутрішнє життя людини, система знань, переконань, почуттів, вірувань, орієнтованих на загальнолюдські цінності.

Західники - представники одного з напрямів російської громадської думки 40-х років XIX ст., що виступали за ліквідацію кріпацтва та необхідність розвитку Росії за західноєвропейським зразком.

Ідеологія — система політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних і філософських поглядів та ідей, у яких усвідомлюються й оцінюються ставлення людей до дійсності.

Інвестиції — довгострокові вкладення капіталу у галузі економіки всередині країни і за кордоном.

Індустріальне суспільство — суспільство, в якому завершено процес створення великої, технічно розвиненої промисловості (як основи і провідного сектора економіки) і відповідних їй соціальних та політичних структур.

Інтервенція - насильницьке втручання однієї або кількох держав у внутрішні справи іншої держави або в її відносини з третіми державами. Інтервенція буває економічна, воєнна або дипломатична.

Капіталізм — суспільно-економічний устрій, заснований на приватній власності на засоби виробництва й експлуатації найманої праці капіталом.

Класи — великі групи людей, об’єднаних стосунком до власності на засоби виробництва та розподілу суспільного продукту.

Клерикалізм — політична течія, прихильники якої домагаються провідної ролі церкви та духовенства в політичному й культурному житті суспільства.

Кодекси Наполеона — зводи законів Цивільний (1804), Комерційний (1808), Кримінальний (1811) кодекси, які були розроблені і впроваджені в життя за правління Наполеона. У кодексах закладено правову основу панування буржуазії.

Колонія — країна або територія, що позбавлена самостійності та перебуває під владою іноземної держави (метрополії).

Комінтерн — назва міжнародного об’єднання комуністичних партій і організацій.

Консерватизм — прихильність до традиційних цінностей суспільства.

Конституційний конфлікт - зіткнення інтересів різних гілок влади всередині країни.

Консулат — період історії Франції від державного перевороту 18-го брюмера (9 листопада) 1799 p., здійсненого Наполеоном Бонапартом, до проголошення його імператором (18 травня 1804 p.). У період консульства влада формально належала трьом консулам (Бонапарту, Роже-Дюко, Сійєсу),

що були обрані на 10-річний термін, але фактично влада перебувала в руках Наполеона.

Континентальна блокада — блокада Великої Британії після підписання Наполеоном Берлінського декрету від 21 листопада 1806 p., щоб задушити Велику Британію економічно, закривши для неї ринки Європи. Було заборонено всім залежним від Франції державам торгувати з Великою Британією. Тривала з 21 листопада 1806 р. по квітень 1814 р.

Конфедерація — одна з форм державного устрою, постійний союз суверенних держав, створений для координації та досягнення політичних, економічних або військових цілей. Конфедерація не має єдиної території, громадянства, спільної правової й податкової системи. Конфедерація утворює центральні органи, які мають повноваження, делеговані їм державами — членами союзу. їх рішення приймають і здійснюють тільки за згодою держав, що належать до конфедерації.

Корпорація — форма акціонерного товариства, яка згодом стала головною формою монополістичних об’єднань (особливо в XX ст.).

Культура —історично певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя й діяльності людей, а також у створенні ними матеріальних і духовних цінностей.

Лібералізм — ідеологія та суспільно-політична течія, яка об’єднує прихильників парламентаризму, політичних прав і свобод особи, демократизації суспільства, приватного підприємництва. Заперечує революційний шлях перетворень, домагається змін у суспільстві легальними засобами, реформами.

Липнева монархія — верхівка фінансово-промислової буржуазії, яка прийшла до влади внаслідок Липневої революції 1830 p., коли було скинуто політичну владу дворян, повалено династію Бурбонів і встановлено буржуазну монархію.

Існувала у період з 1830 р. по 1848 р. Королем Франції був Луї Філіпп.

Маніфест — особливий урочистий акт (звертання) голови держави або вищого органу державної влади до населення в зв’язку з важливою політичною подією; відозва, декларація політичної партії або громадської організації з програмою чи основними принципами діяльності.

Марксизм — течія суспільно-політичної думки, система філософських, економічних , соціально-політичних поглядів, основоположниками яких були К. Маркс і Ф. Енгельс і які становлять революційну ідеологію пролетаріату.

Метрополія — держава, що володіє колоніями.

Міграція — переселення, переміщення людей зі зміною місця проживання.

Міжнародний робітничий рух — боротьба робітників різних країн за свої економічні та політичні права, міжнародна солідарність та взаємодопомога в боротьбі з капіталізмом, створення міжнародної організації робітників.

Модернізація — процес змін, під час яких менш розвинені суспільства набувають рис, притаманних розвиненішим; свідоме проведення державою якісних перетворень у всіх сферах суспільною життя з урахуванням досвіду передових країн.

Монополія — велике підприємницьке об’єднання.

Народництво — ідеологія та громадсько-політична течія, що панувала серед різночинної інтелігенції Росії та України в 60—90-х роках XIX ст., яка виражала інтереси селян, виступала проти кріпацтва та капіталістичного розвитку Росії, за повалення царизму шляхом селянської соціальної революції.

Науково-технічна революція — корінний переворот у продуктивних силах суспільства, коли наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу.

Національне відродження — національне відродження європейських держав, спричинене потребою національного самозбереження, що сприяло згуртуванню народів, підносило його самосвідомість, сприяло утвердженню визвольних ідей.

Національно-визвольний рух — боротьба народів колоніальних і залежних країн за своє національне й соціальне визволення.

Панамериканізм — політична доктрина, що пропагує створення воєнно-політичного блоку всіх країн Американського континенту під зверхністю США.

Північнонімецький Союз — союз 22 німецьких держав з Пруссією, підписаний наприкінці серпня 1866 р. Північно- німецький союз мав свою Конституцію (1867 p.), свій парламент і Союзну раду, яка формувалася з міністрів і представників держав. Більшість депутатських місць належала депутатам Пруссії, що закріпило її гегемонію в Союзі. Під чорно-білим прапором Гогенцоллернів, який знизу прикрасила червона смуга, була об’єднана Північна Німеччина.

Плантаційне господарство - бавовносіяльне господарство Півдня США, основане на використанні праці рабів.

Політика — галузь діяльності, пов’язана з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є завоювання, утримання й використання державної влади.

Політика вільної торгівлі — торгівля, що не мала ніяких обмежень і проводилася Великою Британією у першій половині XIX ст., яка стала монополістом на світовому ринку промислових товарів. Було скасовано низку ввізних мит на сировину, продовольство та товари, необхідні для англійської промисловості, та знято заборони на зовнішню торгівлю в багатьох регіонах світу (в країнах Латинської Америки), що сприяло зростанню англійського експорту та формуванню світового ринку. Велика Британія ставала світовим центром торгівлі та мореплавства.

Політична реакція - політичний опір панівних класів, що віджили, суспільному прогресу, прагнення їх закріпити або поновити старі порядки. Реакція проявляється у вигляді масового терору й насильства над народом.

Права і свободи громадянина — невід’ємні права людини і громадянина, які держави зобов’язувалися гарантувати громадянину і суспільству.

У Франції вони були закріплені у Декларації прав людини і громадянина, проголошеній Установчими зборами 26 серпня 1789 р. Обґрунтовано невід’ємність прав кожної людини, що були їй даровані самою природою, бо „люди народжуються вільними й рівними у своїх правах”, а основне завдання держави — забезпечення прав та свобод людини — свободи слова, думки, совісті, друку, недоторканність особи і приватної власності, рівність усіх перед законом.

Просвітництво - ідейна течія, пов’язана з боротьбою буржуазії та народних мас проти феодалізму: боролися за встановлення „царства розуму” на засадах „природної рівності”, за політичну свободу і громадянську рівність.

Расова політика — політика, що ґрунтується на положенні про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас, які розділяються на „вищі” (повноцінні) та „нижчі” (неповноцінні).

Революція — докорінна якісна зміна в розвитку явищ природи, суспільства, пізнання.

Реконструкція Півдня — період перебудови соціальних і політичних відносин на Півдні США, знищення колишніх порядків у південних штатах та відновлення державної єдності.

Реставрація — відновлення старого, поваленого революцією ладу або династії, а також період панування відновлених реакційних режимів.

Реформа — перетворення, зміна, нововведення, яке не знищує основи наявної структури.

Ринкова економіка — економіка, не пов’язана з плановими завданнями, орієнтована на конкуренцію, на розвиток товарно-грошових відносин.

Світова політика — політика німецького імператора Вільгельма II, спрямована на досягнення світового панування за допомогою мілітаризації економіки та сильної боєздатної армії.

Священний союз — союз Австрії, Пруссії та Росії, створений у вересні 1815 p., щоб увічнити феодальні монархії та перешкодити визвольним рухам народів Європи. Згодом до нього приєдналися монархи майже всіх європейських держав. Велика Британія не ввійшла до Священного союзу, але підтримувала його в придушенні революції.

Сегрегація — відокремлення, расове відмежування білого населення від корінного та чорношкірого населення.

Сипаї — війська в Індії, в яких солдати були з місцевого населення, а офіцери — здебільшого англійці.

Соціал-демократія — ідейно-політична течія, що спирається на ідеї соціальної справедливості, свободи і рівності, демократичного перетворення суспільства, розширення соціальної політики держави, виникла наприкінці XIX ст.

Союз трьох імператорів - союз Австро-Угорщини, Німеччини та Росії, створений на основі підписаних угод у 1873, 1881, 1884 роках. Союз виявився недовговічним насамперед через австро-російські суперечності на Балканах. У цьому конфлікті Німеччина підтримала Австро-Угоршину. Через гострі протиріччя серед його учасників Союз розпався у 1887 р.

„Сто днів” — період правління Наполеона після його повернення із заслання з о. Ельби у 1815 p., яке тривало з 20 березня 1815 р. по 22 червня 1815 р. Після розгрому Наполеона.

у битві біля Ватерлоо і другого зречення його престолу повністю припинилася політична діяльність Наполеона. Його було заслано на о. Св. Олени, біля західного узбережжя Африки, де він і помер 182 і р.

Суфражизм — рух за виборчі права жінок. Найбільшого поширення набрав у Великій Британії та США наприкінці XIX ст.

Тайпіни — прибічники вчення Хун Сюцюаня про створення „небесної держави загального благоденства”, які повстали проти маньчжурської династії Цін у 1851 — 1864 pp. у Китаї.

Територіальний поділ світу — поділ територій між провідними країнами світу, щоб домогтися світового панування, розширення сфер свого впливу, загарбання нових земель, розширення джерел сировини та ринків збуту своїх товарів.

Термідоріанці — буржуазія, яка розбагатіла під час революції, прийшла до влади унаслідок державного перевороту 9-го термідора (27 липня) 1794 p., під час якого було скинуто якобінську диктатуру.

Тероризм — особлива форма політичного насильства, якому притаманна жорстокість, цілеспрямованість.

Тред-юніони — професійні спілки Великої Британії та деяких інших країн (Австралії, Нової Зеландії), до яких належать кваліфіковані робітники, що об’єднують своїх членів за цеховим, а не виробничим принципом. У Великій Британії перші тред-юніони виникли в XVIII ст., а в 1868 р. було створено Британський конгрес тред-юніонів, члени якого належали до лейбористської партії на засадах колективного членства.

Троїстий союз — воєнно-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, спрямований проти Великої Британії, Франції та Росії, створений 20 травня 1882 р.

Урбанізація — кількісне збільшення міст, розвиток міст, міського господарства, збільшення міського населення, переміщення сільського населення в міста.

Утопічний соціалізм — утопічні (нездійсненні) соціалістичні ідеї про справедливе суспільство без експлуатації і гноблення, які поширювалися у XIX ст. у творах Анрі Сен-Сімона, Шарля Фур’є, Роберта Оуена, які критикували вади капіталістичного життя, проповідували ідеальне суспільство, яке буде досягнуте освітою і моральними переконаннями, вірили в мирну перебудову суспільства.

Федерація — форма державного устрою, за якої кілька державних утворень об’єднуються в одну союзну державу, зберігаючи власну державну структуру і суверенітет.

Фемінізм — жіночий рух за зрівняння жінок у правах з чоловіками.

Чартизм — перший масовий політично оформлений революційний рух англійських робітників у 30—50-х роках XIX ст. Свої вимоги чартисти виклали у вигляді законопроекту. Політичні вимоги стосувалися демократизації державного устрою Великої Британії (загальне виборче право, таємне голосування тощо) і були викладені в 1838 р. в петиції до парламенту, в так званій „Народній хартії” (звідси й назва). У 1840 р. засновано Національну чартистську асоціацію — першу масову робітничу партію. Визначальною вимогою в чартизмі була боротьба за реформування виборчої системи в країні.

Якобінці — представники політичної течії в період Великої французької революції, що виражали інтереси революційно-демократичної буржуазії, яка виступала разом із селянством і плебейством. Під час революції встановили диктаторський режим. Назва — від місця засідання у залі колишньої бібліотеки монастиря святого Якова.

Опорні конспекти

Вступ

Світ наприкінці XVIII - у XIX ст.

Періодизація нової історії

Нова історія — це час великих змін в економічному, політичному, релігійному і соціальному житті Європи та світу, час зародження і розвитку капіталістичного (буржуазного) способу виробництва, час формування основ індустріального суспільства. Людство переходить від аграрного до індустріального суспільства, розвиток якого визначали промисловість, технічний прогрес і використання машин.

Нова історія поділяється на два періоди:

перший — XVI — кінець XVIII ст. (цей період ми вивчали у 8 класі);

другий — кінець XVIII — XIX ст. (цей період ми вивчаємо у 9 класі).

Відбулися глибокі якісні зміни в житті всього людства. Другий період нової історії — це період становлення і розвитку індустріального суспільства, індустріального типу цивілізації й утвердження його зрілості, період радикальних змін у всіх сферах життя — політичній, економічній, суспільній, соціальній, культурній, ідеологічній, період перемоги й утвердження ринкових відносин у передових країнах світу. Розширюється сфера діяльності товарно-грошових відносин.

Новий тип цивілізації розвинувся внаслідок таких найвизначніших подій:

• війни за незалежність північноамериканських колоній;

• промислового перевороту у Великій Британії;

• охоплення промисловою революцією більшості країн Європи;

• французької революції кінця XVIII ст.

Початок другого періоду нової історії — це Велика французька революція кінця XVIII ст., яка:

• зруйнувала феодально-абсолютистські перепони на шляху розвитку приватного капіталістичного підприємництва;

• усунула відмінності між станами у суспільстві, фактично зламала становий устрій;

• проголосила принцип рівноправності всіх громадян;

• встановила республіканську форму правління;

• проголосила священними і недоторканними права людини на свободу, безпеку, на власність;

• започаткувала в європейських країнах рух жінок за зрівняння їх у правах з чоловіками;

• змінила напрям історичного розвитку Франції;

• стала поворотним пунктом у європейській історії.

Загальна характеристика змін

У господарюванні	1. Це епоха швидкої ломки феодально-кріпосницьких відносин, які пережили себе. 2. Відбувається швидкий індустріальний розвиток країн Західної Європи й Америки, розвивається вільна ринкова економіка. 3. Мілітаризація економіки, яка веде до зростання непродуктивних витрат. Озброєння й військове спорядження знищують не лише у війнах, а й через “моральне” старіння, а на них витрачають величезні кошти, часто завдяки збільшенню податків з населення. 4. Люди навчилися протистояти природній стихії. Вони підвищували родючість ґрунту, використовуючи добрива та сівозміну, висушували болота, виборювали землі в моря, вчилися господарювати, спираючись на передовий досвід та знання. 5. Посилюється влада грошей. 6.Становлення капіталістичного способу виробництва відбувалося нерівномірно. 7. Більшість країн (за винятком Великої Британії) залишалися державами з багатоукладною змішаною економікою. 8. Промислова революція охопила більшість країн Європи. 9. У землеробстві розпочалося використання сільськогосподарських машин, які з’явилися у Великій Британії наприкінці XVIII ст. (багатолемішні плуги, кінні сівалки, жниварки, молотарки тощо). Утім нову техніку могли використовувати лише великі капіталістичні підприємства, які були пов’язані з ринком. 10. У землеробстві більшості країн переважали дрібні селянські господарства, в яких панувала ручна праця.
У політичному житті	1.На зміну абсолютним монархіям приходять конституційні. 2. Держави почали спиратися на систему правових норм, органи влади й управління, армію, поліцію, засоби ідеологічного впливу на суспільство. 3. Це епоха буржуазно-демократичних і національних рухів. 4. Дедалі більшу роль починає відігравати буржуазія, особливо промислова. 5. Процес ліквідації феодалізму і розвитку капіталізму є одночасно процесом зародження національної самосвідомості пригноблених народів, утворенням націй і національних держав. 6. Ведеться боротьба за ліквідацію станової нерівності, різних привілеїв, повалення абсолютизму. Форми цієї боротьби: • революційні — характеризуються насильницькими збройними методами; • реформаторські — відбувається перетворення абсолютної монархії на конституційну через проведення реформ і досягнення компромісу між дворянством та буржуазією. 7. Встановлюються такі форми правління, як республіка чи конституційна монархія. 8. У багатьох країнах було прийнято конституції, почали діяти закони. 9. Поширюються об’єднавчі рухи, наслідком яких стало утворення національних (Італія, Німеччина) та незалежних держав (Чорногорія, Сербія тощо).
У суспільному житті	1. Ліквідовується станова нерівність. 2. Скасовано привілеї окремих станів (духовенства і дворянства). 3. Розширюються громадянські права. 4. Істотно змінилася соціальна структура суспільства. Все більшу роль відіграють такі верстви населення, як буржуазія (підприємці), наймані робітники, інтелігенція. 5. Зростає чисельність робітничого класу. В середині XIX ст. у найрозвиненіших країнах промислових робітників налічувалося лише 9 млн осіб, на початку XX ст. — 30 млн. 6. 3 розвитком промисловості формується технічна інтелігенція. 7. Виникає значний прошарок інтелігенції: лікарі, вчителі, адвокати, літератори тощо. 8. Поглибилася відмінність між багатими і бідними. 9. Відбувається процес формування націй. 10. Створювалися професійні спілки, які захищали людей найманої праці.
Утвердження парламентаризму	1. У багатьох країнах Європи встановлюється така форма правління, як республіка. 2. Запроваджується принцип виборності влади, ширшого виборчого права, розмежування гілок влади. 3. У багатьох країнах права громадян та організацію системи влади почали регулювати закони, насамперед Основний закон — Конституція. 4. Ведеться боротьба за розширення демократії. 5. Виборність влади, передусім законодавчої (парламенту), давала можливість різним верствами суспільства задля захисту інтересів обирати до представницького органу своїх представників.
У розвитку духовної сфери суспільства	1. Відбувається послаблення традиційних релігій і зростання та поширення різних ідеологічних течій. Консерватизм — суспільно-політична течія, що об’єднувала прихильників збереження старих норм і традицій, які вороже ставилися до всього нового, прогресивного. Лібералізм — суспільно-політична течія, яка об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, громадянських прав та свобод особистості. Націоналізм — суспільно-політична течія, яка визначала головну роль нації в суспільстві, проповідувала пріоритет і вищість загальнонаціональних інтересів. Радикалізм — суспільно-політична течія, яка об’єднувала прихильників рішучих методів боротьби у розв’язанні політичних проблем. Прихильники радикалізму ставили питання про проведення часткових демократичних реформ. Соціалізм — вчення про докорінну перебудову суспільства, за якої утвердиться загальна рівність, не буде експлуатації людини людиною, буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва. 2. В усіх країнах у другій половині XIX — на початку XX ст. посилився робітничий рух й утворилися масові робітничі організації — партії, профспілки. 3. Розвивався жіночий рух. 4. Активізувалася місіонерська діяльність католицької церкви в Африці, Передній Азії, православної — на Далекому Сході. 5. Активно пропагується культ сили, шовінізм та расизм. Шовінізм — агресивна форма націоналізму, якій притаманні звеличення основної нації і приниження всіх інших народів. Расизм — сукупність концепцій, що ґрунтуються на положенні про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас, які поділяються на «вищі» (повноцінні) та «нижчі» (неповноцінні).
Технічний прогрес	1. Індустріальний характер суспільства зумовив прискорений розвиток науки та освіти. 2. Відбувався бурхливий економічний розвиток на основі науково-технічного прогресу. 3. Досягнення науки та техніки впроваджуються в промислове та сільськогосподарське виробництво. 4. В обстановці гонки озброєнь нові технічні винаходи впроваджуються у воєнне виробництво. 5. Відбувається промислова революція, яка розпочалася у Великій Британії у ХVIII ст., охопила у XIX ст. більшість європейських країн і США, але до 60-х років завершилася лише у Великій Британії, яка перетворилася на «промислову майстерню світу». 6. Створено нові типи двигунів. 7. Бурхливо розвивається мережа залізниць: у 1830 р. у всьому світі було 332 км залізниць, у 1835 р. — 8 тис., у 1870 р. — 200 тис. км. 8. Розвивається океанське мореплавство. 9. Було винайдено радіо, телефон, телеграф. 10. Створено автомобіль і літак. 11. Успішно розвивалася електроенергетика й електротехніка. 12. Удосконалювалася військова техніка (вогнепальна зброя, бездимний порох, далекобійна артилерія тощо). 13. XIX ст. називають віком заліза, машин і парового двигуна. Основний двигун — парова машина. Винахід удосконаленої парової машини дав надійний двигун не тільки для фабричних верстатів, а й для транспорту. Залізо і сталь стають основними матеріалами для виготовлення інструментів і машин. Головний вид топлива — кам’яне вугілля, а з середини XIX ст. — нафта. Науково-технічний прогрес—це взаємопов’язаний, поступальний розвиток науки і техніки. Метою впровадження досягнень науки і техніки у виробництво було: одержання великих прибутків; зміцнення своїх економічних позицій; перемога у конкурентній боротьбі.
Технічний прогрес і землеробство	1.Промислова революція сприяла зростанню міст і чисельності міського населення у розвинених країнах світу, що вело до зменшення сільськогосподарського населення. Це вимагало збільшувати виробництво сільськогосподарської продукції за меншої чисельності працівників сільського господарства. 2. Зростала площа міст, а також територій, зайнятих під промислові потреби, а це зумовило скорочення орних земель. Потрібно було значну увагу звертати на підвищення врожайності сільськогосподарських культур (інтенсивний спосіб розвитку сільського господарства). Застосовували добрива, в тому числі й штучні — кісткове борошно, вапно тощо. 3. У землеробстві почали застосовувати багатопільну систему ведення господарства, за якої всю землю зорювали і використовували під різні культури так, щоб нова культура повертала речовини, взяті з неї попередньою культурою. 4. У сільському господарстві впроваджували досягнення науки. Німецький вчений Ю. Лібіх, один із засновників агрохімії, у 1840 р. розробив теорію мінерального живлення рослин, що дало можливість використовувати в сільському господарстві мінеральні добрива. 5. У сільському господарстві почали використовувати сільськогосподарські машини (з’явилися у Великій Британії наприкінці XVIII ст.): • для оброблення землі — кінні багатолемішні плуги, • для сіяння — кінні сівалки, • для збирання зернових — жниварки на кінній тязі, • для збирання сіна — сінокосарки, • для обмолоту зерна — молотарки. Висновки 1. Машини у сільське господарство впроваджували значно повільніше, ніж у промисловість. 2. Тільки великі капіталістичні господарства поміщиків-підприємців використовували нову техніку, а в дрібних селянських господарствах, які були в більшості країн, переважала ручна праця. 3. Землеробство багатьох країнах світу було відсталим: — у рабовласницьких районах США використовували відсталу перелогову систему ведення господарства і обробіток землі мотикою; — у багатьох районах Південної Америки, Азії, Африки переважало первісне мотичне землеробство; — у кріпосній Росії землеробство було відсталим і переважало трипілля. Перелогова система. По кількох роках вирощування сільськогосподарських культур і виснаження ґрунту лан залишали для “відпочинку” — природного відтворення родючості. Трипілля. Придатну для обробітку землю переділяли на три частини: одну — під озимі культури; другу — під ярові; третя — залишали під пасовища.
У побуті людей та їхньому світосприйнятті	Значні зміни в житті людей 1. 3 розвитком фабричної промисловості швидко зростали міста, які стали центрами фабрично- заводської промисловості, а також політичними і культурними центрами держави. 2. Збільшувалася чисельність міського населення внаслідок: • зростання фабрично-заводської промисловості, яка розміщувалася у містах; • аграрної революції, яка призвела до переселення значної частини сільського населення у міста; • значного зростання чисельності населення в країнах Європи. 3. Відбуваються значні міграції населення як усередині країн, так і за її межами. 4. Розвиток торгівлі і транспорту, будівництво каналів, шосейних шляхів допомагало долати замкнутість окремих районів, давало змогу пом’якшувати наслідки неврожаїв. 5. У життя людей входять різноманітні технічні досягнення і винаходи: • залізниця; • парові двигуни на флоті; • автомобіль, велосипед (фабричне виробництво велосипедів налагодив у 1866 р. у Франції Е. Мішо). 6. Вдосконалювали старі і будували нові дороги. 7. Було введено єдиний тариф на оплату поштових відправлень. 8. Використовували поштові марки. 9.Поширення набули швейні машини. 10. 3 1839 р. почали використовувати мистецтво фотографії. 11. З’являється ручна стрілецька зброя, яку вдосконалив американський зброяр С. Кольт (револьвер Кольта). 12. У будівництві міст почали використовувати нове планування вулиць. 13. З’являються передмістя з заводами й робітничими кварталами. 14. Використовують нові будівельні матеріали — метал, скло, бетон. 15. З’явилися нові меблі — дивани, крісла тощо. 16. Змінювався і побут: — у багатьох містах почали брукувати вулиці; — з кінця ХVIII ст. вулиці освітлювали олійними лампами; — з’явилися гасові лампи, стеаринові свічки; — з’явилася електрика; — широкого використання набули паперові шпалери; — почали будувати будинки з водопроводом; — винайдено радіо; — з’явилися перші автомобілі та літаки. 17. Село залишалося відсталим, забитим. 18. Чимало бідних селян переселялися до міст, де ставали робітниками. Вони працювали по 12—14 годин на день за мізерну платню. Дітей брали на роботу з семи років.
Основні риси міжнародного життя	І. Створювалася колоніальна система 1. Країни розвивалися нерівномірно. 2.Західноєвропейські держави створювали колоніальну систему. 3.Значна частина країн (наприклад, Латинська Америка) була обплутана різними формами економічної залежності. Значення колоній для країн Європи: — джерело дешевої сировини; — ринки збуту товарів; — вигідні місця для експорту капіталу; — великі резерви дешевої робочої сили; — резерви для поповнення провідних країн Європи солдатами; — плацдарм для захоплення нових територій. 4. У багатьох колоніях зростали національно- визвольні рухи. 5. Загострювалися суперечності між метрополіями і колоніями. II. Відбувалися безперервні війни • Загострювалися суперечності між основними індустріальними державами світу за переділ уже поділеного світу, за переділ колоній, за загарбання нових земель, за розширення ринків збуту своїх товарів. • Наростало збройне суперництво держав, що супроводжувалося численними війнами: — наполеонівські війни — кінець ХVIII ст. — 1815р.; — громадянська війна у США — 1861—1865 pp.; — інтервенція розвинених держав у Китай — 1851—1865 pp.; — Кримська війна — 1853—1856 рр.; — австро-прусська війна — 1866 p.; — франко-прусська війна — 1870 — 1871 pp.; — російсько-турецька війна — 1877—1878 pp.; — іспано-американська війна — 1898 р. та ін. Ідеологія — система ідей і поглядів (політичних, правових, філософських, релігійних, естетичних, моральних тощо), що виражають корінні інтереси, ідеали якогось класу чи іншої соціальної групи. Індустріальне суспільство — суспільство, в якому завершено процес створення великої, технологічно розвиненої промисловості й основу життя та діяльності якого становить промислове виробництво товарів. Колонія — територія або країна, що перебуває в політичній та економічній залежності від метрополії. Безпосереднє грабування колоній метрополіями, експлуатація їхніх жителів і природних ресурсів, обтяжливі податки й побори закріплювали та посилювали економічне і політичне відставання колоній. Колоніалізм — система воєнно-політичного та економічного поневолення слабкорозвинених країн сильнішими державами. У XVI — XVII ст. великими колоніальними державами стали Іспанія, Португалія, Голландія, пізніше Велика Британія, Франція, а наприкінці XIX — на початку XX ст.— Німеччина, США. Метрополії — країни, що володіли колоніями. Політичні партії — організації, які виражають думки різних верств населення та борються за їхні голоси перед кожними виборами. Промислова революція (промисловий переворот) — глибокі якісні зміни в житті суспільства, пов’язані з переходом від заснованого на ручній праці мануфактурного виробництва до машинного фабричного виробництва. Ринкові відносини — сукупність соціально-економічних відносин у сфері обміну. Технічний прогрес — розвиток техніки і винахідництва. Цивілізація — рівень суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури народу на певному історичному етапі.

Тема 1. Велика французька революція кінця XVIII ст.

Європа в період наполеонівських війн. Франція напередодні революції

Французьке суспільство наприкінці XVIII ст.

Франція аж до 1789 року залишалася феодально-абсолютистською монархією, більшість населення якої становили напівкріпосні селяни. Вона була переважно аграрною кураїною.

Земля юридично належала королю, дворянам і церкві. Більшість земель феодалів перебувала у спадковому держанні селян у вигляді дрібних ділянок. Багато селян були безземельними, бо втрачали свої земельні наділи через:

• захоплення феодалами громадських земель;

• продаж селянських земель у судовому порядку за несплату податків;

• скуповування підприємцями земель у селянської бідноти. Великих поміщицьких господарств, які б використовували панщину, не існувало.

Різноманітні повинності селян

На чию користь	Повинності
Феодалів	1. Спадкові мита. 2. Оброк за користування землею (грошовий). 3. Збір з купівлі та продажу майна. 4. Збір за проїзд дорогами і мостами. 5. Плата за помел зерна, за випікання хліба, які були монополією феодалів. 6. Селяни платили ярмаркові мита і навіть податок надим (право мати піч). 7. Різноманітні повинності: • ремонт замків; • очищення ставків; • ремонт млинів; • ремонт доріг; • перевезення дров феодалів; • перевезення врожаю тощо. 8. Крім цього, феодали мали такі права: • право полювати, під час якого витоптували селянські поля; • право розводити кроликів і голубів, які нищили селянські посіви; • право суду над селянами.
Короля	1. Податки з усього прибутку селянина (частка зібраного урожаю). 2. Подушний податок. 3.Поземельний податок. 4. Податки на сіль і вино тощо.
Церкви	1. Сплата десятини. 2. Плата за проведення церковних обрядів (похорону, весілля, хрещення дитини тощо).

Висновки

Повинності на користь феодалів відбирали у селян близько 20 % виробленого ними продукту.

Податки на користь короля відбирали у селян близько 50% виробленого ними продукту.

Десятина на користь церкви коштувала селянинові до 10%. Усе це призвело до кризи сільськогосподарського виробництва, що виражалася в злиденному існуванні селян, які не могли покращувати обробіток землі, використовувати добрива, а тому постійно знижувалася врожайність, зростав голод внаслідок численних поборів.

Розорення селян позбавляло їх можливості успішно забезпечувати промисловість сировиною, а населення міст сільськогосподарськими продуктами, а також обмежувало приплив у промисловість вільної робочої сили.

Розорення селян значно звужувало внутрішній ринок, бо злиденне селянство не було покупцем промислових товарів.

Сільське господарство	Промисловість	Торгівля
1. Франція залишалася в основному аграрною країною.	1. Феодальні порядки гальмували розвиток промисловості у Франції.	1. Феодальні порядки гальмували розвиток торгівлі у Франції.
2. Феодального землеволодіння, що базувалося на праці кріпосних селян, не було.	2.Промисловий переворот у країні ще не розпочався.	2. Вузькість внутрішнього ринку внаслідок низької платоспроможності населення.
3. Виняткове право дворян і церкви на володіння землею.	3. Переважало дрібне ремісниче виробництво.	3. Внутрішні численні таможні кордони і високі митні збори.
4. Селяни були спадковими держателями земельних наділів, за які сплачували натуральний або грошовий оброк.	4. Певних успіхів досягли вугільна, металургійна, бавовняна і низка інших галузей промисловості.	4. Відсутність єдиної системи мір і ваги. (В кожній провінції були свої міри, які утвердилися ще з часів середньовіччя).
5. Були обмеження на купівлю- продаж землі.	5. Середньовічні цехи, їхні правила з обмеження підприємницької діяльності.	5. Різноманітні платежі купців , землевласникам за проїзд їхніми дорогами, мостами.
6. Залишки особистої залежності селян від феодалів.	6. Нестача вільної робочої сили.	6. Високі податки.
7. Різноманітні повинності селян на користь феодалів, короля і церкви.	7. Існування “королівських мануфактур”, які володіли винятковим правом виготовляти окремі види товарів.	7. існування привілейованих компаній дворян і най- багатших купців, у чиїх руках була вся торгівля з колоніями.
8. Розорення селян внаслідок великого оброку, високих податків і тяжких повинностей.	8. Розсіяна мануфактура стала переважною формою промисловості.	8. Втрата Францією в другій половині XVIII ст. значної частини своїх колоній.
9. Примітивні знаряддя праці (мотика, дерев’яна соха).	9. Високі податки, які повинні були сплачувати підприємці.	9. Суперництво на зовнішніх ринках з кращими і дешевшими англійськими товарами.
10. Маленькі розміри орної землі у селянина.	10. Вузькість внутрішнього ринку внаслідок злиденного існування значної частини населення і неспроможність його купувати вироби промисловості.
11. Монопольне право полювання сеньйорів та заборона селянам винищувати дичину — голубів і кроликів, що знищували посіви.	11. Криза і занепад сільського господарства, а тому сировина була дуже дорогою і її не вистачало.

Що гальмувало розвиток промисловості у Франції

Висновки

1. Феодальна власність на землю і пов’язані з нею феодальні повинності призводили до занепаду сільського господарства, зубожіння і розорення значної частини селян, скорочували внутрішній ринок збуту промислової продукції.

2. Цехові порядки гальмували розвиток ринкових відносин, змушували підприємців обходити цехові заборони і заводити розсіяні мануфактури в сільській місцевості.

3. Промисловість значно відставала від англійської і її зростання було неможливе за збереження феодального ладу.

 

Факти, які свідчать про зародження ринкових відносин

Для успішного розвитку ринкових відносин необхідно такі умови:

• нагромадження багатств, потрібних для побудови великих підприємств;

•  вільні робітники;

•  ринки збуту товарів.

1. Відбулося розшарування селян на заможних, середніх, бідняків.

Заможні селяни використовували працю бідняків.

2. Переважали дрібні майстерні, де працювало від двох до десяти робітників.

3. Зростала кількість централізованих мануфактур, але їх не вистачало.

У 1789 році у Франції діяли 532 централізовані мануфактури, їх створювали в металургійній і кам’яновугільній промисловості.

Виникла велика акціонерна компанія Крезо, в якій об’єдналися кам’яновугільні шахти з чавуноплавильними і скляними заводами.

У 1789 році акціонерна компанія мала 4 тис. робітників, використовувала 12 парових машин і одержувала 1200 тис. ліврів річного доходу.

4. Набула значного поширення розсіяна мануфактура.

Маси селян були зайняті виробництвом ремісничих виробів на дому для скупщиків-купців.

За деякими даними, таких селян було майже 9 млн осіб.

5. Використовували машини, зокрема на кам’яновугільних шахтах — парові.

6. У текстильній промисловості було 900 прядок “Дженні”.

7. Утворювався клас підприємців (фінансистів, купців, власників мануфактур і кораблів).

8. Зростала кількість банків.

У 1703 році в Парижі був 21 банкір, а в 1786 році їх було вже 66.

9. Великим торгово-промисловим центром став Париж.

За Людовика XVI тут велося велике будівництво. З’явилася особлива частина підприємців-домовласників, які зводили будинки, щоб продавати їх або здавати в оренду. Розвивалася зовнішня торгівля.

10. Товари експортували в Іспанію, а звідти через іспанських

купців — до іспанських і португальських колоній. Утім французький експорт товарів був утруднений через конкуренцію товарів із Нідерландів та Великої Британії.

Висновок

Для успішного розвитку ринкових відносин у Франції в XVIII ст. умов не було, оскільки не було широкого внутрішнього ринку, а його розвиткові заважало панування феодальних відносин.

Королівська влада

XVIII ст. — період занепаду французького абсолютизму, за якого Франція втратила Канаду й майже всі колоніальні володіння в Ост-Індії.

• Зовнішньоекономічні негаразди ще більше поглибили кризу французького абсолютизму.

• Семирічну війну (1756 — 1763 pp.) було програно.

• Спір з Великою Британією за колоніально-морську першість вирішився на довгий час на користь Великої Британії.

Після смерті Людовика XIV, який правив майже 73 роки (з 1643 р. по 1715 р.) і пережив своїх синів і внуків, королем Франції став його правнук Людовик XV (правив з 1715 р. по 1774 p.).

Людовик XV дбав про пишність королівського двору, полюбляв бали й полювання, а от державними справами не переймався. Державні фінанси використовували безладно: у 1715 році чистий державний прибуток становив 69 млн ліврів, а витрати — 132 млн.

Аристократія, що оточувала двір Карла XV, розважалася, розкошувала в атмосфері придворних інтриг та любовних пригод. Найвищі посади здебільшого продавалися і купувалися за гроші або роздавалися на основі придворних зв’язків відповідно до знатності походження або за особистою забаганкою, що призводило до занепаду військової справи та управління країною.

Країною правили фаворитки.

Багато років управляла країною маркіза де Помпадур, яка тримала в своїх руках долю міністрів, зовнішню політику,

державну скарбницю. Вона витрачала величезні кошти на будівництво нових розкішних палаців, на організацію різноманітних свят, всілякі гуляння, на підтримку улюблених письменників і художників.

Період правління Людовика XV влучно характеризують слова короля:

“На мій вік вистачить, а мій наступник нехай виплутується, як зуміє”.

“Після нас хоч потоп”, “Тільки в одній моїй особі перебуває королівська влада”.

У 1774 році після 50-річного правління Людовика XV на престол зійшов його внук Людовик XVI (правив з 1774 р. по 1792 р.).

Це була ледаща, безвільна, обмежена людина, без хисту політика та державця, в сім’ї якого, як казали тоді, “єдиним чоловіком” була жінка, австрійська принцеса Марія — Антуанетта. Людовик XVI у політичних справах перебував під сильним впливом своєї дружини. Марнотратна й легковажна королева була затятою прибічницею збереження абсолютної монархії.

Величезні витрати королівського двору на розкоші й розваги постійно зростали. У Версалі за одну ніч у карти програвали цілі маєтки.

Мали місце значні зловживання — судово-адміністративні та королівського двору. Король твердив: ”Це законно, бо я цього хочу”.

Упродовж XVIII ст. монархія Бурбонів не провела жодної реформи в дусі нових потреб країни. Існував численний бюрократичний апарат.

Бюрократизм — система управління державою, що характеризується спиранням влади на численний апарат чиновників.

Висновок

Політичний лад Франції був однією з найбільших перешкод на шляху розвитку ринкових відносин.

 

Стани у Франції

Усе населення Франції поділялося на стани:

 

Духівництво — перед революцією налічувало до 130 тис. осіб. Церкві належала десята частина всіх земель у країні. Верхівка католицького духовенства одержувала від короля великі грошові та земельні дарунки.

Дворянство — перед революцією налічувало до 140 тис. осіб.

Дворянство поділялося на:

• “дворянство шпаги” — спадкове та військове дворянство, власники великих земельних володінь;

• “дворяни мантії” — судове дворянство та дворяни-чиновники, вихідці з третього стану, які купляли дворянські звання і посади.

Дворяни:

• вели розкішний спосіб життя;

• значна частина їх служила при дворі короля й отримувала різні подачки, жалування, пенсії, нагороди;

• високі посади в державі були в руках дворян;

• лише поодинокі дворяни вели торгову і промислову діяльність.

Третій стан — основні платники податків. Він був різнорідним. Біднота міста і села вела злиденне існування. Велика буржуазія Франції XVIII ст. відрізнялася від широких народних мас своїм багатством, освітою і значним суспільним впливом. Це були:

відкупники податків,

банкіри,

кораблевласники,

купці-оптовики,

домовласники-комерсанти,

орендатори — підприємці і землевласники,

купці,

промисловці.

Відкупники податків, банкіри (велика буржуазія) були тісно пов’язані з королівським двором, дворянами і вищим духовенством.

Компанії фінансистів вкладали значні капітали у відкуп державних податків. Вони вносили до скарбниці великі суми й одержували право збирати впродовж року чи довше ті чи інші податки з відсотками на свою користь. Вони не були зацікавлені у знищенні феодально-станового ладу, але, боячись банкрутства держави і втрати своїх прибутків, прагнули дещо обмежити владу короля, брати участь в управлінні господарськими й фінансовими справами країни.

Основна частина підприємців, яка вела торгівлю і проводила промислову діяльність, рішуче виступала проти наявних порядків, намагалася усунути дворян від влади, сама прагнула влади, була незадоволена тим, що повинна сплачувати податки, які постійно зростали.

Висновки

1. Становий лад у Франції призводив до того, що весь третій стан був політично безправним.

2. Для Франції характерне одворянювання частини підприємців, які значну частину своїх багатств витрачали на:

• купівлю феодальних маєтків, титулів, посад при дворі;

• позички королівській владі.

3. Ліквідація станів у Франції була одним із важливих завдань революції, що назрівала в країні.

Доба Просвітництва

Просвітництво — ідейна течія, пов’язана з боротьбою буржуазії та народних мас проти феодалізму: боролися за встановлення “царства розуму” на засадах “природної рівності”, за політичну свободу і громадянську рівність. Вона відображала соціальний протест проти феодальних порядків, соціальної несправедливості, проти католицької церкви, виступала за суспільний прогрес через поширення освіти, культури, науки і виховання.

Прогрес — напрямок розвитку, якому притаманний поступальний рух уперед, розвиток нового, перехід від нижчого стану до вищого, досконалішого.

Середина XVII — середина XVIII ст. — доба Просвітництва. Просвітництво називали “світлом розуму”. Просвітництво охопило всі країни Європи. Утім ніде ідеї Просвітництва не досягли такої реальної сили, як у Франції.

Письменники, вчені, філософи Франції виступали проти феодально-станового ладу, абсолютної монархії Франції та їхньої опори — католицької церкви.

Просвітники вірили:

• в могутність розуму і науки;

• в необмежені можливості суспільного розвитку або прогресу;

• в необхідність оновлення суспільства;

• в можливості пізнання навколишнього світу;

• вели пошуки кращої організації суспільства і пропагували способи кращого його вдосконалення, висуваючи передові ідеї на його перебудову;

• стверджували принципи гуманізму.

Епоха Просвітництва зародилася в боротьбі науки проти релігії.

Просвітники:

• намагалися протиставити науку та освіту релігії;

• виступали проти феодальних порядків;

• обстоювали свободу приватного підприємництва;

• обстоювали суспільний прогрес;

• намагалися звеличувати людський розум.

Ідеї Просвітництва стали ідеологічною підготовкою революції.

Ідеологічна підготовка революції — одна з передумов революції.

Передові, революційні ідеї поширювалися серед різних верств населення Франції, і це сприяло назріванню і початку революції.

Особливість ідеологічної підготовки революції: проходила під прапором не релігійних, а філософсько-політичних ідей.

Передові, революційні ідеї — погляди, які виражали інтереси тих верств населення, що були зацікавлені в поваленні наявного феодально-кріпосницького ладу.

Ідеологія — система поглядів, ідей, переконань (економічних, політичних, філософських, релігійних, історичних), які виражали інтереси певних соціальних груп щодо зміни наявного ладу.

Ідеологи — передові люди, які висловлювали певні думки про наявний суспільний лад і про необхідність його зміни.

Франсуа Вольтер

(1694-1778)

Людина різнобічних знань і великого таланту.

Поет, драматург, історик, філософ, просвітник, памфлетист, із ним листувалися монархи багатьох країн.

Народився і здобув освіту в Парижі. Батько Вольтера був нотаріусом, а згодом чиновником у міністерстві фінансів. Чимало років свого життя провів у різноманітних засланнях. Ф. Вольтер змушений був покинути Париж, коли йому було 32 роки.

Шість років прожив у Великій Британії, три роки — при дворі Станіслава Лещинського, три — в Пруссії, де ним захоплювався Фрідріх Великий.

Його знали в багатьох країнах Європи, називаючи “некоронованим королем республіки наук і мистецтв”, “патріотом філософів”, визнаним “володарем думок” передових людей того часу.

Він зумів піддати сумніву старі духовні цінності і поставити питання про створення нових духовних цінностей.

Ф. Вольтер — неперевершений борець за людину, її розум, людську особистість, за ідеали свободи, рівності і братства.

Опубліковані праці Вольтера становлять сотні томів. Ось деякі з них:

“Філософські листи про Англію” (1734 p.),

“Досвід про права і дух народів” (1756 p.),

“Філософський словник” (1764 p.).

Крім того, Ф. Вольтер написав низку трагедій, видав багато полемічних брошур, близько 15 тисяч листів.

Вольтер — це псевдонім, що його прибрав поет і мислитель Франсуа-Марі Аруе під час ув’язнення в Бастилії, в яку він попадав двічі.

Погляди Ф. Вольтера

1. Виступав проти абсолютизму, за “освіченого монарха”, за обмежену монархію.

2. Різко критикував католицьку церкву, релігійний фанатизм, але виступав за збереження релігії для управління народом. “Якби Бога не було, то його треба було б вигадати”.

3. Релігію вважав гарантом порядку в країні.

4. Виступав проти обмежень особистої свободи і приватної власності.

5. Вимагав рівності всіх перед законом і знищення привілеїв духовенства і дворянства.

6. Вважав, що повинна існувати майнова нерівність.

7. Виступав проти цензури і гонінь.

Змін Вольтер очікував не від революції, а від ’’освіченого правителя”.

Він листувався з російською імператрицею Катериною II, покладав свої надії на прусського короля Фрідріха II, у дворі якого проживав деякий час.

Виражав інтереси великої буржуазії і передових дворян.

Шарль Луї Монтеск’є

(1689-1755)

Французький правознавець, філософ, просвітник, письменник.

Народився поблизу Бордо в сім’ї члена провінціального парламенту — окружного вищого судово-адміністративного органу.

Здобув добру освіту і 1716 р. став членом, а згодом президентом бордоського парламенту.

На той час у судах були поширені хабарі, підкупи. Судові заняття мало приваблювали Монтеск’є, і він вирішив удатися до літературної діяльності.

У 1721 р. написав перший свій твір “Перські листи”. Під виглядом листування двох персів, які відвідали Францію, він різко критикував абсолютизм.

У 1748 р. з’явився його головний твір “Про дух законів”.

Монтеск’є багато подорожував Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Італією, Голландією, Великою Британією і дійшов висновку, що ідеальним політичним ладом є такий, який максимально забезпечить свободу громадян. А така свобода може бути лише в такій державі, де є поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки.

Його ідеалом був англійський політичний лад, тобто конституційна монархія.

Був прихильником теорії природного права та “суспільного договору”.

Книга “Про дух законів” за короткий час витримала близько 20 десятків видань.

Погляди Монтеск’є

Виступав:

• проти абсолютизму та зловживання владою;

• за обмежену конституційну монархію англійського типу;

• за особисту свободу;

• за недоторканність приватної власності;

• за розподіл влади і взаємне обмеження трьох її гілок — законодавчої, виконавчої та судової.

Виражав інтереси великої буржуазії і передових дворян.

Жан-Жак Руссо

(1712-1778)

Філософ, просвітник, письменник і мислитель.

Син швейцарського ремісника — годинникаря. Навчався у школі гравера.

Працював лакеєм, учителем музики, канцеляристом тощо.

Політичну теорія Руссо сформулював у книзі “Про суспільний договір”, виданій 1762 р. Книга починається словами:

“Людина народжується вільною, а сьогодні скрізь вона в кайданах”.

У своїх творах “Роздуми про науки і мистецтво” (1750 p.),“Роздуми про походження і причини нерівності між людьми” (1755 p.), а також у політичному трактаті “Про суспільний договір” (1762 р.) Руссо висунув низку ідей. Він виступав:

• проти монархії, за демократичну республіку, в якій виконавча влада підпорядкована зборам усього народу, а воля кожного громадянина — законам, які виражають загальну волю всіх;

• за народний суверенітет (верховну владу);

• за рівність усіх людей у правах;

• за дрібну приватну власність як необхідну умову існування суспільного порядку;

• проти марнотратства і розкошів дворян;

• проти надмірності приватної власності, але за обмежену власність для всіх людей;

• засуджував привілеї багатих і деспотичну владу правителів;

• критикував католицьку церкву, але признавав існування Бога;

• закликав до простоти і поміркованості, близькості до природи.

Наполеон говорив, що коли не було б Руссо, не було б і Великої французької революції.

Виражав інтереси дрібних власників (селян-трударів і ремісників).

Дені Дідро

(1713-1784)

У Франції вийшла знаменита “Енциклопедія наук, мистецтв і ремесел”, у створенні якої брали участь Вольтер, Руссо, Гольбах та інші просвітники.

Організатором і душею цієї великої праці був письменник і філософ Дені Дідро.

Енциклопедисти долали великі труднощі, бо після появи 7-го тому видання у Франції було заборонено.

За таких умов Дідро продовжував працювати.

З 1751 р. по 1772р. вийшло ще 17 томів тексту і 11 томів ілюстрацій.

Видання було завершено. Енциклопедисти:

• намагалися зібрати докупи весь розумовий досвід людства і відобразити його з позицій передового світогляду своєї епохи;

• головним завданням “Енциклопедії...” вбачали пропаганду природничо-наукових знань;

• уважали, що розум, освіта й наука повинні становити основу всієї людської діяльності;

• засуджували абсолютизм, станові привілеї, феодальні порядки;

• виступали за захист приватної власності, вільного підприємництва;

• обстоювали рівність усіх перед законом.

Д. Дідро став почесним іноземним членом Петербурзької академії наук.

Енциклопедія — словник з докладними статтями з різних галузей знань.

Жан Мельє

(1664-1729)

Представник комуністичних утопічних ідей, бідний парафіяльний священик.

Син ткача. Здобув освіту в духовній семінарії, після закінчення якої став священиком в одному з сіл Шампані.

Написав книгу “Заповіт”, яку через 30 років після смерті автора опублікував Вольтер.

Погляди Жан Мельє

1. Виступав проти необмеженої влади короля, за суспільство народовладдя.

2. Критикував феодальні порядки.

3. Виступав проти приватної власності.

4. Коріння зла вбачав у неграмотності народу.

5. Вважав, що земля повинна бути доступна для всіх.

6. Змалював розумне і справедливе суспільство, як сукупність комун, де панує суспільна власність.

7. Закликав до насильницького скинення наявного ладу.

Виражав інтереси сільської та міської бідноти.

Висновки

1. Передові ідеї французьких просвітників відігравали важливу роль в ідеологічній підготовці революції.

2. Просвітники справили величезний вплив на розвиток суспільно-політичної думки в Європі та в усьому світі.

3. Особливість ідеологічної підготовки французької революції полягала в тому, що вона відбувалася під прапором не релігійних, а філософсько-політичних ідей.

4. Просвітники породили гасло “Свобода! Рівність! Братерство!”, яке пізніше стало головним гаслом Французької революції.

Причини та початок Французької революції. Встановлення республіки

Причини революції

1. Суперечності між розвитком ринкових відносин у країні та застарілим соціальним, економічним і політичним ладом феодальної Франції.

2. Криза абсолютизму у Франції.

3. Незадоволення широких мас населення пануванням феодальних порядків, поділом суспільства на стани, привілеями дворян і духівництва.

Франція була феодальною державою з абсолютною королівською владою.

Характер революції. Буржуазно-демократичний.

Рушійні сили революції. Підприємці

(буржуазія),

селяни,

ремісники,

дрібні торговці,

міська біднота.

Головне питання революції. Аграрне.

Завдання революції.

1. Ліквідувати застарілі феодальні порядки, які гальмували розвиток країни.

2. Ліквідувати абсолютну монархію у Франції.

3. Ліквідувати становий устрій, привілеї дворянства й духовенства.

Особливість революції.

1. У перебігу революції влада переходила до чимраз рішучіших представників буржуазії, а тому революція розвивалася висхідною лінією.

2. Французька революція була першою революцією в історії, коли боротьбу здійснювали не під прапором релігійних учень, а учасники її виступали з політичними вимогами.

Ситуація у Франції напередодні революції

1. Голод у країні.

1787 і 1788 роки були неврожайними. Зросли ціни на хліб. Сильний град 1788 р. знищив урожай, а сувора зима 1788-1789 pp. виморозила виноградники й сади.

У країні почався голод.

2. Торгово-промислова криза.

У 1787 р. почалася торговельно-промислова криза, зініційована укладанням торгового договору 1786 р. з Великою Британією, який звільнив англійські товари від ввізних мит. Це було вигідно дворянам , але невигідно підприємцям, бо він завдав тяжкого удару французьким майстерням і мануфактурам. У промисловості й торгівлі почався спад, закривалися підприємства.

3. Фінансова криза, яку обумовила торговельно-промислова криза.

Королівська скарбниця була порожньою.

Банкіри відмовлялися позичати гроші.

Запровадити нові податки було неможливо.

4. Політична криза.

Король не міг зарадити справі й вивести країну з економічної та торгово-промислової кризи. Щорічний дефіцит у скарбниці перевищував 80 млн ліврів, а державний борг сягав 4,5 млрд ліврів.

5. Зростало безробіття.

У Парижі налічувалося 80 тис. безробітних (із 600 - тисячного населення).

6. Спалахнули численні повстання селян.

7. Почастішали виступи селян та міської бідноти.

Криза — загострене, нестале становище.

Висновок

Напередодні революції для Франції були характерні:

• державне банкрутство;

• торговельно-промислова криза;

• гостра фінансова криза;

• голодні неврожайні роки;

• незадоволення і численні заворушення народних мас.

Початок революції

Установчі збори

Через тяжке становище і в пошуку коштів король змушений був скликати Генеральні Штати, які не збиралися з 1614 року.

5 травня 1789 р. Скликання Людовиком XVI Генеральних Штатів.

Генеральні Штати — найвищий орган станового представництва феодальної Франції XIV—XVII ст.

Склад Генеральних Штатів: від дворян — 270 депутатів, від духовенства — 291 депутат, від третього стану — 578.

17 червня 1789 р. Третій стан (буржуазія, інтелігенція) не погодився на становий принцип під час голосування, коли кожен стан мав один голос, а отже дворянство і духовенство завжди мали два голоси проти одного. Вони проголосили себе представниками всієї нації, а Генеральні Штати — Національними зборами, вищою владою в країні. Одночасно вони проголосили принцип недоторканності депутатів.

Людовик XVI зробив спробу припинити діяльність законодавчого органу, наказавши замкнути зал засідань. Але депутати третього стану зібралися в приміщенні для гри в м’яч. Оскільки стільців там не було, депутати стоячи присягнули збиратися доти, доки не буде прийнято конституцію.

9 липня 1789 р. Національні збори оголосили себе Установчими зборами, що давало їм право на прийняття конституції.

Людовик XVI почав збирати сили для розправи з непокірними депутатами. Народні маси Парижа піднялися на боротьбу проти абсолютної монархії.

Взяття Бастилії

12—13 липня 1789 р. Почалися заворушення в Парижі.

Натовп народу (до 50 тис. осіб) захопив арсенал — до 30 тисяч рушниць і 20 гармат. Паризьке населення почало створювати загони міліції, які згодом дістали назву Національної гвардії.

Надвечір 13 липня 1789 р. Майже все місто опинилося в руках повсталих.

14 липня 1789 р. Взяття Бастилії.

Бастилія — могутня фортеця у східній частині Парижа. Була збудована у XIV ст. для захисту міста. У XVII ст. за кардинала Рішельє стала тюрмою для політичних в’язнів. Для населення Парижа Бастилія була символом абсолютної монархії, її свавілля та беззаконня.

Падіння Бастилії — це початок революції у Франції Тепер цей день — національне свято Франції.

Повсталі вчинили розправу. Голови коменданта Бастилії Дюлоне та його підлеглих, настромлені на піках, повсталі пронесли через увесь Париж.

«...З цього дня починається нова ера в історії світу» (Гете, німецький поет і письменник).

Висновки

1. Здобуття Бастилії стало початком революції та її першою перемогою.

2. Владу захопила велика буржуазія (банкіри, відкупники податків), яка організувала свою збройну силу — Національну гвардію, до складу якої приймали заможних людей.

3. Взяття Бастилії привело до скинення абсолютизму і встановлення конституційної монархії.

4. Ця подія стала сигналом до виступів народних мас у французьких провінціях. У містах скидали королівських чиновників і створювали муніципальні комітети.

5. Падіння Бастилії сколихнуло всю Європу. Мислителі, філософи, поети вітали Францію і все людство “з настанням ери свободи”.

Декларація прав людини і громадянина

26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли Декларацію прав людини і громадянина, яка складалася з преамбули й 17 статей, де викладено «природні, невідчужувані й священні права» людини.

Вона проголосила:

1. Принцип національного верховенства — тобто нація визнавалася єдиним джерелом влади.

2. Люди народжуються “вільними і рівними у правах”.

3. “Свобода, власність, безпека й опір гнобленню” є природними правами людини.

4. Власність не повинна бути пов’язана феодальними обмеженнями і повинностями.

5. Недоторканність приватної власності.

6. Свободу слова, думки, совісті, друку, віросповідань, вибору будь-яких занять, недоторканність особи.

7. Свобода полягає в праві робити все, що не шкодить іншому.

8. Закони повинні бути однаковими для всіх.

9. Вибори, але з майновим цензом.

Відмова короля затвердити Декларацію прав людини і громадянина, нестача продовольства в Парижі призвели до того, що озброєний натовп парижан із трикольоровими прапорами революції вирушив на Версаль і оточив там королівський палац. Переляканий король змушений був підписати Декларацію і з родиною переїхати до Парижа.

Висновки

Декларація прав людини і громадянина:

• заклала підмурів’я буржуазно-демократичного ладу;

• відіграла прогресивну роль для того часу;

• проголосила загальнолюдські принципи рівності людей у правах і перед законом, ідею народовладдя;

• мала величезне значення для країн Європи в боротьбі проти абсолютизму й феодалізму;

• стала попередницею конституцій багатьох європейських держав того часу.

Боротьба політичних угруповань в Установчих зборах

В Установчих зборах відбувся поділ депутатів на:

1. Поміркованих конституціоналістів-монархістів, лідерами яких були Г. Мірабо і М. Лафайєт.

Це представники ліберального дворянства і великої буржуазії.

Виступали за:

— збереження конституційної монархії;

— однопалатні Законодавчі збори;

— введення майнового цензу на виборах;

— надання королю права вето на законодавчі акти. Конституційна монархія - форма правління, за якої влада

монарха обмежена конституцією.

2. Радикальних буржуазних демократів на чолі з Максиміліаном Робесп’єром.

Виступали проти будь-яких поступок абсолютизму.

Осінь 1789 р. Було створено “Товариство друзів конституції”, яке дістало назву Якобінського клубу від бібліотеки монастиря св. Якова, де відбувалися їхні збори.

У його складі спершу були помірковані конституціоналісти і прихильники буржуазно-демократичних перетворень.

Членів цього клубу називали якобінцями.

Серед видних діячів якобінців були:

Максиміліан Робесп’єр (1758—1794),

Жан Поль Марат (1743-1793).

1790 р. Засновано клуб кордельєрів (Товариство друзів прав людини і громадянина). Назва клубу походить від місця засідань — монастиря ордена ченців — кордельєрів. Активні діячі клубу: Жорж Дантон, Демулен.

Г. Мірабо

(1749-1791)

Один із лідерів великої буржуазії та ліберального дворянства, лідер поміркованих конституційних монархістів. Був обраний депутатом у Генеральні Штати від третього стану. Здобув велику популярність своїми виступами проти абсолютизму.

За пропозицією Г. Мірабо було оголошено про недоторканність членів Національних зборів. Його називали “батьком вітчизни”, “справжнім конституціоналістом”. Прагнув перетворити Францію на конституційну монархію за зразком Великої Британії. З 1790 р. встановив таємні зв’язки з королівським двором. Помер у 1791 р.

Жозеф Сійєс

(1748-1836)

Абат, поміркований конституціоналіст-монархіст. В Установчих зборах виступав за збереження конституційної монархії.

З 1791 р. член Клубу фельянів (об’єднував конституційних монархістів). Брав участь у виробленні Декларації прав

людини і громадянина. Написав брошуру “Що таке третій стан?”. На це поставлене питання дав таку відповідь:

1. Що таке третій стан? — Усе.

2. Чим він був дотепер у політичному житті? — Нічим.

3. Чого він вимагає? — Стати чим-небудь!

У 1799 р. увійшов у Директорію. Після перевороту

18 брюмера 1799 р. один із консулів. У 1816—1830 pp. перебував у вигнанні.

М. Лафайєт

(1757-1834)

Ліберальний аристократ, політичний діяч, маркіз, генерал, відомий герой американської війни за незалежність.

У молоді роки познайомився з творами французьких просвітників. За революції в Парижі став командувачем Національної гвардії. Виступав за збереження влади короля з наданням значних прав Установчим зборам.

Після подій 10 серпня 1792 року перейшов на бік контрреволюції та втік за кордон.

У_період Липневої революції 1830 року командував Національною гвардією, сприяв сходженню на престол Луї Філіппа.

Висновки

1. Г. Мірабо, Ж. Сійєс і М. Лафайєт увійшли до гурту борців проти абсолютної монархії.

2. Вони відіграли значна роль у скасуванні абсолютної монархії та привілеїв дворян.

Адміністративні, економічні та соціальні зміни у державі й суспільстві

Зміни	Законодавство Установчих зборів
Адміністративні	1. Скасовано поділ країни на провінції, що відповідали межам старих герцогств і князівств. 2. Францію було переділено на 83 департаменти, яким надавалося широке самоврядування. 3. На чолі департаментів мали стояти виборні виконавчі колегії (директорії), обирані за майновим цензом. 4. Суд сеньйорів замінили судом присяжних. 5. Вводилася виборність церковнослужителів.
Економічні	1. Дозволено вільну торгівлю хлібом. 2. Запроваджувалася свобода підприємництва. 3.Скасовано внутрішні митні збори. 4. Запроваджувалася єдина система оподаткування (основний податок почали брати з землі). 5.Знищено урядову регламентацію промисловості. 6.Ліквідовано більшість феодальних пережитків (скасовано цехи тощо). 7. Розроблялася єдина система мір і ваги. 8. Встановлено високі митні збори на закордонні товари, що сприяло пожвавленню торгівлі та розвиткові промисловості. 9. Націоналізовано церковні землі, які підлягали продажу.
Соціальні	1 .Скасовано становий поділ громадян. 2. Ліквідовано статут спадкового дворянства. 3. Анульовано дворянські титули. 4. Запроваджено цивільний шлюб і громадянську реєстрацію актів народження. 5. Прийнято закон про заборону страйків. Активних учасників страйків карали штрафом і тюремним ув’язненням. 6. Заборонено створення робітничих спілок.

Висновок

Закони, прийняті Установчими зборами, сприяли вдосконаленню управління державою, відкрили можливості для розвитку ринкових відносин.

Конституція 1791 року

З вересня 1791 р. Набрала чинності конституція, що її виробили Установчі збори.

Основні положення

1. Затверджено конституційну монархію.

2. Введено демократичний принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки.

3. Вища законодавча влада належала Законодавчим зборам, що їх обирали двоступеневим голосуванням.

4. Встановлено майновий ценз на виборах і Законодавчі збори обирали лише заможні громадяни.

5. Законодавчі збори оголошують війну та укладають мир за пропозицією короля.

6. Виконавча влада належала королю і міністрам, яких призначав король, і вони були відповідальні перед ним.

7. Судову владу здійснювали виборні судці.

8. У судовому процесі брали участь присяжні.

9. Король мав право зупиняти дію законів.

Висновки

1. Конституція 1791 року була кроком назад, якщо порівнювати з Декларацією прав людини і громадянина.

2. Конституція спричинила нове загострення політичної ситуації в країні.

Законодавчі збори

Після набрання чинності Конституції Установчі збори припинили свою діяльність. Замість них було обрано Законодавчі збори.

Умови, за яких розпочали роботу Законодавчі збори

1. Король спробував втекти за кордон, але його перехопили й повернули до Парижа.

2. У містах почастішали виступи бідноти, а на селі посилився селянський рух проти:

• запровадження викупу феодальних повинностей;

• зростання цін на продовольство;

• спекуляції хлібом і предметами першої необхідності.

3. В Якобінському клубі стався розкол на прибічників конституції й республіканців.

4. Монархи Австрії та Пруссії домовилися розпочати інтервенцію проти революційної Франції.

Інтервенція — насильне втручання однієї або кількох держав у внутрішні справи іншої держави або в її взаємостосунки з третіми державами.

Жовтень 1791 р. Початок роботи Законодавчих зборів, обраних згідно з Конституцією.

Було обрано 745 депутатів Законодавчих зборів.

Склад депутатів:

1. Конституційні монархісти (260).

2. Радикальна меншість — якобінці та кордельєри.

3. Жирондисти — помірковані республіканці, депутати від департаменту Жиронди, які захищали інтереси торговельно-промислової буржуазії і виступали за:

• встановлення республіки;

• подальше обмеження прав королівської влади;

• скасування королівського права вето.

Між жирондистами та якобінцями велася боротьба з таких питань:

• про долю короля;

• про державний устрій Франції;

• про феодальне землеволодіння; .

• про боротьбу з внутрішніми і зовнішніми ворогами;

• про заходи боротьби з голодом тощо.

Початок революційних воєн Причини воєн

1. Намагання монархічних сил Франції зупинити та придушити революцію.

2. Прагнення європейських монархів придушити демократичні перетворення та зупинити поширення революційних ідей у Європі.

Війни Франції — революційні, справедливі (до наполеонівських війн), оскільки Франція боролася проти монархічної контрреволюції за визволення від феодально- абсолютистського гноблення та за свою національну незалежність.

Гасло революційних воєн — “Вітчизна в небезпеці”.

Весна 1792 р. Емігранти й австрійський імператор готувалися до війни проти революційної Франції. Законодавчі збори оголосили війну Австрії. У Франції розпочалися численні війни, які тривали понад 20 років. До Австрії приєдналася Пруссія.

Австрійські та прусські війська наближалися до кордонів Франції.

Липень 1792 р. Законодавчі збори звернулися до народу із закликом: “Вітчизна в небезпеці”. Почали збиратися тисячі добровольців.

Озброєні загони марсельців ішли з піснею “Марсельєза”' яку написав саперний капітан Роже де Лілль.

Патріотичні слова гімну кликали народ на захист завоювань революції:

Сини Вітчизни, уперед!

Прийшла година слави.

На нас тиранів рать іде,

Піднявши стяг кривавий.

До зброї, громадяни!

Ця пісня згодом стала революційним гімном французького народу, а нині це державний гімн Французької республіки.

19 серпня 1792 р. Австро-прусські війська увійшли на територію Франції.

Літо 1792 р. Австро-прусські війська дійшли майже до Вердена.

У той час стало відомо про листи Людовика XVI, у яких він просив допомоги в короля Пруссії, а також про повідомлення його дружини Марії — Антуанетти братові (австрійському монархові) про плани французького командування. Це викликало загальне незадоволення в країні.

20 вересня 1792 р. Французькі війська залпами гармат від били атаку прусської армії поблизу села Вальмі. Французькі війська мали сильну артилерію, якою командували патріотично налаштовані офіцери. Прусська армія змушена була відступити.

Повалення монархії і встановлення республіки

У країні погіршилася внутрішньополітична ситуація, назріла політична криза.

Причини:

1. Посилились виступи селян, які домагалися скасування феодального землеволодіння і повинностей.

2. Дорожнеча і нестача харчів зумовили загальне невдоволення жителів міст і сіл.

3. Поразки на фронті та зрадництво дворян викликали загальне обурення народу.

4. Дії уряду були нерішучими, а королівський двір зраджував інтереси країни.

5. Законодавчі збори діяли непослідовно.

6. Посилив напруженість маніфест, виданий командувачем австро-прусських військ герцогом Брауншвейзьким, де звучали погрози вщент зруйнувати Париж і розправитися з усіма непокірними за порушення недоторканності короля.

Народні маси Парижа почали озброюватися рушницями, пістолетами, піками.

З провінції до Парижа потяглися озброєні загони.

Велику роботу проводили політичні клуби, що з’явились у Франції ще напередодні революції. Робесп’єр у Якобінському клубі вимагав проголосити республіку, Марат закликав обрати нову Раду Комуни.

Комунами у Франції називали великі населені пункти (себто громади), які мали своє самоврядування та якими управляли муніципалітети.

10 серпня 1792 р. Близько 20 тис. повстанців оточили королівський палац і штурмом оволоділи ним. Король заховався в Законодавчих зборах.

Законодавчі збори під тиском революційних мас позбавили короля влади.

Людовика XVI разом з сім’єю було ув’язнено.

Висновки

1. Якщо у 1789 р. монархія у Франції була обмежена і з абсолютної стала конституційною, то 10 серпня 1792 р. монархія у Франції була повалена.

2. Повстанням 10 серпня 1792 р. завершився перший період французької революції (від 14 липня 1789 р. до 10 серпня 1792 p.), коли при владі стояла велика грошова буржуазія і частина ліберального дворянства.

3. Внаслідок повстання 10 серпня 1792 р. до влади прийшли жирондисти — торгово-промислова буржуазія.

Національний конвент

Після повалення монархії (10 серпня 1792 р.) було призначено вибори до Національного конвенту (зборів).

Конвент було вибрано на основі загального виборчого права для чоловіків, яким виповнилося 21 рік, а майновий ценз було скасовано.

У складі Конвенту було 783 депутати.

У ньому майже не було дворян і духовенства, зате з’явилося два робітники і три ремісники:

• 136 депутатів були жирондистами;

• 113 депутатів належали до якобінців (монтаньярів) (партія “Гори”. Їх так називали, бо у залі засідань вони розташовувалися на верхніх лавах, звідси їх прізвисько “Монтань” — “Гора”);

• інші не мали власних політичних поглядів і становили “болото”.

Близько 500 депутатів були юристами, журналістами, лікарями, службовцями.

Жирондисти сиділи на нижніх лавах у залі засідань Конвенту.

У верхніх лавах були найрішучіші представники революційної буржуазії (їх називали “Горою”). На чолі “Гори” стояли Дантон, Робесп’єр, Марат.

22 вересня 1792 р. Конвент проголосив Францію республікою.

Було створено новий уряд — Тимчасову виконавчу раду.

До влади доступилися республіканці — жирондисти.

У Національному конвенті велась боротьба між жирондистами та якобінцями, які були в опозиції.

Жирондисти:

1. Намагалися обмежити владу революційного Парижа і розширити права департаментів.

2. Виступали за повну свободу розвитку торгівлі й промисловості.

3. Обстоювали принцип недоторканності приватної власності.

У Конвенті обговорювалося питання страти короля.

За його негайну страту проголосувало 366 депутатів із 721, 321 депутат висловився за тюремне ув’язнення, 34 депутати виступили за смертну кару з відстроченням.

Січень 1793 р. Короля страчено.

Страчено було і Марію — Антуанетту.

Форми правління у Франції

До революції	В роки революції (1789-1792 pp.)	Після 22 вересня 1792 р.
абсолютна монархія	конституційна монархія	республіка

Висновок

Проголошення республіки створило умови для успішного соціально-економічного і політичного розвитку на основі принципів буржуазної демократії.

 

Від Генеральних штатів до Національного конвенту

Якобінська диктатура

Політика жирондистів зазнала краху.

1. До коаліції Австрії та Пруссії у боротьбі проти революційної Франції приєдналися Велика Британія та Іспанія.

2. З вини жирондистів французькі революційні війська не мали обмундирування й продовольства.

3. На військових поставках наживалися спекулянти.

4. Навесні 1793 року австрійські війська завдали поразки французькій армії.

5. Для Франції виникла загроза наступу інтервентів.

6. У країні було тяжке продовольче становище, дорожнеча, спекуляція, інфляція, безробіття, що викликало невдоволення широких народних мас і численні заворушення в багатьох районах Франції.

7. Міські й сільські багатії скуповували землі церкви й тих, хто втік за кордон.

8. Не було скасовано феодальні повинності.

9. У західних районах Франції розпочалися контрреволюційні повстання, організовані дворянами і вищим духовенством.

10. У Конвенті загострилася боротьба між жирондистами і якобінцями.

11. Жирондисти створили особливу “Комісію дванадцяти”, щоб розправитися з міським самоуправлінням Парижа.

Це викликало обурення жителів міста.

Усе це спричинило виступи народних мас, які почалися 31 травня 1793 р. за сигналом із собору Паризької Богоматері.

Революційні загони Національної гвардії та народ заполонили вулиці.

Уранці 2 червня 1793 р. озброєні загони пішли на Конвент і оточили його.

163 гармати Національної гвардії, якою командував якобінець Анріо, було націлено на будинок Конвенту. Під грізними жерлами жирондистів вивели з Конвенту, а 23 їхніх керівників заарештували.

До влади доступилися якобінці, які встановили свою необмежену владу за допомогою сили — диктатуру.

24 червня 1793 р. Конвент прийняв нову конституцію, яка:

• базувалася на Декларації прав людини і громадянина;

• проголосила верховенство народу і рівність людей у правах;

• зробила Францію республікою;

• вводила загальне виборче право для чоловіків, які досягли 21-річного віку, незалежно від майнового стану;

• проголосила принцип централізації влади;

• задекларувала право народу на освіту, працю і суспільну допомогу;

• сповістила про затвердження важливих законів через референдум;

• гарантувала право власності;

• засуджувала завойовницькі війни.

Висновки

1. Якобінська конституція була передовішою, ніж поміркована конституція 1791 року.

2. За умов інтервенції і громадянської війни Конституція 1793 р. не набула чинності, а натомість запроваджено режим революційної диктатури.

Органи влади за якобінської диктатури

 

Якобінський терор

Терор — політика залякування, насильства, розправа з політичними противниками аж до фізичного знищення їх.

У провінціях терор спирався на військову силу. Створив атмосферу шпигунства і всіляких підозр.

Терор не обмежувався знищенням активних противників революції. Він мав створити таку атмосферу страху, щоб ні в кого не виникало навіть думки про опір.

1. Уся влада зосередилася в руках Комітету громадського порятунку, який разом із революційним трибуналом був каральним органом якобінської диктатури.

2. 27 липня 1793 р. було ухвалено Закон про смертну кару за спекуляцію товарами першої необхідності.

3.17 вересня 1793 р. прийнято Закон про підозрілих, який вимагав арешту всіх підозрілих у ставленні до революції і тих, хто не погоджувався з політикою якобінської диктатури.

Закон вимагав од громадян Франції виказувати підозрілих. Усіх підозрілих віддавали під суд революційного трибуналу.

4. Рішення про арешт виносили місцеві революційні комітети.

5. Проводилися численні арешти й страти, часто невинних людей.

В історичній літературі подано відомості про арешти в період якобінської диктатури: арештованих — від 70 тис. до 500 тис. осіб.

За деякими підрахунками було страчено 16,5 тис. осіб. Серед них чимало дворян, священиків. Утім близько 6 тис. страчених робітники, ремісники, слуги.

6. На міських площах було збудовано гільйотини, за допомогою яких відрубували голови.

Вирок про смертну кару виконували негайно — того самого дня.

Гільйотини — машини для страт. Назва походить від прізвища доктора Гільйотена (1738 — 1814), який

спонукав Національні збори Франції схвалити застосування машини для страт, що її винайшов його колега Антуан Луї. Пропозицію було схвалено у квітні 1792 р. (з книги Н. Дейвіса “Європа”).

7. 16 жовтня 1793 року за ухвалою революційного трибуналу було страчено королеву Марію — Антуанетту.

8. Страчено лідерів жирондистів, яких звинуватили у злочинах проти революції.

9. У березні 1794 р. страчено лідерів крайніх якобінців Шометта й Ебера.

10. 5 квітня 1794 р. було страчено Дантона і його соратників.

11. Вчинено розправу з “шаленими”.

12. Посилилися переслідування робітників за участь у страйках і за організацію союзів.

13. Армійські загони проводили обшуки і захоплювали запаси продовольства у селян.

14. Силоміць закривали церкви.

До кінця якобінської диктатури у Франції залишилося

не більше ніж 150 діючих церков.

“Шалені” (“скажені”)

“Шалені” — прихильники крайніх заходів проти багатіїв. Виражали інтереси бідноти міст і найбіднішого селянства.

1. Виступали проти скупників, спекулянтів і багатіїв.

2. Вимагали покращення становища народних мас.

3. Закликали до конфіскації і поділу майна нових багатіїв, що було награбовано в період революції.

4. Пропонували, щоб землю була оголошено національною власністю зі здаванням земельних ділянок в оренду кожному, хто бажає.

5. Вимагали створення особливих загонів для очищення армії. Очолив цей рух бідний священик Жак Ру.

Жак Ру і його друзі різко критикували якобінську конституцію за те, що:

• не гарантувала прав і не захищала інтереси робітників, ремісників і селян;

• проголосила необмежену владу приватної власності.

У період терору Жака Ру та інших учасників цього руху було заарештовано.

Жак Ру заподіяв собі смерть напередодні суду, а його прихильників стратили.

Максиміліан Робесп’єр

(1758-1794)

Один із керівників якобінців, діяч французької революції.

Походив з небагатої буржуазної сім’ї, здобув блискучу освіту. Адвокат. До виборів у Генеральні штати жив на півночі Франції.

Захоплювався творами французьких просвітників, а надто Руссо. Прекрасний оратор, який своїми палкими промовами захоплював багатьох.

Суворий, непідкупний, лідер якобінців. У 1793 р. фактично очолив революційний уряд.

Заради революції страчував сотні людей, часом невинних, чим послабив соціальну базу якобінської диктатури. Трагедія Робесп’єра в тому, що він залишився “якобінцем без народу”.

Робесп’єр, який чинив насильство, сам став жертвою насильства. Був страчений термідоріанцями.

Жорж Жак Дантон

(1759-1794)

Видатний діяч Французької революції і один з вождів якобінців.

Син прокурора, Дантон також здобув юридичну освіту. Дотримувався передових поглядів, мав блискучий талант оратора.

Брав участь в організації та підготовці повстання 10 серпня 1792 p., яке скинуло монархію. У серпні 4 - вересні 1792 р. організовував оборону Франції від інтервентів, проявивши значні організаторські здібності, невичерпну енергію і відданість справі, за яку боровся.

13 квітня 1793 р. був обраний до Комітету громадського порятунку, де головував до липня того самого року. Він виступав проти крайніх заходів Робесп’єра і вимагав припинити терор усередині країни.

Був прихильником повної свободи господарської діяльності, виступав проти обмежень прав власності.

Засуджений Революційним трибуналом і у квітні 1794 р. страчений.

Загинули і його прихильники.

Жан Поль Марат

(1743-1793)

У період Французької революції був одним із вождів якобінців. .

Лікар за фахом, самовідданий, сміливий, непримиренний до ворогів.

З вересня 1789 р. видавав газету “Друг народу”.

Разом із Робесп’єром керував підготовкою повстання 31 травня — 2 червня 1793 p., під час якого було повалено владу жирондистів. Його називали “трибуном революції”.

Багато працював, у народі користувався популярністю. Був убитий переконаною монархісткою Шарлотою Корде.

Похований у Пантеоні (церкві в Парижі, яку під час революції зробили усипальницею великих людей Франції).

Термідоріанці після приходу до влади (27 липня 1784 р.) викинули тіло Марата з Пантеону на смітник.

Соціальні та економічні перетворення

1. Дозволено продаж земель емігрантів невеликими ділянками і на виплат (декрет від 3 червня 1793 p.).

2. Селянам повернули частину громадських земель, що їх захопили сеньйори перед революцією (декрет від 10 червня 1793 p.). їх було розділено на рівні частини між усіма родинами громад.

3. Ліквідовано всі феодальні платежі і повинності (декрет від 17 липня 1793 p.).

4. Селяни стали вільними власниками своїх наділів (раніше були залежними їх держальниками).

5. Було ухвалено закон про смертну кару за спекуляцію.

6. Запроваджено максимум цін на предмети першої необхідності.

7. Було конфісковано частину володінь сеньйорів — тих, хто брав участь у контрреволюційних заколотах, і емігрантів.

8. Більшість конфіскованих земель скупила міська і сільська буржуазія.

9. Було ухвалено закон про те, що для збирання врожаю на селі на ланах поміщиків і сільської буржуазії можна використовувати працю сільської бідноти.

10. Введено максимум заробітної плати найманим робітникам.

11. У 1793 р. Конвент видав декрет “Про свободу культів”. Конвент закрив церкви і запровадив громадянські обряди.

У школах припинили вивчати релігію.

12. Запроваджено новий революційний календар.

За початок літочислення прийняли день проголошення у Франції республіки (22 вересня 1792 p.).

Назви місяців були пов’язані зі змінами в природі або з сільськогосподарськими роботами.

Весняні місяці: Літні місяці:

жерміналь — місяць сівби, месідор — місяць жнив,

флореаль — квітучий місяць, термідор — жаркий місяць,

преріаль — місяць трав. флюктідор — плодовий місяць.

Осінні місяці: Зимові місяці:

вандем’єр — місяць збору нівоз — місяць снігу,

винограду, плювіоз — місяць дощів,

брюмер — місяць туманів, вантоз — місяць вітру.

фрімер — морозний місяць.

Недільні дні та католицькі свята було скасовано — натомість запроваджено революційні свята.

Революційний календар пізніше було відмінено Наполеоном.

Декрет — постанова верховної влади з якогось питання, що має силу закону.

Висновки

1. Повного знищення феодальних пережитків у французькому селі революція кінця XVIII ст. не домоглася.

2. У Франції залишилося багато безземельних і малоземельних селян, які були змушені орендувати землю у великих землевласників.

Створення революційної армії

1. Масову революційну армію створено не з добровольців, а на основі загальної військової повинності.

2. Чисельність армії було доведено до 800 тис. осіб.

3. Для загального керівництва військами було створено воєнне бюро Комітету громадського порятунку. Його очолив Лазар Карно.

4. Армію очистили від зрадників революції.

5. Нова армія почала використовувати нову тактику: замість лінійного строю, який використовувався у феодальних арміях, вводили тактику розсипного бою.

6. У країні було налагоджено виробництво пороху, селітри, зброї.

7. Створювалися майстерні та заводи з виготовлення зброї.

8. Було значно вдосконалено гармати, і французька артилерія стала однією з найкращих у світі.

9. Зовнішній вигляд солдатів революційної армії був таким: синій мундир, висока синя шапка з червоною стрічкою і триколірною кокардою.

10. Здібних солдатів і молодших командирів швидко висували на офіцерські та генеральські посади.

11. В армії комісари Конвенту проводили політичну агітацію. Воєнна тактика — це способи дії військ у бою.

Тактика залежить від:

• кількості і якості військ (солдатів і командирів);

• наявності і стану військової техніки.

Успіхи революційної армії

Вересень 1793 р. Настав злам у війні. Інтервентів було зупинено.

Жовтень 1793 р. Революційні війська перейшли в наступ проти Пруссії, Австрії, Голландії, Великої Британії.

Січень 1794 р. Територію Франції було звільнено від інтервентів, а військові дії перенесено на територію ворога. Червень 1794 р. У Бельгії біля селища Флерюс війська революційної Франції розгромили значні сили австрійської армії. Коаліція зазнала поразки.

Повалення якобінської диктатури

Проти якобінської диктатури виступили основні сили буржуазії, які вимагали відмінити “максимум” і припинити революційний терор, а тому у липні 1794 р. організували змову всередині Конвенту.

9-те термідора (27 липня) 1794 р. Робесп’єр прибув у Конвент і намагався кілька разів виступити, але йому не дозволили нічого сказати і заарештували. На захист Робесп’єра виступили комуна Парижу і Якобінський клуб. Його було звільнено і доставлено в приміщення комуни. Конвент оголосив Робесп’єра і його прихильників поза законом. Війська Конвенту захопили будинок комуни і знову заарештували Робесп’єра. Наступного дня (10-те термідора) Робесп’єра

та спільників (22 якобінців) було страчено, а протягом двох подальших днів було страчено 83 особи — переважно членів ради комуни.

Якобінську диктатуру було повалено. До влади доступилася велика термідоріанська буржуазія, підтримана заможним селянством.

Причини ослаблення та краху якобінської диктатури

1. Велика буржуазія, яка збагачувалася на військових замовленнях і спекуляції, в умовах перемог на фронтах, що усунули загрозу феодальної реставрації, не бажала більше терпіти якобінську диктатуру.

2. Суперечлива політика якобінців відвернула від них бідні верстви населення.

3. Послабились зв’язки якобінців з народними масами міста й села, і вони втратили їхню підтримку.

4. Економічна політика якобінської диктатури не сприяла встановленню рівності й справедливості.

5. Виникли протиріччя поміж якобінців, які поділилися на три частини.

Робесп’єристи — прихильники Робесп’єра, які виступали за свободу власності, вважали терор необхідним у революційній боротьбі, виражали інтереси середньої і дрібної революційно на- лаштованої буржуазії.

Крайні якобінці (Шометт, Ббер) - вимагали посилити терор проти буржуазії, провести очищення Конвенту, закликали до повстання і виражали інтереси бідноти.

Помірковані якобінці (Дантон, Демулен) — виступали за необмежену свободу торгівлі, проти „максимуму”, вимагали припинити терор і миру з Великою Британією. Виражали інтереси великої та середньої буржуазії, що швидко збагачувалася.

Як крайніх якобінців, так і поміркованих за наказом Робесп’єра було заарештовано і страчено.

1. Після розправи з дантоністами якобінці втратили підтримку частини середньої та дрібної буржуазії.

2. Відмова від демократичних принципів в управлінні державою.

3. Масові репресії проти опозиції.

4. Масові репресії проти різних верств населення.

5. Неспроможність вирішити першочергові питання внутрішнього життя.

6. Декрет Конвенту про свободу культів (1793 р.) і політика “дехристиянізації” супроводжувалися закриттям католицьких церков, що викликало незадоволення значної частини селян і міщан, інших верств населення.

Термідоріанська реакція

Від 9-го термідора II року республіки (27 липня 1794 р.) до 18-го брюмера VIII року республіки (9 листопада 1799 р.)

Становище Франції після термідоріанського перевороту

Унаслідок державного перевороту 9-го термідора II року республіки (27 липня 1794 р.) до влади у Франції доступилася буржуазія, яка розбагатіла під час революції.

У Конвенті після перевороту головну роль відігравали:

— жирондисти,

— окремі діячі з “болота”.

У країні тривав терор.

1. Було розгромлено Якобінський клуб.

2. Розпущено його секції на місцях.

3. Самоврядування Парижа було скасовано.

4. Скрізь переслідували якобінців.

5. У містах діяли загони “золотої молоді” — синків багатих буржуа, які розправлялися зі своїми противниками.

6. Було жорстоко придушено виступи народних мас:

• 1 квітня 1795 р. Повстання народних мас Парижа, які, озброєні піками, під звуки набату вирушили на Конвент, увірвалися в зал засідань;

• 20 травня 1795 р. Виступ народних мас Парижа, які взялися за зброю.

Було страчено 36 осіб.

7. На початку жовтня 1795 р. було придушено заколот озброєних роялістів (монархістів), які прагнули відновити у Франції монархію.

20 тисяч озброєних монархістів намагалися захопити Конвент, але були, розігнані артилерійськими залпами. Розправою командував молодий генерал Наполеон Бонапарт.

Економічні заходи термідоріанців

1. Було скасовано закон про максимум цін.

2. Відмінено заходи державного регулювання економіки.

3. Установлено повну свободу торгівлі, що призвело до значного зростання цін.

4. Не допускалися будь-які обмеження вільного підприємництва.

5. На селі було поновлено продаж землі великими ділянками за високу ціну.

Висновки

• Термідоріанці:

— виступали проти реставрації феодально-абсолютистських порядків;

— використовували владу для свого збагачення;

— вели боротьбу проти народних мас.

• У країні розпочався розвиток капіталістичної економіки, вільної від залишків феодалізму.

Конституція 1795 року

(прийнята Конвентом 22 серпня 1795 р.)

 

За конституцією 1795 року

1. У Франції збереглася республіка.

2. Було скасовано загальне виборче право.

3. Вводився високий майновий ценз на виборах.

4. Вік виборців піднімався до 25 років.

5. Законодавча влада належала двом палатам:

• Раді п’ятисот, яка розробляла і пропонувала закони,

• Раді старійшин, яка їх затверджувала.

6. Виконавча влада переходила до Директорії з п’яти осіб.

Франція за Директорії

(влада Директорії проіснувала з 4 листопада 1795 р. до 10 листопада 1799 р.)

1. Конституція 1795 року надавала великі повноваження виконавчій владі — Директорії.

2. У складі Директорії щорічно змінювалася одна людина за жеребкуванням.

3. Постійним членом за час її існування залишався Поль Баррас.

4. Директорія проводила внутрішню політику в інтересах найзаможніших верств населення — буржуазії, яка нагромадила свої багатства в роки революції.

5. Зовнішня політика Директорії характеризувалася постійними війнами і мала загарбницький характер.

Директорія проводила політику коливань то вліво, то вправо, яку прозвали “політикою гойдалок”, бо вона була не в змозі впоратися з прихильниками монархії і водночас побоювалася революційних виступів народу.

Режим Директорії тримався завдяки безперервним перемогам республіканської армії.

Франсуа-Ноель Бабеф

(1760-1797)

Увійшов в історію як Гракх Бабеф (ім’я Гракх прибрав на честь римських трибунів братів Гракхів). Народився на півночі Франції у бідній сім’ї.

Виступав за “повну рівність усіх людей”.

Випускав у Парижі газету, в якій гостро критикував термідоріанську буржуазію.

Захищав інтереси збіднілих верств населення.

Організував і очолив змову “Заради рівності”(1796 p.).

Виступав за досягнення повної рівності через збройну боротьбу.

У 1796 р. Бабефа і його прихильників заарештували за доносом провокатора. Сім місяців тривав суд над Бабефом і 47 його прихильниками, яких 1797 р. було страчено.

Зовнішня політика Директорії

1795 р. Після низки перемог, скориставшись суперечками між учасниками , першої коаліції, Франція підписала мир із Пруссією та Іспанією, внаслідок якого до Франції було приєднано лівий берег Рейну, іспанські володіння на о. Гаїті, частину Бельгії, а на території Голландії утворювалася залежна від Франції Батавська республіка. Франція залишалася у стані війни з Великою Британією та Австрією.

1796 р. Наполеона Бонапарта Директорія призначила командувачем армії в Північну Італію.

Квітень 1796 р. Почався похід “італійської армії” Наполеона Бонапарта, що виявився успішним. За шість днів він розгромив сардинську та австрійську армії.

15 травня 1796 р. Між Францією та Сардинським королівством було підписано договір, за яким королівство потрапляло в залежність від Франції.

1797 р. Наполеон Бонапарт примусив Австрію підписати мир і визнати всі завоювання Франції. Французьке панування встановилося в Італії та Швейцарії. Вихід Австрії з війни означав кінець першої коаліції. 1798-1799pp. Похід армії Наполеона (30 тисяч вояків на 350 суднах) до Єгипту і Сирії для утвердження на Близькому Сході, що мало б ослабити британські зв’язки з Індією й підготувати ґрунт для панування Франції на всьому Середземному морі.

Похід французьких військ до Єгипту і Сирії успіху не приніс.

Армія була знесилена спекою, безперервним опором місцевого населення, поширенням чуми. Англійці розгромили французький флот і знищили судна.

1798 р. Було створено другу антифранцузьку коаліцію у складі Великої Британії, Австрії, Росії, Туреччини, Неаполітанського королівства, щоб змусити Францію залишити завойовані території.

Головні воєнні дії розгорталися в Італії та Швейцарії.

Російська армія під командуванням О. Суворова здобула кілька перемог в Італії.

Російська ескадра адмірала Ушакова визволила Іонійські острови, а англійська ескадра адмірала Нельсона — о. Мальту.

Успішними діями О. Суворова були невдоволені австрійські союзники, які претендували на Північну Італію.

Армію О. Суворова вирішили перекинути в Швейцарію на з’єднання з австрійськими військами. Вересень—жовтень 1799 р. Російські війська з неперервними боями здійснили легендарний перехід через Альпи. Тяжкі бої велись за Сен-Готардський перевал та біля Чортового мосту, де були розгромлені французькі війська.

Жовтень 1799 р. Наполеон Бонапарт покинув армію в Єгипті на свого заступника генерала Клеберта і повернувся до Парижа.

Червень 1800 р. Австрійські війська було розгромлено в Італії у битві біля Маренго.

1801 р. Росія вийшла з другої антифранцузької коаліції, незадоволена політикою Австрії, та підписала союзницький договір з Францією.

Згодом договір із Францією підписали Австрія та Велика Британія.

Друга антифранцузька коаліція розпалася.

Коаліція — воєнно-політичний союз держав, укладений для спільних дій на міжнародній арені.

Директорія до осені 1799 р. втратила довіру великої буржуазії

Причини ослаблення влади Директорії

1. Її неспроможність забезпечити необхідні умови для підприємницької діяльності.

2. Труднощі господарського становища країни, яка не могла на світовому ринку конкурувати з Великою Британією.

3. Зростаюче невдоволення населення.

4. Виступи роялістів, які прагнули реставрації монархії.

5. Невдалі воєнні дії в Європі:

• воєнні поразки в Північній Італії;

• втрата Північної Італії;

• невдалий похід до Єгипту і Сирії.

Наполеон Бонапарт (1769-1821)

Один із видатних полководців, дипломат, талановитий політичний діяч буржуазної Франції, який зумів пройти шлях від молодого офіцера революційної армії до військового диктатора, засновника нової монархії, організатора численних завойовницьких воєн.

Змінювалися і погляди Наполеона: від прихильника республіканського ладу, який захоплювався ідеями Ж. Руссо і мріяв “про свободу для всіх”, до монархіста, прихильника необмеженої особистої влади.

Народився на острові Корсика в сім’ї збіднілих дворян. У 1785 р. закінчив французьке військове училище і почав свою, службу в чині молодшого лейтенанта артилерії.

Наполеон — людина сильного розуму й непохитної волі, яка пройшла через море крові й сорок битв, принісши Франції славу та падіння.

Здібний, працьовитий, наполегливий у досягненні поставлених завдань, сміливий і відважний у боях, а водночас — жорстокий, деспотичний, впертий, безкомпромісний.

У роки Французької революції у 24-річному віці одержав чин бригадного генерала за перемогу над англійцями і взятті Тулона, а за правління Директорії став командувачем армії.

У листопаді 1799 р. здійснив державний переворот і став першим консулом, а згодом зосередив у своїх руках усю повноту влади.

У 1804 р. був проголошений імператором. Здійснював численні завойовницькі війни, виступаючи претендентом на європейське, а згодом і світове панування.

З поразкою 1812 р. у війні з Росією почався розпад величезної Французької імперії.

У 1814 р. війська антифранцузької коаліції вступили до Парижа і Наполеонові довелося зректися престолу. Був засланий на о. Ельба.

У 1815 р. знову повернувся до Франції. Після поразки під Ватерлоо він вдруге зрікся престолу (22 червня 1815 p.). Був засланий на о. Св. Єлени, де і помер у 1821 р.

Бонапартистський переворот 1799 р.

Прихід Наполеона до влади

Велика буржуазія зрозуміла необхідність установлення сильної влади.

Наполеон Бонапарт, спираючись на армію, вирішив скористатися ситуацією у Франції на свою користь.

Діставши підтримку буржуазних кіл, банкірів, Наполеон, удавшись до підкупу й погроз, домігся заяви членів Директорії про відставку.

Щоб позбавити Законодавчий корпус підтримки парижан, його перевели в передмістя Сен-Юту через загрозу заколоту роялістів (монархістів),

У Раді п’ятисот було поставлено на голосування передання влади від Директорії до трьох консулів на чолі з Наполеоном Бонапартом. Рада п’ятисот у присутності гренадерів, уведених до зали засідань, проголосувала за цю пропозицію.

18-го брюмера VIII року республіки (9 листопада 1799 р.) було здійснено державний переворот і встановлено військову диктатуру, яка служила інтересам великої буржуазії. Причини приходу Наполеона до влади

1. Військові поразки французької армії.

2. Народне невдоволення політикою Директорії.

3. Необхідність “твердої руки” для захисту приватної власності й інтересів великої буржуазії.

4. Особисте прагнення Наполеона до влади.

Основні періоди Французької революції

Період	Дата	Хто стояв при владі	Важливі події
І	3 14 липня 1789 р. до 10 серпня 1792 р.	Велика грошова буржуазія і передова частина дворянства, які намагалися встановити конституційну (обмежену) монархію	1. 14 липня 1789 р. Народне повстання в Парижі. Взяття Бастилії. Скинення необмеженої монархії. Прихід до влади великої буржуазії 2. Липень-серпень 1789 р. Масові виступи селян по всій країні. Початок еміграції дворян за кордон 3. 4 серпня 1789 р. Відміна Установчими зборами деяких другорядних повинностей селян 4. 28 серпня 1789 р. Прийняття Декларації прав людини і громадянина. 5. 1791 р. Спроба втечі короля за кордон і повернення його до Парижа. Прийняття Конституції, яка затвердила обмежену монархію 6. Жовтень 1791 р. Вибори і скликання Законодавчих зборів. 7. Квітень 1792 р. Оголошення Францією війни Австрії і Пруссії
II	10 серпня 1792 р. - 31 травня 1793 р.	Велика торговельно-промислова буржуазія — жирондисти	1. 10 серпня 1792 р. Повстання в Парижі. Скинення королівської влади. Прихід до влади жирондистів 2. Вересень 1792 р. Вибори і скликання Конвенту. Проголошення Франції Республікою 3. 3 грудня 1792 р. — січень 1793 р. Суд над Людовиком XVI і його страта 4. Лютий — березень 1793 р. Початок війни Франції з Великою Британією, Голландією й Іспанією 5. 31 травня — 2 червня 1793 р. Повстання в Парижі. Скинення жирондистів. Прихід до влади якобінців.
III	2 червня 1793 p. - 27 липня1794 p.	Найрішучіша частина буржуазії — якобінці	1. Липень 1793 р. Убивство Марата. Скасування всіх феодальних - повинностей без викупу 2. Вересень 1793 р. Закон про загальний максимум і про підозрілих. Терор. Реорганізація армії. Розгром якобінцями “шалених” 3. 27 липня 1794 р. Термідоріанський переворот.
IV	27 липня 1794 p. - 9листопада 1799 p.	Велика буржуазія, яка розбагатіла під час революції	1. 27 липня 1794 р. Термідоріанський переворот. Прихід до влади нової буржуазії — підприємців і фінансистів. 2. 1 квітня, 20 травня 1795 р. Повстання народних мас Парижа. Обидва повстання було придушено. 3. Жовтень 1795 р. Заколот озброєних роялістів. 4. 22 серпня 1795 р. Конвент затвердив нову конституцію 5. 4 листопада 1795 р. Установлення влади Директорії. 6. 1796 р. Призначення Наполеона Бонапарта командувачем армії в Північній Італії 7. 1796-1797 pp. Італійський похід Наполеона 8. 1798-1799 pp. Похід Наполеона до Єгипту та Сирії 9. 9 листопада 1799 р. Державний переворот під керівництвом Наполеона Бонапарта

Висновки

1. Переворотом 9 листопада 1799 р. закінчилася Французька революція.

2. У Європі почався період післяреволюційної стабілізації, закріплення і законодавчого оформлення результатів революції.

3. Французька буржуазія була зацікавлена у стабілізації внутрішнього становища, а тому виступала за встановлення сильної влади.

Значення Французької революції

1. Революція знищила монархію у Франції та встановила панування буржуазії.

2. Було скасовано станові привілеї дворянства і духовенства.

3. У перебігу революції було висунено принципи політичних свобод, демократичних прав людини, суверенітету народу.

4. Було започатковано формування громадянського суспільства і правової держави.

5. У перебігу революції проявилася активна роль широких народних мас.

6. Революція зруйнувала феодальний лад, ліквідувала феодальні повинності селян.

7. Було знято перешкоди розвиткові промисловості, сільського господарства і торгівлі.

8. Було створено сприятливі умови для формування ринкових відносин.

9. Революція у Франції мала велике міжнародне значення:

• її ідеї знаходили відгук у багатьох країнах і на різних континентах;

• після неї розпочалася руйнація феодального ладу в багатьох країнах Європи;

• вона сприяла утвердженню ринкових відносин у розвинених країнах світу;

• справила помітний вплив на подальший перебіг всесвітньої історії;

• прогресивне значення для передової ідеології, літератури, мистецтва та науки багатьох країн світу.

Франція в період консульства й імперії

Вищі органи влади за Конституцією 1799 року

(після державного перевороту 18-го брюмера VIII року республіки)

(9 листопада 1799 р.)

 

Конституція 1799 року оформила військову диктатуру на чолі з Наполеоном Бонапартом.

1802 р. Бонапарт за допомогою плебісциту одержав звання довічного першого консула.

Травень 1804 р. Наполеон прийняв титул імператора Франції. На імператорський трон його благословив Папа.

Імперія — велика монархічна держава, на чолі якої стоїть імператор і яка містить у своєму складі завойовані території інших народів і держав.

Висновки

1. Із запровадженням посади першого консула владу буржуазії, здійснювану раніше за участі представницьких органів, тепер фактично було усунено.

2. Установлення імперії майже нічого не змінило в органах центральної влади — перший консул одержав звання імператора, про що було записано в Конституції 1804 року.

3. З проголошенням імперії вся повнота виконавчої та законодавчої влади зосередилася в руках Наполеона Бонапарта.

4. Зміцнення особистої влади Наполеона супроводжувалося зміцненням могутності всієї імперії.

5. У країні встановилася буржуазна військово-бюрократична монархія — бонапартизм.

Бонапартизм — особлива форма правління буржуазною державою, за якої главою її став імператор, який спирався на чиновницько-офіцерську верхівку суспільства, а буржуазію було усунено від влади.

Економічний розвиток Франції на початку XIX ст.

1. Франція залишалася сільськогосподарською країною.

2. Селянство підтримувало Наполеона за те, що їм дали гарантії на володіння землею і не відновлювалися феодальні повинності.

3. Наполеон Бонапарт сприяв розвиткові промисловості. Було засновано Товариство заохочення національної промисловості.

4. Успішно розвивалася промисловість, особливо вовняна, текстильна, шовкова, металургійна.

5. Пожвавилася підприємницька діяльність, розвивалися ринкові відносини.

6. Підприємствам надавалися державні воєнні замовлення. Заохочувалося виробництво зброї та військового спорядження.

7. Було вдосконалено і впроваджено у виробництво машини.

8. Для кредитування промисловості створено Французький банк.

9. Здійснено реформу фінансової системи, введено нову грошову одиницю — франк.

10. У завойованих країнах ліквідовували внутрішні кордони і митниці.

Внутрішня політика Наполеона Бонапарта

1. Наполеон Бонапарт уклав союз (конкордат) з папою Пієм VII (1801 p.), за яким було відновлено культ католицької церкви, визнано католицьку релігію як релігію більшості французького народу.

За це католицька церква відмовлялася від претензій на конфісковані і розпродані ще за часів революції церковні землі та зобов’язувалася підтримувати уряд Наполеона.

2. Дворянам-емігрантам надано амністію (прощення) та дозволено повернутися до Франції.

3. Дворянам, які повернулися до Франції, повернули не- продані землі, але за ними було встановлено нагляд.

4. Якобінців переслідували та висилали з Франції.

5. Було знищено місцеве самоврядування.

У містах замість виборних комун призначали мерів.

6. Для управління департаментами призначали чиновників — профектів.

7. Було створено міністерство поліції.

8. Демократичні газети закривали.

9. Заарештовували багатьох роялістів.

10. Було підтверджено антиробітничі закони Установчих зборів, що забороняли союзи робітників, а за участь у страйках суворо карали.

11. Своїм маршалам, генералам і великій буржуазії імператор надавав титули герцогів, князів, графів.

12. Наполеон дбав про збільшення та боєздатність армії.

За 15 років правління він мобілізував на військову службу 2,5 млн рекрутів.

Конкордат — договір між папою римським як главою католицької церкви та будь-якою державою, який регулює правове положення католицької церкви в цій державі та відносини її з папським престолом.

Висновки

• Наполеон Бонапарт зберіг ті завоювання революції, які були вигідні великій буржуазії і селянам-власникам.

• У внутрішній і зовнішній політиці він захищав інтереси великої буржуазії.

Кодекси  Наполеона

За часів правління Наполеона було розроблено і впроваджено в життя цілу низку кодексів (зводів законів).

1804 р. Цивільний кодекс, який згодом назвали Наполеоновим кодексом.

Ґрунтувався на законодавстві Французької революції. Кодекс замінив 360 місцевих кодексів.

1. Було підтверджено загальні права громадян та рівність усіх перед законом, але гасло Французької революції “Свобода! Рівність! Братерство!” було замінено гаслом “Власність. Свобода! Рівність!”.

2. Забезпечено право на свободу підприємницької ініціативи і діяльності.

3. Було підтверджено право приватної власності та свободу ділових угод.

4. Закріпив здобуту під час революції власність за її новими господарями.

5. Ліквідував всі феодальні пережитки, закріпив купівлю- продаж землі.

6. Регламентував питання наймання на роботу.

7. Забезпечував право на свободу підприємницької ініціативи.

8. У сімейному праві збереглися цивільний шлюб Та розлучення, але рівний розподіл майна було обмежено спадкоємцями чоловічої статі.

9. Одружених жінок визнано “неправомочними” укладати контракти, дружина і діти не мали майнових прав, а майно дружини розглядалося як повна власність чоловіка.

1808 р. Комерційний (торговий) кодекс, який юридично забезпечував комерційну діяльність, інтереси торговців, буржуазії, банків, бірж тощо.

1811 р. Кримінальний (карний) кодекс, який уводив жорстокі покарання за пошкодження чи крадіжку приватної власності. В ньому закріплювалися принципи судового процесу, якому характерна гласність судочинства, вводився суд присяжних, презумпція невинуватості.

Висновки

1. Кодекси Наполеона юридично узаконили всі зміни, що відбулися в країні в період революції, і закріпили панування буржуазії.

2. Цивільний кодекс юридично закріплював основи буржуазних відносин і став завершенням процесу формування цивільного права у буржуазному суспільстві.

3. Вони діяли і в тих державах, які були залежними від Франції.

4. Відіграли важливу роль у зруйнуванні феодальних відносин в Європі і дальшому розвиткові буржуазного суспільства і буржуазного права.

5. Цивільний кодекс встановлював безправне становище жінки у сім’ї, її повну залежність від чоловіка.

6. Кодекси законів до сьогодні є юридичною основою буржуазної державності.

Війни Наполеона

Війни консульства та імперії були завойовницькими, грабіжницькими, несправедливими на відміну від воєн Франції періоду Великої революції 1789—1799 pp.

Ці війни несли народам Європи пограбування й іноземне поневолення.

Мета воєн Наполеона

1. Завоювання нових земель і встановлення свого панування в Європі та світі.

2. Встановлення своєї воєнно-політичної та торговельно- промислової гегемонії в Європі.

3. Одержання перемоги у боротьбі з Великою Британією за світову колоніальну першість.

4. Намагання утвердити новий порядок у Європі.

5. Прагнення одержати величезні матеріальні цінності.

1800 р. Наполеон спрямував свої війська в Північну Італію та розгромив австрійську армію в битві біля Маренго.

1801 р. Між Францією та Австрією було підписано мирний договір, за яким Австрія визнала лівий берег Рейну та Бельгію французькими володіннями.

Встановилося панування Франції і в Італії.

1802 р. В Європі настав мир після підписання договору між Великою Британією та Францією, але він був короткочасним.

1803 р. Війна в Європі відновилася.

Основні суперники — Велика Британія та Франція. Франція не мала достатньо сильного флоту, щоб перемогти Велику Британію на морі, а Велика Британія не мала достатньої армії, щоб перемогти Францію на суходолі.

Наполеон почав готувати десант на територію Великої Британії та зосередив на березі Ла-Маншу, в Булоні, експедиційний корпус чисельністю 130 тис. вояків.

Проти Наполеона разом з Великою Британією виступили Австрія та Росія.

Наполеон відмовився від планів висадження десанту на територію Великої Британії та спрямував свої війська до Німеччини. Він вирішив розгромити австрійську армію до об’єднання її з російською. Жовтень 1805 р. Австрійська армія капітулювала, і Наполеон увійшов до Відня.

21 жовтня 1805 р. Розгром франко-іспанського флоту біля мису Трафальгар силами англійського флоту на чолі з адміралом Нельсоном.

Грудень 1805 р. Битва біля с. Аустерліц французьких військ проти російських і австрійських, які втратили 15 тис. убитими і 20 тис. пораненими.

То була велика перемога Наполеона.

1806 р. Утворилася четверта антифранцузька коаліція у складі Росії, Великої Британії, Пруссії та Швеції. Війну проти Наполеона почала Пруссія.

За сім днів сталося сім битв, у яких прусську армію було повністю знищено.

Французькі війська вступили до Берліна.

Серпень 1806 р. Припинила існування Священна Римська імперія німецької нації, заснована в X ст. німецьким імператором Оттоном 1.

З XIV ст. німецького імператора вибирали великі феодали-курфюрсти, а з XV ст. імператори були з династії Габсбургів.

Останнім імператором був Франц 11 Габсбург.

Він повинен був відмовитися від титулу імператора Священної Римської імперії та залишатися лише австрійським імператором.

Континентальна блокада

21 листопада 1806 р. Наполеон підписав Берлінський декрет про континентальну блокаду (ізоляцію) Великої Британії. Цей декрет заборонив усім залежним від Франції державам торгувати з Великою Британією. Був перерваний і поштовий зв’язок. Він мав намір задушити Велику Британію економічно, закривши для неї ринки Європи. Основною метою Наполеона було захистити французьку промисловість від конкуренції економічно розвиненішої англійської, підірвати економічну могутність Великої Британії і змусити англійський уряд припинити військові дії проти Франції.

У 1807 р. Наполеон наказав конфіскувати нейтральні судна, що заходили в порти Великої Британії та її колоній. У свою чергу флот Великої Британії перехоплював нейтральні судна, що йшли з товарами до Франції.

Однак своєї мети континентальна блокада не досягла.

1807 р. Тільзітський мир Росії та Франції.

Умови миру були важкими для Росії:

• змушена була визнати всі територіальні й політичні зміни, здійснені Наполеоном у Європі;

• довелося приєднатися до континентальної блокади проти Великої Британії.

1808 р. Наполеонівські війська вторглися в Іспанію.

Народ Іспанії розпочав національно-визвольну війну проти французьких завойовників.

1810 р. Після нової перемоги над Австрією імперія Наполеона досягла вершини своєї могутності.

Причини тимчасових успіхів Наполеона

1. За роки революції у Франції було створено добре озброєну революційну армію.

2. Війська були переконані в необхідності боротьби з феодальними монархіями за визволення європейських народів від феодального та абсолютистського гніту.

3. Нова стратегія і тактика, вироблена в революційних війнах, забезпечувала перевагу французьких армій у битвах проти військ феодальних держав.

4. Французька армія під проводом Наполеона використала, вдосконалила й розвинула досвід революційних воєн Франції.

5. Організаторські та воєнні здібності самого Наполеона, його полководницьке мистецтво.

6. Серед командного складу Наполеона були такі прославлені генерали, майстри воєнного мистецтва, як Ней, Даву, Бертьє, Мюрат, Макдональд, знані в усій Європі.

7. Наполеон уміло використовував протиріччя між своїми противниками.

Наслідки воєн Наполеона в Європі до 1810 року

• Ослабили великі феодальні монархії Європи.

• Відбувалося об’єднання дрібних феодальних держав, запроваджувалися буржуазні порядки.

• Війни несли поневолення і страждання народам Європи, але водночас сприяли підриву феодальних порядків і розвиткові капіталізму.

Висновки

1. Наполеонівські війни виявили агресивний характер бонапартизму.

2. Завойовницькі війни Франції того періоду призвели до утворення величезної імперії з населенням 75 млн душ, що втричі перевищувало населення Франції.

3. У низці країн сприяли підриву феодальних порядків і розвитку капіталізму.

На шляху до світового панування Франції потрібно було розгромити Росію. На кордонах Росії Наполеон створив герцогство Варшавське — військовий плацдарм для готування нападу Франції на Росію.

Починаючи кампанію проти Росії, Наполеон мав армію 614 тис. вояків, із якої 444 тис. перетнули російський кордон.

Французька армія була неоднорідною за своїм складом: окрім французів, у ній були італійці, поляки, німці, іспанці, португальці та інші.

Російська армія налічувала 227 тис. військовиків.

Була переділена на три армії:

Перша. Командував М. Барклай де Толлі. Ця армія прикривала петербурзький напрямок.

Друга. Командував її. Багратіон. Захищала центр Росії. Третя. Нечисленна армія О. Тормасова. Захищала південний напрямок.

У ніч з 11 (23) на 12 (24) червня 1812 р. Армія Наполеона вторглася на територію Росії без оголошення війни. Російські армії почали відступ.

Кінець липня 1812 р. Армії Багратіона і Барклая де Толлі об’єдналися в районі Смоленська. Розгромити армії по частинах Наполеон не зумів.

4 (16) — 6 (18) серпня 1812 р. Битва за Смоленськ. Французька армія зазнала значних втрат. Після кровопролитних боїв російська армія залишила місто.

Висновки

1. Обороною Смоленська завершився перший етап війни з Росією, коли було значною мірою підірвано могутність французької армії.

2. Наступаючи від Смоленська на Москву, Наполеон мав лише 200-тисячну армію.

17 (29) серпня 1812 р. До ставки російської армії прибув М. І. Кутузов, якого цар Олександр І призначив головнокомандувачем російської армії.

М. Кутузов прийняв рішення дати генеральний бій перед Москвою. Він стався за 124 км від Москви, біля с. Бородіно.

26 серпня (7 вересня) 1812 р. Бородінська битва.

М. Кутузов розташував російські війська так:

• правий фланг добре захищався річкою,

• на лівому фланзі було побудовано штучні земляні укріплення — флеші, які зайняла армія Багратіона,

• у центрі розташувалася батарея і війська генерала Раєвського.

Наполеон дотримувався наступальної тактики, але прорвати оборону французи не спромоглися.

У цій битві Наполеон утратив:

58 тис. солдатів,

200 офіцерів,

47 генералів,

загалом — 43% особового складу армії.

Проте поразка французів під Бородіно ще не означала поразки Франції у цілому.

1 (13) вересня 1812 р. На раді в Філях Кутузов, щоб зберегти армію, вирішив залишити Москву.

2 (14) вересня 1812 р. Французькі війська ввійшли в столицю. В Москві не було ні боєприпасів, ні продовольства.

2 (14) вересня — 7 (19)жовтня 1812 р. Час перебування французів у Москві. Російська армія зайняла позиції на Калузькій дорозі біля с. Тарутіно, прикриваючи Калугу й Тулу, де містилися значні склади зі зброєю і продуктами харчування.

Російська армія чисельно зросла до 120 тис. вояків. Було укріплено артилерійський парк, збільшено кінноту.

6 (18) жовтня 1812 р. Наполеон почав відступ з Москви і спрямував свої війська до Калуги.

12 (24) жовтня 1812 р. Наполеон зазнав поразку під Малоярославцем та був змушений відступати зруйнованою смоленською дорогою.

Кутузов використав новий тактичний маневр — паралельне переслідування французької армії.

У битви він не вступав, а йшов паралельно з армією Наполеона, знищуючи французькі загони, які відставали. Не давали спокою французам і загони партизанів.

Одним із видатних керівників партизанського руху був підполковник Денис Давидов. Партизанський загін Герасима Курина налічував 6 тис. душ, загін Федора Потапова — З тис. душ, загін Єрмолая Четвертакова — 4 тис. душ.

До річки Березини дійшли залишки французької армії. Остання битва на р. Березині довершила розгром французів. Від смерті й голоду врятувалося лише 30 тис. вояків — усе, що залишилося від великої армії Наполеонана початку кампанії 1812 р.

Битва під Лейпцигом

Поразка й знищення наполеонівської армії в Росії відіграли значну роль у краху Французької імперії.

Весна 1813 р. Було створено шосту антифранцузьку коаліцію у складі Росії, Пруссії, Великої Британії, Швеції, Іспанії та Португалії.

Жовтень 1813 р. Триденна “битва народів” поблизу Лейпцига, в якій союзники остаточно розгромили армію Наполеона. У битві з обох сторін узяли участь 500 тис. вояків.

31 березня 1814 р. Союзні війська вступили до Парижа і відновили династію Бурбонів. Королем став брат Людовика XVI Людовик XVIII.

30 травня 1814 р. Було підписано мирний договір між Францією та союзниками. Франція повинна була повернутися до кордонів 1792 р.

Наполеона змусили зректися престолу і заслали на о. Ельбу.

“Сто днів”  Наполеона

(20 березня — 22 червня 1815 p.)

Наполеон вирішив знову захопити владу, розраховуючи на:

• невдоволення селян претензіями колишніх емігрантів, які хотіли повернути феодальні повинності та свої землі, конфісковані у них під час революції;

• невдоволення буржуазії, бо англійські товари заполонили Францію, що стримувало розвиток власної промисловості.

• невдоволення робітників, жителів міст дорожнечею, інфляцією, безробіттям.

Із невеликим загоном Наполеон висадився на півдні Франції та рушив на Париж. Знову зайняв престол, але тримався при владі лише 100 днів.

20 березня 1815 р. Наполеон вступив до Парижа.

Людовик XVIII втік за кордон.

Битва біля Ватерлоо

18 червня 181.5 р. Битва біля Ватерлоо, в якій наполеонівську армію розгромили англійські та прусські війська.

З цією битвою повністю припинилася політична діяльність Наполеона.

Йому довелося вдруге зректися престолу і відправитися на о. Св. Єлени, де він згодом і помер.

Висновки

1. Війна європейських держав з агресивною імперією Наполеона закінчилася перемогою європейської коаліції та відновленням абсолютизму у Франції.

2. Крах імперії Наполеона Бонапарта продемонстрував авантюризм і неспроможність агресора завоювати світ знищенням держав.

3. Почала складатися нова система міжнародних відносин. У Європі настав період реакції:

• відновлення феодальних династій,

• відновлення частини привілеїв дворян,

• придушення нових суспільних рухів.

Причини краху імперії Наполеона

1. Піднесення національно-визвольної війни в європейських країнах, окупованих французькими військами.

2. Безперервні тривалі війни знекровили Францію, згубно вплинули на її економіку.

3. Наростання економічної кризи у Франції внаслідок численних воєн і континентальної блокади, наслідком чого було:

• розорення буржуазії,

• велике безробіття,

• продовольча криза;

• інфляція, дорожнеча.

4. Уряд Наполеона поступово втрачав підтримку різних верств населення Франції.

Буржуазія була невдоволена:

• невдалою боротьбою з її головним суперником — Великою Британією;

• кризою промисловості, яка не знаходила ринків збуту. Селянство було:

• розорене довготривалими війнами;

• невдоволене численними призовами в армію.

Так, у 1800 р. було призвано в армію 30 тис. душ; із 1801 р. по 1805 р. — щорічно призивалося по 60 тис. душ;

із 1806 р. по 1809 р. — по 80 тис. душ; у 1810 р. — 110 тис. душ; у 1811 р. і 1812 р. — по 120 тис.; у 1813 р. — 140 тис.;

• невдоволене численними втратами в перебігу війни. Загальна чисельність убитих і померлих від ран французів — вояків і офіцерів із 1805 р. по 1815 р. перевищила 400 тис.

Робітники були невдоволені:

• безробіттям,

• дорожнечею.

Усе населення Франції було невдоволене:

• високими податками,

• важким становищем, яке склалося внаслідок воєн, бо через хвороби та з інших причин французьке населення зменшилося на 1 млн душ.

5. Поразка Наполеона в російській компанії, яку сам Наполеон визнав “найбільшою помилкою”.

6. Торговельна, морська та промислова перевага Великої Британії, подолати яку Наполеон так і не зміг.

7. Дії союзних армій 1813— 1814 рр. і могутній національно-визвольний рух в Іспанії та деяких інших поневолених Францією країнах.

Антифранцузькі коаліції

Мета створення коаліцій:

• придушити у Франції революцію;

• відновити монархію;

• зупинити поширення революційних ідей у Європі;

• розгромити війська Наполеона і перешкодити його загарбницьким планам.

Коаліція	Час створення	Війни коаліції	Які держави були у складі коаліції
Перша	1792 р.	1792 - 1797 pp.	Австрія, Пруссія (до березня 1795 p.), а згодом Велика Британія, Голландія (до 1795 p.), Іспанія (до червня 1795 p.), Португалія, Сардинське королівство, Неаполь, німецькі держави (Баварія, Баден, Вюртемберг)
Друга	1798 р.	1799-1802 pp.	Велика Британія,Австрія (до 9 лютого 1801 p.), Росія (до 22 жовтня 1799 p.), Туреччина, Неаполь, Португалія (до червня 1801 р.)
Третя	1805 р.	1805 р.	Велика Британія, Австрія, Пруссія, Росія, Швеція, королівство обох Сицилій
Четверта	1806р.	1806-1807 pp.	Велика Британія, Пруссія, Росія, Саксонія
П'ята	1809 р.	1809 р.	Велика Британія, Австрія
Шоста	1813 р.	1813 - 1815 рр.	Росія, Пруссія (з березня 1813 р.), Велика Британія (з червня 1813 p.), Швеція, Іспанія, Австрія (з серпня 1813 p.), Португалія

Рейнський союз Франція створила з південних німецьких держав під своїм протекторатом.

Віденський конгрес

(жовтень 1814 р. — червень 1815 р.)

Жовтень 1814 р. У Відні було скликано конгрес усіх європейських держав (окрім Туреччини).

Мета конгресу

1. Намагався створити в Європі такий порядок, який унеможливив би будь-який демократичний або національно-визвольний рух.

2. Це була спроба європейських феодальних монархій затримати розвиток капіталізму і відновити феодальні порядки.

3. Країни-переможці прагнули винагородити себе за рахунок Франції, а також інших слабших країн Європи.

На Віденському конгресі було 216 делегатів, але всі справи вирішували представники лише чотирьох держав — Великої Британії, Австрії, Пруссії, Росії.

Англійську делегацію очолював міністр закордонних справ — лорд Каслєрі,

австрійську — канцлер Меттерніх,

прусську — король Фрідріх — Вільгельм III,

російську — імператор Олександр 1.

Інших делегатів, зокрема 20 государів з різних країн, після урочистого відкриття конгресу на ділові засідання не запрошували. Для них влаштовували бали, маскаради, театральні вистави, полювання і прогулянки.

9 червня 1815 р. Відбулося заключне засідання конгресу в повному складі, де було проголошено рішення конгресу, що їх представники чотирьох держав ухвалили на своїх закритих засіданнях.

В основу рішень Віденського конгресу було покладено такі принципи:

• покарати Францію й ті країни, які їй допомагали у війнах проти коаліції;

• нагородити країни-переможниці, а також ті країни, що допомагали коаліції в боротьбі проти Франції;

• створити в Європі такий порядок, щоб не змогла спалахнути нова революція.

Підсумки Віденського конгресу

1. Тимчасово відновив панування феодальної реакції в Європі.

2. Закріпив нове співвідношення сил внаслідок розгрому наполеонівської імперії на користь держав-переможниць.

3. Конгрес не зважав на національні прагнення народів.

4. Створив підчас Віденського конгресу “Священний союз” у складі Росії, Австрії та Пруссії.

5. Більшість європейських монархій було спрямовано на боротьбу з революційним та національно-визвольним рухом у Європі.

Територіальна зміни внаслідок Віденського конгресу

Країна	Рішення Віденського конгресу
Франція	Була повернена до кордонів 1789 р. На неї наклали контрибуцію (примусову оплату) в розмірі 700 млн франків. 53 суходільні та морські фортеці протягом трьох років мало належати 150-тисячному військові союзників. Франції довелося віддати союзникам військовий флот. Французьким королем було визнано Людовика XVIII
Велика Британія	Одержала о. Мальту, в Південній Африці — Капську землю, о. Цейлон. Значно зросли її колоніальні володіння. Закріпила свої переваги на морі. Домоглася послаблення свого основного ворога — Франції
Росія	У 1813 р. заволоділа герцогством Варшавським і створила замість нього королівство Польське, яке і ввійшло до складу Російської імперії
Австрія	Одержала Ломбардсько-Венеціанську область, Південний Тіроль, Далмацію. У малих державах Північної Італії сіли на престол австрійські герцоги.
Пруссія	Одержала частину Саксонії, Рейнську область. Західні польські землі було визнано володінням Пруссії
Голландія	До неї було приєднано Бельгію, утворилося Нідерландське королівство
Німеччина	Переділено на 38 держав. Було створено Німецький союз цих держав
Італія	Переділено на 8 держав
Швеція	Ha принципах особистої унії їй передали Норвегію, яка до 1814 р. перебувала під владою союзниці Наполеона Данії. Залежність Норвегії від Швеції збереглася до 1905 р.
Сардинське королівство	До його складу було приєднано Савойю, Ніццу, територію Генуезької республіки
Швейцарські кантони	3 19 кантонів утворилася Швейцарська конфедерація (союз кантонів). Повернула гірські перевали, що ведуть до Італії. Оголосила себе вільною нейтральною державою

Кантон — федеральна одиниця у Швейцарії.

Федерація — союзна держава, що складається з низки державних утворень.

Конфедерація — союз суверенних (незалежних) держав.

Висновки

1. Віденський конгрес закріпив територіальні зміни в Європі, що сталися після завершення наполеонівських воєн, значною мірою перекроїв карту Європи.

2. Його рішення визначили відносини між державами Європи до 50-х років XIX ст.

3. Він сприяв реставрації (відновленню) дореволюційних монархічних династій в таких країнах:

Франції, Іспанії, Португалії, Королівстві обох Сицилій, Голландії, дрібних державах Німеччини та Італії:

4. У Римській області було відновлено владу папи.

5. Починаючи з 1815 p., країни Європи у XIX ст. пройшли такі стадії (періоди) розвитку:

• період реакції — 1815 — 1848 pp.;

• період реформ — 1848 — 1871 pp.;

• період суперництва — 1871 — 1900 рр.

Утворення Священного союзу

(вересень 1815 р.)

Мета:

• увічнити феодальні монархії;

• перешкодити визвольним рухам народів Європи.

Акт про створення Священного союзу підписали государі Австрії, Пруссії і Росії.

Згодом до нього приєдналися монархи майже всіх європейських держав.

Велика Британія не ввійшла до Священного союзу, але підтримувала його в придушенні революції.

Наслідки утворення Священного союзу

1. Було придушено революції в:

• Італії — австрійськими військами,

• Іспанії — французькою армією.

2. Закріпити й увічнити феодальні порядки р Європі не вдалося.

3. Повного придушення революційних і національно- визвольних рухів у Європі не сталося.

Революційна й національно-визвольна боротьба охоплювала дедалі більше країн і різні континенти.

Кінець 20-х років XIX ст. Священний союз розпався.

Причина

Загострення протиріч між його членами щодо:

• національно-визвольної боротьби в іспанських колоніях Латинської Америки;

• повстання в Греції 1821 року.

У країн — членів Священного союзу були різні погляди на ці проблеми.

Велика Британія

1. Домагалася визнання незалежності народів Латинської Америки.

2. Виступала проти ідеї автономії Греції, яку висувала Росія.

Австрія

1. Виступала проти позиції Великої Британії в Латинській Америці.

2. Виступала проти ідеї автономії Греції, яку висувала Росія.

Росія

1. Підтримувала повстання грецького народу проти османського панування.

2. Висувала ідею автономії Греції.

Тема 2. Європа й Америка в першій половині XIX ст.

Політичне становище в Європі після Віденського конгресу

Віденський конгрес започаткував нову систему міжнародних відносин у Європі, призвів до створення системи союзів, метою яких була реставрація монархічних правлінь.

Після Віденського конгресу чотири великі держави (Австрія, Пруссія, Росія, Велика Британія) змінили карту Європи. Вони розподілили територію між собою:

• Польщу було поділено між Пруссією, Росією та Австрією;

• Ломбардію та Венецію віддали Австрії;

• Бельгія попала під панування короля Голландії.

У світі не було жодної держави, яка б протистояла коаліції.

1815 р. Австрія, Росія та Пруссія підписали угоду про Священний союз, який мав захищати абсолютну монархію по всій Європі.

Після падіння Наполеона в Європі відроджувалися монархічні та релігійні почуття. Повернення до абсолютної монархії в деяких країнах вело за собою обмеження прав людини, встановлення цензури, зміни у виборчій системі.

Переможці об’єднали свої сили, щоб негайно втрутитися там, де виникла загроза революції.

Національний і революційний рухи в Європі у 20-х роках XIX ст.

Вітер свободи, яким повіяло в Європі після Французької революції кінця XVIII ст., та національні почуття, які пробудила боротьба з французькими загарбниками, під час загарбницьких воєн Наполеона, посилили прагнення незалежності у багатьох народів.

Вони не погоджувалися на новий порядок, який склався у Європі після Віденського конгресу, атому повставали проти повернення монархічних принципів влади. Священний союз жорстоко придушував усілякі рухи за незалежність:

• зростав протест у Польщі, назрівав заколот, створювалися таємні організації;

• у 1817 р. німецькі студенти вийшли на демонстрацію, вимагаючи об’єднання німецьких земель;

• Італія була розчленована на кілька держав, значна частина її потрапила під панування Австрії. 1820 р. члени таємного товариства карбонаріїв організували перші повстання проти правителів королівства обох Сицилійі Сардинського;

• 1829 р. ліберальні офіцери повстали проти іспанської монархії. Франція прийшла на допомогу Іспанії і у 1823 р. повстання було придушено;

• 1821 р. повстали греки проти турецького панування і в 1829 р. здобули незалежність;

• бельгійці не погоджувалися на залежність від короля Голландії, який придушував їхню свободу і насаджував нідерландську мову як державну;

• в Австрії, Німеччині, та Італії слов’яни й угорці хочуть здобути незалежність. Завдяки Священному союзу криза тривала до 1848 р.

Велика Британія у першій половині XIX ст.

Середина XIX ст. Завершення промислової революції у Великій Британії.

Завершення промислової революції у Великій Британії — етап у розвитку машинного виробництва, за якого машини і фабрики переважали в основних галузях виробництва, а самі машини вже виробляли за допомоги машин.

Великі зміни в соціально-економічному розвиткові Великої Британії в першій половині XIX ст.

1. Зростала кількість фабрик і заводів.

2. Удосконалювалися машини.

3. Швидко зростала механізація виробництва.

4. Ручну працю заступала машина.

5. Зросли обсяги промислового виробництва.

6. Швидкими темпами розвивалася важка промисловість (гірнича й металургійна).

7. Розвивалися нові галузі промисловості: машинобудування, верстатобудівна тощо.

8. Частка ремісників у виробництві товарів скорочувалася.

9. Власники дрібних майстерень, ремісники, селяни розорялися.

10. Зросла кількість найманих робітників і підприємців..

До 1851 р. промислове населення Великої Британії становило 43%.

11. Великі підприємства витісняли дрібні.

12. Відбувалася концентрація виробництва — зосередження виробництва на великих підприємствах.

13. Значно зростала продуктивність праці.

Один робітник на прядильній машині виконував роботу, яку в 1770 р. могли виконати 320 осіб.

14. Утворилися нові промислові райони:

• Йоркшир, Ланкастер стали центрами бавовняної промисловості;

•  Бірмінгем — центром металургії;

•  Уельс — центром гірничодобувної промисловості.

15. Створювалися великі фермерські господарства, в яких використовували сівалки, молотарки, досягнення аграрної науки, добрива.

16. Швидкими темпами зростало залізничне будівництво.

Першу залізницю, яка з’єднала Стоктон і Дарлінтон, було збудовано 1825 р. За 1835 — 1849 pp. довжина залізниць зросла в 17,6 разу.

17. Було створено могутній паровий торговельний флот, а згодом і військовий, що зміцнило становище Великої Британії як „володарки морів”.

18. Швидкими темпами зростало населення Великої Британії: за 100 років (з 1751 р. по 1851 р.) — з 5,6 млн до 21 млн душ.

19. Зростали міста на північному заході Великої Британії (в Шотландії, Уельсі), які стали центрами промислового виробництва й торгівлі, чисельність населення у них постійно зростала.

20. Населення Лондона за 100 років (з 1751 р. по 1851 р.) зросла з 400 тис. до 2,5 млн душ. Лондон став великим містом Європи, світовим комерційним, фінансовим і транспортним центром.

Індустріалізація — процес створення великого машинного виробництва в усіх галузях господарства країни.

Висновки

1. На середину XIX ст. Велика Британія перетворилась на розвинену індустріальну державу, одну з найрозвиненіших держав світу.

2. На довгі часи Велику Британію було визнано світовим лідером індустріального розвитку й міжнародної торгівлі.

Політична система Великої Британії

Після перевороту 1688 р. у Великій Британії склалася конституційна монархія, хоча в цій країні не було й нема і досі спеціально прийнятої конституції. Її заступають закони, прийняті парламентом у різний час:

Велика хартія вільностей (1815 p.);

Білль про права (1689 p.);

Акт про забезпечення свободи підданого... (1679 р.);

Акт про подальше обмеження Корони... (1701 р.)

На початку XIX ст. найважливіші питання життя країни вирішував парламент.

За королеви Вікторії, яка правила з 1837 р. по 1901 p., було юридично закріплено парламентську двопартійну систему.

1. Віги — політична партія Великої Британії, яка існувала від початку 80-х років XVII ст. до XIX ст. Виражала інтереси великої торгової і фінансової буржуазії та нового дворянства.

У 1836 р. на її основі виникла Ліберальна партія.

2. Торі — політична партія Великої Британії, яка існувала в XVII - XIX ст.

Виражала інтереси земельної аристократії та вищого духовенства англіканської церкви.

З 1831 р. на її основі утворилася Консервативна партія. Ці партії по черзі доступалися до влади, формуючи англійський уряд.

Метою боротьби цих партій стала боротьба за голоси виборців.

Партія, що перемагала на виборах, формувала уряд.

1783—1830 pp. При владі перебували торі.

1830—1841 pp. При владі перебували віги.

За правління торі було прийнято цілу низку законів.

1812 р. “Акт про збереження спокою” — введення смертної кари за знищення машин (проти луддитів).

Луддити — доведені до відчаю голодом і злиднями, безробітні робітники вбачали джерело своїх нещасть в тому, що їх витісняють з роботи нові машини, і почали їх нищити. Назва походить від напівлегендарної постаті їхнього ватажка — ремісника Неда Лудда.

1815 р. Було прийнято “хлібні закони”, за якими встановлено високе мито на імпортне зерно. Це вело до зростання прибутків англійських землевласників і погіршення становища народних мас внаслідок зростання цін на продукти харчування.

1817 р. Закон проти свободи слова, зборів, друку.

Перша парламентська реформа (1832 р.) та її наслідки

Передумови парламентської реформи:

• успіхи економічного розвитку;

• зростання ролі промислової буржуазії у суспільному житті.

Причини парламентської реформи

1. Тогочасна виборча система усувала від політичної влади промислову буржуазію, яка значно зросла і зміцніла в роки промислової революції, почала претендувати на політичне представництво в парламенті, де значну перевагу мала земельна аристократія.

2. Нові промислові центри — Манчестер, Бірмінгем, Лідс та інші — не мали своїх депутатів у парламенті.

3. У Великій Британії існувало багато “гнилих містечок”, які мали значне представництво в парламенті.

4. Одночасно з підприємцями в русі за виборчі права взяли участь і робітники, дрібні власники, які теж не мали виборчих прав.

Усе це зумовило необхідність проведення реформи виборчої системи.

Політика — завоювання, утримання й використання державної влади, мистецтво управління державою.

Політичні права — права, пов’язані з участю у створенні та діяльності органів влади.

7 червня 1832 р. Парламент ухвалив законопроект про реформу виборчої системи.

1. Реформа надала великим промисловим центрам місця в парламенті, що значно посилило роль промислової буржуазії.

2. Було створено 42 нових виборчих округи в Лондоні та великих містах, а графства дістали право обирати 65 нових депутатів.

3. Збільшилася чисельність виборців за рахунок великої та середньої буржуазії.

4. Втратили своє представництво в парламенті 56 “гнилих містечок”.

5. 30 “гнилих містечок” представляли тепер по одному замість двох депутатів.

6. Зберігся високий майновий ценз.

“Гнилі містечка” — старі, феодальні дрібні міста або території, де людей уже практично не було, а депутатів призначав лендлорд.

Наслідки

1. Промислова буржуазія хоча й одержала доступ до парламенту, але її роль у ньому не зразу стала впливовою і вирішальною. Тільки після парламентської реформи 1867 року представники промислової буржуазії почали призначати на посади міністрів.

2. Землевласники зберегли значну частину панівних позицій в управлінні країною, їх не усунули від влади.

3. Частина “гнилих містечок” у виборчій системі Великої Британії збереглася аж до реформи 1867 р.

4. Реформа була новим компромісом між землевласниками та буржуазією.

5. Чисельність виборців збільшилася до 670 тис. осіб, в основному за рахунок міських жителів.

6. Не одержали виборчого права робітники й дрібні власники.

1. Виборча реформа 1832 р. створила компроміс між хліборобською аристократією і промисловою буржуазією.

2. Забезпечила промисловій буржуазії представництво в парламенті, збільшила и вплив на політику англійського уряду.

3. Промислова буржуазія була визнана рівноправною політичною силою в англійському парламенті.

4. Внаслідок реформи зросла чисельність виборців — з 220 тис. до 670 тис.

5. Боротьба за загальне виборче право стала невід’ємною частиною робітничого руху Великої Британії.

6. Сприяла його перетворенню від стихійних локальних виступів до організованої політичної боротьби.

7. Зростала самосвідомість робітників.

8. Досвід боротьби за розширення політичних прав у 1832 р. привів до розуміння необхідності політичної боротьби робітників.

Чартизм

Назва походить від слова хартія (грамота), яку виробили робітники для подання до парламенту.

Англійською мовою хартія називається “чартер”. Підписання петиції до парламенту супроводжувалося масовими мітингами, демонстраціями, маніфестаціями в її підтримку.

Чартистський рух — початок самостійної, організованої, масової політичної боротьби робітників за свої права і свободи. Політична боротьба робітників — боротьба за вплив на державні справи, боротьба за владу.

Причини чартистського руху

1. Тяжке становище робітників, яке погіршилося з настанням економічної кризи 1836 p., що охопила всі провідні галузі англійської промисловості:

• зростало безробіття,

• зростали ціни на продукти харчування,

• зростали податки,

• криза нанесла смертельного удару по ручних ткачах різних галузей текстильного виробництва, серед яких розпочався голод.

Економічна криза — масове закриття підприємств через відсутність попиту на вироблювані товари.

2. Невдоволення робітників Законом про бідняків (1834 p.). За цим законом робітників, які зверталися по матеріальну допомогу, приписували до робітних домів, де вони змушені були виконувати найтяжчу роботу.

3. Не було загального виборчого права для робітників.

Народна хартія

1836 р. Група робітників і ремісників організувала Лондонську асоціацію робітників.

1837 р. Лондонські робітники виробили першу Народну хартію.

8 травня 1838 р. Народну хартію було опубліковано.

Основні вимоги

1. Виборче право для всіх чоловіків з 21-річного віку.

2. Таємне голосування.

3. Створення 200 рівних виборчих округів. ,

Від кожного округу — один депутат до парламенту.

4. Ніяких майнових обмежень для виборів.

5. Оплата для членів парламенту (400 фунтів стерлінгів щорічно з державної скарбниці).

6. Щорічне переобрання членів парламенту.

Утім не було вимог про демократичну республіку.

Під петицією зібрано 1 млн 280 тис. підписів.

1839 р. Петицію (хартію) було вручено парламенту, але більшістю голосів її відхилили.

Течії в чартистському русі

Між діячами чартизму існували значні розходження з таких питань:

• ставлення до приватної власності;

• тактики боротьби за хартію.

1. Течія “фізичної сили”, яка виступала за рішучі дії робітників, але без повстання.

Прихильником цієї течії був О’Коннор (1796 — 1855). Він закликав до рішучих дій, але вважав, щодо повстання справа не дійде.

О’Коннор — ірландський адвокат, публіцист, прекрасний оратор, користувався великою популярністю серед робітників.

Згодом О’Коннор заснував Національну земельну компанію, яка ставила собі метою скупити земельні ділянки, аби поступово повернути всіх робітників на землю. На зібрані кошти було куплено шість маєтків, на яких побудовано 250 котеджів і поселено групу робітників. Планувалося, що на прибутки від маєтків можна буде купити нові ділянки землі. Ця компанія проіснувала недовго. Лише незначна частина робітників відгукнулася на заклик О’Коннора — “назад на землю”.

Вересень 1848 р. Парламент спеціальним рішенням ліквідував Національну земельну компанію.

2. Течія “моральної сили”, яка вимагала зміни законодавства і вирішення проблем освіти. Її учасники вважали, що хартії треба домагатися лише мирними способами і вести просвітницьку роботу серед робітників. Очолював цю течію Вільям Ловетт (1800—1877).

3. Невелике революційне крило очолював Д. Гарні (1817—1897). Виступав за:

• рішучі дії;

• демократичну і соціальну республіку.

Чартистська партія

1840 р. Створено Національну Чартистську асоціацію Великої Британії, яка мала 400 місцевих відділень і налічувала 40 тис. членів.

Це була масова політична організація чартистів, до складу якої входили представники різних течій. Її очолив Вільям Ловетт.

Місцеві організації цієї асоціації організовували масові мітинги.

Друга хартія

1842 р. Велику Британію спіткала нова економічна криза. Чартизм досяг свого найвищого піднесення.

Було підготовлено другу хартію, під якою зібрали 3 млн 300 тис. підписів.

Вимоги петиції чартистів 1842 р.

До вимог попередньої хартії додалися економічні вимоги:

• зменшення податків;

• підвищення заробітної плати;

• ліквідація робітних домів;

• зниження квартирної плати тощо.

1842 р. Ця петиція теж була відхилена парламентом.

Робітники оголосили загальний страйк для підтримки петиції (“священний місяць”), але він не став загальним через репресії та голод. Страйк придушили війська.

Влада провела 1500 арештів.

Висновок

1840—1842 pp. Період найбільшого піднесення чартистського руху.

Чартистський рух у 1848 р.

1848 р. Останнє піднесення чартистського руху.

Події, що привели до нього:

• економічна криза 1847 p.,

• революційні події 1848 р. в багатьох країнах Європи.

4 квітня 1848 р. Відбувся з’їзд чартистів у Лондоні. Призначено демонстрацію на підтримку нової петиції, під якою поставили підписи 5,5 млн осіб. Але демонстрацію було зірвано.

Причини

1. У Великій Британії з’явилася “робітнича аристократія” — високооплачувана верхівка робітничого класу, що спричинила розкол руху.

2. Частина робітників стала на позиції угодовства з буржуазією.

3. Прибічники “фізичної сили” перейшли на позиції очікування, відмовилися від рішучих методів боротьби. Парламент знову відхилив петицію.

Чартистський рух зазнав поразки.

Причини поразки чартистського руху

1. Не було єдності дій серед робітників.

2. Чартисти не мали єдиної лінії керівництва.

3. Не було належної організації робітників у їхній боротьбі за свої права.

4. Серед чартистів були великі розходження.

Значення чартистського руху

1. Хоча чартисти не домоглися загального виборчого права, їхня боротьба мала значні результати:

• було заборонено нічну працю жінок;

• видано закон про 10-годинний робочий день для жінок і підлітків;

• фактично 10-годинний робочий день установили і для робітників;

• було підвищено заробітну платню кваліфікованим робітникам.

2. Англійський робітничий рух 30—40-х років XIX ст. був найпередовішим для того часу.

3. Раніше ніж в інших країнах робітники Великої Британії проявили себе як самостійна політична сила.

4. Чартисти створили свою політичну організацію.

Перехід Великої Британії до політики вільної торгівлі

За період 1815—1850 pp. за торговельним обігом Велика Британія залишила далеко позаду себе інші країни. Її воєнний і торговий флот необмежено панував на морях і океанах.

Лондон перетворився на величезний торговельний та фінансовий центр світового значення.

З 1830 р. розпочалося швидке будівництво залізниць.

Першу залізницю, яка з’єднала Стоктон і Дарлінтон, було збудовано у 1825 р.

За 1835—1849 pp. довжина залізних доріг зросла в 17,6 разу.

Значні кількості вантажів на середину XIX ст. вже перевозили залізницями.

За рівнем торгового обороту Велика Британія випередила інші країни. Вивозила в основному фабричні товари, а ввозила промислову сировину для фабрик, а також продовольство. Велика Британія перетворювалася на центр світової торгівлі, посівши перше місце у світовій торгівлі. Територія країни вкрилася мережею доріг та каналів. Здешевлення перевезень сприяло пожвавленню торгівлі й розширенню внутрішнього ринку.

Експорт товарів зріс у чотири рази.

Значно зросли колоніальні володіння Великої Британії.

Важливим кроком було скасування протекціонізму (протегування національної промисловості) і встановлення повної свободи торгівлі, що стали наступними кроками після скасування мита на ввезені у Велику Британію товари. Не боячись іноземної конкуренції на власному ринку, англійська буржуазія використала вільну торгівлю як знаряддя економічної експансії. Запровадження вільної торгівлі сприяло тому, що Велика Британія стала світовим лідером міжнародної торгівлі.

Франція у період Реставрації

Реставрація — відновлення поваленого суспільного ладу або династії, що правила раніше.

Реставрація в історії Франції — це не лише сам акт відновлення на престолі феодальної династії Бурбонів, а й весь період перебування Бурбонів при владі.

Перша реставрація Бурбонів —1814 — 1815 pp. (від окупації Франції іноземними військами до повернення Наполеона з о. Ельба).

Друга реставрація Бурбонів — 1815 — 1830 pp. (від розгрому армії Наполеона під Ватерлоо і до Липневої революції 1830 p.).

Унаслідок реставрації Бурбонів влада знову опинилася в руках дворян.

Період реставрації Бурбонів — період політичної реакції.

Політична реакція у Франції — режим, установлений для відновлення, збереження і зміцнення віджилих феодальних порядків.

1. По всій Франції аж до 1817 р. діяли спеціальні воєнно-польові суди, які розглядали справи про активних учасників революції.

2. Таких учасників і прибічників Наполеона страчували, саджали в тюрми, відправляли на заслання.

3. Було видано суворі закони проти свободи друку.

4. Недоторканність особи скасовано.

5. Була дозволена і заохочувалася урядом діяльність реакційних організацій, зокрема ордену єзуїтів.

6. Школи віддано під нагляд єпископів.

Ці події називають “білим терором” (тоді цей вираз уперше ввійшов у лексику Франції). Походить від білого кольору прапора Франції (триколора).

Дворяни, які повернулися з еміграції до Франції, хотіли відновити:

• дореволюційні порядки;

• велику феодальну земельну власність;

• феодальні повинності;

• абсолютну монархію.

Проте в економіці Франції сталися настільки глибокі зміни, що відновити дореволюційні порядки дворяни не могли. Бурбони змушені були:

• залишити землю, відібрану у дворян під час революції, в руках селян і буржуазії;

• запровадити у Франції конституцію (“Хартію 1814 p.”), яка дещо обмежувала владу короля;

• скликати палату депутатів;

• надати деяку свободу пресі.

Було видано конституційну хартію (грамоту), за якою утворилися такі вищі органи влади Франції:

 

Висновки

1. У Франції відновити абсолютизм не вдалося.

2. Було встановлено конституційну монархію.

3. Політична влада залишалася в руках аристократії.

4. Конституція гарантувала приватну власність, зокрема і придбану в роки революції.

5. Виборче право дістали лише 90 тис. громадян із 30-мільйонного населення країни.

6. Буржуазія, робітники, ремісники, селяни були позбавлені політичних прав.

Королі Франції в період реставрації Бурбонів

1. Людовик XVIII (1755—1824), правив з 1814р. по20березня 1815р.таз 8липня 1815 р. по 1824р.

2. Карл X (1757—1836), брат Людовика ХVIII, правив з 1824 р. по 1830 р.

За Карла X посилилася реакція в країні:

• Карл X витрачав мільярди франків для виплати субсидій і пенсій емігрантам, які втратили свою землю.

• П’ятивідсоткову виплату за позиками замінили тривідсотковою, що викликало невдоволення буржуазії.

• Було розпущено буржуазну Національну гвардію, яка існувала у Франції з 1789 р.

• Школи передано під опіку католицької церкви та єзуїтських об’єднань.

Липнева революція

(27—30 липня 1830 р.)

У липні 1830 р. у Франції сталася революція.

Причини революції.

1. Незадоволення різних верств населення Франції режимом Бурбонів, який намагався відновити старі порядки.

2. Загострення політичної обстановки в країні внаслідок приходу до влади крайніх монархістів, які сформували уряд.

Привід до революції.

1. Спроба Карла X здійснити державний переворот, аби посилити свою владу.

2. У липні 1830 р. король видав укази (ордонанси), за якими:

• палата депутатів розпускалася;

• зменшувався загал виборців;

• заборонялася будь-яка свобода преси;

• виборчі права надавалися тільки великим землевласникам.

Характер революції. Буржуазна.

Рушійні сили. Робітники, ремісники, дрібні службовці, частина буржуазної інтелігенції, студенти, міська біднота.

Владу захопили: верхівка буржуазії, банкіри, залізничні магнати, власники вугільних шахт, власники залізних рудників, частина великих землевласників.

В історію революція ввійшла під такими назвами:

1. Липнева революція.

2. “Три славні дні” (стільки тривала революція).

Яка влада була встановлена у Франції. Диктатура у формі буржуазної монархії.

Особливість революції. Вона лише замінила при владі старе дворянство, що намагалося знищити завоювання Французької революції кінця XVІІІ ст., великою фінансово-промисловою буржуазією. Чому демократичні сили не прийшли до влади

1. Були слабкі та неорганізовані.

2. Не могли очолити революцію.

3. Не мали чіткої програми.

Перебіг Липневої революції 1830 року

26 липня 1830 р. Опубліковано укази, спрямовані на посилення королівської влади.

27 липня 1830 р. У Парижі з’явилися барикади.

До вечора війська розігнали повстанців.

28 липня 1830 р. Весь Париж покрився барикадами. Почалися бої з військами.

Частина військ перейшла на бік повсталих. Париж перейшов до рук повсталого народу. Карл X відрікся від престолу і втік у Велику Британію.

Причини швидкої перемоги революції

Державний апарат, на чолі якого стояли дворяни, не відповідав ринковій економіці суспільства.

Наслідки Липневої революції у Франції

1. Було скинуто політичну владу дворян і встановлено буржуазну монархію.

2. Дала могутній поштовх революційним подіям у Бельгії, яка відокремилася від Голландії.

3. Вплинула на розвиток революційних подій в інших країнах Західної Європи:

• спалахнуло повстання в Польщі проти царизму,

• наростала національно-визвольна боротьба в Німеччині та Італії.

4. Значно ослабила Священний союз, який не наважився виступити на захист Бурбонів.

Відгуки на Липневу революцію у Франції

Генріх Гейне дізнався про революцію з газет і назвав ці вісті “сонячними променями, загорнутими у газетний папір”. М. Лєрмонтов на честь цих подій у Франції написав вірш “30 липня (Париж) 1830 року”:

Ты мог быть лучшим королем,

Ты не хотел. — Ты полагал

Народ унизить под ярмом.

Но ты французов не узнал!

Есть суд земной и для царей.

Провозгласил он твой конец.

С дрожащей головы твоей

Ты в бегстве уронил венец.

И загорелся страшный бой,

И знамя вольности, как дух,

Идет пред гордою толпой.

И звук один наполнил слух;

И брызнула в Париже кровь.

О! Чем заплатишь ты, тиран,

За эту праведную кровь,

За кровь людей, за кровь граждан...

Висновки

1. За “три славних дні” було повалено династію Бурбонів.

2. Скориставшись з неорганізованості мас народу, владу захопила велика фінансово-промислова буржуазія.

3. Палата депутатів проголосила королем Франції Луї Філіппа Орлеанського, представника молодшої гілки династії Бурбонів (1773 — 1850 рр.), правив з 1830 р. по 1848 р.

4. Його правління дістало назву Липнева монархія.

Липнева монархія

(1830-1848 pp.)

Липнева буржуазна монархія — це влада верхівки фінансово- промислової буржуазії.

18 років правління Луї Філіппа ввійшло в історію під назвою “царство банкірів”.

Структура вищих органів влади в Липневій монархії залишилася без змін:

• новий король призначив інших міністрів;

• частково, замінив склад палати перів;

• було дещо розширено виборче право завдяки зниженню майнового цензу;

• духовенству заборонялося купувати нерухомість;

• було ліквідовано обмеження щодо свободи слова.

Висновки

1. Виборчі права дістала лише верхівка фінансово- промислової буржуазії.

2. Навіть основні верстви торгово-промислової буржуазії не одержали виборчих прав.

3. Народні маси не мали ніяких виборчих прав.

Промисловий розвиток

Правління Луї Філіппа (1830 — 1848 р.) ознаменувалося початком економічного піднесення. За короткий час Франція перетворилася з аграрної країни на індустріальну державу.

У 30—40-х роках XIX ст. у Франції розпочалася промислова революція.

Особливості промислової революції у Франції

1. Розпочалася у Франції значно пізніше, ніж у Великій Британії.

2. Відбувалася значно повільніше.

3. Почалася за Липневої монархії, коли Франція була краще очищена від феодальних пережитків, ніж це було у Великій Британії, коли там починалася промислова революція.

У 30-х роках XIX ст. у Франції появилися пароплави, у 1831 р. почалося будівництво залізниць.

До 1848 р. їх протяжність становила майже 2 тис. км.

Обсяги промислового виробництва за цей час зросли на 60%.

Франція посідала перше місце у світі щодо випуску шовкових тканин.

Однак важка промисловість Франції відставала від англійської, а за будівництвом залізниць Франція відставала навіть від Пруссії.

У французькій промисловості ще панували мануфактури і дрібні майстерні.

У сільському господарстві великі господарства колишніх дворян, розбагатілих селян і капіталістів-землевласників були тільки на півночі країни. На інших територіях існували дрібні селянські господарства.

Із розвитком промисловості, торгівлі, транспорту у Франції зростала кількість робітників.

У 1834 р. у Франції налічувалося близько 1 млн робітників, а у 1848 р. їх було вже 2,5 млн.

У Франції сталися перші масові виступи робітників (ліонські повстання 1831 р. і 1834 p.).

Причини повстань

1. Тяжкі умови життя робітників.

2. Тяжкі умови праці на підприємствах.

3. Довгий робочий день (15 — 17 годин).

4. Низька заробітна платня.

5. Використання праці жінок та дітей.

Перше ліонське повстання (1831 р.) - протест робітників проти голоду і злиднів, за підвищення заробітної платні. Друге ліонське повстання (1834 р.) — політичні вимоги — ліквідація монархії, проголошення республіки. Було придушено за допомогою військ.

Висновки

1. Ідеї ліонського повстання за встановлення республіки знайшли відгук у всій Франції. Республіканські повстання відбулися в Парижі та інших промислових центрах.

2. Республіканські ідеї поширювались і серед частини дрібної буржуазії.

3. Посилилася діяльність таємних республіканських товариств (“Товариство пір року” на чолі з Огюстом Бланкі).

4. Усе це свідчило про глибоку кризу Липневої монархії.

Політична роздробленість Німеччини

Віденський конгрес не усунув роздрібненості Німеччини. Було створено Німецький союз, що являв собою конфедерацію незалежних держав, які не мали єдиного законодавства, армії, фінансів, дипломатичного представництва.

Збереглася необмежена влада королів, князів, герцогів, які підтримували роздробленість країни і панування феодальних порядків або їх пережитків.

Існували різноманітні правила торгівлі, неоднакові системи мір і ваги, різні монети, численні мита під час переїзду кордонів десятків німецьких держав, що негативно впливало на розвиток економіки країни.

Німеччина в промисловому аспекті відставала від Великої Британії, Франції, США.

У Німеччині не було великої промисловості, переважала ручна праця, а машини використовували дуже рідко.

Німеччина залишалася феодально .роздробленою на 38 автономних держав (34 монархії та 4 вільних міста) країною, на чолі яких стояв австрійський імператор, що гальмувало розвиток Німеччини і була головною перешкодою для розвитку ринкових відносин.

Найбільшими з них були Австрія, Пруссія, Саксонія, Баварія, Ганновер.

Існування між більшістю із них митних кордонів призводило до того, що перевезення товарів німецькими землями коштувало дорожче, ніж до Америки.

Німецькій буржуазії вдалося у 1834 р. добитися знищення митних кордонів між державами Німецького союзу (без Австрії), а це сприяло створенню єдиного внутрішнього національного ринку.

У 1819 р. було прийнято Карлсбадські постанови з’їздом німецьких государів, які поширювали на всі німецькі держави жорстокий поліцейський терор. Університети були під суворим контролем властей. На цьому з’їзді було створено спеціальну Комісію, яка стала органом поліцейського розшуку неблагонадійних. Місцеві парламенти стали слухняним знаряддям цієї політики.

Конфедерація — одна з форм державного устрою, союз незалежних держав, що об’єднуються для координації своєї діяльності з деяких питань.

Втрата своїх позицій Австрією й посилення Пруссії

Німецька конфедерація, що прийшла на зміну “Священній Римській імперії німецької нації”, 1815 р. складалася з 38 автономних держав, на чолі яких стояв австрійський імператор.

Найбільшими державами на території Німеччини були Австрія та Пруссія.

Економічно розвинена Пруссія хотіла позбутися панування Австрії.

Посилення Пруссії відбувається після призначення королем Вільгельмом І у 1862 р. Бісмарка прем’єр-міністром Пруссії.

Отто фон Бісмарк (1815— 1898) — представник прусського юнкерства, політик сильної волі, великого прагматизму та енергії. Він вважав головною метою об’єднання Німеччини під владою Пруссії і що всі питання потрібно вирішувати „залізом і кров’ю”.

Відтоді Бісмарк почав об’єднання країни за допомогою війн. Першим кроком Бісмарка була реорганізація армії, яку він провів попри опір парламенту, що проголосував проти фінансування цього проекту. Цей конфлікт набув гострих форм, але врешті-решт парламент змушений був поступитися.

Першою у низці війн, що забезпечили об’єднання німецьких держав під гегемонією Пруссії, стала Датська війна 1864 p., у якій жодна з європейських держав не підтримала Данію, що розв’язувало Пруссії руки.

Посилення Пруссії відбулося після подій 1866 р. , коли вона, заручившись підтримкою інших європейських монархій,

розв’язала війну проти Австрії.

Бісмарк домовився про нейтралітет з Великою Британією та Росією, про взаємодопомогу з Францією та Італією. Генеральна битва Між військами Пруссії та Австрії відбулася 3 липня 1866 р. і завершилася поразкою австрійських військ.

23 серпня 1866 р. у Празі між Пруссією та Австрією було підписано мирну угоду, за якою Австрія виходила з Німецького союзу і відмовлялася від будь-яких зазіхань на гегемонію в німецьких землях.

Головним політичним результатом війни було створення Північнонімецького союзу на чолі з Пруссією, яка значно розширила свою територію за рахунок дрібних німецьких держав.

Юридично закріпляла панівне становище Пруссії у Північнонімецькому союзі конституція, що була прийнята 16 квітня 1667 р. Згідно з конституцією головою Північнонімецького союзу став прусський король, а канцлером — Бісмарк.

Конституція стала вирішальним кроком на шляху об’єднання Німеччини навколо Пруссії.

Національна політика в Австрійській імперії

Австрійська імперія, монархія Габсбургів — одна з найбільших держав Європи. Володіння Габсбургів були другими після Російської імперії в Європі. Вона була багатонаціональною державою. Із 37 млн жителів імперії 18 млн становили слов’янські народи (чехи, словаки, поляки та інші.), 7 млн — австрійські німці, 5 млн — угорці, решта — румуни та італійці.

Панівною нацією були австрійські німці. Італійців і слов’ян жорстоко пригноблювали. У залежному становищі від німецьких властей були й угорці.

Німецькі поміщики гнобили інші народи. У школах, судах, в усіх установах вони запровадили німецьку мову. Всю освіту зосередили в своїх руках католицькі священики. Німці перейменовували вулиці, скрізь висіли німецькі вивіски на стінах будинків. Православним і протестантам в Австрійській імперії забороняли займатися ремеслами. Власті проводили політику: “Поділяй і владарюй!”.

Австрійський імператор Франц II заявив французькому послу: “Мої народи чужі один одному... Вони не розуміють і ненавидять один одного. їхня неприхильність породжує порядок, їхня ворожнеча — загальний мир”.

Суспільно-політичні течії та рухи в Росії

Причини наростання суспільних рухів

1. Феодально-кріпосницький лад у Росії на початку XIX ст. був панівним, а це стримувало розвиток країни.

2. Урядова реакція всередині країни, період аракчеєвщини, що уособлював:

• поліцейську сваволю і деспотизм;

• паличну дисципліну і муштру в армії;

• жорстоке придушення будь-якого вільнодумства в країні.

Аракчеєвщина — походить від прізвища голови військового департаменту Державної Ради, головного радника царя Аракчеева, якому цар повністю довіряв ведення справ у країні.

3. Реакційний зовнішньополітичний курс царського уряду, що проявився в участі Росії у створенні Священного союзу (1815 p.), який об’єднав реакційні монархії Європи для боротьби з революційним і національно-визвольними рухами.

4. Погіршення становища народних мас внаслідок:

• тяжкого феодально-кріпосницького гніту;

• значного розорення країни війною 1812 р.;

• створення військових поселень (1816 p.).

Військові поселення — особлива форма комплектування й утримання армії.

Військові поселенці водночас і несли військову службу, і виконували всі сільськогосподарські роботи. Життя їх було суворо регламентовано, за найменшу провину їх чекало тілесне покарання, постійна муштра.

5. Численні виступи народних мас, які жорстоко придушували за допомогою військ. У першій чверті XIX ст. стався 281 селянський виступ.

Особливо помітною боротьба селян була на Дону (1818 — 1820 pp.).

6. Численні виступи відбувалися у військових частинах.

• 1817 р. Повстання військових поселенців у Новгородській, Херсонській губерніях.

• 1819 р. Повстання військових поселенців у Чугуєві (Слобідська Україна). На придушення Чугуївського повстання було кинуто: 4 полки піхоти, 18 ескадронів кінноти, використовувалася артилерія.

Було заарештовано 2 тис. учасників повстання.

• 1820 р. Повстав Семенівський полк, який виступив проти муштри і жорстокості полкового командира. Семенівці випустили прокламації, що розповсюджували і в інших військових частинах Петербурзького гарнізону. Повстання було жорстоко придушено: 24 особи прогнали крізь стрій солдатів шість разів, 400 відправили на заслання, полк розформували.

• 3 1816 р. до 1825 р. в армії відбулося 15 виступів.

7. Значний вплив на формування передових поглядів у суспільстві справила війна 1812 p.:

• народ, який переміг Наполеона, після війни знов опинився у кріпосній залежності та безправному становищі;

• передові офіцери і солдати в Європі бачили інші порядки.

8. Революційна і національно-визвольна війна в багатьох країнах світу мала значний вплив на наростання революційної боротьби в Росії:

• французька революція кінця XVІІІ ст.;

• національно-визвольна війна народів Латинської Америки;

• революція в Іспанії (1820 p.);

• повстання в Неаполі у 20-х роках XIX ст.;

•національно-визвольне повстання в Греції (1821 р.) тощо.

Повстання декабристів у Росії

Його особливість: ставив своїм завданням знищення феодально-кріпосницьких порядків, а рушійною силою руху було дворянство.

Перші організації декабристів

Назва	Рік створення	Роки діяльності	К-ть членів	Організатори	Програмні документи	Мета
Союз порятунку	1816	1816—1817	30	С. Трубецький, П. Пестель, М. Муравйов, брати С. і М. Муравйови-Апостоли	Програма, статут	1. Ліквідувати кріпосне право. 2. Знищити самодержавство, встановити конституційну монархію
Союз благоденства	1818	1818—1821	200	Брати С. і М. Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Лунін та інші	Програма і статут “Зелена книга”	1. Формувати передову суспільну думку. 2. Агітація проти кріпосництва і самодержавства

На основі Союзу благоденства було створено: Березень 1821 р. Південне товариство (в Україні).

Осінь 1821 — 1822 pp. Північне товариство (в Петербурзі).

Програма Південного товариства

(написав  П. Пестель)

Дістала назву Руська правда і містила такі положення:

1. Знищення кріпосного права і самодержавства.

2. Запровадження республіканської форми правління.

3. Законодавча влада має належати однопалатному парламентові (Народному віче).

4. Виконавча влада передається Державній думі, обраній у складі п’яти чоловік на 5 років.

5. Щороку один з п’яти членів Державної думи стає президентом республіки.

6. Загальне виборче право для чоловіків із 20-річного віку.

7. Усі громадяни республіки рівні перед, законом, скасовуються стани.

8. Усі громадяни дістають особисту свободу, свободу слова, друку, віросповідання тощо.

9. Уся земля повинна бути переділена на дві частини:

• суспільні землі, які утворюються внаслідок часткової конфіскації поміщицьких земель. Ці землі залишаються недоторканними. їх не можна продавати, купувати, давати під заставу. З цього суспільного фонду селян наділяють землею;

• приватні землі, що перебувають в особистому користуванні.

Програма Північного товариства

(написав М. Муравйов)

Дістала назву Конституція і містила такі положення:

1. Повне знищення кріпосного права.

2. Установлення конституційної монархії.

3. Законодавча влада належить парламентові — Народному віче.

4. Виконавча влада належить імператорові і передається спадково.

5. Парламент повинен бути двопалатним.

6. Скасовуються стани.

7. Проголошується свобода слова, друку, віросповідання тощо.

8. Виборче право обмежується високим майновим цензом.

9. Проголошується право приватної власності, зокрема поміщицької, як священної та недоторканної.

10. Селяни, звільнені від кріпосної залежності, одержують невеликий земельний наділ — по дві десятини надвір.

Висновки

1. Руська правда П. Пестеля була більш прогресивною, ніж Конституція М. Муравйова, і мала буржуазно-демократичний характер.

2. Руська правда П. Пестеля і Конституція М. Муравйова — програми революційних перетворень.

3. Обидва документи були передовими для свого часу.

Повстання декабристів

Члени обох товариств виробили план дій: улітку 1826 р. під час військових навчань здійснити державний переворот. Обставини склалися по-іншому.

Листопад 1825 р. У Таганрозі раптово помер імператор Олександр І. Дітей у нього не було. За законом престоло-наслідування царем мав стати брат Олександра І Костянтин (за старшинством), але той зрікся престолу ще на початку 20-х років через одруження з польською княжною. Це рішення не було обнародувано, а тому сенат і армія присягнули Костянтину, який незабаром із Варшави надіслав своє підтвердження про зречення.

Уряд призначив переприсягу молодшому братові Олександра І — Миколі на 14 грудня 1825 р. Цими обставинами вирішили скористатися керівники Північного товариства, щоб здійснити державний переворот.

13 грудня 1825 р. На квартирі К. Рилєєва відбулася остання нарада. Було вирішено вивести війська петербурзького гарнізону на Сенатську площу і змусити сенат не присягати Миколі, а прийняти й оприлюднити Маніфест До російського народу, в якому проголошувалися:

• знищення самодержавства,

• ліквідація кріпосного права,

• ліквідація станів,

• скасування рекрутчини,

• знищення військових поселень,

• введення широких демократичних свобод,

• введення тимчасового правління для здійснення перетворень у Росії.

Керівником повстання обрали Сергія Трубецького.

14 грудня 1825 р. Декабристи (від російської назви місяця грудня — “декабрь”) вивели на Сенатську площу військо (3 тис. солдатів і офіцерів), але С. Трубецькой на площу не з’явився, залишивши повсталих без керівництва.

Повсталі діяли нерішуче, вичікували.

На площу стягували вірні царю війська, які о 4-й годині дня відкрили артилерійський вогонь по повсталих. Повстання було придушено.

29 грудня 1825 р. Почалося повстання Чернігівського полку в Україні.

З січня 1826 р. Урядові війська розгромили це повстання.

Покарання декабристів

До слідства було притягнуто 600 осіб.

• К. Рилєєва, П. Пестеля, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна, П. Каховського повісили;

• 88 осіб засудили до каторжних робіт;

• частину заслали до Сибіру, на Кавказ, розжалували у солдати;

• деяких за особистим розпорядженням Миколи І було посаджено в фортецю;

• солдатів, які брали участь у повстанні, прогнали крізь стрій.

Причини поразки повстання декабристів

1. Вузька соціальна база повсталих.

2. Не було залучено широкі народні маси.

3. Ідейні розбіжності повсталих, неузгодженість їхніх дій.

4. Неорганізованість і нездатність до рішучих дій.

5. Декабристи спиралися на тактику військового перевороту.

6. Непідготовленість суспільства до політичних перетворень.

7. Нехтування повсталих традиційним обожнюванням царської влади.

Значення повстання декабристів

1. Це був перший відкритий виступ проти самодержавства і кріпосництва.

2. Виступ декабристів сприяв подальшому розвиткові революційної боротьби в Росії.

3. Вони збагатили революційну думку Росії антисамодержавними та антикріпосницькими ідеями.

4. Їхні лозунги: скасування кріпосного права, скинення самодержавства, встановлення республіки і демократичних свобод — залишалися основними на довгий період часу революційної боротьби.

5. Рух декабристів справив значний вплив на суспільне і культурне життя Росії.

6. На їхніх ідеях виховувалося ціле покоління письменників, художників, поетів, борців за високі ідеали рівності, братерства, свободи.

Висновки

• Це був перший в Росії великий опозиційний рух.

• Поразка декабристів затримала просування Росії шляхом загальноєвропейського конституційного розвитку.

Суспільний рух у Росії в 30—40-х роках

На початку 30-х років у Росії пропагувалася великодержавна ідеологія російського царизму — “Теорія офіційної народності”, сформульована міністром освіти графом С. Уваровим. Її основу становили “самодержавство, православ’я і народність”.

Самодержавство трактувалося як єдино можлива найдосконаліша форма правління для Росії.

Православ’я становило духовне життя імперії, підкреслювало релігійність російського народу.

Народність тлумачили як відданість російського народу самодержавству і поміщикам. Пропагувалось єднання царя з народом.

Дотримання цих трьох принципів, на думку С. Уварова, мало забезпечити країні процвітання й добробут. Він уважав, що “Захід — це повстання і революції, а Росія — це порядок і спокій”.

Широкого визнання в суспільстві ця теорія не здобула.

О. Герцен

(1812-1870)

Був прихильником радикальних поглядів.

1. Виробив основи революційно-демократичної теорії.

2. Створив суспільно-політичну програму розвитку суспільства в Росії:

• мріяв про народний бунт, про революцію;

• різко критикував буржуазний лад.

Ця критика особливо посилилася в період перебування його в еміграції, де він бачив несправедливість буржуазного ладу.

3. О. Герцен створив теорію “общинного соціалізму”. Соціально-політична відсталість Росії, патріархальний устрій села, існування “общини”, яка гальмувала соціальне розшарування селян, створили в О. Герцена ілюзію можливості переходу до соціалізму, обминувши капіталістичну стадію розвитку.

О. Герцен убачав соціалізм у визволенні селян із землею та в “общинному” землекористуванні.

Течії в російському суспільному русі

1. Слов’янофіли

Дворянсько-ліберальний націоналістичний напрям у російському суспільному русі.

Слов’янофіли: О. Хом’яков, брати К. та І. Аксакови, Ю. Самарій, брати І. і П. Киреєвські та інші.

• Протиставляли історичний розвиток Росії розвиткові Західної Європи, обстоювали історичну самобутність Росії з її селянською общиною та патріархальністю селянства.

• Негативно ставилися до перетворень Петра І, які нібито руйнували російську самобутність, порушували гармонію між державою і народом.

• Розуміли необхідність проведення політичних реформ у країні.

• Виступали за обмеження самодержавства.

• Не схвалювали особистої залежності селян від поміщиків.

2. Західники

Ліберальний дворянсько-буржуазний напрям у суспільному житті Росії.

Західники: історик Т. Грановський, письменники В. Боткін, І. Панаєв та інші.

1. Заперечували ідеї слов’янофілів.

2. Обстоювали необхідність буржуазного напрямку розвитку для Росії за прикладом Західної Європи.

3. Вважали необхідністю свободу слова, друку.

4. Вимагали скасування кріпосного права.

5. Виступали проти самодержавства, за конституційний лад.

6. Уважали, що перетворення в Росії повинні відбуватися реформами.

3.  Радикальна течія

1. Представниками радикальної течії були О. Герцен і В. Бєлінський.

2. Революційну політичну програму перебудови суспільства висунули М. Буташевич-Петрашевський і його соратники.

Навколо Петрашевського у 1845 р. утворився гурток. Члени гуртка:

1. Рішуче виступали проти самодержавства і кріпосництва.

2. Вбачали політичний ідеал в республіканській формі правління.

3. Частина петрашевців висунула ідею народної революції, підготовки повстання, рушійними силами якого мали стати селяни й робітники Уралу.

Гурток петрашевців було розкрито 1849 р.

Почалися арешти і допити.

21 особу було засуджено до страти, яку в останню мить замінили каторгою і засланням.

Висновки

1. Слов’янофіли відображали інтереси тих поміщиків, які перед загрозою селянської революції в Росії були згодні піти на скасування кріпосного права царським самодержавством, але щоб земля збереглася у поміщиків, на якій би працювали “вільні” селяни.

2. Західники відображали інтереси буржуазії, які прагнули, щоб встановити в Росії буржуазний лад завдяки реформам.

3. Суперечки між слов’янофілами і західниками мали велике суспільне значення, бо йшлося про напрями дальшого розвитку Росії.

4. У другій половині 40-х років XIX ст. поглибилися протиріччя між західниками і радикальною течією, яка висувала сміливі плани перебудови Росії на основі народної революції та побудови соціалістичного суспільства.

Суспільно-політична думка Європи

Утопічний соціалізм Поширення соціалістичних ідей в 50—60-х роках XIX ст.

20—30-ті роки XIX ст. Вперше з’явилося слово “соціалізм”.

Соціалістичні ідеї, як прагнення до справедливого суспільного устрою, до щастя, поширювалися давно — ще в давньосхідних джерелах, у Біблії, у творах давньогрецьких філософів Платона й Аристотеля, в євангельському комунізмі перших християн.

Соціалістичні ідеї розвивалися і в період пізнього середньовіччя утворах Т. Мора, Т. Кампанелли, просвітників XVII — XVІІI ст.

У першій половині XIX ст. ідеї соціалізму вдосконалювалися, розроблялися як ідеї справедливого суспільного ладу у творах Анрі Сен-Сімона, Шарля Фур’є, Роберта Оуена.

Французькі соціалісти-утопісти

Представники	Короткі біографічні дані	Суть поглядів
А. Сен-Сімон (1760-1825)	Народився у знатній сім’ї, здобув блискучу освіту, боровся на боці американських колоністів за незалежність	1. Критикував тогочасне капіталістичне суспільство. 2. Поділяв суспільство на два класи: “індустріали” (або ремісники) і “бездіяльні”. До перших він відносив усіх, хто займався виробництвом: власників заводів, купців, банкірів, робітників, до других — дворян, церковників, чиновників. 3. Намагався знайти способи справедливого соціального устрою. 4. Усі люди повинні працювати. 5. У новому суспільстві всі привілеї будуть знищені здібностями. 6. Прихід до нового суспільства відбудеться мирно завдяки еволюції людського розуму
Шарль Фур’є (1772—1837)	Народився в сім’ї крамаря. Став торговим службовцем	1. Критикував чинний суспільний лад. 2. Уважав, що бідність суспільства породжується його багатством. 3. У своїх творах виробив детальний план побудови нового суспільства: •у новому суспільстві основою будуть фаланги, де об’єднаються підприємці й робітні люди; • члени фаланги житимуть у фаланстерах, де буде все необхідне для задоволення матеріальних і духовних потреб; • дохід фаланги розподілятиметься на такі частини: - для забезпечення непрацездатних членів і тих, хто вклав кошти, — 1/3 прибутків, - працівники за роботу і талант мали одержувати 2/3 прибутків; • у фалангах буде забезпечено рівноправність жінок; • дітей навчатимуть не лише наук, а й ремесел; • майбутнє малював у фантастичних картинах. 4. Закликав усі верстви населення забути взаємну ворожість і ненависть, об’єднатися у спільній праці. 5. Вважав, що суспільство буде реформоване протягом п’яти років. 6. Висунув ідеї колективної організації виробництва, вільної праці, усунення протилежностей між містом і селом, між фізичною і розумовою працею. 7. Відкидав революційні методи боротьби, вважаючи, що “освічені буржуа” добровільно віддадутьнеобхідні кошти для побудови нового людського суспільства
Роберт Оуен (1771 - 1858)	Спершу керував прядильною фабрикою у Великій Британії, потім став її власником. У 1824 р. переїхав до США, де заснував комуністичну громаду ’’Нова гармонія”, яка згодом розвалилася, не витримавши конкуренції з боку великих підприємств	1. На своїй фабриці скоротив робочий день до 10,5 год, скасував штрафи, запровадив систему премій. 2. Критикував тогочасний суспільний лад. 3. Вважав, що нерозумних правителів треба освічувати й переконувати в необхідності здійснення соціальних перетворень. 4. Мріяв про створення нового суспільного ладу на основі спільної власності та спільної праці. 5. Передбачав, що у суспільстві майбутнього широко використовуватимуть машини, які стануть слугами трудящих і виконуватимуть тяжку й неприємну працю. 6. Вважав, що його проект майбутнього суспільства втілиться в найближчому майбутньому: в Європі — через 5 років, в усьому світі — через 10 років. 7. Уважав, що освіта і моральне виховання — способи вдосконалення суспільства. 8. Зробив спробу організувати комуністичну громаду, щоб перевиховати людей для життя на нових засадах, які стануть взірцем для інших

Революція 1848—1849  pp. у Франції

Передумови революції

1. Політичне безправ’я промислової буржуазії.

2. Життєвий рівень народу погіршився внаслідок неврожаїв польових і городніх культур у 1845—1847 pp., що призвело до значного зростання цін на продукти харчування (особливо на хліб і картоплю).

3. Зменшився золотий запас країни через закупівлю зерна за кордоном.

4. Країна зазнала масового безробіття через економічну кризу 1847 p., яка розорила багатьох дрібних і середніх підприємців і торговців.

5. Умови життя і праці робітників були тяжкими.

6. Заробітна платня робітників у 40-х роках XIX ст. знизилася на 50—60 %.

7. Зросли податки за рахунок дрібної буржуазії, селян і робітників.

8. Франція опинилася в глибокій політичній кризі, а монархія скомпрометувала себе.

Причини революції

1. Дальший розвиток капіталізму призвів до посилення промислової буржуазії, яка в період Липневої монархії не мала доступу до влади.

2. Невдоволення промислової буржуазії та народу режимом Липневої монархії.

3. Існування елементів старого порядку, що заважали економічному прогресу.

4. Протиріччя між верхівкою фінансової буржуазії, яка стояла при владі в роки Липневої монархії, та промислово- торговельною буржуазією, яка добивалася політичної влади.

5. Перешкоди діяльності промисловців із боку банкірів, які мали політичну владу.

6. Тяжке становище робітничого класу.

7. Наростання боротьби робітників Франції проти гноблення і політичного безправ’я.

Характер революції. Антимонархічна, буржуазно-демократична.

Рушійні сили. Робітники, ремісники; студенти.

Завдання революції

1. Змінити державний лад:

• ліквідувати монархію;

• встановити демократичну республіку.

2. Передати владу від купки фінансової аристократії до рук промислово-торговельної буржуазії.

3. Забезпечити безперешкодні розвиток і розширення промислово-торговельної діяльності.

4. Демократизація політичного устрою.

Відмінності завдань революцій (кінця XVIII ст., 1830 p., 1848 p.)

1. Революція кінця XVIII ст. ліквідувала феодальні порядки і забезпечила розвиток капіталізму.

2. Революція 1830 р. усунула від влади дворян і привела до влади буржуазну фінансову аристократію.

3. Революція 1848 р. повинна була привести до влади промислово-торговельну буржуазію і знищити перешкоди розвиткові капіталізму.

Особливості революції

1. Міська біднота, насамперед робітники, були активнішими, ніж у попередніх революціях.

2. Нерішучість по-республіканському налаштованої буржуазії.

Роль селянства в революції

1. На відміну від революції ХVІІІ ст., селянство у 1848 р. пішло за буржуазією.

2. Вони підтримали буржуазію проти робітників.

3. Потім селяни підтримали монархію проти республіки.

Роль буржуазії у революціях (XVIII ст. і 1848 р.)

1. У революції XVIII ст. буржуазія — революційна сила.

2. У революції 1848 р. буржуазія — контрреволюційна сила.

Наслідки революції

1. Повалила Липневу монархію.

2. На короткий час у Франції було встановлено Другу республіку (1848 - 1853 pp.).

3. Закладено інститут президентства.

4. Продемонструвала солідарність різних верств суспільства й боротьбі за демократизацію політичного устрою.

5. Революція зазнала поразки внаслідок переходу буржуазії до контрреволюційного табору та розколу демократичних сил.

6. Революція прискорила розвиток ринкових відносин.

7. Знову відновила монархію.

8. Після придушення революції у Франції настали роки реакції.

Незавершеність революції. У Франції зберігся монархічний лад.

Причини падіння республіки й відновлення монархії

1. Роз’єднаність демократичних сил.

2. Половинчатість дій уряду в проведенні соціально-економічних реформ.

3. Ігнорування інтересів робітників.

4. Неможливість досягти компромісу у важливих державних рішеннях.

Значення революції. Розчистила шлях для подальшого розвитку капіталізму.

Початок революції

Виборчим правом за правління Луї Філіппа користувалося лише 240 тис. осіб 35-мільйонного населення країни, зберігався високий майновий цензі. До палати депутатів могли потрапити лише ті, що платили податок у розмірі 500 франків на рік, тобто банкіри, багаті землевласники, великі чиновники. В країні правила фінансова знать. Мали місце хабарі, підкуп, продаж державних посад.

Промислова буржуазія почала домагатися реформи виборчого права.

Організовувалися збори, бенкети, на яких звучали вимоги проведення реформ.

22 лютого 1848 р. Було призначено великі збори, які уряд заборонив.

Буржуазні діячі підкорилися забороні, а робітники, ремісники, студенти вийшли на демонстрацію і вирушили до Бурбонського палацу — місця засідань палати депутатів.

У ніч проти 23 лютого 1848 р. В робітничих кварталах Парижа з’явилися барикади.

23 лютого 1848 р. Король змушений був оголосити про відставку уряду.

Пройшла нова велика демонстрація.

Війська відкрили вогонь по демонстрантах.

Майже 50 осіб було вбито і поранено.

У ніч проти 24 лютого 1848 р. Повстав весь Париж.

Окремі загони Національної гвардії перейшли на бік повсталих.

Частина урядових військ відмовилася стріляти в демонстрантів.

Повстання поширилося на передмістя Парижа.

24 лютого 1848 р. Луї Філіпп відрікся престолу на користь свого внука і втік з Парижа.

Висновки

1. Липнева монархія впала.

2. Було утворено Тимчасовий уряд, який мав діяти до скликання Установчих зборів.

3. До Тимчасового уряду було введено робітника Альбер, журналіста та історика Луї Блан, який обстоював приватну власність.

Друга республіка

25 лютого 1848 р. Було проголошено Другу республіку у Франції.

Заходи Тимчасового уряду

Після проголошення республіки Тимчасовий уряд здійснив такі заходи:

1. Ввів загальне виборче право для чоловіків, що досягли 21-річного віку.

2. Визнано право на працю.

Прийняв декрет про створення Національних майстерень — установ, у яких безробітні мали отримати роботу. Понад 100 тис. осіб виконували різноманітні земляні роботи.

3. Ведеться підготовка до скликання Установчих зборів.

4. Було зменшено робочий день і заборонено підприємцям браги на роботу без письмового контракту з працівником.

5. Скорочено на одну годину робочий день.

6. Створено комісію з робітничого питання на чолі з Луї Бланом (дістала назву “люксембурзька” від палацу, де вона засідала)..

Комісія намагалася владнати стосунки між підприємцями і робітниками.

7. Тимчасовий уряд достроково виплатив підприємцям відсотки за державними позиками.

8. Щоб покрити видатки, було підвищено на 45 % прямий податок для селян.

9. У травні відбулися вибори до Установчих зборів.

Дії уряду були спрямовані на стабілізацію становища в суспільстві й спочатку мали демократичний характер.

4 травня 1848 р. Відкриття Установчих зборів. Із 800 депутатів Установчих зборів було лише 18 робітників." Установчі збори прийняли відставку Тимчасового уряду і створили новий уряд — Виконавчу комісію.

Установчі збори і створений ними уряд (Виконавча комісія) посилили наступ на інтереси робітників:

• було закрито найреволюційніші клуби;

• ліквідовано Люксембурзьку комісію;

• заарештовано Бланкі, Альбера та інших діячів робітничого руху;

• підсилено війська паризького гарнізону.

Червцеві полії 1848 року у Франції Причини червневого повстання

1. Зволікання уряду з проведенням демократичних реформ.

2. Небажання вирішувати соціальні питання.

3. Закриття національних майстерень.

4. Відмова у створенні міністерства праці, про яке мріяли робітники.

5. Введення 45%-го податку для селян і дрібних орендарів.

6. Тяжка економічна ситуація в країні.

22 червня 1848 р. Було опубліковано розпорядження уряду про закриття “національних майстерень” у Парижі. Понад 100 тис. робітників залишилося без роботи.

23 червня 1848 р. У відповідь на закриття “національних майстерень” робітники Парижа повстали. Вулиці міста заповнилися демонстрантами. Демонстрації переросли у збройну боротьбу з урядовими військами. Робітники озброювалися та будували барикади. Проти повсталих було кинуто урядові війська.

23 і вранці 24 червня 1848 р. Перевага була на боці повсталих, які вирушили до центру міста. Установчі збори оголосили Париж у стані облоги й передали всю повноту влади генералу Кавеньяку.

На барикадах боролося 45 тис. робітників, їм протистояли: 80 тис, регулярних військ, 24 тис. “мобілів”(навербовані добровольці за платню), загони Національної гвардії.

26 червня 1848 р. До кінця дня було придушено останній опір повсталих.

Розправа над повсталими: розстріляно — 11 тис., заарештовано — 25 тис., заслано на каторжні роботи — 3,5 тис.

Причини поразки Червневого повстання

1. Повстання було стихійним і неорганізованим.

2. Єдиної програми та єдиного керівного центру повсталі не мали.

3. Значна кількісна і технічна перевага урядових військ.

4. Селяни робітників не підтримали.

5. Буржуазія забезпечила собі підтримку селян і міської дрібної буржуазії.

Висновки

Це була перша в історії спроба робітничого класу знищити буржуазний лад.

Після розгрому повстання почався наступ реакції.

Листопад — грудень 1848 р. Установчі збори розробили і прийняли Конституцію

Французької республіки. Президентом республіки було обрано Луї-Наполеона Бонапарта. Луї-Наполеон — син одного з молодших братів Наполеона І.

Конституція 1848 р. закріпила основи Другої республіки. За формою політичного правління Франція стала президентською республікою.

Президентська республіка — форма правління, за якої глава держави — президент —керує урядом, який формує сам.

Бонапартистський переворот 1851 року

2 грудня 1851 р.(у день роковин перемоги Наполеона І у 1805 р. під Аустерліцом) Луї-Наполеон здійснив державний переворот.

1. Розігнав парламент.

2. Ліквідував у країні республіканський лад.

3. Захопив всю владу в свої руки.

4. Дістав право призначати міністрів без згоди Законодавчих зборів.

Причини державного перевороту:

• активізація прихильників монархії;

• розкол у демократичному таборі;

• підтримка з боку буржуазії й селянства;

• невдала зовнішня політика (розгром французької армії в Італії австрійцями).

Державний переворот — насильницька зміна влади.

Встановлення Другої імперії

2 грудня 1852 р. Луї-Наполеона Бонапарта було проголошено імператором під ім’ям Наполеона III. У Франції встановлено Другу імперію.

Перша імперія — імперія Наполеона І, проіснувала з 1804 р. по 1814р., 1815 р.

Друга імперія — імперія Наполеона III, проіснувала з 1852 р. по 1870 р.

Це держава великих банкірів, магнатів шести залізничних компаній, власників великих металургійних підприємств, великої буржуазії.

Це військово-поліцейська диктатура.

Опора Другої імперії — заможне селянство, фінансова, торгова і промислова буржуазія, яким потрібна сильна влада, здатна захистити їх економічні права та політичні амбіції в парламенті, ремісники й частина робітників, які не бажали приходу до влади генерала Л. Кавеньяка, що придушив Червневе повстання в Парижі.

 

Організація центральних органів Франції за Конституцією 1852 року

 

Економічне становище Другої імперії

За період існування Другої імперії:

1. Завершилася промислова революція.

2. Значно зросло промислове виробництво.

3. Швидкими темпами споруджували залізниці.

4. За обсягом промислового виробництва Франція посіла друге місце у світі.

5. Світового значення набула Паризька фондова біржа.

6. Посилилася концентрація капіталу і виробництва.

7. Збагачувалася велика буржуазія.

8. Дрібні підприємці розорялися.

9. Розорялися бідні селяни.

10. Зростала кількість безземельних наймитів.

Зовнішня політика Наполеона III

1. Зовнішня політика Другої імперії здійснювалася під гаслом “Імперія — це мир”, а насправді Франція вела колоніальні війни.

2. Відправлено війська до Італії для відновлення на світському престолі Папи Римського.

3. Франція брала участь у численних війнах у Європі:

• Кримській війні;

• війні Сардинського королівства з Австрією;

• проти загонів Гарібальді, які наступали на Рим.

4. Франція брала участь у колоніальних експедиціях до Азії та Мексики.

В Індокитаї Франція загарбала Кохінхіну та Камбоджу, перетворивши їх на свої колонії.

Висновки

1.У внутрішній політиці Наполеон III, застосовуючи методи військово-поліцейського терору, спираючись на заможне селянство, велику фінансову і промислову буржуазію, католицьку церкву, намагався лавірувати між різними верствами населення, видаючи себе за “загальнонаціональну” державну владу, яка бере до уваги інтереси всіх громадян держави.

2. Наполеон III проводив загарбницьку зовнішню політику, що зумовило значне зростання колоніальних володінь Франції та погіршення відносин цієї країни з багатьма європейськими державами.

3. Зовнішньополітичний курс Наполеона III був невдалим, що зрештою й привело до нової революції 1870 р. й падіння Другої імперії.

Загальна характеристика революції 1848—1849  pp. у Німеччині

Передумови революції

1. Країна залишалася феодально роздробленою, її було переділено на 38 держав.

2. Розвиток мануфактур і фабричне виробництво гальмувалися роздробленістю країни.

3. Збереглася необмежена влада королів, князів, герцогів, які підтримували роздробленість країни і панування феодальних порядків або пережитків.

4. Існували різноманітні правила торгівлі, неодинакові системи мір і ваги, різні монети, численні мита на кордонах десятків німецьких держав, що гальмувало розвиток економіки країни.

5. Німеччина у промисловій площині відставала від Великої Британії, Франції, США.

6. Не було великої промисловості, переважала ручна праця, а машини використовували дуже рідко.

7. Погіршення життєвого рівня, масове безробіття, посилення експлуатації народних мас дестабілізували політичну ситуацію у Німеччині і створили передумови для революційного вибуху:

• неврожаї 1845—1847 pp. призвели до дорожнечі та навіть голоду народних мас;

• промислова криза 1847 р. спричинила значне безробіття, зниження заробітної платні робітників;

• численні виступи селян, які палили панські маєтки і нищили документи, це було зафіксовано феодальні повинності;

• стихійні виступи міської бідноти, яка громила крамниці та пекарні.

8. Сильний поштовх розвиткові масової боротьби робітників за свої права дало повстання сілезьких ткачів 1844 p., які розгромили будинок і підприємства ненависного фабриканта Цванцігера, воно було придушено військами. Обурення викликала розправа над учасниками повстання: близько 70 осіб було заарештовано, а кількасот ткачів засуджено до тілесних покарань.

Причини революції

1. Прагнення буржуазії та частини народних мас до об’єднання країни.

2. Перешкоди, що заважали розвиткові ринкових відносин у країні.

3. Тяжке матеріальне становище робітників, ремісників, дрібних селян.

Характер революції. Буржуазно-демократична.

Рушійні сили революції. Робітники, міська біднота, ремісники, дрібні торговці, студенти, ліберальна інтелігенція, селяни.

Завдання революції

1. Ліквідувати політичну роздробленість країни, об’єднати її та утворити буржуазну національну державу.

2. Скинути владу численних монархів.

3. Передати владу з рук феодалів буржуазії.

4. Ліквідувати феодальні порядки, розчистити шлях для розвитку ринкових відносин у країні.

5. Провести політичні реформи.

Головне питання революції: об’єднання країни. Революційний вибух прискорив повідомлення про оголошення республіки у Франції.

Роль буржуазії у революції Ліберальна буржуазія виступала за:

• скликання загальнонімецького парламенту;

• зміцнення та розширення митного союзу;

• знищення привілеїв юнкерів.

Поміркована буржуазія вимагала:

• створення єдиної німецької держави;

• конституційної монархії.

Радикальна буржуазія добивалася:

• об’єднання країни;

• проголошення республіки;

• знищення станів;

• поліпшення становища незаможних верств населення;

• ліквідації феодальних пережитків.

Німецька буржуазія у вирішальний момент йшла на союз із поміщиками та німецькими монархами проти народу.

Роль селян у революції

1. Дрібні селяни стихійно, але активно боролися проти поміщиків.

2. Основна маса селян була пасивною.

Роль робітників у революції

1. За умов повільного розвитку ринкових відносин у Німеччині робітників було мало.

2. Вони були недостатньо свідомими та організованими.

3. Не мали зв’язків із селянами.

Наслідки революції

1. Зазнала поразки.

2. Не завершилася через політичну роздробленість Німеччини.

3. Збереглося панування поміщиків.

4. У німецьких монархіях було зроблено низку поступок у дусі буржуазної демократії, зокрема:

• Прусська конституція 1849 р. частково обмежила владу короля і забезпечила панування в палаті представників поміщиків і великої буржуазії.

• Було видано закон про скасування дрібних повинностей селян, частину з яких селянам пропонувалося викупити.

Значення революції

1. Підірвала устої абсолютистського ладу в Німеччині.

2. Справила значний вплив на подальший розвиток Німеччини.

Перебіг революцій 1848—1849 pp. у Німеччині

Звістка про революційні події у Франції прискорила виступи народних мас у Німеччині.

27 лютого 1848 р. Відбулася масова демонстрація і мітинги у Бадені. Народні збори надіслали урядові петицію з вимогами демократичних перетворень.

3 березня 1848 р. Виступили робітники та ремісники Кельна, які вимагали проведення реформ.

Березень 1848 р. У Берліні на знак протесту проти безробіття, дорожнечі почалися демонстрації, які тривали десять днів. Принц-наступник Вільгельм наказав стріляти в демонстрантів.

18 березня 1848 р. У відповідь вулиці Берліна вкрилися барикадами.

Проти повсталих було кинуто урядові війська (14 тис. вояків, 36 гармат), але вони не змогли перемогти берлінців. Король Пруссії Фрідріх Вільгельм IV наказав вивести війська зі столиці. Король пішов на деякі поступки:

• призначив міністерство, яке очолили великі фабриканти;

• оголосив про скасування цензури;

• оголосив вибори до Національних зборів, які мали виробити конституцію.

Березень — Квітень 1848 р. З ініціативи ліберальної буржуазії було скликано загальнонімецький Предпарламент, на засіданнях

якого звучали вимоги виробити умови об’єднання Німеччини. Але депутати виявилися неспроможними вирішити це питання. Було винесено рішення про проведення виборів до Національних зборів Німеччини.

Квітень 1848 р. Повстання в Бадені, яке було придушено королівськими військами.

Квітень—травень 1848 р. Відбувалися повстання селян у Пруссії, Сілезії та інших частинах Німеччини. Селяни вимагали відмінити феодальні платежі, оброки тощо.

18 травня 1848 р. У Франкфурті-на-Майні, в соборі Св. Павла, розпочав роботу загальнонімецький парламент — Національні збори.

Склад Національних зборів:

• монархісти;

• помірковані ліберали;

• незначна частина республіканців.

Національні збори вирішили:

— ліквідувати митні кордони;

— об’єднати всі німецькі держави в єдиний митний союз. Національні збори виробили загальнонімецьку конституцію, за якою:

• німецькі держави зберігали свою самостійність, але об’єднувалися у федерацію;

• зберігалася влада імператора;

• утворювався загальноімперський двопалатний парламент;

• установлювалася рівність усіх перед законом;

• ліквідовувалися всі привілеї;

• проголошувалися демократичні права і свободи.

У більшості земель Німеччини їхні монархи відмовлялися прийняти вироблену франкфуртську імперську конституцію. Травень — червень 1848 р. Повстання в Німеччині тривали, зокрема в Дрездені, Дюссельдорфі,Бадені.

14—15 червня 1848 р. Спалахнуло повстання берлінських робітників, яке зразу ж було придушено загонами гвардії.

Листопад 1848 р. Без опору було роззброєно буржуазну Національну гвардію.

Травень 1849 р. Знову вибухнули повстання в Саксонії та Бадені на захист демократичних статей проекту “імперської конституції”, виробленої загальнонімецьким парламентом у Франкфурті-на-Майні, яку не визнавали німецькі монархи. Повстання було придушено урядовими військами.

Червень 1849 р. Розігнано Національні збори. Революція в Німеччині завершилася поразкою.

Причини поразки революції

1. Слабкість робітників, їх нечисленність, неорганізованість, незрілість і неспроможність очолити боротьбу народу проти дворянства і феодальних династій.

2. Контрреволюційна роль буржуазії, яка пішла на союз із дворянством та монархіями.

Загальна характеристика революції 1848—1849  pp. у Австрії

Передумови революції

Політичні

1. Існування абсолютистської монархії в Австрійській імперії.

2. Засилля австрійського дворянства, яке обіймало всі найвищі чиновницькі й військові посади.

3. Панування феодальної реакції, особливо в період, коли за імператорів Франца І і Фердинанда І імперією управляв князь Меттерніх (із 1809 р. — міністр закордонних справ і фактично глава уряду, в 1824—1848 pp. — канцлер Австрійської імперії):

• австрійська імперія перетворилася на поліційну державу;

• існувала цензура;

• свавілля чиновників;

• заборона будь-якої опозиції;

• реакція в освіті (в гімназіях вивчали лише релігію та латину);

• розпалювання національної ворожнечі між народами;

• придушення всякої вільнолюбної думки.

4. Політика національного гніту.

Австрійська імперія була багатонаціональною.

Із загальної кількості 37 млн душ налічувалося:

німців — 7 млн (панівна нація),

слов’ян — 18 млн,

угорців — 5 млн,

італійців — 5 млн,

румунів — 2 млн.

5. Австрійська імперія була тюрмою для народів, які її населяли.

Економічні

Економічна відсталість Австрійської імперії, яка поступалася передовим країнам Європи за рівнем розвитку промисловості й транспорту.

Феодальні відносини перешкоджали становленню ринкового господарства:

• кріпосне право, цехова система гальмували розвиток промисловості й сільськогосподарського виробництва;

• численні податки пригноблювали селян (існувало близько 240 податків і повинностей).

Промислова криза 1847 р. призвела до зростання безробіття, зменшення заробітної платні.

Неврожайні 1845—1847 pp. спричинили зростання цін на продукти харчування, голод в окремих районах країни.

У березні 1847 р. в багатьох містах імперії сталися голодні бунти й заворушення міської бідноти й безробітних.

Причини революції

1. Невдоволення буржуазії та інших верств населення феодально-абсолютистськими порядками.

2. Невдоволення різних верств населення:

• політичним безправ’ям,

• релігійним гнітом (православним і протестантам заборонялося займатися ремеслами),

• національним гнітом,

• тяжкими умовами життя.

3. Прагнення національної буржуазії, передової інтелігенції, трудящих мас до визволення від австрійського панування, до політичної самостійності.

Характер революції. Буржуазно-демократична, для Чехії й Угорщини — національно-визвольна.

Завдання революції

1. Скинути владу Габсбургів, знищити абсолютизм.

2. Провести демократичні перетворення в країні.

3. Знищити багатонаціональну Австрійську імперію.

4. Завоювати самостійність для пригноблених народів, створити самостійні національні держави.

5. Знищити феодальний і національний гніт.

6. Знищити перешкоди на шляху розвитку ринкових відносин.

Головне завдання революції: визволення пригноблених народів і створення незалежних національних держав.

Рушійні сили: робітники, селяни, ремісники, інтелігенція, дрібна міська буржуазія, ліберальна буржуазія, студенти.

Керівник революції: буржуазія, яка згодом змирилася з монархією.

Поштовхом до революції були революційні події у Франції.

Роль буржуазії в революції

Ліберальна буржуазія вимагала встановлення конституційної монархії.

Буржуазія боролася з феодально-абсолютистськими порядками, але, боячись народних мас, пішла на компроміс із властями.

Як закінчилася революція: поразкою.

Наслідки революції

1. В Австрійській імперії було введено конституцію.

2. Поневолені народи Австрійської імперії не здобули незалежності.

3. Залишилося чимало феодальних пережитків.

4. Революція завдала відчутного удару старим аристократичним порядкам.

5. Було проведено аграрну реформу, селянам земля дісталася за викуп.

6. Селян було звільнено від численних феодальних повинностей.

7. Було скасовано судову владу поміщиків.

8. Революція прискорила економічний розвиток Австрійської імперії.

9. Вона сприяла швидкому розвитку ринкових відносин.

10. Розгорнулася національно-визвольна війна пригноблених народів.

Чому революція не досягла мети (залишилася незавершеною)

1. Поневолені народи Австрійської імперії не здобули національної незалежності.

2. Абсолютистські порядки було в основному відновлено.

3. Залишилося чимало феодальних пережитків.

Революційні події в Австрії

13 березня 1848 р. У Відні зібралися величезні юрми народу з лозунгами: “Конституція!”, “Свобода!”, “Геть Меттерніха!”.

Урядові війська відкрили вогонь. Населення Відня почало озброюватися. Меттерніх пішов у відставку, втік із Відня й емігрував до Великої Британії.

Імператор Фердинанд І пішов на поступки й пообіцяв скликати парламент (рейхстаг), увести конституцію. Травень 1848 р. Імператор обнародував конституцію, яка проголосила свободу слова, друку, зборів, але передбачалося збереження “єдиної та неподільної імперії”. Встановлювався високий майновий ценз для виборців. Липень 1848 р. Було скликано рейхстаг (парламент). Більшість місць належала буржуазії та поміщикам.

Він скасував частину феодальних повинностей. Основні повинності — панщина й оброк — підлягали викупу на тяжких для селян умовах.

Серпень 1848 р. За вказівкою уряду було скорочено заробітну платню робітників, зайнятих на громадських роботах. Це викликало велике заворушення. Буржуазна Національна гвардія застосувала зброю:

30 чоловік було убито,

близько 300 — поранено.

Жовтень 1848 р. Уряд вирішив відправити з Відня війська на придушення революції в Угорщині. Робітники, ремісники, студенти почали чинити перешкоди відправленню військ. Вони захопили арсенал і почали озброюватися. Місто опинилося в руках повсталого народу. Імператор утік зі столиці.

Жовтневе повстання у Відні — найвище піднесення революції 1848—1849 pp. в Австрії. На придушення революції було кинуто урядові війська.

1 листопада 1848 р. Імператорські війська після тижневого штурму захопили Відень і жорстоко розправилися з повсталими. Лютували репресії і терор по всій Австрії.

3 березня 1849 р. Опубліковано нову конституцію, яка була реакційною за своїм змістом. Вона розпускала парламент і встановлювала централізовану владу імператора над усіма народами імперії.

Прийняття конституції вважалося поразкою австрійської демократичної революції. Завдання революції не були виконані. Але повне повернення до дореволюційних порядків стало вже неможливим.

Революція в Австрії супроводжувалася піднесенням національно-визвольної боротьби народів імперії

Масовий рух проти австрійського гніту розгорнувся в Чехії — промислово розвиненій частині Австрійської імперії.

8 березня 1848 р. На вулицях Праги з’явилися листівки з закликом до озброєння народу. Було створено комітет для складання петиції імператорові про введення конституції. У складанні петиції брали участь представники чеської і німецької буржуазії. Хоча між ними й існували протиріччя , але була й спільна мета:

• знищити абсолютизм;

• ліквідувати залишки феодалізму;

• вибороти конституцію.

Квітень—травень 1848 р. Всією Чехією прокотилася хвиля страйків, особливо в центрах текстильної промисловості. Ширилися виступи селян, які відмовлялися від виконання панщини. Селяни вирубували поміщицькі ліси, виступали проти імперських чиновників.

Червень 1848 р. Уряд почав стягувати до Праги велику армію. Студенти, робітники, ремісники вимагали вивести армію з Праги. У відповідь на ці вимоги війська розстріляли демонстрацію.

12—17 червня 1848 р. Празьке повстання народу. У місті споруджувалися барикади. Урядові війська придушили повстання.

Висновок

Розгром повстання в Празі був першою великою перемогою контрреволюції в Центральній Європі.

Загальна характеристика революції 1848 - 1849 рр. в Угорщині

Передумови революції

1. Перебування Угорщини з Австрією в особистій унії.

2. Австрійський монарх був одночасно і королем Угорщини.

3. Відставання Угорщини в економічному розвиткові від Австрії.

4. Економічна криза 1846—1847 pp.

5. Угорщина — осередок національно-визвольного руху в монархії.

Причини революції

Незадоволення різних верств населення абсолютистськими порядками та режимом Меттерніха, який був канцлером Австрійської імперії у 1824—1848 pp.

Необхідність економічних та політичних реформ у країні.

1. Ліквідація феодально-кріпосницького ладу.

2. Ліквідація національного гноблення в країні.

3. Завоювання Угорщиною національної незалежності.

4. Проголошення демократичних свобод.

Особливість революції

Революція в Угорщині відбулась одночасно із революційними подіями в Австрії і була тісно пов’язана з ними.

Характер революції: буржуазно-демократична, національно-визвольна.

Найважливіші питання революції: селянське й національне.

Рушійні сили

Робітники, студенти, ремісники, інтелігенція, ліберальна буржуазія, частина дворянства.

Незавершеність революції

1. Не повалила монархії.

2. Не знищила національного гніту.

15 березня 1848 р. Початок революції. Повстання в Буді та Пешті.

Влада в Пешті перейшла до рук Комітету громадської безпеки.

Будапешт історично розвивався як два самостійних міста — Буда на правому і Пешт—на лівому березі Дунаю. Тільки у 1872 році Буду і Пешт об’єднали в одне місто — Будапешт, яке стало столицею Угорщини.

Революційним гімном повсталого угорського народу стали слова поета Ш. Петефі:

“Встань, мадьяре, на клич вітчизни!

Встань, часи настали грізні!

Вирішиться в смертнім полі —

Жить нам вільно чи в неволі?”

Австрійський імператор пішов на деякі поступки угорській опозиції і створив новий уряд, який скасував кріпосне право в Угорщині.

Вересень 1848 р. Проти угорців було кинуто австрійські війська. Угорський парламент утворив новий уряд “Комітет захисту Батьківщини” на чолі з Л. Кошутом (Л. Кошут — адвокат, виходець зі збіднілої дворянської сім’ї).

30 жовтня 1848 р. Угорські війська зазнали поразки. Австрійський імператор оголосив про перетворення Угорщини на провінцію імперії.

Березень 1849 р. Революційні події в Угорщині розгорнулися з новою силою. Угорський парламент скинув династію Габсбургів.

Квітень 1849 р. Було проголошено повну незалежність Угорщини.

Президентом обрали Л. Кошута.

Він почав створювати армію, яка навесні 1849 р. налічувала 170 тис. вояків. Угорські війська здобули перемоги над австрійськими.

Проте серед повстанців не було єдності.

1. Великі поміщики — аристократи — прагнули до миру та укладення договору з Австрією.

2. Угорські дворяни не погоджувалися на скасування феодальних повинностей.

3. Вони не хотіли проголошення рівноправності всіх національностей.

4. Л. Кошут виражав інтереси дворян, а тому в селянському й національному питаннях виявляв хитання, нерішучість і непослідовність дій.

Квітень 1849 р. Австрійський імператор звернувся за допомогою до російського царя Миколи І. Проти угорців виступила царська армія чисельністю 150 тис. осіб на чолі з фельдмаршалом Паскевичем.

Травень — серпень 1849 р. Інтервенція царських і австрійських військ в Угорщину.

Серпень 1849 р. Угорська армія під тиском австрійських і російських військ була змушена скласти зброю. Почалася розправа над учасниками революційних подій: 9 генералів було публічно повішено, скрізь відбувалися страти учасників революції, в угорських селах діяли каральні експедиції, воєнні суди.

Особливості революції 1848—1849  pp. в Італії

Передумови революції

1. Роздробленість країни.

За рішенням Віденського конгресу Італію було переділено на вісім держав:

• Сардинське королівство (П’ємонт),

• Ломбардо-Венеційську область,

• Папську область,

• Парму,

• Модену,

• Тоскану,

• Князівство Лукка (1847 р. з династичних причин приєднано до Тоскани),

• Неаполітанське королівство.

Значні території Північної Італії залишалися під австрійським гнітом (Ломбардія і Венеційська область).

У Пармі, Модені, Тоскані правили герцоги з дому Габсбургів.

У Римській області зберігалася світська влада папи, що перешкоджало об’єднанню Італії та розвиткові ринкових відносин.

Неаполітанське королівство було під владою іспанської гілки Бурбонів.

2. В Італії панували феодально-кріпосницькі відносини. Переважало велике поміщицьке землеволодіння. Більшість селян була орендаторами землі на кабальних умовах (віддавали половину врожаю).

3. Роздробленість країни стримувала розвиток мануфактур і фабричне виробництво.

4. Неврожайні 1845—1847 pp. спричинили подорожчання продуктів харчування, голод.

5. Економічна криза 1847 р. сприяла зростанню безробіття, зниженню заробітної платні, що викликало велике незадоволення населення.

6. Традиції національно-визвольної боротьби першої половини XIX ст.

Італійський національно-визвольний рух тривав три чверті XIX ст.

Цей рух започаткували таємні товариства борців за незалежність, славетні карбонарії, які об’єднували передових представників міської буржуазії та передової частини дворян. Вони організували повстання в Неаполі (1820 p.), Турині (1821 p.), Римі (1830 р.).

Ці повстання було придушено австрійськими військами.

На початку 30-хроків XIX ст. від карбонаріїв відокремилися прихильники об'єднання Італії та встановлення республіки. Вони створили організацію “Молода Італія” на чолі з Джузеппе Мадзіні (1805—1872).

Д. Мадзіні вважають революціонером і національним пророком. Більшу частину свого життя він провів у вигнанні — у Марселі, Берні, Лондоні. Сформулював національну ідеологію — спільність мови, культури, звичаїв народів Італії та необхідність об’єднання їх.

У 1834 р. заснував міжнародну філію “Молодої Італії” “Молоду Європу”, що ставила своїм завданням утвердження демократичних конституцій на всьому континенті.

Агітація “Молодої Італії” за об’єднання Італії та встановлення республіки відіграла значну роль в ідеологічній підготовці революції.

Причини революції

1. Невдоволення буржуазії та частини ліберального дворянства роздробленістю країни, що перешкоджала розвиткові ринкових відносин.

2. Невдоволення широких верств населення пануванням австрійських феодалів та їхніх ставлеників.

3. Невдоволення селянства пануванням поміщиків.

4. Невдоволення феодально-абсолютистськими порядками, що заважали розвиткові капіталізму в Італії.

Характер революції: буржуазно-демократична.

Завдання революції

1. Завоювання національної незалежності Італії.

2. Політичне об’єднання країни.

3. Ліквідація феодально-абсолютистських порядків у країні.

4. Створення необхідних умов для розвитку ринкових відносин.

Етапи революції

Перший — революція на півдні і півночі Італії.

Війна за незалежність проти Австрії (січень 1848 р. — липень 1848 p.).

Другий етап — революційний рух у Центральній Італії (листопад 1848 р. — серпень 1849 p.).

Рушійні сили революції: буржуазія (підприємці), ліберальне дворянство, інтелігенція, студенти, міська біднота, ремісники, нечисленні робітники, селяни.

Керівник революції: на першому етапі — ліберальна буржуазія, на другому — представники революційної буржуазії.

Роль буржуазії в революції

1. Більша частина буржуазії та ліберального дворянства йшла на переговори з монархами, дворянством і католицькою церквою, вимагаючи:

• об’єднання країни,

• конституційної монархії,

• виборчих прав,

• заохочення розвитку промисловості й торгівлі.

2. Вони боялися виступів народних мас, особливо селян, проти великих землевласників.

Роль робітників у революції

1. Робітники були нечисленними, слабкими і неорганізованими.

2. У революції виступали як другорядна сила.

Роль селян у революції

1. Селяни стихійно вели боротьбу з великими землевласниками.

2. Вони не встановили ніяких зв’язків з іншими революційними силами.

Контрреволюційні сили

1. Війська Неаполітанського королівства.

2. Війська чужоземних інтервентів:

• Австрії,

• 1849 р. — ще Франції та Іспанії.

Висновки про особливості революції в Італії

1. Революція стала початком національно-визвольної війни проти австрійського гноблення, бо значна частина Італії перебувала під владою Австрії (Ломбардія, Венеційська область, Парма, Модена, Тоскана).

2. Революція мала загальноіталійський характер у політично роздробленій державі.

3. Боротьба за національне визволення та об’єднання країни поєднувалася з виступами селян і міської бідноти.

4. Велася боротьба за національне відродження країни.

5. Зростала національна самосвідомість італійців.

6. Була доведена неспроможність об’єднання країни у формі союзу королів окремих італійських держав і князівств.

7. Встановлено республіку.

8. У революційній боротьбі брали участь різні верстви населення — підприємці, ліберальне дворянство, інтелігенція, студенти, міська біднота, ремісники, нечисленні робітники, селяни.

9. До боротьби за національне визволення було залучено буржуазію та ліберальне дворянство, і навіть монархів, тому характерні різноманітні форми і методи боротьби, непослідовність дій учасників революційних подій.

Перший етап революції

(січень—липень 1848 р.)

Січень 1848 р. Революція почалася в Палермо (Сицилія). Вона мала метою здобуття незалежності від Неаполітанського королівства (неаполітанських Бурбонів). Повстанці розгромили королівську армію та встановили свою владу на всьому острові.

Повстання перекинулося в Неаполь, і король Фердинанд II змушений був “дарувати” конституцію і створити міністерство, дещо обмежити свої права.

Березень 1848 р. В італійських володіннях Австрії виникли повстання.

1. У Мілані почали споруджувати барикади.

Упродовж п’яти днів велись запеклі вуличні бої з австрійськими військами, яких було вигнано з міста. Владу в Мілані захопили представники поміркованої буржуазії та ліберальні поміщики. Створено міланський уряд задля:

• знищення австрійського гніту;

• приєднання до сусіднього Сардинського королівства.

2. У Венеції було проголошено республіку з поміркованим буржуазним правлінням.

3. У Пармі та Модені було повалено проавстрійські уряди. Сардинське королівство оголосило війну Австрії.

Липень 1848 р. Поразка армії Сардинського королівства.

Підсумки першого етапу революції

1. Наростання боротьби селян проти поміщиків у Ломбардії, Венеційській області, Неаполітанському королівстві налякало буржуазію, яка почала пошуки компромісу з дворянами і монархіями.

2. Це дало можливість Фердинанду II в Неаполі розігнати парламент, вигнати з уряду лібералів і розпочати репресії проти революційно налаштованих народних мас.

3. Міланців було розгромлено.

4. Останні захисники незалежної Ломбардії відступили до Швейцарії.

5. Австрійська армія оточила Венецію.

Другий етап революції

(листопад 1848 р. — серпень 1849 р.)

На другому етапі революції головні події розгорнулися в Центральній Італії.

На чолі руху стояли представники революційної буржуазії. Листопад 1848 р. Почалося народне повстання в Римі. Папа Римський утік. Було створено світський уряд.

Лютий 1849 р. З ініціативи Гарібальді папські володіння проголошувалися Римською республікою.

Джузеппе Гарібальді (1807—1882) — один із вождів революційно-демократичного крила борців за визволення Італії від чужоземного панування. Більше 10 років боровся за незалежність південноамериканських республік.

У революції 1848—1849 рр. — організатор оборони Римської республіки.

Березень 1849 р. Уряд республіки очолив Дж. Мадзіні. Березень—травень 1849 р. Друга поразка армії Сардинського королівства.

Австрійські війська придушили революцію на півночі Італії (крім Венеції).

Папа римський звернувся за допомогою до урядів країн, де переважали католики.

Проти Римської республіки було кинуто війська Неаполітанського королівства, Австрії, Франції, Іспанії. Оборону Риму очолив Дж. Гарібальді.

Червень 1849 р. Облога і капітуляція Рима.

У Римі відновлено світську владу папи.

Для охорони порядку в Римі було залишено французький гарнізон.

Дж. Гарібальді змушений був покинути Італію.

Серпень 1849 р. Капітулювала Венеція, оточена австрійськими військами.

Кінець революції в Італії.

Висновки про революції 1848—1849  pp. у різних країнах

1. Кожна революція мала свої національні особливості:

• у Німеччині та Італії основною проблемою було національне об’єднання та прискорення промислового перевороту;

• у Франції — ліквідація Липневої монархії, проголошення республіки та досягнення демократичних прав і свобод;

• в Австрії та Угорщині — знищення кріпацтва та здобуття пригнобленими народами національної незалежності.

2. У жодній країні революції не привели до вирішення проблем, які стояли перед цими державами.

3. Усі революції були придушені монархічними урядами.

4. Усі монархічні уряди були змушені «дарувати» нові конституції.

5. Під час революцій закладено основи для подальшої демократизації суспільства.

Причини поразки революцій 1848—1849 pp.

1. Не було єдності всіх революційних сил країн.

2. Стихійність виступів селян, їх неорганізованість і пасивність.

3. Зовнішня інтервенція для придушення революції (об’єднані сили Австрії, Франції, Іспанії, Неаполітанського королівства придушили революцію в Італії, а сили Австрії та Росії — в Угорщині).

4. Зрадницька роль буржуазії і ліберальних поміщиків, які йшли на переговори з монархіями, дворянством, католицькою церквою у найважчі для революції часи. Пряма зрада більшості дворянства справі революції.

5. Слабкість, неорганізованість, несформованість робітників, їх нечисленність, незрілість та неспроможність очолити боротьбу народу проти дворянства і феодальних династій, а тому вони відігравали в революційних подіях в багатьох країнах другорядну роль (особливо в Австрії, Угорщині, Італії).

6. Стихійність виступів селян, їхні неорганізованість і пасивність.

7. Несприятливе міжнародне становище (у період найвищого піднесення угорської революції в інших європейських країнах уже перемогла реакція).

8. Нездатність революції в Австрії та Угорщині вирішити національне питання стосовно слов’янських народів та інших народів Австрійської імперії.

Наслідки революцій 1848—1849  pp.

1. Революції в Європі 1848- 1949 рр. були придушені монархічними урядами.

2. Революції 1848—1849 pp. не привели до радикальних політичних змін у Європі, але вони дали поштовх для структурних змін у системі державного управління, сприяли переходу до конституційних норм у суспільному житті.

3. Завдання революцій не були виконані, в багатьох країнах вони залишилися незавершеними.

4. Повсюдно були відновлені монархічні режими.

5. Збережено політичну роздрібненість Німеччини та Італії.

6. У Франції на короткий час було встановлено республіку, обрано президента Луї-Наполеона і введено конституцію.

7. Після придушення революцій настали роки реакції.

8. Завдяки реформам, проведеним підтиском революцій, у багатьох європейських країнах було ліквідовано залишки кріпосництва.

9. Склалися сприятливі умови для розвитку капіталізму, розгортання промислової революції та завершення формування націй.

10. У Німеччині та Італії виникли передумови для утворення національних держав.

11. Патріотичні традиції революцій надихали народ на подальшу боротьбу за свободу і незалежність.

12. Повне повернення до дореволюційних порядків стало вже неможливим, владу багатьох монархів обмежили конституції та парламенти.

13. Під час революцій було закладено основи для подальшої демократизації суспільства.

Утворення незалежних держав у Латинській Америці

Латинська Америка під владою колонізаторів

Латинська Америка — це Центральна і Південна Америка, а також Мексика, що знаходиться у Північній Америці. Латинською вона називається по латинській основі іспанської, португальської та французької мов — мов завойовників, колонізаторів цієї частини Американського континенту.

На початок XIX ст.:

• майже всі країни Центральної та Південної Америки були колоніями Іспанії. Їх було розділено на чотири віце-королівства:

— Нову Іспанію (сучасні Мексика й частина Центральної Америки);

— Нову Гренаду (сучасні Колумбія, Панама, Венесуела, Еквадор);

— Перу (сучасні Чилі та Перу);

— Ла-Плату (сучасні Аргентина, Уругвай, Парагвай, Болівія).

• Бразилія, яка займала половину території Південної Америки, була колонією Португалії;

• о. Гаїті у Центральній Америці до 1804 р. належав Франції;

• Франції належала і частина Гвіани;

•друга частина Гвіани належала Нідерландам.

Керували колоніями віце — королі, губернатори, чиновники, яких призначали з метрополій. Вони в колоніях наживали величезні багатства і зневажливо ставилися до нащадків попередніх вихідців з Європи — креолів. Панівною верствою серед креолів були поміщики, купці, ченці та священики, яких не допускали до вищих адміністративних посад. Креоли — поміщики і купці — обкладалися великими податками, а тому вони ставали на чолі визвольної боротьби. Населення Латинської Америки: індійці, негри, мулати, метиси, креоли, марони, білі.

Індійці — корінне населення.

Негри — чорне населення, завезене з Африки внаслідок работоргівлі.

Мулати — це коричнево-шкірі (нащадки білих і негрів).

Креоли —біле населення, потомки іспанців, уродженці колоній.

Метиси — нащадки білих з індійцями.

Марони — білі раби.

Становище різних груп населення

1. Негри були рабами.

2. Індійці перетворені в кріпаків.

3. Багато індійців і метисів були пеонами, тобто орендаторами-боржниками. Безземельні і малоземельні індійці, у яких колонізатори захопили землю, були змушені на кабальних умовах орендувати землю, брати в борг гроші для оплати подушного податку. Не маючи можливості повернути борг, вони передавали його своїм дітям, внукам і так далі. Пеони формально вважалися вільними, але фактично були на становищі кріпосних селян, бо не мали права піти з землі.

4. Кріпаками були і метиси.

5. Частина креолів мала великі поміщицькі землеволодіння.

6. Серед білого населення були великі поміщики — землевласники.

7. Було також багато ремісників та міської бідноти.

8. Частина мулатів мала власне господарство і навіть рабів.

9. Рабовласники-плантатори жорстоко експлуатували трудящих, вирощували цукрову тростину, кофе, тютюн, розводили коней, овець, рогату худобу.

10. Церковники руйнували індійські храми, будували християнські, захоплювали великі земельні володіння,

11. У руках іспанських й португальських завойовників опинилися срібні рудники, золоті й алмазні копальні.

У колоніях заборонявся розвиток тих галузей господарства, які розвивалися у метрополіях, вони не могли вільно торгувати з іншими країнами. До XVIII ст. заборонялася торгівля і між колоніями.

Із колоній у метрополії вивозили цукор, кофе, какао, бавовну, шкіри, золото, срібло, дорогоцінні камені тощо, а завозилися промислові товари. За 300 років колоніального панування тільки Іспанія вивезла із Америки золота і срібла на 6 млрд. доларів.

Передумови національно-визвольної боротьби

1. Народи Латинської Америки стали жертвами європейських колонізаторів (іспанських, португальських, французьких) після відкриття Америки.

2. Панування феодальних і рабовласницьких порядків.

3. Варварський грабіж європейськими колонізаторами природних багатств континенту, знищення ними самобутньої культури південноамериканських народів.

4. Нелюдська жорстокість колонізаторів та католицької церкви щодо місцевого населення американського континенту.

5. Перешкоди для розвитку господарств креолів і місцевої буржуазії.

6. Ріст капіталістичних відносин в торгівлі, промисловості і сільському господарстві.

7. Вплив війни за незалежність 13 англійських колоній у Північній Америці і французької буржуазної революції кінця XVIII ст., які прискорили наростання революційних настроїв серед трудового населення колоній.

8. Під час наполеонівських воєн послабилися зв’язки колоній із метрополіями, відбулося послаблення метрополій — Іспанії, Португалії та Франції.

9. Постійно відбувалися повстання проти іспанських і португальських колонізаторів.

Причини

1. Колоніальний гніт був гальмом для розвитку капіталізму в країнах Латинської Америки.

2. Існував національний гніт у колоніях.

3. Необхідність завоювання національної незалежності. Завдання національно-визвольної боротьби

• визволення від колоніального гніту;

• боротьба за національну незалежність;

• розв’язання аграрного питання, ліквідація феодальних порядків;

• скасування рабства.

Окремі соціальні групи — креоли-поміщики, купці, духовенство, селяни, ремісники, раби — вбачали різну мету в національно-визвольній боротьбі.

Характер. Антиколоніальна, національно-визвольна боротьба.

Рушійні сили.

Негри-раби, індійці, мулати, метиси, креоли-поміщики, частина буржуазії, купці, селяни, ремісники.

Керівництво національно-визвольною боротьбою було в руках поміщиків-креолів.

Значення національно-визвольної боротьби

1. Національно-визвольна боротьба завершилася повним визволенням країн Латинської Америки від колоніального панування.

2. Почали формуватися латиноамериканські нації.

3. Вона надихала майбутніх борців за свою свободу і незалежність.

4. Міжнародне значення цієї боротьби полягає в тому, що вона служила прикладом самовідданої боротьби за свою свободу.

Наслідки

1. В Латинській Америці було ліквідовано колоніальне панування.

2. Утворилася ціла низка незалежних держав:

Гаїті (1804 p.),

Парагвай (1811 p.),

Аргентина (1816 p.),

Чилі (1818 p.),

Велика Колумбія (1819 p.),

Перу (1821 p.),

Мексика (1821 p.),

Болівія (1825 p.),

Уругвай (1830 p.).

3. Влада опинилася в руках багатих креолів — поміщиків та купців.

4. На континенті почали формуватися нові латиноамериканські нації.

5. У багатьох країнах встановлено республіканський лад і прийнято конституції.

6. Було заборонено діяльність інквізиції.

7. Не було вирішено цілої низки завдань:

• селяни не одержали землі;

• в нових державах залишилися латифундії, феодальна і напівфеодальна експлуатація селян та безправне становище основної маси трудящих.

• індійці і негри не одержали виборчих прав;

• в деяких державах збереглося рабство (у Венесуелі, Колумбії, Перу існувало до 50-х, а в Бразилії — до 80-х років XIX ст.);

• у Бразилії збереглася монархія.

8. Відсталістю країн Латинської Америки скористалася Велика Британія, а потім і США, щоб закабалити ці країни.

Латифундії — великі помістя (господарства).

Повстання негрів на о. Гаїті

(1791-1803) .

Острів Гаїті був відкритий Колумбом під час його першого плавання у 1492 р.

У 1697 р. західна частина острова (під назвою Сан-Домінго) перейшла до Франції.

На плантаціях о. Гаїті вирощували цукрову тростину, кофе, бавовну.

Корінне населення острова — індійці — чинило запеклий опір колонізаторам і їх частково було перебито, багато вимерло від хвороб, занесених з Європи, особливо від віспи і тифу, багато загинуло від непосильної праці на плантаціях цукрової тростини та в рудниках, де добували золото і срібло.

Замість індійців плантатори почали завозити негрів-рабів з Африки.

Із 535 тис. населення французької колонії на 1789 p.:

• 465 тис. становили негри — раби,

• майже 30 тис. — мулати і вільні негри,

• близько 30 тис. — білі ремісники, торгівці, дрібні фермери, яких називали „маленькі білі”,

• 4—5 тис. — плантатори-рабовласники, яких називали “великими білими”.

“Цей острів багатства був справжнім пеклом для рабів і тропічним раєм для французьких плантаторів” (У. Фостер).

Головною силою в боротьбі за незалежність на о. Гаїті були негри-раби, які становили більшість населення. Вони неодноразово повставали.

Велике повстання рабів почалося у 1791 p., в якому взяло участь 10 тис. негрів. У боротьбу включалися також білі бідняки — фермери і ремісники. Повсталі раби підпалювали плантації

Звістка про революцію у Франції була поштовхом до їх повстання, під час якого проявилися мужність і самовідданість негритянського народу.

Очолив це повстання Туссен-Лувертюр, життя і діяльність якого є яскравим прикладом талановитості і мужності негритянського народу.

Туссен (1743 — 1803), який додав до свого імені французьке слово “лувертюр”, що означає “відкриття”, як символ місії, яка випала на його долю, щоб відкрити неграм шлях до свободи. Він був рабом-кучером, навчився грамоті. Управитель плантації дозволив Туссену брати книги із своєї бібліотеки і він мав можливість познайомитися з творами французьких просвітителів.

У 1793р. Велика Британія і Іспанія Почали війну проти революційної Франції. На Гаїті висадився 15-тисячний англійський

корпус та іспанські війська. Туссен став командиром корпусу, очолив боротьбу проти загарбників і отримував перемоги над англійськими та іспанськими військами, які змушені були покинути острів.

Туссен-Лувертюр проголосив визволення рабів і передачу їм землі, конфіскованої в рабовласників-плантаторів. Тільки після цього, в 1794 р. якобінський конвент у Франції прийняв постанову про звільнення рабів у французьких колоніях.

За часів якобінської диктатури йому було присвоєно звання генерала, у 1798 р. був призначений верховним правителем острова, а в часи консульства у 1801 р. на о, Гаїті були послані французькі війська для відновлення колоніального панування.

Туссена-Лувертюра було віроломно захоплено в полон і він загинув у французькій в’язниці.

Однак боротьба не припинялася. У 1803 р. останні французькі частини були змушені покинути острів. 1 січня 1804 р. було проголошено незалежність о. Гаїті.

Революція в Мексиці

Національно-визвольна революція в Мексиці розпочалася в 1810 р.

Значний вплив на початок революційної боротьби в Мексиці мали події в Іспанії. У 1808 р. Наполеон примусив короля Карла IV передати йому іспанський престол і окупував Іспанію своїми військами. Ці події сприяли розгортанню національно-визвольної боротьби в Мексиці.

Очолили національно-визвольну боротьбу Мігель Ідальго і Хосе Морелос.

Сільський священик Мігель Ідальго (1753—1811) народився в сім’ї креола, здобув добру освіту. Спочатку обіймав високі духовні посади, але втратив їх через поширення ідей французьких просвітителів. Користувався любов’ю місцевих жителів. Закликав індійців і метисів, що належали до найбідніших верств селянства, боротися за незалежність і повернути собі відібрані у них землі. Повстання охопило значну частину країни. Ідальго наказав рабовласникам протягом десяти днів звільнити всіх своїх рабів і скасувати данину, яку сплачували індійці колоніальній владі.

Проти повстанців були послані іспанські колоніальні війська, які розгромили ополчення, Ідальго взяли у 1811 р. в полон і розстріляли, а голову його виставили напоказ у залізній клітці.

Справу Ідальго продовжив Хосе — Марія Морелос (1765 — 1815).

Морелос — син теслі, був погоничем мулів, а потім став сільським священиком. Весь час захищав інтереси індійців, добивався повернення їм їхніх земель. Очолив визвольну війну та створив велику армію повстанців, в якій налічувалося до 40 тис. індійців, декілька тисяч негрів. Проголосив про знищення рабства, скасування тортур, про захоплення землі у великих поміщиків та повернення її біднякам.

Проти нього були кинуті регулярні іспанські загони, яких підтримали великі поміщики. Повстанців було розгромлено, а Морелоса розстріляно у 1815 р.

Ідальго і Морелос віддали своє життя за свободу і незалежність Мексики.

Мексика стала незалежною у 1821 р.

Визволення Південної Америки

(1810-1826)

Причини національно-визвольної боротьби проти іспанського панування

1. Відстала аграрна Іспанія перешкоджала економічному розвитку своїх колоній.

2. Дозволялося вирощувати лише ті культури, яких не було в Іспанії.

Заборонялося вирощувати виноград, маслини, шовкопрядів, сіяти льон, а також торгувати з іноземними державами.

3. У колоніях Іспанія зміцнювала феодальні порядки.

4. Її політика була спрямована на обмеження промисловості й торгівлі у підвладних країнах Латинської Америки.

Місцеве населення (на відміну від населення англійських колоній у Північній Америці) залишалося на колишніх землях і було перетворено на феодально залежних пеонів.

У 1810 р. відбулися перші успішні виступи проти колоніального гноблення майже в усіх колоніях Іспанії.

У 1815 р. іспанським військам удалося на деякий час відновити владу Іспанії майже над усіма колоніями.

Ставлення Великої Британії, США та країн Священного союзу до воєн за незалежність проти панування Іспанії

1. Велика Британія та США вважали для себе вигідним відокремлення колоній від Іспанії.

2. Країни, що належали до Священного союзу, протягом багатьох років розробляли плани збройної інтервенції для відновлення іспанського панування в Латинській Америці.

Одним із центрів революційної боротьби проти іспанського панування стала Венесуела. Серед активних учасників боротьби виділився молодий офіцер Симон Болівар (1783—1830), який очолив революційну боротьбу.

С. Болівар походив із багатої креольської сім’ї, рано втратив батьків. Здобув добру освіту, його учителем був учений Родрігес, який прекрасно знав літературу епохи Просвітництва, з якою і знайомив свого учня. Боліварпроникнувся республіканськими ідеями і залишався вірним їм все життя. Освічена людина, прекрасний оратор і публіцист, володів блискучим полководницьким талантом і відіграв величезну роль у визвольній боротьбі іспанських колоній в Америці. Він увійшов у історію Латинської Америки під славним іменем Лібертадора (“Визволителя”) за успішні бої проти іспанських військ визвольної армії, яку він створив.

Під його керівництвом два рази проголошували республіку у Венесуелі у 1811 р. і 1813 p., але обидва рази вони були переможені іспанськими військами. Іспанці жорстоко розправлялися з полоненими учасниками національно-визвольної війни: виколювали своїм жертвам очі, відрубували руки і ноги, відрізали носи і вуха. Болівар був змушений покинути свою країну. Але він не падав духом і говорив:

“Мистецтву перемагати вчаться на поразках”.

У 1817 р. одержавши військову допомогу від президента негритянської республіки Гаїті, Болівар знову повернувся у Венесуелу. Він звернувся до населення з закликом про повну відміну рабства, а потім видав укази про конфіскацію майна іспанського короля і його прибічників, про наділення землею солдатів революційної армії. Армія Болівара зростала, до неї вступали і добровольці, які прибували з Європи.

На початку 1819 р. було проголошено незалежність Венесуели. Цього самого року Болівар здійснив нечуваний тисячокілометровий перехід через Анди, щоб визволити Нову Гренаду — один із оплотів іспанців. Перехід був дуже важким. Із 3,5 тис. солдатів загинуло 1,5 тис. Армію повстанців підтримували жителі гірських поселень, до них приєднувалися нові сили борців за незалежність.

Патріоти ввійшли в столицю Нової Гренади і проголосили про створення республіки Велика Колумбія в складі Венесуели, Нової Гренади й Еквадору. Болівар був обраний її президентом.

Народи Латинської Америки досі шанують Болівара як національного героя — визволителя американських колоній від іспанського панування. Йому споруджено пам’ятники, на честь його названа республіка Болівія. У Венесуелі тепер монета називається боліваром.

Справедлива боротьба за своє визволення висунула багато інших видатних керівників національно-визвольної боротьби.

Збройні сили прихильників незалежності на півдні континенту (в Ла-Платі, тепер Аргентині) очолив Хосе Сан-Мартін. Син дрібного чиновника — креола, він з 15 років служив офіцером. З невеликим загоном повстанців Сан-Мартін перейшов через Анди і розгромив іспанців у Чилі. Після цього на суднах зі своїм військом переправився у Перу, де розгромив іспанців і був проголошений правителем.

Сан-Мартін, бачачи, що йому буде важко боротися проти переважаючих сил іспанців, звернувся за допомогою до Болівара.

Пізніше Велика Колумбія розпалася на три республіки.

У 1821—1822 pp. боротьба населення за незалежність у Центральній і Південній Америці досягла найбільшого успіху.

У 1822 p. Бразилія відокремилася, від Португалії, але нова держава, де збереглося рабство, стала не республікою, а монархією.

У 1826 р. впав останній оплот у Південній Америці — фортеця Кальяно (в Перу).

Після 15 років важкої боротьби іспанська Америка була визволена.

Основні події боротьби народів Латинської Америки за незалежність наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

Сучасна назва країн	Рік	Основні події	Видатні керівники національно-визвольної боротьби
Гаїті	1791 1794 1801 1804 1844	Повстання рабів проти рабовласників і французьких колонізаторів. Постанова якобінського конгресу про скасування рабства. Прибуття експедиційного корпусу для відновлення колоніальної влади. Перемога гаїтян і проголошення республіки на Гаїті. Проголошення Домініканської республіки	Туссен - Лувертюр
Мексика	1810 1821	Початок масового повстання. Проголошення незалежності	Ідальго, Морелос
Венесуела	1806	Болівар створює визвольну армію	Болівар
Колумбія	1819	Перехід визвольної армії через Анди і визволення Нової Гренади	Болівар
Аргентина	1816	Проголошення незалежності	Сан-Мартін
Чилі	1818	Проголошення незалежності
Перу	1821	Проголошення незалежності
Бразилія	1822	Визволення від португальського гніту і проголошення монархії

Тема 3.  Європа й Америка у добу об’єднання й модернізації суспільства

Об’єднання Німеччини

Боротьба Пруссії й Австрії за переважання в Німеччині

Після закінчення революції 1848—1849 pp. Німеччина залишалася феодально роздробленою державою. Пруссія прагнула зайняти панівні позиції.

Пруссія намагалася об’єднати Німеччину під своєю зверхністю. Шлях до об’єднання Німеччини під владою Пруссії пролягав через перемогу Пруссії над Австрією і цей шлях ґрунтувався на агресивній політиці у її стосунках з сусідами, в першу чергу з Австрією, Данією, Францією. Значну роль в об’єднанні Німеччини відіграв Отто фон Бісмарк.

У 1850 р. було розроблено й оприлюднено конституцію Пруссії, яка знищила демократичні свободи, завойовані під час революції 1848 р. За новою конституцією:

• вся повнота влади належала королю і міністрам;

• організовувалося дві палати;

• на виборах установлювалися високий віковий (30 років) і майновий цензи;

• у Пруссії володарював мілітаристський, поліцейсько-бюрократичний режим;

• панівне становище в політичній, економічній та військовій сферах посідали поміщики (юнкерство).

Спочатку Отто фон Бісмарк використав Австрію у боротьбі проти Данії у 1864 р. Залучення до цієї війни Австрії дало змогу Пруссії посварити її з іншими членами Німецького союзу, у якому вона головувала. Таким чином він домігся ізоляції Австрії, а потім реалізував план усунення її від німецьких справ, розв’язавши австро-прусську війну 1866 р.

Спочатку Отто фон Бісмарк уклав союз з Італією, яка прагнула відвоювати в Австрії Венеційську область. Заручився він підтримкою і багатьох німецьких князівств, а також нейтралітетом Франції та нейтралізацією Росії.

У війні Австрії та Пруссії 1866 р. Австрія програла в боротьбі за панування над німецькими землями і в справі про об’єднання.

Воєнний розгром Австрії привів до того, що справа об’єднання Німеччини остаточно перейшла до рук прусських поміщиків, які домоглися створення Північнонімецького союзу під зверхністю Пруссії (1866 p.).

Бісмарку вдалося реалізувати план об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії й досягти поставленої мети завдяки тому, що він. використовуючи різні методи, керувався в своїй політиці перш за все інтересами держави.

Мілітаризм — реакційна політика гонитви озброєнь, нарощування військової могутності держави для підготовки і ведення загарбницьких воєн.

Отто фон Бісмарк і його політика об’єднання земель

Отто фон Бісмарк (1815—1898) — видатний державний діяч, талановитий дипломат і стратег, творець наймогутнішої на той час військово-промислової держави — народився в невеликому дворянському маєтку Шенгаузен, недалеко від Берліна. У 17-річному віці закінчив гімназію, вступив до Геттінгенського, а згодом до Берлінського університету, де вивчав юридичні науки.

Після закінчення університету поїхав у село управляти двома маєтками, які залишив йому батько. У своїх господарствах використовував нову техніку, нові засоби агрохімії.

З 1851 р. Бісмарк на державній службі. Він став представником Пруссії в союзному парламенті. Переконаний монархіст. Заявляв, що вважає шкідливим існування парламенту і що для управління державою парламент не годиться.

У 1862 р. був призначений першим міністром Пруссії.

Провів військову реформу, зокрема:

• значні кошти було спрямовано на реорганізацію армії та її роззброєння;

• армію було оснащено новими видами зброї;

• відбулося збільшення армії вдвічі.

Хитрий, із сильною волею та неабияким розумом, обережний, але й готовий до ризику, Бісмарк усвідомлено використовував війну як знаряддя політики. Він запровадив основний принцип прусської політики — „сила переважає право”, заявляючи: „З багнетом можна зробити геть усе...”

Бісмарк досяг великої влади, одержав титул графа і князя. Вирішував міжнародні проблеми і війною, і за допомогою дипломатії. Він відіграв велику роль у політичному житті Німеччини, заявляючи: “Великі питання доби розв’язуються залізом і кров’ю”.

Об’єднання Німеччини

У феодально роздробленій Німеччині в різних регіонах, землях, князівствах і герцогствах діяли свої закони, митниця, були свої армії і система державної влади. Зберігалися феодальні пережитки.

Утім відбувався процес швидкого економічного розвитку німецьких держав. У Рейнській області, у Саксонії, Сілезії виникла сильна, технічно добре обладнана велика заводська промисловість. Промислове виробництво і протяжність залізниць за 10 років зросли вдвічі. На 1860 р. Німеччина посіла третє місце у світовому промисловому виробництві після Великої Британії та Франції. Швидко зростав і промисловий пролетаріат. Стрімкий розвиток капіталізму сприяв розумінню необхідності вирішити питання про об’єднання Німеччини.

Політична роздробленість і феодальні пережитки перешкоджали подальшому розвиткові в країні нових, капіталістичних відносин. Питання про об’єднання країни вимагало невідкладного розв’язання.

Два можливих способи об’єднання Німеччини

1. “Знизу” — способом революційної боротьби скинути феодальні династії та проголосити німецьку демократичну республіку.

2. “Зверху” — способом воєн і реформ, які здійснювала Пруссія.

Зміцнюючи позиції прусських поміщиків (юнкерів), які виступили в союзі з німецькою буржуазією, для збереження напівфеодальних династій утворити Німецьку імперію з гегемонією у ній Пруссії.

У 1866 р. 22 німецькі держави (4 королівства, 11 герцогств, 7 князівств) і три вільні міста підписали договір про створення Північнонімецького союзу. Установчі збори, обрані на засадах загального виборчого права, затвердили конституцію, яка набула чинності з 1 липня 1867 р.

На чолі Союзу був президент, на посаду якого завжди призначали прусського короля, що зосереджував у своїх руках виконавчу владу.

Це стало одним з етапів на шляху до об’єднання Німеччини.

Південні католицькі землі відмовилися від союзу з протестантською Пруссією, Бісмарк вирішив розпочати патріотичну війну проти якоїсь іншої держави.

Процесу об’єднання Німеччини заважала Франція, яка:

• вимагала, щоб південні німецькі держави залишалися поза межами об’єднаної Німеччини;

• сподівалася загарбати німецькі землі на лівому березі Рейну.

Щоб нейтралізувати великі держави, Бісмарк вирішив спровокувати Францію на розв’язання війни, яка почалася 1870 р. На початку вересня 140-тисячна німецька армія під командуванням Мольтке оточила і змусила капітулювати 90 тис. французів поблизу м. Седан.

21 січня 1871 р. уряд Франції підписав перемир’я з німцями, попередньо здавши Париж окупантам. Поразка Франції була очевидною і 10 травня 1871 р. сторони, які воювали, підписали мирний договір, за яким Франція віддала Німеччині багаті на залізну руду та кам’яне вугілля Ельзас і Лотарингію і погодилася сплатити контрибуцію 5 млрд франків.

Під час війни відбулося остаточне об’єднання німецьких земель.

18 січня 1871 р. У Версалі було проголошено про створення Німецької імперії на чолі з імператором, яким став прусський король Вільгельм І (правив з 1871 р. по 1888 p.).

Першим канцлером став Бісмарк.

До складу Німецької імперії увійшли:

• учасники Північнонімецького союзу;

• південнонімецькі держави;

• Ельзас і частина Лотарингії, захоплені у Франції.

Було введено єдину грошову систему.

Створено Імперський банк (Рейхсбанк).

Об’єднання Німеччини відбулося “зверху” під зверхністю Пруссії завдяки дипломатичним інтригам і війнам, “залізом і кров’ю” в інтересах поміщиків — юнкерів та буржуазії. Прусські поміщики — юнкери зберегли свої володіння і політичну владу в країні.

Наслідки об’єднання Німеччини

1. На 1871 р. завершилося об’єднання Німеччини й утворилася єдина національна держава, яка почала утримувати ключові позиції європейських міжнародних відносинах, відігравати вагому роль на Європейському континенті.

2. Було утворено імперію, до якої увійшли всі землі й князівства Німеччини за винятком Австрії.

3. Центром створення єдиної німецької держави стала Пруссія.

4. Утворення Німецької держави сприяло розвиткові ринкових відносин:

• було завершено процес формування єдиного національного ринку;

• доведено до кінця промислову революцію;

• було проведено реформи, які ліквідували низку феодальних пережитків, але не торкнулися основних інтересів поміщиків;

• було скасовано всякі обмежувальні регламентації для промисловості й торгівлі.

Негативні наслідки об’єднання Німеччини

• Укріплення в центрі Європи сильної мілітаристської держави для всіх сусідніх народів стало потенційною небезпекою, яка в будь-який момент могла вилитися в німецьку агресію.

• Нова німецька держава, яка з’явилася у центрі Європи, в наступному столітті відіграє найтрагічнішу роль у долях людства.

• Об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії призвело до насаджування ідеології мілітаризму та агресії, яка згодом підштовхнула Німеччину до розв’язання двох світових воєн.

• Німеччина розпочала боротьбу за переділ світу, стала основним вогнищем війни у Європі.

Перетворення Австрійської імперії на дуалістичну монархію Причини створення Австро-Угорщини

1. Економічна, воєнна та політична відсталість Габсбурзької імперії.

2. Поразка в австро-прусській війні змусила Франца Йосипа І піти на суттєві поступки Угорщині.

Утворення Австро-Угорщини стало результатом переговорів австрійського уряду з лідерами угорських політичних партій у 1867 р. Було створено Дуалістичну монархію двох держав - Цислейтанії, що об’єднувала Австрію, Чехію, Моравію, Сілезію, Трієст, Далмацію, Буковину, Галичину, Крайну, і Транслейтанії, що складалася з Угорщини, Трансільванії, Хорватії, Славонії.

Австро-Угорщина проіснувала до 1918 р. Згодом це було підтверджено конституцією, де визнавалися деякі політичні свободи.

Імператор Австрії був і королем Угорщини.

Король — імператор Австро-Угорщини Франц Йосип був непередбачуваним і непослідовним у проведенні радикальних політичних і економічних реформ. Важливу роль відігравала армія, зростала її чисельність, збільшувалися видатки на її утримання.

У другій половині XIX ст. Австро-Угорщина була середньорозвиненою аграрно-індустріальною країною. Промисловість і сільське господарство працювали на потреби власного ринку.

Наслідки утворення Австро-Угорщини:

• створення Австро-Угорщини перекреслювало плани чеської та хорватської громадськості на створення власних автономій;

• усі слов’янські народи, що опинилися під владою Угорщини, зазнавали мадяризації (Славонія, Хорватія).

Об’єднання Італії

Політична роздробленість Італії

Унаслідок поразки революції 1848—1849 pp. Італія залишалася такою самою роздробленою, як і раніше.

• Ломбардо-Венеційське королівство належало Австрійській імперії, де було встановлено суворий воєнний режим.

• У герцогствах Пармі, Модені, Тоскані правили австрійські ставленики.

• Австрія підтримувала владу Папи Римського в Папській області та іспанських Бурбонів — у Неаполітанському королівстві.

• У Римі (Папська область) перебували французькі війська.

• У всіх державах, крім Сардинського королівства, було відновлено абсолютистські порядки, панувала реакція.

• Лише Сардинське королівство було незалежним від Австрії; тут діяли конституція з громадянськими правами і свободами. Король Віктор Еммануїл II давав притулок біженцям — патріотам з інших італійських держав. Сардинське королівство (П’ємонт) стало центром боротьби

за національне визволення та об’єднання країни.

Передумови об’єднання Італії

1. Особливостями політичного розвитку Італії були:

• скасування завоювань революції 1848—1849 pp.;

• переслідування учасників революції та прихильників республіки;

• слабкість держав середньої Італії та посилення П’ємонту (Сардинського королівства);

• збереження сильної влади католицької церкви й Папи Римського.

2. Існувала необхідність вигнання австрійців з країни, в чому були зацікавлені народ, ліберальні поміщики, буржуазія.

3. Розвиток капіталізму в Італії наприкінці 50-х років посилив рух за об’єднання країни. Після революції 1848 — 1849 pp. в Італії, як і у всій Європі, відбувалося економічне пожвавлення. На півночі країни з’явилися великі фабрики, машинне виробництво почало конкурувати з ручною працею, розвивалося будівництво залізниць.

У 1859 р. з 1707 км залізниць Італії 850 км (тобто половина) припадала на Сардинське королівство, 483 км — на Ломбардо-Венеційську область, 285 км — на Тоскану. Залізничного сполучення між державами не було.

4. Роздробленість країни, панування австрійців на півночі Італії гальмували розвиток товарного виробництва, економічних, політичних, культурних зв'язків між окремими частинами Італії, була однією з причин її уповільненого господарського розвитку.

5. Кожна з окремих держав Італії мала свої закони, існували митні кордони, свої гроші, міри ваги і податки.

6. В Італії були традиції об’єднавчого руху:

• об’єднавчий рух 20-х років;

• революційні події 1848—1849 pp.

7. Збереження роздробленості унеможливлювало гідну участь Італії у міжнародних справах.

Завдання, які стояли перед Італією

1. Завоювання політичної незалежності.

2. Об’єднання країни і створення єдиної національної держави.

3. Знищення феодальних порядків.

4. Створення єдиного національного ринку — важливої умови розвитку товарно-грошових відносин.

Події в Італії — національно-буржуазний рух з активною участю народних мас проти іноземного гніту і проти феодально-аристократичних порядків.

Рісорджіменто — національно-визвольний рух італійського народу з кінця XVIII ст. за об’єднання країни і ліквідацію австрійського гніту.

Унаслідок Рісорджіменто 1861 р. було утворено італійську державу у формі конституційної монархії. Завершився у 1870 р.

Піднесення П’ємонту (Сардинського королівства)

Піднесення П’ємонту відбулося за правління уряду К. Кавура (1852—1861 pp.), який був одним із видатних політичних і державних діячів Італії XIX ст. Він був виразником ідей помірковано-ліберальної монархічної буржуазії. Внутрішня політика К. Кавура спрямована на буржуазну модернізацію П’ємонту:

• розвиток вільної торгівлі;

• реформу фінансової системи;

• зменшення торгових тарифів;

• заохочення банківської діяльності;

• будівництво залізниць;

• розбудову промисловості та розвиток капіталістичного підприємництва.

Було укладено вигідні торгові договори з провідними державами Європи — Францією, Великою Британією.

У середині XIX ст. в П’ємонті діяла конституція з громадянськими правами і свободами. Це сприяло його швидкому економічному розвиткові і перетворенню на центр боротьби за об’єднання країни. Король Віктор Еммануїл II та лідер буржуазних лібералів К. Кавур проводили активну зовнішню політику, намагаючись за допомогою Франції приєднати до П’ємонту північні й центральні землі Італії, де господарювали австрійці.

У 1853 — 1856 pp. під час Кримської війни Кавур зробив перші кроки, прагнучи зблизитися з Францією: 15-тисячну сардинську армію було відправлено до стін Севастополя. Кавур намагався схилити Наполеона III до війни проти Австрії, виражаючи готовність надати Франції у вигляді компенсації Саву та Ніццу. Втім у плани Франції не входило створення сильного Італійського королівства, вона прагнула послабити Австрію і посилити свій вплив в італійських державах.

П’ємонтові належить провідна роль на початку об’єднання країни і він став центром об’єднання Італії.

Два напрямки боротьби за об’єднання Італії

1. “Знизу” — за вирішальною участю народних мас:

• ліквідація поміщицького землеволодіння;

• об’єднання країни;

• скинення монархії та проголошення республіки.

2. “Зверху” — об’єднання Італії військовою силою за зверхності Сардинського королівства (П’ємонту).

Особливості об’єднання зверху

1. Проблема об’єднання Італії збігалася з проблемою національного визволення.

2. Поміщики та буржуазія прагнули зберегти землю і владу.

3. Відбувалися зрадницькі маневри сардинської буржуазії, яка в потрібний момент використала народні маси, а згодом розправилася з народно-демократичним рухом.

4. Боротьба за національне об’єднання країни збігалася

з економічним піднесенням і укріпленням капіталістичних відносин у Європі.

Дві течії в боротьбі за об’єднання Італії

1. Помірковано-ліберальна, до якої належали буржуазія та ліберальні поміщики.

Виступали за:

• національне звільнення Італії;

• конституційну монархію;

• об’єднання Італії військовою силою за зверхності Сардинського королівства;

• проведення буржуазних реформ.

Лідером цієї течії був граф К. Кавур, лідер буржуазних лібералів, прем’єр-міністр Сардинського королівства.

2. Республікансько-демократична, опорою якої були ремісники, нечисленні робітники, селяни, дрібна буржуазна інтелігенція.

Виступали за єдину демократичну республіку, здобуту народною революцією.

Визначні представники цієї течії: Джузеппе Мадзіні, Джузеппе Гарібальді.

Джузеппе Мадзіні

(1805-1872)

Відомий революціонер-демократ.

У червні 1831 р. створив організацію “Молода Італія”, що складалася з представників дрібної буржуазії, та ліберального дворянства і мала на меті підготовку та організацію народної війни за визволення Італії від австрійського панування і подальше об’єднання її в єдину демократичну республіку. Діяльність “Молодої Італії”, незважаючи на її обмеженість, помилки, непослідовність і поразки, є важливим етапом до об’єднання Італії. Значний вплив “Молодої Італії” на громадську думку, її самовіддана боротьба за незалежність і єдність країни відіграли велику роль у підготовці до об’єднання Італії.

Після революції 1848—1849 pp. Мадзіні не полишив революційної боротьби.

У 1853 р. підготував повстання в Мілані, яке було придушено. Обдумував плани організації озброєної експедиції на Сицилію, які здійснити не вдалося. Палкий прихильник республіканських ідей, підпільної революційної боротьби. Гаслом його боротьби було: “Італія впорається сама”.

Джузеппе Гарібальді

(1807-1882)

Мужній, переконаний борець за визволення італійського народу від чужоземного гноблення та феодального деспотизму. Учасник Італійської революції 1848 — 1849 pp., народний герой Італії.

На чолі добровольців брав участь у визвольних війнах проти Австрії.

У 1860 р. очолив похід “червоної тисячі”, який привів до падіння Сицилії та Неаполя. Так було визволено Південь Італії, що забезпечило об’єднання Італії.

У 1862 і 1867 роках боровся проти влади Папи Римського. Під час франко-прусської війни Гарібальді поспішив на допомогу Франції та бився проти прусських військ.

Останні роки життя провів на о. Капрера, поблизу Сардинії, де 1854 р. купив ділянку землі та з синами побудував дім.

Про нього казали, що він зробив Італії найбільші послуги, які тільки людина може зробити батьківщині.

На прикладі героїчної боротьби за свободу і незалежність Дж. Гарібальді виховувалися покоління борців у різних країнах.

Етапи об’єднання Італії

Перший етап. До 1860 року включно.

Ліквідація роздробленості здійснювалася головним чином “знизу” революційним способом.

Другий етап. Після 1860 року.

Об’єднання Італії завершилося під керівництвом ліберальних поміщиків та буржуазії, в інтересах Савойської династії, яка правила у Сардинському королівстві, тобто “зверху”.

Перший етап об’єднання Італії

(1859-1860 pp.)

Весна 1859 р. Франція і Сардинське королівство (П’ємонт) почали війну проти Австрії. Сардинське королівство ставило своїм завданням визволити північні області Італії від австрійського гніту й очолити об'єднання країни.

Літо 1859 р. Союзники оволоділи Ломбардією і завдали поразки австрійським військам біля Сольферино. У війні на півночі Італії проти Австрії брав участь із добровольцями Дж. Гарібальді.

У Флоренції, Модені, Пармі вибухнули повстання проти австрійців.

Серпень 1859 р. Франція уклала сепаратний мир з Австрією, за яким:

• до Сардинського королівства відійшла лише західна частина Ломбардії;

• у Венеційській області, Пармі, Тоскані, Модені відновилася влада Австрії;

• Савойя та Ніцца були приєднані до Франції.

Сепаратний мир — мир, укладений однією державою (або групою держав) з противником за спиною своїх союзників, без їхніх відома і згоди.

Отже, Франція порушила попередні домовленості, що викликало піднесення національно-визвольної боротьби на півдні Італії.

12 січня 1860 р. Почалося повстання в столиці Сицилії Палермо.

Неаполітанські королівські війська задушили повстання в Сицилії і почали криваву розправу над повсталими. Повстанці, ховаючись у горах, чинили опір. Дж. Гарібальді почав формувати загін добровольців для допомоги півдню.

Кінець квітня 1860 р. Почалося підготування експедиції.

Нестача зброї, необхідного спорядження затримали відправку. Але головні перешкоди чинив Кавур.

У ніч з 5 на 6 травня 1860 р. 1000 добровольців на двох суднах покинула гавань Генуї. Армія добровольців дістала назву “тисяча” Гарібальді. Вона складалася з ремісників, робітників, матросів, студентів, інтелігенції.

11 травня 1860 р. Кораблі Гарібальді підійшли до західного берега Сицилії.

Під артилерійським обстрілом бурбонських кораблів гарібальдійці висадилися на берег і захопили м. Палермо. Гарібальді звернувся до народу Сицилії зі зверненням “Усі до зброї!”, закликаючи їх піднятися на боротьбу проти своїх тиранів. На заклик Гарібальді до нього почали приєднуватися селяни — партизани, озброєні піками, шаблями, ножами, мисливськими рушницями.

15 травня 1860 р. Загін Гарібальді (“червоносорочечники”) розгромив біля м. Калатафімі (недалеко від Палермо) сили неаполітанського короля, які перевершували сили Гарібальді удвічі. Сам Гарібальді вважав цю перемогу “вирішальною в поході 1860 року”.

Серпень 1860 р. Гарібальді мав уже армію 25 тис. і з цим військом розгромив 150-тисячну армію неаполітанських Бурбонів.

Вересень 1860 р. Неаполітанський король покинув свій палай і відступив до Капуї.

Гарібальді урочисто в’їхав до Неаполя, де жителі радісно вітали переможців. Проте справу революційного визволення Італії не було доведено до кінця.

Причини:

• слабкість організації боротьби;

• політична незрілість керівництва;

• слабкість Гарібальді як політика, поза як він не наважився закликати селян до боротьби з поміщиками за знищення феодальних пережитків, за землю;

• недостатня участь у боротьбі селянства;

• сильний вплив ліберальних поміщиків та буржуазії.

Другий етап об’єднання Італії

(1861 - 1870 pp.)

Осінь 1860 р. Голова уряду П’ємонту Кавур і король Віктор Еммануїл II направили свою армію на південь Італії. Дж. Гарібальді, боячись розв’язати в країні громадянську війну до остаточного вигнання чужоземців з Італії, не чинив опору сардинській армії і без боротьби віддав владу королю Вікторові Еммануїлу.

Політичне керівництво об’єднання Італії перейшло з рук демократів у руки поміркованої буржуазії, і демократичний шлях об’єднання “знйзу” було перервано. Завершилося" об’єднання “згори” на чолі з П’ємонтом.

Жовтень 1860 р. Під сильним тиском п’ємонтського уряду та армії було проведено народне голосування. Більшість населення висловилася за приєднання до Сардинського королівства.

Наступ п’ємонтської армії з півночі й підтримка під час голосування дали можливість остаточно приєднати південь Італії до П’ємонту (Сардинського королівства).

Прохання Гарібальді зробити його намісником Південної Італії Кавур відхилив. Дж. Гарібальді відчував себе

ображеним і відмовився від запропонованих нагород і титулів.

Ці події дали змогу проголосити Італійське королівство.

Утворення Італійського королівства (1861 р.)

17 березня 1861 р. У Турині було проголошено утворення Італійського королівства у складі П’ємонту (Сардинського королівства) та об’єднаних із ним областей.

Його проголосив загальноіталійський парламент. Майже вся Італія (за винятком Рима та Венеції) були об’єднані під владою Савойської династії. Королем Італії став Віктор Еммануїл II.

1. Італійське королівство налічувало 22 млн жителів (замість 6 млн, що становили населення П’ємонту).

2. Виконавча влада належала королю (ним став Віктор Еммануїл II; правив з 1849 р. по 1878 р. спершу як король П’ємонту, а з 1861 р. — як король Італії).

3. Діяла конституція.

4. Створювалася парламентська система в країні.

5. Через значний майновий ценз обирати депутатів мали змогу лише 2,5% населення.

6. Процесс об’єднання Італії не було завершено.

Об’єднання Італії

З утворенням Італійського королівства (1861 р.) процес об’єднання Італії не завершився і продовжувався.

1. Венеційська область залишалася під владою Австрії.

2. Римська область — під владою Папи Римського і Франції.

1866 р. До Італії було приєднано Венецію (після поразки Австрії у війні з Пруссією).

20 вересня 1870 р. Скориставшись скрутним становищем Франції у зв’язку з її поразками у франко-прусській війні, війська Віктора Еммануїла II захопили місто Рим, яке було

проголошено столицею Італійського королівства. Папу було позбавлено світської влади. Папа зберіг світську владу лише в стінах Ватиканського палацу. Таким чином, було остаточно завершено об’єднання Італії.

Висновок

Об’єднання Італії відбулося “зверху” за зверхності П’ємонту (Сардинського королівства) за допомоги ззовні (Наполеона III — в 1859 p., Пруссії — у 1866 p.).

Причини того, що об’єднання Італії, яке успішно почалося “знизу”, завершилося об’єднанням “зверху”

1. Непослідовність і нерішучість Дж. Гарібальді, який не зумів скористатися результатами своєї успішної боротьби на першому етапі об’єднання Італії.

2. Політична незрілість, нечисленність, неорганізованість робітників, які не долучалися до об’єднавчого руху.

3. Боротьбу за об’єднання Італії очолили національна буржуазія і ліберальне дворянство, які боялися революційної боротьби народних мас, особливо селян.

4. Таким чином помірковані ліберали перехопили ініціативу у справі об’єднання країни.

5. Було досягнено компромісу між великою буржуазією півночі Італії та земельною аристократією півдня Італії.

6. Наприкінці боротьби за об’єднання республіканці-демократи мали слабку підтримку з боку селянства.

7. Папа Римський-своєю боротьбою проти революційного руху фактично заважав розгортанню руху народних мас, які прислухалися до його закликів, і цим сприяв об’єднанню Італії “зверху”, хоча сам не хотів втрачати свого статусу світського правителя.

8. Допомога ззовні (Франції в 1859 р. та Пруссії в 1866 p.).

Значення утворення єдиної національної держави в Італії

• Покінчено з чужоземним гнітом і визволено північний схід країни від австрійського панування.

• Завершилося об’єднання Італії.

• На Апеннінському півострові створено єдину державу.

• Покінчено з чужоземним втручанням у внутрішні справи країни.

• Італія стала конституційною монархією.

• Конституцією було гарантовано громадянські свободи і права.

• Покінчено зі світською владою церкви, що значно послабило її позиції.

• Об’єднання країни сприяло ліквідації феодальних порядків.

• Відкрито шлях до суспільного прогресу та успішного розвитку товарно-грошових відносин.

• Сприяло завершенню формування італійської нації.

• Дж. Гарібальді — лідер руху за об’єднання Італії — став національним героєм своєї країни, надихав наступних борців за свою свободу і незалежність.

Спільні риси й особливості об’єднання Італії та Німеччини

Спільні риси

1. Об’єднання Німеччини й Італії відбулося “зверху”, завдяки дипломатичним інтригам і війнам.

2. Ліквідовано політичну роздробленість Німеччини та Італії, знищено всі залишки феодалізму.

3: У цих країнах почався бурхливий розвиток капіталізму, ринкових відносин, створення єдиного внутрішнього ринку.

4. Об’єднання сприяло посиленню економічної і військової могутності країн.

5. На європейському континенті утворилося дві потужні національні держави, які почали відігравати важливу роль.

6. Сприяло гідній участі Італії та Німеччини у міжнародних справах.

Особливості

1. В Італії разом з вирішенням проблеми об’єднання феодально роздробленої країни була вирішено проблему національного визволення від австрійського і французького панування.

2. В Італії об’єднання країни почалося “знизу” визвольним рухом патріотичних сил Італії, а завершилося “зверху” під зверхністю П’ємонту (Сардинського королівства), а в Німеччині об’єднання країни відбувалося “зверху” під зверхністю Пруссії.

3. В Італії було досягнено політичного компромісу між ліберальними і республікансько-демократичними силами, який уможливив єдиним фронтом, попри різну мету, добитися об’єднання країни.

4. Найактивнішою силою об’єднавчого руху в Італії були республіканці, але управління країною перейшло до монархістів, а в Німеччині республіканські традиції не були розвинені.

5. Німецька імперія стала осередком європейської і світової нестабільності, яка призвела до двох світових воєн.

Вікторіанська Британія

Вікторіанська Британія — період правління королеви Вікторії на англійському престолі, яке тривало з 1837 р. по 1901 р. Цей період ще називають “вікторіанською добою” або “вікторіанським століттям”.

Ідеальний партнер для парламентського правління — королева Вікторія. Вона була тією силою, що забезпечувала у Великій Британії стабільність.

Вікторія — остання королева з Ганноверської династії (Ганноверська династія правила у Великій Британії 123 роки). За правління Вікторії Велика Британія вийшла в число передових країн світу, де в одній із перших завершилася промислова революція. Королева Вікторія суворо дотримувалася всіх законів, що регламентували діяльність парламенту. За правління королеви Вікторії було юридично закріплено парламентську двопартійну систему.

Велика  Британія — “майстерня світу”

50—60-ті pp. XIX ст. — початок “золотої доби” економічного і політичного розвитку Великої Британії. У цей час у неї не було жодного серйозного супротивника у світі. Велика Британія стала “майстернею світу”, “світовим банкіром”, “світовим перевізником”. Капіталістична Велика Британія була повновласним господарем на світовому ринку промислових товарів, які відрізнялися високою якістю і порівняно низькими цінами. Вони були кращими й дешевшими, ніж вироби інших країн.

Велика Британія перетворилася на. велику всесвітню майстерню, яка переробляла не лише свою сировину, а й сировину, яку вивозили з інших країн. Вона не мала серйозних суперників у промисловості й у торгівлі.

Звідси й пояснення поняття: Велика Британія — “майстерня світу”.

Передумови перетворення Великої Британії на “майстерню світу”

• Завершення промислового перевороту.

• Промислова монополія.

• Система протекціонізму, що діяла в Англії.

• Колоніальна експансія.

• Серія війн, що велися заради англійського торгового капіталу.

1. Швидкими темпами розвивалася важка промисловість, яка була основою переозброєння на базі найновіших досягнень науки і техніки всієї промисловості.

2. Населення Великої Британії у 50-60-х роках XIX ст. становило менше ніж 3% населення світу, але вона давала половину світових обсягів чавуну, кам’яного вугілля, бавовняних тканин та багатьох інших товарів.

3. Виплавлення чавуну, видобуток кам’яного вугілля Великої Британії постійно зростали.

Виплавлення чавуну

Рік	Млн т.
1855	3,2
1864	5

Видобуток кам'яного вугілля

Рік	Млн т.
1854	61
1864	93

4. У Великій Британії були найбільші підприємства у світі, де працювало по 10 тис. робітників та більше.

5. Зростала загальна кількість підприємств.

6. Велика Британія була єдиною у світі країною, де 1851 р. міське населення становило 50%.

7. Велика Британія посідала перше місце у світовій торгівлі. Вона вивозила стільки товарів, скільки Франція, Німеччина, Італія і США разом узяті.

Частка країн у світовій торгівлі

Країна	Частка, %
Велика Британія	36,0
Франція	10,3
США	0,9

8. Складником торговельно-промислової першості Великої Британії була її морська могутність. Половина світового тоннажу торгових суден була англійською.

У 1865 р. тоннаж парових суден перевищив тоннаж парусників.

9. Паровий торговий флот забезпечував перевезення англійських товарів, а також перевозив товари інших країн, що давало судновласникам величезні прибутки.

Велику Британію в середині XIX ст., як і Голландію у XVII ст., називали “світовим перевізником”.

10. У середині XIX ст. було побудовано найбільший у світі корабель „Великий східний”. Він міг плисти в Індію і назад на своєму вугіллі, маючи на борту 4400 пасажирів.

11. Вироби Великої Британії вивозили до різних країн світу, які, своєю чергою, постачали Великій Британії сировину і продукти харчування.

Причини переважання Великої Британії в промисловості й торгівлі

1. У Великій Британії промислова революція відбулася раніше, ніж в інших країнах світу.

2. Вона була оснащена найкращими у світі машинами та устаткуванням:

• механічними верстатами для обробки металу;

• механічними веретенами;

• паровими машинами.

3. Чимало товарів виробляли тільки у Великій Британії, їх не мала жодна країна світу:

• вдосконалені жатки;

• швейні машини;

• холодильники.

4. У Великій Британії завдяки використанню машин продуктивність праці на той час була найвищою у світі.

5. Велика Британія не мала серйозних конкурентів на світовому ринку.

6. Машини та устаткування в той час вивозилися тільки з Великої Британії.

7. Володіння колоніальною імперією — одна з умов промислової й торгової переваги у світі.

8. Стабільність грошової одиниці — англійського фунта стерлінга.

Висновки

• Становище Великої Британії як “майстерні світу” забезпечувало англійській буржуазії величезні прибутки.

• Велика Британія стала найбагатшою і наймогутнішою державою у світі.

• Англійські підприємці першими у світі почали вивозити за кордон не лише товари, а й капітали, будуючи там підприємства, залізниці, засновуючи банки.

Утвердження лібералізму

50 -60-ті роки XIX ст. Період утвердження у Великій Британії принципів лібералізму.

Лібералізм — суспільно-політична течія, яка об’єднує прихильників парламентського ладу, політичних прав і свобод, демократизації суспільства, приватного підприємництва.

У 50—60-х роках XIX ст. Велика Британія була найдемократичнішою країною в Європі, в якій утвердилися принципи лібералізму. В жодній країні не було таких особистих свобод, свободи вільної торгівлі і підприємництва, свободи зборів і преси. Велика Британія слугувала притулком для політичних емігрантів.

Лібералізм розвивався в двох паралельних напрямах.

1. Політичний лібералізм, який обстоював:

• панування закону;

• індивідуальні свободи і права, які треба обмежувати лише тоді, коли вони зазіхають на права інших людей;

• невелику кількість поліцейських сил;

• невеликий бюрократичний управлінський апарат;

• релігійну терпимість;

• загальне виборче право;

• надання політичного захисту емігрантам з інших країн;

• реформаторський курс розвитку;

• місцеве самоврядування, а не централізацію влади.

2. Економічний лібералізм, який ґрунтувався на:

• недоторканності приватної власності;

• концепції вільної торгівлі;

• політиці невтручання держави в економічне життя країни;

• ліквідації всяких обмежень для торговельної та промислової діяльності;

• розвиткові вільної конкуренції;

• ліквідації економічних бар’єрів всередині країни і між країнами.

Ідеологами британського лібералізму були Р. Кобден і Д. Брайт, які розробили теорії ліберального розвитку країни. Вони вважали, що:

• “свобода торгівлі і підприємництва” забезпечує безперешкодний контроль за всіма торговими операціями;

• “свобода конкуренції” сприяє заохоченню нових галузей у промисловості, безперешкодний пошук нових ринків збуту своїх товарів;

• перемога над конкурентами за рахунок промислово-економічних переваг;

• особистість повинна бути звільнена від усіх перешкод;

• держава не повинна втручатися в діяльність приватного підприємця.

Формування ліберальної та консервативної партій

У 50—60-х роках XIX ст. у країні панували землевласники і грошова буржуазія, які управляли країною без промислової буржуазії, очолювали обидві головні політичні партії — торі (консерваторів) і віги (лібералів). Згодом все більшу роль почала відігравати промислова буржуазія.

У середині XIX ст. остаточно визначилася двопартійна система. Цей період став „золотою добою” англійського парламентаризму, бо парламент відігравав роль центру державного життя. Між консервативною і ліберальною партією не було істотних відмінностей, але постійно точилася боротьба за владу.

Ліберальна партія домагалася проведення реформ.

Консервативна партія намагалася нічого не змінювати, дотримуватися старих традицій. Обидві партії захищали чинний лад та основи демократії, прагнули не допустити можливості повторення якогось політичного руху робітників, подібного до чартизму.

Найвизначнішим політиком у рядах консервативної партії був Бенджамін Дізраелі, а ліберальної партії — Генрі Пальмерстон і Гладстон.

За 20 років (1850—1870 pp.) торі (консерватори) формували кабінети влади лише три роки. Інші 17 років влада була в руках вігів (лібералів). Ліберальну партію протягом 36 років очолювали видатні державні діячі Г. Пальмерстон і Дж. Рассел, які, проявляючи гнучкість, своєчасно робили поступки широким верствам населення. Проте віги вперто опиралися подальшому розширенню виборчих прав після реформи 1832 p., не бажали проведення нових демократичних перетворень.

Основним змістом зовнішньополітичних дій усіх англійських урядів було забезпечення інтересів та захист англійського капіталу.

Політична система Великої Британії

У XIX ст. Велика Британія являла собою конституційну монархію з двопалатним парламентом, в якому головну роль відігравала нижня палата (палата громад). Широкі повноваження в управлінні країною мав уряд на чолі з прем’єр- міністром, якого призначали тільки з представника партії, яка перемогла на виборах.

Особливості англійського політичного ладу

1. На той час Велика Британія була найдемократичнішою державою в Європі, в якій утвердилися принципи лібералізму.

2. У жодній країні не було таких особистих свобод, свободи вільної торгівлі й підприємництва, свободи зборів і преси. Велика Британія слугувала притулком для політичних емігрантів.

3. Робітників, фермерів, наймитів у парламенті ніхто не представляв.

4. У політичному житті Велику Британію відрізняло те, що не було численного бюрократичного апарату.

5. Роль держави було зведено до підтримання правопорядку, законності, забезпечення оборони, ведення зовнішньої політики, збору податків та сприяння торгівлі.

 

Політичний лад Великої Британії в середині XIX ст.

Велика Британія залишалася парламентською монархією.

 

Друга парламентська реформа

(1867 р.)

Причини парламентської реформи

1. У 50—60-х роках XIX ст. в країні значні позиції посідали землевласники та велика грошова буржуазія, які:

• мали більшість місць у парламенті;

• мали більшість місць в уряді.

2. Робітники, фермери, орендатори, наймити в парламенті не були представлені.

3. Промислово-торгова буржуазія мала небагато місць у парламенті.

Автором законопроекту нової виборчої системи став уряд консерваторів Б. Дізраелі, який запропонував цей законопроект палаті громад. Після обговорення 15 серпня 1867 р. парламент прийняв закон про виборчу систему.

Суть парламентської реформи 1867 р.

• Знижено майновий ценз.

• У містах виборче право надавалося всім власникам і орендарям будинків, які сплачували не менше ніж 10 фунтів стерлінгів на рік.

• У сільській місцевості виборче право одержували ті, хто мав прибуток від власності або спадкової оренди не менше ніж 5 фунтів стерлінгів на рік.

• Представництво в парламенті втратили 46 “гнилих містечок”, які ще залишалися після реформи 1832 р.

• Місця в парламенті, що звільнялися, віддавали великим містам: Манчестер, Лондон, Ліверпуль, Бірмінгем та інші.

• Скоротилася кількість представників у парламенті від невеликих міст і збільшилася — від великих, щоб покінчити з підкупом голосів виборців у малих містах і надати додаткові місця в парламенті промисловій і фінансовій буржуазії великих міст.

• Політичні права були надані лише чоловікам.

Наслідки реформи

1. Чисельність виборців зросла з 1 млн 400 тис. (1832 р.) до 2 млн 450 тис.

2. Виборче право дістали дрібна буржуазія і верхівка робітничого класу.

3. Нижчі верстви населення як і раніше були позбавлені виборчих прав.

4. Реформа свідчила про дальший розвиток демократичних традицій у Великій Британії.

5. Дедалі більшу роль у парламенті починає відігравати промислово-торгова буржуазія.

6. Загальне виборче право для всіх громадян ще не було впроваджено в життя.

Ірландське питання

2 липня 1800 р. Підписано Акт про унію Великої Британії з Ірландією, за яким ірландський парламент було ліквідовано. Ірландії надано право надсилати 100 депутатів в англійську палату громад і 32 — у палату лордів. Унія скасувала протекційні мита для Ірландії, що призвело до повного занепаду ірландської промисловості.

Велика Британія проводила в Ірландії колоніальну політику.

До 1829 р. ірландцям-католикам не дозволялося купувати землю, а землевласники встановлювали на землю велику орендну плату.

Протягом XIX ст. Ірландія боролася за свою незалежність. Ірландці ні на мить не припиняли політичної боротьби. В ірландських селах велася невпинна боротьба між землевласниками, яких підтримував уряд, та бунтівними орендарями.

3 1845 р. по 1849 р. Ірландія зазнала одного з найтяжчих у Європі природних лих — картопляної хвороби, внаслідок чого в країні розпочався голод, що став причиною мільйонів смертей і змусив ще 1 млн населення емігрувати. Населення острова зменшилося на одну третину. Щоб якось зарадити тяжкому становищу, в 1849 р. Ірландію відвідали королева Вікторія та принц Альберт.

Зовнішня політика Великої Британії

Провідником англійської зовнішньої політики був Генрі Пальмерстон (1784—1865).

Упродовж 20 років він був членом уряду країни, 10 із яких — прем’єр-міністром.

Головна мета зовнішньої політики Великої Британії:

• збереження та укріплення економічної й політичної могутності держави;

• збереження рівноваги в Європі, протидіючи зміцненню позицій то Франції, то Росії;

• зміцнення панування над колоніями й розширення своїх заморських володінь;

• забезпечення інтересів та захист англійського капіталу.

За умов швидкого розвитку молодих капіталістичних країн (Німеччини, США) від середини 70-х років Велика Британія почала поступово втрачати свою монополію на світовому ринку. Утім вона продовжувала підтримувати своє економічне благополуччя завдяки колоніальним володінням, які забезпечували англійським підприємцям високі прибутки за рахунок дешевої сировини, широкого гарантованого ринку збуту товарів і вивезення капіталу.

Велика Британія вела безперервні колоніальні загарбання, які призвели до створення у середині XIX ст. величезної Британської колоніальної імперії, де “ніколи не заходить сонце”. Її колоніальні володіння знаходилися у Європі, Азії, Австралії, Новій Зеландії, Америці, Близькому і Середньому Сході, Східній та Південній Африці. В боротьбі за колонії загострилися суперечності з Німеччиною, Францією, Росією та іншими провідними державами. В основі зовнішньої політики Великої Британії лежав принцип “поділяй і пануй”.

Наявність величезної колоніальної імперії, могутнього флоту, міцного становища на міжнародній арені сприяла великим можливостям переміщення англійського капіталу в колоніях та у світі. За експортом капіталів Велика Британія посідала перше місце у світі.

Типи колоній Великої Британії

1. Колонії з численним корінним населенням.

2. Переселенські колонії (Канада, Австралія).

3. Змішані колонії, де збереглася частина місцевого населення та було багато переселенців (Нова Зеландія).

У другій половині XIX ст. Велика Британія вела активну колоніальну політику:

• в Австралію і Африку вивозили більшу частину англійського одягу і взуття;

• в Індію — половину текстильних виробів;

• колонії залишалися головними постачальниками продовольства і сировини в метрополію:

— бавовна надходила з Єгипту та Індії;

— мідь — з Південної Африки та Австралії;

— кольорові метали — з Малайї;

— ліс з Канади та тощо.

Велика Британія вкладала в колоніальні володіння капітал. За період з 1865 р. по 1894 р. Велика Британія вклала в колоніальні країни близько 500 млн фунтів стерлінгів для використання у будівництві залізниць, видобутку корисних копалин, утриманні збройних сил тощо.

Напрями зовнішньої політики Великої Британії

1. Участь Великої Британії у Кримській війні (1854— 1856 рр.)

Велика Британія в союзі з Францією та Сардинським королівством виступила проти Росії на боці Туреччини.

2. Велика Британія виступила на боці Італії в її боротьбі проти Франції.

3. У роки громадянської війни у США (1861—1865 pp.) уряд Великої Британії підтримував рабовласницькі штати, що постачали для Великої Британії бавовну.

4. У 50 —60-ті роки XIX ст. тривали грабіжницькі колоніальні війни Великої Британії:

• 1840—1842 pp., 1856—1860 pp. — “опіумні” війни з Китаєм.

• Велика Британія домоглася права збувати в Китаї опіум.

• 1862 р. Велика Британія напала на Японію, вимагаючи встановлення торгових відносин Японії з Великою Британією.

• 1868 р. Англійські війська вторглися в Ефіопію у відповідь на рішення ефіопських властей про сплату торгового мита англійськими купцями за ввезення їхніх товарів в Ефіопію.

Висновки

1. У другій половині XIX ст. Велика Британія проводила зовнішню політику в інтересах промислової буржуазії, спрямовану на зміцнення її позицій.

2. Зовнішня політика Великої Британії мала колоніальний характер.

3. Територія метрополії була у 140 разів менша за територію 57 колоній із населенням 500 млн осіб.

4. Англійське колоніальне гноблення викликало опір поневолених народів, який не припинявся в Індії, Ірландії, Афганістані, Південній Африці та на інших територіях.

 

США у першій половині XIX ст.

Особливості соціально-економічного розвитку

Різні напрями розвитку Півночі і Півдня США у першій половині XIX ст.

Північ. Зростала капіталістична промисловість, швидкими темпами розвивалися транспорт, фермерське сільське господарство, формувалися товарно-грошові відносини.

У середині XIX ст. за рівнем промислового виробництва США посіли четверте місце у світі.

Цьому сприяли:

1. Прекрасні кліматичні умови.

2. Простори родючих земель.

3. Наявність родючих земель на Заході, які активно освоювали.

4. Велика кількість лісів та корисних копалин.

5. Постійний приплив іммігрантів (переселенців) із Європи.

Всього з кінця XVIII ст. до 1860 р. з Європи переселилося понад 5 млн осіб.

6. Завершення промислової революції (40 — 50-ті роки XIX ст.).

7. Значне будівництво залізниць (почалося в 30-х роках XIX ст.).

8. Зростання території США (завдяки купівлі земель або внаслідок воєнних дій).

Південь. Був сільськогосподарським регіоном, в якому панувала система плантаційного рабства. Ця система заважала подальшому промисловому капіталістичному розвиткові США.

Праця рабів, хоча й непродуктивна, давала плантаторам великі прибутки.

Плантаційна система сільського господарства — велике аграрне господарство, що спеціалізується на вирощуванні технічних і продовольчих культур з використанням праці рабів.

Переваги промислового розвитку Півночі над промисловим розвитком Півдня в 1860 р.

Капітал промислових підприємств

	млн доларів
Північ	850
Південь	170

Капітал у банках

	млн доларів
Північ	400
Південь	22

Кількість бавовняних фабрик

	Кількість
Північ	99
Південь	8

Кількість найманих робітників

	Населення, млн душ
Північ	2,5
Південь	0,11

Населення США (31 млн душ)

	Населення, млн душ
Північ	22
Південь	9 (із них 3,5 млн негрів)

Довжина залізниць

	Довжина, тис. км
Північ	30
Південь	19

Частка США у світовому промисловому виробництві

Рік	Частка. %
1820	6
1860	15

Чисельність рабів на Півдні США

	Чисельність, млн душ
Початок XIX ст.	1
1860	3,5

 

Рабство на Півдні

 

Відмінність рабства на Півдні США від античного рабства

1. Плантаційне рабство було породжене капіталістичним способом виробництва і працювало на потреби капіталістичного розвитку, античне рабство народжене рабовласницьким способом виробництва.

2. На Півдні США на фабриках і залізницях використовували і працю найманих робітників, яких було значно менше, ніж на Півночі (майже 110 тис.).

3. Для античного рабства характерне в основному натуральне господарство, а плантаційне рабство Півдня було втягнуте в товарно-грошові відносини не тільки з Північчю, а й з капіталістичними країнами світу.

4. Плантатор Півдня об’єднував у собі землевласника, рабовласника і капіталіста.

Висновки

• Породжене капіталізмом, плантаційне рабство заважало розвиткові капіталістичних відносин.

• Воно вело до відставання всієї країни, до її ослаблення.

• Не давало змоги створити ефективний дієвий єдиний національний ринок.

• Рабство вело до втрати впливу США в системі міжнародних відносин держав.

Територіальна експансія

У першій половині XIX ст. європейські держави вели війни між собою, і США використали це для витіснення їх з деяких сусідніх колоній.

Експансія — політика країни, спрямована на поширення сфери впливу на інші країни як економічними методами, так і дипломатичним тиском та відкритим збройним нападом.

1. Плантатори-рабовласники Півдня були зацікавлені в захопленні:

• родючих земель півдня, насамперед Мексики;

• західних земель для своїх нових плантацій, бо старі виснажувалися непродуктивною працею рабів.

2. Буржуазія та фермери Півночі намагалися загарбати:

• землі на Заході;

• Канаду.

Розширення території США за рахунок інших держав відбувалося в такі способи:

1. Купівля окремих колоній:

• Великої Луїзіани у Франції (1803 р.), купленої за 20 млн доларів;

• Флориди в Іспанії. У 1819 — 1821 pp. США вели переговори з Іспанією про купівлю Східної Флориди. Ще у 1818 р. США ввели там свої війська під приводом переслідування індіанців, які здійснювали наскоки на територію США. Це дало можливість США купити Флориду на пільгових умовах, бо Іспанія в цей час воювати не могла через загальне повстання її колоній;

• Міссурі, купленої у Великої Британії 1818 р.;

• у 1867 р. США викупили в Росії Аляску за 112 млн доларів, скориставшись її ослабленням після Кримської війни.

2. Укладення під тиском США договорів, згідно з якими окремі території переходили до США:

Орегон за договором 1846 р. Велика Британія віддала США.

3. Загарбницькі війни:

• 1845 р. було загарбано Техас, який раніше належав Мексиці;

• 1846—1848 pp. війна з Мексикою;

• США захопили у Мексики Нову Мексику і Стару Каліфорнію;

• у 1846 р. США захопили район у зоні Панамського перешийка, але це викликало протидію Великої Британії, на вимогу якої США підписали з нею договір (1850 р.) про спільне будівництво каналу через перешийок.

У 1850—1855 pp. залізнична компанія з американським капіталом побудувала залізницю вздовж траси майбутнього Панамського каналу.

На середину XIX ст. США володіли величезними територіями, які за своїми розмірами дорівнювали майже цілій Європі і простягалися до берегів Тихого океану. Вони налічували 45 штатів і 5 територій.

Територіальне зростання СШA

Рік	Площа, тис. кв. км
1776	1000
1803	2149
1848	7720
1867	9369

Доктрина Монро та її реалізація

(2 грудня 1823 р.)

Доктрина Монро — це декларація принципів зовнішньої політики США, яку проголосив президент США Дж. Монро у посланні конгресу 2 грудня 1823 р.

Дж. Монро виголосив гасло “Америка — для американців”.

Уряд США проголосив, що не втручатиметься в європейські справи, але не допустить втручання Європи у справи американських країн. При цьому підкреслювалася несумісність державного устрою монархічної Європи і республіканської Америки. Європейським країнам заборонялося засновувати нові колонії в Америці.

У майбутньому принципи доктрини США використовували як проти країн Латинської Америки, так і проти європейських країн.

Наростання конфлікту між Північчю і Півднем

1. Рабовласники захопили владу в центральних державних установах США.

Вони панували і в сенаті, і в палаті представників. Президента країни теж обирали з рабовласників. Із 16 президентів США (від утворення США до громадянської війни) 11 були рабовласниками.

Існували протиріччя між буржуазією, з одного боку, і плантаторами — з іншого за політичну владу.

2. Розгорілася боротьба між Північчю і Півднем за західні землі, на яких плантатори намірялись заснувати нові плантації замість виснажених.

Фермери домагалися заборони рабства на цих землях.

Часто траплялися сутички між рабовласниками і фермерами за ці землі.

У 1854—1855 pp. у штаті Канзас точилася збройна боротьба плантаторів і фермерів. Вона закінчилася перемогою прихильників перетворення Канзасу на вільний штат, але федеральний уряд, який складався головно з рабовласників, послав до Канзасу війська для встановлення там влади рабовласників.

3. Рабовласники використовували центральну владу для введення рабства на деяких західних, нещодавно приєднаних територіях, проти чого рішуче виступали буржуазія, фермери Півночі.

4. Буржуазія Півночі була зацікавлена у високих ввізних тарифах, щоб успішно розвивалася своя промисловість, а от плантатори Півдня боролися проти них, бо до південних штатів завозили промислові товари і продукти харчування.

5. Гострий конфлікт між Північчю і Півднем виник і з питання будівництва залізниць. Населення Півночі виступало за будівництво їх у північно-західному напрямку, а плантатори Півдня відстоювали південний.

6. У 30-х роках XIX ст. посилилася боротьба проти рабства (рух аболіціоністів).

Аболіціоністи — борці за скасування рабства та надання неграм однакових прав з білими. Це були інтелігенція, фермери, робітники, підприємці.

Для надання допомоги неграм, які втікали від плантаторів, аболіціоністи організовували “підземні залізниці” — мережу таємних агентів, які допомагали рабам утікати на Північ і в Канаду, де рабства не було. Особливо прославилися провідники Гаррієт Табмен і фермер Джон Браун.

З 1830 р. по 1860 р. із південних штатів на Північ і в Канаду втекло 60 тис. рабів. Відомий аболіціоніст В. Гаррісон, редактор журналу “Визволитель”, що розповсюджувався на Півдні, заснував низку товариств для боротьби з рабством. Велику роботу з визволення рабів розгорнув у минулому раб, публіцист Фредерік Дуглас. У 1840 р. цих організацій налічувалося уже 2 тис. з 200 тис. членів (представників буржуазії, фермерів, робітників).

Наступ рабовласників викликав велике невдоволення в північних і західних штатах.

У 1859 р. У штаті Віргінія розпочалася збройна боротьба проти рабства.

Тут фермер Джон Браун, один із видних лідерів аболіціоністського руху, намагався підняти повстання рабів. Повстання було придушено, а Джона Брауна стратили. Ім’я Брауна стало символом революційних дій і боротьби за права негрів.

Висновок

Через непримиренні протиріччя між Північчю і Півднем громадянська війна між ними ставала неминучою.

Громадянська війна 1861—1865  pp.

Початок двопартійної системи у  США

У політичному житті США спочатку була рівновага інтересів між підприємцями Півночі та плантаторами Півдня. Цей компроміс привів до переважання впливу рабовласників у політичному житті США.

У 1828 р. було створено Демократичну партію США, яка виражала інтереси плантаторів Півдня і частини торговельно-банківських кіл. Партію очолив Е. Джексон. Вона була при владі у 1829—1841 pp., 1845—1849 pp.,1853—1861 рр.

У 1854 р. виникла Республіканська партія, яка об’єднала прихильників капіталістичного розвитку країни. Виражала інтереси промислової буржуазії Півночі, спираючись на підтримку великих підприємців, банків, фермерів, жителів невеликих міст і селищ, частину дрібних власників. Партію очолив Авраам Лінкольн.

Республіканці висунули такі вимоги:

• заборона поширення рабства на західні землі;

• безплатна роздача західних земель усім, хто бажав;

• високі протекціоністські тарифи на введення іноземних промислових товарів.

Протекціонізм — економічна політика, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції через обмеження імпорту.

Авраам  Лінкольн

(1809-1865)

16-й президент США, мудрий державний діяч, далекоглядний політик, лідер Республіканської партії.

Народився 1809 р. в сім’ї фермера в Кентуккі. Близький сусід сім’ї Лінкольнів — плантатор-рабовласник почав переслідувати сім’ю через їхню дружбу з неграми.

Батько змушений був продати ферму і вирушити на захід в Індіану.

Замолоду гігант і силач Авраам змінив чимало професій: працював прикажчиком у магазині, підручним столяра, сплавником вантажів на р. Міссісіпі, почтмейстером. Захопився самоосвітою, склав іспит на адвоката.

У 1847 р. був обраний членом конгресу, у 1860 p.— президентом.

Відзначався чесністю, особистою приязністю і веселою вдачею. Рабовласники відповіли на обрання Лінкольна президентом закликами до відокремлення Півдня від Союзу американських штатів і громадянської війни.

Був убитий агентом плантаторів.

А. Лінкольн — символ революційних традицій американського народу.

Його ім’ям названо місто США — Лінкольн, марку легкових автомобілів монополії “Форд моторе”.

Спеціальні автомобілі “Лінкольн” традиційно випускають для президентів США.

Російський письменник Л. Толстой так писав про заслуги А. Лінкольна перед американським народом: “Він був тим, чим Бетховен у музиці, Данте — у поезії, Рафаель — у живопису, Христос — у філософії життя”.

Причини громадянської війни

1. Протистояння двох систем — системи рабства на Півдні й системи найманої праці на Півночі.

Панування рабовласників гальмувало розвиток капіталістичного господарства.

2. Невирішеність проблеми рабства і поширення його на нові землі.

3. Боротьба за західні землі між плантаторами і фермерами:

• рабовласники вимагали заснувати на Заході нові плантації, поширити рабство на нові території;

• фермери вимагали безплатної передачі земель і ведення вільного фермерського господарства.

4. Боротьба за владу між плантаторами Півдня і буржуазією Півночі.

Заколот рабовласницького Півдня

Привід до громадянської війни — обрання А. Лінкольна президентом США.

У відповідь рабовласники Півдня підняли заколот.

Південні штати почали виходити з Союзу й утворили Конфедерацію, яка об’єднала 11 штатів із 34.

Конфедерація — одна із форм державного устрою, союз південних штатів, створений для збереження своєї влади та рабства.

На своєму конгресі рабовласники Півдня утворили уряд і обрали свого президента — великого плантатора полковника Дж. Девіса.

Центр Конфедерації — м. Річмонд.

Крім захисту рабовласницьких порядків, плантатори

Півдня намагалися повернути збройним шляхом своє панування у державному апараті, усунувши звідти республіканців.

На конгресі було прийнято рішення сформувати 100-тисячну армію.

Квітень 1861 р. Початок воєнних дій між Північчю і Півднем (громадянська війна).

Громадянська війна — організована збройна боротьба між різними верствами населення та політичними угрупованнями всередині країни за політичну владу.

Перебіг громадянської війни у США

Етапи громадянської війни Перший етап (1861—1862 pp.)

Нерішучість буржуазії в боротьбі проти рабовласників, яка ставила за мету тільки збереження Союзу. Перевага Півдня, де були сильні воєнні традиції.

Другий етап (1863—1865 pp.)

Перехід до війни по-революційному.

Було знищено рабство і проведено інші демократичні перетворення.

Сили сторін

Північ

Мали значні переваги:

• у чисельності військ (650 тис. вояків);

• у людських ресурсах (22 млн душ);

• у промисловому розвиткові;

• у залізничному сполученні (на Півночі було 2/3 усіх залізниць);

• у кількості флоту.

Проте були і вади:

• командні кадри часто співчували заколотникам, особливо на першому етапі війни;

• недосконалий план ведення воєнних дій. -

Південь

• Чисельність армії була в кілька разів меншою, ніж армії Півночі (120 тис. вояків).

• Більшість добре навчених офіцерів і генералів служило Конфедерації.

• Великі запаси зброї.

Воєнні дії на першому етапі громадянської війни

(1861-1862 pp.)

12 квітня 1861 р. Війська Півдня обстріляли форт Самтер — укріплення на невеликому острові при вході в бухту Чарльстона, а через два дні оволоділи ним,

Так розпочалися воєнні дії між Північчю і Півднем. Південь сподівався на допомогу Великої Британії і Франції, які були тісно пов’язані з плантаторами, отримуючи від них бавовну.

Англійські робітники своїми рішучими виступами зірвали плани англійського уряду послати війська на допомогу Півдню.

А. Лінкольн оголосив про формування армії Півночі з добровольців.

Організовувалися окремі полки й роти за професіями або за національностями (із робітників-іммігрантів).

Червень — липень 1861 р. Великі сили Півдня почали наступ на Вашингтон (столицю Півночі). Сталася битва за 40 км від Вашингтона — одна зі значних битв першого періоду війни.

Серпень 1861 р. Великі сили Півдня вдруге вирушили на Вашингтон.

Столиця встояла ціною великих зусиль.

Північани прийняли план оточення військ Півдня кільцем (план “Анаконда” — “удаваного оточення”). Він передбачав морську блокаду південних штатів і здійснення натиску на заколотників уздовж усього сухопутного кордону.

Командування Півночі вело війну нерішуче, утримувалося від великих наступальних операцій.

1862 р. Масові виступи народних мас проти нерішучих дій уряду й командування військ.

Причини поразки Півночі на першому етапі війни

1. Небажання уряду і командування військ перейти до революційних методів ведення війни.

2. Буржуазія Півночі боялася втратити джерело постачання своїх фабрик бавовною, а тому діяла нерішуче і прагнула до примирення з Півднем.

3. Наявність в армії Півночі великої кількості таємних прихильників Півдня.

4. Значні дії контрреволюції на Півночі.

5. Не було вирішено питання про вільні землі на Заході.

6. Зберігалося рабство.

Висновок

А. Лінкольн зрозумів, що необхідно змінювати характер війни з конституційного (за єдність країни) на революційний (за радикальні, рішучі перетворення).

Другий етап громадянської війни

(1863 — 1865 pp.)

Велику роль відіграли заходи, вжиті починаючи з 1862 р.

1. Видано закон про гомстеди, що сприяв залученню до армії фермерів (1862 p.).

2. Почав здійснюватися призов до армії негрів (дозволено 1862 p., але широко розгорнувся 1863 р. після скасування рабства).

3. Було звільнено рабів (з 1 січня ,1863 p.).

4. Почалася чистка армії від таємних прихильників Півдня.

5. Проводилися арешти контрреволюціонерів.

6. Почалася реорганізація армії.

7. Здійснювалася конфіскація майна заколотників.

Гомстед — ділянка землі, яку мав право одержати кожний американський громадянин згідно із законом 1862 р. з великих земельних фондів на Заході, які були оголошені власністю держави, зі сплатою невеликого збору 10 доларів.

Із часом ця ділянка переходила у його власність.

Воєнні дії на другому етапі громадянської війни

1863 р. Північна армія під командуванням генерала У. Гранта оволоділа всією течією р. Міссісіпі, а морські сили Півночі оволоділи Новим Орлеаном.

Генерал Лі на чолі основних сил південної армії здійснив рейд на Північ, щоб розгромити армію Півночі та захопити Вашингтон, Нью-Йорк, Філадельфію.

Липень 1863 р. Битва під Геттісбергом (Пенсільванія), де армію Лі було зупинено і йому довелося повернути назад. Ця перемога знаменувала остаточний перехід уряду Лінкольна до революційних методів ведення війни і переломила хід війни на користь армії Півночі.

1864 р. Армія Півночі під командуванням В. Шермана вторглася в тил противника, перерізала важливі залізниці Півдня. На Півдні скрізь повстали раби.

Кінець 1864 р. “Рейд до моря” 60-тисячної армії Шермана, яка рухалася трьома паралельними колонами, знищуючи все на своєму шляху.

Напередодні 1865 р. армія Шермана вийшла до моря в районі Саванни.

Територія Конфедерації була розрізана на дві частини. Із Саванни армія Шермана вирушила на північ, щоб з’єднатися з військами Гранта. Вона зайняла столицю Південної Кароліни — м. Колумбію — і з’єдналася з головними силами Півночі.

Квітень 1865 р. Армія Півночі під командуванням генералів У. Гранта і В. Шермана захопила всю територію Конфедерації, зокрема й її столицю Річмонд.

9 квітня 1865 р. Армія Півдня капітулювала.

12 квітня 1865 р. Над фортом Самтер було знову піднято прапор США.

Війна закінчилася повним воєнним розгромом рабовласників Півдня.

14 квітня 1865 р. А. Лінкольна смертельно поранив у театрі у Вашингтоні найманець рабовласників.

Реконструкція Півдня

(1865-1877 pp.)

Це період перебудови соціальних і політичних відносин на Півдні, знищення колишніх порядків у південних штатах та відновлення державної єдності.

Це примусова демократизація життя на Півдні США за допомогою армії.

Період Реконструкції характеризувався активною боротьбою негрів за свої права, що визначило революційно-демократичний характер цих перетворень.

1.1865 р. Було внесено поправку до Конституції про відміну рабства на всій території Союзу.

2. Організовано вибори нових органів влади.

3.1866 р. Конгрес ухвалив 14-ту поправку до Конституції (почала діяти з 1870 p.), за якою чорношкірі дістали ті самі громадянські й політичні права, що й білі.

Два чорношкірих було обрано до сенату, 14 — до палати представників, багатьох — до органів місцевого самоврядування.

4. Колишні керівники Конфедерації позбавлялися права обіймати державні посади.

5. Повсюдно на Півдні рабів звільняли від рабства, але вони не одержали землі.

6. Раби працювали наймитами у господарствах колишніх плантаторів.

7. Значну частину рабовласницьких плантацій було конфісковано, а плантаційні господарства перетворилися на господарства дрібних орендарів.

Негри орендаторами не ставали.

8. Частину земель колишніх рабовласників продавали невеликими ділянками.

9. Реконструкцію на Півдні здійснювали за допомогою військ Півночі.

На Півдні було створено п’ять військових округів.

10. Згодом рабовласникам повернули громадянські, політичні та економічні права (крім прав мати рабів). Їм було надано амністію (1872 p.), за якою уник заслуженої кари президент Півдня Дж. Девіс, відповідальний за навмисне вбивство 50 тис. солдатів і офіцерів армії Півночі, що перебували на Півдні як військовополонені. Вже 1876 р. всюди на Півдні панували колишні рабовласники.

11. Хоча до влади в південних штатах повернулися рабовласники, їм не вдалося відновити тут рабство. Південь повільно, але все ж таки ставав на шлях капіталістичного розвитку.

12. 1877 р. Республіканці дали згоду на виведення військ із трьох штатів Півдня, що означало остаточну передачу влади на Півдні колишнім рабовласникам-плантаторам. Ці події — завершення періоду Реконструкції Півдня США.

Висновки

1. Поступово колишні рабовласники почали витісняти всіх негрів з представницьких установ і повернулися до влади.

2. Вони створили расистську організацію Ку-клукс-клан (1865 р.) для розправи з чорношкірими. В країні існувала расова дискримінація.

3. Негри не могли повною мірою користуватися політичними й багатьма громадянськими правами, існувала фактична нерівність.

4. Більшість колишніх плантаторів Півдня зберегла свої землеволодіння, на яких використовувалася праця негрів- наймитів.

Расизм — вчення про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас і народів, про поділ їх на “вищих” і “нижчих”, “повноцінних” і “неповноцінних”. Расизм слугував для виправдання гноблення негрів в Америці.

Оцінка громадянської війни у  США

Громадянську війну у США історики оцінюють по- різному:

• як буржуазно-демократичну революцію, бо вона вирішила в буржуазному дусі основні питання соціально-

економічного розвитку, найважливішим з яких була доля рабства;

• як боротьбу за збереження державної єдності;

• як боротьбу проти розколу держави на дві частини, чого добивалися рабовласники Півдня;

• як боротьбу захисників рабства проти прихильників свободи;

• як боротьбу за знищення перешкод на шляху розвитку ринкових відносин.

Наслідки громадянської війни у США

1. Розрізнені штати було знову об’єднано в єдину державу під політичним керівництвом великої буржуазії Півночі.

2. Влада США перейшла від плантаторів-рабовласників Півдня до великої буржуазії Півночі.

3. У США було знищено рабство.

4. Знищення рабства розширило внутрішній ринок для американської промисловості, прискорило розвиток промисловості і сільського господарства.

5. Громадянська війна тривала 4 роки і забрала життя 600 тис. жителів.

6. На Півдні у сільському господарстві розвивався, хоч і повільно, капіталізм.

7. У 80-х роках XIX ст. на Півдні почала бурхливо розвиватися промисловість.

8. Відкрилися великі можливості для розвитку ринкових відносин у промисловості і сільському господарстві.

9. Посилилася колонізація Заходу.

10. Відбувався процес розшарування фермерства. Чимало дрібних власників розорялося, значна частина власників гомстедів продавали свої наділи.

11. Ліквідація рабства сприяла перетворенню США наприкінці XIX ст. на передову розвинену країну світу.

12. У перебігу громадянської війни консолідувалася американська нація.

13. Пожвавилося суспільне життя, вплинувши на розгортання революційної боротьби у Європі.

Тема 4.  Утвердження індустріального суспільства в провідних державах світу

Формування індустріального суспільства у провідних державах Європи і у США

Науково-технічна революція наприкінці XIX ст. та її наслідки

Науково-технічна революція — корінний переворот у розвитку науки і техніки, який супроводжується значними науковими і технічними відкриттями, посиленням впливу науки на техніку і виробництво, перетворенням науки на безпосередню продуктивну силу.

Відбулися значні науково-технічні відкриття та досягнення.

1855 р. Г. Бессемер переплавив чавун на сталь.

1863 р. Збудовано перший метрополітен у Лондоні.

1866 р. Налагоджено кабельний зв’язок зі США.

1869 р. 3. Грамм винайшов машину, яка виробляла електрику, динамо.

1869 р. Берже видобув електричний струм за допомогою падіння води.

1872 p. Т. Едісон удосконалив телеграф і телефон. Винайшов фонограф для запису звуку.

1878 р. А. Белл винайшов телефон (дістав патент).

1881 р. Збудовано першу трамвайну лінію біля Берліна. 1894 р. Автомобіль з паровим двигуном подолав відстань від Парижа до Руана зі швидкістю 21 км за годину.

Найважливішими досягненнями були:

• упровадження науки у промислове виробництво і сільське господарство;

• використання парової машини;

• створення двигунів (водяної і парової турбін, двигуна внутрішнього згоряння);

• поява верстатів — машин, що виробляли машини;

• розвиток мережі залізничних колій;

• розвиток океанського мореплавства;

• винайдення радіо, телеграфу, телефону;

• створення автомобіля і літака;

• розвиток електротехніки;

• застосування високоякісних марок сталі.

На основі науково-технічної революції здійснювалася індустріалізація та формування індустріального суспільства.

Індустріалізація — створення великої машинної індустрії, що виготовляє машини та устаткування і є базою для подальшого розвитку промисловості.

«Жодна зміна людського життя з часів винаходу сільського господарства, металургії та міст за неолітичної доби не мала таких глибоких наслідків, як індустріалізація». (Норманн Дейвіс «Європа»).

Індустріальне суспільство — суспільство, в якому завершений процес створення великої, технологічно розвиненої промисловості й основу життя та діяльності якого становить промислове виробництво товарів.

Характерні риси індустріального суспільства

1. Здійснюється процес індустріалізації — створення великої машинної індустрії, що виготовляє машини та устаткування і є базою для розвитку всіх галузей промисловості.

2. Частка промислового виробництва перевищує частку виробництва сільськогосподарської продукції.

3. У виробництво широко впроваджуються науково- технічні досягнення та відкриття.

4. Відбувається концентрація виробництва та утворення монополій.

Монополії стають економічною основою для одержання надприбутків.

5. Змінилася роль банків.

На зміну вивезення товарів (перша половина XIX ст.) приходить вивезення капіталу, особливо у відсталі країни, де є дешева земля, сировина, робоча сила.

6. Відбувається зрощення промислового та банківського капіталів і утворюється фінансовий капітал та формується фінансова олігархія (купка небагатьох), що володіє великими капіталами. Фінансовий капітал відіграє важливу роль в економічному й політичному житті країни, підпорядковуючи собі весь державний апарат і спрямовуючи в своїх інтересах усю їхню внутрішню і зовнішню політику.

7. Зростає роль держави в розвиткові економічних процесів. Державні субсидії, замовлення, регулювання почали використовувати в багатьох провідних країнах світу.

8. Формується світова система господарства на основі встановлення зв’язків між промисловими центрами та регіонами вивезення капіталів і товарів.

Встановлюються міжнародні монополії і транснаціональні корпорації, які ділять між собою світові ринки збуту й виробництва товарів.

Друга половина XIX — початок XX ст. Завершення становлення індустріального суспільства у провідних країнах світу — Великій Британії, Німеччині, Франції, США, Японії.

Наслідки

1. Відбувся перехід до масового конвеєрного виробництва.

2. Монополії значні кошти витрачають на розробку технічних проблем та необхідні наукові дослідження.

3. Значно зросла продуктивність праці.

4. Збільшилися обсяги виробництва.

5. Великих успіхів було досягнуто в металургії, машинобудуванні, транспорті.

6. Значно зросли виплавка сталі, чавуну, добування вугілля, виробництво машин та обладнання.

7. З’явилися нові галузі промисловості — електротехнічна та хімічна.

8. Відбулася висока концентрація виробництва і капіталу.

9. Наприкінці XIX ст. завершився процес становлення індустріального суспільства в країнах Західної й Центральної Європи та Північної Америки.

10. Південна, Південно-Східна і Східна Європа, Росія, Японія теж стали на шлях індустріального розвитку, але значно відставали від попередніх країн.

11. Решта країн були економічно відсталими і потребували проведення модернізації господарства.

Науково-технічна революція, вільна конкуренція породжували економічні кризи.

Модернізація — оновлення, вдосконалення.

Економічна криза — виникає тоді, коли за умов вільного підприємництва товарів виготовляють більше, ніж можна їх продати. Тоді закриваються підприємства і зростає безробіття.

Виникнення великих корпорацій та фінансово-промислових груп

Формування індустріального суспільства супроводжується зміною ролі банків, які розпоряджаються великими капіталами, значною частиною засобів виробництва і джерелами сировини у своїй та інших країнах. Встановлюються тісні зв’язки між банками і промисловими монополіями. Засновуються акціонерні товариства. Створюються потужні фінансово-промислові групи.

Так виник фінансовий капітал та фінансова олігархія, яка відіграє важливу роль не лише в економічному, а й у політичному житті суспільства, підпорядковуючи собі весь державний апарат і спрямовуючи в своїх інтересах його внутрішню та зовнішню політику.

Акціонерні товариства — об’єднання капіталу кількох власників із подальшим отриманням прибутку та розподілом його залежно від внесеної частки.

Олігархія — влада небагатьох.

Приклади утворення фінансового капіталу у провідних країнах світу

Німеччина	Шість берлінських банків контролювали 751 акціонерне товариство. До складу правління цих банків входило 51 великий промисловець. Фінансова олігархія — 300 сімей
Велика Британія	П’ять найбільших банків відігравали керівну роль в економічному житті країни
Франція	До правління Французького банку входили господарі найбільших промислових монополій. Фінансова олігархія — 200 сімей
США	Банки Моргана і Рокфеллера контролювали 112 акціонерних компаній. Фінансова олігархія — 60 сімей
Японія	Концерни Міцуї і Міцубісі володіли і промисловими підприємствами і банками

Монополізація економіки

Створення великої машинної індустрії призвело до концентрації виробництва і до виникнення монополій.

Розвиток ринкових відносин

Концентрація виробництва — зосередження виробництва на великих підприємствах.

Конкуренція — боротьба між товаровиробниками за вигідні умови виробництва і збуту товарів.

Монополії — господарські об’єднання, що контролювали ринок збуту товарів, зосереджували у своїх руках фінансові, матеріальні ресурси та науковий потенціал для збільшення виробництва, ліквідації конкуренції, одержання максимальних (найбільших) прибутків.

З одного боку — монополії сприяли підвищенню організованості та впорядкованості промислового виробництва; з іншої — знищували вільну конкуренцію, що призводило до значного підвищення монопольних цін, негативно впливало на якість товарів, гальмувало поширення прогресивних технологій, давало можливість капіталістам скорочувати заробітну платню та соціальні гарантії робітникам.

Ринкові відносини — сукупність соціально-економічних відносин у сфері обміну.

Нові форми організації виробництва

(монополістичні об’єднання)

1. Картелі — об’єднання підприємців однієї галузі. Учасники об’єднання домовлялися про ціни на товари, розміри виробництва і ринки збуту товарів, зберігаючи свою власність і комерційну самостійність.

2. Синдикати — об’єднання підприємців, що виробляють однорідну продукцію.

Учасники створювали спільний торговий апарат для заготівлі сировини і збуту продукції, але зберігали свою власність і виробничу самостійність, втрачаючи комерційну самостійність.

3. Трести — відбувалося повне злиття низки підприємств однієї галузі у сфері як виробництва, так і збуту товарів, повне об’єднання власності. Вони втрачають будь-яку самостійність, а їх власники володіють акціями відповідно до внесеної суми паю.

4. Концерни — об’єднання підприємств різних галузей господарювання — торговельних фірм, банків, транспортних компаній, що перебувають під контролем одного фінансового угруповання.

Почали виникати міжнародні монополії і транснаціональні корпорації, які ділили між собою світові ринки збуту й виробництва товарів.

Приклади утворення і панування монополій у провідних державах світу

Німеччина	Рейнсько-Вестфальський вугільний синдикат, Воєнно-промислова група Круппа, “Загальне товариство електрики”. Усього на кінець XIX ст. було більше ніж 500 монополій.
Велика Британія	Воєнно-промислові монополії “Армстронг” і “Вікерс”, Південно-Африканська компанія. Усього на кінець XIX ст. було 57 монополій.
Франція	Фірма “Брати Шнейдер і К”.
США	Нафтовий трест Рокфеллера “Стандарт Ойл”, Стальний трест Моргана Усього на початок XX ст. було більше ніж 1 тис. монополій
Японія	Концерни Міцуї і Міцубісі.

Значення утворення монополій

1. Саме монополії зосереджують у своїх руках фінансовий капітал.

2. Володіючи колосальними коштами, мають можливість будувати величезні підприємства, освоювати нові джерела сировини, створювати і впроваджувати у виробництво нову техніку.

3. Саме вони є основними експортери капіталу в інші країни.

4. Монополії здійснюють економічний поділ світу.

5. Спонукають уряди провідних держав світу вести боротьбу за його територіальний поділ і переділ.

Нові класи і соціальні верстви

Економічні зміни другої половини XIX ст. призвели до того, що найчисленнішим класом стали наймані робітники, які були позбавлені власних засобів виробництва і змушені були продавати свою робочу силу.

Відбувається пролетаризація суспільства, широко використовується праця найманих робітників у різних сферах життя суспільства:

• промисловості,

• будівництві,

• на транспорті,

• в сільському господарстві,

• у сфері послуг тощо.

Зpocтaлa чисельність робітничого класу. Якщо в середині XIX ст. у найрозвиненіших країнах промислових робітників налічувалося лише 9 млн, то наприкінці століття — вже 30 млн.

Технічний переворот потребував зростання кількості кваліфікованих робітників, які одержували значно більшу заробітну платню, а тому зростав їхній життєвий рівень. Це так звана „робітнича аристократія”.

Робітники постійно долучалися до боротьби за кращі умови праці й життя, проти безробіття, а це породило масовий робітничий і соціалістичний рух.

Найбільші прибутки технічний прогрес другої половини XIX ст. приніс великим власникам, які домінували в економічному житті, контролювали банки, торговельні товариства та заводи.

Розвивається підприємництво. Значно зростає середній клас — ремісники, комерсанти, службовці, медики, нотаріуси. Утверджується дух підприємництва в усіх сферах людського життя, раціоналізм, прагматизм, індивідуалізм.

Історичні умови поширення соціалістичних ідей

(50-ті роки XIX ст.)

Соціалізм — загальна назва різних соціалістичних вчень, що проповідували необхідність побудови суспільства, де немає експлуатації людини людиною, соціального гноблення і буде утверджено загальну рівність і справедливість.

Політичні умови

50-ті роки XIX ст. Період реакції, придушення передових суспільних рухів та ідей.

Економічні умови

1. Це період бурхливого розвитку промисловості й поширення ринкових відносин у сільському господарстві.

2. Зі швидким розвитком капіталізму розвивався і промисловий пролетаріат.

3. Становище робітників було надзвичайно тяжким: мізерна заробітна плата, тривалий робочий день, високий травматизм, використання жіночої та дитячої праці тощо.

4. Зосередження робітників на великих підприємствах створювало сприятливі умови для його організації та гуртування.

5. Розвиток транспорту і зв’язку створював сприятливі умови для об’єднання робітників як в одній країні, так і в міжнародному масштабі.

6. Інтернаціоналізація промислового виробництва за умов формування індустріального суспільства готували грунт для міжнародної солідарності робітничого руху, перетворення його на інтернаціональну силу.

7. Посилилася політична боротьба, що значно підвищувало інтерес європейських робітників до політичного життя, до зовнішньої політики їхніх урядів тощо.

Приклади поширення робітничого руху в країнах Європи:

• чартизм і тред-юніони — у Великій Британії;

• повстання ліонських ткачів — у Франції;

• участь робітників у революції 1848 — 1849 pp. — в Німеччині;

• народження робітничого руху в другій половині XIX ст. - в Росії.

Політична боротьба — боротьба за владу.

Економічна боротьба — боротьба за покращення матеріального становища й умов життя, за підвищення заробітної платні, скорочення робочого дня, поліпшення безпеки праці, скорочення штрафів тощо.

Тред-юніони — назва профспілок у Великій Британії, що об’єднують висококваліфікованих робітників за цеховим, а не виробничим принципом.

У середині XIX ст. створювали різні теорії перебудови суспільства, вигадували способи звільнення від капіталістичної експлуатації та гноблення, розробляли моделі нового суспільного ладу.

 

Анархізм — суспільно-політична течія, що проголошує своєю метою визволення особи від усіх різновидів економічної, політичної і духовної влади, проповідує необмежену свободу особи, виступає проти держави як джерела всіх соціальних зол.

Склався у 40—60-х роках XIX ст.

Термін “анархізм” запровадив П. Ж. Прудон.

Анархо-синдикалізм — політична течія в робітничому русі, яка була під впливом анархізму. Заперечували необхідність політичної боротьби, роль політичних робітничих партій, вважали вищою формою організації робітників — профспілки.

Бакунізм — одна з течій анархізму, основоположником якої був М. Бакунін.

Соціал-демократія — ідеологічна і політична течія, представники якої виступали за здійснення ідей демократичного соціалізму у всіх сферах життя суспільства.

Марксизм — ідеологія робітничого руху другої половини XIX — початку XX ст. про комуністичне суспільство як нове, досконаліше суспільство, позбавлене приватної власності, як безкласове, справедливе суспільство без експлуатації та гноблення, де не буде відмінностей між розумовою і фізичною працею, між містом і селом, де кожен працюватиме за здібностями, а одержуватиме за потребами.

П’єр-Жозеф Прудон

(1809-1865)

Французький публіцист, економіст, соціолог, теоретик анархізму.

Висунув теорію анархізму — знищення держави. Виступав проти політичної боротьби, проти створення політичних партій, проти страйків і профспілок.

Висував проект економічної співпраці різних верств населення.

Критикував велику капіталістичну власність.

Виступав за збереження дрібної приватної власності.

Убачав в Інтернаціоналі міжнародне кооперативне об’єднання, яке повинно забезпечити мирний перехід від капіталізму до соціалізму.

Висував ідею, щоб до Першого Інтернаціоналу брали лише людей праці, а «робітникам думки» відмовляли.

Висував проект ліквідації експлуатації через створення виробничих кредитних і споживчих асоціацій, безгрошовий товарообмін і мирне знищення держави.

Уважав, що за допомогою спеціально організованого народного банку, який видаватиме «даровий кредит», робітники зможуть придбати власні засоби виробництва і стати ремісниками, а за допомогою «обмінних банків» збуватимуть свою продукцію.

К. Маркс у праці «Злиденність філософії» (1847 р.) критикував ідеї Прудона.

Михайло Бакунін

(1814-1876)

Теоретик анархізму.

Виступав за зруйнування держави, за знищення всякої влади.

Був прихильником “стихійного бунту” народних мас.

Уважав, що народ подібний до порохової бочки і що достатньо іскри для революційного вибуху.

Заперечував необхідність участі робітників у політичній боротьбі, в парламентських виборах.

Виступав за вирівнювання різних соціальних верств населення, що зі знищенням цього права автоматично буде знищено капіталізм.

Виступав проти створення самостійних централізованих партій.

Заперечував необхідність підтримки робітниками національно-визвольних рухів.

Виступав проти вчення К. Маркса про класову боротьбу і диктатуру пролетаріату.

Фердинанд Лассаль

(1825-1864)

Німецький дрібнобуржуазний соціаліст, організатор і керівник Всенімецького робітничого союзу, проповідував “реформізм”.

Виступав за загальне виборче право, яке вважав універсальним політичним засобом для визволення робітничого класу.

Підтримував ідею створення державою асоціацій як “шлях уведення соціалізму”.

Виступав за незалежність робітничого руху від ліберальної буржуазії.

Проповідував реформування держави і відмову від революційної боротьби.

Засуджував страйки, негативно ставився до професійних спілок, засуджував як марну та безнадійну боротьбу за підвищення заробітної платні.

Відмінність базових цінностей ліберально-демократичної та комуністичної ідеологій

Лібералізм — ідеологія та громадсько-політична течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу та певних свобод, проголошує рівноправ’я людей і націй тощо.

Ліберально-демократична	Комуністична
1. Кожна людина —індивідуальність. 2. Суверенітет особистості. 3. Суспільство як сума індивідуальностей. 4. Інтерес усіх. 5. Плюралізм інтересів. 6. Пріоритет права. 7. Пріоритет прав людини. 8. Поділ влади. 9. Підкореність меншості більшості з захистом прав меншості.	1. Соціальна людина. 2. Суверенітет народу. 3. Органічне суспільство. 4. Спільний інтерес. 5. Єдність інтересів. 6. Пріоритет суспільного блага. 7. Єдність прав та обов’язків. 8. Розподіл функцій. 9. Підкореність меншості більшості та ніяких прав меншості.

Висновки

1. У марксистській літературі теоретичними джерелами марксизму вважають:

• німецьку класичну філософію (Г. Гегеля і Л. Фейербаха), вчення яких містили ідеї, що стали вихідним пунктом для створення марксистської філософії;

• англійську політичну економію (А. Сміта і Д. Рікардо), які довели, що джерелом усіх багатств є праця;

• французький утопічний соціалізм (А, Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена).

2. Закордонні історики Європи вважають, що соціалізм XIX ст. черпав силу з чотирьох джерел:

• християнського соціалізму;

• профспілкового руху;

• кооперативного руху;

• праць соціалістів-утопістів.

3. Підходи до розуміння ролі робітничого класу в суспільстві й державі, методи здійснення поставленої мети у теоретиків європейського соціалізму були різними.

Карл Маркс

(1818-1883)

Теоретик та організатор революційного руху.

Народився в родині адвоката. Навчався у Боннському і Берлінському університетах.

1841 р. в Сієнському університеті здобув ступінь доктора філософії. З 1842 р. редагував “Рейнську газету”. Один із засновників “Союзу комуністів”(1847 — 1852 pp.) — першої організації робітників, І Інтернаціоналу (Міжнародного товариства робітників), разом з Фрідріхом Енгельсом сформулював ідею соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, вчення “комунізм”. Погляди К. Маркса остаточно сформувалися після переїзду до Франції, багатої на революційні традиції.

1. Із розвитком капіталізму зростає боротьба робітників за свої права. Ця боротьба, розвиваючись, веде до вищої форми боротьби — пролетарської революції.

2. У боротьбі створюється партія робітників, без якої вони не зможуть одержати перемоги.

3. Переможна пролетарська революція знищить капіталізм і встановить диктатуру пролетаріату.

4. Диктатура пролетаріату — неминучий період між капіталізмом і комунізмом, під час якого у буржуазії відбирають її власність, що перетвориться на загальнонародну.

5. Єдиним послідовним революційним класом є робітничий, який веде за собою непролетарські трудові елементи — дрібну буржуазію міста і села.

До них приєднується й частина інтелігенції.

6. У своєму творі “Капітал” розробив нову економічну теорію, розкрив суть капіталістичної експлуатації, яка полягає у привласненні капіталістами неоплаченої праці робітників. На основі розкриття економічних законів розвитку доводив неминучість загибелі капіталізму.

7. Економічну теорію К. Маркс зробив основою вчення про історичну неминучість і необхідність пролетарської революції та встановлення диктатури пролетаріату.

8. Розробив теорію і тактику інтернаціональної боротьби робітників, заснувавши І Інтернаціонал.

Комуністичний маніфест

К. Маркс і Ф. Енгельс написали твір “Маніфест Комуністичної партії” (1848 p.), як програму Союзу комуністів, в якому було викладено основні положення їхнього вчення. Проаналізували тогочасне суспільство, в якому панує приватна власність на засоби виробництва, що веде до експлуатації найманої праці, ділить суспільство на протилежні, ворожі один одному класи, породжує погоню за прибутком

та конкуренцію, приводить до анархії виробництва та розподілу продуктів на користь капіталу. Висунули ідеї про неминучу загибель капіталізму і перемогу соціалізму (комунізму), про неминучість, класової боротьби пролетаріату і буржуазії, необхідність здійснення революції та завоювання пролетаріатом політичної влади у формі “диктатури пролетаріату”. Їхня програма передбачала знищення приватної власності, передачу засобів виробництва у приватну власність тощо.

“Маніфест Комуністичної партії” став найпоширенішим міжнародним твором усієї соціалістичної літератури” (Ф. Енгельс).

І Інтернаціонал

(Міжнародне товариство робітників)

(Заснований 28 вересня 1864 р. на великому мітингу робітників різних країн у Лондоні, розпущений у 1876 р.)

Передумови створення І Інтернаціоналу

1. Швидкий розвиток ринкових відносин у різних країнах світу.

2. Швидке зростання чисельності робітників.

3. Погіршення економічних умов життя робітників.

4. Загострення політичної боротьби у різних країнах.

5. Виникнення організацій робітників — партій, профспілок.

Вироблено основні документи І Інтернаціоналу

1. Програма - “Установчий маніфест”, який визначив мету й завдання І Інтернаціоналу та методи досягнення цих завдань.

Визначено, що метою робітничого руху є його економічне визволення, а засобом досягнення цієї мети — політична боротьба.

2. Статут — “Тимчасовий статут Міжнародного товариства робітників”, який визначив організаційні принципи побудови цієї організації.

До І Інтернаціоналу могли вступати організації різного типу — профспілки, кооперативні асоціації, освітні гуртки, різні товариства тощо.

Наслідки створення І Інтернаціоналу

1. В єдину організацію об’єдналися робітники різних країн.

2. Вироблено тактику економічної та політичної боротьби.

3. Підготовлено ґрунт для створення партій робітничого класу в різних країнах.

4. Інтернаціонал організував і виховав кадри масових робітничих партій, заклав основи діяльності цих партій, робив спробу очолити міжнародний робітничий і соціалістичний рух.

5. Інтернаціонал намагався згуртувати робітників різних країн, організовуючи солідарність і взаємодопомогу в боротьбі з капіталізмом.

6. З діяльністю І Інтернаціоналу пов’язано поширення марксистських ідей у робітничому русі.

Створення II Інтернаціоналу

(На міжнародному соціалістичному конгресі в Парижі 14 липня 1889 року)

Передумови створення II Інтернаціоналу

1. Зростання чисельності робітників внаслідок бурхливого розвитку капіталізму в другій половині XIX ст.

2. Погіршення становища робітників:

• повсюдно зросли ціни на товари першої необхідності:

у Великій Британії та Франції — на 18%,

у Німеччині — на 28%,

у США-на 32%;

• погіршились умови праці, зріс виробничий травматизм;

• зросло безробіття;

• робочий день сягав 12 годин.

3. Відбувалося могутнє піднесення страйкового руху.

4. У багатьох країнах виросли масові профспілки.

5. Створено національні партії робітничого класу:

в Німеччині (1869 p.), Португалії (1878 p.), Данії (1878 p.), Франції (1879 p.), Бельгії (1885 p.), Норвегії (1887 р.) тощо.

Висновок

До кінця 80-х років XIX ст. склалися сприятливі умови, щоб скликати міжнародний соціалістичний конгрес для тісної координації дій партій різних країн і об’єднання їхніх зусиль для боротьби за права робітників.

Мета створення II Інтернаціоналу

1. Зміцнити позиції робітничих партій у різних країнах і встановити зв’язки між ними.

2. Сприяти організації боротьби робітників за свої права.

3. Удосконалювати засоби і методи боротьби робітників.

4. Поширювати соціалістичні ідеї в різних країнах.

На першому конгресі II Інтернаціоналу було ухвалено рішення про щорічне проведення в усіх країнах масових робітничих маніфестацій солідарності — 1 травня (в роковини розстрілу і жорстокої розправи з робітниками Чикаго (США) у 1886 році).

5. У другій половині XIX ст. робітничі партії в різних країнах активізували свою роботу:

• видавали десятки газет;

• вели виборчі компанії;

• зросло представництво партій у парламентах і місцевих органах влади;

• зросла роль і чисельність профспілок;

• зміцніли існуючі робітничі партії, в низці країн виникли нові (Росія, Австро-Угорщина, Болгарія);

• пожвавилася страйкова боротьба;

• в багатьох країнах робітники домоглися скорочення робочого дня з 12 до 11 — 10, а подекуди — навіть до 9—8 годин;

• у багатьох країнах робітники домоглися ухвалення законів про охорону праці, про розширення системи страхування;

• під впливом боротьби робітників за свої права покращилась система освіти і професійної підготовки.

У II Інтернаціоналі були представники різних напрямів: марксисти, анархісти, анархо-синдикалісти, соціалісти, між якими точилася непримиренна боротьба, що призвела до кризи II Інтернаціоналу на початку XX ст., а потім у 1914 р. — до його розпаду.

Висновки

1. XIX ст. стало періодом формування різних вчень про загальну рівність людей.

2. У більшості країн Європи розвивався капіталізм, негативні наслідки якого сприяли виникненню соціалістичних ідей.

3. Формування соціалістичних і комуністичних ідеологій передбачало два шляхи досягнення нового суспільного ідеалу: мирний — через соціальні реформи, насильницький — революційний.

4. Багато соціалістичних ідей про загальну справедливість і рівність мали утопічний характер.

Жіночі й профспілкові організації

Становище жінки було важким: вона згиналася перед потрійним тягарем домашньої роботи, материнства і роботи на промислових підприємствах. У багатьох країнах жінки не мали виборчого права і правом голосу користувалася незначна частина населення. А тому боротьбу за загальне виборче право, за надання необхідної освіти ведуть і жінки.

Робляться спроби організації міжнародної солідарності жінок за свої права.

Зростало зубожіння робітничого класу, що погодило масовий робітничий і соціалістичний рух. Робітники об’єднувалися і боролися за свої права. Виникають профспілки, які в другій половині XIX ст. були створені майже у всіх країнах.

Профспілки організовували страйки, іноді повставали. Підприємці нерідко були вимушені йти на поступки — підвищувати заробітну платню, поліпшувати умови праці.

Профспілки наприкінці XIX ст. налічували майже 13,5 млн членів.

Міграційні рухи

Індустріалізація породжувала міграційні хвилі.

По всій Європі відбувалося масове переселення з сіл у міста через зменшення попиту на ручну працю селян завдяки механізації сільського господарства та через занепад сільських ремесел, які не витримували конкуренції з заводами.

Міграції були:

• спершу сезонні — від села до заводу;

• потім — з сіл до міст;

• з 1850 р. — міжнародні - до всіх промислових міст Європи та США.

Нерегульована міграція призвела до перенаселення в містах, що породило цілу низку проблем — нестачу житла, бездомність, епідемії тифу та холери, безробіття, злидні.

Утвердження демократії та громадянського рівноправ’я

Робітничий рух у багатьох країнах другої половини XIX ст. став основною силою в боротьбі за демократію.

У більшості країн загального виборчого права не було. Під впливом робітничого та демократичного рухів у багатьох країнах Західної Європи було проведено численні реформи, завдяки яким створені перші системи соціального страхування, зміцнено парламентаризм, закладено основи державного регулювання соціально-економічних процесів, створено умови для розвитку демократії.

Права громадян та організацію системи влади в демократичній державі регулювали закони, насамперед Основний закон — Конституція.

До кінця XIX ст. утвердилося кілька форм демократичних держав.

1. Конституційна (парламентська ) монархія, в якій главою держави вважається король, але уряд створюється і контролюється парламентом.

2. Президентська республіка, в якій главою держави є президент, який обирається на загальних виборах і має великі повноваження.

3. Парламентська республіка, в якій парламент створює уряд і контролює його дії.

Виборність парламенту давала можливість різним верствам населення задля захисту своїх інтересів обирати до представницького органу своїх представників. В цей період виникають політичні партії, які об’єднували найактивнішу частину населення і намагалися бути виразником її інтересів. Усі політичні партії вели гостру боротьбу за владу.

Політичні партії — організації, які виражають думки різних верств населення та борються за їхні голоси перед кожними виборами.

Парламент — вищий виборний представницький орган державної влади.

Зростання ролі держави у суспільно-економічному житті

Із розвитком індустріального суспільства значно зростає роль держави, яка тепер рішучіше втручається в економічну та соціальну сфери. Уряди намагаються сприяти економічній діяльності за допомогою:

• податкової політики;

• антимонопольного законодавства, яке обмежувало діяльність монополій;

• законодавчого зменшення тривалості робочого дня;

• запровадження соціального страхування робітників тощо.

Зі зростанням промисловості бурхливо розвивається внутрішня і зовнішня торгівля. Ведеться боротьба за нові ринки збуту.

На захист національного виробника стає держава, яка різними заходами починає обмежувати доступ іноземних товарів:

• вводилися високі ввізні мита:

• встановлювалися ліміти на ввезення певних товарів тощо.

Така політика має назву протекціонізм.

Протекціонізм — економічна політика держав, спрямована на захист національної промисловості й сільського господарства від іноземної конкуренції.

За умов вільної конкуренції держава перетворюється на регулятора економічних процесів.

Форми регуляції економічних процесів

1. Державні субсидії.

2. Замовлення.

3. Регулювання.

Висновки

1. Індустріальна стадія розвитку західної цивілізації другої половини XIX ст. сприяла швидкому розвитку ринкових відносин, технічному прогресу.

2. Почалася монополізація економіки індустріальних країн, що призвела до посилення ролі держави у вирішенні економічних та соціальних питань.

3. Створюється потужний промисловий та науково-технічний потенціал, зростають капіталовкладення за кордоном, посилюються економічні та політичні суперечності між провідними державами світу.

4. Посилилися кризові явища у країнах з ринковою економікою.

Франція у 1870—1900  pp.

Криза Другої імперії у Франції

(Друга імперія Наполеона III Бонапарта існувала з 1852 р. до 1870 р.)

Друга імперія:

• ліквідувала всі демократичні завоювання республіки;

• встановила обстановку поліцейської сваволі;

• вела численні війни, беручи участь у:

— Кримській війні (1853—1856 pp.),

— Другій “опіумній війні” проти Китаю (1856—1860 pp.).

Період Другої імперії збігся із завершенням у Франції промислового перевороту (60-ті роки XIX ст.). У країні наростала опозиція проти правлячої верхівки, посилилася пропаганда прихильників республіканського ладу.

Політикою Другої імперії були невдоволені різні верстви населення.

Буржуазія була невдоволена:

• зовнішньою політикою Наполеона III, який не зумів запобігти успіхам Пруссії в об’єднанні Німеччини;

• укладеною в 1860 р. англо-французькою торговельною угодою, що призвело до припливу англійських товарів у Францію та жорстокої конкуренції їх з французькими товарами всередині країни.

Селяни невдоволені:

• великими податками;

• грабежем з боку лихварів і банкірів.

Робітники були невдоволені:

• низькою заробітною платнею;

• довгим робочим днем;

• безробіттям;

• зростанням цін на товари першої необхідності і комунальні послуги.

Наприкінці 60-х років у країні загострилася суспільно-політична ситуація у зв’язку з економічною кризою і намаганням вийти з кризи за допомогою війни. Гостра криза імперії завершилася її падінням під час Франко-прусської війни.

Франко-німецька війна 1870 — 1871 pp. та її наслідки Причини війни

1. Суперництво між Францією та Пруссією за панування у Центральній Європі.

2. Урядові Наполеона III війна була потрібна:

• щоби перешкодити посиленню Пруссії;

• перешкодити завершенню об’єднання Німеччини;

• піднести міжнародний авторитет своєї держави.

3. Пруссія намірялася:

• “залізом і кров’ю” завершити об'єднання всіх німецьких земель під своєю зверхністю й усунути головну перешкоду на цьому шляху—Францію;

• пограбувати Францію;

• захопити частину її території.

Характер війни

На першому етапі, до перемоги під Седаном, Пруссія вела справедливу війну за національне об’єднання Німеччини проти держави, яка їй в цьому перешкоджала, бо стояла на перешкоді об’єднанню Німеччини.

На другому етапі, після Седанської катастрофи, характер війни змінився.

Пруссія вела війну несправедливу, загарбницьку, а Франція — справедливу, визвольну.

У Франції було проголошено республіку (4 вересня 1870 p.), яка не мала агресивної мети.

Привід до війни: суперечки між Францією та Пруссією за іспанський королівський престол. Під час переговорів Бісмарк навмисне образив французький уряд, щоб спровокувати Францію на війну.

Франція була погано підготовлена до війни

1. Французька армія була вдвоє меншою, ніж прусська (французька становила 250 тис., прусська — 400 тис.).

2. Не мала єдиного керівництва.

3. Не було певного плану ведення війни.

4. Не було організовано належного постачання французької армії.

5. Війська не були забезпечені навіть найнеобхіднішим.

6. Французькі бронзові гармати виявилися значно гіршими, ніж чавунні гармати Пруссії.

7. Французькими військами командували бездарні генерали.

Воєнні дії між Францією та Пруссією

19 липня 1870 р. Франція оголосила війну Пруссії.

Пруссія, яка краще була підготовлена до війни, почала успішно наступати.

20 серпня 1870 р. Частину французьких військ було оточено у фортеці Мец.

1 вересня 1870 р. Інша частина французьких військ на чолі з Наполеоном III вирушила на допомогу Мецу та була оточена біля м. Седана.

2 вересня 1870 р. Капітуляція французьких військ під Седаном (Седанська катастрофа, яка продемонструвала приреченість Другої імперії).

Список трофеїв, захоплених Пруссією під Седаном:

імператор із своїм почтом і сотнями слуг, генералів 39, 100 тис. вояків, 500 гармат.

Поразка під Седаном означала, що Франція програла війну.

17 вересня 1870 р. Облога Парижа 230-тисячною прусською армією.

27 жовтня 1870 р. Здача фортеці Мец прусським військам.

28 січня 1871 р. Між Німецькою імперією (проголошеною у січні 1871 р.) і Францією було укладено перемир’я. За його умовами німецькі війська одержали більшість паризьких укріплень, велику кількість зброї та боєприпасів.

10 травня 1871 р. У Франкфурті-на-Майні підписано мирний договір між Францією та Пруссією.

Умови договору

1. До Німеччини відходили Ельзас і східна частина Лотарингії.

2. Німеччина одержала контрибуцію в розмірі 5 млрд франків золотом.

3. Франція мусила погодитися на окупацію країни до повної сплати контрибуції.

Окупація країни прусськими військами тривала три роки.

Контрибуція — грошові суми, що їх переможена держава за умовами мирного договору сплачує державі-переможниці.

Наслідки війни

1. Війна призвела до міжнародного й економічного послаблення Франції внаслідок поразки у війні, окупації частини території країни на кілька років прусськими військами, втрати Ельзасу і Лотарингії, сплати п’ятимільярдної контрибуції, що важким тягарем лягло на плечі населення Франції.

2. Внаслідок поразки Франція надовго втратила роль одного з лідерів на Європейському континенті.

3. У Франції було встановлено республіку, тоді як у Німеччині та Великій Британії збереглися монархії.

4. Після розгрому Франції було завершено об’єднання

Німеччини і проголошено Німецьку імперію, що сприяло бурхливому економічному розвиткові й перетворенню її на індустріальну країну.

5. Скориставшись з війни, Італія у 1870 р. приєднала Папську область з Римом, закінчивши об’єднання країни.

6. Війна не припинила суперництва між країнами Європи, а ще більше загострила його.

7. І Німеччина, і Франція посилено готувалися до нової війни, переозброювали свої армії, споруджували укріплення.

8. Готування до війни Франція вела під гаслом повернення Ельзасу і Лотарингії, посилення свого впливу в Європі.

9. Умови Франкфуртського миру збереглися до початку Першої світової війни.

Громадянська війна у Франції

У Франції перемога Пруссії спровокувала громадянську війну.

Затягування війни поставило Париж у нелегке становище. Настала загроза голоду і холоду взимку. Народ голодував. У січні 1871 р. на одного жителя видавали 300 г хліба і 50 г конини на день, а на дрова було порізано всі дерева, що прикрашали паризькі бульвари, вулиці та парки. Соціальна напруга наростала. Виникали стихійні повстання.

В обложеному Парижі було сформовано 200 батальйонів Національної гвардії, що складалися з робітників, ремісників, дрібних підприємців, для організації оборони столиці. Разом із ними боровся сформований з підлітків Республіканський легіон молодих громадян Парижа, діяли партизанські загони “вільних стрільців”.

Уряд Франції не вживав рішучих заходів для боротьби проти Пруссії.

Народ Парижа перейшов до рішучих дій.

У Парижі було створено „комітети пильності” у всіх 20 округах, на які переділявся Париж. Комітети обрали Центральний комітет, який став наглядати за діяльністю уряду.

Цей комітет виробив програму народних вимог:

• скасувати поліцію, а її функції передати народу;

• виборність чиновників;

• свобода слова, друку, зборів і спілок.

Такі події в Парижі занепокоїли уряд.

130-денна облога Парижа німецькими військами, що супроводжувалася жорстокими артилерійськими обстрілами, невдалі спроби гарнізону Парижа двічі атакувати противника, зрада маршала Базена, який без бою капітулював з 173-тисячною армією у Меці, — все це примусило французький уряд укласти з німцями перемир’я.

Уся відповідальність за поразку у війні покладалася на уряд.

Особливо посилилася боротьба проти уряду після укладення з Німеччиною перемир’я 28 січня 1871 р. на умовах майже повної капітуляції Франції.

Після підписання перемир’я з Пруссією уряд поквапно провів вибори до Національних зборів, склад яких виявився реакційним.

Національні збори утворили новий уряд на чолі з генералом Трошю, який оголосив себе урядом „Національної

оборони”. Були спроби народних мас скинути зрадницький уряд 31 жовтня 1870 р. і 22 січня 1871 р. Наляканий повстанням уряд поспішив 28 січня 1871 рекапітулювати і здати Париж німцям.

3 лютого 1871р. було сформовано новий уряд на чолі з відомим реакціонером Тьєром. Буржуазні республіканці, які очолили цей уряд, вели зрадницьку політику, тому французи влучно називали їх „урядом національної зради”.

Громадянська війна всередині країни наростала.

Паризька комуна Причини повстання

1. Звістка про ганебний мир із Пруссією.

2. Незадоволення народних мас капітулянтською політикою уряду.

3. Безробіття, голод, холод, розорення середнього класу.

4. Уряд відмовився видати платню національним гвардійцям.

5. Заборонено демократичні газети.

6. Уряд скасував уведену під час облоги Парижа відстрочку квартирної плати та плати за борговими зобов’язаннями.

7. Уряд зробив спробу обеззброїти Національну гвардію, що послужило приводом до повстання.

Спроба захопити гармати Національної гвардії, розташовані на Мотмартрі, викликала стихійний вибух у Парижі.

18 березня 1871 р. Народ Парижа повстав. Збройний виступ спровокував сам уряд.

Уряд утік до Версаля, куди було виведено рештки регулярної армії. Народне повстання в Парижі привело до усунення від влади уряду Тьєра. Національні гвардійці зайняли всі урядові установи.

Влада в Парижі перейшла до національного комітету Національної гвардії. Вперше в історії влада перейшла до рук пролетаріату.

26 березня 1871 р. Відбулися вибори до ради комуни Парижа, до складу якої ввійшли робітники, ремісники, службовці, лікарі, журналісти, вчителі.

(У Франції кожний населений пункт, що мав право самоврядування, називався комуною).

28 березня 1871 р. Було проголошено нову владу.

Оцінка березневих подій та Паризької комуни

1. У марксистській літературі ці події трактують як першу в світі пролетарську революцію, коли було повалено владу буржуазії, зруйновано буржуазний і створено новий державний апарат як перший досвід диктатури пролетаріату.

2. Ф. Енгельс назвав комуну “духовним дітищем Інтернаціоналу”.

3. Були думки, що комуна — свято перемоги демократії та справедливості.

4. Деякі закордонні історики вважають, що повстання в Парижі — це “змова Інтернаціоналу”.

5. Інші твердять, що у березні 1871 р. сталася не революція, а безглуздий стихійний жорстокий бунт, спричинений випадковими обставинами, що склалися під час франко-прусської війни.

6. Багато істориків Заходу вважають комуну трагічною сторінкою історії Франції.

7. У шкільних підручниках Франції вказується на жорстокість комунарів, яких зображують аморальними злочинцями.

8. Більшість істориків вважають, що події у ,Франції — це громадянська війна, яка виникла в роки франко-прусської війни.

Рада комуни

Найвищий державний орган влади. Видавала закони.

В її руках концентрувалася законодавча і виконавча влада, бо кожну комісію очолювали члени ради комуни

Заходи Паризької комуни

1. У Лаврських збройових майстернях було встановлено робітничий контроль над виробництвом.

2. Видано декрет, який заборонив адміністрації підприємств накладати штрафи і робити вирахування із заробітків службовців та робітників.

3. Усі підприємства, господарі яких втекли з Парижа, було передано робітникам. Комісія праці, промисловості та обліку налагоджувала на цих підприємствах виробництво, працевлаштовувала там безробітних.

4. Прийнято постанову про відстрочення квартирної плати, про повернення з ломбардів заставлених речей.

5. Декретом церкву відокремлено від держави, бюджет культів (себто надання церкві державних коштів) скасовано.

6. Вирішено підготувати проект декрету про введення безкоштовного, обов’язкового і винятково світського навчання.

7. Платню вчителям підвищили до 2 тис. франків на рік (раніше була 700—800 франків на рік).

8. Бідноту переселяли в будинки багатіїв, які втекли з Парижа.

9. Рада Комуни наказала зруйнувати Вандомську колону, споруджену на честь загарбницьких воєн Наполеона І, як “ символ грубої сили та удаваної слави ”.

Вандомську колону було обрамлено бронзою з гармат, захоплених Наполеоном І у боях. Колону увінчувала бронзова статуя Наполеона І.

Її розбили 15 травня 1871 р.

Падіння Паризької комуни

2 квітня 1871 р. Перший напад версальців на загін комунарів.

До 20 травня 1871 р. Поступове просування версальців до укріплень Парижа.

20 травня 1871 р. Урядові війська (версальці) почали загальний штурм Парижа. Населення міста чинило запеклий опір.

Вулиці міста вкрилися барикадами.

21 травня 1871 р. Версальці ввірвалися до міста крізь браму Сен-Клу.

До 28 травня 1871 р. Тривали запеклі бої. Останні захисники Комуни були розстріляні на кладовищі Пер-Лашез.

29 травня 1871 р. Падіння останнього форту, зайнятого комунарами.

Комуна протрималася 72 дні.

Взаємна ненависть породжувала жорстокість з обох сторін.

• Жорстоку розправу та криваві репресії над повсталими чинили версальці:

— було вбито 30 тис. парижан;

— серед розстріляних були жінки і діти;

— трупи розстріляних складали штабелями, як дрова;

— поранених ховали разом із мертвими, і з-під землі довго чувся стогін похованих заживо;

— 40 тис. комунарів було кинуто до в’язниць, багатьох відправлено в колонії на каторгу.

• Комунари, своєю чергою, теж відзначалися варварською жорстокістю:

— вбили заручників;

— стратили архієпископа Дарбуа;

— підпалювали будівлі;

— підпалили і пошкодили міську ратушу, Тюїльрійський палац, Палац правосуддя, Міністерство фінансів, будинок Тьєра тощо;

— руйнували пам’ятки архітектури та мистецтва.

Причини поразки повстання

1. Бракувало досвідчених командирів.

2. Використовувалася тактика пасивної оборони.

3. Мало було артилерії та необхідного озброєння.

4. Не вистачало боєприпасів та продовольства.

5. Діяли нерішуче.

6. Не вистачало необхідних коштів, хоча гроші були в підвалах Французького банку, де зберігалося коштовностей на 3 млрд франків, але комунари не наважилися оволодіти банком.

7. У Парижі діяли численні шпигуни і зрадники, проти яких комуна рішучих заходів не вживала.

8. Допомога від німецького командування зброєю та солдатами (достроково було відпущено полонених французьких солдатів).

Становлення Третьої республіки

(1870- 1940 рр.)

4 вересня 1870 р. Революційні події в Парижі, зініційовані Суданською катастрофою і тяжким становищем різних верств населення, яке склалося в перебігу війни.

Події 4 вересня 1870 р. — це демократична революція, під час якої до влади доступилася буржуазія.

Було створено Тимчасовий уряд, який оголосив себе “урядом національної оборони” на чолі з генералом Трошю. Однак буржуазні республіканці, які очолили цей уряд, вели зрадницьку політику, тому французи влучно називали їх “урядом національної зради”, бо він не спромігся організувати успішної боротьби Франції та вдався до переговорів із Пруссією.

Франція знову стала республікою. Це була Третя республіка у Франції.

Перша республіка у Франції — 1792—1804 pp.

Друга республіка у Франції — 1848—1852 pp.

Значення

1. Скинуто владу імператора Наполеона ІІІ і проголошено республіку.

2. Ліквідовано політичний режим Другої імперії, який:

• перешкоджав вільній підприємницькій діяльності торговельно-промислової буржуазії;

• привів Францію до катастрофи у війні з Пруссією.

3. Становлення республіки відбувалося в атмосфері запеклої боротьби між республіканцями і монархістами, які намагалися відновити імперію.

4. Республіканці домоглися прийняття конституції Третьої республіки (1875 p.).

Республіка — форма правління, за якої вища державна влада належить виборному представницькому органові.

Висновки

Після закінчення франко-прусської війни, розгрому Паризької комуни та відходу прусської армії у Франції склалося таке становище.

1. У країні панувала реакція.

2. У Національних зборах була монархічна більшість (450 монархістів із 700 депутатів).

3. Була спроба відновити монархію.

4. Відновлення монархії підтримувала католицька церква.

5. Тривала боротьба між монархістами і республіканцями, в якій остаточну перемогу здобули республіканці, які домоглися прийняття Конституції Третьої республіки (1875 p.).

Конституція Третьої республіки

(1875-1940 pp.)

 

Прапор Франції — триколірний.

Національним гімном Франції стала “Марсельєза”.

Після прийняття Конституції 1875 р. до влади доступилися республіканці, які перемогли на парламентських виборах 1876 р. та позачергових виборах 1877 р.

Вони здійснили низку реформ.

1. Оголосили амністію комунарам (1880 p.),

2. Прийняли Закон про свободу друку та проведення зборів (1881 p.).

3. Прийняли Закон про запровадження загальнообов’язкової початкової освіти (1881 p.).

4. Затвердили Закон про легалізацію профспілок та організацію страйків (1884 p.).

Для перших 30 років Третьої республіки були характерні такі риси:

• нестабільність урядів (за 20 років з 1878 р. по 1898 р. змінилося 25 урядів);

• наявність політичних криз;

• сповільнення темпів економічного розвитку;

• проведення соціальних реформ;

• наростання колоніальної експансії в Африці та Азії.

У Франції склалася багатопартійна система і демократичні традиції.

У другій половині XIX ст. найвпливовішими партіями були:

— помірковані республіканці, які мали підтримку значної частини виборців;

— республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів;

— центристська партія з ліберально-реформістською програмою, яку вважали головною урядовою партією Третьої республіки.

У другій половині XIX ст. остаточно утвердилася республіканська форма правління, заснована на принципах розподілу влади, правах і громадянських свободах, багатопартійності.

Радикали — прихильники корінних рішучих заходів.

Особливості економічного розвитку Франції

1. Уповільнення темпів розвитку:

• усередині XIX ст. Франція посідала друге (після Великої Британії) місце за промисловим виробництвом;

• наприкінці XIX ст. вона пересунулася на четверте (після Великої Британії, Німеччини, США).

2. Сповільнення розвитку промисловості:

• тяжкі наслідки війни з Пруссією (втрата промислово розвинених провінцій — Ельзасу і частини Лотарингії, п’ятимільярдна контрибуція);

• застаріле устаткування на багатьох підприємствах;

• вузькість внутрішнього ринку збуту товарів;

• вивезення значних коштів за кордон, а не інвестування їх у власну промисловість.

3. Значне відставання у розвиткові сільського господарства:

• було багато дрібних селянських господарств (1/3 селян мала землі лише 1 га), не пов’язаних з ринком;

• дрібні селянські господарства не могли застосовувати нову вдосконалену техніку й агротехнічні засоби.

4. У промисловості відбувався процес утворення монополій.

Особливості:

• рівень концентрації виробництва у Франції був утричі нижчим, ніжу Німеччині;

• існувало багато ремісничих майстерень, які виготовляли предмети розкоші;

• було чимало дрібних підприємців, які не могли використовувати новітню техніку;

• повільні темпи утворення монополій;

• багатогалузевий характер монополій, коли утворювалися великі акціонерні компанії, що об’єднували підприємців різних галузей промисловості («Брати Шнейдер і К»).

5. Високий рівень концентрації банківського капіталу. Економіку країни контролювали найбільші банки — Французький банк, «Ліонський кредит», «Генеральне товариство», які зосередили близько 70% усіх вкладів країни.

6. У Франції був великий прошарок рантьє — людей, які жили за прибутки у вигляді відсотків на вкладений капітал у банки або в цінні папери (акції, облігації).

7. Зростала роль банків, які значні кошти вивозили за кордон у вигляді позик, наданих під великі відсотки (Росії,

Туреччині, Іспанії та іншим відсталим країнам). Французький експорт капіталу набув лихварського характеру.

8. Особливості економічного розвитку Франції визначили її соціальний розвиток. У країні існували такі соціальні верстви населення:

• могутня фінансова олігархія;

• сильна промислова і землевласницька буржуазія;

• численний і активний робітничий клас:

• середній клас — прошарки міської та сільської дрібної буржуазії;

• численне селянство.

Така розстановка соціальних сил визначала подальший політичний розвиток Франції.

Висновки

1. Уповільнені темпи зростання промислового виробництва спричинили відставання Франції від Великої Британії, Німеччини, США.

2. 94% промислових підприємств Франції були дрібними.

3. Франція залишалася аграрно-індустріальною державою, в якій значна частина населення (43%) працювала у сільському господарстві.

Політичні кризи 80—90-х років

1. Справа Ж. Буланже

Генерал Ж. Буланже — монархіст, прихильник сильної влади для організації переможної війни проти Німеччини, щоб відвоювати позиції, втрачені під час франко-прусської війни. Запеклий мілітарист, шовініст, який пропагував зверхність Франції, ворожість і ненависть до Німеччини. Він об’єднав навколо себе ті сили Франції, які домагалися розпуску парламенту, відставки уряду та перегляду конституції країни. Спромігся перемогти на парламентських виборах, але уряд висунув проти нього звинувачення у зраді інтересів Франції, змові.

Генерал Ж. Буланже був змушений втекти з Франції, бо позиції монархістів, які підтримували генерала, послабшали, а позиції республіканців зміцніли й закріпилися.

Шовінізм — агресивна форма націоналізму, який проповідує національну винятковість одних націй, ворожість і ненависть до інших, сприяє розпалюванню ворожнечі між народами і країнами.

2. Панамська афера (на початку 90-х років XIX ст.), яка свідчить про продажність чиновників, безпринципність членів уряду і парламенту Третьої республіки.

Скандал, що розгорівся у Франції, пов’язаний з французькою акціонерною компанією, яка будувала Панамський канал. Становище компанії було скрутним і вона випустила на продаж багато додаткових акцій, підкупивши велику кількість чиновників, депутатів, сенаторів, міністрів. Справа набула розголосу і викликала обурення громадськості Франції. Сталася урядова криза, яка призвела до відставки його у 1895 р. і передачі влади радикалам.

3. “Справа Дрейфуса”

А. Дрейфуса, капітана генерального штабу, єврея за національністю, було звинувачено у зраді інтересів Франції та переданні секретної інформації Німеччині у франко-прусській війні. Жодних доказів його вини не виявили, але його засудили на довічне ув’язнення. Через деякий час було виявлено ім’я справжнього шпигуна, але перегляд справи А. Дрейфуса не відбулося.

У Франції почався широкий демократичний рух на підтримку А. Дрейфуса, проти судового свавілля, на захист прав і свобод громадян. Уряд був змушений піти у відставку, а новий уряд на переглянув справу Дрейфуса.Його було відпущено на волю, а 1906 р. реабілітовано.

У першій половині XIX ст. Франція володіла Алжиром, кількома островами в Тихому та Індійському океанах (Маркізькі острови та інше).

У другій половині XIX ст. почалися колоніальні завоювання Франції.

Колоніальна політика Франції була спрямована на розширення володінь.

Напрями територіальних завоювань

1. Близький Схід:

• 1860 р. Була проведена воєнна експансія в Сирію;

• тимчасово захоплено територію нинішнього Лівану.

2. Африка:

• у північній Африці розпочалася боротьба за Туніс і Єгипет;

• 1883 р. Туніс остаточно визнав протекторат Франції;

• загарбано значну частину Північно-Західної Африки;

• загарбано частину Сомалі.

3. Далекий Схід:

• 1863 р. Встановили своє панування над Південним В’єтнамом;

• 1867 р. Встановили свій протекторат над Камбоджею;

• для кредитування французької торгівлі й подальшого захоплення Індокитаю було створено Індокитайський банк;

• 1893 р. Франція приєднала Лаос;

• активну політику проводить у Китаї і для утвердження в його південних районах втрутилася в японо-китайську війну 1894—1895 pp.;

• 1898 р. Уклала договір з китайським урядом на тривале користування територією і бухтою Гуанчжоувань.

Висновки

1. Колоніальна політика загострила відносини Франції з європейськими країнами.

2. У другій половині XIX ст. внаслідок колоніальних загарбань населення французьких колоній зросло у 9 разів.

3. За розмірами своїх колоніальних володінь Франція посіла друге місце.

Німеччина у 1871—1900  pp.

Конституція 1871 року

Згідно з конституцією Німецька імперія являла собою союзну державу, що складалася з 22 монархій і 3 великих міст. Ці держави мали свої представницькі установи — ландтаги, які підпорядковувалисязагальнонімецькому парламенту — рейхстагу.

Таким чином, Німеччина являла собою парламентарну монархію. Ця монархія була напівабсолютистською. Керівну роль у вищих органах влади відігравало прусське юнкерство.

“Король на чолі Пруссії, Пруссія на чолі Німеччини, Німеччина на чолі світу” — цей лозунг яскраво відображав політику прусського юнкерства. У Німецькій імперії склався союз буржуазії та юнкерства. Причини:

• юнкери вели свої господарства по-новому, застосовуючи передову техніку і найману працю, часто вкладали свої капітали у розвиток промисловості, а отже в юнкерів та буржуазії були спільні економічні інтереси;

• як буржуазія, так і юнкери виступали єдиним фронтом проти зростаючого робітничого і соціалістичного руху;

• були заінтересовані у проведенні загарбницької політики, в захопленні колоній.

Висновок

Політична форма нової держави була реакційною.

Вищі органи влади Німецької імперії за конституцією 1871 року

Імператор

Німецька імперія складалася з 22 монархій і 3 вільних міст на чолі з імператором.

Імператором Німеччини міг бути тільки прусський король. Йому належала найвища виконавча і законодавча влада. Імператор:

• скликав і розпускав рейхстаг і Союзну раду;

• призначав і усував канцлера (главу уряду);

• призначав та усував усіх вищих, чиновників;

• оголошував війну й укладав мир;

• командував усіма військовими силами імперії

Імперський канцлер

Голова виконавчої влади. Призначався імператором. Мав широкі повноваження зі здійснення внутрішньої та зовнішньої політики

Вищі представницькі органи Парламент (Рейхстаг)

Союзна рада (бундесрат)

Складалася з п’яти представників урядів усіх німецьких земель. Вирішувала зовнішньо- та внутрішньополітичні проблеми

Бундестаг

Мав законодавчу ініціативу. Вибори здійснювалися на основі загального виборчого права. Жінки і військовослужбовці були позбавлені виборчих прав.

Ландтаги

Представницькі установи держав, які підпорядковувалися загальнонімецькому парламенту — рейхстагу

Характеристика економічного розвитку Німеччини другої половини XIX ст.

Утворення імперії сприяло економічному розвиткові Німеччини і завершенню формування німецької нації.

У 70—90-ті роки у Німеччині відбувалося становлення індустріального суспільства.

Характерні риси:

1. Швидкі темпи розвитку німецької промисловості.

2. Німеччина перетворилася на другу індустріальну країну світу після США.

3. Швидко зростали міста.

4. Швидкими темпами розвивалася важка промисловість — металургійна, вугільна, машинобудівна, одержуючи державні замовлення, субсидії, пільги, будівництво заводів коштом держави.

5. Для розвитку промисловості використовували новітню промислову і технічну базу, що забезпечувала високу якість продукції.

6. Виникають нові галузі промисловості — електротехнічна, хімічна.

7. За рівнем промислового виробництва Німеччина випередила Велику Британію та Францію.

8. Відбувається концентрація виробництва (зосередження виробництва на великих підприємствах).

9. На базі концентрації виробництва виникали монополії, які давали можливість підприємцям збільшувати свої прибутки, диктувати ціни на товари.

10. Концентрація відбувалась і в банківській справі. Провідне місце посіли:

Німецький банк,

Дрезденський банк,

Національний банк Німеччини.

Власники великих промислових підприємств увійшли до складу правління банків, створивши могутні фінансово-промислові групи.

Видобуток кам’яного вугілля

Рік	млн тонн
1875	6
1900	600

Виплавлення чавуну

Рік	млн тонн
1875	1,8
1900	7,5

Довжина залізниць

Рік	тис. км
1875	27,9
1975	46,5

Причини швидкого економічного розвитку Німеччини:

• утворення єдиної Німецької імперії (ліквідація митних перешкод, встановлення єдиної грошової системи та єдиного торговельного законодавства), що сприяло розширенню ринків збуту промислових товарів;

• п’ятимільярдна контрибуція, що отримала Німеччина після франко-прусської війни;

• приєднання до Німеччини двох французьких областей - Ельзасу і Лотарингії, де були великі поклади кам’яного вугілля і залізної руди;

• Німеччина, вступивши у фазу індустріального розвитку з великим запізненням порівняно з іншими економічно розвиненими країнами, спромоглася побудувати своє виробництво на основі новітніх досягнень науки і техніки, прогресивної технології, кращої організації праці;

• гонитва озброєнь, що розгорнулася в Німеччині, сприяла розвиткові промисловості, бо великі підприємства діставали державні замовлення на виробництво зброї, будівництво залізниць і портів;

• німецькі підприємці успішно використовували досвід інших країн;

• риси характеру німецького народу — дисциплінованість, працьовитість, ощадливість, бережливість.

Висновки

1. Для економічного розвитку Німеччини характерні такі риси:

• прискорені темпи розвитку важкої промисловості;

• її висока концентрація і утворення монополій;

• розвиток нових галузей виробництва;

• нарощування випуску промислової і сільськогосподарської продукції, що давало їй змогу успішно конкурувати з іншими країнами світу.

2. Протягом другої половини XIX ст. Німеччина з відсталої аграрної країни перетворилася на країну з добре розвиненою великою промисловістю і сільським господарством, що дало можливість їй за обсягом промислового виробництва посісти друге місце у світі.

Розвиток сільського господарства в Німеччині

1. Для Німеччини характерний прусський шлях розвитку капіталізму у сільському господарстві. Були наявні пережитки феодалізму:

• залежність селянської бідноти від поміщиків;

• збережено велике поміщицьке землеволодіння. Родина “залізного канцлера” Бісмарка володіла 26 тис. гектарів землі, а імператорській сім’ї належало 180 тис. гектарів.

2. Наприкінці XIX ст. великі поміщицькі (юнкерські) господарства почали вести господарства по-новому:

• використовувалася наймана праця;

• широко застосовувалися сільськогосподарські машини;

• зростали посівні площі;

• впроваджувалися досягнення агрономічної науки;

• широко використовувалися мінеральні добрива.

Це дало можливість значно збільшити виробництво зерна, що зросло на 30%.

3. У сільському господарстві відбувався процес розшарування селян:

на багатих — гросбауерів,

середняків,

бідноту.

4. В інтересах великих поміщиків і гросбауерів уряд проводив політику протекціонізму, яка мала позбавити їх конкуренції з боку закордонних продуктів сільського господарства.

Розподіл землі в Німеччині у 1882 р.

Господарства поміщиків і куркулів (13%), мали землі — 72%.

Господарства середняків і бідняків (87 %), мали землі — 28%.

Розорення основної маси селян призвело до:

• обмеження розвитку внутрішнього ринку;

• забезпечення поміщиків і фабрикантів дешевою робочою силою.

Внутрішня політика Отто фон Бісмарка

Незважаючи на те, що німецьким імператором був король Пруссії Вільгельм І (1871—1888 pp.), фактично країною протягом 20 років (1871—1890 pp.) керував канцлер Бісмарк.

Завдання внутрішньої політики уряду Бісмарка

• Закріплення буржуазно-юнкерської влади в країні.

• Укріплення позиції держави.

• Придушення революційного руху в Німеччині.

Призначений рейхсканцлером О. фон Бісмарк мав величезну владу. Далекоглядний політик. Здійснив низку реформ.

1. Реформи, спрямовані на зміцнення центральної влади в імперії.

Щоб зменшити вплив католицької церкви на політичне життя країни, О. фон Бісмарк домігся прийняття закону, згідно з яким:

• священикам заборонено будь-яку політичну діяльність;

• духовенство позбавлялося права нагляду за школами;

• вводився громадянський шлюб;

• вводилася державна реєстрація народження і смерті;

• заборонялася діяльність ордену єзуїтів;

• держава контролювала всі призначення на церковні посади.

Політика, спрямована проти впливу католицької церкви, отримала назву “культуркампф” — боротьба за культуру.

Розпочалася боротьба проти соціалістів. Було прийнято Винятковий закон проти соціалістів (1878 p.).

За час його дії:

• заборонено 1300 видань робітничої преси;

• закрито 300 робітничих організацій;

• віддано до суду діячів соціал-демократичної партії.

2. Військова реформа:

• сприяла технічному оснащенню німецької армії;

• було збільшено чисельність військ;

• великим підприємцям надавали важливі державні замовлення на виробництво зброї на основі найновіших досягнень техніки, на будівництво важливих державних об’єктів, залізниць, укріплень, портів.

3. Економічні реформи дали змогу:

• запровадити єдину валюту;

• ввести значні протекціоністські мита на товари, які ввозили до Німеччини;

• створити імперський банк;

• націоналізувати залізниці Пруссії;

• запровадити державну монополію на тютюн і алкогольні вироби.

4. У соціальній сфері було прийнято закони:

• про страхування від нещасних випадків на виробництві;

• про страхування від хвороби і втрати непрацездатності;

• про 11-годинний робочий день;

• про заборону дитячої праці до 13 років;

• про призначення пенсії за старістю (з 70 років).

Висновки

1. Невдалий політичний курс Бісмарка стосовно католицької церкви, а також позиція щодо соціал-демократів призвели до відставки “залізного канцлера”.

2. У Німецькій імперії раніше, ніж в інших країнах, було прийнято соціальне законодавство, що закладало принципи гармонії праці й капіталу.

Зовнішня політика Отто фон Бісмарка Напрями зовнішньої політики

1. Зміцнення позиції Німецької імперії в Європі і встановлення своєї гегемонії

Дипломатичні кроки О. фон Бісмарка були спрямовані на те, щоб не допустити зближення Франції і Росії, примирення Великої Британії та Росії, бо це могло би завадити планам щодо панування Німеччини в Європі.

Для здійснення цих планів Німеччина потребувала союзників.

Ними стали Австро-Угорщина й Італія, яка була суперницею Франції у Середземному морі і на півночі Африки.

Спочатку Німеччина пішла на створення Союзу трьох імператорів — Німеччини, Австро-Угорщини та Росії у 1873 p., щоб на континенті ізолювати Францію. Цей союз проіснував

до 1887 р., поки не загострилися російсько-німецькі та російсько-австрійські протиріччя під час близькосхідної кризи 1875—1878 pp., особливо після Берлінського конгресу, на якому проявилися відверто ворожі позиції Німеччини, та Австро-Угорщини до Росії. Росія змінює ставлення до своїх союзників.

У 1879 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали союзний договір, спрямований проти Росії та Франції, а згодом до них приєдналася Італія.

Так, у 1882 р. було утворено Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). П’ятирічний термін його дії неодноразово поновлювався до 1915 р.

Наслідком утворення цього союзу стали:

• посилення напруженості в Європі;

• активізація пропаганди війни за світове панування;

• гонитва озброєнь;

• роздування шовіністичної пропаганди;

• готування до нових війн.

2. Боротьба за нові колонії

Розпочалася боротьба за новий переділ світу.

Для забезпечення розвитку промисловості Німеччина намірялася захопити нові джерела сировини і ринки збуту.

Головні напрями німецької колоніальної політики

Далекий Схід

Німеччина намагалася випередити інші країни в переділі Китаю.

Вона встановила контроль над Шаньдунським півостровом у Китаї.

1885 р. Німеччина встановила контроль над Маршалловими островами в Тихому океані.

Африка

1884 р. Було засновано першу колонію в Південно- Західній Африці.

Просування німецьких колонізаторів на Африканському континенті тривало впродовж кількох десятиліть.

Німецькими колоніями стали Того, Камерун та інші володіння Африки.

Боротьба за переділ Африки призвела до сутичок Німеччини з Францією та Великою Британією.

Близький Схід

Проголосивши лозунг “Натиск на Схід”, Німеччина одержала концесію на будівництво Багдадської залізниці, щоб колонізувати долини Євфрату й Тигру, району Перської затоки для виходу на суходільний шлях в Індію та проникнення до Китаю.

Вільгельм II

(правив з 1888 р. по 1918 р.)

Німецький імператор і прусський король з 1888.p., онук Вільгельма І.

Самовпевнений, намагався всю владу зосередити в своїх руках, відправив у відставку О. фон Бісмарка. Розпочав наступ на реформи, проведені у другій половині XIX ст.

1. Ліквідовано загальне виборче право в Саксонії.

2. Заборонялося створення всяких організацій.

3. Запроваджено суворий контроль поліції над зборами.

4. Заборонено участь молоді у робітничому русі.

5. Для придушення страйків використовувалися війська.

6. На польських територіях, що належали Пруссії, посилились утиски поляків, у яких відбирали землю, де поселяли німецьких колоністів, забороняли вивчати в школах польську мову.

7. Посилились утиски полабських слов’ян, французів у Ельзасі та Східній Лотарингії.

8. Неодноразово збільшувалися податки на товари першої необхідності.

Вільгельм II проводив гонку озброєння. Велося виховання молоді в мілітаристському дусі. Імператор заявляв, що накаже покласти в колиски маленьких хлопчиків шаблі й револьвери, щоб з раннього дитинства виховувати у них воїнів.

Перехід Німеччини до світової політики

Причини

1. Високі темпи економічного розвитку Німеччини після 1871 р. привели до боротьби за ринки збуту своїх товарів, а тому штовхали Німеччину на активізацію зовнішньополітичної діяльності, щоб завоювати собі “місце під сонцем”. Колоніальна експансія Німеччини посилилася.

2. Необхідно було витіснити з колоній своїх суперників, насамперед Велику Британію. Англо-німецьке суперництво стало визначальним у територіальному поділі світу.

3. Розроблялися плани встановлення світового панування:

• завоювання Прибалтики, України, Кавказу, Балканського півострова, Туреччини;

• долучення до складу Німецької імперії Бельгії, Голландії, Данії, Скандинавських країн, східних районів Франції.

4. У 1891 р. було створено “Пан-німецький союз”, який поширював ідею, нібито німці є “найвищою расою”. “Німецький народ — народ панів”, — такий лозунг на з’їзді цього союзу проголосив Вільгельм II.

5. Імперія активно готувалася до нової світової війни, збільшувала армію, її оснащення. Створювався могутній морський флот. „Морські інтереси Німеччини зросли з утворенням імперії,” — заявляв морський міністрТірпіц.

Урядовою доктриною став мілітаризм — нарощування військової могутності.

Висновки

1. Агресивна “нова світова політика” Німеччини призвела до світової війни.

2. Особлива агресивність Німеччини пояснювалася тим, що вона вийшла на світову арену, коли світ було вже в основному поділено.

3. До війни за переділ світу урядові кола Німеччини штовхали великі фінансисти і юнкери, які висували цілі, що далеко виходили за межі європейського континенту.

Німецька соціал-демократія

Створення соціал-демократичної робітничої партії Німеччини 1875 р. (з 1890 р. — назва Соціал-демократична партія Німеччини) мало велике значення у боротьбі трудящих мас проти юнкерсько-буржуазного режиму. Першим програмним документом німецької соціал-демократії стала Готська програма, яку ухвалив установчий з’їзд у місті Готі. Вона містила вимогу встановлення соціалістичного ладу мирними переговорами з чинним урядом без революційної боротьби і диктатури пролетаріату. Тому викликала різку критику К. Маркса і Ф. Енгельса.

1878 р. Уряд Бісмарка провів через рейхстаг Винятковий закон проти соціалістів, що передбачав жорстокі переслідування за соціалістичну діяльність.

Заборонялося:

• видання соціалістичної літератури;

• віддання до суду діячів соціал-демократичної партії;

• скликання зборів тощо.

Соціал-демократи в другій половині XIX ст. вели боротьбу:

• проти Виняткового закону проти соціалістів;

• за розширення виборчого права;

• за покращення матеріальних умов життя робітників.

Зростав страйковий рух робітників, спрямований проти підвищення цін на товари першої необхідності, проти безробіття, зростання податків. Зростала кількість голосів, що їх виборці віддавали за соціалістів.

1890 р. Уряд змушений був скасувати Винятковий закон проти соціалістів.

Соціал-демократія наприкінці XIX ст. стає на позиції парламентського реформізму. Реформістська течія на чолі з Е. Бернштейном виступила за ревізію (перегляд) вчення К. Маркса про необхідність революційної боротьби робітників. Марксисти назвали цю течію ревізіонізмом.

Ідеї реформізму завойовували все більшу популярність серед робітників.

У соціал-демократичній партії розгорнулася гостра ідеологічна боротьба, через що вона поділилася на три течії:

1. Праві (Е. Бернштейн).

2. Центристи (К. Каутський).

3. Ліві (К. Лібкнехт, Р. Люксембург).

Велика Британія в останній третині XIX ст.

Втрата Великою Британією промислового лідерства

У другій половині XIX ст. - на початку XX ст. для економічного розвитку Англії характерно:

1. Уповільнення темпів економічного розвитку Великої Британії:

• втрата промислової першості;

• занепад сільського господарства;

• скорочення виробництва продуктів харчування.

Свого хліба у країні не вистачало.

За короткий час — менше ніж за 40 років — Велика Британія втратила промислову першість, а США й Німеччина випередили Велику Британію, яка перестала бути “майстернею світу”.

Промислове виробництво, порівняно з першою половиною XIX ст., скоротилося вдвічі, становлячи в середньому 1,5% на рік.

Велика Британія в цей час розвивала свою економіку за рахунок колоній. Втративши провідні позиції у світовому капіталістичному господарстві, вона намагалась утримати динамічний розвиток економіки за рахунок нових територіальних надбань.

2. Монополізація промисловості

Процес монополізації промисловості не набув такого розмаху, як у Німеччині та США. Англійські підприємці навіть без створення монополій мали величезні прибутки зі своєї колоніальної імперії.

3. Посилення ролі банків

Банки — кредитно-фінансові установи, які проводять грошові операції:

• прийняття грошових вкладів;

• надання грошей у кредит, за що отримують проценти;

• випуск цінних паперів тощо.

Відбувався процес зростання банківського капіталу і дедалі більша його концентрація (зростання кількості великих банків) як наслідок конкурентної боротьби, коли дрібні банки розорялися, а великі збагачувалися.

Залежними від банків опинилося багато промислових підприємств, які потребували кредитів. П’ять великих лондонських банків тримали під своїм контролем металургійну, суднобудівну, текстильну та інші галузі промисловості.

4. Зростання вивезення капіталу

Вивезення капіталу — тривале вкладення капіталу за кордоном у формі будівництва підприємств, залізниць, телеграфних ліній, портів та інших будов або у формі позик.

Велика Британія продовжувала підтримувати своє економічне благополуччя завдяки колоніальним володінням, які забезпечували англійським підприємцям високі прибутки за рахунок дешевої сировини, дешевої робочої сили, широкого і гарантованого ринку збуту виготовлених товарів і вивезення капіталу. За експортом капіталів Велика Британія посідала перше місце у світі.

Причини втрати Великою Британією торговельної та промислової першості

• Англійська буржуазія мало вкладала коштів в оновлення старого обладнання на заводах і фабриках, використовувала застарілу техніку та обладнання, що відобразилося на зниженні якості та конкурентоспроможності англійських товарів.

• Вона втратила стимул для постійної модернізації промисловості і розвитку нових галузей виробництва, пов’язаних з науково-технічним прогресом, оскільки традиційні .галузі виробництва приносили значні прибутки.

• Скорочувалося виробництво товарів.

• Внаслідок низьких прибутків дрібні фермери не могли застосовувати у своїх господарствах нову техніку.

• Зростало вивезення капіталів за кордон, ботам можна було одержати величезні прибутки,, а тому негативно позначилося на економічному розвиткові самої Великої Британії, бо у власну економіку вкладалося мало коштів.

Внутрішнє становище

Наприкінці XIX ст. у Великій Британії діяла двопартійна система — країною керувала то консервативна (колишня торі), то ліберальна (колишня віги) партія.

Питання, що хвилювало консерваторів і лібералів, розв’язувалися в парламенті способом гострих суперечок. Кожна з партій намагалася сформувати парламентську більшість, яка формувала уряд. XIX ст. стало “золотою добою” англійського парламентаризму, тому Що парламент відігравав роль центру державного життя.

Лідером консервативної партії був Бенджамін Дізраелі (1804-1881).

Лідером ліберальної партії був Вільям Гладстон (1809—1898).

Консерваторів підтримували великі землевласники, частина великої фінансової буржуазії, а лібералів — середня і частина дрібної буржуазії.

Уряд лібералів Гладстона, що доступився до влади 1871 p., провів низку реформ:

• було узаконено діяльність профспілок;

• запроваджено таємне голосування на парламентських виборах;

• введено загальну початкову освіту для різних верств

населення;

• прийнято Закон про відповідальність підприємців за виробничий травматизм;

• дещо обмежено сваволю великих землевласників стосовно орендарів.

Відбулася третя парламентська реформа (1884 р.)

1. Дещо розширили виборче право.

У виборах дістали право участі чоловіки, котрі мали власні будинки або квартири, за які платили не менше ніж 10 фунтів стерлінгів на рік.

2. Коло виборців розширилося за рахунок високооплачуваних робітників і заможних фермерів.

3. Країну було переділено на рівні виборчі округи.

4. Збільшено представництво у парламенті великих міст.

Кількість виборців зросла до 4,5 млн із 36-мільйонного населення Великої Британії.

Консерватори теж провели деякі реформи:

• визнали право робітників на страйки;

• здійснили реформу місцевого самоврядування;

• запровадили 57-годинний робочий тиждень;

• заборонили працю дітей до 10 років;

• прийняли Закон про безкоштовну початкову освіту;

• прийняли Закон про охорону здоров’я, який накладав на всі органи місцевої влади відповідальність за каналізацію, водопостачання та ретельне прибирання нечистот.

Висновок

Ці реформи поклали початок розвитку у Великій Британії соціального законодавства.

Ірландське питання

У другій половині XIX ст. Ірландія продовжувала вважатися складовою частиною Великої Британії, але фактично перебувала на становищі напівколонії. Незважаючи на 400-річну колонізацію, ірландці зберегли свою мову, культуру, релігію і весь час виступали проти англійського панування.

Продовжувалася боротьба ірландців за свої права, за проведення аграрної реформи, за вирішення релігійного питання, за надання Ірландії самоврядування.

Центральним питанням боротьби ірландців було земельне питання, бо найродючіші землі перебували в руках англійських поміщиків — лендлордів, а велика кількість ірландського населення була мало- чи безземельною.

Щоб зняти напруженість у релігійному питанні, 1868 р. в Ірландії церкву відокремили від держави.

У 1873 р. виникла ліга гомруля (самоврядування) на чолі з Чарльз Парнеллом. Її представники проводили мирну пропаганду, домагаючись нёзалежності Ірландії. Таку мирну тактику наполегливо і послідовно проводили депутати — ірландці в англійському парламенті.

Згідно з третьою парламентською реформою 1884 р. виборчі права було надано дрібним орендарям, сільськогосподарським робітникам і робітникам-квартиронаймачам і в самій Великій Британії, і в Ірландії.

У1886 р. ліберальний уряд Великої Британії вніс на розгляд парламенту закон про гомруль (надання автономії Ірландії в рамках Британської імперії, самоврядування Ірландії).

У другій половині XIX ст. було внесено три закони про ірландський гомруль, які заблокували в палаті лордів. Ірландія стояла на порозі громадянської війни. Політика поступок в Ірландії та внесення цього закону розкололи ліберальну партію. Частина лібералів увійшла до консервативної партії, а уряд змушений був піти у відставку.

Щоб зняти напруженість, яка була в Ірландії, королева Вікторія у 1900 р. відвідала Ірландію.

Проте в Ірландії майже не припинявся національно- визвольний рух.

Криза класичного лібералізму

Лібералізм — ідеологія й суспільно-політична течія, яка об’єднує прихильників парламентаризму, політичних прав і свобод особи, демократизації суспільства, приватного підприємництва. Заперечує революційний шлях перетворень, домагається змін у суспільстві реформами.

У другій половині XIX ст. класичний лібералізм зазнав кризи. Лібералам, хоча вони і не припиняли боротьби, доводилося обстоювати свої погляди супроти таких конкурентів, як прихильників консерватизму, націоналізму, соціалізму, які все більше мали вплив у суспільстві. Така строката картина в суспільному русі другої половини XIX ст. і привела до кризи класичного лібералізму, бо різні суспільно-політичні течії, напрями мали своїх прихильників, давали рецепти перебудови суспільства.

Відбувалося піднесення робітничого руху, зростала кількість страйків, збільшувалася чисельність профспілок. Робітничий рух став основною силою в боротьбі за демократію.

Усе ж таки індивідуальні свободи, релігійна толерантність, загальні права людини, свобода підприємництва, які проповідували ліберали, були підмурком сучасної демократії. Але ліберали виявилися не готовими розглядати радикальні проекти перетворення суспільного життя, які пропонували прихильники соціалістичних ідей, хоча проводили численні реформи.

Велика Британія ніколи не зазнавала величезних змін у політичному розвитку. Конституційна монархія, що склалася у Великій Британії, й далі правила відповідно до законів та звичаїв, ухвалених наприкінці XVII ст. Королева Вікторія (правила 1837—1901 pp.) виявилася ідеальним партнером парламентського врядування, стала силою, що забезпечувала стабільність. У Британії слабо були розвинені рухи за скасування монархії чи запровадження конституції, англіканська церква не була відокремлена від держави, феодальних привілеїв палати лордів ніхто не зачіпав аж до 1911 р.

Консерватори в цей час намагалися обмежити центральну владу і були ефективними реформаторами. Провідним консерватором у Великій Британії цього періоду був Дізраелі — видний державний діяч та письменник, який належав до ліберальних консерваторів, а між ним і поміркованими лібералами відмінність була невелика. Він провів численні прогресивні реформи.

Консерватизм - прихильність до традиційних цінностей в житті суспільства.

Націоналізм — ідеологія і політика національної винятковості, зверхності однієї нації над іншими. Сукупність ідей, пов’язаних з нацією, вважали прихильники націоналізму найвищим добром.

Соціалізм — суспільно-політична течія, яка проповідувала суспільство загальної справедливості, що передбачає відсутність експлуатації, загальну соціальну рівність. Це суспільство без бідних і багатих, коли всі мають рівні умови праці та рівень життя, рівні можливості в освіті, охороні здоров’я, пенсійному забезпеченні, рівні політичні права та свободи.

Тред-юніони

У Великій Британії значну силу становили профспілки (тред-юніони), які були створені у 20—40-х роки XIX ст. і спочатку об’єднували лише кваліфікованих робітників.

У 1868 р. на з’їзді тред-юніонів у Манчестері був створений Британський конгрес тред-юніонів, який став керівним органом профспілкового руху. В основі його діяльності ідея про “класову співпрацю підприємців та робітників на основі взаємних компромісів і заперечення революційного, насильницького шляху як способу досягнення мети робітничим класом”.

У 1871 p. ліберальний уряд Гладстона видав закон, що визнавав за тред-юніонами права на судовий захист і проведення страйків.

Зростала інтенсифікація праці робітників, що змушувало їх працювати напруженіше.

Підвищувалися ціни на предмети першої необхідності.

Зрослі витрати не могли компенсувати ні часткове скорочення робочого дня, ні підвищення заробітної плати.

Тому у 1885 р. почалося створення “нових профспілок”, які об’єднували робітників різних професій: докерів, шахтарів, залізничників та інших. “Нові профспілки” були організаторами страйкової боротьби. Великий страйк докерів відбувся в 1889 р. у Лондонському порту, який закінчився повною перемогою страйкувальників.

Поступово тред-юніони втягувалися в політичну боротьбу. З 1890 р. вони почали ставити питання про націоналізацію землі, розвиток робочого законодавства, вибір представників робітників у парламент тощо.

У 1900 р. тред-юніони організували комітет робітничого представництва для виборів у парламент робітничих депутатів, який згодом було перейменовано у Робітничу партію.

США у 1877-1900  pp.

Економічне піднесення країни

У США у 60—70-х роках ХІХ ст. завершився промисловий переворот. Значних успіхів досягла машинобудівна промисловість, зокрема виробництво паровозів та сільськогосподарських машин.

Економічний розвиток і досягнення світової першості з обсягу промислового виробництва, технічних досягнень і продуктивності праці США домоглися на 1894 р. США перетворилися із сільськогосподарської на індустріально-аграрну державу, випередивши у своєму розвиткові провідні європейські країни. Залізниць у США було побудовано більше, ніж у всіх європейських країнах разом узятих.

Швидкими темпами розвивалися нові галузі промисловості — сталеплавильна, електротехнічна, нафтова, автомобільна.

Регіони США спеціалізувалися:

• на Заході та Півдні переважало сільське господарство;

• Північ та Схід — промислові райони.

Причини швидкого зростання промислового виробництва:

• внаслідок громадянської війни у США (1861—1865 pp.) було ліквідовано рабство, що гальмувало розвиток ринкових відносин;

• реконструкція Півдня після громадянської війни сприяла бурхливому економічному піднесенню у всій країні;

• постійний приплив емігрантів;

• освоєння величезних площ західних земель внаслідок роздачі гомстедів (безплатних ділянок державної землі розміром 65 га), створення великих фермерських господарств;

• будівництво залізниць і численних підприємств привело до утворення широкого внутрішнього ринку для збуту промислових товарів;

• нестача робочої сили внаслідок масового переселення на західні землі сприяла технічному прогресу і вдосконаленню технології виробництва;

• у США активно користувалися науковими відкриттями європейських вчених і новітніми досягненнями європейської техніки;

• відбувався приплив капіталів з європейських країн (тільки в 70—вО-ті роки XIX ст. — 3 млрд доларів);

• підприємці одержали великі прибутки завдяки запровадженню конвеєрної системи і зростанню на цій основі інтенсифікації праці. Це давало їм можливість робити великі інвестиції у власну промисловість, що сприяло її розвиткові;

• наявність у країні багатих природних ресурсів: вугілля, заліза, нафти, міді, лісу;

• сприятлива міжнародна ситуація. З 1865 року США не знали на своїй території жодної війни;

• приплив до США кваліфікованих робітників з Європи. За останні 30 років XIX ст. до США прибуло 14 млн осіб. Інтенсифікація праці — напруженість праці. Зростають затрати праці протягом одного і того самого часу.

Зростання населення США

Рік	млн душ
1860	31
1900	76

Розвиток сільського господарства

Швидкими темпами розвивалося сільське господарство. За рівнем розвитку сільського господарства США наприкінці XIX ст. посіли перше місце у світі.

Причини швидкого розвитку сільського господарства

1. Роздача ще не заселених земель (гомстедів).

З 1868 р. до 1900 р. було роздано близько 600 тис. земельних ділянок загальною площею 80 млн акрів.

2. Широке використання в сільському господарстві машин і штучних добрив.

3. Розвинений внутрішній ринок для збуту сільськогосподарської продукції.

4. Широке використання праці наймитів.

5. Розвинений зовнішній ринок для збуту сільськогосподарської продукції. США вивозили хліб до Європи.

6. Сприятливі кліматичні умови для сільськогосподарського виробництва майже на всій території країни (Північна межа посівних площ США відповідає широті, яка пролягає південніше Києва і Харкова).

Фермер — власник ферми — приватного сільськогосподарського підприємства на власній земельній ділянці.

Розподіл землі у США

	Всього	Мали землі
Великі фермерські господарства	18%	60%
Дрібні фермерські господарства	57%	17%

Зростання впливу великих корпорацій

Зростання промислового виробництва проходило водночас із концентрацією і централізацією капіталу.

Відбувалася концентрація виробництва.

Наприкінці XIX ст. частка промислової продукції, яку виробляли великі підприємства та акціонерні компанії, становила близько 67 %.

На цей час у США налічувалося 445 капіталістичних монополій трестівського типу. їхній загальний капітал перевищував 20,3 млн доларів. США називали «класичною країною трестів». На їх припадало 3/4 усього промислового виробництва. Великі корпорації становили 2,2 % від загальної кількості підприємств, але виробляли половину промислової продукції. Наприклад, нафтовий трест Рокфеллера виробляв 90% нафтопродуктів, металургійний трест Моргана виплавляв 66% сталі.

Лідерство США за темпами економічного розвитку, обсягом промислового і сільськогосподарського виробництва (особливо хліба та м’яса), національним багатством і національним доходом перетворило цю країну на провідну країну світу.

Володіння капіталами різних верств населення США

	Всього населення, %	Володіли капіталами, %
Багаті	2	60
Середній клас	33	35
Незаможні	65	5

Швидкими темпами зростав банківський капітал і роль банків в економіці США.

Збільшувався і фінансовий капітал:

• установив тісний зв’язок банків з великими промисловими і транспортними підприємствами;

• банківські монополії встановили контроль над промисловістю;

• великі промисловці входили в управління банків.

Наслідками утворення банківського капіталу було:

• утворення фінансової олігархії (купки небагатьох, які панували в економіці США);

• переважання фінансового капіталу над усіма іншими формами капіталу;

• панівне становище невеликої кількості монополістів в економіці та політиці США.

Трести — одна з форм монополії, за якої всі підприємства, що об’єднуються, втрачають свою комерційну та виробничу самостійність і підкоряються єдиному управлінню.

Акціонерне товариство — організаційна форма великих підприємств, капітал, що формується за рахунок об’єднання індивідуальних капіталів членів товариства — акціонерів.

Політичне життя

Державний устрій у США залишався незмінним.

Тип правління — президентська республіка.

У США склалася фінансово-промислова олігархія, що здійснювала своє панування через систему двох партій — Республіканської та Демократичної, яким належала основна роль у політичному житті.

1. Республіканська партія заснована у 1854 p., захищала інтереси великих монополій, виступала за “свободу підприємництва”.

Республіканці були при владі в:

1861-1885 pp.,

1889-1893 pp.

2. Демократична партія заснована у 1828 р.

Була при владі в:

1829-1841 pp.,

1845-1849 pp.,

1853-1861 pp.,

1885-1889 pp.,

1893-1897 pp.

Наприкінці XIX ст. відмінність між партіями дедалі більше зменшувалася.

Обидві попали представляти інтереси монополістичного капіталу.

Державний апарат США підпорядковувався монополіям:

• наприкінці 80-х років XIX ст. із 76 членів сенату 20 були мільйонерами;

• продажність депутатів і чиновників була масовою і відкритою.

За визнанням американської газети, “виборча система США була роз’їдена грошима, які використовували для того, щоб торгувати депутатами”. Виборча кампанія 1896 р. коштувала 16 млрд доларів.

У Конституції США записано, що виборче право є загальним.

Хоча державний лад США в той час став демократичнішим, ніж в інших країнах, частину населення було відсторонено від виборів:

• виборче право мали тільки чоловіки;

• іммігранти не мали виборчого права протягом перших п’яти років перебування у США;

• було встановлено жорсткі вимоги ко писемності, знання конституції тощо, особливо в південних штатах;

• значна частина негрів не допускалася до голосування;

• у південних штагах вводили виборчий податок, що позбавляв негрів виборчих прав, бо вони не мали землі;

• окремі штати мали свої обмеження.

Наприклад, за законами штату Джорджія право брати участь у виборах мав тільки той, хто:

• жив у штаті не менше ніж один рік;

• сплатив за шість місяців до виборів податки;

• володів майном;

• мав освіту;

• відзначався “моральною поведінкою” тощо.

Становлення антимонопольного законодавства

Економічне піднесення і технічний прогрес привели на початку 90-х років XIX ст. до концентрації виробництва й утворення монополій. Розвиток великих монополій (корпорацій, трестів) вів до розорення дрібних і середніх підприємців, бо вони диктували ціни, розправлялися з конкурентами, підкуповували чиновників, чинили зловживання.

Держава була вимушена втрутитися і захистити інтереси дрібних підприємців і у 1890 р. конгрес США прийняв антимонопольний закон Шермана. За цим законом:

• заборонялося обмеження торгівлі;

• монопольні об’єднання оголошувалися поза законом;

• кожна особа чи організація, які завдавали шкоди майну іншої особи або організації, притягувалися до суду чи штрафу.

Він став першим кроком в антитрестівському русі.

Цей закон почали використовувати в боротьбі проти страйкарів, вказуючи, що страйки обмежують торгівлю та завдають шкоди майну приватних власників.

Расова політика, юридичне оформлення сегрегації на Півдні

Панувала расова і національна дискримінація.

У південних штатах продовжувала діяльність терористична організація Ку-клус-клан, яка вчиняла погроми і вбивства. Тисячі негрів ставали жертвами расистських банд Ку-клус-клана.

Існував суд Лінча - самосуд над неграми.

Тільки в 1882 р. було лінчовано 235 осіб.

У 1896 р. Верховний суд ухвалив постанову про окреме навчання в школах, яке було використано для запровадження окремих навчальних закладів для чорних та білих.

Расизм — сукупність антинаукових концепцій, основу яких становлять положення про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас, які поділяються на “вищі” (повноцінні) і “нижчі” (неповноцінні) і перші повинні панувати над другими.

Дискримінація — навмисне обмеження або позбавлення прав певних категорій громадян за їхньою расовою або національною належністю, політичними або релігійними переконаннями, статтю тощо.

Сегрегація — расове розмежування білого населення від негрів та корінного населення — індіанців.

Суфражизм

Суфражизм — рух за виборчі права жінок.

У США в другій половині XIX ст. набрав широкого поширення.

Жінки активно включалися у страйкову боротьбу, у боротьбу за свої виборчі права.

Утім виборче право для жінок було введено лише в першій третині XX ст. (1920 p.).

Робітничий рух

У 90-ті роки шириться робітничий рух за встановлення восьми-годинного робочого дня, в якому взяло участь 340 тис. робітників. Центром робітничих виступів став Чикаго, де наприкінці квітня — на початку травня 1886 р. відбулися масові страйки і демонстрації робітників, під час яких були сутички з поліцією.

Згодом 1 Травня стало в усіх країнах днем боротьби за восьмигодинний робочий день і демонстрацією міжнародної солідарності трудящих.

У 1886 р. було створено об’єднання профспілок — Американську федерацію праці, але керівництво цієї організації проводило угодовську політику.

У червні—грудні 1892 р. вибухнув страйк на металургійних підприємствах у м. Гомстеді у штаті Пенсильванія. Щоб придушити цей страйк, власті кинули сотні штрайб-рехерів. Після того як робітники не допустили їх на підприємства, власті ввели 8 тис. солдатів урядових військ. Після п’яти місяців упертої боротьби робітники були змушені повернутися до роботи. Значну роль у поразці цього страйку відіграла зрадницька політика керівників профоб’єднання Американської федерації праці, які відмовилися організувати Рух солідарності з гомстедтськими металургами.

У 1894 р. відбувся страйк робітників залізниць із Пульману (околиці Чикаго), які вимагали скасування проведеного підприємцями зниження заробітної платні. Страйком керував голова Американського союзу залізничників Ю. Дес, за закликом якого страйк солідарності охопив робітників багатьох штатів країни. У ньому взяло участь понад 150 тис. осіб. Лише завдяки суворим репресіям страйк було придушено.

Значним був рух за проведення прогресивних реформ, який об’єднав інтелігенцію, дрібних підприємців, торговців і робітників. Вони вимагали демократизації виборчої системи, встановлення урядового контролю над трестами, демократичної податкової реформи, проведення соціальних реформ, запровадження соціального страхування та прийняття закону про восьмигодинний робочий день.

Соціальні реформи — зміни в законодавстві, проведені урядовою владою для деякого поліпшення становища трудящих.

Страйк — форма боротьби робітників за свої права. Припинення роботи аж до задоволення вимог економічного чи політичного характеру.

Модернізація Російської імперії

Олександр II

(правив з 1855 р. по 1881 р.)

Епоха Олександра II — період численних реформ, які створили необхідні умови для подальшого розвитку Росії.

Олександр II був старшим сином Миколи І. Його вражають лібералом і великим реформатором свого часу, хоча реформи, проведені ним, були непослідовними і половинчастими.

Олександр II дбав про відновлення міжнародного авторитету Росії, підірваного не тільки Кримською війною, а й поліцейським режимом Миколи І, який для європейців був східним деспотом.

Він скасував окремі укази свого батька про цензуру, дозволив видання газет і журналів, запровадив вільний виїзд громадян за кордон, провів амністію для декабристів. Це сприяло пожвавленню суспільно-політичного руху в Росії.

Проте й за Олександра II незмінною залишалася політична структура держави, що стало причиною багатьох внутрішньополітичних криз і конфліктів другої половини XIX ст. Неодноразово ставав об’єктом замахів з боку народників. Один із них закінчився вдало. Олександра II вбив народник І. Гриневецький.

Скасування кріпосного права

Передумови реформ

1. Криза феодально-кріпосницьких порядків

У сільському господарстві:

• застій і деградація;

• селяни не були зацікавлені в результатах своєї праці;

• прибутковість поміщицьких господарств знижувалася;

• селянство внаслідок численних поборів, оброків, панщини розорялося.

У промисловості:

• не вистачало вільних робочих рук, бо селяни були в кріпосній залежності;

• панувало натуральне господарство;

• велика бідність;

• низька купівельна здатність.

Усе це обмежувало розвиток внутрішнього ринку і зовнішньої торгівлі.

2. Криза феодально-кріпосницької системи значно погіршила становище селян

Поміщики посилювали експлуатацію селян, щоб покращити становище в своїх господарствах:

• зменшували селянські наділи;

• збільшували панщину й оброк;

• вводили додаткові повинності.

Становище селян погіршилося в період і після Кримської війни:

• збільшувалися податки;

• зростали державні повинності.

3. Відбувалася боротьба селян за свої права:

• масові втечі селян від поміщиків;

• селяни відмовлялися від роботи;

• підпалювали поміщицькі садиби;

• виникали селянські бунти.

Селянські виступи в Росії в середині XIX ст.

Рік	Кількість
1858	378
1859	161
1860	186
1861	більше ніж 1000

4. Поразка царської Росії у Кримській війні показала всьому світові відсталість Росії.

Тяжкі наслідки війни для Росії:

• дефіцит державного бюджету;

• скоротився вивіз хліба за кордон;

• зменшилася чисельність сільськогосподарських працівників унаслідок рекрутських наборів.

Висновок

Криза феодально-кріпосницького ладу, який гальмував розвиток ринкових відносин, Кримська війна змусили царизм піти на звільнення селян і провести часткові зміни політичних інститутів у країні.

Готування селянської реформи 1857 р. Було створено Комітет для вироблення плану поступового звільнення селян та для розроблення проектів реформи.

Організовано губернські комітети, в яких брали участь тільки дворяни.

Для обговорення планів звільнення селян склалися різні групи дворян.

1. Реакційні поміщики пропонували звільнити селян без землі.

2. Ліберальні дворяни пропонували наділити селян землею за певний викуп.

Поміщики різних географічних районів Росії по-різному уявляли собі розміри селянських наділів:

• поміщики чорноземних районів, де земля була родюча, пропонували звільнити селян з невеликими наділами за високою ціною за десятину землі;

• поміщики нечорноземних районів, де земля була малородюча, пропонували звільнити селян з більшим наділом, але за високий викуп.

Скасування кріпосного права 19 лютого 18(61 року. Цар Олександр II підписав два основних документи про проведення реформи.

1. Маніфест про звільнення селян.

2. Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності.

У Маніфесті й Положенні вирішували такі питання:

• звільнення селян;

• наділення їх землею;

• порядок викупу.

Маніфест проголосив юридичну свободу кожного селянина:

• селянин міг виступати як юридична особа;

• укладати договори;

• учиняти позови;

• володіти майном;

• без дозволу поміщика одружуватися;

• поступати на службу;

• вступати до навчальних закладів;

• переходити в стан міщан і купців.

Однак селянин залишався безправним, єдиною верствою населення, яка:

• несла рекрутську службу;

• платила подушний податок;

• зазнавала тілесних покарань;

• у взаємовідносинах із поміщиком та державою існувала кругова порука (зберігалися селянська „община” й „общинне” землекористування).

Наділи

1. Поміщики зберегли право власності на всі землі, які йому належали.

2. Поміщик був зобов’язаний надати селянам присадибну ділянку і польовий наділ.

3. Для задоволення вимог усіх категорій дворян Росія була розділена на три частини:

• чорноземну,

• нечорноземну,

• степову.

Якщо селянські наділи до реформи були більшими, ніж надавані після реформи, то “лишки” відрізали у селян.

Більше було відрізано землі у селян чорноземних губерній Росії.

Чорноземні губернії Росії (21 губернія)

До реформи селяни мали 14 млн 619 тис. десятин.

Після реформи — 10 млн 794 тис. десятин.

Відрізали у селян — 3 млн 825 тис. десятин, або 26%.

Нечорноземні губернії (15 губерній)

До реформи селяни мали 14 млн 550 тис. десятин землі. Після реформи — 13 млн 713 тис. десятин.

Відрізали у селян — 1 млн 437 тис. десятин, або 9,8%.

Висновки

1. У середньому селянська сім’я отримала близько семи десятин землі, що було недостатньо для ведення товарного рентабельного (що приносить прибуток) господарства.

2. Реформа 1861 р. зберігала малоземелля селян, сприяла дальшому розоренню і зубожінню села.

Викуп

За землю селяни повинні були заплатити великий викуп — 867 млн крб., тобто в 1,5 разу більший за ринкову вартість землі.

Оскільки селяни не мали коштів, держава надала їм позичку в розмірі 80% вартості наділу, а решту — 20% — селянин платив сам.

Упродовж 49 років селяни мусили повернути позику державі з нарахуванням 6% річних.

До 1907 року, коли селяни домоглися скасування викупних платежів, вони вже виплатили державі близько 1,5 млрд крб.

Викупні платежі селян

Ринкова вартість усієї землі, яку одержали селяни, — 544 млн крб.

Фактично селяни повинні були заплатити (з добавкою 6 % річних) — 867 млн крб.

До 1907 року селяни заплатили 1,5 млрд крб.

До сплати 20% поміщикові селянин залишався “тимчасовозобов’язаним” поміщикові, тобто повинен був виконувати всі попередні повинності.

5 березня 1861 р. Було обнародувано Маніфест і Положення.

Селяни були впевнені, що поміщики приховали від них справжню реформу.

У багатьох губерніях виникли селянські заворушення.

Урядові вдалося придушити селянські виступи.

Значення реформи 1861 року

1. Реформа 1861 р. ліквідувала багатовікове рабство — кріпосне право.

2. Створила умови для швидкого економічного розвитку країни.

3. Сприяла розвиткові ринкових відносин.

Проте збереглися феодально-кріпосницькі пережитки

• Велике поміщицьке землеволодіння.

• Деяка залежність селян від поміщиків.

• Дріб’язкова опіка з боку селянської общини.

• Загальна відповідальність за сплату податків.

• Зберігалися тілесні покарання різками.

Напрями зовнішньої політики Росії

1. Загострення „східного питання”. Кримська війна.

2. Намагання домогтися посилення свого впливу на Балканах.

3. Приєднання до Росії Казахстану та Центральної Азії.

4. Посилення свого впливу в Європі, спрямованого на перегляд рішень Паризького договору 1856 р.

5. Розвал Османської імперії через підтримку національно-визвольних рухів.

6. Підтримка національно-визвольних рухів на Балканах та Близькому Сході.

Кримська війна

(1853 — 1856 рр.)

Загострення східного питання

Східне питання посідало центральне місце у зовнішній політиці європейських держав і Росії в першій половині та у середині XIX ст.

Суть цієї політики — суперництво європейських держав і Росії за вплив на Близькому Сході і на Балканах, викликане ослабленням Османської імперії.

Туреччина була на той час відсталою країною:

• посилилася її економічна відсталість від європейських держав;

• багатонаціональний склад Османської імперії обумовлював численні національні рухи.

Плани держав щодо вирішення східного питання Велика Британія

• Сподівалася зміцнити своє панування на Близькому Сході та на Балканах.

• Прагнула за допомоги Туреччини ослабити Росію.

Франція

Французькому імператорові Наполеону ІІІ потрібна була успішна війна для зміцнення своєї влади.

Росія

• Прагнула встановити свій контроль над протоками Босфор і Дарданелли.

• Мала намір забезпечити вільний вихід своїм кораблям із Чорного до Середземного моря.

• Прагнула зміцнити свої позиції на Балканському півострові.

• Хотіла остаточно ослабити Туреччину, щоб убезпечити свої південні рубежі.

• Мріяла про нові завоювання за рахунок ослабленої Османської імперії.

Австрія

Австрійський уряд боявся посилення впливу Росії на Балканах, бо це загрожувало пануванню Австрії над балканськими народами.

Туреччина

• Прагнула за допомоги західних держав покінчити з національно-визвольним рухом на Балканах і повернути собі панування на Балканському півострові.

• Хотіла послабити Росію, захопити деякі території на Чорноморському узбережжі та в Закавказзі.

Політика Росії на Балканах мала двоякий характер

1. Самодержавство намагалося використати народи Балканського півострова та їхній національно-визвольний рух у своїх інтересах, спертися на них у боротьбі проти Туреччини.

2. Політика Росії у східному питанні об’єктивно сприяла визволенню народів Балканського півострова від турецького гніту.

Причини війни

1. Загострення суперечностей європейських держав і Росії щодо стратегічно важливих проток Босфор і Дарданелли.

2. Боротьба європейських держав і Росії за зміцнення позицій на Близькому Сході та Балканах.

Характер війни: загарбницька, несправедлива з боку всіх країн, які воювали.

Привід до війни: спір між католиками і православними за володіння святими місцями в Палестині, ключами від Віфлеємського храму і стосовно того, хто здійснюватиме ремонт бані над храмом Гроба Господнього.

До Туреччини з надзвичайною місією прибув князь Меншиков, який отримав інструкції царя вимагати від султана відновлення прав православної церкви в Палестині й підтвердження їх спеціальною конвенцією.

Туреччина, спираючись на підтримку Великої Британії та Франції, відкинула ультимативні вимоги Росії.

Співвідношення сил напередодні війни

Росія не була готова до війни.

1. За якістю озброєння війська Росії відставали від європейських країн.

Попри велику чисельність (у 1853 році вона становила 1 млн 123 тис. 583 вояки), російська армія була небоєздатною порівняно з арміями західноєвропейських держав.

2. Переозброєння армії здійснювалося повільно.

3. Промисловість Росії була розвинена слабо і не могла забезпечити потреби армії.

4. Відсутність шляхів не дозволяла швидко вирішувати оперативно-стратегічні завдання.

Під час війни командування так і не спромоглося зосередити основні сили на вирішальному театрі воєнних дій.

5. Військово-морський флот Росії був парусним.

6. Постачання армії та медичне обслуговування було незадовільним.

7. Були значні фінансові труднощі.

8. Важливі посади в армії обіймали великі князі, самовпевнені та бездарні.

Два етапи війни

Перший. Російсько-турецька кампанія (жовтень 1853 p. — квітень 1854 p.).

Другий. Англо-французька операція в Криму і широкі бойові дії на Кавказькому фронті (квітень 1854 p. — березень 1856 р.).

Воєнні дії

Квітень 1853 р. Російські війська вступили в Дунайські князівства.

Почалася концентрація російської армії на лівому березі Дунаю, а турецької — на правому березі. Фактично воєнні дії розпочалися ще до оголошення війни.

4 (16) жовтня 1853 р. Туреччина оголосила війну Росії. Російський флот під командуванням адміралів В. Корнілова і П. Нахімова почав воєнні дії на Чорному морі.

18 (30) листопада 1853 р. Битва в Синопській бухті, що завершилася повним розгромом турецького флоту.

Березень 1854 р. Було підписано англо-франко-турецький договір.

Квітень 1854 р. Велика Британія і Франція оголосили війну Росії.

Австрія зайняла позицію ворожого нейтралітету і вимагала від Росії негайного очищення Дунайських князівств.

2 (14) листопада 1854 р. Почалася висадка англо-франко-турецького експедиційного корпусу, який прибув на 300 транспортних кораблях, біля Євпаторії.

Корпус складався з 29 тис. французьких вояків, 28 тис.—англійських, 7 тис. турецьких. Російська армія в Криму, якою командував князь Меншиков, налічувала 34 тис. вояків. Вересень 1854 р. Перша битва в Криму після висадки експедиційного корпусу на р. Альмі. Російські війська були змушені відступити.

Жовтень 1854 р. Початок облоги та героїчної оборони Севастополя (тривала 349 днів). Обороною Севастополя керували:

віце-адмірал В. Корнілов,

контр-адмірал П. Нахімов,

військовий інженер Е. Тотлебен.

За наказом П. Нахімова російський флот було затоплено в Севастопольській бухті, що унеможливило морське десантування противника.

Особливу роль відіграла оборона Малахового кургану.

27 серпня (8 вересня) 1855 р. Останній штурм Севастополя. Основна російська армія в Криму під командуванням Меншикова, а потім генерала Горчакова діяла нерішуче і мало помогла героїчним захисникам Севастополя. Одночасно з подіями в Криму воєнні дії розгорталися на Кавказькому фронті, які проходили успішно.

18 (30) березня 1856 р. Було підписано Паризький мирний договір.

Договір стосувався:

• врегулювання територіальних спорів;

• нового режиму Чорноморського басейну і приток;

• долі балканських народів.

З обох сторін було прийнято систему певних обов’язків держав, відому в історії як “кримська система”.

Умови Паризького договору

1. Росії було заборонено мати на Чорному морі військовий флот, військові арсенали та фортеці на узбережжі.

2. Протоки закривали для військових кораблів усіх держав.

3. Чорне море було оголошено відкритим для торговельних суден усіх країн.

4. Росія втрачала південну частину Бессарабії, яка приєдналася до Молдови.

5. Росія відмовилася від протекторату над Сербією та Дунайськими князівствами.

Наслідки війни

• Росія одержала поразку у війні.

• Війна засвідчила економічну і політичну відсталість царської Росії.

• Було підірвано міжнародний авторитет Росії, яка не хотіла відігравати колишню роль у Європі.

• Сталася ізоляція Росії на міжнародній арені.

• Війна прискорила ліквідацію кріпосного права в Росії.

• Кримська система закріпила економічні й політичні переваги Великої Британії в Туреччині та на Близькому Сході.

• Війна підірвала позиції Росії на Балканах і в Чорному морі.

• Збереглося турецьке панування на Балканах.

Захоплення Росією Казахстану і Центральної Азії

Причини

1. Росію цікавив середньоазійський ринок для збуту промислової продукції та одержання бавовни, шовкових виробів, барвників.

2. Середня Азія була необхідна як транзитна територія для розвитку торгівлі з Афганістаном, Індією, Іраном, Китаєм.

3. Економічне і політичне проникнення в Середню Азію Великої Британії, чого не хотіла допустити Росія,

40 — 60-ті роки XIX ст. Завершення приєднання всіх казахських земель до Росії.

Казахстан став важливим плацдармом для проникнення в Середню Азію.

1864 р. Російські війська увійшли до Кокандського ханства, оволоділи містами Ташкент, Чимкент. Росія уклала торговельний договір з ханством (1868 p.).

1868 р. Царський уряд направив свої війська до Бухари. Бухарський емірат уклав договір з Росією, за яким російським купцям надавалося право вільної торгівлі.

1873 р. Війська Росії увійшли до Хівінського ханства і хан визнав васальну залежність від Росії.

80-ті роки XIX ст. Приєднання до Росії Туркменистану.

Висновок

1. Народи Середньої Азії перебували на стадії розкладу родових відносин та поступового формування феодальних відносин, були відсталими, слабкорозвиненими, існувала внутрішня роздробленість — усе це сприяло швидкому завоюванню Росією цих територій.

2. Припинено феодальні усобиці і ліквідовано феодальну роздробленість.

3. Політика Росії в регіоні мала колонізаторський характер, бо казахські і середньоазійські землі було перетворено на колонію російського царизму.

4. Росія насаджувала тут свою адміністративну систему, свої закони та порядки.

Східна (Балканська) криза 1875 — 1876 pp.

Після Кримської війни тривав занепад Османської імперії:

• посилилася її залежність від західноєвропейських держав;

• ширився національно-визвольний рух на Балканах;

• загострилися суперечності між європейськими державами в Південно-Західній Європі;

• почалася активна діяльність Росії на Балканах;

• Росія підтримувала національно-визвольні рухи.

1875 р. Вибухнуло повстання проти Туреччини в Боснії та Герцеговині.

Ці події вважають початком балканської кризи.

1876 р. Повстання перекинулося на Болгарію, Сербію, Чорногорію, Македонію.

Європейські держави проявили пасивність, а Туреччина заходилася з великою жорстокістю придушувати повстання.

Повстання були придушені в Боснії і Герцеговині, Болгарії, Сербії.

Лише Чорногорія продовжувала війну проти Туреччини. Росія активно підтримувала балканські народи і готувалася до війни з Туреччиною.

Російсько-турецька війна

(1877- 1878 pp.)

Причини війни

1. Прагнення Росії остаточно ліквідувати тяжкі умови Паризького мирного договору:

• розгромити Османську імперію, утвердитися в Румунії, повернути Бессарабію, встановити контроль над Босфором і Дарданеллами;

• використати суперечності між європейськими країнами для відновлення і посилення свого впливу на Балканах.

2. Західні держави — Велика Британія, Німеччина, Австро-Угорщина були зацікавлені у послабленні Росії і посиленні свого впливу на Балканах.

Травень — червень 1877 р. Російська армія вступила на територію Румунії та форсувала Дунай. Болгарське населення зустрічало російські війська як визволителів.

Кінець червня 1877 р. Російська армія оволоділа столицею Болгарії м. Тирново.

Липень 1877 р. Було захоплено Шипкінський перевал, і російські війська боронили його від численних турецьких контратак.

Листопад 1877 р. Російські війська захопили сильну фортецю Плевну. Успішно розвивалися воєнні операції російських військ на Закавказзі, де вони взяли фортецю Каре.

4 (16) січня 1878 р. Російські війська визволили Софію. Шлях на Константинополь було відкрито.

8 (20) січня 1878 р. Впав Адріанополь, розміщений поблизу турецької столиці — Константинополя.

Туреччина попросила миру.

Сан-Стефанський мирний договір

(19 лютого (3 березня) 1878 р.)

1. Незалежність одержали Сербія, Румунія, Чорногорія, яка раніше мала тільки автономію.

2. Дістали автономію Боснія та Герцеговина, Болгарія .

3. Росія повернула собі Південну Бессарабію.

4. Росія захопила нові фортеці на Кавказі — Батум, Каре, Ардаган, Баязет.

Західні держави не визнали умов Сан-Стефанського мирного договору, який був вигідним Росії та балканським народам.

Вони вимагали його перегляду, тому було скликано конгрес у Берліні.

Рішення Берлінського конгресу

(Учасниці — Росія, Туреччина, Велика Британія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина)

(літо 1878 р.)

1. Болгарію переділили надвоє:

Північна Болгарія одержала автономію,

Південна Болгарія залишалася під владою Османської імперії.

2. Було зменшено території Сербії, Чорногорії та Румунії.

3. Австро-Угорщина дістала право окупації Боснії та Герцеговини.

4. Балканські країни мали сплачувати борги Туреччини європейським державам.

5. Албанія і Македонія залишалися у складі Османської імперії.

6. Велика Британія отримала о. Кіпр.

7. Росія одержала гирло Дунаю.

8. У Закавказзі Росія отримала фортеці Ардаган, Батум, Карс.

Наслідки війни

Наслідками рішення Берлінського конгресу вважають створення Берлінської системи у міжнародних відносинах, коли:

• було закріплено переваги Великої Британії та Австро-Угорщини в Південно-Східній Європі;

• було намагання зберегти цілісність Османської імперії.

Західні держави ставили завдання:

• припинити національно-визвольну боротьбу народів Балканського півострова;

• створити умови для проникнення англійських, німецьких, австрійських капіталів на Близький Схід;

• зменшити вплив Росії на Балканах та Близькому Сході. Так створювалися передумови для нових конфліктів на Балканах, які перетворилися на “пороховий льох” Європи.

Кінець XIX ст. Час активізації зовнішньої політики Росії.

В цей час погіршилися російсько німецькі відносини. Росія пішла на зближення із Францією.

1891 — 1893 pp. Укладення російсько-французького союзу, що суттєво впливало на європейську міжнародну політику. Це був союз “вершника і коня”, в якому роль вершника виконувала Франція. Тепер європейський континент розколовся на два воєнно-політичні угруповання — Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія), який протистояв Франції та Росії. Створення цих союзів в подальшому призвело до боротьби за переділ світу і до Першої світової війни.

Реформи Олександра II та їх наслідки

Причини проведення реформ

1. Реформи 50 — 70-х років XIX ст. були спричинені потребами капіталістичного розвитку країни і невідповідністю новим умовам застарілих феодально-кріпосницьких інститутів держави.

2. Необхідністю створити основи для переходу феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазного.

Судова реформа

(1864 р.)

1. Старий становий суд було замінено позастановим, гласним і відкритим (з допуском до залу засідань публіки і представників преси).

2. Судочинство проводилося за участі обвинувачення (прокурора) й захисту (адвоката) — присяжного повіреного.

3. Було введено присяжних засідателів (призначалися земствами й міськими думами).

4. Встановлювалося кілька судових інстанцій:

• мировий суд (обирався на три роки земськими та міськими гласними);

• окружний суд — розв’язував дрібні справи;

• судова палата (у судових палатах могли бути оскаржені вироки, винесені без участі присяжних);

• сенат — вища судова інстанція.

Суворо обмежувалася компетенція кожної інстанції.

5. Для розгляду особливо важливих справ створювався Верховний кримінальний суд.

6. Судця не залежав від адміністрації. Його можна було звільнити тільки за рішенням Кримінального суду і у разі порушення порядку судочинства.

(1864 р.)

1. Для керівництва місцевим господарством у губерніях і повітах створювалися земські установи (земства).

2. Вони опікувалися:

• постачанням міст продовольством;

• страхуванням майна;

• шляхами сполучення;

• місцевою торгівлею;

• місцевою промисловістю;

• утриманням шкіл, лікарень, притулків, тюрем тощо.

3. У виборах до земств існував високий майновий ценз.

4. Нагляд за земствами покладався на губернатора і міністра внутрішніх справ, які мали право вето на будь-яке рішення земств.

Міська реформа

(1870 р.)

1. У містах створювалися міські думи.

2. Вони клопоталися:

— благоустроєм міста;

— торгівлею;

— протипожежними заходами;

— освітянськими потребами міста;

— медичними закладами тощо.

3. Вибори в думу відбувалися на основі високого майнового цензу.

Це забезпечувало перевагу в думі заможного міщанства.

4. На чолі міської думи стояв міський голова.

5. Міський голова затверджувався губернатором або міністром внутрішніх справ.

6. Думи діяли під контролем царської адміністрації: влада могла накласти заборону на будь-які рішення думи.

Висновок

Введення безстанового управління в містах створювало сприятливі умови для розвитку ринкових відносин.

Військова реформа

(1864 — 1883 pp.)

(у 1874 році прийнято Закон про загальну військову повинність)

1. Територію Росії було переділено на 10 військових округів.

2. Вироблено новий статут стройової служби.

3. Ухвалено Закон про загальну військову повинність з 21-річного віку замість рекрутських наборів.

4. Строк служби з 25 років, як було раніше, скоротили до 6 років дійсної служби і 9 років у запасі.

На флоті — 7 років дійсної служби і 3 роки запасу.

5. Для осіб з вищою освітою строк служби скорочувався до 6 місяців.

6. Створювалися воєнні гімназії, училища, академії для покращення підготовки офіцерів.

7. Було прискорено переозброєння армії новими технічними засобами — гвинтівками, артилерією.

8. Створено паровий військовий флот.

Проте реформа проводилася непослідовно:

• деякі групи населення звільнялися від військової повинності (священики, жителі національних окраїн Середньої Азії, Півночі, Казахстану);

• офіцерський корпус формувався, як і перше, з дворян;

• в армії панували рукоприкладство, муштра, беззаконня;

• існували великі відмінності у становищі офіцерів із дворян та солдатів із селян.

Висновки

1. Військова реформа зміцнила і покращила російську армію.

2. Залишилися повне безправ’я та беззахисність солдатів.

3. Армію гнітили жорстока муштра, палична дисципліна.

Фінансові реформи

(1862-1868 рр.)

1. Упорядковувалася вся фінансова система країни.

2. У системі прямих податків продовжувала існувати подушна подать, яку запровадив ще Петро І для селян, міщан, ремісників.

3. Існували викупні та оброчні платежі, що являли собою колишні феодальні повинності, яких не скасовували фінансові реформи.

Реформа освіти

(з 1864 р.)

1. Було прийнято нові статути початкових і середніх навчальних закладів.

2. Згідно з ними навчальні заклади ставали доступними для нижчих верств населення.

3. Приватні особи, громадські й міські товариства могли на свій кошт відкривати початкові й середні школи.

4. Почали працювати нові вищі навчальні заклади, які готували спеціалістів для народного господарства країни.

Цензурна реформа

(1865 р.)

1. Передбачалася попередня цензура невеликих книжок і брошур, розрахованих на масового читача.

2. Редактори періодичних видань під загрозою притягнення до судової відповідальності не повинні були торкатися

тих питань, обговорення яких вважалося урядом „незручним”.

3. Зберігалася церковна цензура.

Наслідки реформ

1. Було зроблено перший крок на шляху перетворення Росії з феодальної монархії на монархію буржуазну.

2. Реформи свідчили про те, що політичний лад Росії пристосовувався до потреб капіталістичного розвитку.

3. Реформи піднесли роль закону і права.

4. Вони сприяли розвиткові місцевого самоврядування.

5. Закладали основи розвитку громадянського суспільства.

Водночас реформи були половинчастими, обмеженими

1. Вони проводилися самодержавством і поміщиками, які були зацікавлені в збереженні старих порядків.

2. Попри різні перебудови, в Росії збереглося багато феодальних пережитків:

• самодержавний політичний лад;

• становий принцип управління;

• не було представницької системи;

• повна залежність селян від поміщиків і царських чиновників.

Росія у пореформений період

Росія в пореформений період залишалася самодержавною політичною системою, що позбавляла громадян елементарних демократичних прав і свобод. Самодержавство проводило реакційну внутрішню і зовнішню політику, здійснювало соціальне і національне гноблення.

Особливості політичного устрою Росії

 

У віданні міністерства внутрішніх справ були:

 

 

Особливості економічного розвитку

Становище в сільському господарстві Росії

1. Росія була в основному аграрною країною:

• 70 — 75% населення країни було зайнято в сільському господарстві;

• на сільськогосподарське виробництво припадало 2/3 вартості валової продукції в країні.

2. Після скасування кріпосного права в Росії склалися нові умови для сільськогосподарського виробництва. Прогрес у сільському господарстві виражався у:

• зростанні посівних площ;

• поглибленні спеціалізації;

• використанні сільськогосподарських машин;

• покращенні агротехнічних засобів;

• розорюванні нових земель.

3. Розвиткові сільського господарства сприяли:

• попит на продукцію сільського господарства на внутрішньому ринку;

• попит на зовнішньому ринку.

4. Поглиблювалася спеціалізація:

• чорноземний центр, південь України і Поволжя стали зерновою житницею;

• північно-західні і центрально-промислові губернії спеціалізувалися на молочному господарстві;

• у південно-східних губерніях розвивалося м’ясне скотарство;

• у нечорноземній смузі вирощували технічні культури — льон, картоплю, цукрові буряки.

5. Головними постачальниками товарного хліба в Росії були поміщики, які після реформи 1861 р. залишили собі велику кількість кращої землі.

6. У Росії склалися три групи господарств:

• капіталістична система господарювання, в якій використовувалася наймана праця;

• відробіткова система господарювання;

• змішана система господарювання.

7. Сільське господарство Росії було відсталим.

Причини відставання сільського господарства:

• збереження поміщицького землеволодіння;

• гніт монополій;

• мала кількість сільськогосподарської техніки;

• напівкріпосницькі методи його ведення;

• нестача землі у селян;

• величезні викупні платежі (до 1907 p.);

• високі податки і висока орендна плата;

• розорення основної маси селян.

Селяни Росії страждали від:

темноти,

безправ’я,

безземелля.

Нестача землі змушувала селянина орендувати землю в поміщиків на кабальних умовах — в основному за відробітки.

Висновок

Збереження поміщицького землеволодіння і напівкріпосницьких методів ведення господарства перешкоджало розвиткові ринкових відносин.

Особливості промислового розвитку Росії

1. Скасування кріпосного права та інші реформи в 60 — 70-х роках XIX ст. створили сприятливі передумови для швидкого зростання всіх галузей промисловості.

2. У 70 — 80-х роках XIX ст. завершилася промислова революція (почалася у 30-х роках XIX ст.).

3. Швидкими темпами розвивалося залізничне будівництво, яке сприяло розвиткові:

добувної,

металургійної,

металообробної,

машинобудівної промисловості,

стимулювало розвиток сільського господарства, бо покращилися можливості збуту й обороту товарів.

4. За 30 років після реформи 1861 р. зросло виробництво:

чавуну — в 3 рази,

заліза і сталі — в 4,7 разу,

видобуток кам’яного вугілля — в 21 раз,

нафти — в 476 разів.

5. Не всі райони Росії розвивалися рівномірно:

• бурхливо розвивалися Петербург, Прибалтика, південь України, Закавказзя;

• на Уралі були повільні темпи розвитку;

• величезні простори Сибіру й Середньої Азії залишалися неосвоєними у промисловому аспекті;

• деякі райони зберегли аграрний характер (Північний Кавказ, Кубань).

6. Розвивалася дрібна промисловість і кустарні промисли.

7. Нерівномірність розташування промисловості в Росії поєднувалася з високим рівнем її концентрації.

У 1879 р. великих підприємств в Росії було 4,4%, вони давали 55% всієї промислової продукції.

На цих підприємствах працювало 71% всіх робітників Росії.

8. Велика концентрація виробництва була в текстильній, машинодобувній, чорній металургії півдня.

Висновки

Особливостями економічного розвитку Росії були:

• поєднання великої розвиненої промисловості з відсталістю сільського господарства;

• поєднання неосвоєних в промисловому аспекті величезних територій Росії та високорозвинених районів — Петербурзького, Центрального промислового, Південного, Уральського, Баку;

• високий ступінь концентрації виробництва та робочої сили;

• на значній території Росії тільки почали формуватися капіталістичні відносини;

• деякі народи перебували на стадії розвитку феодалізму, а деякі — на патріархально-родовій.

Формування нової соціальної структури

У пореформений період у соціальній структурі Росії відбувалися глибокі зміни.

1. Руйнувалися класи і стани епохи феодально-кріпосницької системи, формувалися нові верстви.

2. Формувався клас підприємців.

Розвиток російського підприємництва мав свої особливості.

Великі підприємці:

• залежали від державних субсидій, замовлень, а не від ринку сировини, капіталів, товарів;

• були пов’язані з вищими чиновниками;

• цінували не свободу ринку, а близькість до імператора й уряду;

• політична позиція їх ґрунтувалася на ідеї вірності престолу.

Зростала чисельність середнього класу — дрібних підприємців. На підтримку уряду вони не розраховували, а тому частина з них з часом розорювалася і поповнювала ряди робітничого класу.

3. Зростав робітничий клас.

Промисловість одержала після селянської реформи вільну робочу силу — селян, що розорялися і перетворювалися на найманих робітників. Ряди промислового пролетаріату поповнювалися і за рахунок розорення ремісників. Стрімко зростала чисельність робітничого класу (у 1890 р. він налічував близько 2 млн осіб). Його особливості:

• значне зубожіння внаслідок низької заробітної платні, що в 2 — 3 рази була нижчою, ніж на Заході;

• тісний зв’язок пролетаріату з селом.

4. Розвиток вищої освіти, її доступність у 50-х роках сприяли формуванню різночинної інтелігенції.

5. У сільському господарстві відбувався процес розшарування селянства.

Наприкінці XIX ст. половина всіх селянських господарств були бідняцькими, які сплачували:

• викупні платежі,

• подушний податок,

• податки на цукор, чай, тютюн, горілку, промислові товари тощо.

Заможних було 1/5 всіх господарств, але вони володіли майже половиною всіх орних земель, що належали селянам і такою самою кількістю робочої худоби.

6. Однак дворянство залишалося найпривілейованішим станом.

Внутрішнє становище в країні

У другій половині XIX ст. Російська імперія продовжувала залишатися самодержавною. Влада імператора не обмежувалася ніякими виборними органами. В управлінні країною цар спирався на централізований численний бюрократичний аппарат. Самодержавство проводило реакційну політику.

Вступивши на престол після загибелі свого батька — Олександра II, Олександр ІІІ намагався зміцнити самодержавство посиленням політичної реакції. Він твердив: „Я ніколи й за жодних обставин не погоджусь на представницький спосіб правління, бо вважаю його шкідливим для народу, який мені ввірив Бог!”

У Маніфесті 20 квітня 1881 р. Олександр III заявляв про свою „віру в силу та істину самодержавної влади”.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років було проведено так звані контрреформи для сприяння поверненню дворянству їхнього колишнього впливу в суспільстві та державі:

• запроваджено посади земських начальників;

• зросло втручання адміністративної влади у справи міського самоврядування;

• зростала роль поліції;

• посилено цензуру;

• закрито ліберальні видання;

• видано циркуляр про «кухарчиних дітей» (1887 p.), за яким обмежено можливості здобуття освіти для дітей з нижчих верств населення.

Народництво

На зламі 60 — 70-х років XIX ст. панівним напрямом у суспільному русі Росії стало народництво.

Теоретичні корені народництва:

• в утопічних висловлюваннях петрашевців;

• у “селянському соціалізмі” Герцена;

• в ідеях М. Чернишевського і М. Добролюбова. Народники:

1. Захищали інтереси селян.

2. Майбутнє Росії вбачали в соціалістичному розвиткові.

3. Селянство вважали головною рушійною силою соціалістичної революції.

4. Гадали, що Росія зможе обминути капіталістичну стадію розвитку і через селянську „общину” прийти до соціалізму.

Ідейні вожді народників

1. М. Бакунін (1814 — 1876). Засновник бунтарського (анархістського) напряму народництва.

Вважав, що російський селянин за своєю природою бунтівник, а тому готовий до революції. Завдання інтелігенції — йти в народ, об’єднати окремі виступи селян в єдиний народний бунт, народну революцію. Держава, на думку М. Бакуніна, — головний носій несправедливості й пригноблення народу, а тому її потрібно знищити.

2. П. Лавров (1823 — 1900). Засновник пропагандистського напряму.

Він не вважав селянство готовим до революції.

Інтелігенція, на його думку, повинна засвоїти революційні соціалістичні ідеї та йти в народ, щоб пояснити ці ідеї, вести пропаганду.

3. П. Ткачов (1844 — 1885). Засновник змовницького напряму.

Вважав, що інтелігенція, організувавши змову, захопить державну владу і дасть народу революційний імпульс, залучить його до соціалістичної перебудови суспільства.

Висновок

Спільним для народників різних напрямів є те, що всі вони визнавали революцію єдиним засобом визволення народу.

1874 р. Революціонери організували масове “ходіння в народ”, щоб підняти селян на боротьбу. Але воно зазнало провалу, оскільки селяни:

• плекали царистські ілюзії;

• мали приватновласницьку психологію;

• не сприймали соціалістичних ідей.

Цей рух було розгромлено.

Майже 1000 агітаторів арештовано. Десятки революціонерів відправлено на заслання, на каторгу, в тюрми.

1876 р. Виникла народницька організація, яка 1878 р. дістала назву “Земля і воля” (бунтарського напряму).

На чолі організації стояли:

О. Михайлов,

Г. Плеханов,

С. Кравчинський,

М. Морозов,

В. Фігнер.

Програма “Землі і волі” передбачала:

1. Здійснення соціалістичної революції способом переходу всієї землі до селян та організації самоврядування з опертям на селянські громади.

2. Основну революційну силу народники вбачали в селянстві.

3. Загальноселянський бунт.

1879 р. Стався розкол “Землі і волі” на дві організації:

1. “Чорний переділ” (1879 — 1881 pp.) На чолі організації: Г. Плеханов, В. Засулич, П. Аксельрод.

Виступали за:

• боротьбу за корінний перерозподіл земель;

• продовження пропаганди народної революції серед селян;

• здійснення пропаганди і серед робітників, студентів, на флоті тощо.

2. “Народна воля” (1879 — 1881 pp.).

Очолювали цю організацію:

О. Михайлов,

С. Перовська,

В. Фігнер,

М. Морозов,

А. Желябов.

Вони намірялися:

• здійснити політичний переворот;

• скликати Установчі збори;

• встановити в країні демократичний лад;

• передати землю селянам;

• велику увагу приділяли організації терору — основному методу досягнення завдань організації.

Серпень 1879 р. Народовольці винесли смертну кару цареві. Було вчинено кілька невдалих замахів.

1 березня 1881 р. Царя Олександра II було вбито.

На престол зійшов новий пар — Олександр III.

У країні розпочалися репресії. А. Желябова, С. Перовську, О. Михайлова, М. Кибальчича було повішено.

Багатьох народовольців відправлено на каторгу.

Значення боротьби народників

1. Уперше в історії революційного руху Росії народники створили старанно законспіровану таємну організацію.

2. Боротьба народників пробуджувала передові сили Росії.

3. Своєю самовідданою боротьбою народники показували приклад всім наступним поколінням.

80-ті роки XIX ст. Активізувалося ліберальне народництво, яке виражало інтереси заможних селян:

• відмовлялися від революційних методів боротьби;

• вели культурно-просвітницьку діяльність;

• закликали до проведення дрібних реформ для поступового покращення становища народу.

Робітничий рух

Із розвитком капіталізму в Росії зростала чисельність робітників.

Довгий робочий день (14 — 16 годин на добу), низька заробітна платня, постійні штрафи, відсутність охорони праці, високий травматизм, тяжкі житлові умови — все це штовхало робітників на боротьбу за свої права.

Сутужне становище робітників погіршувалося:

• не було профспілок, які мали б стояти на захисті інтересів робітників;

• не було робітничого законодавства, яке регламентувало б відносини робітників і підприємців.

Етапи робітничого руху

1. 60 — 70-ті роки XIX ст. Виступи робітників виникали стихійно. Вони ламали механізми, руйнували будівлі, били фабричне начальство тощо.

2.80 — 90-ті роки XIX ст. Боротьба робітників ставала організованішою. Вони влаштовували страйки з висуванням певних вимог.

3. З середини 90-х років XIX ст. почалася організована боротьба робітників за свої права. Цей період характеризував появою масового соціал-демократичного робітничого руху.

Перші робітничі організації

1875 р. В Одесі було створено Південноросійський союз робітників.

На чолі цього союзу — Євген Заславський.

Основна мета організації — ліквідація наявного в Росії економічного і політичного ладу.

Головний засіб досягнення цієї мети — насильницький переворот.

Діяльність організації:

• революційна пропаганда на підприємствах;

• розповсюдження нелегальної літератури;

• керування страйками на заводах Одеси;

• поширення прокламацій у різних містах України.

Утім у Південноросійському союзі робітників:

• перебільшувалося значення пропаганди;

• недостатньо були сформульовані політичні завдання робітників.

Царизм розгромив організацію. Багатьох її членів засудили на тривалі строки заслання й каторги.

1878 р. Розрізнені гуртки робітників Петербурга об'єдналися в єдину організацію Північний союз російських робітників.

На чолі стали В. Обнорський і С. Халтурін.

Програма організації визначала такі завдання:

1. Заміна держави федерацією вільних общин (вплив народників).

2. Необхідність скасування приватної власності на землю і встановлення „общинного” землеволодіння.

3. Робітники повинні об’єднатися в асоціації, які організовуватимуть виробництво.

4. Проголошувалися свобода слова, друку, зборів, знищення станів, введення безплатного навчання, заміна армії загальним озброєнням народу.

Члени організації випустили першу робітничу газету “Робітнича зоря”.

1879 р. Заарештовано В. Обнорського і С. Халтуріна.

1880 р. Розгромлено друкарню робітничої газети.

Значення створення перших робітничих організацій

1. Робили перші спроби об'єднання робітників.

2. Сприяли зростанню свідомості робітників.

3. Організаційна діяльність перших робітничих союзів посприяла піднесенню робітничого руху у 80-х роках XIX ст.

Січень 1885 р. Великий страйк на Нікольській мануфактурі фабриканта Т. Морозова в Орехово-Зуєві. Умови праці були нестерпними:

• робітники працювали в темних, вологих приміщеннях,

• постійно підвищувалися норми виробітку,

• зростали штрафи (сягали 30 — 40% мізерного заробітку).

Значення страйку

1. Був перший досвід масової, організованої боротьби.

2. Страйк показав робітникам, що потрібно об’єднуватися.

3. Морозовський страйк сприяв піднесенню страйкової боротьби у другій, половині XIX ст.

1886 р. Під впливом Морозовського страйку уряд змушений був видати новий фабричний закон, за яким:

• обмежувалося свавілля підприємців щодо наймання, звільнення і штрафування робітників;

• встановлювалася кримінальна відповідальність за участь у страйках.

Висновки

1. Фабричне законодавство 80-х років не привело до значного покращення становища робітників.

2. Воно не спинило страйкового руху, як розраховував царизм.

3. Робітники переконалися в необхідності дальшої організованої боротьби.

Формування соціал-демократії

Крах народницьких теорій змушував передових людей Росії шукати нові революційні теорії, які обґрунтували б способи покращення становища народних мас Росії.

Г. Плеханов

(1856-1918)

У 70-х роках XIX ст. Г. Плеханов був теоретиком і публіцистом в організаціях “Земля і воля” та “Чорний переділ”.

1880 р. Через політичні переслідування Г. Плеханов поїхав за кордон. Він одійшов від народництва і почав вивчати досвід соціал-демократії Заходу.

1883 р. У Женеві Заснував групу “Визволення праці”, в яку ввійшли В Засулич, П. Аксельрод та інші.

У програмній заяві групи було сформульовано її завдання.

1. Повний розрив із народництвом.

2. Необхідність боротьби з абсолютизмом.

3. Організація робітників.

4. Пропаганда соціалістичних ідей серед робітників.

5. Створення робітничих партій.

Група переклала російською мовою низку праць марксистів: “Маніфест Комуністичної партії”, “Розвиток соціалізму від утопії до науки”.

Г. Плеханов написав кілька праць, у яких критикував народників за нерозуміння ними законів історичного розвитку: “Соціалізм і політична боротьба”, “Наші незгоди”.

Його тогочасні погляди:

1. Необхідна політична боротьба робітників.

2. Селяни не можуть бути головною силою соціалістичної революції.

3. Робітники мають стати визвольною силою у визвольній боротьбі проти самодержавства.

4. Ліберальна буржуазія буде союзницею робітників у їхній боротьбі за свої права.

Значення діяльності  Г. Плеханова і групи “Визволення праці”

1. Критика народництва.

2. Поширення марксизму.

3. Усвідомлення необхідності створення партії робітничого класу.

4. Г. Плеханов розробив програму робітничої соціал-демократичної партії в Росії.

5. Він указав на необхідність звершення в Росії спершу демократичної революції як етапу боротьби робітників за політичну владу, за соціалістичну революцію.

В. І. Ленін

Новий етап у робітничому русі пов’язаний з ім’ям Володимира Ульянова (Леніна), який ще замолоду долучився до революційної боротьби.

1887 р. Було вигнано з Казанського університету за участь у студентських заворушеннях і вислано до с. Кукушкіна.

1889 р. У Самарі брав участь у марксистському гуртку, члени якого вивчали економічне становище Росії та вели боротьбу з народниками.

1894 р. Написав працю “Що таке “друзі народу” і як вони воюють проти соціал-демократів”, в якій:

• піддав критиці погляди ліберальних народників;

• сформулював ідею про керівну роль робітників у революційній боротьбі;

• довів необхідність створення робітниками своєї партії.

1895 р. Розрізнені марксистські гуртки Петербурга об'єдналися в одну організацію Союз боротьби за визволення робітничого класу.

Подібні утворення виникали і в інших промислових центрах Росії.

“Союзи боротьби” перейшли від гурткової пропаганди до масової агітації серед робітників, в якій економічні вимоги пов'язували з політичною боротьбою робітників.

Це був прообраз революційної партії.

“Союз боротьби” започаткував об'єднання соціалізму з робітничим рухом.

В. Леніна заарештували і вислали до с. Шушенського.

1895 — 1896 pp. Арешти керівників “Союзу боротьби”.

1898 р. У Мінську було скликано І з’їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Проголошено про створення партії, але не було вироблено ні її програми, ні статуту.

Висновки

1. Друга - половина XIX ст. — це діяльність різних суспільно-політичних рухів, що існували в Росії (народництва, ліберального руху, робітничого руху, поширення соціал-демократичних ідей), які висували різні варіанти майбутнього суспільного розвитку та виробляли різноманітні форми й методи досягнення поставленої мети.

2. Тяжкі умови життя робітників і селян, соціальне і національне гноблення з боку самодержавства призвели до особливого сприйняття широкими верствами народу соціалістичних ідей.

3. Виникнення Російської соціал-демократичної партії сприяло пожвавленню революційної боротьби різних верств населення Росії.

Доба Мейдзі у Японії

Доба Мейдзі (в перекладі „реставрація монархії”)

(епоха освіченого правління імператора Муцухіто)

(1868-1912 рр.)

В Японії до середини XIX ст. країною правили великі феодали, а імператор реальної влади не мав. Така форма правління мала назву сьогунат.

Існували високі місцеві податки, свавілля самураїв, сильний вплив різних феодальних угруповань, гноблення селян, голодні роки, які часто повторювалися. Часто відбувалися повстання селян та міської бідноти.

1867 - 1868 pp. революційні події в Японії, в перебігу яких було ліквідовано сьогунат і відновлено владу імператора, який спирався на союз буржуазії, нових поміщиків та багатих селян.

Встановилася влада Муцухіто, який почав здійснювати адміністративну, аграрну, соціальну, фінансову, військову, судову, освітню реформи, запозичивши досвід європейських країн.

 

Конституція 1889 року

(дарована імператором)

Висновки

1. За Конституцією 1889 року Японія — конституційна монархія, яка була напів абсолютистською, поміщицько-буржуазною.

2. Парламент мав дуже вузькі повноваження, він не міг вносити жодних поправок чи змін до конституції — це міг зробити тільки імператор.

3. Конституція проголосила низку політичних свобод, але в наступні роки вони були різко обмежені різними урядовими указами.

Крах політики самоізоляції

Уряд Японії проводив політику самоізоляції від зовнішнього світу.

1853 р. До берегів Японії прибула американська ескадра під командуванням М. Перрі, щоб змусити власті відмовитися від політики ізоляції від зовнішнього світу і встановити торговельні та дипломатичні відносини зі США. Під загрозою розпочати військові дії Перрі примусив японський уряд укласти кабальні договори з американськими та європейськими країнами.

1854-1858 pp. США, Велика Британія, Голландія, Франція та Росія під загрозою, застосування сили нав’язали Японії Ансейські договори. Це були нерівноправні договори. Встановлено торговельні пільги для європейців, розпочався приплив дешевих європейських товарів. Ці договори припинили більше ніж двохсотлітню ізоляцію Японії від зовнішнього світу.

Реформування економічного та суспільно-політичного життя

Реформа	Суть реформи
Адміністративна	Було ліквідовано князівства. Припинено необмежену владу великих феодалів на місцях і посилено вплив центрального уряду. Країну переділено на префектури. На посади губернаторів призначено урядових чиновників. Імператорську столицю було перенесено з Кіото до Токіо. Однак колишні князі одержали величезні спадкові пенсії.
Соціальна	Було ліквідовано спадкові привілеї князів, самураїв. Скасовано всі станові права. Усе населення країни переділялося на три стани: вище дворянство (колишні князі та придворна аристократія); дворянство (колишні самураї); простий народ (торговельно-промислова буржуазія, ремісники, робітники, селяни). Усі стани проголошувалися рівними. Оголошувалася свобода вибору професій і пересування по країні. Ліквідовано регламентацію занять.
Аграрна	Було ліквідовано феодальну власність на землю князів і самураїв (військового стану). Землю передано у приватну власність тим, хто її обробляв. Земля селян могла передаватися у спадок їх родичам. Запроваджено єдиний поземельний податок розміром 3% вартості землі, що сплачувався центральному урядові у грошовій формі. Внаслідок проведеної аграрної реформи основна маса селян залишалася без землі. Безземельні селяни поповнили армію вільнонайманих батраків або робітників на промислових підприємствах.
Військова	Було введено загальну військову повинність. Феодальне ополчення замінено єдиною професійною армією, підпорядкованою імператорові. Офіцерські посади обіймали лише самураї. Створено військові академії, школи, імператорську гвардію. Велика увага приділялася розвиткові військової промисловості. Великі кошти уряд витрачав на розвиток армії і флоту, їх технічне оснащення.
Освіти	Запроваджено загальну обов’язкову початкову освіту. Створювалися середні навчальні заклади. Створювалися університети. Відкрито університет у Токіо. Почалося видання газет.
Фінансова	Запроваджено єдину грошову валюту — ієну. Створювали банки.
Судова	Створено єдині суди і закони, що сприяло подоланню роздробленості і створенню централізованої держави.

Самураї — це:

• в широкому розумінні — назва світських феодалів;

• у вузькому розумінні — військово-феодальний стан служилих дрібних дворян;

• в переносному значенні — японська вояччина.

Висновки

1. Долалася роздробленість країни і створювалася централізована держава.

2. Відбулася швидка модернізація країни на основі застосування іноземного досвіду з урахуванням національних традицій.

3. Реформи сприяли розвиткові ринкових відносин у країні.

4. Сприяли подоланню міжнародної ізоляції Японії.

5. Залучали Японію до світової економіки.

6. Створювали сприятливі умови для формування індустріального суспільства.

Економічне зростання країни Причини швидкого економічного зростання Японії

1. Держава будувала заводи, судноверфі, залізниці, які потім віддавала приватним фірмам за 20 — 30% їхньої вартості.

2. За рахунок держави було створено систему транспорту і зв’язку.

3. Поміщики, купці, що вдавалися до промислової діяльності, отримували від держави великі субсидії, дешеві позики, звільнення від податків.

Субсидія — грошова чи натуральна допомога.

4. Японія широко використовувала технічні досягнення країн Західної Європи і США.

5. Була дешева робоча сила.

6. Японія захоплювала зовнішні ринки і джерела сировини внаслідок загарбницьких воєн.

Особливості економічного розвитку

1. Було ліквідовано цехи та гільдії, які заважали розвиткові вільного підприємництва.

2. Уряд будував великі „взірцеві” заводи, що потім передавалися в оренду або продавалися на пільгових умовах тим фірмам, які були пов’язані з поміщицько-буржуазною правлячою коаліцією.

3. Уряд надавав великі субсидії на будівництво підприємств і залізниць, а також пільги і привілеї з їх оподаткування.

4. У 70 — 80-х роках XIX ст. в Японії приватним капіталом було створено майже 1300 промислових підприємств, переважно мануфактурного типу з застосуванням ручної праці, які в основному переробляли сільськогосподарську сировину.

5. У країні переважали дрібні підприємства напівкустарного типу, лише 15% підприємств у країні застосовували машини і механізми.

6. Наприкінці XIX ст. в Японії виникали монополії. Найбільші з них:

• Міцуї. В її руках були різні галузі промисловості: прядильна, паперова, гірничодобувна, електротехнічна. Була пов’язана з правлячою верхівкою, від якої одержала багато підприємств, побудованих урядом, а також різні пільги і привілеї в торгівлі та банківській справі;

• Міцубісі. В її руках була банківська справа, морське мореплавство, суднобудування, залізниці, вугільна промисловість.

7. Відбувався процес концентрації капіталу.

У 1897 р. п’ять великих банків володіли 25% вкладів країни.

 

Становище у сільському господарстві

 

Висновки

1. Наприкінці XIX ст. прискорився індустріальний розвиток Японії, чому сприяли реформи Мейдзі.

2. Своєрідність індустріального суспільства, яке формувалося у Японії, полягала в зміцненні економічних та політичних зв’язків між імперським двором, поміщиками, буржуазією, збереженні феодальних пережитків, заохоченні державою розвитку промисловості.

3. Промисловість Японії розвивалася нерівномірно: текстильна зростала швидкими темпами, металургія внаслідок недостачі сировини спочатку розвивалася повільними темпами.

4. За загальним обсягом промислового виробництва Японія значно відставала від Великої Британії, Франції, Німеччини, США і Росії.

5. У сільському господарстві існувало безземелля і малоземелля.

Тема 5.  Завершення формування світових колоніальних імперій.

Міжнародні відносини в останній третині XIX ст.

Завершення територіального поділу світу

Нерівномірність економічного розвитку, характерна для індустріальних країн, була однією з визначальних причин тих суперечностей, що виникли між ними.

У другій половині XIX ст. загострилися суперечності між „старими” великими державами (Великою Британією, Францією, Росією, Австро-Угорщиною) і „новими” державами (Німеччиною, Італією, Японією) за:

• колонії;

• нові ринки збуту товарів;

• сфери прибуткового вкладення капіталів;

• джерела дешевої сировини;

• великі резерви дешевої робочої сили;

• резерви для поповнення провідних країн Європи солдатами;

• плацдарми для захоплення нових територій;

• сфери впливу у Європі;

• перевагу на суходолі й на морі;

• прагнення реалізувати націоналістичні ідеї:

— „велич Британської імперії”,

— пангерманізму,

— „Великої Азії”.

Велика Британія, Франція та Росія стали серйозними суперниками Німеччини, Італії, Японії. Конкуренція між ними супроводжувалася наростанням настроїв національної винятковості та вищості над сусідніми народами і країнами.

Почалася боротьба за контроль над ще не загарбаними країнами, за поділ сфер впливу у світі.

На початку 1880-х років залишилися ще повністю не загарбаними:

Африка, Індокитай, Китай, Тихоокеанські острови.

Проявилася особлива агресивність Німеччини, яка вийшла на світову арену тоді, коли світ уже було в основному поділено.

Розміри колоніальних володінь європейських держав у 1899 р.

	Велика Британія	Франція	Німеччина
Площа (млн кв. миль)	9,3	3,7	1
Населення (млн осіб)	309	56,4	14,7

Політика колоніального гноблення наштовхувалася на героїчний опір народів, які стали її жертвами, визвала могутній національно-визвольний рух у колоніях і залежних країнах.

Метрополії — країни, що володіли колоніями.

Колонії — країни або території, що перебували в економічній і політичній залежності від інших держав.

Колоніалізм — система військово-політичного та економічного поневолення слабкорозвинених країн сильнішими державами.

Колоніальний гніт — політика жорстокого пригноблення, позбавлення національної незалежності, штучної затримки економічного, культурного і суспільного розвитку завойованої країни, занепад її господарства, а часто і фізичне винищення корінного населення.

На Сході

Методи колоніального панування

1. Поділ країн на сфери впливу (Китай, Персія (Іран)).

2. Встановлення протекторату (Камбоджа).

3. Економічна експансія за формального збереження влади місцевих монархів (нерівноправні торгові договори).

Нерівноправні договори Китаю нав’язали Велика Британія, Франція, Росія, Німеччина, Бельгія, Данія, Голландія, Іспанія, Італія та інші країни.

4. Використання колоній як джерел сировини і ринків збуту своїх товарів.

5. Укладення договорів, вигідних колонізаторам, наприклад, договір з Персією і розширення фінансово-торговельної діяльності на Близькому Сході Росії.

6. Встановлення контролю над певними територіями. У 1885 р. Німеччина встановила контроль над Маршалловими островами в Тихому океані.

7. Поділ певних регіонів між окремими країнами. Південно-Східну Азію було поділено між Францією (Лаос, Камбоджа, В’єтнам), Великою Британією (Бірма, Малайзія), Голландією (Індонезія).

8. Встановлення певного тиску провідних держав на слабкорозвинені. Тиск європейських країн відчув на собі Китай.

9. У Персії зіткнулися інтереси Росії та Великої Британії за сировину, особливо нафту, і території.

10. Німеччина проголосила гасло „Натиск на Схід” і одержала концесію на будівництво Багдадської залізниці для колонізації долин Євфрату й Тигру, району Перської затоки для виходу на суходільний шлях в Індію та проникнення до Китаю.

В Африці

На північному узбережжі Африки європейські колонії існували давно.

Проникнення у Тропічну й Південну Африку відбувалося повільніше. Однак, наприкінці XIX ст. європейські країни почали ділити між собою Африку.

Найбільші колоніальні володіння в Африці мали:

Велика Британія (30% всієї території), Франція (34%), Німеччина захопила Того, Камерун, Танганьїку, Намібію (8,5%), Португалія — Анголу, Мозамбік, Гвінеа-Бісау (6,5%), Іспанія — Західну Сахару, Екваторіальну Гвінею (1,1%), Бельгія — Конго (7,5%), Італія — Лівію, Сомалі, Еритрею (8%).

Боротьба за переділ Африки привела до сутичок Німеччини з Францією та Великою Британією.

На території Африки до початку XX ст. залишилося лише дві незалежні держави:

• Ефіопія, яка захистила свою незалежність у боротьбі проти Італії;

• Ліберія. Заснована в XIX ст. неграми зі США, які прагнули повернутися на свою історичну Батьківщину.

Поділ Тропічної та Південної Африки відбувався довільно, не враховуючи ні етнічних, ні географічних кордонів, що призвело до поділу багатьох народів. У Африці тривав опір колонізаторам, численні збройні виступи під керівництвом місцевих вождів. Утім колонізатори мали перевагу в озброєнні, часто існувала ворожнеча між різними племенами і тому ці повстання ніякої загрози для колонізаторів не становили.

У період колоніального загарбання народів Африки загострилися суперечки між провідними державами:

• Велика Британія та Франція суперничали за Судан;

• Франція та Італія — за Марокко;

• Велика Британія і нащадки голландських колоністів у Південній Африці, що привело до Англо-бурської війни (1899- 1902 pp.).

Суперечливість наслідків колоніального панування

XIX ст. — це період колоніальної експансії провідних країн світу.

Колоніальне панування несло панування й підкорення. Відбувається наплив фабричних товарів із метрополій, у колоніальні країни що привів до:

• порушення традиційних укладів життя та побуту, торгових зв’язків;

• розорення ремесла;

• грабіжницької політики колонізаторів;

• послаблення державності.

Для більшого пограбування колоній метрополії:

• будували мережу залізничних шляхів;

• встановлювали телеграфний зв’язок;

• будували іригаційні системи;

• будували підприємства з перероблення сировини;

• формували систему банків та страхових компаній;

• надавали великі кредити;

• здійснювали контроль над місцевими збройними силами;

• у більшості країн Сходу почалися зміни, пов’язані з переходом до індустріального суспільства;

• країни Сходу долучалися до системи світового господарства.

Зворотний вплив колоній на метрополії

Колонії сприяли процвітанню метрополій. Вони давали:

• Дешеву сировину;

• дешеву робочу силу; .

• продукти харчування;

• ринки збуту їхніх товарів. Значно зріс обсяг торгівлі західних країн з колоніями, що сприяло економічному зростанню цих країн;

• сприяли докорінній модернізації економіки метрополій. Пограбування колоній приносило метрополіям великі прибутки.

Британське володарювання в Індії

Закабаления Індії почалося 1498 p., коли біля берегів Індії появилися кораблі Васко да Гами. Слідом за португальцями в Індію ринули голландці, французи, англійці. Вони захоплювали опорні пункти на берегахІндостану. Колонізація Індії відбувалася за допомоги Ост-Індійської компанії, заснованої 1600 р. Вперта боротьба за панування в Індії розгорнулася між французькими й англійськими колонізаторами, яка завершилася перемогою англійців 1757 р. біля містечка Плессі недалеко від Калькутти, де було розгромлено війська правителя Бенгалу, прихильника французів.

Битва біля Плессі поклала початок пануванню Великої Британії в Індії.

Англійські колонізатори проводили в Індії політику „Поділяй і володарюй!”, нацьковуючи одних князів на інших.

Будівництво залізниць сприяло розширенню внутрішнього ринку, але конкуренція дешевих товарів і однобічний розвиток економіки посилювали відставання Індії, перетворення її на колоніальний придаток англійської економіки.

Наприкінці XIX ст. Індія продовжувала бути колонією Великої Британії.

1. Посилилася колоніальна експлуатація Індії Великою Британією. Основні галузі індійської промисловості перебували в руках англійських підприємців.

2. Зростала роль збуту в Індію англійських товарів, що вело до занепаду місцевих ремесел, бо вони не могли витримувати конкуренції з англійськими фабричними товарами.

3. У країні панувала феодально-поміщицька власність. Земля належала поміщикам, феодальним князям та англійським капіталістам.

4. Панували напівкріпосницькі форми експлуатації селян. Селяни орендували землю у поміщиків і віддавали їм за це 50-70% зібраного врожаю.

5. Усе населення сплачувало великі податки англійським колонізаторам.

6. Із Індії вивозили сировину для англійської промисловості.

7. У 1896 — 1897 pp. в Індії розпочався страшний голод, що супроводився епідемією чуми, який забрав життя мільйонів людей.

Політика кастового і релігійного розбрату

Частина населення Індії були мусульманами, інша частина належала індуїстській релігії. Існувала ворожнеча між різними народностями.

Усе населення Індії поділялося на касти — групи людей, назавжди відокремлені неперехідними бар’єрами.

Касти — це замкнуті групи людей, які мають міфічного спільного предка, об’єднані певною професією, зі своїми законами і звичаями.

Поділ людей на касти виник ще у глибокій давнині. Вищими кастами вважали жерців (брахманів) і військово- землеробську касту. Всього в Індії було до 3 тис. каст, серед яких найнижчою кастою були безправні інайпригнобленіші касти „недоторканих”, приречених на злидні й виконання робіт, що вважалися ганебними. Згідно зі звичаями навіть доторкання тіні „недоторкуваного” оскверняло членів решти каст.

Індуська релігія освячувала поділ на касти, непорушність їхніх звичаїв, правил поведінки, рід занять. Шлюби між членами різних каст були неможливими.

Повстання сипаїв

(1857- 1859 рр.)

Сипаї — наймане військо зі збіднілих верств населення Індії, що перебувало на службі в англійців.

Привід до повстання — отримання армією нових набоїв, загорнутих у просочений свинячим і яловичим жиром папір,

який солдат-сипай повинен був зірвати зубами, що зачіпало релігійні почуття індусів та мусульман. Англійці роззброїли і покарали військову частину сипаїв.

Рушійні сили повстання:

бенгальська армія сипаїв,

селяни,

ремісники,

частина феодалів.

Характер повстання — антиколоніальний, національно-визвольний.

Повстання охопило майже всю Північну Індію і частину центральних областей. Повстанці захопили Делі. Повстання швидко поширювалося в районах долин річок Джамни і Гангу.

Дії уряду Великої Британії

Було запроваджено перехід Індії під пряме правління королеви й уряду Великої Британії.

Причини поразки повстання

1. Не було єдності серед повсталих.

2. Погане озброєння повстанців.

Біднота, що приєднувалася до повстання, озброювалася мечами, саморобними піками, стародавньою застарілою зброєю, луками і стрілами.

3. Перевага англійських військ, які були послані на придушення повстання, в озброєнні,

4. Оборонна, а не наступальна тактика повсталих.

5. Перехід частини феодалів на бік колонізаторів.

Наслідки повстання

1. Створення спеціального Міністерства у справах Індії.

2. У 1858 р. було ліквідовано Ост-Індійську компанію.

3. 1861 р. проведено адміністративну реформу.

4. Поміщикам заборонялося підвищувати податки.

5. Місцевим князям гарантувалася недоторканність їхньої земельної власності.

6. Ввели підготовку індійців до служби в державному апараті.

Значення повстання

1. Заклало традиції антиколоніальної боротьби проти гнобителів.

2. Надихало нових борців за незалежність.

3. Активізувало національно-визвольний рух.

Міф про тягар білої людини

Серед багатьох європейських народів ширився міф про те, що біла людина виконує велику історичну місію і несе великий тягар, сприяючи розвиткові слабкорозвинених народів Сходу та Африки, які нездатні самостійно подолати своєю економічну відсталість і модернізувати свої суспільства згідно з новими умовами розвитку товарно-грошових відносин.

Тому європейці несуть прогрес цим народам, сприяють розвиткові промисловості, будують залізниці, промислові підприємства, вкладають свої кошти, без яких ці народи ще довгі століття були б економічно відсталими, деякі навіть на стадії родово-племінних відносин.

Утім замовчувалися жорстокі методи поневолення цих народів європейцями, їх винищення, пограбування.

Китай у другій половині XIX ст.

Тайпінське повстання

(1850-1864 рр.)

Назва тайпіни походить від назви „небесної держави загального благоденства — Тайпін тяньго”, ідею якої проповідував Хун Сюцюань, який стояв на чолі повстання.

Небесна держава — тяньго.

Загальне благоденство — тайпін.

Причини повстання

1. Панування маньчжурської династії Цін, яка мала необмежену владу (панувала з 1644 p.).

2. Тяжкий феодально-кріпосницький гніт.

3. У селян не було землі (90% сільського населення володіли лише 20% землі).

4. Непомірні податки.

5. Бідність, злидні та голод.

6. Проникнення іноземних держав у Китай.

7. Наплив іноземних товарів, що розоряло місцевих ремісників.

Характер повстання — антифеодальна, антиколоніальна боротьба.

Рушійні сили повстання:

селяни, міська біднота, шахтарі, ремісники, частина дрібних торговців і феодалів. Повстання охопило південні та центральні провінції Китаю, великі міста Ханькоу, Ханьян, Учан уздовж великої китайської річки Янцзи. Повсталі захопили м. Нанкін і перетворили його на столицю своєї держави — Тайпін тяньго. Загони тайпінів за широкої підтримки народу з боями пройшли територію 17 провінцій та оволоділи понад 600 великими і малими містами.

Заходи тайпінів

1. Заснували нову державу, обравши імператором одного зі своїх керівників — Хун Сюцюаня.

2. Видали закон, за яким земля забиралася у поміщиків і розподілялася за кількістю їдоків.

3. Зменшили податки з селян і орендну плату, скасували боргові зобов’язання бідняків, а багатіїв обклали даниною.

4. Уперше в історії Китаю тайпіни проголосили про рівність чоловіків і жінок.

Не дозволялося купувати наречених, було заборонено варварський звичай бинтувати ноги дівчаткам.

5. Скасували катування і запровадили відкритий суд.

Причини поразки повстання

1. Погане озброєння повсталих.

Тайпіни були озброєні луками і стрілами, списами, кремінними рушницями, застарілими чавунними гарматами, захопленими в імператорських військах, навіть умільці виготовляли гармати з дерева, стволи яких після кількох пострілів розривалися.

2. Повстанці діяли розрізнено і непогоджено.

3. Не було чіткої мети.

4. Стихійність повстання.

5. Суперечки в таборі повсталих.

6. Допомога іноземців (англійців і французів) у придушенні повстання.

7. Тісний союз маньчжурських, китайських феодалів з іноземними державами в боротьбі проти повсталих.

Значення повстання

1. Повстання стало славною сторінкою в історії визвольного руху народів Азії.

2. Воно значно ослабило Цінську династію та феодальний лад у цілому.

3. Було початком народної збройної боротьби за незалежність Китаю, яка не припинялася протягом XIX ст.

4. Залишило глибокий слід у народній пам’яті, ставши взірцем боротьби за визволення Китаю від маньчжурського та іноземного поневолення.

5. Надибало наступних борців за свободу і незалежність Китаю.

Економічне проникнення в країну західних держав

1757 р. було видано указ, який поклав початок політиці ізоляції Китаю від інших країн. Політика самоізоляції Китаю сприяла збереженню реакційних феодальних порядків і завдала шкоди його економічному, соціальному й культурному розвиткові.

Утім у XIX ст. у Китай почали проникати іноземні держави, які нав’язали там цілу низку нерівноправних договорів, особливо в наслідок англо-китайської війни 1840 — 1842 pp. та англо-франко-китайської війни 1856 — 1860 pp. (так званих „опіумних” воєн, коли китайські власті заборонили англійським купцям привозити в Китай опіум, а у відповідь

колонізатори почали війни проти Китаю). Нерівноправні договори встановлювали для європейців низькі митні збори, збільшували контрибуцію, яку виплачував Китай іноземцям, іноземці не підкорялися китайським законам, їх не міг судити китайський суд, а тому обмежували державний суверенітет Китаю. Китай став напівколонією провідних капіталістичних держав (Великої Британії, Франції, США, Росії), які отримали торговельні, митні, правові, економічні, політичні привілеї. Китай наповнився європейськими й американськими товарами.

Особливо активною була політика Великої Британії у Китаї. Наприкінці XIX ст. вона мала:

• найбільшу кількість фірм у Китаї;

• їй належала половина всіх капіталовкладень у китайські залізниці;

• надала Китаю п’ять із семи великих кредитів;

• англійські офіцери контролювали китайські збройні сили, командували кількома військовими формуваннями тощо.

Напівколонія — країна, яка формально зберегла незалежність за умов обмеженого суверенітету, а фактично перебуває в повній економічній і політичній залежності від однієї або кількох європейських країн.

Народи Африки під владою європейських колонізаторів

Колоніальні загарбання в Африці розпочали в XV ст. португальці, які на узбережжі засновували невеликі території — бази для подальших завоювань.

• У XVII ст. англійці, французи та голландці закріпилися на Золотому березі (сучасна Гана).

• Французький загін заснував форт у гирлі річки Сенегал. Голландці захопили мис Доброї Надії, створили Капську колонію.

• Голландські колоністи — бури — загарбували землі корінного населення, перетворювали жителів на рабів. Після того як Капську колонію захопила Велика Британія (початок ХІХ ст.), більшість бурів вирушила на північний схід, до річок Оранжева та Вааль, де вони заснували республіки Оранжеву та Трансвааль.

Упродовж XVIII — першої половини XIX ст. народи Африки вели боротьбу проти колонізаторів. Колонізатори використовували в Африці військово-технічну відсталість, роз’єднаність її народів, зраду багатьма феодалами й племінними вождями народних інтересів. Проте через народний опір європейцям удалося загарбати в більшості прибережні території, в глибину материка вони ще мало проникали. В цей період організовувалося багато експедицій дослідників, місіонерів, торговців для вивчення внутрішніх районів Африки, їх народів і багатства. Англійський вчений Давид Левінгстон у 40—70-х роках XIX ст. дослідив величезні райони Центральної і Південної Африки. На континенті колонізатори захопили лише 11% її території.

Колонізатори вивозили із Африки слонову кість, дорогоцінності, довгий період існувала работоргівля.

На 70-ті роки XIX ст. величезні простори всередині Африки були ще майже не відомі європейцям. Колоніальний поділ цих територій між капіталістичними державами відбувся наприкінці XIX — на початку XX ст. Кровопролитні, часом дуже жорстокі загарбницькі війни вели провідні держави Європи:

• Франція — у Північній, Західній та Екваторіальній Африці;

• Велика Британія — у Південній Африці.

Війни вели також Бельгія, Португалія, Німеччина, Італія, Іспанія, які прагнули заволодіти африканськими землями.

У середині XIX ст. французькі колонізатори одержали концесію на будівництво Суецького каналу. Його прорили за проектом французького інженера Лессепса єгипетські селяни. Роботи велись 11 років. За цей час на будівництві загинуло від виснажливої праці 120 тис. осіб. Наприкінці 1869 р. канал відкрито для судноплавства між Середземним і Червоним морями. Африку було поділено між провідними європейськими державами:

• Велика Британія — Золотий Берег, Нігерія, Південно-Африканський Союз, Бечуаналенд, Родезія, Кенія;

• Франція — Алжир, Марокко, Західна Африка, Екваторіальна Африка, Мадагаскар;

• Португалія — Гвінея, Ангола, Мозамбік, Східний Тімор;

• Бельгія — Конго;

• Німеччина - Ліберія, Камерун, Того, Невільничий Берег;

• Італія — Сомалі, Ерітрія;

• Іспанія — Марокко.

На загарбаних територіях колонізатори нещадно придушували всі спроби місцевого населення відстояти свою свободу.

Міжнародні відносини в 1871 — 1900  pp.

Геополітичні наслідки франко-німецької війни

Франко-німецька війна привела до об’єднання Німеччини, що дало могутній поштовх її економічному розвиткові.

У 90-х роках XIX ст. Німеччині вдалося обігнати Велику Британію у деяких важливих галузях промисловості і вона стала могутньою індустріальною державою.

Франко-німецька війна внесла глибокі зміни в систему міжнародних відносин у Європі.

1. Ще більше загострилися суперечності між Францією та Німеччиною.

2. Франко1німецькі відносини вплинули на взаємовідносини інших європейських держав.

3. Німеччина прагнула домогтися міжнародної ізоляції Франції.

4. Франція, ослаблена війною, прагнула виграти час для відновлення військового потенціалу й активно шукала союзників на континенті.

5. Різко загострилися суперечності Німеччини і Великої Британії за колонії.

6. Великі промисловці, фінансисти і юнкерство ставили завдання, що далеко виходили за межі європейського континенту, наполегливо штовхали правлячі кола до війни за переділ світу.

7. Європейські країни остаточно відмовилися від європейської політики, за якої великі держави прагнули спільно розв’язувати спірні питання.

8. Відбулося перегрупування політичних сил у Європі і велася підготовка до світової війни.

9. На кінець XIX ст. зростають військові витрати провідних держав світу.

	США	Велика Британія	Франція
Частка у бюджеті (%)	47	43	41
Загальна сума (млрд доларів)	1,1	0,7	1,2

Мета воєн

1. Загарбання нових земель.

2. Розширення ринків збуту для своїх товарів.

3. Боротьба з суперниками за колонії.

Агресія — напад, використання збройної сили однієї держави проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави.

Союз трьох імператорів

(1873-1887 рр.)

6 травня 1873 р. Росія і Німеччина підписали союзний договір.

6 червня 1873 р. Аналогічний договір підписали Росія і Австро-Угорщина. Так утворився Союз трьох імператорів, завдяки чому Франція була ізольована, а Німеччина мала панівне становище на європейському континенті.

Імператори Росії (Олександр ІІ), Німеччини (Вільгельм І), Австро-Угорщини (Франц Йосип) домовилися, що в разі нападу на одну із сторін надаватимуть військову допомогу 200-тисячним військом.

Першу тріщину коаліція дала під час близькосхідної кризи 1875 — 1878 pp.

На Берлінському конгресі 1878 p., на якому було переглянуто умови Сан-Стефанського договору між Росією і Туреччиною, стали відчутними для Росії ворожі позиції Німеччини, Австро-Угорщини, що змінило ставлення Росії до своїх союзників. Німеччина не підтримала домагання Росії на Балканах. У свою чергу, Росія відмовлялася дотримуватися нейтралітету на випадок війни Німеччини та Франції. Неможливо було вирішити питання постачання німецьких товарів до Росії на пільгових правах, бо взаємно були підвищені мита на ввезення товарів і між ними почалася справжня митна війна. Франція надала грошову позику Росії — все це значно погіршило російсько-німецькі відносини.

7 жовтня 1879 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали союзний договір, спрямований проти Росії.

Усе це унеможливило подальше існування Союзу.

Союз трьох імператорів проіснував до 1887 р.

Загострення англо-німецького колоніального суперництва

Наприкінці XIX ст. найгострішими були суперечності між Великою Британією та Німеччиною.

Велика Британія була найбільшою колоніальною імперією. Наявність могутнього флоту, міцного становища на міжнародній арені сприяли необмеженим можливостям переміщення англійського капіталу в колоніях і у світі. За експортом капіталів Велика Британія посідала перше місце у світі.

Територія Великої Британії була у 140 разів меншою за територію 57 колоній із населенням 500 тис. осіб, якими вона володіла.

Німеччина в економічному аспекті бурхливо почала розвиватися значно пізніше, тому під час колоніального поділу світу їй дісталося значно менше колоній, ніж іншим державам. Але у 90-ті роки XIX ст. вона, завдяки розвиткові промисловості, випереджала Велику Британію за обсягом промислового виробництва. Німеччина почала готуватися до війни за переділ уже поділеного світу.

Така політика Німеччини змусила Велику Британію перейти від політики „блискучої ізоляції” до політики утворення союзів з іншими державами. Вона пішла на зближення з Францією та Росією, сподіваючись використати їхні війська проти Німеччини.

Утворення нових незалежних держав на Балканах

Унаслідок національно-визвольної війни народів Балканського півострова, ослаблення Османської імперії та під час російсько-турецької війни 1877 — 1878 pp. згідно з підписаним Сан-Стефанським мирним договором утворилася Болгарська держава. Чорногорія, Сербія, Румунія отримали повну незалежність.

Це викликало незадоволення інших великих держав, які домоглися перегляду умов Сан-Стефанського мирного договору.

Згідно з Берлінським трактатом лише Північна Болгарія отримала державність, а її південна частина залишалася в складі Османської імперії.

Сербія і Чорногорія втратили частину своїх територій, що були здобуті під час війни.

1882 р. Сербію було оголошено королівством, яке орієнтувалася на Австрію.

Румунію теж було проголошено королівством.

Ще значні території Балканського півострова залишалися під владою Османської імперії, Австро-Угорщини та Росії, що згодом привело до нових міжнародних криз.

Утворення Троїстого союзу і загострення російсько-німецьких відносин

Погіршення відносин із Росією зумовило військово- політичне зближення Німеччини й Австро-Угорщини.

1879 р. Уряди Німеччини та Австро-Угорщини уклали секретний договір, що передбачав взаємодопомогу під час нападу Росії на одну з цих держав і доброзичливий нейтралітет під час війни з будь-якою іншою європейською державою.

Згодом, використавши італо-французьке колоніальне суперництво, Німеччині вдалося залучити до коаліції Італію.

1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина та Італія уклали секретний союзний договір про взаємодопомогу у війні з Францією та спільний виступ у разі нападу на одного з учасників двох чи більше європейських країн.

Так виник Троїстий союз Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, який започаткував розкол Європи на ворожі військові угруповання. Цей союз було укладено на 5 років і в подальшому поновлювався аж до 1915 р.

Оформлення англо-франко-російського альянсу

1888 р. Німецький імператор Вільгельм II оголосив про проведення "нового курсу" в зовнішній політиці — підготовки до війни з Францією і Росією. Ці події та утворення Троїстого союзу в Європі прискорило військово-політичне зближення Франції та Росії.

1891 р. Франко-російський союз було оформлено консультативним пактом, а у 1892 р. його доповнено підписанням секретної військової конвенції про спільні дії у разі війни з Німеччиною. Конвенція мала зберігати силу на весь період існування Троїстого союзу. Вона була ратифікована наприкінці 1893 р.

Франко російський союз 1891 — 1893 pp. на деякий час відновив рівновагу в Європі. Це був союз „вершника і коня”, в якому роль вершника виконувала Франція.

Перехід Німеччини до „світової політики”, боротьба її за колонії, бажання закріпитися на Близькому Сході, її прагнення до переділу сфер впливу в Африці різко загострили англо-німецькі суперечності і занепокоїли Велику Британію.

Економічне, політичне, колоніальне суперництво двох країн доповнилося суперництвом на морях. У 1898 р. Німеччина розгорнула будівництво могутнього військового флоту.

Різке посилення військової та морської могутності Німеччини, її територіальні претензії створювали реальну загрозу для Великої Британії, що стала шукати союзників, відмовившись від принципу „блискучої ізоляції”, суть якого полягала в тому, щоб не пов’язувати себе ніякими союзами з іншими країнами.

1904 р. Після врегулювання взаємних претензій в Африці Велика Британія уклала військово-політичну угоду з Францією, що дістала назву Антанта („сердечна згода”), про розширення сфер впливу й взаємну підтримку для їх збереження.

1907 р. Росія підписала з Великою Британією конвенцію про поділ сфер впливу в Ірані, Афганістані та Тибеті.

Унаслідок угод 1904—1907 pp. остаточно оформився військово-політичний блок трьох держав — Великої Британії, Франції та Росії.

Панамериканізм

Політична доктрина, що пропагує створення воєнно- політичного блоку всіх країн Американського континенту під зверхністю США. Стверджується про перевагу американської нації і доводиться необхідність та справедливість .панування її на Американському континенті.

Базувалася на декларації основних принципів зовнішньої політики США, що були проголошені президентом США Дж. Монро у 1823 р. Основне гасло — „Америка для американців”. Уряд США проголосив, що не допустить втручання будь-кого у справи американських країн.

Ці принципи використовувалися США як проти країн Латинської Америки, так і проти європейських країн. США застосовували її в різні історичні періоди, тоді, коли це було вигідно.

США у міжнародних відносинах

Лідерство США за темпами економічного розвитку у другій половині XIX ст. перетворило її на провідну країну світу, яка завдяки активній експансіоністській політиці значно посилила свій вплив у всій західній півкулі.

Напрями зовнішньої політики США

1. Зростання військових витрат Наприкінці XIX ст. США:

• взяли курс на будівництво великого військово- морського флоту, оснащеного згідно з найновішими досягненнями науки і техніки;

• збільшили витрати на військові потреби.

2. Методи боротьби:

• перейшли до колоніальних загарбань;

• використовували політику „великого кийка”, тобто відкрите збройне втручання у внутрішні справи слабких і малих держав;

• використовували „дипломатію долара”, яка вела до економічного закабалення багатьох країн Світу.

3. Боротьба за переділ світу:

• анексія Гавайських островів (1898 p.), що їх розглядали як стратегічно вигідні позиції для подальшої експансії США до Східної Азії;

• Іспано-американська війна 1898 р.

США приваблювали колонії Іспанії, яка на той час була дуже ослабленою. Приводом до війни став вибух на рейді Гавани американського військового корабля „Мейн”. США поклали вину на Іспанію та оголосили їй війну (1898 p.).

Ця війна тривала три місяці; втрати США становили 18 осіб убитими і 68 — пораненими.

Морські операції іспано-американської війни:

— битва в Манільській бухті, де американці потопили іспанський флот із 14 бойових кораблів, а самі втрат не зазнали;

— битва біля м. Сант-Яго, де іспанці втратили всі кораблі (4 броненосці та 2 міноносці), 375 осіб убитими і 1732 — поранених.

Втрати американців у цій битві — 1 убитий і 10 поранених. Внаслідок цієї війни США здобули Пуерто-Ріко, Філіппіни, Гуам.

Куба підпала під протекторат США.

Протекторат — форма колоніальної залежності, за якої одна держава (протектор) бере на себе здійснення зовнішніх зносин іншої держави, захист її території й фактично ставить під свій контроль її внутрішні справи.

Експансія — розширення сфери панування, впливу (буває територіальна, економічна, політична).

4. Американська експансія в Латинській Америці

Унаслідок американо-іспанської війни американці забезпечили собі право спорудження на Кубі військово-морських об’єктів, що створювало плацдарм для подальшої експансіоністської політики США у Центральній і Південній Америці.

США активно підтримували „доктрину Монро”, висунену ще у 1823 р. президентом Дж. Монро під гаслом „Америка для американців”.

У 1899 — 1900 pp. США провели першу загальноамериканську конференцію, яка ухвалила заснування Міжнародного союзу американських республік.

Політика „великого кийка” виправдовувала відкрите втручання США у внутрішні справи латиноамериканських держав.

„Політика долара” полягала у наданні латиноамериканським країнам позик, фінансово-економічної допомоги, що ставило їх у повну економічну залежність від північного сусіда.

США підписали вигідні договори з багатьма країнами Латинської Америки.

5. Політика „відчинених дверей” у Китаї

США, спираючись на свою економічну могутність, оголосили стосовно Китаю політику „відчинених дверей”, з якою виступив державний секретар США Хей, вимагаючи надати всім великим країнам „рівні можливості” в Китаї, щоб згодом поступово витіснити всіх із Китаю і перетворити його на сфери свого впливу.

Зовнішня та колоніальна політика Японії

Наприкінці XIX ст. зовнішня політика Японії — агресивна. Японія стала на шлях агресії проти сусідніх народів.

Причини

1. Правлячі кола Японії прагнули стимулювати розвиток своєї промисловості через захоплення зовнішніх ринків і джерел сировини.

2. Японія намагалася здійснити переділ землі уже поділеного світу військовою силою.

3. Перетворення Японії в сильну воєнну державу з добре оснащеною армією і могутнім військово-морським флотом.

4. Відбувалося ідеологічне обґрунтування завойовницької політики Японії. Було висунено лозунг “Азія для азійців”, що насправді означав “Азія для японців”.

Готуючись до війни з Китаєм, Японія швидко провела реорганізацію армії і довела її чисельність до 200 тис. вояків. Інтенсивно споруджувався морський флот, за кордоном

купували найновіші на той час види озброєння. Частка воєнних витрат у державному бюджеті становила 30%.

1894 - 1895 pp. Японо-китайська війна, під час якої Китай мав значні поразки на суходолі і на морі. Було підписано принизливий для Китаю Сімоносекський мирний договір. Японія захопила о. Тайвань і островиПенхуледао, що стали початком створення Японської колоніальної імперії.

Японо-китайська війна започаткувала японську експансію в усьому Тихоокеанському регіоні.

Міжнародний вплив Японії зростав. Японія домоглася від європейських держав і США скасування нерівноправних договорів. Першою від такого договору відмовилася Велика Британія у 1894 р.

Наприкінці XIX ст. Японія поряд з іншими провідними країнами взяла участь у поділі Китаю на сфери впливу й установила свій контроль над провінцією Фудзян.

У 1900 р. Японія брала участь у придушенні повстання китайського народу проти іноземних загарбників.

Висновки

1. Наприкінці XIX ст. Японія не перетворилася на колонію капіталістичних держав, вона сама стала однією з найрозвиненіших держав Азії і почала пригноблювати народи Китаю та інші країни Сходу.

2. Загарбання Японії на Далекому Сході привели до нової розстановки сил провідних держав світу на Далекому Сході.

3. Ще більше посилилися суперечності між імперіалістичними державами за переділ світу.

Тема 6. Культура  народів світу наприкінці XVIII - у XIX ст.

Розвиток науки і техніки

Розвиток науки

Відкриття в галузі природничо-математичних наук

Розвиток ринкових відносин потребував освічених людей. Будівництво фабрик, залізниць, мостів, удосконалення машин, механізмів вимагали складних і точних розрахунків. Зросло значення науки для розвитку техніки. Численнішою стала інтелігенція. Розвиток промисловості і сільського господарства підштовхував науку до вивчення нових проблем, у свою чергу, на основі наукових відкриттів створювали нові засоби виробництва.

Перші місце посіли фізика і хімія, які вивчають взаємозв’язки різних форм руху.

Галузь науки	Короткі відомості про вченого	Його відкриття
Математика	Микола Іванович Лобачевський (1792-1856) Російський вчений. Народився в сім'ї дрібного чиновника в Нижньому Новгороді. Вищу освіту здобув у Казанському університеті, де й працював довгий період часу. У 23-річному віці здобув звання професора, деякий час був деканом фізико- математичного факультету, а у 1827 — 1846 pp. — ректором Казанського університету.	Створив неевклідову геометрію. 1. Відкриття М. І. Лобачевського 1826 р., опубліковано в 1829 — 1830 pp., не дістало визнання сучасників, але радикально змінило уявлення про природу простору. 2. Значною мірою вплинуло на розвиток механіки, фізики, астрономії, теорії ймовірності, математичного аналізу, математичного мислення
Математика, фізика, астрономія	П’єр Лаплас (1749 — 1827) Французький математик, фізик, астроном	Автор численних праць із тригонометричних рівнянь, математики, фізики, теорії капілярності, теплоти, акустики, геодезії. 1. Написав працю “Аналітична теорія ймовірності” (1812 p.). 2. Розробив теорію про виникнення Сонця й планет зі скупчення розжарених газів у праці “Трактат про небесну механіку”
Фізика	Роберт Майєр (1814-1878) Німецький вчений	1. Першим сформулював закон збереження енергії, 2. Теоретично розрахував механічний еквівалент теплоти (1842 p.). 3. Дослідив, як теплота, що виділяється під час згорання, перетворюється на механічну роботу парової машини
Фізика	Джоуль Джеймс (1818 — 1889) Англійський фізик	Експериментально обґрунтував закон збереження енергії (енергія не виникає і не зникає, а переходить з одного виду в інший)
Фізика	Дж. Томсон (1856 — 1940) Англійський фізик	Відкрив першу елементарну частинку — електрон, що належить до складу атома
Фізика	Генріх Герц (1857 — 1894) Німецький фізик	Експериментально довів існування електромагнітних хвиль
Фізика	П'єр (1859 — 1906) і Марія Кюрі Французький фізик. Працював разом зі своєю дружиною М. Скадовською- Кюрі	1. Дослідним способом довели, що під час випромінювання урану виділяються електрони та інші частинки з хімічними властивостями газу гелію. 2. Почався розвиток ядерної фізики
Фізика	Е. Резерфорд (1871 - 1937) Англійський вчений	1. Встановив, що за розпаду радіоактивних елементів виділяються три види проміння, і позначив їх трьома буквами грецького алфавіту: альфа-, бета- і гама-проміння. 2. Висунув ідею про будову атома, який складається з ядра та електронів, що рухаються навколо нього
Фізика	Антуан Бекерель (1788 — 1878) Французький фізик	1. Відкрив явище радіоактивності. 2. Виявив, що атоми урану самі по собі випромінюють особливі промені, які мають велику проникну здатність
Біологія	Чарльз Дарвін (1809 — 1882) Англійський вчений	Написав працю “Походження видів шляхом природного добору”, узагальнивши дані власних спостережень, досягнень сучасної йому біології та селекційної практики. 1. Створив теорію еволюції (історичного розвитку органічного світу Землі). 2. Еволюція, як гадав Ч. Дарвін, здійснюється внаслідок дії трьох чинників: змінності, спадковості, природного добору
Біологія	Теодор Шванн (1810 — 1882) Німецький вчений	Основоположник клітинної теорії. 1. Встановив, що тваринні і рослинні клітини в основному мають однакову структуру і виконують ту саму фізіологічну функцію. 2. Виникнення і розвиток організму відбуваються розмноженням клітин, їх безперервним оновленням і відмиранням. 3. Досліджував фізіологію травлення, анатомію нервової системи
Біологія	Грегор Мендель (1822 — 1884) Австрійський вчений	1. Основоположник учення про спадковість. 2. Започаткував розвиток генетики.
Біологія, медицина	Луї Пастер (1822 — 1895) Французький вчений. У 1888 р. створив і очолив Інститут мікробіології (його стали називати Пастерівськийінститут)	Основоположник сучасної мікробіології. 1. Відкрив природу бродіння. 2. Багато уваги приділив вивченню інфекційних захворювань. 3. Розробив метод профілактичної вакцинації проти низки інфекційних захворювань: курячої холери (1879 p.), сибірської виразки (1881 p.), сказу (1885 р.)
Медицина	3. Фрейд (1856 — 1939) Австрійський лікар- психіатр	1. Заснував вчення про психоаналіз. 2. Довів існування в людини психічної енергії, яка виливається в неврози за неможливості нормального прояву. 3. Його вчення мало практичне застосування в лікуванні нервових хвороб
Біологія	І. Павлов (1849 — 1936) Великий російський вчений, фізіолог, лауреат Нобелівської премії 1904 о.	1. Розробив вчення про вищу нервову діяльність. 2: Створив теорію умовних рефлексів. 3. Дослідив фізіологію кровообігу і травлення. 4. Довів, що в основі поведінки людини лежать фізіологічні процеси, які відбуваються в корі головного мозку
Хімія	Клод-Луї Бертолле (1748 —1822) Французький хімік	Засновник учення про хімічну рівновагу. 1. Розробив спосіб відбілювання хлором. 2. Відкрив бертолетову сіль, яку почали використовувати для виготовлення вибухових речовин
Хімія	Д. Менделєєв (1834 — 1907) Російський вчений, педагог, прогресивний громадський діяч. Він був не тільки великим ученим, а й чудовим педагогом, який виховував талановиту молодь	У 1869 р. відкрив періодичний закон хімічних елементів. Цей закон дав можливість Д. Менделєєву заявити про існування в природі нових елементів і визначити їхню атомну вагу. Залишив понад 500 наукових праць, серед яких — класичну „Основи хімії”, що була перекладена на всі європейські мови й перевидавалася багато разів. Сучасна наука вивчила 92 наявні в природі елементи і навчилася створювати штучні хімічні елементи, спираючись на вчення Менделєєва

Висновки

1. Обґрунтоване дослідами вивчення природи принесло людству великі відкриття законів матеріального світу.

2. Бурхливий розвиток наук про природу кінця XVIII — XIX ст. був тісно пов’язаний із формуванням та розвитком індустріального суспільства.

Розвиток промисловості і сільського господарства підштовхував науку до вивчення нових проблем, і в свою чергу на основі наукових відкриттів створювалася нова техніка.

3. Відкриття природничих наук мали великий вплив на розвиток технічного прогресу та виробництва.

4. Збільшення наукових знань, яке було безпосередньо пов’язане з потребами виробництва, науково-технічним прогресом, в свою чергу дало науці нову технічну базу і великий поштовх для її дальшого розвитку.

5. Наука перетворилася на основу для задоволення практичних потреб держави й суспільства.

Суспільні науки

Розвиток філософської думки кінця XVIII - початку XIX ст. Філософія — наука, що пояснює закони розвитку природи, суспільства, осмислює основні проблеми існування людини, можливості й межі людської самореалізації. Філософи кінця XVIII — початку XIX ст. намагалися пояснити навколишній світ, людське суспільство і можливості людського розуму. Цей період дав видатних мислителів, які висували десятки геніальних ідей, що потребували свого усвідомлення поколіннями людей.
Еммануїл Кант (1724 — 1804)	Філософ і природознавець. Перший із представників німецької класичної філософії. Він уважав, що людські вчинки, які в сукупності становлять людську історію, визначаються загальними законами природи, але є “речі в собі”, яких пізнати не можна. Ідеї Бога, свободи, безсмертя теоретично доказати неможливо, вважав І. Кант, але вони водночас є істинами “практичного розуму”, необхідною умовою моральності. В І. Канта ідеї діалектики (вчення про розвиток) межували з матеріалістичними поясненнями світу.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 — 1831)	Німецький філософ. Створив теорію розвитку — діалектику. Він вважав, що розвиток — це подолання внутрішніх суперечностей, протилежностей, переходу кількості в якість. У світі відбувається постійний процес розвитку і змін, але природу і суспільство вважав втіленням духовної сутності — “абсолютної ідеї”.
Людвіг Фейербах (1804 — 1872)	Німецький філософ-матеріаліст. Спочатку був послідовником поглядів Г. Гегеля, але згодом піддав критиці гегелівський ідеалізм. У центрі філософії Фейербаха — людина, яку вважав вищим вираженням природи, підкреслюючи єдність людини і природи. Вважав, що мислення не божа суть, а природна людська здатність, яка невіддільна від мозку. Виступав проти релігійного твердження про безсмертність душі.Основу моральності вбачав у прагненні людини до щастя, яке буде досягнуто ’’релігією любові Я і ТИ”. Мав великий вплив на формування матеріалістичних поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса.
Висновки 1. Еммануїл Кант, Георг Гегель і Людвіг Фейербах стали духовними символами великих змін, що їх переживала Європа з часів Французької революції кінця XVIII ст. 2. Вони осмислювали сутність світу та буття людини. 3. Їхні теорії стали тим підґрунтям, на якому розвивалася вся подальша філософія.

Розвиток філософської думки другої половини XIX ст.

1. У середині XIX ст. формується „Філософія життя”, представниками якої є Артур Шопенгауер (1788 — 1860), Фр. Ніцше (1844 — 1900).

А. Шопенгауер твердив, що розум в житті людини і в світі відіграє скромну роль. Велика роль „світової волі”, а не розуму.

Фр. Ніцше дальше розробляє вчення А. Шопенгауера про те, що основою життя є не розум, а воля, хотіння, прагнення. Головну увагу приділяв критиці християнства і раціоналізму, які нібито „пригнічують волю до життя”. Проповідував культ сили. Він стверджував: „Хай гинуть слабкі, їм треба допомогти в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття”, „Величезна більшість людей не має права на існування”.

Ідеї Дж. Ніцше були використані німецьким фашизмом у ХХ ст.

2. Формується позитивізм як форма філософії, що проходить у своєму розвиткові низку етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні ідеї залишаються практично незмінними.

Основні ідеї позитивізму сформулював Огюст Конт (1798 — 1857). Він вважав, що завдання полягає в створенні нової „позитивної” філософії, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити за допомогою спостережень.

3. Розвивається вчення про психоаналіз, засновником його є австрійський психіатр 3. Фрейд (1856 — 1939), який розглядав психіку як щось самостійне, що існує незалежно від суспільства, тлумачив індивідуальне життя та історію суспільства як прояв несвідомих потягів людини і цілих народів. Він доводив існування несвідомого як найважливішого компонента людської свідомості.

4. Прихильники гуманістичної філософської школи виступали за створення умов для всебічного розвитку особистості, забезпечення свободи та задоволення її земних потреб.

Розвиток економічної думки

К. Маркс, вирішуючи теоретичні проблеми, звертається до практики як найефективнішого способу розв’язання соціальних завдань. Важливі його праці «До критики політичної економії», «Капітал», у яких він розвиває своє економічне вчення. Спираючись на здобутки попередньої економічної думки, К. Маркс аналізує капіталістичне суспільство і доходить

висновку, що в основі всіх соціальних суперечностей лежить приватна власність на засоби виробництва. Тому, за К. Марксом, розв’язання й усунення суспільних конфліктів можливе лише за умови знищення приватної власності.

Розвиток соціальної думки

1. Наприкінці XIX ст. поширюється така наука, як соціологія — наука про розвиток суспільства. Основи соціології заклав Огюст Конт (1798— 1857), який закликав у соціології використовувати методи природничий наук.

2. Видатним німецьким соціологом, засновником розуміючої соціології був Макс Вебер (1864 — 1920), який вважав, що людські дії через їх раціональну мотивацію можна зрозуміти. Він уважав, що у соціальній реальності діють не закони, а цінності, що для кожної епохи мають свій сенс і їх можна розкрити через логічні конструкції вчених, їх узагальнення, віддалені від реальної дійсності.

3. Французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858 — 1917) сформулював теоретичні проблеми соціологічного пізнання, про визначальну роль духовних чинників (моралі, релігії) щодо матеріальних.

4. Англійський соціолог Герберт Спенсер (1820 — 1903) стояв на позиціях еволюціонізму, тобто відстоював ідею поступового розвитку суспільства без революційних катаклізмів.

5. Поширюється соціальний дарвінізм, згідно з яким розвиток суспільства визначається біологічними закономірностями природного відбору і що в цьому природному відборі виживають найпристосованіші.

Розвиток політичної думки

1. У працях “До вічного миру”, “Метафізичні початки вчення про право” І. Кант обґрунтував ідею правової держави, вічного миру між народами. Він уважав, що держава має право відповідати принципам права.

2. Гегель розглядав теоретичні проблеми держави, права, громадянського суспільства.

3. К. Маркс будує концепцію „розумної держави” й розумного суспільства, в якому всі люди матимуть рівні права, одинакові соціальні можливості, всі необхідні умови для всебічного гармонійного розвитку людини.

4. Німецький політичний діяч Едуард Бернштейн (1850 — 1932) сформулював концепцію соціал-демократії. Він відкинув основні положення марксизму про соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату як основні засоби розв’язання конфлікту між капіталом і найманою працею, а виступав за здійснення соціальних реформ.

5. У праці „Політика як покликання і професія” німецький вчений М. Вебер розробив проблеми релігійних основ тогочасного капіталістичного суспільства, бюрократії як професійної групи державних управлінців, легітимності державної влади та етики політичної діяльності.

Розвиток техніки

Кінець XVIII ст. У Великій Британії почали широко використовувати механічні прядильні, бавовноочисні, парові машини, ткацькі верстати.

XIX ст. Фабричне виробництво поширилося в багатьох країнах Європи та Північної Америки.

XIX ст. — століття заліза, машин і парового двигуна.

Основні риси розвитку промисловості від кінця XVIII до середини XIX ст.

1. Розвиток фабричного виробництва.

2. Революція в знаряддях праці.

3. Основний двигун — парова машина.

4. Сталь — основний матеріал для виготовлення інструментів і машин.

5. Масове виготовлення стандартних деталей.

6. Головний вид палива — кам’яне вугілля.

7. У розвинених країнах світу відбувався науково- технічний прогрес.

Науково-технічний прогрес — взаємопов’язаний, поступальний розвиток науки і техніки.

Основні риси розвитку промисловості в другій половині XIX ст.

1. Відбулося завершення промислового перевороту.

2. Здійснюється процес індустріалізації — створення великої машинної індустрії, що виготовляє машини й устаткування та є базою для розвитку всіх галузей промисловості.

3. Розвивається нова техніка та нові технології.

4. Частка промислового виробництва перевищує частку виробництва сільськогосподарської продукції.

5. В енергозабезпеченні промислового виробництва та транспорту велику роль відіграє електрика, яку почали виробляти з допомогою динамомашин (перші зразки яких з’явилися в 70-х роках XIX ст.).

6. З’явився новий клас моторів.

7. Головним видом палива стала нафта.

8. У промисловому і транспортному будівництві використовуються якісні марки сталі.

9. Відбувається науково-технічний прогрес.

10. Формується індустріальне суспільство у провідних державах світу — Великій Британії, Німеччині, Франції, США, Японії.

11. Відбувається мілітаризація економіки, яка веде до зростання непродуктивних витрат. Внаслідок гонитви озброєнь нові технічні винаходи впроваджуються у військове виробництво.

12. Зростає роль держави в розвитку економічних процесів. Державні субсидії, замовлення, регулювання почали використовувати в багатьох провідних країнах світу.

13. Швидкими темпами прокладали залізниці.

Протяжність залізничної мережі всього світу

Рік	Протяжність, км
1830	332
1835	8000
1850	30000
1870	200000

Метою впровадження науки і техніки у виробництво було:

• одержання великих прибутків;

• зміцнення своїх економічних позицій;

• перемога у конкурентній боротьбі.

Індустріальне суспільство — тип суспільства, який визначають рівнем розвитку техніки, індустріального розвитку.

Розвиток техніки

Винахідник	Дата винаходу	Винаходи	Значення
У текстильному виробництві
Ж. Жаккард (1752 — 1834) Французький винахідник	1806 — 1808pp.	Створив машину для виготовлення тканин із візерунками завдяки різному розміщенню кольорових ниток (машинаЖаккарда)	1. Дає можливість окремо управляти кожною ниткою. 2. Почалося масове виготовлення декоративних тканин, килимів тощо
У металургії
Генрі Бессемер (1813 -1898) Англійський винахідник, який мав понад 100 патентів на винаходи в різних галузях техніки	1855 р.	Сконструював ківш (конвертор), який перевертається, для виробництва сталі (бессемерівський процес)	1. Дало можливість збільшити продуктивність праці в багато разів. 2. Значно прискорився процес виробництва сталі. 3. Значно зросло виробництво сталі
		Відкрито новий спосіб виплавлення сталі — конверторний	Конверторне виробництво — це виробництво сталі в конверторах продуванням рідкого чавуну повітрям або киснем
С. Томас (1850 — 1885)	1878 р.	Створив конверторний спосіб перероблення фосфористого чавуну в сталь	1. Впроваджено у виробництво під назвою „томасівський процес”. Томасівський процес — це перероблення рідкого фосфористого чавуну в сталь продуванням повітря в конверторі. 2. Давало змогу одержувати якісну сталь
		Винайдено спосіб одержання алюмінію за допомогою електролізу	1. Знизило вартість алюмінію в тисячу разів. 2. Створило можливості використання його в промисловості
Едуард Каупер (1819 — 1893) Англійський винахідник	1857р.	Створив доменний нагрівач повітря (каупер) який працював на газах, що виділяються з доменної печі	1. Дав можливість знизити кількість використаного палива в домнах. 2. Значно зросла продуктивність праці
П'єр Мартен (1824 — 1915) Французький металург	1864 р.	Сконструював піч для одержання сталі переплавленням чавуну в суміші з залізним або сталевим брухтом і шлаками	1. Відкрив новий спосіб одержання литої сталі (мартенівський спосіб). 2. Значно прискорився процес виробництва сталі. 3. Відкрив можливість різкого підвищення якості сталі
Машинобудування та металообробка
Е. Уїтні (1765 — 1825)	1793 р. 1818р.	1. Винайшов першу бавовноочисну машину. 2. Побудував фрезерний верстат. 3. Винайшов кілька металорізальних інструментів	1. Заклав основи масового виробництва техніки. 2. Значно зросла продуктивність праці
Джеймс Несміт (1808 — 1890) Англійський промисловець, інженер, винахідник	1839 р. патент 1842 р. 1834 р.	1. Виготовив паровий молот. 2. Виготовив декілька металообробних верстатів. Заснував велике машинне підприємство	1. Використовувався для механічного кування великих частин машин. 2. Дав можливість регулювати силу удару з великою точністю. 3. Постачав до Росії парові молоти і верстати
Джозеф Вітворт (1803 — 1887) Англійський інженер, промисловець	1841р.	1. Запропонував використати певні калібри для нарізання гвинтів і гайок. 2. Створив точну вимірювальну машину. 3. Розробив систему стандартизації різьби, калібрів тощо.	Започаткував стандартизацію деталей
	1835 p.	4. Винайшов токарно- гвинторізний верстат	Було створено міцну основу для розвитку машинобудування
	50-ті роки XIXст.	Створено перші верстати- автомати
Н. Отто (1832- 1891)	1876 p.	Створив чотиритактний газовий двигун внутрішнього згорання	Його застосували в першому автомобілі Г. Даймлера і К. Бенца (Німеччина)
Р. Дізель (1858-1913) Німецький конструктор	1897 p.	Створив двигун внутрішнього згоряння, названий його іменем	Його застосували: у першому літаку братів У. і О. Райт (США), у першому дизельному локомотиві (тепловозі) в Німеччині
	1893 p.	Г. Форд випробував перший автомобіль своєї конструкції	1. Через два десятиліття промисловість випускала більш як півмільйона автомобілів на рік. 2. Це спричинило інтенсивне будівництво доріг
	Початок XX ст.	На автомобільному заводі Форда вперше було застосовано конвеєр	1. Це сприяло випуску масової стандартизованої продукції. 2, Значно зросла продуктивність праці
Транспорт
Джордж Стефенсон (1781 - 1848) Англійський винахідник	1814р. 1825 р. 1863 р.	Збудував паровоз. Збудував першу залізницюДарлінгтон —Стоктон У Лондоні було побудовано першу підземну залізницю від одного 3 вокзалів до центру міста.	Започаткував розвиток залізничного транспорту. Так почалась історія метро
Роберт Фултон (1765 — 1815) Американський винахідник	1807 р.	Побудував перший у світі колісний пароплав “Клермонт”	1. Почали широко використовуватися для перевезення вантажів. 2. Почалися рейди цих кораблів через океан до Індії та інших країн світу
	40-ві роки XIX ст. 50-60-ті роки XIX ст.	Корпуси кораблів почали робити зі сталі. Вітрильний морський флот у країнах Заходу було замінено пароплавами	3. Згодом колеса, які швидко ламалися у морських хвилях, було замінено гребними гвинтами. Збільшувався тоннаж парового флоту Проте у всьому світі ще переважали дерев’яні вітрильні судна
Повітроплавання
Брати Монгольф’є Жозеф (1740—1810), Етьєн (1745-1799)	5 червня 1783 р.	Відправили в експериметальний політ на повітряній кулі барана, півня і качку.	Почалося дослідження Повітроплавання
Французькі винахідники	21 листопада 1783 р.	Здійснили перший політ на повітряній кулі, наповненій гарячим повітрям
Шарль Французький фізик	1783 р.	Відкрив спосіб виготовлення лаку для надання матеріїгазонепроникнення і наповнив повітряну кулю воднем, на якій і здійснив політ над Парижем	1. Під час Французької революції ХVIІІ ст. їх використовували для воєнних потреб, щоб спостерігати за полем бою. 2. Аеростати також застосовували в Америці в період громадянської війни 1861 — 1865 pp.
Зв’язок
Морзе (1791 — 1872) Американський винахідник	1837 р. 1838 р. 1852 р.   Кінець 60-х років XIX ст.	Винайшов електромагнітний телеграфний апарат. Розробив телеграфний код (азбуку Морзе) Винайдено способи ізоляції кабелю. Прокладено кабель між Парижем і Лондоном. Прокладено перший телеграфний кабель дном Атлантичного океану з Великої Британії до Америки	Зросло значення засобів зв’язку Встановлено надійний зв’язок між країнами і континентами
А. Белл (1847 — 1922) Шотландець, із 1876 р. живу США	1878 р.	Винайшов перший телефон (дістав патент)	Сприяло зближенню віддалених районів
Т. Едісон (1847 — 1931) Американський винахідник і підприємець	1872 р.	1. Удосконалив телеграф і телефон. 2. Винайшов фонограф для запису звуку. 3. Організатор і керівник першої американської промислово- дослідної лабораторії. 4. Побудував першу у світі електростанцію суспільного користування	Усюди почали будувати телефонні станції, прокладали потужні лінії зв’язку
О. Попов (1859 — 1906) Російський винахідник, фізик і електротехнік	1895 р.	1. Винайшов електричний зв’язок без дротів (радіозв’язок). 2. Створив перший у світі радіоприймач	Сприяв використанню радіо як засобу зв’язку
Г. Маркові (1874 — 1937) Італійський винахідник і електротехнік. Нобелівська премія 1909 р.	1897 р.	Отримав патент на винахід радіоприймача

Висновки

1. Наприкінці XVIII ст. — у першій пол. XIX ст. бурхливий промисловий розвиток у країнах Європи став можливим завдяки відкриттям у галузі техніки.

2. У розвинених країнах світу відбувався науково- технічний прогрес, який зумовив докорінні, якісні зміни у розвитку техніки внаслідок застосування найновіших науково-технічних досягнень, які було здійснено в цей час.

Література і мистецтво

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час з’явилися твори, що становлять духовне надбання людства.

Причини розквіту літератури та мистецтва

1. Бурхливий розвиток більшості європейських країн.

2. Поглиблення наукової революції.

3. Посилення демократичних процесів у політичному житті.

4. Поширення прогресивних ідей.

Літературні напрями

Класицизм — напрям у літературі й мистецтві XVII — початку XIX ст. Йому притаманне звернення до античності, до творів класичного античного мистецтва (звідси й назва) як до ідеального взірця і норми, як до ідеалу формування гармонійної, вільної, гуманної особистості, як до зразків розумного і прекрасного.

Склався в XVII ст. у Франції в період розквіту абсолютизму, у XVIII ст. був пов'язаний з Просвітництвом, виразивши громадянські ідеали буржуазної революції. У 80 — 90-х роках XVIII ст. — напрям у німецькій літературі (“Веймарський класицизм”) у творах Й. Гете і Ф. Шіллера в період їхньої творчої співдружності у Веймарі. Поєднував реалістичну ясність, тонкий ліризм, показ строго організованих, ясних і гармонійних образів, довершених форм (П’єр Корнель, Жан Расін).

Романтизм — художній напрям у європейській та американській літературі й мистецтві наприкінці XVIII ст.

У творах письменників оспівувалося прагнення до свободи особистості, проголошувався культ внутрішнього світу людини, пафос особистої та громадянської незалежності, утвердження самоцінності духовно-творчого життя особистості, показ сильних почуттів, інтерес до національного минулого, іноді його ідеалізація.

Письменники й художники виступали проти підлості і лицемірства, створювали образи гордих, волелюбних героїв, відображали їхні пристрасті й боротьбу (Вальтер Скотт, Джордж Байрон, В. Гюго, Жорж Санд, ВільямБлейк).

Реалізм — художній напрям у літературі та мистецтві першої половини XIX ст., покликаний глибоко і правдиво відображати дійсність, правду життя (Генріх Гейне, О. де Бальзак, Фредерік Стендаль, О. Пушкін).

Критичний реалізм — художній напрямок у літературі, який склався у 20 — 30-ті роках XIX ст. Викривав суперечності капіталістичного суспільства, критикуючи його окремі аспекти, водночас показуючи правду життя. В основі критичного реалізму лежали принцип історизму та конкретно-історичне зображення людських характерів.

Справив величезний вплив на свідомість XIX ст. Він утілив ідею прогресивного перетворення суспільства, утвердження моральних ідеалів у людських стосунках (Віктор Гюго, Чарльз Діккенс).

Натуралізм — напрям у європейській та американській літературі кінця XIX ст.

Представники цього напряму вважали, що доля, воля, духовний світ людини, її вчинки визначені соціальним середовищем, побутом та біологічним чинником, спадковістю, фізіологією. Вони показували непривабливі сторони життя людей, їхні пристрасті. У свою творчість вводили заборонені раніше теми й сюжети (Еміль Золя, Гі де Мопассан, Едмон Гонкур).

Символізм — напрям у європейській і російській літературі, для якого були характерними почуття безнадійності, індивідуалізму. Вони нерідко підмінювали зміст художнього твору милуванням витонченою формою, відмовлялися від граматичних норм загальнонародної мови, запроваджували незвичні слова і літературні звороти. Символи заступали реальності життя, відображали явища, недоступні людському розуму, твердили про таємничі зв’язки між душевними переживаннями героїв і потойбічним світом (Стефан Малларме, Поль Верлен, Артюр Рембо, Олександр Блок).

Висновок

Класицизм, романтизм, реалізм, інші літератури і напрями не змінюють один одного в точних хронологічних рамках і не існують у “чистому” вигляді.

Йоганн  Вольфганг Гете

(1749- 1832)

Німецький письменник, поет, мислитель, людина глибокого розуму і різнобічних знань.

Творчість И. Гете — новаторська, актуальна і сучасна. Його поезії увійшли в історію світової літератури як видатне явище, пов’язане з епохою романтизму.

Він жив у період феодальної роздробленості, коли передові люди Німеччини проголошували боротьбу за розум і справедливість, за розквіт національної культури.

Цей ідейний рух дістав назву “бурі і натиску”, видатним представником якого був Й. Гете, але згодом відійшов від нього.

Через період веймарського класицизму (коли проживав у Веймарі) у творі “Римські елегії” (1790 р.) прийшов до реалістичного усвідомлення проблем художньої творчості, взаємовідносин людини і суспільства (автобіографічна книга “Поезія і правда”, 1811 — 1833 рр.).

Він написав багато віршованих і прозових творів. У своїй творчості відобразив важливі тенденції та протиріччя епохи, прославляючи творчі сили людини.

У філософському творі-трагедії “Фауст”, яку писав з 1808 р. по 1832 р., Й. Гете відобразив пошуки сенсу життя, якого вбачав у праці, в діях людини, в постійних пошуках істини, у свободі людської особистості й моральному вдосконаленні людини.

Творчість геніального поета перебуває у центрі уваги перекладачів і літературознавців. Невтомним популяризатором і тонким знавцем творчості Й. Гете був І. Франко. Він переклав багато його поезій і значну частину„Фауста”.

Джордж Гордон Байрон

(1788-1824)

Англійський поет-романтик, з 1809 року — член палати лордів.

Його творчість увійшла в історію світової літератури як видатне художнє явище, пов’язане з епохою романтизму.

Походив із багатої аристократичної сім’ї. У своїх творах показав бунтаря-одинака, який зневажає вищий світ і вступає в боротьбу з суспільством, що не визнає його (поеми “Лapa”, ”Корсар”, “Гаур” та ін.). Виступав на захист луддитів. У 1815 р. покинув Велику Британію. Брав участь у боротьбі італійських карбонаріїв, а згодом — у національно-визвольній боротьбі в Греції, де і помер від пропасниці.

Всесвітньо відомі його твори: драматична поема “Манфред” (1817 p.), сатирична поема “Бронзовий вік” (1823 p.).

До реалізму наближалася його незакінчена поема “Дон Жуан”.

О. С. Пушкін назвав Байрона генієм, а новизну його поезії оспівав у багатьох своїх творах. Мотиви та образи поезії Байрона знайшли відображення в європейській літературі ХІХ ст.

Його творчість — новаторська, актуальна і сучасна.

Олександр Сергійович Пушкін

(1799-1837)

Російський письменник, поет, основоположник російського реалізму, родоначальник нової російської літератури, творець російської літературної мови, великий національний геній. Писав твори у різних літературних жанрах: оди й послання, елегії, епіграми, поеми й казки, романи і повісті у віршах, маленькі повісті й трагедії, історичні повісті, історичні драми, літературно-критичні статті, листи, щоденники тощо.

І в кожному жанрі — велике новаторство. Був близьким до декабристів, у бесідах з якими у нього зріли власні думки і погляди на минуле, сучасне і майбутнє Росії.

Творчість О. С. Пушкіна пройшла еволюцію від ранньої лірики і романтизму (“Бахчисарайський фонтан”, 1823 р.) до реалізму.

У своїй творчості він яскраво, переконливо розкрив низку важливих тем, які його хвилювали:

• історичні події, які відбувалися в Росії (“Борис Годунов”, 1825 р.);

• стосунки особистості й суспільства (“Євгеній Онєгін”, 1823 - 1831 pp.);

• відносини особистості й держави (“Мідний вершник”, 1833 р.);

• владу грошей (“Пікова дама”, 1833р.);

• долю маленької людини (“Повісті Бєлкіна”, 1830 р.).

У філософській ліриці 30-х років звернувся до питань, які завжди хвилювали людство: любові, вірності, порядності, сенсу життя, смерті.

Сила його поетичного генія сягнула вершини зрілості й мудрості; він міг здійснити нові літературні подвиги, але був убитий на дуелі на 38-му році життя, залишивши чимало літературних замислів і починань.

Поезія Пушкіна — прекрасне гармонійне мистецтво, яке ввійшло в російську та світову літературу.

Еміль Золя

(1840- 1902)

Французький письменник. У своїх творах показав спосіб життя і психологію всіх верств населення Франції. Написав 20-томну серію роману „Ругон — Маккари”, в якій зобразив історію одного роду — Ругон — Маккарів. Кращі романи серії: „Черево Парижа”, „Пастка”, „Жерміналь”, „Гроші”, „Розгром”. На сторінках романів живе і діє понад дві тисячі героїв.

Е. Золя був одним із основоположників натуралізму в літературі. Згодом у його творчості з’являються реалістичні традиції.

У 90-х роках XIX ст. виступав із протестами проти справи Дрейфуса у памфлеті „Я звинувачую”.

Анатоль Франс

(1844- 1924)

Французький письменник, справжнє ім’я якого — Анатоль Франсуа Тібо. З великою сатиричною силою викривав вади тогочасного суспільства — моральний розклад правлячих

кіл, продажність політиків, лицемірство, брехню. Яскраво змалював монархічні змови у циклі романів «Сучасна історія». До скарбниці світової літератури увійшов його сатиричний роман «Злочин Сельвестра Боннара» та ін. Нобелівська премія 1921 р.

Федір Михайлович Достоєвський

(1821 - 1881)

Великий російський письменник, який у своїх творах глибоко проникав у внутрішній світ людини, умів розкрити тонкі душевні переживання, описуючи трагедію і страждання маленької людини (повісті „Бідні люди”, „Білі ночі”, “Неточка Незванова”).

Учасник гуртка М. Петрашевського. У 1849 р. був заарештований і засуджений до смертної кари, яку замінили каторгою з подальшою солдатчиною.

У 1859 р. повернувся до Петербурга. У творах „Злочин і кара”, „Ідіот”, „Брати Карамазови” з великою глибиною і силою показав соціальні конфлікти, самобутні російські характери, людські особистості.

Його творам притаманні психологізм і гуманізм, пошуки суспільної та людської гармонії, симпатії до зневажених і скривджених.

Лев Миколайович  Толстой

(1828- 1910)

Великий російський письменник, який продовжив і розвинув інтерес російської літератури до людини з народу, вбачав у патріархальному селянинові втілення морального ідеалу. Мудрість, силу і могутність народу, його здатність до героїчних подвигів показав у романі-епопеї „Війна і мир”. У творах „Анна Кареніна”, „Воскресіння” з великою силою змалював життя Росії після реформи в усій його складності й суперечливості, показав багатство душі людини та її болісні пошуки правди і справедливості.

Його творчості притаманні християнсько-моралізаторські тенденції.

Л. М. Толстой — автор філософсько-релігійних, естетичних, публіцистичних праць.

Його геніальна творчість справила величезний вплив на світову літературу.

Поль Варлен

(1844-1896)

Французький поет-символіст. Увів у ліричну поезію складний світ почуттів і переживань, надав своїм віршам тонкої музикальності ( збірки „Романси без слів”, „Мудрість” та ін.). Його поезія — це лірична сповідь, історія почуттів, переживань і страждань. В ній подано прекрасні описи природи, але тільки для того, щоб відобразити свій стан душі, свої переживання. Він знайшов нові форми вірша, в яких поєднав зміст і мелодію, зовнішні образи і внутрішній світ людини.

Артюр Рембо

(1854- 1891)

Французький поет. Присвятив Паризькій комуні вірші, відзначені революційним пафосом („Париж заселяється знову”, „Руки Жанни — Марі”).

Його збірка поезії „Сезон у пеклі” близька до символізму. Творчості митця властиве поєднання реалістичних тенденцій з навмисним алогізмом, розірваністю думки, коли поет порушує в мові логічні зв’язки для стилістичного ефекту.

Оскар Уайльд

(1854- 1900)

Англійський письменник. Виступав проти наживи, міщанства, влади грошей, проповідуючи свій метод порятунку — піти у світ прекрасного, відірвати мистецтво від труднощів життя.

Свої поезії писав у дусі символізму. Лірично піднесені за стилем і змістом казки. Створив цикл казок („Щасливий принц”, „Зоряний хлопчик” та ін.), в яких домінує тема добра і служіння людям як вияв справжньої краси.

Написав філософський роман-символ „Портрет Доріана Грея”, в якому розкритикував уявлення про щастя і мораль.

Соціально-критичні тенденції проявилися в його комедіях „Ідеальний чоловік”, „Як важко бути серйозним”. Писав трагедії, статті про літературу і мистецтво.

Висновок

Література кінця XVIII—XIX ст. свідчила про розвиток національних культур та духовного життя різних народів, відіграла велику роль у формуванні національної самосвідомості.

Живопис

Модерністські течії кінця XIX ст.

Доба XIX ст. — це період піднесення і розквіту образотворчого мистецтва.

У мистецтві відбувається пошук нових художніх форм, методів, прийомів, спроможних відобразити нову картину світу. У XIX ст. з’явився новий тип діяча мистецтва — „вільний художник”. Їх відрізняла не лише освіченість, відданість ідеалам мистецтва, внутрішня незалежність, а й розвинена громадянська самосвідомість.

Поява у мистецтві якісно нових культурних течій, поширення декадентських настроїв були передвістям глибокої кризи, яка переслідувала культуру протягом усього XX ст. Декаденство — спільна назва явищ культури другої половини XIX ст., позначених настроями безнадійності, занепаду, несприйняття життя, крайнього індивідуалізму.

Імпресіоністи — демократичне мистецтво, яке спиралося на традиції реалізму, розвиваючи його. Представники імпресіоністів намагалися відобразити в картинах свіжість безпосереднього враження від спостережень за навколишньою дійсністю, реальний світ у його русі та змінах, передати свої мимовільні враження навколишньої дійсності, зображуючи випадкові рухи й ситуації через гру кольорів, тіней, фарб. Засобами живопису вони намагалися розкрити взаємозв’язок речей у природі, взаємозв’язок людини й довкілля, показуючи красоту природи. Вони відкидали парадні сюжети, а зверталися до тем, взятих безпосередньо з життя. Імпресіонізм заявив про себе у 1874 p., коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. Це були Клод Моне, Каміль Піссаро, Едгард Дега та ін. Назва представленого на виставці пейзажу Клода Моне „Враження. Схід сонця” і дала назву творчості цих художників.

В імпресіонізмі яскраво виявилися пошуки й хитання, характерні для тогочасного духовного життя.

Талановитими представниками цього напряму були Едуард Мане, Каміль Пісарро, Огюст Бенуар, Клод Моне та ін.

Модерн - загальне означення напрямів і течій мистецтва і літератури кінця XIX ст., що відображають як стихійний, так і свідомий пошук нових засобів, форм і способів осмислення реальності, пошуки нових шляхів у мистецтві.

Авангардизм — назва низки течій мистецтва, що прагнуть до корінного оновлення художньої практики, розриву її з усталеними принципами та традиціями, пошуків нових, незвичайних засобів вираження. Їм властиві абстракціонізм і безпредметність.

Неоромантизм — прагнув до синтезу та переосмислення минулого культури.

Символізм — художній напрям, для якого засобом пізнання вважався символ, ідея художнього образу, що перебуває за межами чуттєвого сприйняття.

У своїх творах вони поєднували реальне з таємничим, потойбічним, зверталися до міфів, містичної відвертості.

Постімпресіонізм — характерне збереження особливостей живописної техніки й повернення полотнам цілісності й композиційної закінченості. Розквіт творчості художників цього напряму стався після і на основі досягнень імпресіоністів. Не знайшовши гармонії в сучасному суспільстві, художники звернулися до природи, але прагнули відобразити вже не мить, а вічність. Їх творчість справила великий вплив на весь подальший розвиток художньої культури (Поль Сезанн, Вінсент Ван Гог, Поль Гоген).

Карл Брюллов

(1799 — 1852)

Великий російський художник, один із небагатьох художників, котрі уславилися ще за життя.

Природний талант, яскравий живописний темперамент і велика праця принесли йому світову славу. К. Брюллов малював картини на історичну тематику, портрети, побутові сцени й пейзажі. Поряд із традиціями класицизму в його творчості простежуються романтичні риси (особливо в історичних картинах), а в портретах яскраво видно реалістичні тенденції.

Народився у сім'ї скульптора, навчався в Академії мистецтв, після закінчення якої був нагороджений золотою медаллю і посланий на навчання в Італію, де розкрився його багатогранний талант. Краса щедрої природи Італії, її історичне минуле зачарували художника, і він створив велику кількість картин (“Італійський ранок”, “Дівчина збирає виноград”, “Сім'я італійця” та ін.).

Ёжен Делакруа

(1798- 1863)

Найвидатнішим твором К. Брюллова є картина “Останній день Помпеї” (1830 — 1833 pp.), намальована після відвідин стародавньої Помпеї, що загинула у 79 році н. е. через виверження вулкану. Ця картина справила велике враження на сучасників. У Парижі вона здобула Золоту медаль французької Академії мистецтв.

Після повернення з Італії багато працював. Великих успіхів досяг у портретному живописі (“Графиня Ю. П. Самойлова, що йде з балу”, “Портрет сестер Шишмарьових “, автопортрет).

У портретному жанрі художник проникав у внутрішній світ людини, передаючи з великою майстерністю її психічний стан. Водночас він — прекрасний майстер парадного портрета.

К. Брюллова сучасники називали “Карлом Великим” у живопису.

Французький живописець і графік, представник романтизму. Його картини відзначаються глибоким психологізмом, яскравим колоритом, духом вільнодумства і гуманістичним пафосом (“Свобода, що веде вперед”, “Різня на Хіосі” та ін.). Картина „Свобода на барикадах” написана на основі реальних подій. Він змалював конкретний епізод вуличних боїв революції 1830 р. Свободу на картині втілює француженка з трикольоровим революційним знаменом. Вона поривисто обернулася до тих, кого кличе за собою на бій. Слідом за нею грізною хвилею рухаються повстанці: майстрові і буржуа, дорослі і діти — символи основних сил революції. Колір, барвисті плями, їхнє гармонійна єдність стають основою живопису. Сюжетом картини „Різня на Хіосі” послужив справжній епізод визвольної війни грецького народу проти турецьких поневолювачів, які вбили на цьому острові в 1821р. понад 40 тис. осіб.

У своїх картинах творив образи людей із сильним характером. Написав низку картин на теми Сходу (“Алжирські жінки”, “Взяття хрестоносцями Константинополя” та ін.).

У його творчості романтизм проявлявся в показі незвичайної ситуації, контрастності високого та буденного, експресивній манері письма, які руйнували всі канони класицизму, у творчій фантазії.

Каспар Давид Фрідріх

(1774-1840)

Німецький живописець, представник раннього романтизму. Малював прекрасні ліричні пейзажі (“Двоє, які спостерігають за місяцем”). Намагався розкрити красу й чарівність природи рідного краю, її неповторний характер. Відчуття настрою природи передавав багатством колірних поєднань, світловими контрастами.

Ганс Тома

(1839-1924)

Німецький живописець. У ранніх творах переважали реалістичні тенденції (“Вечірній час”), згодом — риси символіки (“Адам” і Єва”). Твори його — виразні й життєві. Велику емоційну роль у його кар тинах відігравав колорит, побудований на контрасті яскравих, насичених кольорів.

Ілля Юхимович Рєпін

(1844- 1930)

Російський художник, реаліст, передвижник. З 1870 р. належав до об’єднання художників „Товариство художніх пересувних виставок”, яке організовувало виставки художників у різних містах Росії. Малював картини на різну тематику. З неповторною майстерністю показав гноблення народу Росії (в картині „Бурлаки на Волзі”). В історичних картинах із великою глибиною розкрив трагічні конфлікти („Іван Грозний і син його Іван”), прославляв волелюбство („Запорожці пишуть листа турецькому султанові”). Створив прекрасні портрети: „Мусоргський”, „Протодиякон” та ін. Гармонія зовнішніх рис і внутрішнього стану людини у творах

І. Рєпіна, його дар утілювати людські почуття надають довершеним, майстерним портретам неповторного звучання. Створив груповий портрет „Засідання Державної ради”, в якій показав вищу бюрократію Росії, її нікчемність, тупість і пиху. Це справжній взірець глибокого психологічного аналізу засобами живопису. І. Рєпін — великий майстер рисунка.

Василь Іванович Суріков

(1848- 1916)

Російський художник і передвижник. У монументальних полотнах на історичну тематику розкрив протиріччя історичних процесів („Ранок стрілецької страти”, „Підкорення Сибіру Єрмаком”, „Перехід Суворова через Альпи” та ін.). Його картини відзначаються широтою композиції, яскравістю й насиченістю колориту. В картинах художник майстерно змалював народну масу, різну, багату типами, індивідуальностями, сильними почуттями.

Вінсент Ван-Гог

(1853-1890)

Голландський художник, представник постімпресіонізму, творчість якого розквітла на підмур’ї досягнень імпресіоністів. Малював картини людей праці, показуючи їхнє життя через свій темперамент художника. З 1888 р. створював картини, побудовані на контрастах кольору, поривчастого ритму, на вільній манері зображення («Нічне кафе», «Соняхи», «Дорога в Овері після дощу» та ін.). Окремі мазки фарб зливаються у привабливу картину живої природи, яка зачаровує глядача. Його творчість справила великий вплив на весь подальший розвиток художньої культури.

Едуард Мане

(1832- 1883)

Французький живописець, імпресіоніст. Його роботам властива свіжість і гострота сприйняття („Сніданок у майстерні”). У 1865 р. в салоні Парижа, де влаштовувалися виставки сучасних митців, було виставлено картину Едуарда Мане „Олімпія”, яка викликала неоднозначну реакцію глядачів. Він виступав проти формалізму, вважаючи, що художник має змальовувати дійсність, як він бачить і що він бачить.

Висновок

У творчості художників цього періоду яскраво видно суперечності епохи XIX ст., пошуки нових засобів і тенденцій в образотворчому мистецтві.

Архітектура

1. Кінець XVIII — перша половина XIX ст. характеризується в європейській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням в архітектурі стилю — класицизму.

2. Класицизм позначився на структурі будівель. Прикладом таких будівель е собор Св. Павла в Лондоні, пишні палаци Версаля у Франції та ін.

3. Для німецької архітектури була характерною стриманість, сухе трактування класичних форм.

4. Архітектурі початку XIX ст. були властиві відхід від класицизму і змішування стилів попередніх епох, щоб підкреслити багатство і розкіш.

5. Стиль перших трьох десятиліть XIX ст., який завершував розвиток класицизму, дістав назву стиль ампір, тобто імперський. Для нього характерні масивні монументальні форми і багатство декоративного оздоблення, парадність інтер'єрів. Цей стиль склався в період імперії Наполеона 1 у Франції (архітектори Ш. Персьє, П. Фонтен).

6. Шарль Персьє (1764 — 1838) створював разом з П'єром Фонтеном (1762 — 1853) урочисті будови (тріумфальна арка на площі Каррузель у Парижі), оформляли інтер’єри. Вони разом співпрацювали з 1794 р. по 1814 р.

7. Крім мотивів античної класики, вирізнявся романтичний напрям із використанням форм готичного стилю. У цьому стилі було споруджено будинок парламенту в Лондоні.

8. У другій половині XVIII — на початку XIX ст. російська архітектура переживала один із найблискучіших періодів у своїй історії.

9. Справжнім новатором будівельної справи став великий російський зодчий Василь Іванович Баженов (1738 — 1799). За його проектом було збудовано будинок Пашкова у 1784 — 1786 pp. Стрункі пропорції, стримане скульптурне оздоблення роблять цю будівлю зразком архітектури російського класицизму

10. Традиції В. Баженова продовжив Матвій Федорович Казаков (1738 — 1812). Найвизначніша його споруда — будинок Сенату.

11.3 ім’ям Андріяна Дмитровича Захарова (1761 — 1811) пов’язане спорудження будинку Адміралтейства в Петербурзі, що символізувало морську могутність Росії.

12. Чудовим прикладом планування міського ансамблю є Казанський собор у Петербурзі Андрія Никифоровича Вороніхіна (1759 — 1814).

13. Плідно в цей час працював Карл Іванович Россі (1775 — 1849). Автор Михайлівського палацу, споруди Головного штабу, Олександринського театру в Петербурзі. Характерним у творчості К. Россі є зведення архітектурних ансамблів, які мають завершене звучання. Створені ним високохудожні комплекси, співзвучні громадянським і національним ідеалам, можна віднести до найвизначніших досягнень європейської архітектури.

Модернізм в архітектурі другої половини XIX ст.

Основоположниками стилю «модерн» були:

• Генрі Велде (1863 — 1957). Бельгійський архітектор і майстер декоративного мистецтва. У стилі «модерн» побудував Фолькванг — музей у Німеччині;

• Йозеф Ольбріх (1867 — 1908). Австрійський архітектор, який поєднував функціональні та декоративні композиції (будова «Віденського Сецессіону»);

• Отто Вагнер (1841 — 1918). Австрійський архітектор. В інтер’єрі будови поштампу у Відні виступав як попередник функціоналізму;

• Антонів Гауді (1852 — 1926). Іспанський архітектор, який в оригінальних будовах досягав фантастичних вражень;

• Чарльз Макінтош (1868 — 1928). Шотландський архітектор і дизайнер. Мав вплив на формування раціоналізму в європейській архітектурі.

Раціоналізм — течія в архітектурі кінця XIX — початку XX ст. , представники якої намагалися виробити нові архітектурні методи, які відповідали б суспільним та естетичним потребам і рівневі будівельної техніки.

Архітектура створювала середовище для нового способу життя, нового темпу і побуту людей. Архітектори намагалися конструювати середовище, яке оточує людину (конструктивізм).

Вони використовували досягнення будівельної техніки.

Висновки

1. Класицизм в архітектурі закінчився у 60-х роках XIX ст. Але цей рубіж в архітектурі — вельми умовний, бо традиції класицизму, його здобутки у містобудуванні та в архітектурі окремих будівель справляли вплив і на архітектуру наступних поколінь.

2. В архітектурі кінця XIX ст. відображалися зміни в житті різних країн і народів, що проявлялись у призначенні будов, зміні архітектурних стилів, прагненні створити нові, досконалі синтетичні моделі.

3. Представники стилю „модерн” використовували нові технічні конструктивні засоби і вільне планування для створення своєрідних, підкреслено індивідуалізованих будов, де всі елементи підкорялися єдиному ритму та образно-символічному задуму, підкреслюючи витонченість, декоративність, розкіш.

Музика

XIX ст. — період бурхливого розвитку музики, її різних напрямів.

Музика стала активніше, ніж раніше, взаємодіяти з літературою.

Розширювалася музична освіта, відкривалися музичні консерваторії, з’явилися музичні газети і журнали, цілі музичні видавництва. Велику роль у пропаганді серйозної музики відіграла просвітницька діяльність самих композиторів XIX ст. Вони нерідко виступали зі словом про музику, пояснюючи її зміст, прагнучи залучити до неї якомога більше число слухачів. Статті і книги Р. Шумана, Г. Берліоза, Ф. Ліста, Р. Вагнера допомагають і сьогодні розібратися у складному світі музичних ідей.

Фрідерік Шопен

(1810-1849)

Польський композитор і піаніст. Його романтичні й патріотичні твори — глибоко народні у своїй основі. Його творчість поєднала класичні форми з мелодійним багатством і фантазією. Написав два концерти, сонати, фантазії, полонези, численні мазурки, вальси, етюди, п'єси та інші фортепіанні твори, пісні, які принесли йому світове визнання. В його фортепіанному виконанні поєднувалася глибина почуттів з великою витонченістю, технічною досконалістю і великою майстерністю.

Людвіг ван Бетховен

(1770-1827)

Німецький композитор, музикант і диригент, представник німецького музикального романтизму. Л. Бетховен уважав, що музика повинна “висікати вогонь із душі людської”.

Його найвизначнішими творами є симфонії “Героїчна”, П’ята, Дев’ята з хором на текст “Оди радості” Й. Шиллера та ін., пройняті героїкою і демократизмом.

Він автор 32 сонат для фортепіано і 10 сонат для скрипки й фортепіано. Писав твори для струнних квартетів, увертюри (“Егмонт”, “Леонора”), романси, музику концертного жанру. Життєві незгоди, прогресуюча глухота не зламали духу цієї геніальної людини. До останніх днів життя він писав музику. У Бетховені втілилися кращі риси музичної культури, яка передувала йому, і разом з тим його творчість — поворотний пункт у музиці.

Джузеппе Верді

(1813 — 1901)

Італійський композитор-реаліст. Його твори правдиво і з великою глибиною розкривають душевні конфлікти, почуття,

психологічний стан людини. Найбільшу популярність мають його опери “Отелло”, “Аїда”, “Травіата”, “Ріголетго”, “Трубадур”, “Бал-маскарад”, що їх ставлять оперні театри багатьох країн світу. З 1961 року на вшанування пам’яті великого композитора в Італії проводиться конкурс вокалістів “Вердієвські голоси”.

М.  І. Глінка

(1804-1857)

Основоположник російської класичної музики. Утвердив у музиці принципи реалізму й народності. Народна мелодія була джерелом музикальної творчості великого композитора.

Шедеврами його музичної творчості стала опера — народна музикальна драма “Іван Сусанін” та опера-казка, опера-билина “Руслан і Людмила”. Писав симфонічні твори (“Іспанські увертюри” та ін.), романси. Творчість М. Глінки сприяла розвитку музичної культури.

На відзначення творчості великого композитора в різні часи було засновано музикальні премії імені М. Глінки:

• М. П. Біляєвим у 1884—1917 pp.,

• державна премія Російської Федерації імені М. Ілінки з 1965 року;

• з 1960 року проводиться конкурс вокалістів імені М. Глінки.

Модернізм у музиці другої половини XIX ст.

Модернізм у музиці проявився у творчості таких композиторів:

Ріхард Вагнер (1813 — 1883). Німецький композитор і талановитий диригент. Запроваджував новаторські ідеї в музиці. Його вважають реформатором опери. Намагався органічно поєднати музику, слово і сценічні дії. Його творчості властиві виразність, образність у музиці, велика емоційна сила. Більшість музичних драм створено на сюжети з національної міфології („Тристан і Ізольда”, „Летючий голландець”, „Загибель богів” та ін.). Приваблюють його філософські роздуми. Написав художні праці ’’Художні твори майбутнього”, „Опера і драма”.

Олександр Скрябін (1871/72 — 1915). Російський композитор, представник піаністичної та симфонічної культури. Писав сонати, поеми, прелюдії, етюди для фортепіано. Сміливий новатор у музиці. За допомогою системи виразних засобів — світломузики — втілював у музиці образи та ідеї, породжені складною епохою кінця XIX ст. До таких новаторських творів належать:

„Божественна поема”,

„Поема екстазу”,

„Прометей”.

Нове світовідчуття дає знаменитий Дванадцятий етюд О. Скрябіна. Він захоплює величезною енергією музикальних валів, які йдуть один за одним, різкими польотами мужньої, гордої музики. Його музика передає свіжий подих життя, повстає проти зла і несправедливості.

Висновки

1. Творчість великих композиторів кінця XVIII — XIX ст. (Л. Бетховена, Ф. Шопена, Д. Верді, М. Глінки, Р. Вагнера) показала великі можливості музики, поєднання могутніх пристрастей, переживань з тонким ліризмом, з відтворенням людських почуттів, а тому вони актуальні у різні часи і епохи, зрозумілі нам і сьогодні.

2. Композитори XIX ст. збагатили музичну культуру й ввійшли у скарбницю світової культури.

3. Їхні імена стоять поряд з іменами найвидатніших композиторів усього світу.

Театр

1. Розвивався оперний театр.,

2. Справжнім реформатором оперного мистецтва виступив німецький композитор Ріхард Вагнер — творець опери- драми (героїчна опера „Кільце Нібелунгів”).

3. Музичний театр Вагнера і його наступників Верді, Мусоргського, Чайковського, Гуно і Бізе ознаменував вершину розвитку опери XIX ст.:

• опери «Трубадур», «Аїда», «Травіата», «Ріголетто», «Отелло» Дж. Верді;

• «Фауст», «Ромео і Джульета» Ш. Гуно;

• «Кармен» Ж. Бізе;

• «Чіо-Чіо-Сан», «Богема», «Тоска» Д. Пуччіні;

• «Євгеній Онєгін», «Пікова дама» П. Чайковського;

• «Князь Ігор» О. Бородіна; «Борис Годунов» М. Мусоргського та ін.

Майже повністю формують репертуар сучасних оперних театрів.

4. Широкого поширення набула оперета, якій характерна розважливість.

5. Народився якісно новий драматичний театр. Вільна конкуренція буржуазного суспільства покликала до життя численні приватні театри, столичні і провінційні, які орієнтувалися на масового глядача.

Такими були паризькі «театри бульварів», «малі» театри Великого Лондона. Багато з них розорялися, але окремі ставали центрами демократичної театральної культури.

6. Театр надзвичайно збільшив силу впливу на глядача, в чому була величезна заслуга цілого покоління чудових акторів. Вони принесли на сцену вільну мову, виразні жести. У Франції блискуче виступали МаркДорваль, Фредерік Леметр, Еліза Рашель. У Лондоні на сцені володарював Едмунд Кін, який був легендою за життя.

7. Згодом головною фігурою на сцені в театрі стає не актор, а режисер. Знаменитим режисером цього періоду був Людвіг Кронек, який тісно співпрацював з музикантами і художниками-оформлювачами.

Кіно

1. У XIX ст. в Європі, у Франції, народився новий вид мистецтва, який стрімко завойовував собі наймасовішу глядацьку аудиторію, кіно.

2. Винахід в 1859 p. Л. Даггером фотографії, геніальна здогадка братів Огюста і Луї Люм’єрів, які з’єднали фотографічну плівку з проекційним ліхтарем, привели у 1895 р. до появи кіно.

3. 28 грудня 1895 р. в Парижі у приміщенні „Гранд кафе” було організовано перший у світі публічний кіносеанс.

4. Через декілька тижнів апарат і фільми Люм’єрів з’явилися і публічно демонстрували у Римі, Відні, Берліні, Москві, Петербурзі.

5. У всіх країнах світу з’явилися кінотеатри, а через рік — два в більшості європейських країн починають знімати власні фільми.

6. Проте вид мистецтва кіно все ж найбільше розвинувся у XX ст.

Культура народів Азії й Африки

1. У розвитку культури Китаю характерний пошук істини в класичних книгах. Поширюються міські новели, романи, драми, зростає популярність побутових сюжетів у декоративно-прикладному мистецтві.

У різних видах мистецтва було розуміння того, що сутність людини пізнається в процесі у такому зображенні, де розкрита її душа.

2. Значний розвиток японської культури пов’язаний зі знайомством з європейською культурою.

3. Індійська культура XIX ст. зазнавала значного впливу англійської. Велику роль відіграли англійські місії та відкриті ними у всіх великих містах місіонерські школи. Швидко розросталися портові міста, в яких будувалися заводи, ділові установи, вокзали, навчальні заклади. Середні верстви індійського населення посилали своїх синів до європейських вишів. Заможні ставали по-західному освіченими людьми. Завдяки цьому Індія прокидалася до сучасності від глибокого застою і незмінності традицій. XIX ст. стало для Індії відродженням її культури.

4. У культурі народів Африки провідне місце, за африканською традицією, завжди належало мистецтву, що своїм корінням сягало тисячолітніх глибин.

Широко розвивалася скульптура і своєрідний вид пластики — маски. Вони органічно поєднувалися із міфологією, обрядами, релігією, чаклунством, народною медициною. Своєю виразністю відома дерев’яна скульптура, часто інкрустована склом чи металом.

Проникнення мистецтва у повсякденне життя людини засвідчує музична творчість африканців, оригінальність якої не зазнала впливу чужоземних культур. Зі слонової кістки, дерева, бамбука, шкіри, металу, рогу, ліан, гарбуза, каміння створювалися прекрасні інструменти. Різноманітні ліри, цитри, барабани, флейти, музичний лук, скрипки, тріскачки, дзвіночки, брязкальця — неповний перелік численних музичних інструментів народів Африки.

Волокна пальмових листків, трава, солома, різні види чагарників використовувалися для виготовлення плетених виробів, необхідних у повсякденному вжитку. Свої помешкання африканці прикрашали витворами різьбярів.

5. Зростає міжнародний культурний обмін завдяки швидкому розвитку світових економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації. Саме в XIX ст. скликаються перші міжнародні конгреси, відкриваються перші міжнародні виставки, розширюється кількість перекладних видань, зростає чисельність людей, які вивчають іноземні мови.

6. Література і мистецтво Європи проникає в країни Азії та Африки, поширюється й зворотний вплив. „Східні мотиви” В. Гюго відкрили добу романтизму у французькій поезії. Без „Східних поем” важко уявити творчість видатного англійського поета Д. Байрона.

7. У другій половині XIX ст. європейський та північноамериканський живопис зазнав впливу японського мистецтва, яке відіграло важливу роль у творчості Мане, Дега, Уїстлера.

Повсякденне життя людей

Капіталізм вніс суттєві зміни в життя суспільства: змінив соціальний і духовний вигляд населення, його побут, умови життя, сприяв росту культурних потреб. Була розширена сфера освіти, значно виросла технічна вища школа, підвищився інтерес до книги.

Завдяки прогресу у сільському господарстві Західна Європа забула про голод та епідемії. Рівень народжуваності скрізь дуже високий. З 1800 р. по 1850 р. населення Європи збільшилося з 187 до 206 млн осіб.

Важливі винаходи XIX ст., що змінили повсякденне життя людей:

1830 р. Було винайдено першу швейну машину.

1860 р. 3. Грамм винайшов машину, що виробляє електрику, динамо.

1863 р. Відкрито перший метрополітен.

1876 р. А. Белл винайшов телефон.

1879 p. Т. Едісон зробив першу електричну лампочку.

1868 р. У Франції Е. Мішо налагодив фабричне виробництво велосипедів з педалями.

1885 р. Л. Пастер винайшов вакцину проти сказу.

У побуті з’явилися й інші нововведення — єдиний тариф на оплату поштових відправлень незалежно від відстані, поштові марки, праска з електричним нагрівачем, пластилін, картопляні чіпси, скріпки для паперу, паперові шпалери тощо.

На початку XIX ст. з’явилося дорожнє покриття з використанням щебеневої основи та верхнього шару смоли. Почалося брукування вулиць, з’явився міський транспорт, освітлення вулиць, пожежні команди, водопостачання, газопостачання й каналізація.

Потреба у великих та малих фінансових послугах спричинила появу численних кредитних спілок, ощадних банків та страхових компаній.

Змінюються психологія і цінності людини, утверджується дух підприємництва в усіх сферах людського життя.

Дозвілля

Світ, створений європейською модернізацією, був багатим для середнього класу — багатий матеріальним добробутом, своїм розмаїттям, культурою та вишуканістю, новим досвідом, новими можливостями у проведенні свого дозвілля.

Багаті жили в розкошах. Діти багатих мали можливість здобувати освіту, відвідувати театри, виставки, салони, бали, подорожувати.

Спорт стає масовим. Він уже не обмежувався такими традиційними видами, як полювання, стрільба, риболовля, їзда верхи, плавання, веслування. Усі європейці шукали нових видів спорту — альпінізм, футбол. 28 жовтня 1863 р. було засновано Футбольну асоціацію, щоб виробити футбольні стандарти і правила проведення організованих змагань. Невдовзі виникли професійні клуби. Футбол наприкінці століття став найулюбленішим видом спорту і збирав найбільше глядачів.

Наслідки урбанізації

Урбанізація — кількісне збільшення міст, розвиток міст, міського господарства, збільшення міського населення, переміщення сільського населення в міста, долучення до цінностей міського життя, до міського побуту.

Носіями нового стали великі промислові міста з їх заводами і фабриками, залізничними вокзалами і лініями метро, універмагами з величезними горизонтальними вікнами, особняками багатіїв і будиночками бідняків, публічними бібліотеками, музеями і комерційними видовищними закладами — театрами, танцзалами, концертними естрадами.

Збільшувалося міське населення. Виникають міста- мільйонники. Такі міста стикаються з великою кількістю проблем: постачання, транспорт, житло тощо. З’являються передмістя з заводами й робітничими кварталами.

З’явилося міське планування, чіткіша організація їхнього внутрішнього простору, а також нове розуміння комфорту (висота приміщень, освітлення, вентиляція тощо). Поширюється ансамблевий принцип забудови вулиць, площ і парків. Визначні будови храмів, палаців, громадських споруд розкривають багатства будівельної і художньої культури тих часів і посідають значне місце в загальній культурній спадщині різних країн, які увійшли у скарбницю світової культури.

Чіткість задуму, притаманна спорудам цієї доби, переносилася й на планування та забудову міст, де з’являються прямі вулиці, прямокутні квартали і площі.

Розвиток архітектури був тісно пов’язаний з прогресом будівельної техніки.

Поступово у будівництво впроваджували металеві конструкції.

У другій половині XIX ст. з нових матеріалів — сталі, залізобетону, скла — новими методами споруджувалися промислові підприємства, універсальні магазини, громадські та приватні будівлі. Будови часто прикрашали скульптурою, орнаментом, живописними полотнами.

Почали будувати промислові споруди, ділові центри, житло, які вимагали, щоб вони були дешевими і будувалися швидко зі стандартних елементів.

Зростання населення і нехватка землі сприяли росту будівель вверх. З’явилися багатоквартирні висотки. Встановлювалися загальні стандарти на розміри цегли, поліпшується її якість. У містах поширювалося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, навчальні заклади тощо. Металеві каркаси, які використовували у будівництві, могли нести великі навантаження багатоповерхових будівель. Перші висотки було побудовано у Чикаго. У

1880 р. було винайдено електричний ліфт, що зробив висотні будівлі реальністю.

Поряд з особняками великої буржуазії будувалися багатоповерхові будинки з квартирами, які здавалися у найм, бараки і казарми для робітників. З’явився міський громадський транспорт.

Відповідно до нових умов у багатьох країнах почали перебудовувати середньовічні міста. Першим містом, яке зазнало перебудови, став Париж. Почалася реконструкція міста та його вузьких заплутаних середньовічних вуличок. Будували широкі просторі вулиці і бульвари. Незабаром за зразком французької столиці почали перебудовувати Берлін, Відень та інші європейські столиці. Невід’ємною їх частиною стають громадські парки.

Аристократія, буржуазія і пролетаріат

Аристократія — найпривілейованіша частина феодального суспільства — існувала і в буржуазному суспільстві, яка зберігала в багатьох випадках свої привілеї. Значна частина пристосовувалася до нових ринкових умов ведення господарства, починала вести господарство по-новому, використовуючи технічні досягнення, працю найманих робітників, інша частина розорялася, продавала свої маєтки.

Збільшився інтерес до історії походження свого роду, своєї сім’ї. Багаті люди замовляли портрети своїх родичів у видатних художників того часу.

Мірилом гідності людини все більше стає його матеріальне становище і здатність домогтися життєвого успіху.

Промислова революція спричинила швидке зростання чисельності буржуазії. Найбільші прибутки технічний прогрес приніс буржуазії. Вона домінує в економічному житті, контролює банки, торговельні товариства та заводи. Банки часто фінансують дорогі починання, наприклад залізниці. З’являються великі компанії, могутні банки, великі підприємства.

Буржуазія будує вілли, палаци, особняки. Вони просторі, багато обставлені. Вона живе у розкоші та достатку.

Середній клас — ремісники, комерсанти, службовці, медики, нотаріуси — також жив у достатку. З 1839 р. Почало розвиватися мистецтво фотографії, середній клас міг собі дозволити створювати сімейні альбоми.

Промислова революція перетворила селян на найманих робітників, споживачів і платників податків.

Зростання чисельності населення спричинило до перенаселення у селах, що вело до зростання кількості найманих робітників. Біднота у великих містах мешкала у трущобах, підвалах, тісних будиночках на околицях без елементарних зручностей. Процвітала організована злочинність на бідності та психології міського існування.

Фабричний гудок, залізничний графік, потреба в пунктуальності змінили життя робітників. Механізація витісняла роботу вдома та в невеликих майстернях.

Робітники концентрувалися на великих заводах. Чимало бідних селян переселяється до міст, де стають робітниками. Вони працювали по 12—14 годин на день за мізерну платню.

Надлишок робочої сили давав можливість тримати зарплатню на низькому рівні. Існувало безробіття. Загострюються соціальні конфлікти.

Попри заборону часто проводилися страйки.

Родинні стосунки

Традиційну європейську родину вважали стабільною й патріархальною. Міське життя зробило чоловіка головним „годувальником”. Жінка тепер була змушена сама порядкувати в домі, ставши хатньою господинею, або коли йшлося про робітничий клас, то жінка згиналася під потрійним гнітом позадомашньої роботи, хатнього господарства і материнства.

У заможних родинах хатньою роботою займалася прислуга. Хатня робота у великій кількості заможних родин становила важливе джерело зайнятості для численної чоловічої і жіночої прислуги.

Багато, сімей робітників бідувало, були страшні злидні у бідних кварталах міст. Щоб якось прожити, на роботу

змушені були влаштовуватися жінки і діти, бо на багатьох підприємствах використовувалася жіноча та дитяча праця. Дітей брали на роботу з семи років. У Великій Британії 50 — 60% працівників промисловості становили жінки та діти.

У селянській сім’ї дитину продовжували виховувати традиції і члени сім’ї; у місті дедалі більшу роль починає відігравати вчитель, який навчає грамоти чи професії.

Фемінізм

Фемінізм — жіночий рух за зрівняння жінок у правах з чоловіками.

Емансипація — звільнення від залежності, пригноблення, упередженого ставлення, скасування обмежень і надання рівних прав з чоловіками.

Фемінізм виник у XVIII ст. Французька революція кінця

XVIII ст. започаткувала в європейських країнах рух жінок за зрівняння їх у правах з чоловіками.

У XIX ст. становище жінки зазнало радикальних змін. До освіти почали залучати і жінок. Жінки активно стали вести боротьбу за свої права, за емансипацію. Значний вплив на громадську думку в цьому питанні справили твори прогресивної письменниці того часу Жорж Санд.

Склався Міжнародний рух феміністських організацій, який виступав за співробітництво з тими феміністськими організаціями, які вели боротьбу за соціальні, політичні і громадянські права жінок, за охорону дитинства, проти війни і реакції.

Особливо посилювалася боротьба за виборче право для жінок. Але вирішення проблем рівноправності жінок зволікалося. В багатьох країнах ці проблеми були вирішені аж на початку XX ст.

Освіта

Бурхливий розвиток науки і техніки породив у передових промислових країнах потребу в кваліфікованих кадрах, як інженерних, так і робітничих. Суспільство поступово починало усвідомлювати необхідність писемності для широких верств населення.

У XIX ст. в шкільній справі сталися значні зміни. Вони торкнулися перш за все початкової школи, відобразилися і на вищій освіті.

1. Початкова школа, яка протягом століть перебувала у віданні церкви, переходить до управління державою, хоча вплив релігії залишається значним.

• У Великій Британії створення системи державної освіти було закладено законом 1870 р. У 1880 р. початкова освіта у Великій Британії стала обов’язковою, а в 1891 р. — безкоштовною.

• В об’єднаній Німеччині закон 1872 р. про народну школу дещо розширив викладання реальних предметів. Католицька церква була відчужена від керівництва шкільною справою.

• У Франції безкоштовна освіта для всіх дітей віком від 6 до 13 років була введена законами 1881 р. і 1882 р. Цими самими законами відмінялося викладання у школі Закону Божого, але для релігійного навчання Виділявся один день на тиждень, вільний від занять.

2. Значна частина дорослого населення ще залишалася неписьменною.

3. Середня освіта в європейських країнах протягом всього XIX ст. не зазнала істотних змін. Залишалися школи класичні та гуманітарні:

• гімназії — в Німеччині і Росії;

• ліцеї і коледжі — у Франції;

• граматичні школи — у Великій Британії.

4. В останній чверті XIX ст. пробивало собі дорогу вивчення дисциплін природничого циклу — фізики, хімії, біології тощо.

5. Розширилася мережа вищих навчальних закладів, у тому числі — інженерно-технічних.

6. У підготовці наукових кадрів велику роль починають відігравати науково-дослідні центри і лабораторії, Які були як приватні, так і державні.

7. Швидко зростала наукова, інженерно-технічна, гуманітарна інтелігенція.

8. Виникають різноманітні школи для дорослих, різні курси, читають популярні лекції, розвивається жіноча освіта.

Релігія й мораль

1. У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини. На цьому ґрунті створюється нова культура, в якій експериментальна наука поступово посідає переважні позиції. Наука стає незалежною від релігії і виступає проти релігійних догм.

2. У XIX ст. відроджувалася релігія, особливо після падіння наполеонівської імперії. Посилюється пропаганда релігії. Відновлюються позиції католицької церкви у Франції, Італії, Іспанії та інших державах. Церква та її служителі намагалися зберегти ідейний вплив на значну частину трудящих.

3. Виникають рухи за створення національних католицьких церков, не залежних від Риму. Ці ідеї поширюються у Франції, Бельгії та Німеччині, що було відображенням зростання національної свідомості народу.

4. У Великій Британії, США, Німеччині найбільшого поширення набув протестантизм, але відносини між протестантами і католиками були відносно спокійними, а релігійні війни залишилися у минулому.

5. В Угорщині, Франції, США прихильники католиків і протестантів здобули рівні права.

6. Серед громадськості поширюється розуміння свободи віросповідання, як однієї з важливих рис демократичного суспільства.

7. Послаблення традиційних релігій привело до зростання та поширення ідеологічних течій — консерватизму, лібералізму, соціалізму.

8. Церкви міських парафій стали осередками соціальної та доброчинної діяльності. Створювалися численні місіонерські компанії, які діяли в різних частинах світу: католицькі — в Африці, Передній Азії, Ост-Індії, православні — на Далекому Сході.

9. Загальний рух до писемності зміцнив як світську, так і релігійну освіту.

10. Всюди зростало і розвивалося релігійне мистецтво.

Висновки

1. Формування індустріального суспільства, яке визначається індустріальним рівнем розвитку та розвитком науки та техніки, зачіпає всі сторони життя суспільства — економіку, політику, ідеологію, культуру, повсякденне життя різних верств населення.

2. Відбулися докорінні зміни в суспільно-політичному, соціально-економічному і культурному житті країн та народів.

3. Істотно змінилася соціальна структура суспільства.

Провідну роль відігравали такі верстви населення, як велика буржуазія, дрібні та середні підприємці (середній клас), наймані робітники, інтелігенція. Зменшується чисельність селянства.