20 березня 1944року Вінниця була звільнена від нацистської окупації.

Початок окупації.

 Вже в перші дні війни Вінниччина стала прифрон­товою.

    13 липня 1941 р. було створено групу військ для оборони Вінниці. Очолив її генерал-майор В. Б. Владимиров. Під його командуван­ня відійшли 828-й та 491-й стрілецькі полки,  близько двохсот командирів і п'яти тисяч бій­ців з розбитих частин, а також різні тилові підрозділи фронтового й армійського підпорядкування.

   15 липня танкові і механізовані частини 17-ї німе­цької  армії, подолавши оборону військ Червоної Армії, рушили на Вінницю. Її передові частини рухалися між колією Південно-Західної залізниці і Барським шосе. Для прикриття Вінниці було створено лінію оборони від П'ятничанського лісу до Луки-Мелешківської та Хижинець.

   Вже після перших бомбардувань Вінниці до лі­карень міста потрапили перші поранені вінничани. Очевидці згадували: поміж поранених було чимало дітей із важки­ми травмами рук і голови. Кілька разів німецькі літаки разом із листівками про майбутнє щасливе життя України під німецькою владою скидали охайні пакуночки із написом „Шоколад". Не розпещені надмірними солодощами діти підбирали і розгортали їх, не знаючи, що в середині знаходилась вибухівка.

     17 липня мотопіхота противника зайняла Луку-Мелешківську.

   У другій половині дня 19 липня німці увійшли у Старе місто. Бетонний міст, що через острів Кемпу з'єднував центр Вінниці із Замостям, було підірвано.

 З 19 липня 1941 р. до 20 березня 1944 р. місто перебувало під нацистською окупацією. Майже на три роки вінничани потрапили під гніт окупаційної влади.

Спогади меканців про окупаційний режим націстів у селах Курави, Вівсяники та Дружелюбівка Вінницької області.

  За даними Надзвичайної державної комісії з встановлення та розслідування злочинів німецько-нацистських загарбників в урочищі «Глибокий яр» на південної околиці села Дружелюбівка на теріторії Калинівщини з 4 січня по 11 березня 1944 страчено 205 мирних громадян з навколишніх сіл Калинівського та Літинського районів. Вони були звинувачені в підтримці партизанів, у відмові їхати до Німеччини на каторжні роботи та в порушенні вимог окупаційного режиму. Після допитів і катувань—розстрілювали в ямах у полі. Розстріли здійснював підрозділ нацистської польової жандармерії, який дислокувався в селі. Прізвища 14-ти закатованих відомі. 11 з них занесені до «Книги Пам'яті України. Вінницька область», а троє - до «Книги Скорботи України. Вінницька область.»

  Спогади  Битнер Марії Язикиевни, жительки с. Куравы Калиновского района: «4 січня 1944 роки до мене на квартиру оселилася німецька польова жандармерія, з квартірьі всю мою родину Вигнан, а квартиру обладнали весельніцей для підвішування і ін. Тортур і знущань. Підвішуванням, утикання в горло деревяного кола і побиття резинами. Мене особисто німці теж били.»

    Ось, що згадує жителька села Вівсяники Гуменюк Надія Сергіївна, якій в 1942 році виповнилось 17 років: «Взимку 1942 року мене та старшу сестру Любу  почали викликати на медкомісії. Зрозумівши, що нас хочуть вивезти до Німеччини, ми почали переховуватись. Наш батько Порхун Сергій зробив нору в кучі гною і під час нічних облав я, сестра Люба та сестра Антоніна ховалися в цій норі. Нерідко ми не встигали вдягнутися і цілу морозну ніч лежали лише в сорочках, а наш батько закривав прохід сміттям і посипав зверху попелом. Це були справжні муки, проте і це не допомогло.

      В кінці 1942 року поліцаям вдалося нас спіймати, поставити на облік і обстежити на медкомісії. Сестру Антоніну було визнано хворою (виявили проблеми з ногами), а мене та сестру Любу визнано здоровими. Моя сестра Люба, щоб не їхати до Німеччини, вийшла заміж та була вже вагітною на третьому місяці, проте німці це не взяли до уваги і, вона по­трапила до Берліну, де працювала на військовому заводі, там народила дитину і змогла зберегти їй життя, та повернулася в 1945 році додому. Я боялася їхати і всіляко старалася перехитрити медкомісію. Одного дня я назбирала зілля безу та, розтерши його в макітрі, потрохи почала мастити ноги та груди, через кілька хвилин шкіра почервоніла і почали з'являтися пухирі. Перетерпівши ці страшні муки я побачила, що на місцях пухирів з'явилися чорні плями. На наступній комісії в Самгородку мені винесли діагноз екзема шкіри..Цього виявилось недостатньо і тому я поколола голками чорні плями та пухирі і почала капати туди кислоту, яка спричинила мені страшний біль, і я втратила свідомість».

  Багато молодих людей завдавали собі шкоди для того, щоб їх визнали непрацездатними. Інші переховувались по полях та в родичів у інших селах. Щоб навести порядок в селі та поставити на облік всіх молодих людей, на кожний будинок чіплялася спеціальна картка, в якій було написано всіх членів родини і зазначено їхні роки народження. Якщо хтось не з'являвся на комісію чи втікав в інші села, то хату, де він проживав спалювали. В селі було утворено два господарства, і люди повинні були працювати там щодня. Якщо хтось не з'являвся то його викликали на допит.

Звільнення міста Вінниці.

  Однією з перших на східну околицю Вінниці 16 бе­резня 1944року вийшла 183-а стрілецька дивізія.

    На підступах до міста фашисти облаштували систему інженерних перешкод: мінні поля, протитанкові рови, доти, дзоти, а щоб прикрити свій фланг від раптового удару, підірвали греблю. Гебельс навіть заявляв, що Південний Буг – це малий Дніпро, неприступна лінія оборони німецької армії. Фашисти розраховували тут надовго затримати радянські війська.

    В ніч на 17 бе­резня німці залишили вокзал. Вранці військові частини рушили до центру міста. Вийшли до Південного Бугу в районі П'ятничан, очистили Старе місто і на південь від Вінниці зайняли плацдарм на правому березі ріки, біля населеного пункту Сабарова.     

   На цей час головні сили 305-ї стрілецької дивізії форсували Південний Буг північніше Вінниці, вийшли на шлях Вінниця - Проскурів. Під натиском військ 74-го стрілецького корпусу в ніч на 20 березня 1944 р. німе­цьке командування, побоюючись оточення, змушене було розпочати відведення своїх військ з Вінниці на пів­денний захід. Вранці 20 березня Вінниця була повністю звільнена від ворога.

   Військам, які брали участь у визволенні Вінниці, на­казом Верховного Головнокомандувача від 20 березня 1944 р. було оголошено подяку і в цей же день о 21 годині Москва салютувала військам 1-го Українського фронту 20-ма артилерійськими залпами із 224 гармат.

   Сто тридцять п'ять вінничан за період війни було нагороджено високим званням «Герой Радянського Союзу.» Двоє подолян стали двічі героями.