День Героїв Небесної Сотні — пам'ятний день, що відзначається в Україні 20
лютого на вшанування
подвигу учасників Революції гідності та
увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні.
Пам'ятний день встановлено указом Президента
України Петра Порошенка 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської,
громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості
громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування
подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє
життя під час Революції гідності (листопад 2013
року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і
свободи людини,
Цього дня 2014 року під час Єврореволюції на Інститутській вулиці у
Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали протестувальників.
Усього за день було до ста жертв, яких назвали «Небесною Сотнею».
О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про
засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян
України», низка представників влади заявили про перехід на бік народу. День 20
лютого став переломним у ході подій Революції гідності.
20 лютого 2014 року стало найчорнішим днем в історії незалежної
Української держави: цього дня у центрі столиці загинули десятки українців, які
протестували проти режиму тодішнього президента.
Героями Небесної Сотні стали
люди, різні за віком, статтю, освітою, релігійними й навіть політичними
переконаннями. Найстаршому — Іванові Наконечному — тоді виповнилося 82 роки, а
наймолодшому — Назарові Войтовичу — лише 17.
Замість сотень на Майдан вийшли тисячі, а згодом і десятки, сотні тисяч людей…Усіх їх об’єднала мрія жити у демократичній європейській країні, бути господарями на Богом даній землі. Першими в один з листопадових вечорів зібралися у центрі Києва студенти. Мета — висловити незгоду з позицією тодішнього президента, який цілеспрямовано здавав Росії національні інтереси України, обравши не європейський шлях розвитку, як обіцяв, а російський. За це їх розігнав «Беркут», жорстоко побивши — у лікарні потрапили десятки людей.
Герої Небесної сотні… Хто
вони?
Першою жертвою став 21-річний Сергій Нігоян, який загинув від поранення картеччю у серце. Того,
хто стріляв, так і не знайшли…
Волинянину Сергію Байдовському було
всього 23 роки, він навчався у Луцькому університеті, працював. Його смертельно
поранено 20 лютого. Про світогляд цієї молодої людини багато що говорить цитата
з книги Левка Лук’яненка, залишена на його сторінці у соцмережі: «Нація, яка не
готова посилати синів на смерть, не виживе…»
А ось активному учасникові Євромайдану, киянину Олександру Бадері тоді виповнилося 66 років. Велика родина, четверо
дітей… Він захоплювався історією часів УНР, навіть мріяв колись створити музей
Січових Стрільців. Під час масових протестів Олександр допомагав пораненим і
застудженим, готуючи відвари та настої з трав. Сильно застудився, коли його
облили крижаною водою з водомета, зазнав отруєння газами. У сутичках його так
побили, що додому привезли у тяжкому стані. Але до лікарні він не звернувся,
боячись арешту. Помер 28 січня…
Устимові Голоднюку, жителю міста
Збараж, що на Тернопільщині, на той час ледь виповнилося 19. Тільки-но дізнався
про побиття студентів, одразу виїхав до Києва. За кілька днів його сильно
побили. Лікарі наклали 12 швів. Повернувся додому, а за тиждень був знов на
Майдані. Рятуючи побратима-протестувальника, дістав поранення снайперською
кулею. Згодом помер у готелі «Україна». 20 лютого Устим домовився зустрітися з
батьком об 11-й, але не дожив. Упізнаючи тіло сина, батько Володимир Голоднюк,
колишній міліціонер, сказав: «Я не знаю, чи має Янукович стояти переді мною на
колінах, але знаю точно: він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що
зробив з моєю країною і моїм сином».
Журналіст В’ячеслав Веремій не
дожив три дні до 34-річчя. У ніч на 19 лютого він з колегою їхав з роботи на
таксі додому. На розі Володимирської та Великої Житомирської В’ячеслав помітив
озброєних «тітушок» у камуфляжі та масках і намагався їх сфотографувати з
машини. Озброєні люди тут же напали на авто, почали його трощити, витягнули
водія і пасажирів. Журналіста з криками «Кого снимал? Зачем снимал?» сильно
побили, після чого вистрелили в груди, залишили стікати кров’ю. А присутні на
місці міліціонери лишилися осторонь і не втручалися. У В’ячеслава залишилися
дружина і син.
Богдан Ільків був галичанином. Їздив щоразу до Києва, як з’являвся вільний від роботи час. Богдан охороняв
барикади, ніс нічні патрулювання як член Стрийської сотні Самооборони. І дуже
хвалив побратимів, медиків. Востаннє Богдан поїхав у Київ 18 лютого. Мав бути
на роботі, однак його начальник знайшов заміну. Його питали: «Чи маєш якийсь
захист?» На що віджартовувався, що «всього лиш три кожухи». У ніч на 20 лютого
він чергував на барикадах. Близько п’ятої ранку пішов відпочивати, а о восьмій
його розбудили та сказали, що потрібна допомога на передовій. Снайпер влучив у
Богдана Ількова на Інститутській кулею, не залишивши жодного шансу на
виживання».
Володимир Чаплінський уперше
поїхав на Майдан 2 грудня: хотів підтримати й захистити тих, хто протестував.
Він не був прихильником ані Європейського, ані Митного союзів. Завжди казав, що
українці — дуже мудрий народ. Несправедливо, що ми так бідно живемо.
— Після побиття студентів мовчати вже не було сил.
Тоді чоловік сказав, що настав час устати з колін і поїхав на Майдан, — згадує
дружина Володимира Світлана. — Усі вихідні, починаючи з другого грудня,
проводив на Майдані. Здебільшого приїздив увечері і чергував ніч, охороняючи
Майдан від «тітушок». Був переконаний: уночі саме досвідчені чоловіки мають
вартувати.
Володимир Чаплінський загинув 20 лютого на Інститутській.
Куля снайпера влучила прямісінько в шию. Не маючи жодної інформації щодо того,
як помер її чоловік, дружині Чаплінського Світлані довелося самій шукати
свідків тих трагічних хвилин. Вона їздила в Київ, розшукувала активістів, з
якими Володимир жив в одному наметі, збирала контактні дані та інформацію.
Людина
не вмирає. Вона живе стільки, скільки її пам’ятають…
Держава не забула тих, хто поліг
у січнево-лютневі дні 2014-го: всім їм надано звання
Героя України, засновано орден
Героїв Небесної Сотні, їхніми іменами
названі вулиці, сквери.
Максим Шимко
Народився 21 жовтня 1979 року у місті Вінниця. Закінчив вінницьку середню загальноосвітню школу № 13. Був учасником Вінницького клубу історичної реконструкції "Білий вовк", любив епоху вікінгів і казав, що мріє потрапити до Валгалли, де за скандинавською міфології спочивають звитяжні воїни після своєї смерті. Зачитувався скандинавськими міфами та виданнями про історію костюмів. Сам шив історичні костюми, їздив на лицарські ристалища, виготовляв старовинну зброю, разом з товаришем-ковалем навіть лафети для козацьких гармат зробив. Щороку їздив до селища Меджибіж Летичівського району Хмельницької області на Міжнародний історично-музичний фестиваль "Стародавній Меджибіж", мав безліч друзів. Був сміливою, чесною, доброю та відповідальною людиною.
Дуже любив Україну, був справжнім патріотом своєї Батьківщини, відчував біль своєї держави, вболівав за її долю, підтримував її в боротьбі за свободу, прагнув їй добра та кращого майбутнього, мав активну громадянську позицію, не міг миритися з безправ'ям та соціальною несправедливістю, був готовий віддати заради рідної землі найцінніше – своє життя.
Взимку 2013-2014 років знаходився на Майдані Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції гідності. Був зарахований козаком четвертої сотні Самооборони Майдану. Допомагав будувати та охороняти барикади. 20 лютого 2014 року загинув на вулиці Інститутській внаслідок вогнепального поранення, куля снайпера влучила йому у шию, коли він намагався витягнути з під обстрілу пораненого побратима. Похований у Вінниці на Центральному (Підлісному) кладовищі.
Указом
Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за
громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад
демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу,
виявлені під час Революції гідності Максиму Миколайовичу Шимку посмертно
присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".
Ім'я
та портрет Героя викарбувані на меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві на
вулиці Інститутській. 14 квітня 2014 року у Вінниці на фасаді будівлі середньої
загальноосвітньої школи № 13 (вулиця Максима Шимка № 1), де навчався Герой, йому
було відкрито меморіальну дошку. 14 жовтня 2015 року у Вінниці на фасаді
будинку (вулиця Волошкова № 3), де жив Герой, йому було відкрито ще одну
меморіальну дошку. Крім того вулицю Карла Маркса у Вінниці було перейменовано
на вулицю Максима Шимка.
«За
Україну!!! Всі, хто може, їдьте в Київ!!!» — останнє повідомлення Максима у соцмережі.
